Текст книги "Затемнення"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 31 страниц)

– Можна, я в тебе дещо запитаю? – сказав Едвард за мить.

– Чого б це ти питав?

– Я можу чути лише те, про що ти думаєш. А це легенда, про яку Белла неохоче пообіцяла мені колись розповісти. Щось про третю дружину?…

– І що про неї?

Едвард не відповів, слухаючи легенду в голові у Джейкоба. Я почула його свист у темноті.

– Що таке?

– Певна річ, – Едварда переповнювали емоції. – Ну звісно ж! Краще б твої старійшини залишили цей переказ при собі, Джейкобе.

– Тобі не подобається, коли кровопивць описують, як поганих хлопців? – глузливо запитав Джейкоб. – Але вони і справдіпогані. І тоді були, і зараз є.

– Ця частина мене цікавить менш за все. Здогадуєшся, з яким персонажем можна порівняти Беллу?

Джейкоб обмірковував сказане близько хвилини.

– Ох. Дідько. З третьою дружиною. Гаразд, я зрозумів твою точку зору.

– Вона хоче бути на тій галявині. Щоб зробити хоч щось – усе, що зможе, – він зітхнув. – І це друга причина, чому я залишаюся з нею завтра. Белла досить вигадлива, коли чогось прагне.

– Знаєш, твій войовничий братець підкинув їй цю ідею, так само як і ця стара легенда.

– Ніхто не хотів заподіяти шкоди, – прошепотів Едвард примирливим тоном.

– І коли закінчиться цемаленьке перемир’я? – спитав Джейкоб. – З першим променем сонця? Чи ми почекаємо, доки завершиться битва?

Запала тиша, вони обоє обмірковували сказане.

– З першим променем світла, – одночасно видихнули вони і потім тихенько розсміялись.

– Гарних снів, Джейкобе, – прошепотів Едвард, – насолоджуйся миттю.

Знову стало тихо, навіть намет не ворушився кілька хвилин. Здавалося, що вітру врешті-решт набридло казитися і він потихеньку капітулював.

Едвард негучно простогнав:

– Я не мав на увазі все так буквально.

– Вибач, – прошепотів Джейкоб. – Можеш піти, ну розумієш, залишити нас наодинці.

– Хочеш, я допоможутобі заснути, Джейкобе? – запропонував Едвард.

– Можеш спробувати, – безтурботно озвався Джейкоб. – Буде цікаво подивитись, кому доведеться вийти, правда ж?

– Не випробовуй мене, вовче. Моя терпимість не така вже і міцна.

Джейкоб приглушено розсміявся.

– Я б не хотів зараз рухатись, якщо ти не проти.

Едвард почав щось бурмотіти собі під носа, голосніше, ніж зазвичай, намагаючись заглушити думки Джейкоба, так мені здалося. Бурмотів він мою улюблену колискову і, незважаючи на наростаючий дискомфорт від такого сну, де все пошепки, я занурилась глибше у забуття… в інші сни, де відчуття були кращими…

РОЗДІЛ 23. ЧУДОВИСЬКО

Коли я прокинулась уранці, сонце вже яскраво сяяло, навіть усередині намету воно сліпило очі. Я й справді вся спітніла, як і передрікав Джейкоб. Джейкоб легенько похропував мені на вухо, міцно обіймаючи. Я відірвала голову від його палючих грудей і відчула легкий укол морозного ранку на своїй липкій щоці. Джейкоб зітхнув уві сні й несвідомо пригорнув мене ще міцніше. Я покрутилася, не здатна вивільнитися з його обіймів, але спромоглася вистромити голову, щоб мати змогу бачити…

Едвард зустрів мій погляд незворушно. Вираз його обличчя був спокійний, але біль, що відбивався в його очах, було важко приховати.

– Там хоч трохи потеплішало? – прошепотіла я.

– Так, гадаю, що сьогодні обігрівач тобі не знадобиться.

Я спробувала дотягтися до блискавки, але не змогла вивільнити руки. Я напружилась, намагаючись вибратись із Джейкових обіймів. Джейкоб щось замурмотів, не просинаючись, і знов зімкнув їх.

– Може, допоможеш? – тихо запитала я у Едварда.

Він посміхнувся.

– Хочеш, щоб я відірвав йому руки?

– Ні, дякую. Просто звільни мене. А то я зараз отримаю тепловий удар.

Едвард розшпилив блискавку швидким раптовим рухом. Джейкоб випав зі спального мішка і вдарився голою спиною об холодну долівку намету.

