Текст книги "Затемнення"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 31 страниц)
РОЗДІЛ 3. МОТИВИ
Сонце так глибоко сховалося за хмарами, що було незрозуміло, вечір надворі чи день. Це особливо збивало з пантелику після тривалого перельоту, коли ми прямували разом із сонцем на захід, і нам здавалося, що воно застигло над горизонтом і час зупинився. Я навіть здивувалася, коли дерева поступилися першим будинкам, які свідчили про те, що ми неподалік від дому.
– Ти нічого не говориш, – зазначив Едвард. – Тобі стало недобре в літаку?
– Ні, все гаразд.
– Тобі сумно від розлуки?
– Це радше полегшення, аніж сум.
Поглянувши на мене, він здивовано звів брову. Я знала, що цього разу просити його триматися дороги було безглуздо, ба більше – безпідставно, хоча мені дуже не хотілося цього визнавати.
– Рене у певному сенсі набагато… чутливішаза Чарлі. Мене це дратувало.
Едвард засміявся.
– У твоєї матері надзвичайно цікавий хід думок. Майже дитячий, він робить її дуже проникливою. Вона бачить речі не так, як інші люди.
Прониклива. Це слово гарно пасує до моєї матері – тоді, коли вона звертає на тебе увагу. Проте більшість часу Рене зайнята власним життям, а все інше її не надто цікавить. Але на цих вихідних вона приділила мені достатньо уваги.
Філ був на роботі – команда, яку він тренує, вийшла у фінал, – і ніщо не відвертало уваги Рене від нас з Едвардом. Коли обійми і бурхливі прояви радості від зустрічі лишилися позаду, Рене почала спостерігати. І зрештою в її великих блакитних очах з’явилося здивування, а потім збентеження.
Того ранку ми пішли гуляти по пляжу. Вона захотіла похизуватися принадами свого нового будинку, мабуть, досі сподіваючись, що сонце виманить мене з Форкса. А також їй хотілося поговорити зі мною сам на сам. Влаштувати це було неважко: Едвард вигадав собі термінове завдання по навчанню і цілий день не виходив із дому.
Тепер я знову згадувала цю розмову…
Ми з Рене прогулювались набережною, тримаючись у тіні поодиноких пальмових дерев. Незважаючи на ранню годину, спека стояла задушлива. Повітря було таке важке та вологе, що лише від вдиху та видиху ставало боляче в легенях.
– Белло? – почала моя матір розмову, переводячи погляд із піщаного пляжу на легкі баранці хвиль.
– Що, мамо?
Вона зітхнула, але не наважилася зустрітися зі мною поглядом.
– Я хвилююся…
– Чому? – запитала я, помітно збентежившись. – Я можу чимось допомогти?
– Справа не в мені, – похитала вона головою. – Я хвилююся за тебе… з Едвардом.
Промовивши його ім’я, Рене нарешті зиркнула на мене; її погляд просив вибачення.
– Ох, – зітхнула я, проводжаючи очима пару спортсменів, які, обливаючись потом, пробігли повз нас.
– Ваші стосунки серйозніші, ніж мені здавалося, – вела вона далі.
Зосередившись, я почала згадувати події останніх двох днів. Ми з Едвардом майже не торкалися одне одного – принаймні у її присутності. Невже і Рене також збирається читати мені лекцію про відповідальність? Ну й нехай. Зрештою, це має бути не так, як із Чарлі. З мамою я не почувалася незручно. Та й сама повчала її час від часу протягом останніх десятьох років.
– Є щось… дивне у тому, як ви тримаєтеся разом, – промовила вона тихо, і чоло над її стурбованими очима вкрилося зморшками. – Він дивиться на тебе, наче… охоронець. Наче от-от кинеться під кулю, щоб урятувати твоє життя.
Я засміялася, але відвела погляд.
– Це погано?
– Ні, – насупилася вона, підбираючи слова. – Просто дивно. Він постійно турбується і пильнує за тобою… Мені здається, що я не до кінця розумію ваші стосунки. Наче між вами є таємниця, про яку мені не відомо…
– По-моєму, ти щось понавигадувала, мамо, – сказала я скоромовкою, аби додати голосу впевненості. Але в животі пробіг холодок. Я забула, як багато моя матір бачить. Її безпосереднє сприйняття світу відсікає все, що відвертає увагу, і проникає просто в істинний стан речей. Раніше це не створювало жодних проблем – тоді між нами не було таємниць.
