Текст книги "Затемнення"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 31 страниц)
– Ні, ні, – сказала я поспішно. – Ти це бачив? – вказала я на газету.
Його чоло вкрилося зморшками.
– Я ще не переглядав свіжих новин. Але мені відомо, що ситуація погіршується. Ми маємо щось робити… швидко.
Мені це не подобалося. Не подобалося, коли хтось із Калленів ризикував, а ота почвара в Сієтлі (хто б чи що б то не було) – вона починала мене по-справжньому лякати. Але перспектива появи Волтурі була такою ж страшною.
– А що каже Аліса?
– В цьому то й проблема, – Едвардове чоло зморщилося ще більше. – Вона нічого не бачить… хоча ми тисячу разів подумки збиралися все перевірити. Вона починає панікувати. Відчуває, наче останнім часом багато чого проходить повз неї, наче щось не так; що, можливо, вона втрачає свій дар.
Я здивувалася.
– А хіба це можливо?
– Хто знає? Ніхто цього питання не досліджував… Але я сумніваюся. Такі здібності з часом лише посилюються. Згадай Аро або Джейн.
– Тоді в чому справа?
– Думаю, це пророцтво, що самозбувається. Ми чекаємо, поки Аліса щось побачить, щоб вирушити на пошуки… а вона нічого не бачить, тому що ми не вирушимо, поки вона не побачить. Тому вона не може нас там побачити. Певно, доведеться рушати наосліп.
Я здригнулася.
– Ні.
– Ти дуже хочеш піти сьогодні на уроки? За кілька днів іспити – все одно нічого нового не читатимуть.
– Гадаю, що переживу один день без школи. А що ми робитимемо?
– Я хочу поговорити з Джаспером…
Джаспер, знову Джаспер. Дивно. У родині Калленів Джаспер завжди був трохи осторонь, був частиною плину життя, але ніколи – його центром. У мене склалося припущення, що він тут лише заради Аліси і прямуватиме за нею будь-куди, але що теперішній його спосіб життя – не єдиний йому відомий. Він був відданий «вегетаріанській» ідеї менше за інших; саме тому, напевно, йому було важче дотримуватися її правил.
У будь-якому разі я ніколи не бачила, щоб Джаспер був потрібен Едвардові. Мені ще раз стало цікаво, що він мав на увазі, згадуючи, що Джаспер – «експерт із вампірів-перволітків». Про історію Джаспера я знала небагато – лише те, що він прийшов звідкись із півдня, перш ніж його знайшла Аліса. З певних причин Едвард завжди уникав запитань про свого наймолодшого брата. А я, у свою чергу, завжди почувалася занадто ніяково перед високим білявим вампіром, схожим на доморослу кінозірку, щоб запитати у нього прямо.
Коли ми зайшли до будинку, Карлайл, Есме і Джаспер уважно дивилися новини, але звук був таким тихим, що моє вухо нічого не могло вловити. Аліса сиділа на нижній сходинці парадних сходів, підпираючи долонями засмучене обличчя. Почувши, як ми зайшли до кімнати, з кухні вийшов Еммет, на вигляд цілком безтурботний. Еммета ніколи нічого не турбувало.
– Привіт, Едварде. Прогулюєш уроки, Белло? – усміхнувся він до мене.
– Ми обоє прогулюємо, – нагадав йому Едвард.
Еммет засміявся.
– Так, але це вонаходить до школи вперше. Вона може щось проґавити.
Едвард закотив очі, але нічого не відповів на зауваження свого любого брата. Він кинув Карлайлові газету.
– Ти бачив? Вони вже розглядають версію про серійного вбивцю.
Карлайл зітхнув.
– Двоє спеціалістів цілий ранок дискутують з цього приводу на каналі CNN.
– Ми не можемо дозволити цьому тривати й далі.
– Рушаймо просто зараз, – з несподіваним ентузіазмом заявив Еммет. – Мені до смерті нудно.
Згори зі сходів долинуло сичання.
– Вона така песимістка, – пробурмотів Еммет сам до себе.
Едвард погодився з Емметом.
– Ми повинні щось вирішити найближчим часом.
Розалія з’явилася на верхівці сходів і повільно спустилася низ. Її обличчя було спокійним і безвиразним.
Карлайл похитав головою.
– Я стурбований. Ми ніколи раніше у таке не втручались. Це не наша справа. Ми не Волтурі.
