Текст книги "Затемнення"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 31 страниц)

– Що це ти зробила? – запитав він переляканим голосом.

– Вона не хотіла вийматися з панелі.

– Тому треба було її закатувати?

– Ти ж знаєш, як я розуміюся на техніці. Катування було ненавмисним.

Він трагічно похитав головою.

– Ти її вбила.

Я знизала плечима:

– О так.

– Вони образяться, якщо це побачать, – мовив він. – Правильно, що ти була під домашнім арештом. Мені доведеться купити інше стерео, перш ніж вони помітять.

– Дякую, але мені не потрібна модна стереосистема.

– Я збираюся замінити її не заради тебе.

Я зітхнула.

– Ти не дуже раділа своїм подарункам минулого року, – невдоволено сказав він. Раптом він почав обмахуватися аркушем паперу. Я не відповіла – мій голос би затремтів від страшних споминів. Мій жахливий вісімнадцятий день народження з усіма його далекосяжними наслідками не належав до тих спогадів, які я ніжно плекаю в пам’яті, і було дивно, що він намагався його викликати. Йому ж бо він завдавав ще більше болю, ніж мені.

– Ти розумієш, що його термін дії скоро закінчиться? – запитав він, простягаючи мені папірець. То був іще один подарунок – ваучер на авіаквитки, який Есме та Карлайл вручили мені, щоб я відвідала Рене у Флориді. Я глибоко вдихнула і відповіла рівним голосом:

– Я зовсім про них забула.

Вираз його обличчя став радісним і безтурботним, а коли він повів далі, то не лишилося й сліду від глибоких переживань:

– У нас іще є трохи часу. Тебе звільнено… А оскільки ти відмовляєшся йти зі мною на учнівський бал, то ці вихідні у нас вільні, – він лукаво усміхнувся. – Чому б не відсвяткувати твою свободу в такий спосіб?

Я роззявила рота від здивування.

– Полетівши у Флориду?

– Ти наче щось говорила про дозвіл на континентальну частину США?

Я поглянула на нього підозріливо, намагаючись розгадати, куди він хилить.

– Ну, то як? – наполягав він. – Ми збираємося в гості до Рене чи ні?

– Чарлі нізащо не дозволить.

– Чарлі не може заборонити тобі бачитися з матір’ю. Вона досі має першочергове право на опікунство.

– Ніхто не повинен мене опікати. Я повнолітня.

На його обличчі спалахнула осяйна посмішка.

– Саме так.

Я обмірковувала деякий час його фразу, вирішивши зрештою, що вона не варта зворотного удару. Чарлі просто знавісніє – не тому, що я збираюся побачити Рене, а тому, що Едвард поїде зі мною. Батько зі мною не розмовлятиме декілька місяців, а потім, вочевидь, знову посадить під домашній арешт. Понад усякий сумнів, розумніше було б відмовитися від ідеї в зародку. Може, згодом, за декілька тижнів, як подарунок на випускний тощо…

Але спокусі поїхати до мами зараз, а не за декілька тижнів, було важко опиратися. Я бачила Рене так давно! А ще давніше – за сприятливих обставин. Останнього разу, коли ми були разом у Феніксі, я майже не вставала з лікарняного ліжка. А потім, коли вона приїздила сюди, я була сама не своя. Їй лишилися не найкращі спогади.

Але тепер, можливо, коли вона побачить, яка я щаслива з Едвардом, то звелить Чарлі заспокоїтися.

Едвард не відводив від мене очей, поки я міркувала.

Я зітхнула.

– Не на цих вихідних.

– Чому ні?

– Не хочу сваритися з Чарлі. Не так швидко після його прощення.

Він насупився.

– А мені здається, що ці вихідні пасують ідеально, – промовив він.

Я похитала головою:

– Іншим разом.

– Ти не єдина, хто замкнений у цьому будинку, ти ж знаєш, – кинув він мені похмурий погляд.

