Текст книги "Затемнення"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 31 страниц)
Аліса знизала плечима. Знаючи її, я була впевнена, що все вже просто сяяло.
– Це було того варте, – промовила вона. – Вечірка була просто чудова.
– А де Едвард? – спитав Чарлі з увічливості. – Допомагає прибирати?
Аліса зітхнула, і її обличчя стало трагічним. Імовірно, це була лише гра, але занадто добра, щоб я могла сказати напевне.
– Ні. Він складає план на вихідні разом з Емметом та Карлайлом.
– Знов похід?
Аліса кивнула, її обличчя зробилося нещасним.
– Так. Ідуть усі, всі, окрім мене. Ми завжди ходимо у туристичний похід в кінці навчального року, це щось на кшталт святкування. Але цього року я вирішила за краще піти в похід по крамницях, аніж у похід по полях, і ніхто не захотів лишитися зі мною. Мене всі покинули.
Її обличчя було насуплене, а його вираз був таким спустошеним, що Чарлі автоматично нахилися до Аліси і простягнув руку, шукаючи способу її втішити. Я підозріло дивилась на неї. Що це вона таке затіває?
– Алісо, люба, чому б тобі не побути ці кілька днів у нас, – запропонував Чарлі. – Не можу уявити, як це ти будеш сама в тому величезному будинку.
Вона зітхнула. Щось надавило мені на ногу під столом.
– Ай! – скрикнула я.
Чарлі обернувся до мене.
– Що таке?
Аліса глянула на мене багатозначним поглядом. Закладаюсь, вона подумала, що я сьогодні трохи гальмую.
– Ногою вдарилась, – пробурмотіла я.
– А-а-а… – сказав він і знов обернувся до Аліси. – То як щодо пропозицій?
Вона знов наступила мені на ногу, цього разу не так сильно.
– Слухай, тату, ти ж розумієш, у нас тут не найкращі умови. Не думаю, що Алісі сподобається спати на підлозі в моїй кімнаті…
Чарлі піджав губи. Аліса знов скривила обличчя, повне розпачу.
– То, може, тоді Белла поживе з тобою у вас? – запропонував він. – Доки твої родичі не повернуться.
– О! Белло, ти згодна? – Аліса сяйливо посміхнулась. – Ти ж не проти трохи пройтись по крамницях, правда?
– Чому б ні, – погодилась я. – Крамниці. Чудово.
– Коли всі їдуть? – поцікавився Чарлі.
Аліса знов змінилась в обличчі.
– Завтра.
– Коли ти хочеш, щоб я приїхала? – запитала я.
– Гадаю, що по обіді, – відповіла вона і задумливо поклала палець на підборіддя. – Правда ж, у тебе немає справ на суботу? Я б хотіла вибратися в місто по покупки, це буде забіг на цілий день.
– Тільки не в Сієтл, – насуплюючись, вставив зауваження Чарлі.
– Певно ж, ні, – одразу погодилась Аліса, хоч ми обидві знали, що в Сієтлі цієї суботи буде цілком безпечно. – Я гадала, може, поїхати в Олімпію…
– Белло, тобі повинно сподобатись, – бадьоро і з полегшенням промовив Чарлі. – Розважитесь гарненько у місті.
– Так, тату. Це буде чудово.
Ось і все. Однією невимушеною розмовою Аліса з’ясувала мій розклад на час битви.
Едвард повернувся не вельми пізно. Чарлі побажав йому щасливої дороги, Едвард прийняв його слова без особливого здивування. Він оголосив, що вони вирушають завтра рано-вранці й попрощався набагато раніше, ніж завжди. Аліса поїхала з ним.
Я зібралась іти спати скоро потому, як вони поїхали.
– Не може бути, щоб ти вже втомилась, – запротестував Чарлі.
– Трошки, – збрехала я.
– Не дивно, що ти не любиш вечірок, – пробубонів він. – Ти потім задовго відходиш.
Нагорі Едвард уже розлігся на моєму ліжку.
– Коли ми зустрічаємось із вовкулаками? – прошепотіла я і приєдналася до нього.
– За годину.
– Гаразд. Джейкові та його друзям потрібно трохи поспати.
– Їм не потрібно так багато, як тобі, – підкреслив він.
Я змінила тему розмови, передбачаючи, що Едвард знову намагатиметься переконати мене залишитись удома.
– Аліса сказала тобі, що знов збирається мене викрасти?
