Текст книги "Затемнення"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 31 страниц)
РОЗДІЛ 18. ІНСТРУКТАЖ
– Це була найдовша вечірка в світовій історії, – скаржилась я дорогою додому.
Едвард і не думав сперечатися.
– Все вже позаду, – сказав він, заспокійливо погладжуючи мою руку.
Тому що я була єдиною, кому потрібно було заспокоїтись. Едвард і всі Каллени тепер почувалися чудово.
Всі вони намагались мене переконати. Коли ми вже збирались їхати, Аліса погладила мене по голові, багатозначно дивлячись на Джаспера, доки потік спокою не оповив мене зусібіч. Есме поцілувала мене в чоло і пообіцяла, що все буде гаразд. Еммет голосно розсміявся і спитав, чому це я вирішила, що лише мені дозволено битися з вовкулаками… Рішення Джейкоба дозволило їм усім трохи розслабитись, вони були майже в ейфорії після довгих тижнів стресу.
Сумніви змінились на впевненість. Вечірка закінчилась відчуттям справжнього свята.
Але не для мене.
Зовсім кепсько, просто жахливо, що Каллени битимуться за мене. Я не могла цього дозволити. Я відчувала, що це більше, ніж я можу витримати.
Тільки Джейкоба мені тут бракувало! І його дурнуватих нетерплячих братів, більшість із яких були навіть молодшими за мене. Вони лише діти-переростки, які мають забагато м’язів як на їхній вік, які нетерпляче чекають цієї битви, наче це пікнік на березі моря. Я не можу і їх також наражати на небезпеку. Я відчувала, що мої нерви напнуті до межі. І не знала, як довго ще зможу стримувати себе, боротися з бажанням щосили заволати. Щоб тримати свій голос під контролем, я прошепотіла:
– Ти ж візьмеш мене з собою сьогодні вночі?
– Белло, ти виснажена.
– Ти гадаєш, що я зможу заснути?
Він насупив брови.
– Це експеримент. Я не впевнений, що ми справді зможемо… домовитись. Я не хочу, щоб ти опинилася в епіцентрі.
Наче це пояснення повинно було відбити в мене охоту піти на зустріч.
– Якщо ти не хочеш брати мене з собою, тоді я зателефоную Джейкобу.
Едвардові очі звузились. Це був удар нижче пояса, і я це знала. Але не могла дозволити йому залишити мене осторонь.
Він не відповів. Ми вже дісталися будинку Чарлі. На ґанку світив ліхтар.
– Побачимось нагорі, – пробубоніла я.
Тихенько навшпиньках пройшла коридором. Чарлі заснув просто у вітальні, на софі, що була замала для його габаритів. Він хропів так гучно, що навіть звук бензопили навряд його збудив би.
Я енергійно потрясла його за плече.
– Тату! Чарлі!
Не розплющуючи очей, він щось пробуркотів.
– Я вже вдома. Ти пошкодиш спину, якщо так спатимеш. Вставай, час перелягти в ліжко.
Мені довелось потрясти його ще кілька разів, очей він так і не розплющив, але я домоглася, щоб від підвівся з софи. Я допомогла Чарлі дістатися ліжка, і він, не роздягаючись, завалився зверху на простирадла і знов захропів.
Не було схоже, щоб він збирався найближчим часом мене шукати.
Доки я вмивалась і перевдягалась у джинси та фланелеву сорочку, Едвард чекав мене в кімнаті. Він жалібно дивився на мене, сидячи на кріслі-гойдалці, поки я вішала в шафу одяг, що дала мені Аліса.
– Ходи сюди, – промовила я, беручи його за руку і тягнучи до ліжка.
Я вклала його на білизну, а потім скрутилась калачиком у нього на грудях. Можливо, він мав рацію, і я просто засну від утоми. Але я не дозволю йому зникнути без мене. Він закутав мене в ковдру, а потім пригорнув міцніше.
– Будь ласка, розслабся.
– Гаразд.
– Наш план повинен спрацювати, Белло, я відчуваю.
Я зціпила зуби.
Едвард досі випромінював упевненість і спокій. Ніхто, крім мене, не непокоївся через те, що Джейкоб та його друзі можуть постраждати. Навіть Джейкоб та його друзі. Особливо вони.
Едварду здалось, що я майже заспокоїлась.