Підозріле відчуття повернулося. Така поведінка була йому непритаманна. Едвард завжди був надміру безкорисливим – і це мене розбещувало, я знала.

– Тебе ніхто не тримає, – підкреслила я.

– Без тебе навколишній світ мені не цікавий.

Я закотила очі.

– Я серйозно, – сказав він.

– Нумо пізнавати навколишній світ без поспіху. Наприклад, можна почати з кіно в Порт-Анджелесі…

Він застогнав.

– Не зважай. Ми поговоримо про це пізніше.

– Немає про що говорити.

Він знизав плечима у відповідь:

– Гаразд, тоді розпочнімо нову тему.

Я майже забула про пережите за обідом – то ось чого він прагнув?

– Що побачила Аліса сьогодні за обідом?

Я ні на мить не відводила від нього очей, щоб оцінити його реакцію.

Жоден м’яз на його обличчі не поворухнувся, лише погляд топазових очей напружився.

– Вона бачила Джаспера у дивному місці, десь на південному заході країни, як їй здалося, біля своєї колишньої… родини. Але він не збирається повертатися, – він зітхнув. – Це її схвилювало.

– О-о, – це було зовсім не те, що я очікувала почути. Але, звісно, було цілком природно, що Аліса побачила майбутнє Джаспера. Він був її рідною душею, справжньою другою половинкою, хоча їхні стосунки і не були такими пристрасними, як у Розалії та Еммета. – Чому ти не сказав мені раніше?

– Я не гадав, що ти помітила, – відповів він. – Зрештою, там, мабуть, нічого важливого.

У мене, певно, розігралася хвороблива уява. Все було нормально, аж треба було мені все так перекрутити, що вийшло, наче Едвард від мене щось приховує. Мені слід лікуватися.

Ми спустилися вниз, щоб попрацювати над домашнім завданням – про всяк випадок, якщо Чарлі повернеться раніше. Едвард упорався за лічені хвилини, а я старанно і клопітливо робила обчислення, аж поки не вирішила, що пора готувати для Чарлі вечерю. Едвард допомагав, але щоразу морщився від сирих продуктів – людська їжа викликала в нього відразу. Я приготувала бефстроганов за рецептом бабусі Свон, бо хотіла потішили Чарлі. Я не дуже полюбляю цю страву, але Чарлі буде в захваті.

Чарлі повернувся додому вже у гарному гуморі. Він навіть не докладав надмірних зусиль, щоб образити Едварда.

Як завжди, Едвард відмовився повечеряти з нами. З вітальні долітав звук вечірніх новин, але я сумнівалася, що він їх насправді дивиться.

Ум’явши три порції поспіль, Чарлі закинув ноги на вільний стілець і задоволено склав руки на животі.

– Це було неперевершено, Білко.

– Рада, що тобі сподобалось. Як минув робочий день?

Він наминав вечерю так зосереджено, що я не могла завести розмову раніше.

– Повільно. До смерті повільно. Ми з Марком майже півдня грали в карти, – зазначив він з усмішкою. – Я виграв дев’ятнадцять проти сімох. А потім трохи повисів із Біллі на телефоні.

Я постаралася не виказати хвилювання.

– Як він?

– Та нічого, нічого. Суглоби трохи непокоять.

– О-о, дуже прикро.

– Ага. Він запросив нас у гості на вихідні. Він також гадає запросити Клірвотерів та Юлі. Щось на взірець вечірки плей-офф…

– Он як, – усе, на що я спромоглася у відповідь. Але що мені було казати?

Я знала, що мені не дозволять піти на вовкулачі посиденьки, навіть під батьківським наглядом. Цікаво, чи буде для Едварда проблемою, що Чарлі частенько навідується в Ла-Пуш? Чи вважає він, що оскільки Чарлі проводить більшість часу з Біллі, простою людиною, моєму батькові не загрожує небезпека?