Він вишкірився:
– Взагалі-то не збирається.
Я збентежено витріщилась на нього, а він весело засміявся, побачивши мій вираз обличчя.
– Я єдиний, кому дозволено тримати тебе в заручниках, пам’ятаєш? – промовив він. – Аліса піде на полювання з рештою, – він зітхнув і продовжив: – Гадаю, моя присутність там поки не потрібна.
– Тимене викрадаєш?
Він кивнув.
Я швиденько проаналізувала ситуацію. Не буде ані Чарлі, що підслуховує внизу і частенько перевіряє, що я роблю, ані повного будинку пильних вампірів з їхнім аж занадто чутливим слухом… Будемо тільки він і я, справді самі.
– З тобою все гаразд? – запитав він, схвильований моїм мовчанням.
– Так… звісно, все, крім одного.
– Крім чого? – його очі схвильовано спалахнули. Це було дивно, але він чомусь уважав, що я ще не цілковито йому належу. Мабуть, мені потрібно висловлюватись трохи ясніше.
– Чому Аліса не сказала Чарлі, що ви їдете сьогодніввечері? – спитала я.
Він полегшено розсміявся.
Цього разу подорож до галявини сподобалась мені набагато більше. Я досі почувалась винною, досі переживала, але вже більше не була налякана. Я могла діяти. Я бачила наперед, що трапиться, і вже майже вірила, що все буде гаразд. Едвард уже, безсумнівно, змирився з тим, що йому доведеться проґавити битву… і було важко не повірити в його слова про те, що все минеться легко. Він би не полишив своєї родини, якби не вірив у перемогу. Можливо, Аліса мала рацію, і я забагато хвилююсь.
Ми дісталися галявини останніми.
Джаспер та Еммет уже боролись – судячи з їхнього сміху, вони лише розігрівались. Аліса та Розалія марнували час, сидячи на траві та спостерігаючи за ними. Есме та Карлайл стояли осторонь, їхні голови були близько одна до одної, пальці сплетені, вони про щось перемовлялися, не звертаючи уваги на інших.
Сьогодні вночі було набагато світліше, місяць просвічував крізь тонкі хмари, і я з легкістю запримітила трьох вовків, що розташувалися по периметру рингу для тренувань, досить далеко один від одного, аби спостерігати все, що відбувається, з різних ракурсів.
Легко було зауважити і Джейкоба, я б упізнала його в будь-якому разі, навіть якби він не підняв голови і не подивився на нас, коли ми наблизились.
– А де ж решта вовкулак? – поцікавилась я.
– Їм немає потреби бути тут. Одного було б достатньо, але Сем не довіряє нам настільки, щоб відіслати Джейкоба самого, незважаючи на те, що той хотів піти сам. Квіл та Ембрі його незмінні… я гадаю, можна назвати їх його поплічниками.
– Джейкоб довіряє тобі.
Едвард кивнув.
– Він вірить у те, що ми не збираємось його вбивати. Не більше.
– Ти братимеш сьогодні участь? – вагаючись, поцікавилась я. Знала-бо, що для нього не брати участі майже так само важко, як для мене – залишатися осторонь. А може, і важче.
– Я допомагатиму Джасперу, коли йому буде потрібно. Він хоче потренувати нерівні групи, навчити всіх, як поводитись, коли атакуючі переважають чисельно.
Він знизав плечима.
І нова хвиля паніки зруйнувала моє коротке відчуття впевненості.
Перволітків іще й досі було набагато більше. А я лише збільшувала нерівність. Я дивилась на поле, намагаючись приховати свою реакцію.
Але це було не те місце, куди варто дивитися, коли я брехала сама собі, намагаючись переконати себе ж, що все вийде так, як мені хочеться. Тому що коли я відвела очі від Калленів, від видовища їхньої іграшкової боротьби, яка перетвориться на справжню та смертельно небезпечну уже за кілька днів, Джейкоб упіймав мій погляд і посміхнувся.
Це був такий самий вовчий вищир, як і напередодні, а його очі були такими самими проникливими, як і коли він був людиною.
Важко було повірити в те, що не так давно вовкулаки здавались мені жахливими, через них я втратила сон, бо бачила жахіття.
Без підказки я могла розрізнити, хто з них Ембрі, а хто Квіл. Тому що Ембрі – то був, очевидячки, худий сірий вовк із темними плямами на спині, що сидів і терпляче спостерігав за подіями, а от Квіл, шоколадний із трохи світлішою мордою, постійно смикався, наче бажав приєднатися до тренувальної бійки. Вони не були чудовиськами, навіть у вовчій подобі. Вони були друзями.