– Але справа не лише в ньому, – її губи стиснулись, наче на знак оборони. – Якби ти лишень бачила, як ти рухаєшся біля нього.
– Що ти маєш на увазі?
– Те, як ти рухаєшся – переміщуєшся навколо нього, навіть цього не помічаючи. Щойно він ворухнеться, навіть зовсім трохи, ти миттю пристосовуєш своє положення. Наче ви магніти… або між вами сила тяжіння. Ти – ніби… супутник або щось у цьому роді. Ніколи ще такого не бачила.
Вона змовкла й опустила погляд.
– Тільки не говори мені, – піддражнила я її, видавлюючи з себе посмішку, – що ти знову читаєш містику. Чи цього разу наукову фантастику?
Рене злегка почервоніла.
– Ми не про це говоримо.
– Натрапила на щось путнє?
– Так, є одна гарна книжка – але яка різниця. Зараз ми говоримо про тебе.
– Краще б ти читала любовні романи, мамо. Ти ж знаєш, яка ти вразлива.
Вона закопилила губи:
– Я відстала, чи не так?
Якусь мить я не знала, що відповісти. Вона так легко піддавалася чужому впливові! Інколи це було добре, тому що деякі її ідеї були безглуздими. Але мені було боляче від того, що вона так швидко здалася перед моїм буденним жартом, особливо коли цього разу вона мала рацію на всі сто.
Вона поглянула на мене, і я одягла відповідний вираз обличчя.
– Не відстала – просто мама.
Вона засміялася, а потім широким жестом показала на білий пісок, що простягався до синьої води.
– Але цього не достатньо, щоб переїхати до відсталої мами?
Я драматично витерла чоло, а потім вдала, ніби викручую волосся.
– Ти звикнеш до вологості, – пообіцяла вона.
– А ти можеш звикнути до дощу, – відказала я.
Вона жартома тицьнула мене ліктем, а потім узяла за руку і тримала так, поки ми не дійшли до машини.
Окрім переживань за мене, вона здавалася цілком щасливою. Задоволеною. Вона досі дивилася на Філа закоханими очима, і це заспокоювало. Понад всякий сумнів, її життя було повним і радісним. І вона не дуже за мною сумувала, навіть зараз…
Льодяні пальці Едварда гладили мою щоку. Я розплющила очі й заморгала, щоб повернутися до дійсності. Він нахилився і поцілував мене в чоло.
– Ми вже вдома, Спляча Красуне. Час прокидатися.
Ми зупинилися навпроти будинку Чарлі. Світло на ґанку було увімкнене, а поліцейський крузер стояв на під’їзній алеї. Окинувши поглядом будинок, я побачила, що на вікні у вітальні загорнулася фіранка і з-за неї на темний газон впала смужка жовтого світла.
Я зітхнула. Звичайно, Чарлі чекає, щоб накинутися на мене.
– Мої справи дуже кепські? – запитала я.
– Чарлі не збирається тебе сварити, – пообіцяв Едвард голосом, у якому не було й натяку на жарт. – Він сумував за тобою.
Мої очі звузилися від сумніву. Якщо все так, то чому Едвард напружився, наче перед битвою?
У мене була невеличка валізка, але він наполіг, що хоче занести її в дім. Чарлі розчинив перед нами двері.
– Ласкаво прошу додому, дитинко! – загукав Чарлі, ніби справді мав це на увазі. – Як там у Джексонвілі?
– Волого. І багато комах.
– Рене підбивала тебе вступати до Університету Флориди?
– Намагалася. Але я краще воду питиму, аніж її вдихатиму.
Чарлі неохоче глянув на Едварда.
– Ви гарно провели час?
– Так, – невимушено відповів Едвард. – Рене дуже гостинна.
– Це… м-м-м… добре. Радий, що вам сподобалося, – Чарлі відвернувся від Едварда і несподівано пригорнув мене.
– Не вірю своїм очам, – прошепотіла я йому на вухо. Чарлі голосно засміявся.
– Я дуже за тобою скучив, Білко. Коли тебе немає, то навіть їжа стає несмачна.
– Спробую це виправити, – сказала я, коли він мене відпустив.
– Може, спершу зателефонуєш Джейкобу? Він дзвонив мені що п’ять хвилин ще з шостої години ранку. Я пообіцяв, що ти з ним зв’яжешся, навіть не розпаковуючи речей.
Мені й не треба було дивитися на Едварда, щоб відчути, як він – занадто непорушний, занадто холодний – стоїть у мене за спиною. То ось чому він був такий похмурий.