– Я не хочу, щоб сюди припожалували Волтурі, – сказав Едвард. – Це скоротить наш час на роздуми.
– А всі ті невинні люди в Сієтлі, – пробурмотіла Есме. – Неправильно дозволяти їм отак умирати.
– Знаю, – зітхнув Карлайл.
– Он як, – різко мовив Едвард, злегка киваючи в бік Джаспера. – Я про це не подумав. Розумію. Ти правий, так тому і бути. Це все змінює.
Я була не єдина, хто збентежено на нього подивився, але, мабуть, єдина, хто при цьому не мав трохи незадоволеного вигляду.
– Гадаю, тобі краще пояснити іншим, – звернувся Едвард до Джаспера. – Якою може бути мета нашого походу? – Едвард почав ходити туди-сюди, втупившись у підлогу й занурившись у роздуми.
Я не бачила, як Аліса підвелася, та вона вже стояла поруч зі мною.
– Про що він говорить? – запитала вона Джаспера. – Про що ти зараз думаєш?
Здавалося, Джасперу не дуже подобалося перебувати в центрі загальної уваги. Він завагався, вдивляючись у кожне обличчя в колі, – бо всі наблизилися, щоб послухати, що він скаже, – а потім його очі зупинилися на мені.
– Ти збентежена, – дуже тихо промовив він своїм глибоким голосом.
У його словах не було запитання. Джаспер знав, як я почуваюся, як усі почуваються.
– Ми всі збентежені, – буркнув Еммет.
– Ти маєш повно часу попереду, тож можеш і потерпіти, – відповів йому Джаспер. – Беллі слід про все дізнатися. Тепер-бо вона одна з нас.
Його слова мене здивували. Я так мало спілкувалася з Джаспером, особливо після мого останнього дня народження, коли він намагався мене вбити, і тому навіть не уявляла, що він сприймає мене таким чином.
– Як багато ти про мене знаєш, Белло? – запитав Джаспер.
Еммет драматично зітхнув і впав на канапу, вдаючи, що йому уривається терпець.
– Небагато, – зазначила я.
Джаспер подивився на Едварда, який підвів голову, щоб зустріти його погляд.
– Ні, – сказав Едвард, відповідаючи на його думку. – Гадаю, ти розумієш, чому я не розповів їй твоєї історії. Але зараз, мабуть, вона повинна її почути.
Джаспер замислено кивнув, а потім почав закасувати рукави свого кремового светра.
Я спостерігала за ним із цікавістю і спантеличенням, намагаючись утямити, що ж він робить. Він підніс зап’ястя під облямівку торшера, який стояв поруч, під світло голої лампочки, і вказав пальцем на знак у вигляді півмісяця-серпа, що виступав на блідій шкірі.
За якусь хвилину я зрозуміла, чому цей знак видався мені навдивовижу знайомим.
Я витягнула руку – сіруватий серпик виступав іще чіткіше на моїй кремовій шкірі, ніж на його гіпсовій.
Джаспер кволо усміхнувся.
– У мене багато шрамів, схожих на твої, Белло.
З кам’яним обличчям Джаспер іще вище закотив рукав свого тонкого светра. Спочатку я не могла розпізнати горбики, які густо вкривали його шкіру. Вигнуті півмісяці, які находили один на один, ледве можна було розібрати білі на білому тлі, тому що яскраве світло лампи згладжувало горбики і майже не кидало тіні, що підкреслювала б форму. А потім я зрозуміла, що ті серпики такі ж самі, як і на його зап’ясті… як на моїй руці.
Я знову поглянула на свій маленький одинокий шрам і згадала, як він там опинився. Я дивилася на форму Джеймсових зубів, навічно викарбуваних на моїй шкірі.
А потім я ахнула і звела на нього очі.
– Джаспере, що з тобою сталося?
РОЗДІЛ 13. ПЕРВОЛІТОК
– Те ж саме, що сталося з твоєю рукою, – тихо відповів Джаспер. – Тільки тисячу разів поспіль, – він сумно засміявся і кивнув на свою руку. – Наша отрута – єдина річ, що залишає шрами.
– Але чому? – видихнула я із жахом, і хоч відчувала, що це неввічливо, але не могла відвести погляду від його знівеченої шкіри.
– Мене трохи не так… виховували, як моїх теперішніх зведених братів і сестер. Я починав зовсім інакше, – наприкінці фрази його голос посуворішав.