Друзями, що й близько не здавалися такими ж непереможними, як Еммет і Джаспер, котрі рухались швидше, ніж атакує кобра, особливо коли місячне світло відбивалося на їхній міцній, ніби граніт, шкірі. Друзі, які, здавалось, не до кінця усвідомлюють, на яку небезпеку вони наражаються. Друзі, які й досі були смертними. Друзі, що можуть стекти кров’ю. Друзі, що можуть померти…
Едвардова впевненість була переконливою, тому що він насправді не дуже хвилювався за свою родину. Але чи зачепить його, коли щось станеться з вовкулаками? Чи є в нього підстави бути стурбованим через це, якщо сама така можливість його не хвилює? Самовпевненість Едварда тільки стала приводом для моїх нових побоювань.
Я спробувала посміхнутись Джейку у відповідь, ковтнувши грудку, що виникла у мене в горлі. Тепер я вже не була впевнена, що все зробила правильно.
Джейкоб легко піднявся на лапи, дуже спритно – з його-то масою тіла! – і побіг риссю до того місця, де стояли ми з Едвардом.
– Здрастуй, Джейкобе, – ввічливо привітав його Едвард.
Але Джейкоб його проігнорував, він дивився лише на мене своїми чорними очима. Він опустив голову на один рівень з моєю, як учора, і трохи схилив її набік. З його пащі пролунало тихе скімлення.
– Зі мною все гаразд, – відповіла я без потреби в перекладі, який збирався зробити Едвард. – Ти ж знаєш, я просто хвилююсь.
Джейкоб продовжував пильно дивитись на мене.
– Він хоче знати навіщо, – промовив Едвард.
Джейкоб загарчав, не загрозливо, а радше роздратовано, і губи Едварда сіпнулись.
– Що таке? – спитала я.
– Він уважає, що мої переклади випускають дещо важливе. Насправді він подумав так: «Ну й безглуздя! Про що тут хвилюватися?» Я підредагував, тому що вирішив, що фраза була брутальною.
Я злегка посміхнулась, але була занадто схвильована, щоб засміятися від душі.
– Є чимало речей, про які треба непокоїтись, – відповіла я Джейкобу. – Наприклад, про цілу купу дурних вовкулак, які наражають себе на смертельну небезпеку.
Джейкоб засміявся своїм гавканням, схожим на кашель.
Едвард зітхнув.
– Джасперові потрібна допомога. Ви тут упораєтесь без перекладача?
– Впораємось.
Едвард подивився на мене задумливо, вираз його обличчя було важко витлумачити, а потім розвернувся і швидко попрямував туди, де на нього чекав Джаспер.
Я сіла на землю. Вона була холодною і незручною. Джейкоб зробив один крок у бік рингу, потім обернувся і подивився на мене, з його пащі пролунало тихе скавчання. Тоді він зробив іще півкроку.
– Іди без мене, – відповіла я на це. – Я не хочу дивитися.
Джейкоб знов на мить схилив голову набік, а потім із гучним зітханням вмостився на землі поряд зі мною.
– Ти справді можеш іти, – запевнила я. Але він нічого не відповів, лише поклав голову на лапи.
Я пильно дивилась на яскраві сріблясті хмари, не бажаючи бачити тренування вурдалаків. Моя уява і так мала забагато пального, їй було де розгулятися. На галявині пурхав легкий вітерець, і я здригнулась. Джейкоб посунувся ближче до мене, притуляючись своїм теплим хутром до мого лівого боку.
– О, дякую, – прошепотіла я.
Вже за кілька хвилин я схилилась на його широкі плечі. Так сидіти було набагато затишніше.
Хмари повільно пливли по небу, то затемнюючи, то знов відкриваючи місяць, ніби хтось то накладав на нього темні латки, то знову їх знімав.
Неуважливо я запустила пальці в хутро на Джейковій шиї. Пролунав той дивний звук, схожий на гудіння, як і вчора. Цей звук був таким затишним! Він був грубішим, навіть дикішим, ніж котяче муркотіння, але висловлював те саме почуття задоволення.
– Ти ж знаєш, у мене ніколи не було собаки, – задумливо промовила я, – я завжди хотіла, але в Рене алергія на хутро.
Джейкоб засміявся, його тіло злегка струшувалось піді мною.