– Гей! – поскаржився він, миттю розплющивши очі. Інстинктивно він відкотився з холодної підлоги до мене. Я ледь не задихнулась, коли він навалився на мене всією вагою свого тіла. А потім вагота раптово зникла. Я відчула, як здригнувся один із кілків, на якому був закріплений намет, коли Джейкоб ударився об нього. Зусібіч лунало гарчання. Едвард припав до землі поперед мене, і я не могла бачити його обличчя, але з його грудей вихоплювався страшний рик. Джейкоб також прихилився до землі, все його тіло тремтіло від ричання, яке лунало крізь зціплені зуби. Ззовні намету від скель відбивалося луною загрозливе гарчання Сета Клірвотера.

– Припиніть, припиніть це! – заволала я, незграбно протискуючись поміж них. Місця в наметі було так мало, що мені було досить простягнути руки, аби торкнутися грудей обох суперників. Едвард поклав мені руку на талію, готовий будь-якої миті посунути мене зі свого шляху.

– Припиніть це негайно! – наполягала я.

Під моїм впливом Джейкоб почав трохи заспокоюватись. Тремтіння зменшилось, але його зуби і досі були оскалені, а очі не припиняли слідкувати за Едвардом. Сет і далі гарчав – довгим безперервним звуком, як заставка до напруженої ситуації, що настала в наметі.

– Джейкобе? – спитала я, дочекавшись, коли він нарешті погляне на мене. – Тебе поранено?

– Звісно ж, ні! – прошипів він у відповідь.

Я повернулась до Едварда. Він дивився на мене, вираз його обличчя був злим та суворим.

– Це було негарно. Тобі слід вибачитись.

Його очі розширились від огиди.

– Ти жартуєш – він же ледь не задушив тебе!

– Це тому, що ти скинув його на підлогу! Він зробив це ненавмисне, до того ж зовсім мені не зашкодив.

Едвард, протестуючи, застогнав. Повільно він звів очі, щоб перехопити погляд Джейкоба. Це були погляди ворогів.

– Вибач мене, пес.

– Нічого страшного, – відповів Джейкоб, додаючи уїдливості до свого голосу.

Незважаючи на те, що вже було не так холодно, як раніше, температура все одно була дуже низькою. Я склала руки на грудях.

– Ось, візьми, – промовив знову спокійний Едвард. Він підняв з підлоги Джейкову куртку й накинув наверх моєї.

– Це ж Джейкова, – спробувала заперечити я.

– У Джейка є хутряна шуба, – нагадав мені Едвард.

– Якщо ви не проти, я просто знову скористаюся спальним мішком, – проігнорував його зауваження Джейкоб, обійшов нас і заліз у спальник. – Я не зовсім був готовий прокидатись. Сьогодні в мене була не найліпша ніч.

– Це була твоя ідея, – байдуже промовив Едвард.

Джейкоб скрутився калачиком і вже заплющив очі. Він мирно позіхав.

– Я не мав на увазі, що це була не найліпша ніч у моєму житті. Я просто хотів сказати, що трохи не виспався. Я вже гадав, що Белла ніколи не замовкне.

Я здригнулась і уявила, про що я могла базікати уві сні. Варіанти були жахаючими.

– Я радий, що ти задоволений, – пробубонів Едвард.

Джейкові темні очі швидко розплющились.

– А хіба ти не добре провів ніч? – самовдоволено запитав він.

– Не можу сказати, що це була найгірша ніч у моєму житті.

– Гадаю, вона входить в першу десятку, чи не так? – знов спитав Джейкоб, продовжуючи насолоджуватись моментом.

– Можливо. Джейкоб посміхнувся і заплющив очі.

– Але, – продовжив Едвард, – навіть якщо б учора вночі я міг зайняти твоє місце, вона б не очолила десятку найкращихночей у моєму житті. І не мрій.

Джейкоб розплющив очі, ривком підвівся, його плечі були напружені, а очі пильно дивились на Едварда.

– Знаєш що? Мені здається, тут забагато люду…

– Не можу не погодитись.

Я штовхнула Едварда ліктем під ребро – тепер, мабуть, у мене буде синець.

– Тоді, думаю, я посплю трохи пізніше, – скривився Джейкоб. – Та й у будь-якому разі мені потрібно поговорити з Семом.

Він на колінах поповз до виходу і схопився за язичок блискавки.

Біль пронизав мій хребет і поповз униз у напрямку шлунку – я раптово збагнула, що це може бути останній раз, коли я його бачу. Він повертається до Сема, повертається, щоб боротися з юрбою кровожерливих вурдалаків-перволітків.