Я уп’яла в нього приголомшений погляд.
– Перш ніж я розповім тобі мою історію, – сказав Джаспер, – ти мусиш зрозуміти, що у нашомусвіті є такі місця, Белло, де життя без старості вимірюється тижнями, а не століттями.
Інші вже чули все раніше. Карлайл та Еммет знову прикипіли до телевізора. Аліса тихенько перебралася до Есме і сіла біля її ніг. Але Едвард так само уважно слухав, як і я. У себе на обличчі я відчувала його очі – вони ловили будь-який проблиск емоцій.
– Щоб зрозуміти чому, ти маєш поглянути на світ з іншого боку. Уяви, який він для сильних, ненаситних… вічно спраглих.
Розумієш, у нашому світі є місця, привабливіші для нас за інші. Місця, де ми можемо не так себе обмежувати, при цьому не викриваючи себе.
Уяви, наприклад, карту західної півкулі. Припустімо, що кожне людське життя – це маленька червона крапка. Що насиченіший червоний колір, то легше ми – тобто ті, хто веде відомий тобі спосіб існування, – можемо прогодуватися, не привертаючи уваги…
Я здригнулася від óбразу, що його викликало у моїй голові слово «прогодуватися». Але Джаспер не боявся мене злякати, він не був занадто дбайливим, як Едвард. Без зупинки він повів далі.
– Не те щоб наші клани на півдні дуже дбали про те, помітять їх люди чи ні. Це Волтурі постійно їх контролюють. Волтурі – єдині, кого бояться південні клани. Якби не Волтурі, нас усіх давно б уже викрили.
Я нахмурилася, почувши, як Джаспер вимовляє це прізвище – з повагою, майже із вдячністю. Хай там як, а думка про Волтурі як про приємних осіб не вкладалася у мене в голові.
– Порівняно з півднем північ дуже цивілізована. Більшість із нас – «вегетаріанці»; ми полюбляємо день так само, як і ніч, і дозволяємо людям спілкуватися з нами, не наводячи їх при цьому на підозри, – для всіх нас важлива анонімність.
На півдні ж зовсім інший світ. Безсмертні там виходять лише вночі. День вони проводять, плануючи свій наступний крок або очікуючи нападу суперника. Тому що на півдні завжди точилася війна, постійна війна протягом століть, без єдиної хвилини перемир’я. Вурдалаки там ледве помічають присутність людей, хіба що як солдати помічають стадо корів на узбіччі – ходячу їжу. От тільки вампіри ховаються, щоб все стадо їх не помітило – і це через Волтурі.
– Але за що вони воюють? – запитала я.
Джаспер усміхнувся.
– Пам’ятаєш карту з червоними цятками?
Він чекав, тому я кивнула.
– Вони воюють, щоб здобути контроль над найчервонішими місцями. Розумієш, одного разу комусь спало на думку, що якби він був єдиним вампіром у, скажімо, Мехіко, тоді він зміг би годуватися щоночі, двічі, тричі за ніч, і ніхто б не помітив. От він і почав міркувати, як йому позбутися конкуренції.
Інші міркували про те ж саме. У деяких тактика виявлялася ефективнішою.
Але найефективнішу тактику винайшов досить молодий вурдалак на прізвисько Беніто. Ніким раніше не знаний, він прийшов звідкись із півночі Далласа і винищив два невеликі клани, що існували поблизу Х’юстона. Ще за дві ночі він кинув виклик набагато сильнішому ворожому клану, у чиїх руках був Монтеррей у північній Мексиці. І знову переміг.
– А як він переміг? – запитала я, дещо запідозривши.
– Беніто створив армію вампірів-перволітків. Він був першим, хто до цього додумався, і спочатку його неможливо було спинити. Дуже молоді вурдалаки нестабільні, дикі, майже не піддаються контролю. Одного перволітка ще можна напоумити, навчити його стримуватися, але десять, п’ятнадцять новачків – це просто кошмар. Вони так само легко нападають одне на одного, як і на ворога, котрого їм укажуть. Беніто був змушений створювати перволітків ще і ще, оскільки вони винищували одне одного, та й клани, з якими він боровся, забрали в бою більше половини його армії, перш ніж здалися.