– Ти зовсім не хвилюєшся через суботу? – поцікавилась я в нього.
Він повернув до мене свою велетенську морду, і я побачила, як він зробив круглі очі.
– Як би я хотіла почуватися так само оптимістично!
Він поклав голову мені на ногу і знов почав «муркотіти». Від цього мені стало трохи легше.
– Що ж, гадаю, завтра ми йдемо у «похід».
Він загуркотів, звук був сповнений ентузіазму.
– Це може бути довгийпохід, – попередила я його. – Едвард відмірює відстань зовсім не так, як усі нормальні люди.
Джейкоб знову загавкав – засміявся.
Я глибше закопалась у його хутро і поклала голову йому на шию.
Це було дивно. Навіть незважаючи на те, що Джейк був не в своїй звичайній подобі, я дедалі більше відчувала, що ми з ним повернулись у старі часи, коли були він, я і наша легка дружба, така сама природна, як дихання – вдих і видих, чого вже давно не траплялось, коли я була поряд із Джейком у його людській подобі. Дивно, що я знов відчула це саме тут, оскільки гадала, що саме ці вовчі штучки і зруйнували нашу дружбу.
На галявині продовжувались смертельні ігри, тому я знов утупилась у затемнений місяць.
РОЗДІЛ 20. КОМПРОМІС
Усе було готово.
Я спакувала речі для дводенного візиту «до Аліси», і моя сумка чекала на пасажирському сидінні пікапа. Квитки на концерт я презентувала Анжелі, Бенові та Майку. Майк збирався запросити ще й Джесику, отже, все йшло точно за планом, саме так, як я і сподівалась. Біллі позичив у старого Квіла Атеари човен і запросив Чарлі порибалити у відкритому морі, доки не почнеться вечірній матч. Коліна та Бреді, двох наймолодших вовкулак, залишили захищати Ла-Пуш, хоч вони і були тільки дітьми – їм обом виповнилось по тринадцять. Навіть при такому розклáді Чарлі був у більшій безпеці, ніж будь-хто у Форксі.
Я зробила все, що могла. Намагалась прийняти все як є і забути про те, що від мене не залежить, принаймні на сьогоднішній вечір. Так чи інак, за сорок вісім годин усе скінчиться. Ця думка майже заспокоювала. Едвард благав мене розслабитись, і я силкувалась виконати його прохання.
– Ми можемо на цю ніч забути про все, окрім нас двох? – просив він, вдивляючись у мене з усією силою свого погляду. – Мені здається, що нам завжди буде замало часу, проведеного саме так. Я маю бути з тобою. Тільки з тобою.
Погодитись із ним було нескладно, незважаючи на те, що я знала: простіше сказати, ніж справді полишити всі свої страхи позаду. В моїй голові були зараз зовсім інші питання, і те, що сьогодні вночі ми будемо лише вдвох, допоможе знайти на них відповіді.
Деякі речі змінилися.
Наприклад, я була готова.
Я була готова приєднатися до його родини і до його світу. Страх і провина, і муки сумління, які я зараз відчувала, багато чого мене навчили. Я мала чудову можливість зосередитися на цьому, коли пильно дивилась крізь хмари на місяць, відпочиваючи біля вовкулаки, – тоді я зрозуміла, що більше не панікуватиму. Наступного разу, коли щось або хтось знов вирішить нас скривдити, я буду готова. Буду помічницею, а не перешкодою. Едварду більше ніколи не доведеться вибирати поміж мною та своєю родиною. Ми будемо партнерами, як Аліса та Джаспер. Наступного разу і я зіграю свою роль.
Я почекаю, доки меч, занесений на моєю головою, заберуть, щоб Едвард був задоволений. Але в цьому немає необхідності. Я вже готова.
Не вистачає лише однієї маленької дрібнички.
Лише дрібничка, але є речі, які незміняться ні за яких обставин: наприклад, те, як відчайдушно я його кохаю. В мене було достатньо часу, аби обміркувати, чому Джаспер та Еммет заклалися на мене, й аби усвідомити те, що я втрачу, припинивши бути людиною, і те, чого я втрачати не хочу. Я твердо знала, який саме людський досвід я хочу отримати, перш ніж стану не-мертвою.
Тож нам було над чим попрацювати сьогодні вночі. Після всього, що я бачила впродовж останніх кількох років, я більше не вірила в слово «неможливо». Щоб зупинити мене тепер, знадобиться щось суттєвіше.