– Джейкоб хоче зі мною побалакати?
– Дуже хоче, я б сказав. Він не розповідав, про що саме, лише сказав, що це дуже важливо.
Задзвонив телефон, пронизливо і наполегливо.
– Це знову він. Можу поставити на це свою наступну зарплатню, – мовив Чарлі.
– Я візьму, – побігла я на кухню.
Едвард пішов слідом за мною, а Чарлі попрямував до вітальні.
Я схопила слухавку – шнур так перекрутився, що я змушена була стояти обличчям до стіни.
– Алло?
– Ти повернулася, – сказав Джейкоб.
Його знайомий хрипкий голос навіяв на мене хвилю спогадів. Вони тисячами закрутилися у мене в голові, переплітаючись один з одним: скелястий берег, усіяний деревом, яке нанесла вода, гараж під пластиковою крівлею, тепла газована вода у паперовій склянці й малесенька кімнатка з пошарпаним подвійним кріслом для закоханих. Сміх у Джейкобових глибоко посаджених чорних очах, гарячковий жар його великої долоні, яка тримає мою руку, сяйво його білих зубів на тлі темної шкіри, і його обличчя, розтягнуте у широкій усмішці, яка завжди була наче ключик до таємних дверей, куди могли увійти лише обрані.
Я відчула ностальгію – тугу за місцем і за людиною, яка прихистила мене у мою найтемнішу ніч.
До горла підкотився клубок. Відкашлявшись, я відповіла:
– Так.
– Чому ти мені не подзвонила? – запитав Джейкоб із притиском. Його сердитий тон одразу поставив мене в оборонну позицію.
– Тому що минуло чотири секунди, як я вдома, і твій дзвінок саме перебив Чарлі, який розповідав мені, що ти дзвонив.
– А-а, вибач.
– Та нічого. А чому ти не давав Чарлі спокою?
– Хотів з тобою поговорити.
– Про це я й сама здогадалася. А про що?
Запала коротка пауза.
– Ти завтра йдеш до школи?
Я наморщила чоло, стараючись вловити суть цього запитання.
– Звичайно, йду. А чому я маю не йти?
– Не знаю. Просто цікаво.
Ще одна пауза.
– То про що ти хотів поговорити, Джейку?
Він вагався.
– Та так, ні про що. Я… хотів почути твій голос.
– Розумію. Я така рада, що ти подзвонив, Джейку. Я…
Але я не знала, що ще додати. Я хотіла сказати, що вже їду в Ла-Пуш, але не могла.
– Мені треба йти, – відрізав він.
– Що?
– Я тобі передзвоню пізніше, гаразд?
– Але, Джейку…
Проте він поклав слухавку. Не ймучи віри, я слухала телефонні гудки.
– Недовгою була розмова, – тихо промовила я.
– Все гаразд? – запитав Едвард турботливим голосом.
Я повільно обернулася до нього. Його обличчя було безвиразним – неможливо прочитати.
– Не знаю. Гадки не маю, чого він хотів.
Здавалося безглуздим, що Джейкоб цілий день не давав спокою Чарлі, просто щоб запитати, чи йду я до школи. А якщо він хотів почути мій голос, то чому так швидко повісив слухавку?
– Тобі видніше, – сказав Едвард, і натяк на посмішку з’явився в куточку його губ.
– М-м-м, – пробурмотіла я. І це була правда. Я знала Джейка, як облупленого. Розгадати його мотиви має бути не так уже й складно.
Поки мої думки були за багато миль звідси, точніше, за п’ятнадцять миль по дорозі в Ла-Пуш, я вивчала вміст холодильника, збираючи інгредієнти на вечерю для Чарлі. Едвард прихилився до стійки, але й на відстані я відчувала, що він не зводить із мого обличчя очей, але була занадто заклопотана, щоб хвилюватися про те, що він там побачить.
Мені здалося, що ключ крився у запитанні про школу. То було єдине зрозуміле питання, яке поставив Джейкоб. Він хотів знайти відповідь на щось, інакше не став би так наполегливо тероризувати Чарлі.
То чому моє відвідування школи було для нього таким важливим?