– Джейку, стривай, – кинулась я за ним, і моя рука опустилась, щоб ухопити його долоню.

Він відсмикнув руку, перш ніж я встигла торкнутися.

– Будь ласка, Джейку. Ти не залишишся?

– Ні.

Його відповідь була холодною та різкою. Я знала, що на моєму обличчі відбився весь біль, який я відчувала, тому що Джейк пом’якшав, і напівусмішка з’явилась на його вустах.

– Не хвилюйся за мене, Білко. Зі мною все буде гаразд, як зав жди, – він силувано розсміявся. – До того ж невже ти гадаєш, що я дозволю Сетові зайняти моє місце в зграї, отримувати все задоволення і всю славу? Ага, розігнався, – він пирхнув.

– Будь обережним…

Він вислизнув із намету перш, ніж я встигла закінчити речення.

– Облиш це, Белло, – почула я його бурмотіння, коли він застібав намет ззовні.

Я розрізнила звук кроків, що віддалялися, але потім стало на диво тихо. Вітер більше не скаженів. Можна було почути ранкові співи пташок десь у горах – і більше нічого. Джейкові кроки також стихли.

Я закуталася в свої куртки і притулилась до Едвардового плеча. Ми довго мовчали.

– Скільки ще? – нарешті спитала я.

– Аліса сказала Сему, що все почнеться десь приблизно за годину, – м’яко, але похмуро відповів Едвард.

– Ми будемо разом. Незважаючи ні на що.

– Незважаючи ні на що, – погодився він, і його очі звузились.

– Я знаю, – промовила я, – я також за них боюся.

– Вони вміють за себе постояти, – запевнив мене Едвард, навмисно додавши в голос безтурботності. – Я просто не люблю пропускати всі веселощі.

Знову він про веселощі! Мої ніздрі роздулися.

Він поклав руку мені на плече.

– Не хвилюйся, – запевнив він мене і поцілував у чоло.

Ніби можна було примусити себе не хвилюватися!

– Звісно, звісно.

– Хочеш, щоб я тебе розважив? – видихнув він і пробігся своїми холодними пальцями по моїй вилиці.

Я мимовільно здригнулась – ранок досі був холодним.

– Може, не зараз, – відповів він сам собі, забираючи руку.

– Є й інші шляхи розважити мене.

– Що б ти хотіла?

– Ти міг би розповісти мені про десять своїх найліпших ночей, – запропонувала я. – Мені цікаво.

Едвард засміявся.

– Спробуй здогадатися.

Я похитала головою.

– Є забагато ночей, про які я не знаю, ціле століття не відомих мені ночей.

– Зумисне для тебе зроблю коло пошуку вужчим. Всі мої найкращі ночі трапились відтоді, як я зустрів тебе.

– Справді?

– Так, справді – сподіваюся, що в нас їх іще багато попереду.

Я трохи поміркувала і відповіла:

– Я можу пригадати лише свої найкращі ночі.

– Вони можуть бути однаковими, – підбадьорив він мене.

– Що ж. Це була найперша ніч. Ніч, коли ти залишився у мене.

– Так. Ця ніч входить у мою десятку також. Але ти, певна річ, не можеш пам’ятати моєї улюбленої частини цієї ночі.

– Точно, – згадала я. – Тієї ночі я також базікала уві сні.

– Ага, – погодився Едвард.

Кров прилила мені до обличчя, коли я знову спробувала згадати, що ж таке я могла говорити, перебуваючи в обіймах Джейка. Я не пам’ятала, що мені наснилось і чи взагалі мені щось снилось, тож у мене нічого не вийшло.

– Що я бурмотіла минулої ночі? – прошепотіла я тихіше, ніж раніше.

Він здригнувся замість відповіді, а я поморщилась.

– Все так погано?

– Нічого жахливого ти не казала, – зітхнув він.

– Будь ласка, скажи мені.

– В основному ти промовляла моє ім’я, як завжди.

– Так, це не погано, – обережно погодилась я.

– Вже під ранок ти почала бубоніти якісь нісенітниці, на кшталт: «Джейкоб, мій Джейкоб», – (я чула, як йому боляче, навіть у його шепоті). – І твоєму Джейкобу цедуже подобалось.

Я витягнула шию, намагаючись дотягтись губами до його підборіддя. Я не могла поглянути йому у вічі. Він втупився у стелю намету.

– Вибач, – прошепотіла я. – Просто я так розрізняю.

– Розрізняєш?

– Так, розрізняю доктора Джекіла та містера Гайда [23]23
  Дві подоби, хороша та погана, в одній людині (походить від оповідання Р. Л. Стівенсона «Химерна історія доктора Джекіла та містера Гайда»).