Ну добре, якщо відверто, можливо, все буде дещо складнішим, ніж я собі уявляю. Але я збиралась спробувати.
Оскільки я була так рішуче налаштована, не дивно, що коли ми під’їжджали до Едвардового будинку, я була знервована. Я досі не знала, як здійснити те, що замислила, і це забезпечувало мені нервове збудження. Едвард усівся на пасажирське сидіння і воював з посмішкою, дивлячись на те, як повільно я їду. Я здивувалась, але він не наполягав на тому, щоб самому сісти за кермо, – здавалось, що сьогодні моя швидкість повністю його задовольняла.
Коли ми нарешті досягли будинку, вже смеркло. Незважаючи на це, газон перед будинком яскраво сяяв од світла, що лилося з усіх вікон.
Не встигла я заглушити двигун, я Едвард уже був біля моїх дверцят, відчиняв їх. Однією рукою він допоміг мені вилізти з машини, другою підхопив мою сумку з сидіння авта і перекинув її через плече. Його вуста знайшли мої, і я лише почула звук від того, що він штовхнув дверцята машини, зачиняючи їх за мною.
Не перериваючи поцілунку, він підняв мене на руки, наче вклав у колиску, і поніс до будинку.
Чи були вхідні двері відімкнені? Я не знаю. Однак ми були вже всередині, в мене крутилась голова. Я нагадала собі не забувати дихати.
Поцілунок не налякав мене. Він не був схожий на поперед ні, коли я відчувала, як страх та паніка виповзають із-під Едвардового контролю. Його губи більше не були напруженими, вони були палкими, ніби він був так само, як і я, схвильований і захоплений тим, що сьогодні ми лише вдвох. Едвард продовжував цілувати мене впродовж кількох хвилин на вході, він був менш обережним сьогодні, я відчувала лише холодні й нетерплячі вуста.
Я вже почувалася трохи оптимістичніше. Ймовірно, отримати те, що я хочу, буде не так уже і складно, як я очікувала.
Та ж ні, все буде саме так складно. З тихою усмішкою він поставив мене на підлогу, і далі тримаючи за руку.
– Ласкаво просимо додому, – промовив він, його очі зробились вологими та теплими.
– Чудово звучить, – відповіла я, затамувавши подих.
Едвард злегка відсторонився від мене, і я миттю оповила руки навколо його шиї, не бажаючи, щоб нас розділяв хоч міліметр простору.
– Я щось для тебе маю, – промовив він діловим тоном.
– Справді?
– Ну, річ, що була у використанні, пам’ятаєш? Ти сказала, що це допустимо.
– Так, правда-правда, здається, я саме так і сказала.
Він посміхнувся на мою реакцію.
– Вона нагорі, в моїй кімнаті. Давай я піду і принесу її?
Його спальня…
– Звісно, – погодилась я, відчуваючи, що хитрую, і сплела свої пальці з його. – Ходімо.
Мабуть, Едвардові дуже не терпілось подарувати мені свій не-подарунок, тому що звичайна людська швидкість не була достатньо швидкою для нього. Він знов підхопив мене на руки і майже злетів по сходах до дверей своєї кімнати. Там він поставив мене на підлогу, а сам кинувся до шафи. Перш ніж я встигла зробити хоч крок, він уже повернувся, але я вдала, що не бачу його, і ступила до величезного золотого ліжка, бухнулась на краєчок, а потім переповзла на середину. Там я скрутилась калачиком і обвила руки навколо колін.
– Ну, що там? – пробуркотіла я. Тепер, коли я була там, де хотіла бути, я могла дозволити собі трохи побрикатися. – Давай його сюди.
Едвард засміявся.
Він дістався ліжка і сів поряд зі мною, моє серце нерівно затріпотало. Я сподівалась, що він сприйме це за реакцію на його подарунок.
– Річ уже вживана, – суворо нагадав він мені. Він відірвав мій лівий зап’ясток від ноги і торкнувся срібного браслета лише на мить. А потім повернув руку на місце.
Я уважно її оглянула. На протилежному від вовка боці браслета тепер висів яскравий кристал у формі серця. Мільйони граней висяювали навіть при тьмяному світлі лампи. Я в захваті тихо видихнула.
– Кулон належав моїй матері, – знизав він плечима, підкреслюючи незначущість подарунка. – Я дістав у спадщину кілька таких дрібничок. Подарував дещо Есме та Алісі. Тож у цьому немає нічого особливого.