Як бачиш, незважаючи на те, що молоді вампіри небезпечні, їх можна побороти, якщо знати, що робиш. Перший рік або близько того вони неймовірно сильні фізично, і якщо їм дозволити цю силу докласти, вони можуть з легкістю розчавити старшого вурдалака. Але вони – раби своїх інстинктів, і тому передбачувані. Зазвичай у них немає жодних навичок боротьби – самі лише м’язи і лють. А в цьому разі – переважаюча чисельність.
Вампіри у південній Мексиці зрозуміли, щó на них насувається, і зробили єдину річ, яка, на їхню думку, могла зупинити Беніто. Вони створили власні армії…
І тут почалося справжнє пекло – в буквальному розумінні цього слова. У нас, безсмертних, також є своя історія, і цієї війни ми ніколи не забудемо. Звичайно, людям у Мексиці тоді було не позаздрити…
Я здригнулася.
– Коли кількість жертв досягла небаченої величини – ваша історія, власне, приписує таке різке падіння чисельності населення епідеміям, – нарешті втрутилися Волтурі. Вони виступили всією раттю й дістали кожного перволітка-вурдалака в нижній частині Північної Америки. Беніто відійшов до Пуебла, збільшуючи армію так швидко, як тільки міг, аби дістати свій приз – Мехіко. Волтурі впоралися спочатку з ним, а потім – з усіма іншими.
Всіх, кого знаходили з перволітками, страчували на місці, й оскільки в такий спосіб намагалися захиститися від Беніто всі, на деякий час вампіри в Мексиці зникли.
Майже рік Волтурі займалися зачисткою. Це ще один розділ у нашій історії, який назавжди зостанеться в пам’яті, адже Волтурі залишили декількох свідків, аби ті розповіли, на що це було схоже. Якось я мав розмову з одним із тих, кому випала нагода спостерігати здалеку, що відбувалося, коли ми завітали до Кульякана-Росалеса… [16]16
Столиця штату Синалоа в Мексиці.
[Закрыть]
Джаспер стенув плечима. Я усвідомила, що ніколи не бачила його наляканим. Це було вперше.
– Цього було достатньо, щоб жага завоювань не вийшла за межі півдня. Решта світу залишалася при здоровому глузді. Нашим теперішнім способом життя ми завдячуємо Волтурі.
Та коли Волтурі повернулися до Італії, ті, хто вижили, швидко знову розподілили південь.
Минуло небагато часу, як клани знову почали воювати між собою. Багато поганої крові пролилося, даруй мені на слові. Процвітала вендета. Ідея з перволітками уже була посіяна, і дехто не міг втриматися від спокуси. Але про Волтурі також не забули, і цього разу південні клани були обачнішими.
Перволітки обиралися з людської маси з більшою обережністю, їх краще готували. Ними користувалися обачливо, і люди, в своїй більшості, нічого не помічали. Їхні творці не давали Волтурі приводу для повернення.
Війни спалахували знову, але в менших масштабах. Час від часу хтось заходив задалеко, в людських газетах починали з’являтися здогадки, і Волтурі поверталися й зачищали місто. Але вони дозволили іншим, обачнішим, продовжувати…
Джаспер задивився незрячим поглядом у простір.
– Це так тебе створили, – прошепотіла я свою здогадку.
– Так, – підтвердив він. – Коли я був людиною, я жив у Х’юстоні, у штаті Техас. Мені ще й сімнадцятьох не було, коли у 1861 році я приєднався до Армії Конфедеративних Штатів Америки [17]17
Існувала в 1861–1865 рр.
[Закрыть]. Я збрехав призовній комісії, сказавши, що мені майже двадцять. На зріст я був достатньо високий, тому мені повірили.
Моя воєнна кар’єра була недовгою, але багатообіцяючою. Я завжди подобався людям, вони дослухалися до моєї думки. Батько казав, що це харизма. Тепер я, звичайно, знаю, ще це було, можливо, ще щось. Але що б то не було, мене швидко підвищували в рангах, навіть швидше за старших, досвідченіших солдатів. Армія конфедератів щойно народилася і всіляко намагалася самоорганізуватися, й тому надавала можливості для росту. Після першої ж битви під Галвестоном – власне, насправді то було більше схоже на перестрілку – я став наймолодшим майором у штаті Техас, навіть не признаючись до свого справжнього віку.
Мене призначили відповідальним за евакуацію з міста жінок і дітей, коли броненосці Армії Федерації [18]18
Армія Федерації, або Союзу Північних Штатів Америки, яка в 1865 році перемогла Армію Конфедеративних Штатів Америки в результаті Громадянської війни.