[Закрыть]. Джейкоба, який мені подобався, і Джейкоба, який дратує мене до біса, – пояснила я.

– Це звучить логічно, – Едвардів голос здавався вже м’якшим. – Розкажи мені про іншу улюблену ніч.

– Політ з Італії додому.

Він насупив брови.

– Хіба ця ніч не входить до переліку твоїх улюблених? – здивувалась я.

– Ні, взагалі-то входить, але я здивований, що вона включена і до твого переліку також. Хіба в тебе не склалось безглуздого враження, що я дію лише з почуття провини і збираюсь утекти, тільки-но відчиняться двері літака?

– Так, склалось, – посміхнулась я. – Але ти ж був там, зі мною. Він поцілував моє волосся.

– Ти кохаєш мене більше, ніж я на те заслуговую.

Я засміялась від безглуздості його ідеї – як можна було кохати його менше?

– А наступна ніч – ніч після повернення з Італії, – продовжила я розповідати.

– Так, вона також у моєму списку. Ти була така кумедна.

– Кумедна? – засмутилась я.

– Я не міг навіть уявити, що твої сни настільки яскраві. В мене виникли труднощі, щоб переконати тебе, що ти вже прокинулась.

– Я й досі не впевнена, – пробурмотіла я. – Ти завжди мені здаєшся більше сном, ніж реальністю. А тепер розкажи мені ти про якусь зі своїх ночей. Я вже вгадала ніч, яка в тебе на першому місці?

– Ні. На першому місці в мене та, що була два дні тому, коли ти нарешті погодилась вийти за мене заміж.

Я скривилась.

– Бачу, в твій перелік вона не входить.

Я згадала, як він мене цілував, і консенсус, якого ми досягли, і змінила свою думку.

– Чому ж, входить. Але з певними застереженнями. Я не розумію, чому це настільки для тебе важливо. Я вже і так навіки твоя.

– Через сто років, коли ти наберешся досить досвіду, щоб справді оцінити мою відповідь, я тобі все поясню.

– Я нагадаю тобі про це через сто років.

– Тобі вже не холодно? – раптово запитав він.

– Ні, все гаразд, – запевнила я його. – А що?

Перш ніж він встиг відповісти, тиша ззовні намету була розірвана пронизливим виттям, повним болю. Звук відбився від голої поверхні скель і луною розлився у повітрі, здавалось, він лунає зусібіч.

Виття увірвалось у мій мозок, наче торнадо, одночасно знайоме і незнайоме. Незнайоме, тому що я ніколи до того не чула зойку, повного такої муки. А знайоме, тому що я впізнала голос одразу, і зрозуміла значення того крику, ніби зойкнула сама. І те, що Джейкоб був не в людській подобі, не мало жодного значення. Перекладу я не потребувала.

Джейкоб був поряд. Джейкоб чув кожне слово, яке ми казали. Джейкоб був ув агонії.

Виття перетворилось на якесь специфічне булькаюче схлипування, а потім знов стало тихо.

Я не чула його беззвучної втечі, але відчувала її, відчувала Джейкову відсутність, якої не помітила раніше, порожній простір, що залишився по ньому.

– А те, що твій обігрівач уже відпрацював свій ліміт, – тихо відповів Едвард. – Перемир’ю кінець, – додав він так тихо, що я навіть не впевнена, чи він справді це сказав.

– Джейкоб слухав, – прошепотіла я. Це не було запитання.

– Так.

– Ти знав.

– Так.

Я дивилась у нікуди і не бачила нічого.

– Я ніколи не обіцяв, що боротимуся за тебе чесно, – тихо нагадав він мені. – До того ж він має право знати.

Я схилила голову на руки.

– Ти сердишся на мене? – спитав він.

– Не на тебе, – прошепотіла я. – На себе.

– Не мучся, – попросив Едвард.

– Так, – гірко погодилась я, – мені слід зберегти енергію, щоб покатувати Джейкоба ще трохи. Я не хочу, щоб залишилась хоч маленька частинка його, якій я не завдала болю.

– Він знав, що робить.

– Ти гадаєш, це має значення? – я намагалась прокліпати сльози, і їх було легко почути в моєму голосі. – Гадаєш, мене хвилює те, чи було це чесно, чи що його відповідно попереджали? Я завдаю йому болю. Щоразу, коли я поряд, йому знову і знову боляче, – мій голос ставав гучнішим, переходив в істерику. – Я – огидне чудовисько.

Едвард міцно мене обійняв.