Я сумно посміхнулась на його запевняння.
– Але мені здається, це буде гарне нагадування про мене, – провадив він. – Сердечко важке і холодне, – Едвард засміявся. – І на сонячному світлі відкидає райдужні спалахи.
– Ти забув про найважливішу схожість, – прошепотіла я. – Воно прекрасне.
– Моє серце таке ж мовчазне, – задумливо промовив він. – І воно також твоє.
Я покрутила рукою, щоб сердечко заблискотіло, і промовила:
– Дякую. За обидва.
– Ні. Дякую тобі. Я відчуваю таке полегшення, що ти прийняла подарунок так легко! Для тебе це також гарна практика, – промовив він, усміхаючись і показуючи зуби.
Я нахилилась до нього, вмощуючись під рукою, і притулилась до його боку. Ймовірно, я почувалась би так само, якби горнулась до Давида [22]22
Найвідоміша мармурова скульптура італійського скульптора Мікеланджело епохи Відродження. Вважається еталоном краси.
[Закрыть]роботи Мікеланджело, з тією відмінністю, що моя досконала мармурова скульптура обняла мене і пригорнула до себе міцніше. Все починалось дуже добре.
– Ми можемо про дещо побалакати? Я була б дуже вдячна, якби ти спробував бути неупередженим.
Він близько хвилини вагався.
– Я зроблю все, що від мене залежить, – погодився він насторожено.
– Я не говоритиму про заборонені речі, – пообіцяла я. – Це буде розмова винятково про нас із тобою, – я прочистила горло. – Отже… Я була вражена, як швидко ми вчора досягли компромісу. Мені здається, що такі самі засади ми могли б застосувати для вирішення й іншого питання, – я і сама здивувалася з офіційності власного тону. Мабуть, це все нерви.
– Що ти хотіла обговорити? – запитав він з усмішкою в голосі.
Я боролася з собою, намагаючись знайти вірні слова, щоб розпочати розмову.
– Послухай, як б’ється твоє серце, – прошепотів Едвард. – Воно тріпотить, наче крильця колібрі. З тобою все гаразд?
– Все чудово.
– Тоді продовжуй, – підбадьорив він.
– Що ж, тоді, перш за все, я б хотіла поговорити про всі ті безглузді умови одруження.
– Вони безглузді лише для тебе. Що з ними не так?
– Я хотіла дізнатися, цепитання досі відкрите для обговорення?
Едвард насупився, тепер він був абсолютно серйозним.
– Я вже зробив тобі найбільшу поступку – погодився взяти твоє життя незважаючи на свої найкращі переконання. Вважай, це було кілька компромісів одразу, на твою користь, між іншим.
– Ні, – похитала я головою, зосереджуючись на тому, щоб зберегти обличчя спокійним. – Про це ми вже домовились. Зараз ми не обговорюємо мого… оновлення. Я хочу домовитись про деякі інші деталі.
Він із підозрою поглянув на мене.
– Які саме деталі ти маєш на увазі?
Я вагалась.
– Нумо спочатку з’ясуємо твої умови.
– Ти сама чудово знаєш, чого я хочу.
– Шлюбу, – я вимовила це слово так, ніби воно було лайкою.
– Так, – широко посміхнувся Едвард. – Для початку.
Шок зруйнував мій так старанно стримуваний спокійний вираз обличчя.
– А що, є ще дещо?
– Почнімо з того, – відповів Едвард, підраховуючи в умі, – що коли ти будеш моєю дружиною, тоді все моє стане твоїм… наприклад, гроші на навчання. Тоді проблема з Дартмутом зникне.
– Може, щось іще? Доки в тебе не минувся напад абсурдних бажань?
– Я б не заперечував трохи почекати з перетворенням.
– Ні. Ніяких «почекати». Ти просто зараз порушуєш нашу домовленість.
Він тужливо зітхнув.
– Лише рік чи два…
Я знов похитала головою і вперто стиснула губи:
– Переходь до наступного пункту.
– Це все. Хіба що ти хочеш потеревенити про машини…
Він весело всміхнувся, коли я скривилась, а потім узяв мою руку і почав гратися з пальцями.
– Я навіть не міг подумати, що існує ще щось, чого ти хочеш, окрім того, щоб я власноручно перетворив себе на чудовисько, – його голос був тихим та м’яким. Якби я не знала його так добре, то і не помітила б легкого уколу в тому голосі.