Я намагалася побудувати логічний ланцюжок. Отже, якби я непішла завтра до школи, то щó б це значило з точки зору Джейкоба? Чарлі колись трохи посварив мене за те, що я прогуляла один день школи, коли на носі кінець року, але потім мені вдалося його переконати, що одна п’ятниця ніяк не вплине на моє навчання. Навряд чи Джейк цим переймався. Мозок відмовлявся знаходити влучні варіанти. Можливо, мені бракувало якоїсь важливої інформації? Що такого вагомого могло статися за ці три дні, що Джейкоб наважився порвати довгу смугу небажання відповідати на мої дзвінки і спілкуватися зі мною? Що могло змінитися за ці три дні?
Я застигла посеред кухні. Упаковка заморожених гамбургерів вислизнула з моїх занімілих пальців. Ще одна довга секунда, і вони б із глухим стуком упали на підлогу. Едвард підхопив упаковку і кинув на стійку, а потім обійняв мене і прошепотів на вухо:
– Що сталося?
Я похитала головою, вражена власним відкриттям. Три дні могли змінити все.
Чи я не думала про те, що не зможу навчатися в коледжі? Що не зможу бути поміж людей після болісного триденного перетворення, яке звільнить мене від смерті, щоб я могла провести вічність з Едвардом? Перетворення, яке зробить мене довічною заручницею власної спраги…
Може, Чарлі сказав Біллі, що я зникла на три дні? Може, Біллі зробив хибні висновки? Може, Джейкоб насправді запитував мене, чи я ще людина? Хотів переконатися, що договір вовкулак досі в силі – що Каллени не наважилися вкусити людину… вкусити, не вбити?… Але невже він гадав, що я повернулася б додому, до Чарлі, якби це сталося?
Едвард струснув мене.
– Белло? – запитав він, тепер не на жарт схвильований.
– Я гадаю… гадаю, він перевіряв, – ледве чутно промовила я. – Перевіряв, щоб переконатися. Що я досі людина.
Едвард напружився, і низьке сичання пролунало у мене над вухом.
– Нам слід буде поїхати звідси, – прошепотіла я. – До того– щоб це не розірвало угоди. І нам не можна буде повертатися.
Він стиснув мене в обіймах.
– Я знаю.
– Кхи-кхи, – Чарлі голосно кашлянув позаду нас. Я підскочила, вирвалася з Едвардових обіймів і густо почервоніла. Едвард сперся на стійку. У його зосередженому погляді я бачила неспокій і роздратування.
– Якщо не хочеш готувати вечерю, я можу замовити піцу, – запропонував Чарлі.
– Ні, не треба. Я вже почала.
– Гаразд, – сказав Чарлі, обіпершись об лутку і схрестивши руки на грудях.
Я зітхнула і взялася до роботи, намагаючись не зважати на публіку…
– Якщо я попрошу тебе дещо зробити, ти довіришся мені? – запитав Едвард, і в його лагідному голосу прозвучала напруга.
Ми майже доїхали до школи. Ще хвилину тому Едвард був спокійний, жартував, а тепер його пальці так учепилися в кермо, що здавалося, він от-от розтрощить його на шматки.
Я спостерігала за виразом його обличчя – воно було зосередженим, а очі блукали деінде, наче дослухаючись до віддалених голосів.
Мій пульс прискорився у відповідь на його хвилювання, але голос прозвучав спокійно:
– Залежно, що ти попросиш. Ми заїхали на шкільну стоянку.
– Я боявся, що ти це скажеш.
– Що ти хочеш, щоб я зробила, Едварде?
– Залишалася в машині.
Він скермував на своє звичайне місце стоянки і вимкнув двигун, продовжуючи говорити:
– Просто чекай мене тут, поки я не повернуся по тебе.
– Але… чому?
Й ось тоді я побачила його. Не помітити його було неможливо. Він вирізнявся з-поміж інших учнів, навіть коли не стояв біля свого чорного мотоцикла, без дозволу припаркованого на тротуарі.
– О!
На Джейкобовому обличчі була маска, яку я добре знала. Він одягав її, коли вирішував тримати емоції під замком, а себе – під контролем, стаючи схожим на Сема, найстаршого вовка у квілеутській зграї. Але Джейкобу ніяк не вдавалося опанувати вираз безтурботного спокою, який завжди випромінював Сем.
Я й забула, як непокоїло мене це обличчя. Хоча до повернення Калленів я встигла роззнайомитися із Семом – навіть відчути до нього симпатію, – але не переставала обурюватися, коли Джейкоб копіював Семів вираз. То було обличчя незнайомця, і то був не мій Джейкоб, коли він його носив.