– Ні, ти не така.

– Така! Що зі мною не так? – я спробувала вирватись із його обіймів, і він відпустив мене. – Я повинна піти і знайти його.

– Белло, він уже дуже далеко, до того ж надворі холодно.

– Байдуже. Я не можу просто тут сидіти, – я скинула Джейкобову куртку, всунула ноги у черевики і незграбно поповзла до дверей, бо мої ноги зціпеніли. – Я повинна, повинна… – я не знала, як закінчити речення, не знала, що діяти, але розстебнула блискавку намету і вилізла на яскравий морозний ранок.

Там було менше снігу, ніж повинно було залишитись після завірюхи, що лютувала вчора уночі. Можливо, його частково здув дужий вітер, а частково він розтанув на сонці, що зараз яскраво світило низько на південному сході, відбиваючись від залишків снігу, і боляче світило в мої непристосовані очі. Холодне повітря досі кусалося, але було тихо і безвітряно, погода ставала більш відповідною сезону, коли сонце почало підніматися.

Сет Клірвотер скрутився калачиком на скирті сухих гілок у тіні величезної ялини, морда лежала на лапах. Його пісочне хутро було майже непомітним на тлі засохлих гілок, але я бачила, як яскравий сніг відбивається в його очах. Він дивився на мене, як мені здалось, зі звинуваченням.

Я знала, що Едвард іде за мною, коли спотикаючись рушила в напрямку лісу. Я не могла його чути, але сонце відбивалось від його шкіри, і навколо мене мерехтіло безліч блискучих веселок. Едвард не намагався мене зупинити, доки я не опинилася за кілька кроків від лісових тіней.

Він узяв мене за лівий зап’ясток і проігнорував мої спроби звільнитися.

– Ти не можеш піти за ним. Не сьогодні. Вже майже час. І якщо ти заблукаєш, це нікому не допоможе.

Я вивернула зап’ясток, марно намагаючись вивільнитися.

– Белло, мені шкода, – шепнув він. – Вибач, що я це зробив.

– Ти нічого не зробив. Це все моя провина. Я зробила це. Я все зробила неправильно. Я б могла… Коли він… Мені потрібно було… Я… Я… – я почала схлипувати.

– Белло, Белло!

Едвардові руки пригорнули мене, мої сльози замочили йому сорочку.

– Мені варто було… сказати йому… я повинна була… сказати… – (Що? Що могло б усе виправити?) – Він не повинен був… піти так.

– Хочеш, я спробую повернути його назад, щоб ви могли поговорити? Ще залишилось трохи часу, – прошепотів Едвард, ховаючи біль у голосі.

Я кивнула йому в груди, боячись побачити його обличчя.

– Залишайся біля намету. Я скоро повернусь.

Його руки зникли. Він щез так швидко, що коли за секунду я підняла очі, його вже не було. Я була сама.

Нові ридання вихопилися з моїх грудей. Я робила боляче сьогодні всім. Чи є в цьому світі щось, чого я б торкнулась і не зіпсувала?

Не знаю, чому це мене зараз так сильно вражало. Я чудово усвідомлювала, що колись це неодмінно станеться. Але Джейкоб ніколи не реагував на це так бурхливо, ніколи не втрачав самовладання і тим паче не показував усієї глибини свого болю. Звук його муки і досі лунав у мене всередині, катуючи мене. Але поряд був і інший біль. Біль, який перевершував той, що за Джейкоба. Біль від того, що я ображаю почуття Едварда. Тим, що не можу холоднокровно відпустити Джейкоба, знаючи, що це буде єдине правильне рішення, одне-єдине.

Я була егоїсткою, від якої самі нещастя. Я мучила тих, кого люблю. Я була, як Кеті з «Буремного Перевалу», тільки моє право вибору було набагато кращим за її, ніхто з моїх хлопців не був злим, ніхто з них не був слабким. І ось я сиділа, плакала і не робила нічого, щоб виправити ситуацію. Просто як Кеті.

Я більше не могла дозволити болю впливати на мої рішення. Все, що я можу зробити, таке мізерне, та вже й запізно. Либонь, усе вже вирішено за мене. Едвард не зможе повернути Джейка. Тоді я прийму це і продовжу жити своїм життям. І тоді Едвард більше ніколи не побачить сліз, що я проливаю за Джейкобом Блеком.

Більше не буде сліз. Щойно я змахнула останню своїми холодними пальцями.

Але якщо Едвард повернеться назад із Джейкобом, тоді буде так. Я повинна буду звеліти йому іти геть і ніколи не повертатися.