Я мовчала, дивлячись на Едвардову руку, що лежала на моїй. Бо й досі не знала, як почати цю нелегку розмову. Я відчувала, що він позирає на мене, і боялась підвести очі й поглянути на нього. Кров прилила до обличчя.
– Ти зашарілася? – здивовано спитав Едвард.
Я не підводила очей.
– Белло, будь ласка, недомовки нестерпні для мене.
Я закусила губу.
– Белло! – тепер його тон був наполегливим, нагадуючи мені, як важко йому, коли я тримаю всі думки в собі.
– Розумієш, я трохи хвилююсь про те, що буде… після, – пояснила я, нарешті поглянувши на нього.
Я відчула, як Едвард весь напружився, але голос залишався м’яким та оксамитовим:
– Що саме тебе хвилює?
– Здається, що ви всі впевнені: після зміни єдиним, що мене цікавитиме, буде знищення всіх людей у місті, – зізналась я, а Едвард здригнувся від слів, які я обрала для зізнання, – і я боюсь, я буду так заклопотана думками про вбивство, що це вже буду не я… і я не… не… не хотітиму тебе так само сильно, як зараз.
– Белло, ця частина перетворення не буде тривати вічно, – запевнив він мене. Проґавивши головне.
– Едварде, – знервовано промовила я, втупившись у родимку на зап’ястку. – Є річ, яку б я хотіла зробити до того, як припиню бути людиною.
Він чекав, доки я продовжу. Я мовчала. Моє обличчя все палало.
– Все що заманеться, – підбадьорив він мене. Він був стурбований і досі не розумів, до чого я веду.
– Ти обіцяєш? – прошепотіла я, знаючи, що моя спроба спіймати його на слові навряд чи спрацює, але я не могла встояти перед такою спокусою.
– Так, – відповів Едвард. Я поглянула на нього і побачила, що його очі серйозні та спантеличені. – Скажи мені, чого ти хочеш, і зможеш це отримати.
Важко описати, як ніяково та безглуздо я почувалась. Я була занадто невинна, що, звісно ж, і було центром обговорення. Я не мала жодної гадки про те, як бути спокусливою. Мені довелось просто почервоніти і сказати відверто.
– Тебе, – промовила я майже нечутно.
– Я твій, – відповів він із посмішкою, досі не втямивши, щó я маю на увазі, й намагаючись перехопити мій погляд, який я відводила вбік.
Я глибоко вдихнула та посунулась уперед, ставши на коліна на ліжку. Потім я обвила Едварда руками за шию і поцілувала.
Він поцілував мене у відповідь, спантеличено, але з пристрастю. Його вуста були ніжнішими проти моїх, але я могла закластися, що думки його були десь далеко, він намагався зрозуміти, що у менев голові. Я вирішила, що Едвардові потрібен натяк.
Коли я забирала руки з його шиї, вони трохи тремтіли. Пальці спустились вниз до комірця сорочки. Тремтіння неймовірно заважало, коли я намагалась швиденько розстібнути ґудзики. Едвард зупинив мене.
Його губи застигли, і я заледве не почула клацання в його голові, коли він зіставив мої слова і мої дії.
Він одразу ж відштовхнув мене, обличчя висловлювало надзвичайне несхвалення.
– Белло, будь розважливою.
– Ти пообіцяв – все, що я забажаю, – нагадала я йому, не маючи особливої надії.
– Це не обговорюється, – Едвард пильно дивився на мене, поправляючи ґудзики, які я намагалась розстібнути.
Я зціпила зуби.
– А я кажу, обговорюється, – прогарчала я. І підняла долоні, щоб розстібнути ґудзика на своїй блузі.
Едвард схопив мене за руки і притиснув їх до боків.
– А я кажу, ні, – рішуче заперечив він.
Ми сердито витріщались одне на одного.
– Ти сам хотів знати, – зауважила я.
– Я гадав, це буде щось хоч трохи реалістичне.
– Отже, ти можеш попросити про будь-яку безглузду річ, якої хочеш ти, – на кшталт одруження, – а от мені не дозволено навіть обговорити те, чого хочу я…
Доки я вичитувала, він склав мої руки разом, утримуючи їх однією своєю, а другою затулив мені рота.
– Ні, – його обличчя зробилось кам’яним.
Я глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись. І коли гнів почав танути, я відчула дещо ще.