– Послухай мене, Белло. Це буде просто. Ми заскочимо перволітків зненацька. Вони навіть не можуть собі уявити, так само, як і ти колись, що вовкулаки взагалі існують. У спогадах Джаспера я бачив, як вони діють у групі. Я справді вважаю, що особливості мисливської техніки вовкулак спрацюють проти тих вурдалаків бездоганно. А потім, коли вони будуть розгублені й розбиті, ми легко з ними впораємось. І дехто може спокійно пересидіти вдома, – піддражнив він.
– Дурниці, – невиразно пробуркотіла я йому в груди.
– Ш-ш-ш, – він погладив мою щоку. – Ось побачиш. А зараз не хвилюйся.
Він почав наспівувати колискову, але цього разу мене вона не заспокоїла.
Люди – власне кажучи, вампіри та вовкулаки, але все ж таки люди – збирались наразити себе на небезпеку. Через мене. Знову. Як би я хотіла, щоб моя зла доля цілилась трохи ретельніше! Я хотіла заверещати в порожнє небо: вам потрібна я – я тут! Лише я і більше ніхто!
Я спробувала поміркувати про те, як мені це зробити, як націлити власне безталання на себе. Це буде нелегко. Доведеться терпляче чекати свого часу…
Я не заснула. Час промайнув на диво швидко, але я досі була пильна та насторожена, коли Едвард звівся, і ми водночас сіли.
– Ти впевнена, що не хочеш залишитись і поспати?
Я кисло поглянула на нього.
Він зітхнув, згріб мене в оберемок і вистрибнув із вікна.
Він швидко біг крізь темний тихий ліс, я сиділа в нього на спині й у кожному його русі відчувала піднесений настрій. Едвард біг так, як бігав, коли ми були лише вдвох, просто задля розваги, просто щоб відчувати, як вітер грається з його волоссям. Така прогулянка у менш тривожні часи зробила б мене щасливою.
Коли ми досягли великої відкритої галявини, родина Калленів уже зібралась; усі вони були розслаблені, теревенили про щось буденне. Час від часу було чутно, як луною розкочується вибуховий сміх Еммета. Едвард поставив мене на землю, і ми, взявшись за руки, попрямували до них. Було темно, місяць сховався за хмари, тому я не одразу зрозуміла, що ми зараз – на бейсбольному полі. Це було те саме місце, де понад рік тому мій перший чудовий безтурботний вечір із Калленами перервали Джеймс та його клан. Було дивно знов тут опинитися, наче зустріч буде неповною, доки Джеймс, Лоран та Вікторія не приєднаються до нас. Але Джеймс та Лоран уже взагалі ніколи не повернуться. Той сценарій уже не повториться. Всі сценарії давно переписані.
Так, хтось вніс корективи у все, що відбувається. Чи можливо, що Волтурі були лише перемінним у цьому рівнянні?
Я не була ні в чому впевнена.
Вікторія завжди мені здавалась силою природи, ураганом, що рухається до узбережжя по прямій, – неминуча, невблаганна, але передбачувана. Можливо, я помилялась, так обмежено думаючи про неї. Мабуть, вона здатна пристосуватися до будь-яких умов.
– Знаєш, про що я думаю? – спитала я Едварда.
– Ні, – засміявся він.
Я майже посміхнулась.
– То про що ти думаєш?
– Я думаю, що це всепов’язано. Не тільки дві події, а всі три.
– Ти мене заплутала.
– Відтоді як ти повернувся, трапилось три погані речі, – я показала йому на пальцях руки. – Перволітки в Сієтлі. Чужинець у моїй кімнаті. І, перш за все, Вікторія повернулась, щоб шукати мене.
Його очі звузились, коли він усвідомив те, що я йому сказала.
– Чому ти так гадаєш?
– Тому що я погоджуюся з Джаспером – Волтурі не порушують власних правил. Вони будь-що роблять свою роботу чисто… – і мене б уже не було серед живих, якби вони цього захотіли, додала я подумки. – Пам’ятаєш, як минулого року ти вирушив по сліду Вікторії?
– Так, – похмуро промовив Едвард. – У мене не дуже добре вийшло.
– Аліса казала, що ти був у Техасі. Ти там слідкував за нею?
Він насупив брови.
– Так. Гм…
– Ось бачиш, саме там їй на думку могла спасти ця ідея. Але вона сама не знає, що коїть, саме тому всі перволітки вийшли з-під контролю.
Він похитав головою.
– Лише Аро знає напевно, як працюють видіння Аліси.