[Закрыть]зайшли в порт. Один день знадобився на приготування, а потім я вирушив супроводжувати першу колону цивільних до Х’юстона.
Ту одну ніч я пам’ятаю дуже чітко.
Ми досягли міста, коли вже стемніло. Я залишався там недовго – аби лише простежити, щоб уся партія була безпечно розміщена. Після цього я взяв свіжого коня і помчав назад у Галвестон. Часу на відпочинок не було.
В одній лише милі за містом я натрапив на трьох піших жінок. Я подумав, що вони відстали від евакуйованих, й одразу спішився, щоб запропонувати їм свою допомогу. Та коли у тьмяному місячному світлі я побачив їхні обличчя, у мене відібрало мову. Понад усякий сумнів, то були найвродливіші в світі жінки – я таких у житті не бачив.
Я пам’ятаю, як милувався їхньою надзвичайно білою шкірою. Навіть маленька чорнява дівчинка з типово мексиканськими рисами здавалася у місячному світлі порцеляновою. Всі вони були молоді на вигляд, достатньо молоді, щоб називатися дівчатами. Я зрозумів, що вони не відстали від колони – цих трьох я б запам’ятав.
«У нього відібрало мову», – сказала найвища дівчина приємним ніжним голосом, який звучав, наче подих вітру. У неї було світле волосся і сніжно-біла шкіра.
В іншої було ще світліше волосся, така ж бліда, наче крейда, шкіра і янгольське обличчя. З напівзаплющеними очима вона хитнулася до мене і глибоко вдихнула.
«М-м-м, – зітхнула вона. – Який солоденький».
Менша дівчина, маленька брюнетка, поклала руку тій дівчині на плече і почала щось швидко говорити. Її голос був занадто м’яким і мелодійним, щоб звучати різко, але саме так вона, здавалося, хотіла, щоб він звучав.
«Зосередься, Нетті», – мовила вона.
Я завжди гарно відчував, якими стосунками пов’язані люди, і мені одразу стало ясно, що брюнетка була там за старшу. Якби це було на службі, то я сказав би, що вона найстарша за рангом.
«А він нічого… молодий дужий офіцер… – брюнетка замовкла, і я спробував щось сказати, але безуспішно. – Є ще щось… ви це відчуваєте? – запитала вона інших двох. – Він… відповідальний».
«О так», – швидко погодилась Нетті, знову потягнувшись у мій бік.
«Терпіння, – застерегла тут її брюнетка. – Я хочу його залишити».
Нетті насупилась; здавалося, вона роздратувалась.
«Краще зроби це, Маріє, ти, – сказала вища блондинка. – Якщо він для тебе такий важливий. Я вбиваю їх удвічі частіше, ніж лишаю».
«Так, зроблю, – погодилась Марія. – Я це вмію. Забери Нетті, гаразд? Не хочу захищати свою спину в той час, як намагатимусь зосередитися».
У мене волосся стало дибки, хоча я не розумів нічогісінько з того, що вони говорили. Мої інстинкти підказували, що я в небезпеці, що цей янгол не просто так згадував про вбивство, але розум узяв гору над інстинктами. Мене вчили не боятися жінок, а захищати їх.
«Ходімо на полювання», – охоче погодилася Нетті, беручи вищу дівчину за руку. Вони покрутилися – скільки грації було в тому! – й побігли в напрямку міста. Здавалося, що вони майже летіли – так швидко вони рухалися, і білі сукні роздувалися позаду них, наче крила. Я встигнув лише здивовано кліпнути, як їх уже не було.
Я обернувся і поглянув на Марію, яка дивилася на мене з цікавістю.
Ніколи в житті я не був забобонною людиною. До тієї миті я не вірив у привидів і всю подібну маячню. Та раптом я вже не був такий упевнений.
«Як тебе звати, солдате?» – запитала мене Марія.
«Майор Джаспер Вітлок, мем», – пробурмотів я затинаючись, не в змозі неввічливо відповісти жінці, навіть якщо вона була привидом.
«Я дуже сподіваюся, що ти виживеш, Джаспере, – сказала вона своїм ніжним голосом. – У мене гарне передчуття щодо тебе».