Лише хвилина, і я збагнула, чому я знову дивлюсь у підлогу, чому обличчя знов палає, чому я відчуваю важкість у шлунку, чому очі стали вологими, чому мені раптом захотілось тікати геть із кімнати.
Відмова прошила мене підсвідомо і дуже боляче.
Я знала, що це нерозумно. Ми вже неодноразово обговорювали те, що у будь-яких ситуаціях моя безпека – перш за все. Досі я ніколи не виказувала такої чутливості. Я втупилась у золотаве простирадло на ліжку, що так личило до Едвардових очей, намагаючись прогнати рефлективну реакцію, яка казала мені, що я непотрібна і небажана.
Едвард зітхнув. Його рука з мого рота пересунулась на підборіддя, він трохи підняв моє обличчя, доки я не поглянула на нього.
– Що тепер?
– Нічого, – пробурмотіла я.
Він довго старанно досліджував моє обличчя, а я невдало намагалась відвернутися від його пильного погляду. Раптом його брова поповзла догори, а вираз обличчя зробився наляканим.
– Я образив твої почуття? – вражено запитав він.
– Ні, – збрехала я.
Знагла – так швидко, що я навіть не встигла зрозуміти, як це трапилось, – однією рукою він пригорнув мене до плеча, а другою вже заспокійливо гладив мене по щоці.
– Ти знаєш, чому я мушу сказати «ні», – тихо прошелестів він. – Ти ж знаєш, що я також тебе хочу.
– Справді? – прошепотіла я голосом, повним сумнівів.
– Звісно ж, хочу, ти ж моя дурненька, гарненька, суперчутлива дівчинко, – він засміявся, і його голос одразу став змовницьким. – Хто ж тебе не хоче? В мене таке відчуття, що в мене за спиною вже вишикувалась черга претендентів на моє місце, які тільки і чекають, щоб я схибив… Ти занадто бажана, це до добра не доведе.
– Ну, і хто тепер дурненький? – відповіла я, засумнівавшись, чи можна додати до слів «незграбна», «сором’язлива» та «недотепна» слово « бажана» в чиємусь нотатнику.
– Може, мені зробити публічну заяву, щоб ти повірила? Розказати тобі, чиї імена будуть у переліку? Деякі з них ти чудово знаєш, але деякі можуть тебе і здивувати.
Я відірвала голову від його грудей із кислим виразом обличчя.
– Ти просто намагаєшся мене відвернути від розмови. Повернімося до справи.
Едвард зітхнув.
– Скажи мені, щó я зрозуміла неправильно? – я намагалась говорити відсторонено. – Твої вимоги – це шлюб, – (я не могла вимовити це слово, не скривившись), – сплата за моє навчання, додатковий час, і ще ти був би не проти, якби мій транспортний засіб пересувався трохи швидше, – я питально звела брови. – Я все перелічила? Величезний список вийшов, скажу я тобі.
– Вимогою є лише перший пункт, – здавалося, Едварду важко зберігати спокій. – Усі інші – лише прохання.
– А моя єдина, нещасна, малесенька вимога – це…
– Вимога? – перервав він мене, раптово знов зробившись серйозним.
– Так, вимога.
Його очі звузились.
– Для мене одруження – важкий крок. І я не збираюсь погоджуватись, доки не отримаю щось навзамін.
Він нахилився, щоб прошепотіти щось мені на вухо.
– Ні, – оксамитовим голосом прошелестів він. – Зараз це неможливо. Пізніше, коли ти будеш не така вразлива. Белло, будь терплячою.
Я намагалася зберегти свій голос твердим та розважливим.
– Але саме в цьому і проблема, розумієш? Коли я буду менш вразлива, я вже не буду тієюБеллою, якою є зараз. Уже не буду! І я не знаю, кимя стану тоді…
– Ти залишишся тією ж Беллою, – пообіцяв він.
Я насупилась.
– Якщо я зайду так далеко, що захочу вбити Чарлі, й за першої ж можливості вип’ю кров із Джейка або Анжели, де правда в твоїх словах?
– Це минеться. І сумніваюся, що тобі захочеться пити собачу кров, – він удавано здригнувся на саму думку. – Навіть перволітком ти матимеш вишуканіший смак, щоб опуститися до цього.
Я проігнорувала його спробу збити мене з пантелику.
– Але це назавжди залишиться тим, чого я бажатиму найпалкіше, правда ж? – кинула я виклик Едвардові. – Кров, кров, якомога більше крові!