– Минулого вечора ти зробила хибні висновки, – пробурмотів Едвард. – Він питав, чи підеш ти до школи, бо знав: де ти, там і я. Він шукав безпечне місце, щоб перемовитися зі мною. Місце зі свідками.
Значить, учора ввечері я неправильно розтлумачила мотиви Джейкоба. Я чогось не знала – ось у чому причина. Не знала того, що примусило Джейкоба ні сіло ні впало говорити з Едвардом.
– Я не залишусь у машині, – сказала я.
Едвард тихо застогнав.
– Я так і знав. Гаразд, давай покінчимо з цим.
З кам’яним обличчям Джейкоб спостерігав, як ми підходимо до нього, тримаючись за руки.
В цей час я помітила також інші обличчя – обличчя моїх однокласників. Я помітила, як їхні очі розширилися, змірявши з ніг до голови високу Джейкобову постать, його тіло, що грало такими м’язами, яких не було в жодного звичайного шістнадцятилітнього підлітка. Я бачила, як ті очі пожирали його вузьку чорну футболку – з короткими рукавами, хоча день був на диво прохолодним, – і порвані, в плямах від мазуту джинси, і блискучий чорний мотоцикл, на який він обпирався.
Їхні погляди не затримувалися на його обличчі – щось примушувало їх швидко відвертатися. А ще я помітила, як усі відступали він нього на певну відстань, наче боячись заступити за межу уявного кола, в центрі якого він перебував.
Я була вкрай вражена, коли збагнула, що Джейкоб здавався їм небезпечним. Дуже дивно.
Едвард зробив декілька кроків назустріч Джейкобу, і я відчула, що йому не по собі від того, що підвів мене так близько до вовкулаки. Відвівши назад мою руку, він наполовину затулив мене спиною.
– Ти міг би нам подзвонити, – сказав Едвард сталевим голосом.
– Вибач, – відповів Джейкоб із глузливою посмішкою. – Я не записую телефони кровопивць.
– Ти міг би подзвонити до Белли – я часто там буваю.
Джейкоб стиснув щелепи і насупив брови, але нічого не відповів.
– Навряд чи це годяще місце, Джейкобе. Поговорімо про це пізніше.
– Ага, звичайно! Після школи завітаю до твого склепу! – пирхнув Джейкоб. – А чим тебе не влаштовує зараз?
Едвард виразно роззирнувся навкруги, показуючи очима на свідків, які ледве чи перебували за межею чутності. Ще декілька осіб переминалися на тротуарі; в їхніх поглядах світилося очікування. Вони наче сподівалися, що ось-ось вибухне бійка і розбавить ранкову рутину чергового понеділка. Я бачила, як Тайлер Кроулі штурхонув ліктем Остіна Маркса, і вони зупинилися на шляху до свого класу.
– Я вже знаю, що ти мені скажеш, – сказав Едвард Джейкобу так тихо, що яледве могла розчути. – Послання доправлене. Вважай, що ми попереджені.
Едвард кинув на мене швидкий стурбований погляд.
– Попереджені? – запитала я у повному нерозумінні. – Про що ви говорите?
– Ти не сказав їй? – очі Джейкоба наповнилися недовірою. – Ти що, злякався, що вона стане на наш бік?
– Будь ласка, облиш, Джейкобе, – відтяв Едвард.
– Чому? – не вгавав Джейкоб.
Я нахмурилася, геть нічого не розуміючи.
– Чого я не знаю? Едварде?
Проте Едвард пильно дивився на Джейкоба, ніби не чув мене.
– Джейку?
Джейкоб поглянув на мене з-під зведеної брови.
– Хіба він тобі не сказав, що його старший… братперетнув межу в суботу вночі? – сарказм аж порскав із нього. Потім він перевів зір на Едварда: – Пола повністю виправдали в…
– То була нічийна територія! – просичав Едвард.
– Неправда!
Джейкоб помітно кипів від обурення. Його руки тремтіли.
Він струснув головою і два рази глибоко втягнув повітря.
– Еммет і Пол? – прошепотіла я. Пол був Джейкобовим найнепосидючішим побратимом по зграї. Це він утратив над собою контроль одного далекого дня в лісі – спогад про сірого вовка, який вишкірився на мене, раптом ожив у голові.
– Що сталося? Вони билися? – запитала я з високими тривожними нотками в голосі. – Через що? Пол поранений?
– Ніхто не бився, – заспокійливо сказав мені Едвард. – Ніхто не поранений. Не бійся.
Джейкоб недовірливо спостерігав за нами.