Чому ж це так важко? Набагато важче, ніж попрощатися з іншими моїми друзями, з Анжелою, з Майком? Чому це так боляче? Це неправильно. Це не повинно так мене ранити. Я отримала те, що хотіла. Я не могла мати їх обох, тому що Джейкоб не міг лишатися тільки другом. Час покинути на це сподіватися. Якою сміховинно ненажерливою може бути одна людина?

Я повинна подолати це нелогічне відчуття, що Джейкоб є частиною мого життя. Він не може належати мені, бути моїмДжейкобом, коли я належу комусь іншому.

Я повільно йшла назад до маленької галявини, мої ноги ледь волочилися. Коли я ступила на відкриту місцевість, мружачись від яскравого світла, то кинула один швидкий погляд на Сета – він не зрушився зі свого місця на сухих голках, і тоді я відвела очі, уникаючи його погляду.

Я відчувала, що в мене на голові повний безлад, волосся зміїлось, ніби в горгони Медузи [24]24
  В давньогрецькій міфології три сестри-горгони – страшні чудовиська, крилаті жінки, які обертали на камінь кожного смертного, який насмілився глянути на них. Тіло горгони Медузи вкривала міцна луска, яку не брав жоден меч, а навколо голови замість волосся звивалося й шипіло гадюччя.


[Закрыть]. Я спробувала розчесати його пальцями, але швидко капітулювала. В будь-якому разі кому яке діло, який я маю вигляд?

Я схопила флягу, що висіла перед дверима намету, і потрусила її. Звук упевнив мене, що вона повна, тож я відкрутила кришку і зробила великий ковток крижаної води, щоб промочити горло. Десь неподалік має бути їжа, але я не настільки зголодніла, щоб її шукати. Потім я почала міряти кроками галявинку, залиту світлом, весь час відчуваючи на собі погляд Сета. Оскільки я не дивилась на нього, в моєму уявленні він знов був хлопчиком, а не велетенським вовком. Хлопчиком, таким схожим на Джейкоба, коли той був молодший.

Я хотіла попросити Сета гавкнути чи подати якийсь інший сигнал, якщо Джейкоб повертатиметься, але сама себе зупинила. Мені немає діла до того, повернеться Джейкоб чи ні. Мені було б легше, якщо б він не повернувся. Як би я хотіла мати змогу якось зв’язатися з Едвардом!

В ту-таки мить Сет жалібно заскавчав і звівся на ноги.

– Що таке? – дурнувато запитала я.

Він мене проігнорував і побіг риссю в бік дерев, тицяючи носом на захід. Він почав скімлити.

– Це інші, Сет? – наполягала я. – Там, на галявині?

Він подивився на мене й один раз тихенько гавкнув, а потім знов обернувся на захід. Його вуха притислись до голови, і він знову заскавчав.

Ну, чому я така дурепа? Про що я думала, посилаючи Едварда? Як мені тепер дізнатися, що коїться? Я ж не балакаю по-вовчому!

Холодний піт липким струмочком скотився в мене по хребту. Що як час вичерпався? Що як Джейкоб та Едвард підійшли занадто близько? Що як Едвард вирішив приєднатися до битви?

Крижаний жах пронизав мій шлунок. А що як Сетів розпач не має нічого спільного з подіями на галявині, а той гавкіт був запереченням? Що як Джейкоб та Едвард десь далеко в лісі боролися один з одним? Ні, вони б цього не зробили, правда ж?

З раптовою впевненістю, від якої похолола кров, я зрозуміла, що вони і справді могли б це зробити, якби хтось сказав різке слово. Я згадала, що трапилось уранці в наметі, коли вони стояли один навпроти одного, і здивувалась, як я могла не втямити, як близько до бійки вони були.

Якщо якимсь чином я втрачу їх обох – я цього заслужила.

Лід скував моє серце.

Перш ніж я знепритомніла від страху, Сет злегка загарчав, звук лунав десь глибоко з його грудей, а потім відвернувся від свого спостережного пункту і повернувся назад на місце відпочинку. Це мене трохи заспокоїло, але і роздратувало. Він що, не може надряпати послання на землі абощо?

Я далі ходила туди-сюди і вже почала пітніти під усім своїм одягом. Я кинула куртку в намет і продовжила протоптувати стежку від центру галяви до малесенького проходу між деревами.

Сет знову раптово підскочив на лапи, шерсть на його загривку та спині стала сторч. Я роззирнулась навколо, але нічого не побачила. Якщо Сет не припинить, я закидаю його шишками.