Я встала і зібрала посуд, не дивлячись на Чарлі. Поклавши його в раковину, відкрутила кран. Мовчки з’явився Едвард і схопив рушник. Чарлі зітхнув і полишив розмову, але я передбачала, що він до неї повернеться, коли ми зостанемось на самоті. Із зусиллям ставши на ноги, він почимчикував до телевізора, як і щовечора.

– Чарлі, – почав Едвард невимушеним тоном.

Чарлі зупинився посеред кухні.

– Що?

– Белла вам говорила, що мої батьки подарували їй на день народження авіаквиток, аби вона відвідала Рене?

Я впустила тарілку, яку в той час мила. Вона ковзнула по краю раковини і з брязкотом впала на підлогу. Тарілка не розбилася, але забризкала кімнату і нас трьох мильною водою. Чарлі, здавалося, навіть не помітив.

– Белло? – звернувся він до мене спантеличеним голосом. Я не відривала очей від тарілки, піднімаючи її з підлоги.

– Так, подарували.

Чарлі гучно ковтнув, його очі звузилися.

– Ні, вона ніколи про це не згадувала.

– Гм, – пробурмотів Едвард.

– А чому ти запитуєш? – суворо поцікавився Чарлі.

Едвард знизав плечима.

– У них скоро спливає термін дії. Я подумав, що Есме образиться, якщо Белла не скористається її подарунком. Сама вона про це нічого не говорила.

Я вражено дивилася на Едварда.

Чарлі міркував.

– Белло, це для тебе гарна нагода побачитися з мамою. Вона буде рада. Але я здивований, що ти мені нічого не сказала.

– Я забула, – була моя відповідь.

Він насупився.

– Забула, що хтось подарував тобі квиток на літак?

– М-м-м, – пробурмотіла я нерозбірливо і відвернулася до раковини.

– Едварде, ти тут сказав, що «у нихскоро спливає термін дії»? – вів далі Чарлі. – Скільки ж квитків твої батьки їй подарували?

– Один для неї… і один для мене.

Тарілка, яку я впустила цього разу, приземлилася в раковину і не здійняла великого шуму. Я чітко почула, як батько гучно пирхнув. Кров, розігріта роздратуванням і досадою, прилила мені до обличчя. Навіщо Едвард це робить? Охоплена панікою, я втупилася в бульбашки у раковині.

– Не може бути й мови! – несподівано Чарлі розлютився і перейшов на крик.

– Чому? – запитав Едвард голосом, забарвленим у невинне здивування. – Ви ж самі щойно сказали, що для неї це гарна нагода побачити матір.

Чарлі на нього не зважав.

– З ним ти нікуди не поїдеш, юна леді! – заволав він. Я розвернулася – його палець показував на мене.

Несподівано мене охопив гнів – інстинктивна реакція на його тон.

– Я не дитина, тату. І я більше не під арештом, забув?

– Ні, під арештом. З цієї хвилини.

– За що?!

– Тому що я так сказав.

– Чи мені тобі нагадувати, Чарлі, що за законом я повнолітня?

– Це мій дім, і ти виконуватимеш мої правила!

Мій погляд став твердим мов лід.

– Он як! Мені виїздити звідси просто зараз – чи даси кілька днів, щоб зібрати речі?

Обличчя Чарлі стало яскраво-червоним. Мені одразу зробилося страшно, що я розіграла цю карту з виїздом. Я глибоко вдихнула і постаралася сказати якомога спокійніше:

– Я б сумирно відбула своє покарання, якби зробила щось погане, тату, але я не збираюся миритися з твоїми забобонами.

Він щось пробурмотав, але не спромігся ні на що доладне.

– Тепер я знаю, що тизнаєш, що у мене є всі права побачити маму на вихідних. Якби я поїхала з Алісою чи з Анжелою, ти б точно не заперечував.

– Вони дівчата, – пробурчав він і кивнув.

– Ти б хвилювався, якби я взяла з собою Джейкоба?

Я згадала це ім’я лише тому, що знала про татову прихильність до Джейкоба, але швидко про це пожалкувала; Едвардові зуби виразно клацнули.