– Ти їй що, взагалі нічого не розповів? Це тому ти на вихідні забирав її звідси? Щоб вона не дізналася про…?
– Досить, – Едвард обрубав Джейкоба на півслові, й у цю мить його обличчя наводило страх – справжній страх. На якусь секунду він став схожим на… на вурдалака. Він дивився на Джейкоба з пекельною, неприхованою ненавистю.
Джейкоб звів брови, але не поворухнувся.
– Чому ти їй не сказав?
Вони довго дивилися один на одного у цілковитій тиші.
Позаду Тейлора та Остіна назбиралася купка учнів. Я помітила там і Майка з Беном – Майк поклав руку Бенові на плече, ніби притримуючи його.
Раптом у мертвій тиші моя інтуїція розставила всі деталі на свої місця.
Те, що Едвард від мене приховував.
Те, що Джейкоб хотів мені розповісти.
Те, що примусило Калленів та вовкулак ходити в лісі у небезпечній близькості одні від одних.
Те, що змусило Едварда наполягати, щоб я летіла через усю країну.
Те, що Аліса бачила у видінні минулого тижня – у видінні, про яке мені збрехав Едвард.
Те, що я очікувала рано чи пізно. Те, що – я знала – станеться знову, попри всі мої сподівання, щоб воно не сталося. Невже це ніколи не закінчиться?
Я почула, як зі свистом, свистом, свистом, свистомхапаю ротом повітря і не можу зупинитися. Мені здалося, що школа захиталася, як під час землетрусу, але я знала, що то ілюзія, викликана тремтінням власного тіла.
– Вона повернулася по мене, – вимовила я, задихаючись.
Вікторія не збиралася здаватися, поки не доможеться моєї смерті. Вона повторюватиме одну й ту саму схему – чергуватиме фальшивий випад зі справжнім, – аж поки не знайде діру в моїй обороні. Може, мені пощастить. Може, Волтурі прийдуть по мене першими – принаймні вони вб’ють мене швидше.
Едвард міцно схопив мене, розвернувшись так, щоб затулити мене від Джейкоба, і налякано плескав мене рукою по обличчю.
– Все буде гаразд, – шепотів він мені. – Все буде гаразд. Я ніколи не підпущу її до тебе. Все буде гаразд.
Потім він поглянув на Джейкоба.
– Задоволений такою відповіддю, дворняго?
– По-твоєму, Белла не має права знати? – Джейкоб не відступав. – Йдеться про її життя.
Едвард промовив так тихо, що навіть Тайлер, стоячи за крок від нього, нічого б не почув.
– Навіщо її лякати, коли небезпека їй не загрожує?
– Краще бути наляканою, ніж обдуреною.
Я намагалася опанувати себе, але не могла втриматися від сліз. Я бачила образ Вікторії у себе перед очима – її обличчя, вишкірені зуби, налиті кров’ю очі, одержимі бажанням помститися. Вона звинувачувала Едварда у смерті свого коханця, Джеймса. І вона не зупиниться, поки не відбере кохання в нього. Кінчиками пальців Едвард витер сльози, що котилися по моїх щоках.
– Ти справді вважаєш, що краще робити їй боляче, ніж охороняти? – мовив він.
– Вона сильніша, ніж ти вважаєш, – сказав Джейкоб. – Вона переживала й гірше.
Раптом вираз обличчя Джейкоба змінився. Тепер він дивився на Едварда дивним вивчаючим поглядом. Він примружив очі, наче розв’язуючи в голові складну математичну задачу.
Я відчула, як Едвард зіщулився, і поглянула на нього. Це біль примусив його обличчя скривитися. На одну жахливу мить воно нагадало мені той день, коли ми були разом в Італії, в похмурій вежі Волтурі, в якій Джейн мордувала Едварда своїм злим даром, обпікаючи його самими лише думками…
Цей спогад вихопив мене з прострації і змусив опанувати себе. Краще нехай Вікторія сотню разів уб’є мене, аніж я знову побачу, як Едвард отак страждає.
– Кумедно, – засміявся Джейкоб, дивлячись на Едвардове обличчя.
Едвард здригнувся, та, доклавши трохи зусиль, повернув собі рівновагу. Проте в очах його читався неприхований біль. Вражена, я переводила погляд з Едвардової гримаси на зухвалу посмішку Джейкоба.
– Що ти з ним робиш? – викрикнула я.
– Не зважай, Белло, – сказав мені тихо Едвард. – Просто у Джейкоба гарна пам’ять.