Вона зробила крок уперед і нахилила голову, ніби збираючись мене поцілувати. Я застиг на місці, хоча мої інстинкти кричали мені тікати…
Джаспер замовк, замислившись.
– Декілька днів потому, – нарешті сказав він, і не знаю, чи то він відредагував свою історію заради мене, чи тому, що від Едварда віяло таким напруженням, яке навіть я відчула, – переді мною відкрилося моє нове життя.
Їх звали Марія, Нетті та Люсі. Вони ще недовго були разом: це Марія зібрала двох інших – усі троє вижили після недавно програної битви. То було взаємовигідне партнерство. Марія хотіла помсти, а також мріяла відвоювати свої території. Двоє інших прагнули збільшити свої… угіддя, якщо можна так сказати. Разом вони збирали армію і ставилися до цього ретельніше, ніж зазвичай. Ідея належала Марії. Вона хотіла добірну армію, тому вишукувала особливих людей, які мали потенціал. Потім вона приділяла нам багато уваги і чимало часу витрачала на наше тренування. Вона навчила нас битися, а також поводитися непомітно для людей. Якщо ми гарно вчилися, то були винагороджені…
Джаспер замовк, знову редагуючи розповідь.
– Але все одно вона поспішала. Марія знала, що потужна сила перволітків за рік почне слабшати, і хотіла діяти, поки ми були ще сильними.
Коли я приєднався до банди Марії, нас було шестеро. За два тижні вона додала ще чотирьох. Всі ми були чоловіками – Марія хотіла вояків, – і через це нам було важче стриматися, щоб не скубтися один з одним. Спочатку я бився проти своїх нових товаришів по службі. Я був швидшим за інших, кращим у єдиноборствах. Марія була задоволена мною, хоча скаржилася, що їй постійно треба перетворювати нових замість тих, кого я знищив. Мене часто винагороджували, і це робило мене сильнішим.
Марія гарно розумілася на характерах. Вона вирішила призначити мене відповідальним за інших – так наче підвищила по службі. Це ідеально пасувало моїй натурі. Втрати різко зменшилися, і наша чисельність виросла майже до двадцятьох.
Багато в чому це було завдяки обережності, якої ми в той час мали дотримуватися. Моя здатність, тоді ще нечітко виражена, контролювати емоційну атмосферу навколо дала неабиякі результати. Скоро ми навчилися співпрацювати, чого не робили до нас жодні перволітки-вурдалаки. Навіть Марії, Нетті та Люсі стало набагато легше координувати дії.
Прихильність Марії до мене зростала – вона почала залежати від мене. А я ладен був цілувати землю, по якій вона ходила. Я навіть не здогадувався, що можливе інше життя. Марія говорила нам, що все так, а не інак, і ми їй вірили.
Вона попросила мене повідомити їй, коли ми з братами будемо готові битися, і мені нетерпеливилося довести їй, на що я здатний. Армія, яку я зібрав, наприкінці налічувала двадцять три особи – двадцять три неймовірно дужі перволітки-вампіри, організовані й вимуштрувані, як ніхто раніше. Марія була на сьомому небі від щастя.
Ми вирушили до Монтеррея, її колишнього міста, і вона нацькувала нас на своїх ворогів. У них на той час було лише дев’ять перволітків, і ще пара старших вурдалаків, які ними керували. Ми впоралися з ними так легко, що Марія не могла повірити в удачу, самі ж при цьому втратили лише чотирьох. То була перемога з нечувано малою кров’ю.
І оскільки всі ми були гарно вимуштрувані, все було зроблено дуже тихо. Місто перейшло в інші руки так, що жодна людина нічого не запідозрила.
Успіх зробив Марію жадібною. Скоро вона поклала око й на інші міста. За перший рік у її володінні опинилася більшість території Техасу й північна Мексика. Потім із півдня прийшли інші, які хотіли її змістити…
Джаспер провів двома пальцями уздовж злегка видимого візерунку шрамів на руці.
– Війна розгорілася з новою силою. Багато хто почав хвилюватися, що повернуться Волтурі. З тих двадцяти трьох, що входили до початкового складу, я єдиний пережив перші вісімнадцять місяців. Ми як вигравали, так і програвали. Кінець кінцем Нетті та Люсі виступили проти Марії, але ту битву ми виграли.