Батько збирався на силі, щоб відповісти.

– Так, – мовив він непереконливим голосом. – Це б мене хвилювало.

– Ти не вмієш брехати, тату.

– Белло…

– Я ж не збираюся до Лас-Вегаса, щоб виступати в шоу чи деінде. Я хочу побачити маму, – нагадала я йому. – Вона має такі ж батьківські права на мене, як і ти.

Він кинув на мене спопеляючий погляд.

– Ти щось маєш проти маминої здатності мене доглядати?

Чарлі відступив перед загрозою, що ховалася в моєму запитанні.

– Для тебе було б краще, якби я не згадувала це при ній, – мовила я.

– Краще не згадуй, – сказав він. – Те, що відбувається, мене не радує, Белло.

– Тобі немає чого засмучуватися.

Він закотив очі, але я бачила – буря минула.

Я обернулася, щоб витягти корок із раковини.

– Отже, домашнє завдання я зробила, вечерю приготувала, посуд помила, і я не під арештом. Я йду гуляти. До пів на одинадцяту повернуся.

– Куди ти йдеш? – батькове обличчя, яке майже повернуло собі нормальний колір, знову злегка почервоніло.

– Точно не знаю, – відповіла я. – Але буду в радіусі десятьох миль. Гаразд?

Він пробурчав щось не дуже схоже на схвалення і вийшов із кухні. Як і можна було очікувати, після перемоги в сутичці я почувалася винною.

– Ми йдемо гуляти? – запитав Едвард тихим, але радісним голосом.

Я обернулась і сердито поглянула на нього.

– Так. Я хочу поговорити з тобою віч-на-віч.

Але він майже ніяк на це не відреагував.

Я дочекалася моменту, коли ми сіли в машину і нам ніхто не заважав.

– Що тобуло? – запитала я з натиском.

– Я знаю, що ти хочеш побачити матір, Белло, – ти говорила про неї уві сні. Точніше, непокоїлася.

– Справді?

Він кивнув.

– Але ти так боялася сказати про це Чарлі, що я вирішив тебе підштовхнути.

– Підштовхнути? Та ти кинув мене акулам на поталу!

Він закотив очі під лоба.

– Сумніваюся, що тобі бодай трохи загрожувала небезпека.

– Але ж я казала, що не хочу воювати з Чарлі.

– А хто казав, що ти повинна?

Я набурмосилася:

– Але я не можу стриматися, коли він починає мною розпоряджатися – мої підліткові інстинкти беруть гору.

Едвард хихикнув.

– Ну, це вже не моя вина.

Я поглянула на нього, міркуючи. Здавалося, він не помічав. Його обличчя безтурботно вдивлялося в лобову шибку. Щось тут не так, але я не могла взяти до тями, що саме. А може, то моя уява знову розігралася, як сьогодні за обідом?

– Чи не тому ти так несподівано спонукаєш мене побачити Флориду, що Біллі влаштовує вечірку?

Було видно, як його підборіддя напружилося.

– Зовсім ні. Нема різниці, будеш ти на тому кінці світу або на цьому, на вечірку ти не підеш.

Це було схоже на попередню сцену з Чарлі – зі мною поводилися, як із неслухняною дитиною. Я стиснула зуби, щоб не заверещати. Мені не хотілося воювати і з Едвардом також.

Едвард зітхнув, а потім запитав знову теплим оксамитовим голосом:

– То які у нас плани на вечір?

– Давай поїдемо до тебе. Я не бачила Есме цілу вічність.

Він усміхнувся.

– Вона зрадіє. Особливо коли почує, куди ми збираємося на вихідні.

Я застогнала, зазнавши поразки.

Ми повернулися раніше, ніж я обіцяла. Було не дивно, що світло досі горіло у вікнах мого будинку, коли ми приїхали, – я знала, що Чарлі чекатиме на мене, аби ще трохи покричати.

– Краще не заходь, – сказала я. – Не нагнітатимемо ситуації.