– Аро, може, і знає краще за всіх, але хіба Таня та Ірина, та й решта твоїх друзів з Деналі, знають недостатньо? Лоран прожив із ними доволі довго. І якщо він уже так товаришував із Вікторією, щоб робити для неї такі послуги, хіба ж він не розказував їй усього, що знав сам?
Едвард насупився.
– У твоїй кімнаті була не Вікторія.
– Хіба вона не могла знайти собі нових друзів? Поміркуй про це, Едварде. Якщо це Вікторіясваволить у Сієтлі, тоді вона знайшла собі багато новихдрузів. Вона їх створила!
Він замислився, його чоло зосереджено зморщилось.
– Гм-м… – нарешті озвався він. – Це можливо. Я досі більше схиляюсь до Волтурі… Але твоя теорія… в ній щось є. Особистість Вікторії. Твоя теорія ідеально пасує під її особистість. Вона від самого початку продемонструвала дивовижну здатність до самозбереження – мабуть, це її талант. У будь-якому разі цей план дозволяє їй відсиджуватись десь у цілковитій безпеці, подалі від нас, доки перволітки спустошують усе навкруги. Навіть Волтурі не такі вже й небезпечні для неї. Можливо, вона навіть робить ставку на те, що кінець кінцем ми переможемо, певна річ, не без тяжких для нас утрат. Але з її маленької армії не вціліє ніхто, щоб дати проти неї свідчення. Насправді, – додав він, трохи поміркувавши, – навіть якщо хтось уціліє, можу побитись об заклад, що вона планує знищити виживших власноруч… Гм-м… І все одно, в неї повинен бути хоча б один досвідченіший союзник. Ніхто з новонавернених перволітків не залишив би твого батька живим…
Він довго похмуро дивився вдалечінь, а потім раптом посміхнувся до мене, прокидаючись від своїх думок.
– Цілком можливо. Але, хай там що, доки ми не знаємо напевно, ми повинні бути готові до будь-чого. Ти дуже прониклива сьогодні, – додав він. – Це вражає.
Я зітхнула.
– Може, то просто на мене діє це місце. Воно примушує мене відчувати, наче Вікторія десь поряд… наче вона мене зараз бачить.
М’язи на його обличчі напружились від того, що я сказала.
– Вона ніколи не зашкодить тобі, Белло, – промовив він.
Незважаючи на власні слова, він ретельно оглядав навколишні темні дерева. Доки він вивчав місцевість, дивний вираз промайнув по його обличчю. Губи трохи розтулились, оголюючи зуби, а очі засвітилися дивним світлом – диким, шаленим, повним надії.
– Ох, скільки б я віддав за те, щоб вона була десь поряд, – прошепотів він. – Вікторія, або хто завгодно, хто хоче завдати тобі шкоди. Хотів би я мати шанс припинити це самотужки! Покінчити з цим власноруч!
Я здригнулась від несамовитої люті, що забриніла в його голосі, і стиснула його пальці дужче, – якби ж я була такою сильною, щоб спромогтися поєднати наші руки назавжди! Ми вже майже підійшли до Калленів, і я одразу ж помітила, що Аліса видається не такою піднесеною, як інші. Вона стояла трохи осторонь і дивилась, як Джаспер випростує руки, ніби розминається перед гімнастикою. Її губи були невдоволено надуті.
– З Алісою щось негаразд? – прошепотіла я.
Едвард знов посміхнувся сам до себе.
– Вовкулаки вже в дорозі, тож вона не може передбачити, щó найближчим часом трапиться. Їй некомфортно почуватися сліпою.
І хоч Аліса стояла далі за всіх, вона почула низький голос Едварда. Вона підвела на нього очі й показала язика. Він знову засміявся.
– Привіт, Едварде, – привітався Еммет. – Привіт, Белло. Він збирається дозволити й тобі попрактикуватися?
Едвард пробуркотів до брата:
– Будь ласка, Еммете, не подавай їй такої ідеї.
– Коли прибудуть наші гості? – Карлайл звернувся до Едварда.
Едвард ненадовго сконцентрувався, а потім зітхнув.
– За півтори хвилини. Але я мушу дещо пояснити. Вони не довіряють нам настільки, щоб з’явитися у людських подобах.
Карлайл кивнув.
– Так, для них це важко. Я вдячний, що вони взагалі прийдуть.
Я витріщилась на Едварда розширеними очима.
– Вони ідуть сюди у подобі вовків?