Джейкоб глузливо посміхнувся, від чого Едвард знову зіщулився.
– Припини це! Що б ти там не робив.
– Звичайно, якщо ти наполягаєш, – знизав плечима Джейкоб. – Це його власні проблеми, якщо йому не подобається те, що я пам’ятаю.
Я подивилася на нього, але він пустотливо посміхнувся у відповідь – наче дитина, яка знає, що спіймана на гарячому і що її за це не покарають.
– Директор уже йде сюди, аби розігнати натовп гультяїв на шкільному подвір’ї, – прошепотів до мене Едвард. – Ходімо на англійську, Белло, щоб уникнути клопоту.
– Він занадто обережний, чи не так? – сказав Джейкоб, звертаючись лише до мене. – Невелика доза неприємностей присмачує життя. Дай-но здогадаюсь – тобі не дають веселитися, правда?
Едвард кинув на нього сердитий погляд, ледь помітно вискаливши зуби.
– Замовкни, Джейку! – сказала я.
Джейкоб розсміявся.
– Це прозвучало як « ні, не дають». Гей, якщо знову захочеш відчути смак життя, приходь до мене. Я досі зберігаю в гаражі твій мотоцикл.
Я оживилася, почувши новину.
– Але ж ти мав його продати. Ти пообіцяв Чарлі.
Якби я не заступилася тоді за Джейка – зрештою, він витратив на обидва мотоцикли не один тиждень роботи і заслужив на певну винагороду, – Чарлі б викинув мій моцик прямісінько в бак для сміття. А потім, мабуть, ще б його і підпалив.
– Так, справді. Я мав його продати. Але він твій, а не мій. У будь-якому разі він буде в мене, поки ти не захочеш його забрати.
В куточках його губ несподівано заграв легесенький натяк на ту усмішку, яку я знала і пам’ятала.
– Джейку…
Він гойднувся вперед. Його обличчя посерйознішало, гострий сарказм зник.
– Гадаю, я помилявся, що ми не можемо бути друзями. Ми б змогли дружити – на моїй території. Приходь до мене в гості.
В цей момент я гостро відчула присутність Едварда, його обійми, які з непохитністю скелі мене оберігали. Я поглянула на його обличчя – на ньому був вираз терплячого очікування.
– Я… е-е… не знаю щодо цього, Джейку.
Джейкоб повністю скинув свою маску протистояння. Він наче забув, що Едвард стоїть поруч, або ж навмисно так поводився.
– Я сумую за тобою, Белло… щодня. Без тебе все не так.
– Я знаю, мені шкода, Джейку, просто я…
Він похитав головою і зітхнув.
– Та нічого, правда? Я переживу, нічого зі мною не станеться. Кому потрібна дружба? – він скорчив гримасу, намагаючись приховати біль за кволо удаваною хоробрістю.
Страждання Джейкоба завжди пробуджували в мені бажання захистити. Бажання нерозважливе – навряд чи Джейкоб потребував того фізичного захисту, який я могла надати. Але мої руки, накриті долонями Едварда, рвалися до нього. Обійняти його великий теплий стан у мовчазній обіцянці підтримки і заспокоєння.
Едвардові руки стиснулися навколо моїх.
– Все, розійшлися по кабінетах, – прозвучав позаду нас суворий голос.
– Вас це також стосується, містере Кроулі.
– Їдь до школи, Джейку, – прошепотіла я налякано, почувши голос директора. Джейкоб ходив до квілеутської школи, і в нього могли бути проблеми через те, що він вторгся на чужу територію абощо.
Едвард відпустив мене і, тримаючи лише за руку, знову затулив мене спиною. Містер Грін протиснувся крізь коло глядачів – його брови насунулися на маленькі очі, наче зловісні грозові хмари.
– Я попереджаю, – пригрозив він. – Залишу після уроків кожного, хто тут стоятиме, коли я обернуся.
Публіка розтанула, не встиг він закінчити речення.
– А-а, містере Каллен. У нас тут проблеми?
– Зовсім ні, містере Грін. Ми саме ішли до класу.
Містер Грін спрямував свій сердитий погляд на Джейкоба.
– Ви – новий учень у цій школі?
Містер Грін вивчально оглянув Джейкоба і, як я помітила, дійшов того ж висновку, що й решта: небезпечний. Порушник порядку.
– Нє-а, – відповів Джейкоб, ледве стримуючи самовдоволену посмішку на повних губах.