– Його думки відносно спокійні, – піддражнив мене Едвард. Вираз його обличчя змусив мене замислитися, чи не проґавила я черговий жарт. Куточки Едвардових вуст тремтіли, переборюючи усмішку.

– Бувай, – пробурмотіла я похмуро. Він засміявся та поцілував мене в маківку.

– Я прийду, коли Чарлі хропітиме.

Телевізор горлав на всю котушку. Я одразу ж спробувала прошмигнути повз.

– Підійди-но сюди, Белло, – покликав Чарлі, зводячи нанівець мій план.

Дуже неохоче я подолала п’ять кроків, які нас розділяли.

– В чому річ, тату?

– Гарно провела час? – запитав він. Здавалося, що йому ніяково. Перш ніж відповісти, я постаралася відшукати в його словах підтекст.

– Так, – мовила я нерішуче.

– Що ви робили?

Я знизала плечима:

– Ми були з Алісою та Джаспером. Едвард обіграв Алісу в шахи, а потім грали ми з Джаспером. Він мене розгромив.

Я усміхнулася. Було так кумедно спостерігати, як Едвард з Алісою грають у шахи. Вони сиділи майже нерухомо, дивлячись на шахову дошку: Аліса передбачала його ходи, а Едвард зчитував із думок її. Майже вся партія була проведена подумки; не встигли вони і по два пішаки походити, як Аліса поклала свого короля і здалася. Це все тривало щонайбільше три хвилини.

Чарлі вимкнув звук – незвичний хід.

– Послухай, я маю з тобою поговорити.

Він насупився і мав дуже зніяковілий вигляд.

Я мовчки сиділа в очікуванні. На мить він зустрівся зі мною поглядом, а потім потупив очі в підлогу. А тоді замовк.

– Про що, тату?

Він глибоко вдихнула.

– Я не дуже знаюся на таких речах. Не уявляю, з чого почати. Я чекала.

– Ну, гаразд, Белло. Так от, – він підвівся з крісла і почав крокувати туди-сюди кімнатою, дивлячись собі під ноги. – Здається, у вас із Едвардом серйозні стосунки, і є деякі речі, з якими треба бути обережними. Я знаю, Белло, що ти вже доросла, але ти досі дуже молода, і є багато важливих речей, які треба знати, коли ти… ну, коли ти розпочинаєш фізичні стосунки з…

– О ні, будь ласка, тільки не це! – скочивши на ноги, почала я благати. – Будь ласка, Чарлі, скажи, що ти не збираєшся говорити зі мною про секс.

Він утупився в підлогу.

– Я твій батько. У мене є обов’язки. Не забувай, що мені так само незручно, як і тобі.

– Не думаю, що чисто по-людському це можливо. У будь-якому разі мама випередила тебе на десять років і позбавила цього неприємного клопоту.

– Десять років тому в тебе не було хлопця, – пробурмотів він неохоче.

Я могла заприсягтися, що він боровся з бажанням полишити тему. Ми обоє стояли, дивлячись у підлогу і відвернувшись одне від одного.

– Не думаю, що основи цього заняття дуже змінилися, – сказала я, почервонівши не менше за нього. То було справжнісіньке пекло, і ще гірше було усвідомлювати, що Едвард знав про його наближення. Не дивно, що він так посміхався в машині.

– Просто скажи мені, що ви двоє поводитеся відповідально, – попросив Чарлі благальним тоном, мабуть, бажаючи, щоб підлога розверзлася у нього під ногами і поглинула його.

– Заспокойся, тату. Немає чого хвилюватися.

– Не те щоб я тобі не довіряв, Белло, але знаю, що ти не хочеш мені про це розповідати, а ти знаєш, що я не дуже хочу про це слухати. Я постараюся бути сучаснішим. Часи змінилися.

Я нерішуче засміялася.

– Можливо, часи й змінилися, але Едвард такий старомодний. Тобі нема про що хвилюватися.

– Ага, старомодний, – пробурмотів він.