Він заричав, це був низький попереджувальний звук, спрямований у бік західного краю лісу, і моє хвилювання повернулось.

– Сете, це ми, – гукнув Джейкоб зоддалік.

Я намагалась пояснити собі, чому моє серце закалатало вчетверо швидше, коли я почула його голос. Це було хіба від страху того, що я збиралась йому сказати, і все. Я не могла дозволити собі відчувати полегшення від того, що він повернувся. Це жодним чином не допоможе, навіть навпаки.

Едвард з’явився в полі зору першим, його обличчя було блідим і гладеньким. Коли він вийшов із тіні, його шкіра засяяла на сонці, як це буває зі снігом. Сет рушив, щоб привітати його, уважно дивлячись йому в очі. Едвард повільно кивнув у відповідь, і на його чолі з’явилась зморшка занепокоєння.

– Так, це те, що нам треба, – пробурмотів він сам до себе, перш ніж звернутися до великого вовка. – Я гадаю, що нас не заскочать зненацька. Час уже наближається. Будь ласка, скажи Сему, хай попросить Алісу дізнатися розклад докладніше.

Сет рвучко схилив голову, і я пошкодувала, що не можу залементувати. Звісно ж, заразу нього вийшло кивнути! Я з роздратуванням відвернулась і зрозуміла, що Джейкоб також уже тут.

Він стояв до мене спиною, а обличчям туди, звідки прийшов. Я обережно чекала, коли він обернеться.

– Белло, – прошепотів Едвард, раптово з’явившись поряд зі мною. Він дивився на мене, і в його очах виразно читалась турбота. Його великодушність була просто безмежною. Зараз я заслуговувала на нього менше, ніж будь-коли. – Виникли невеличкі ускладнення, – сказав він мені, ретельно добираючи слова. – Зараз ми з Сетом відійдемо трохи далі, щоб з’ясувати всі подробиці того, що відбувається на галявині. Я буду недалечко, але нічого не слухатиму. Я знаю, ти не хочеш, щоб були свідки, незважаючи на те, яке рішення ти ухвалиш.

Лише в самому кінці у його голос прорвався біль. Я повинна зробити так, щоб більше ніколи не завдам Едварду мук. Це буде метою мого життя. Більше ніколи я не стану причиною такого його погляду.

Я була така засмучена, що навіть не спитала його, які там нові проблеми виникли. Зараз мене нічого більше не хвилювало.

– Скоріше вертайся, – прошепотіла я.

Він легко поцілував мене в губи, а потім зник у лісі разом із Сетом. Джейкоб і досі стояв у тіні дерев, і тому я не бачила виразу його обличчя.

– Я поспішаю, Белло, – сказав він млявим голо сом. – Поквапся.

Я ковтнула – раптово моє горло стало таким сухим, аж я засумнівалась, що зможу вимовити бодай слово.

– Просто скажи, чого ти хочеш, і покінчимо з цим.

Я глибоко вдихнула.

– Мені шкода, що я – така зіпсута людина, – прошепотіла я. – Мені шкода, що я була такою егоїсткою. Я б дуже хотіла, аби ми ніколи з тобою не зустрілися і я не завдала тобі такого болю. Я не хочу, щоб це повторилось, і зроблю для цього все – обіцяю. Я триматимусь від тебе подалі. Я переїду в інший штат. Тобі більше ніколи не доведеться мене бачити.

– Це не дуже схоже на вибачення, – гірко промовив він.

Я не могла говорити голосніше, ніж шепотом:

– Скажи мені, як правильно вчинити.

– А що як я не хочу, аби ти кудись їхала? А що як я хочу, аби ти залишилась, хоч би яка ти була егоїстка? Моя думка враховується, коли ти намагаєшся вирішити мої проблеми?

– Джейку, це не допоможе. Залишатися поряд із тобою, коли ми прагнемо різного, було великою помилкою. І з часом усе тільки погіршується. Я просто продовжую кривдити тебе. А я більше не хочу завдавати тобі болю. Це нестерпно, – мій голос задрижав.

Він зітхнув.

– Зупинись. Тобі не потрібно більше нічого казати. Я все розумію.

Я хотіла сказати, як сильно я за ним сумуватиму, але прикусила язика. В будь-якому разі це не допоможе.

Якийсь час він стояв мовчки, вт упившись у землю, а я боролась зі страшенним бажанням підійти до нього й обійняти. Щоб утішити.

А потім він несподівано підвів голову.

– Ти не одна, хто має принести себе в жертву, – промовив він упевненим голосом. – В цю гру можуть грати двоє.

– Що?