Він кивнув, нашорошений моєю реакцією. Я ковтнула, згадуючи обидва рази, коли бачила Джейкоба вовком: перший раз на галявині з Лораном, а вдруге на лісовій стежці, коли Пол розлютився на мене… Обидва спогади були жахливими.
В очах Едварда з’явилось якесь дивне мерехтіння, ніби йому щось спало на думку, щось не цілком неприємне. Він швидко повернувся до Карлайла та інших, перш ніж я змогла побачити більше.
– Приготуйтесь – вони щось від нас приховали.
– Що ти маєш на увазі? – запитала Аліса.
– Ш-ш-ш, – застеріг він і поза її спиною пильно втупився в темряву.
Імпровізоване коло Калленів раптом розширилось і перетворилось на лінію, попереду стояли Джаспер та Еммет. По тому, як Едвард нахилився вперед, хоч і не відійшов од мене, я збагнула, що він волів би бути поряд із ними. Я міцніше стиснула його руку.
Я вдивлялась у ліс і не бачила нічого.
– Чорт забирай, – тихо вилаявся Еммет собі під ніс. – Ви коли-небудь бачили щось подібне?
Есме та Розалія обмінялись здивованими поглядами.
– Що таке? – прошепотіла я так спокійно, як могла. – Я нічого не бачу.
– Зграя збільшилась, – шепнув Едвард мені на вухо.
Хіба я не розповідала йому, що до зграї приєднався Квіл? напружено силкувалась розгледіти в темряві шістьох вовків. Врешті-решт щось блимнуло в чорноті – то були вовчі очі, значно вище, ніж мали бути. Я вже й забула, які вовкулаки високі. Наче коні, тільки з міцними м’язами і хутром, а їхні зуби, гострі як ножі, неможливо не помітити. Але я бачила тільки очі. І я пильно вдивлялась і вдивлялась, і раптом мені спало на думку, що на нас суне більш ніж шість пар очей. Одна, дві, три…Я швидко порахувала про себе пари очей. Двічі.
Їх було десятеро.
– Чарівно, – прошепотів Едвард майже беззвучно.
Карлайл зробив повільний, виважений крок уперед. Це був бережний рух, що мав відновити довіру.
– Ласкаво просимо, – привітав він невидимих вовкулак.
– Дякуємо, – відповів Едвард дивним рівним голосом, і я одразу ж втямила, що це подумки каже Сем, а Едвард озвучує. Я подивилася в очі, що були в самому центрі лінії, вище за інших. Було неможливо вирізнити статуру великого чорного вовка з темряви. Едвард заговорив знову тим самим беземоційним голосом, що належав Сему:
– Ми дивитимемось і слухатимемо, нічого більше. Це все, що ми можемо собі дозволити, щоб не втратити самовладання.
– Це більш ніж достатньо, – відповів Карлайл. – Мій син Джаспер, – він указав рукою туди, де стояв Джаспер, напружений та зосереджений, – має досвід у цій галузі. Він розкаже нам, як б’ються перволітки і як їм можна завдати удару. Я впевнений, ви зможете додати цю інформацію до вашого власного стилю полювання.
– Вони відрізняються від вас? – запитав Едвард за Сема.
Карлайл кивнув.
– Вони всі зовсім юні – кілька місяців після перетворення. Якщо можна так висловитись, ще зовсім діти. Вони не мають ані майстерності, ані стратегії; все, що в них є, – брутальна сила. На сьогодні їхня кількість – двадцять осіб. Десять – для нас, десять – для вас, це не повинно бути складно. Їхня кількість може зменшитись. Перволітки нерідко б’ються між собою.
Примарною лінією вовків прокотилось гуркотіння – низький гортанний звук, що нібито висловлював ентузіазм.
– Якщо необхідно, ми готові взяти на себе більше, ніж нам призначено, – переклав Едвард уже не таким байдужим голосом.
Карлайл усміхнувся.
– Подивимось, як карта ляже.
– Ви знаєте, коли і звідки вони прийдуть?
– Вони спустяться з гір за чотири дні, ближче до полудня. Коли вони наближатимуться, Аліса допоможе нам перехопити їх на підході.
– Дякую за інформацію. Ми пильнуватимемо.
Зітхнувши, вовк опустився на землю і завмер.