– Ух-х, – застогнала я, – краще б ти не примушував мене говорити це вголос, тату. Дійсно. Але… я… я незаймана, і не збираюся негайно цей статус міняти.

Ми обоє скривилися, але потім обличчя Чарлі розгладилося. Здавалося, він мені повірив.

– Можна я піду спати? Будь ласка.

– Зачекай хвилину, – відповів він.

– О татку, я благаю тебе.

– Неприємна частина позаду, обіцяю, – запевнив він.

Кинувши на нього швидкий погляд, я з вдячністю побачила, що він розслабився і його обличчя повернуло нормальний колір. Він відкинувся на дивані, зітхаючи з полегшенням, що розмова про секс лишилася в минулому.

– Що ще?

– Та просто хотів дізнатися, як там просуваються справи з рівновагою?

– Та наче добре. Ми домовилися сьогодні з Анжелою, що я допоможу їй із запрошеннями на випускний. Лише ми, дівчата.

– Це добре. А як щодо Джейка?

Я зітхнула.

– Ще не встигла над цим поміркувати, тату.

– Не забувай про нього, Белло. Я знаю, що ти зумієш йому допомогти. Ти гарна людина.

Мило. А якщо я не знайду способу допомогти Джейку, значить, я поганалюдина? Це перетинає всі межі.

– Гаразд, гаразд, – відповіла я автоматично, а потім усміхнулася – цьому я навчилася від Джейкоба. Я навіть сказала це таким самим турботливим тоном, як і він говорив з власним батьком.

Чарлі усміхнувся та увімкнув звук. Він розлігся на подушках, задоволений щойно проведеною роботою. Я була певна, що він знову почне дивитися матч.

– На добраніч, Білко!

– Побачимося вранці! – побігла я до сходів.

Едвард уже давно поїхав і повернеться не раніше, ніж Чарлі засне, – він, мабуть, десь полює абощо, щоби згаяти час, – тому я неквапом роздягнулася, щоб лягти в ліжко. Мені не хотілося бути самій, але, звісно, спускатися вниз до татка також не хотілося; і коли я подумала, що він може раптом торкнутися чергової теми про сексуальне виховання, мені стало моторошно. Після розмови з Чарлі я розхвилювалася і не могла заснути. Домашнє завдання я зробила, а читати або просто слухати музику я була не в гуморі. Я хотіла зателефонувати Рене з новинами про свій візит, але потім збагнула, що зараз у Флориді на три години пізніше і вона, певно, спить. Можна подзвонити Анжелі, подумала я.

Але усвідомила, що то не з Анжелою мені кортіло – потрібно було – побалакати. Я втупила погляд у порожнє чорне вікно, кусаючи губи. Не знаю, як довго я так стояла, зважуючи «за» і «проти»: за те, щоб допомогти Джейкобу, знову побачити свого найкращого друга, вчинити як гарна людина, – проти того, щоб накликати на себе гнів Едварда. Може, хвилин зо десять. Саме стільки, аби вирішити, що «за» сильніше «проти». Едвард хвилювався лише за мою безпеку, проте я знала, що справжніх проблем тут не виникне.

Дзвонити було марно; Джейкоб відмовлявся відповідати на мої дзвінки, відколи Едвард повернувся. Окрім того, мені треба було побачитийого – побачити, як він знову усміхається, як колись. Мені було необхідно замінити останній жахливий спогад, в якому його обличчя скривилося від болю, якщо я коли-небудь хочу повернути собі душевний спокій.

У мене було близько години. Можна було швиденько змотатися в Ла-Пуш і назад, і Едвард не зрозуміє, що я виходила. Правда, для мене вже настала комендантська година, але ж Чарлі не заперечуватиме, якщо я буду не з Едвардом? Існує лише один шлях дізнатися. Я схопила куртку, швиденько просунула руки в рукави і побігла вниз.

Чарлі відірвався від гри, миттю насторожившись.

– Ти не проти, якщо я зараз провідаю Джейка? – запитала я, затамувавши подих. – Я не довго.