Ми з Марією удвох утримували Монтеррей. Війна тривала, хоч і з невеликими перервами. Думка про нові завоювання поступово згасала; почалися міжусобиці, зведення рахунків. Багато хто втратив своїх партнерів, а це те, чого ми ніколи не пробачаємо…
Ми з Марією завжди тримали напоготові з десяток перволітків. Вони нічого для нас не значили – пішаки для одноразового використання. Коли їхній термін придатності спливав, ми їх позбувалися. Моє життя минало у такому дикому ритмі, а роки збігали. Ще довго я був змушений усе це терпіти, поки не настали зміни…
Кілька десятиліть потому я подружився з одним перволітком, який, усупереч загальній тенденції, не втратив сили й пережив перші три роки. Його звали Пітер. Мені подобався Пітер – він був… цивілізованим, гадаю, саме так його можна описати. Йому не подобалося воювати, хоча він був гарним бійцем.
На нього поклали обов’язок працювати з перволітками-вампірами – так би мовити, няньчити їх. То була робота з повною зайнятістю.
А потім знову прийшов час для чисток. Перволітки виростали зі своєї сили, і їх треба було замінити. Пітер повинен був допомогти мені їх позбутися. Ми відводили їх убік, одне по одному… То завжди була дуже довга ніч. Цього разу він намагався мене переконати, що у декількох є потенціал, але Марія дала вказівку знищити всіх. Я сказав йому «ні».
Ми вже майже наполовину впорались, як я відчув, що Пітерові робота дається нестерпно тяжко. Я подумував про те, щоб відпустити його й закінчити самому, і викликав чергову жертву. На мій подив, він раптом оскаженів. Я вже приготувався до того, щó міг віщувати цей несподіваний спалах люті. Пітер був гарним бійцем, але до мене йому було далеко.
Переді мною стояла жінка-перволіток. Їй щойно ви повнився рік у вампірському житті. Звали її Шарлоттою. Коли вона з’явилася, він весь змінився, цим самим видавши себе. Він загукав до неї «Тікай!» і кинувся за нею. Я міг би їх наздогнати, але не став. Мені не хотілося їх убивати.
Марія страшенно на мене за це розлютилася…
За п’ять років Пітер таємно повернувся по мене. Він вибрав гарний день для візиту.
Марію спантеличив мій гумор, який постійно погіршувався. Їй було невідомо, що таке депресія, та й сам я дивувався, що це зі мною коїлося. Я почав помічати, що коли вона поруч, її емоції змінюються. Інколи там був страх… і злість – ті ж самі почуття, які послугували сигналом до нападу Нетті та Люсі. Я вже приготувався знищити свого єдиного союзника, джерело мого існування, коли з’явився Пітер.
Пітер розповів мені про своє нове життя з Шарлоттою, про нові можливості, які я навіть уявити не міг. Розповів, що за п’ять років вони жодного разу не билися, хоча там, на півночі, їм зустрілося багато інших вампірів, – вони здатні співіснувати без постійної січкарні.
В одній із розмов він мене таки переконав. Я був готовий до змін і відчув певне полегшення, що не доведеться вбивати Марію. Ми були напарниками майже так само довго, як Едвард із Карлайлом знають один одного, проте наш зв’язок і близько не був таким сильним. Коли живеш заради битви, заради крові, то стосунки, які при цьому виникають, дуже нестійкі, і їх легко розірвати. Я пішов геть, навіть не озирнувшись.
Я подорожував із Пітером і Шарлоттою протягом п’ятьох років, насолоджуючись відчуттям цього нового мирного світу. Але депресія, яку я відчував, не розвіялася. Я не розумів, що зі мною не так, поки Пітер не помітив, що мені завжди стає гірше після полювання.
Це змусило мене замислитися. За багато років убивств і кривавої різанини я втратив майже всю свою людяність. Без сумніву, я перетворився на нічний кошмар, на жахливе чудовисько. Тепер щоразу, коли я знаходив чергову людську жертву, я відчував слабке поколювання від спогадів про те, інше життя. Коли люди широко розплющували очі, дивуючись із моєї краси, я згадував Марію та інших двох, те, якими вони здавалися мені тієї ночі, коли я востаннє був Джаспером Вітлоком. У мене цей запозичений спогад був набагато сильнішим, ніж в інших, тому що я міг відчувативсе, що відчувала моя жертва. І вбиваючи, я переживав її емоції.