Рівно на два удари серця стало тихо, а потім Джаспер зробив крок у порожній простір між вурдалаками та вовкулаками. Його було добре видно, його шкіра вирізнялася в темряві так само яскраво, як і очі вовків. Джаспер кинув на Едварда сторожкий погляд, той кивнув, і Джаспер повернувся спиною до вовкулак. Він зітхнув, було очевидно, що почувається він зовсім не затишно.
– Карлайл має рацію, – Джаспер звертався тільки до нас. Здавалось, що він намагається ігнорувати слухачів позаду нього. – Вони б’ються, наче діти. Ось дві найважливіші речі, які ви повинні запам’ятати. Перша – не дозволяйте їм оповити руки навколо вас, і друга – не демонструйте їм свого бажання миттєво їх убити. До цього вони будуть готові. Що довше ви наступатимете на них з різних боків, продовжуючи двобій, то більше вони будуть спантеличені, то менш ефективно вони реагуватимуть на атаки. Еммете?
Еммет вийшов із шереги, широко посміхаючись.
Джаспер повернувся до північного краю відкритого простору між ворогами-спільниками. Він махнув рукою Емметові.
– Гаразд, Еммет – перший. Він найкращий взірець того, як атакують перволітки.
Очі Еммета звузились.
– Я спробуюнічого тобі не зламати, – пробуркотів він.
Джаспер вишкірився.
– Я мав на увазі, що Еммет покладається здебільшого на свою силу. Він атакує прямо та відкрито. Перволітки тим паче не застосовуватимуть складної стратегії. Еммете, просто спробуй мене вбити.
Джаспер зробив іще кілька кроків назад, його тіло напружилось.
– Гаразд, Еммете, спробуй мене спіймати.
Джаспера більше не було видно, він, ніби хмарка, вислизнув з обіймів Еммета, який намагався його схопити, рикаючи як ведмідь. Еммет був також надзвичайно швидким, але не настільки, як Джаспер. Здавалося, що постать Джаспера – це не більш ніж безтілесний привид, і щоразу, коли великі руки Еммета простягались до Джаспера, вони хапали лише повітря. Поряд зі мною зосереджено нахилився вперед Едвард, він уважно спостерігав за двобоєм. Потім Еммет на мить завмер. Джаспер схопив його ззаду, зуби застигли в дюймі від Емметового горла.
Еммет вилаявся.
Серед вовків, які спостерігали цю сцену, прокотився схвальний гомін.
– Ще раз, – скомандував Еммет, усмішка зникла з його обличчя.
– Моя черга, – запротестував Едвард. Я стисла його руку.
– За хвилину, – всміхнувся Джаспер, відступаючи на крок назад. – Спочатку я хочу дещо показати Беллі.
Я з хвилюванням побачила, що він махнув Алісі.
– Я знаю, що ти непокоїшся за неї, – промовив він, коли Аліса танцюючи підійшла до місця двобою. – Я хочу продемонструвати тобі, чому не варто за неї боятися.
Незважаючи на те, що я була впевнена: Джаспер ніколи і нікому не дозволить скривдити Алісу, було важко спостерігати, як вони стають у бойову позицію. Аліса завмерла нерухомо, вона після Еммета здавалася мініатюрною, наче лялька, і сама собі всміхалась. Джаспер зайшов ззаду, а потім звернув ліворуч. Аліса заплющила очі.
Моє серце билось швидко і нерівно, доки я дивилась, як Джаспер кружляє навколо того місця, де стояла Аліса. Ось Джаспер кинувся, зникаючи з поля зору. Зненацька він виник з іншого боку від Аліси. Не схоже було, щоб вона рухалась. Джаспер знову атакував і знов, як і перед тим, лише для того, щоб опинитися на землі з іншого боку від Аліси. Аліса продовжувала стояти з заплющеними очима і посміхатися.
Тепер я спостерігала за нею уважніше.
Вона такирухалась – просто до цього я не бачила її рухів, атаки Джаспера відвертали мою увагу. Вона робила маленький крок уперед лише за секунду до того, як фігура Джаспера опинялась на тому місці, де вона стояла мить назад. Вона зробила ще один крок, і руки Джаспера схопили повітря на тому місці, де щойно була її талія.
Джаспер наблизився, і Аліса зарухалась швидше. Вона танцювала – описуючи спіралі та кружляючи довкола власної вісі. Джаспер ніби був її партнером, стрибав навколо неї, намагаючись пробитися крізь її граційні рухи, але так жодного разу і не торкнувся її – здавалося, весь танок був заздалегідь відрепетируваний. Нарешті Аліса розсміялась.