Щойно я згадала Джейкове ім’я, обличчя Чарлі розслабилося і розпливлося в усмішці. Здавалося, він зовсім не здивувався, що його лекція так швидко дала плоди.

– Звісно, дитинко. Без проблем. Можеш не поспішати.

– Дякую, тату, – сказала я, вилетівши за двері.

Дорогою до машини я декілька разів озирнулася, наче той утікач. Проте крізь непроглядну чорноту ночі годі було щось розгледіти. Навпомацки я дісталася від борту пікапа до ручки дверцят, і щойно очі трохи призвичаїлися до темряви, встромила ключ у замок запалення та різким рухом повернула його ліворуч. Але замість оглушливого ревіння двигуна почулося слабке клацання. Я спробувала знову, але марно.

Аж раптом я щось уловила краєчком ока і здригнулася.

– Ох! – вихопилося в мене з переляку, коли я зрозуміла – в машині хтось є.

Едвард сидів дуже тихо – світлувата плямка у темряві. Лише його руки ворушилися, перевертаючи загадковий чорний предмет, на якому я цілковито зосередила свою увагу, поки він говорив.

– Дзвонила Аліса, – тихо сказав він.

Аліса! Хай йому грець! Я й забула про неї, плануючи свій вихід. Вона, мабуть, бачила мене у видінні.

– Вона розхвилювалася, коли п’ять хвилин тому твоє майбутнє різко зникло.

Мої очі, широко розплющені від здивування, ще розширилися.

– Тому що вона не може бачити вовків, – пояснив він так само тихо. – Чи ти забула? Коли ти вирішуєш пов’язати свою долю з ними, ти також зникаєш. Але про це ти не могла знати, я розумію. Проте можеш уявити, чому це примушує мене трохи… хвилюватися? Аліса бачила, як ти зникла, і навіть не змогла передбачити, чи ти повернешся додому. Твоє майбутнє стало невидимим, так само як їхнє. Ми не знаємо, в чому причина. Можливо, це якийсь природній захист, з яким вони народжуються?

Він говорив наче сам до себе, роздивляючись деталь двигуна мого пікапа, яку продовжував крутити в руках.

– Але це малоймовірно, оскільки я без проблем можу читати їхні думки. Думки Блеків принаймні. Карлайл припустив, що це так на їхні життя впливає трансформація, яка є радше безумовною реакцією організму, аніж свідомим рішенням. Цілком непередбачувана, вона їх докорінно змінює. У той момент, коли вони переходять з однієї форми до іншої, вони перестають, по суті, взагалі існувати. Вони випадають із майбутнього…

Я слухала його роздуми, не зронивши ані пари з вуст.

– До ранку я полагоджу твою машину, щоб ти могла поїхати до школи сама, якщо забажаєш, – запевнив він мене за хвилину.

Міцно стиснувши губи, я витягла ключі й манірно вийшла з пікапа.

– Якщо ти не хочеш мене бачити сьогодні вночі, зачини вікно. Я зрозумію, – прошепотів він, перш ніж я грюкнула дверцятами.

Я влетіла в будинок, грюкнувши також і вхідними дверима.

– Що сталося? – запитав Чарлі з крісла.

– Машина не заводиться, – буркнула я у відповідь.

– Хочеш, я гляну?

– Ні. Спробую ще раз уранці.

– Хочеш поїхати на моїй машині?

Взагалі мені не дозволялося водити його поліцейський крузер. Напевно, Чарлі відчайдушно хотів, аби я поїхала в Ла-Пуш. Так само відчайдушно, як і я.

– Ні. Я втомилася, – пробурчала я. – На добраніч.

З гуркотом збігши нагору до кімнати, я одразу попрямувала до вікна і різким рухом зачинила його, аж металева рама затріщала і шибки задвигтіли.

Я довго дивилася у темряву, доки скло, яке продовжувало мерехтіти, не заспокоїлося. А потім зітхнула і відчинила вікно якомога ширше.