– Тоді я рекомендую вам негайно покинути шкільну територію, юначе, поки я не викликав поліції.
Джейкобова стримувана посмішка розквітла наповну – я знала, що він уявляв Чарлі, який приїхав його заарештовувати.
У тій посмішці було забагато гіркоти, забагато фальшу, аби мене задовольнити. Не таку усмішку я очікувала побачити.
Джейкоб сказав:
– Так, сер, – і різким рухом віддавши честь, сів на мотоцикл і, вдаривши ногою по педалі, завів його просто там, на тротуарі. Мотор заревів, а потім, коли мотоцикл різко розвернувся на місці, заскавуліли шини. За лічені секунди Джейкоб зник із поля зору.
Містер Грін заскреготів зубами, дивлячись на цю виставу.
– Містере Каллен, сподіваюся, ви попросите свого друга більше не з’являтися на території школи.
– Він мені не друг, містере Грін, але я передам попередження.
Містер Грін піджав губи. Едвардові бездоганні оцінки та незаплямована репутація стали вирішальним фактором для містера Гріна, аби розсудити інцидент.
– Зрозуміло. Якщо у вас є проблеми, які змушують вас хвилюватися, я буду радий…
– Немає чого хвилюватися, містере Грін. Не буде жодних проблем.
– Сподіваюся, що так і буде. Що ж. На урок. Ви також, міс Свон.
Едвард кивнув і потягнув мене до корпусу, де містився кабінет англійської мови.
– Ти себе нормально почуваєш, аби йти на заняття? – шепнув він, коли ми проходили повз директора.
– Так, – прошепотіла я у відповідь, не зовсім певна, що кажу неправду. Питання мого самопочуття було далеко не найважливішим у цей момент. Мені негайно треба було поговорити з Едвардом, а урок англійської навряд чи пасував для тієї розмови, яку я хотіла провести.
Та оскільки позаду нас стояв містер Грін, варіантів було небагато.
Ми трохи запізнилися на урок і швидко зайняли місця. Містер Берті декламував поему Фроста. Він проігнорував нашу появу, аби не порушувати ритму.
Я видерла чисту сторінку зі свого зошита і почала писати. Від хвилювання виходило ще нерозбірливіше, ніж зазвичай.
Що сталося? Розкажи мені все. І годі мене оберігати, будь ласка.
Я передала записку Едвардові. Зітхнувши, він почав відповідати. І хоча він витратив менше часу, ніж я, та коли записка повернулася до мене, там був цілий абзац, написаний його особливим каліграфічним почерком.
Аліса бачила, що Вікторія повернулася. Я забрав тебе з міста лише з обережності – вона не мала шансів підібратися до тебе. Еммет і Джаспер майже схопили Вікторію, але вона інстинктивно відчула, коли треба було зникнути. Вона тікала прямо до квілеутського кордону, ніби йшла по карті. А здібності Аліси не розповсюджуються на квілеутів. Чесно кажучи, квілеути могли б упіймати Вікторію, якби не побачили нас. Отой великий сірий вовк подумав, що Еммет порушив кордон, і приготувався до захисту. Певна річ, Розалія миттю зреагувала, і всі облишили погоню – кожен кинувся захищати свою родину. Карлайл та Джаспер владнали непорозуміння, перш ніж воно переросло в щось більше. Але тим часом Вікторія вислизнула. Це все.
Я спохмурніла, дивлячись на сторінку з написаним текстом. Всі вони були там – Еммет, Джаспер, Аліса, Розалія та Карлайл. Може, навіть і Есме, хоча про неї не згадувалося. А ще Пол і решта квілеутської зграї. Так легко могла спалахнути бійка, змусивши мою майбутню родину і моїх старих друзів стати одні проти одних! Будь-хто з них міг дістати поранення. На мою думку, вовкам би загрожувала більша небезпека, але уявити, як Аліса стоїть поруч з одним із велетенських вовкулак і б’ється…
Я здригнулася.
Я ретельно витерла гумкою весь абзац, а потім написала поверх:
А як щодо Чарлі? Вона могла з явитися в нього.
Едвард почав хитати головою ще до того, як я закінчила, очевидячки, збираючись применшити небезпеку, яка загрожувала Чарлі. Він простягнув руку по записку, але я його проігнорувала і продовжила писати:
Ти не можеш знати, що вона про це не думала, бо тебе тут не було. Флорида – то була погана ідея.
Він видер сторінку з-під моєї руки.