Ніби нізвідки вона опинилась на спині Джаспера, а зуби тримала біля його горла.
– Попався, – сказала вона і поцілувала його в шию.
Джаспер тихо всміхнувся, хитаючи головою.
– Ти справді – маленьке жахливе чудовисько.
Вовкулаки знов заричали, цього разу насторожено.
– Їм корисно трохи навчитися поваги, – із задоволенням прошепотів мені на вухо Едвард. Потім він промовив голосніше: – Моя черга.
Він стиснув мою руку, перш ніж її відпустити.
Підійшла Аліса, щоб зайняти його місце поряд зі мною.
– Круто, скажи? – самовдоволено запитала вона мене.
– Дуже, – погодилась я, не зводячи очей з Едварда, поки він граційно та безшумно йшов до Джаспера – його рухи були гнучкими та обережними, наче в комишевого кота.
– Я слідкую за тобою, Белло, – раптом прошепотіла вона, її голос звучав так низько, що я ледве могла чути, хоч її губи були біля самісінького вуха.
Я швидко подивилась у її обличчя, а потім знов обернулась у бік Едварда. Він був повністю сконцентрований на Джасперові; коли відстань між ними скорочувалась, вони обоє робили маневри для відвернення уваги.
Аліса знов з докором заговорила до мене.
– Я попереджу Едварда, якщо твої плани стануть визначенішими, – пригрозила вона тим самим низьким шепотом. – Те, що ти наражатимеш себе на небезпеку, жодним чином не допоможе. Невже ти гадаєш, що хтось із них здасться, якщо ти помреш? Вони продовжуватимуть боротьбу, і ми продовжуватимемо. Ти не в змозі нічого змінити, тож будь гарною дівчинкою, гаразд?
Я скривилась, намагаючись проігнорувати її слова.
– Я слідкую за тобою, – повторила вона.
В цю мить Едвард наблизився до Джаспера; цей двобій, на відміну від інших, був двобоєм рівних суперників. Джаспер мав століття досвіду, який допомагав йому битися, та він старався, наскільки міг, покладатися на інстинкти, але його думки на частку секунди випереджали його дії. Едвард був трохи швидший, але прийоми Джаспера були йому не знайомі. Вони сходились знову і знову, але ніхто не міг здобути переваги, з їхніх вуст раз у раз вихоплювалося інстинктивне гарчання. Було важко дивитися на це, але ще важче було відвести погляд. Вони рухались занадто швидко, аби я насправді розуміла, що саме вони роблять. Час від часу мою увагу відвертали гострі погляди вовків. У мене було відчуття, що вовкулаки від цього отримують навіть більше задоволення, ніж я, – можливо, навіть більше, ніж слід.
Зрештою Карлайл відкашлявся.
Джаспер засміявся і зробив крок назад. Едвард вирівнявся і також посміхнувся.
– Повернімось до роботи, – проголосив Джаспер. – Назвемо це нічиєю.
Далі всі по черзі виходили на двобій: Карлайл, потім Розалія, потім Есме і знов Еммет. Я зіщулилась від страху, коли Джаспер атакував Есме, і могла лише підглядати з-під вій за цим дійством. На нього було дивитись найстрашніше. Потім Джаспер почав уповільнювати свої рухи, але все одно рухався занадто швидко, аби і я могла розгледіти, що саме він робить, і дав ще одну вказівку:
– Ви бачите, що я зараз роблю? – спитав він. – Повторюйте, ось так, – підбадьорив він. – Не забувайте захищатися з боків. Пам’ятайте, де буде їхня мішень. Весь час рухайтесь.
Едвард був, як завжди, сконцентрованим, навіть міг почути і побачити те, чого іншим було не дано.
Мені ставало дедалі важче стежити за тренуванням, оскільки мої очі почали важчати. Останнім часом я спала погано, та й узагалі вже минуло двадцять чотири години відтоді, як я спала востаннє. Я притулилась збоку до Едварда і дозволила своїм повікам склепитися.
– Ми вже майже закінчили, – прошепотів він.
Джаспер підтвердив це, обертаючись обличчям до вовків; перше за весь час йому знов було не по собі.
– Завтра ми продовжимо тренування. Без вагань приходьте подивитися.
– Гаразд, – відповів Едвард холодним голосом Сема. – Ми прийдемо.
Потім Едвард зітхнув, відпустив мою руку і відійшов. Він обернувся до своєї родини.