Ти вже збагнула, що я можу контролювати емоції навколо себе, Белло, але чи здогадуєшся ти, наскільки почуття оточуючих впливають на мене? Щодня я живу в атмосфері емоцій. Перше століття свого існування я прожив у світі кривавої різанини. Мене постійно супроводжувала ненависть. Стало трохи легше, коли я покинув Марію, але все ж змушений був відчувати жахіття і страх своїх жертв.
Це починало ставати нестерпним.
Депресія посилювалася, і я пішов від Пітера і Шарлотти. Якими б цивілізованими вони не були, проте не відчували тієї відрази, що починав відчувати я. Вони хотіли одного – спокою від війни. Мені ж узагалі набридло вбивати – вбивати будь-кого, навіть простих смертних.
Але все одно я й далі убивав. Хіба в мене був вибір? Я намагався вбивати рідше, але потім відчував таку спрагу, що просто зривався. Після століття миттєвих винагород самодисципліна виявилася для мене… справжнім викликом. І досі я до кінця її не опанував…
Джаспер захопився розповіддю, так само як і я. Мене здивувало, коли його страдницький вираз обличчя змінився радісною усмішкою.
– То було у Філадельфії. Здійнялася буря, а я був саме на вулиці серед білого дня – я і сьогодні не зовсім зручно почуваюся вдень. Я заховався у напівпорожній кав’ярні, бо знав, що коли стоятиму під дощем, мене одразу помітять. Мої очі були не такими чорними, щоб привернути загальну увагу, але означали, що я голодний, і це мене трохи непокоїло.
Вона сиділа в кафе і чекала на мене, звичайно, – він хихикнув. – Щойно я зайшов, вона зіскочила з високого табурета, що стояв біля стійки, і пішла просто до мене.
Я сторопів. Я подумав, що вона збирається нападати, – то було єдине пояснення її поведінки, яке могло запропонувати моє минуле. Але вона усміхалася. Таких емоцій, що вона випромінювала, я ніколи раніше не відчував.
«Як довго ти змусив мене чекати», – сказала вона…
Я не помітила, як Аліса знову підійшла і стала позаду.
– А ти нахилив голову, як справжній джентльмен із півдня, і промовив: «Вибачте, пані», – Аліса засміялася від спогаду.
Джаспер усміхнувся до неї.
– Ти простягнула руку, і я взяв її, не перестаючи дивуватися, що я роблю. Вперше за майже ціле століття я відчув надію.
Говорячи, Джаспер узяв Алісу за руку. Аліса усміхнулася.
– А я відчула полегшення. Я вже гадала, ти ніколи не з’явишся.
Вони подивилися одне на одного, усміхаючись, а потім Джаспер обернувся назад до мене. Радісний вираз не полишав його обличчя.
– Аліса розповіла мені те, що знала про Карлайла та його родину. Я не міг повірити, що таке існування можливе. Але Аліса мене надихнула. Тож ми вирушили на їхні пошуки.
– І налякали їх до смерті, – сказав Едвард, закочуючи очі перед Джаспером, а потім обернувся до мене і пояснив: – Ми з Емметом саме були на полюванні. І тут з’являється Джаспер, увесь укритий бойовими шрамами, та ще тягне за собою це маленьке чудовисько, – він жартівливо підштрикнув Алісу, – яке всіх називає по імені, все про всіх знає і запитує, в якій кімнаті їй оселитися.
Аліса та Джаспер засміялися в унісон – сопрано і бас.
– Коли я повернувся додому, усі мої речі лежали в гаражі, – додав Едвард.
Аліса знизала плечима.
– З твоєї кімнати найкращий краєвид.
Вони засміялися всі разом.
– Гарна історія, – сказала я.
Три пари очей засумнівалися, чи я при здоровому глузді.
– Я маю на увазі, остання частина, – виправилася я. – Щасливий кінець з Алісою.
– Аліса усе змінила, – погодився Джаспер. – Це та атмосфера, яка мені подобається.
Але пауза у напруженні тривала недовго.
– Армія, – прошепотіла Аліса. – Чому ти мені не розповів? Усі знову зосередилися і прикипіли очима до Джаспера.
– Я гадав, що неправильно розтлумачив ознаки. Бо де мотиви? Навіщо комусь створювати армію в Сієтлі? Тут немає історії, немає вендети. Версія про завоювання немає жодного сенсу; ніхто на це місто не претендує. Буває, сюди заходять кочівники, але битисяза нього немає кому. Немає від кого його захищати.