– Я також поводився кепсько. Я зробив це рішення для тебе набагато важчим, ніж було потрібно. Я міг шляхетно здатися ще на самому початку. Але я також завдав тобі болю, Белло.

– Це все моя провина.

– Я не дозволю тобі взяти всю провину на себе, Белло. Чи всю славу. Я знаю, як можна все виправити.

– Що ти маєш на увазі? – спитала я. Раптовий божевільний спалах у його очах налякав мене.

Він звів очі до сонця, а потім поглянув на мене.

– Десь там скоро відбудеться дуже серйозна битва. Гадаю, після неї тобі буде неважко зробити вибір.

Його слова проникали в мій мозок повільно, одне по одному, й ось я вже не могла дихати. Незважаючи на всі наміри викреслити Джейкоба з мого життя назавжди, до цієї самої секунди я не могла усвідомити, як глибоко слід для цього встромити ножа.

– О ні, Джейку! Ні, ні, ні, ні, – бурмотіла я перелякано. – Ні, Джейку, ні. Будь ласка, ні! – мої коліна почали тремтіти.

– А яка різниця, Белло? Так буде краще для всіх. Тобі навіть не доведеться переїжджати.

– Ні! – мій голос став гучнішим. – Ні, Джейкобе! Я тобі не дозволю!

– А як ти мене зупиниш? – в’їдливо запитав він і посміхнувся, щоб пом’якшити укол у своєму голосі.

– Джейкобе, я благаю тебе. Залишися зі мною!

Я б навіть упала навколішки, якби взагалі могла рухатись.

– На п’ятнадцять хвилин, доки мине основна бійка? І ти зможеш втекти від мене, тільки-но переконаєшся, що я знову в безпеці? Ти, мабуть, жартуєш.

– Я не втечу. Я передумала. Джейкобе, ми щось вигадаємо. Завжди є місце для компромісу. Не йди!

– Ти брешеш.

– Ні, не брешу. Ти знаєш, що брехуха з мене виходить погана. Подивись мені в очі. Я залишусь, якщо ти залишишся.

Його обличчя стало суворим.

– І що, я буду бояриномна твоєму весіллі?

Якусь мить я не могла вимовити ані слова, а потім тільки й змогла відповісти:

– Будь ласка.

– Я так і думав, – промовив він, і його обличчя знову стало спокійним, але очі досі горіли непокірним вогнем.

– Я кохаю тебе, Белло, – прошепотів він.

– Я теж люблю тебе, Джейкобе, – затинаючись, прошепотіла я.

Він посміхнувся.

– Я знаю це навіть краще за тебе.

Він розвернувся, щоб піти.

– Все що завгодно, – гукнула я йому вслід задихаючись, – все, що ти захочеш, Джейкобе. Тільки не роби цього!

Він зупинився і повільно обернувся.

– Я не думаю, що ти це щиро.

– Залишися, – благала я.

Він похитав головою.

– Ні, я мушу йти, – він зупинився, ніби над чимось міркуючи. – Але я можу залишити все на розсуд долі.

– Що ти маєш на увазі? – здавлено промовила я.

– Я не робитиму нічого навмисне, я просто зроблю все, що від мене залежить, задля зграї, і хай буде, як буде, – знизав він плечима. – Якщо ти переконаєшмене в тому, що і справді більше хочеш, аби я повернувся, аніж героїчно загинув у бою.

– Як? – спитала я.

– Ти можеш мене попросити, – запропонував він.

– Повертайся, – прошепотіла я. Як він міг сумніватися в тому, що я справді цього хочу?

Він похитав головою, знов посміхаючись.

– Я говорю не про це.

В мене забрало заледве секунду, щоб зрозуміти, щосаме він має на увазі. І весь цей час він уважно спостерігав за мною із зарозумілим виразом обличчя, такий упевнений у моїй реакції. Тільки-но прийшло усвідомлення, я миттю бовкнула те, що він хотів почути, не замислюючись про наслідки.

– Джейкобе, ти поцілуєш мене?

Його очі розширились від здивування, а потім підозріло звузились.

– Ти блефуєш.

– Поцілуй мене, Джейкобе. Поцілуй мене, а потім повертайся.

Він вагався, стоячи в тіні й обмірковуючи мої слова, мов сперечався сам із собою. Він напівобернувся на захід, його тулуб уже майже відвернувся від мене, в той час як ноги стояли як укопані на тому самому місці. Продовжуючи дивитись убік, він зробив невпевнений крок до мене, а потім іще один. Він обернув обличчя, щоб подивитись на мене, і в його очах виразно читався сумнів.