– Зграя вважає, що буде корисним, якщо вони ознайомляться з запахами кожного з нас, щоб потім не припуститися помилки. Якщо ми постоїмо трохи нерухомо, їм буде легше.
– Певна річ, – відповів Карлайл Сему. – Як скажете.
Доки вовкулаки піднімались на лапи, зграєю пронісся гортанний звірячий гуркіт.
Я знов розплющила очі від здивування, забуваючи про втому. Глибока чорнота ночі ледь-ледь почала танути, десь далеко, з тамтого боку гір, сонце почало визирати крізь хмари, хоч весь небосхил іще не розвиднився. Коли вовкулаки наблизилися, нарешті можна було розгледіти їхні статури та кольори.
Сем, звісно ж, був поперед усіх. Неймовірно величезний, чорний, як крукове крило, монстр із моїх нічних страхіть – у буквальному смислі слова: потому як я вперше побачила Сема та інших на галявині, вони являлися мені у поганих снах не раз.
Тепер, коли я могла роздивитися їх усіх, могла перелічити кожну пару очей, виявилось, що їх більш ніж десять. Зграя була величезною.
Краєм ока я зауважила Едварда, що спостерігав за мною, обережно оцінюючи мою реакцію на побачене. Сем наблизився до Карлайла, що стояв попереду, зграя рухалась за ним на відстані вовчого хвоста. Джаспер напружився, а ось Еммет, що стояв з другого боку від Карлайла, був розслабленим і посміхався. Сем обнюхав Карлайла, злегка здригаючись у процесі, а потім попрямував до Джаспера.
Я пробігла очима по зосередженій зграї вовкулак. І була впевнена, що можу назвати новеньких. Одним із них був світло-сірий вовк, значно менший за інших, шерсть на його спині біля шиї стояла дибки од відрази. Ще одним був вовк кольору пустельного піску, він здавався дещо незграбним і недоладним у порівнянні з іншими. Низьке жалібне скигління вихопилось із його пащі, коли Сем, пройшовши вперед, залишив його ізольованим поміж Карлайла та Джаспера.
Я зупинила свій погляд на вовкулаці, що прямував одразу за Семом. Його хутро червонувато-бурого кольору було довшим, ніж у решти, можна навіть сказати, кудлатим. Він був майже таким великим, як Сем, другим за розміром у зграї. Він поводився невимушено, виказуючи якусь байдужість до того, що коїться, хоч решта сприймали все як важке випробування. Здавалось, той величезний червонувато-бурий вовк відчув мій погляд і подивився на мене знайомими чорними очима. Я витріщилась на нього, намагаючись усвідомити те, що вже давно знала. Я відчувала, як на моєму обличчі відбиваються здивування та захоплення. Паща вовка розтулилась, показуючи зуби. Це міг би бути страхітливий вираз, якби не його язик, що звісився у вовчій усмішці. Я також усміхнулась.
Вишкір Джейкоба став іще ширшим, демонструючи гострі ікла. Джейк полишив своє місце в зграї, ігноруючи погляди інших вовків, що проводили його очима. Пробіг повз Едварда та Алісу і завмер за пару кроків від мене. Зупиняючись, він швидко глянув у бік Едварда.
Едвард стояв незворушно, наче статуя, досі слідкуючи за моєю реакцією.
Джейкоб опустився на передні лапи і схилив голову так, щоб вона була на одному рівні з моєю, пильно подивився на мене, як і Едвард, оцінюючи мою реакцію.
– Джейкобе? – видихнула я.
Відповіддю було глибоке гуркотіння в його грудях, схоже на сміх.
Я простягнула руку, мої пальці трохи тремтіли, і діткнулась червонувато-бурого хутра на його морді. Чорні очі заплющилися, і Джейкоб поклав свою величезну голову мені на руку. Почулося щось схоже на муркотіння. Хутро було одночасно м’яким та жорстким, моїм пальцям було дуже тепло. Я пробіглась по ньому рукою, вивчаючи текстуру шерсті, погладила по шиї, де колір був особливо насиченим. Я навіть не помітила, як підійшла ближче. Без попередження Джейк облизнув моє обличчя від підборіддя до чола.
– Фу! Джейку, це огидно! – вигукнула я, відскакуючи назад і замахуючись на нього так, як замахувалась би на людину. Він ухилився від ляпасу, і гавкання, схоже на кашель, що пролунало з його пащі, безсумнівно, означало регіт.
Я витерла обличчя рукавом сорочки і, не в змозі втриматись, розсміялась разом із ним.
Саме тоді я втямила, що всі дивляться на нас: і Каллени, і вовкулаки. Каллени поглядали спантеличено та з якоюсь відразою. По писках вовків було важко зрозуміти, що в них на думці, але мені здалось, що Сем на вигляд нещасний.
І ще на нас дивився Едвард, на його обличчі було ясно написане розчарування. Мабуть, він очікував від мене дещо іншої реакції. Наприклад, я повинна була б злякатися і з лементом втекти. Знов почувся сміх Джейкоба чи щось схоже на це.
Інші вовкулаки вже закінчили і, не зводячи очей із Калленів, рушили геть. Джейкоб стояв біля мене і споглядав, як вони ідуть. Скоро вони зникли у похмурому лісі. Лише двоє вагалися біля дерев, спостерігаючи за Джейкобом, їхня поведінка демонструвала стривоженість.
Едвард зітхнув та, ігноруючи Джейкоба, підійшов до мене і взяв за руку.
– Ти готова? – спитав він.
Перш ніж я змогла відповісти, він уже пильно дивився на Джейкоба і казав:
– Я ще не з’ясував усіх деталей, – відповідав він на мовчазне запитання в Джейкобових думках.
Джейкоб-вовк похмуро загарчав.
– Це складніше, ніж здається, – сказав знов Едвард. – Не трудися. Я сам переконаюсь, що це безпечно.
– Про що ви говорите? – наполегливо запитала я.
– Просто обговорюємо стратегію, – відповів Едвард.
Джейкоб похитав головою, дивлячись на наші обличчя. Потім він знагла помчав до лісу. Коли він біг, я вперше побачила, що до його задньої лапи прив’язаний шматок чорної тканини.
– Почекай, – гукнула я, автоматично простягнувши до нього руку. Але він миттю зник поміж деревами, два інші вовкулаки попрямували за ним.
– Чому він утік? – ображено запитала я.
– Він зараз повернеться, – відповів Едвард, зітхаючи. – Хоче мати змогу самому говорити.
Я сперлась Едвардові на плече і подивилась у бік лісу, туди, де нещодавно зник Джейкоб. Я вже майже втрачала свідомість, але героїчно боролась зі сном.
Джейкоб вистрибнув із напівтемряви, цього разу на двох ногах. Він був з оголеним торсом, волосся розпатлане та заплутане. Вдягнений був лише в спортивні штани і йшов босими ногами по холодній землі. Тепер він був сам, але я підозрювала, що його друзі засіли десь за деревами, незримі.
Незважаючи на те, що йому довелось оминути Калленів, які стояли та тихо спілкуватись у тісному колі, Джейкоб швидко перетнув поле.
– Ну добре, кровопивце, – промовив Джейкоб, коли був уже за кілька кроків од нас, очевидячки, продовжуючи розмову, якої я не чула. – Що в цьому такого складного?
– Я повинен узяти до уваги всі можливості, – спокійно відповів Едвард. – А що як хтось непомітно пробереться повз вас?
Джейкоб пирхнув, почувши таке.
– О’кей, то відправте її в резервацію. У будь-якому разі ми залишимо біля неї Коліна та Бреді. Вона буде в безпеці.
Я насупилась.
– Це ви про мене говорите?
– Я лише хочу знати, що він планує робити з тобою під час битви, – пояснив Джейкоб.
– Робитизі мною?
– Ти не можеш залишитись у Форксі, Белло, – промовив Едвард заспокійливим тоном. – Вороги знають, де тебе там шукати. А що як хтось прослизне повз нас?
Моє серце впало в п’яти, і кров відлила від обличчя.
– Чарлі? – задихнулась я.
– Він буде з Біллі, – швидко запевнив мене Джейкоб. – Навіть якщо моєму батькові доведеться скоїти злочин, щоб доправити його туди, він це зробить. Але скоріш за все це не знадобиться. Буде субота, правильно? В цей день – матч.
– То це буде субота? – перепитала я, і в мене голова пішла обертом. Я була занадто спантеличена, аби контролювати всі свої думки, що розбігалися, мов таргани. Я похмуро подивилась на Едварда.
– От лихо! Пропадає твій подарунок на випускний.
Едвард засміявся.
– Добре, що ти згадала про це. Зможеш віддати квитки комусь іншому, – нагадав він.
