Текст книги "Затемнення"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 31 страниц)

– Факт того, що ти досі жива, доводить те, що ти не права, – зауважив він.

– Вісімдесят років потому, – нагадала я йому. – Я маю на увазі фізично, звісно ж, я розумію, що на інтелектуальному рівні я… згодом, певна річ, я зможу себе контролювати. Але чисто фізично я завжди жадатиму крові.

Він не відповів.

– Отже, я будуіншою, – зробила я висновок, не зустрівши аргументів проти. – Тому що зараз у фізичному плані немає нічого, чого б я хотіла більше, ніж тебе. Я хочу тебе більше, ніж їжі, води чи повітря. На інтелектуальному рівні я розумію, що є речі романтичніші й важливіші. Але на фізичному…

Я обернулась, щоб поцілувати його долоню.

Він глибоко вдихнув. Це прозвучало трохи нерішуче.

– Белло, я можу тебе вбити, – прошепотів він.

– Не думаю, що ти здатний на це.

Едвардові очі звузились. Він швидко забрав руку від мого обличчя і заклав за спину, щоб узяти щось, чого я не бачила. Пролунав приглушений виляск, і ліжко під нами затремтіло.

В його руці з’явилось щось темне, він простягнув долоню вперед, щоб я уважно роздивилась. Там була металева квітка, одна з кованих троянд, що прикрашали металеві стійки та балдахін ліжка. Він стиснув руку на секунду, його пальці злегка здригнулися, і він знов розтулив долоню.

Не кажучи ні слова, він простягнув мені шматок зім’ятого й нерівного чорного металу. На ньому відбився внутрішній бік Едвардової долоні, ніби на шматку пластиліну, що його стиснула в кулачку дитина. Ще за півсекунди потому той шматок перетворився на чорний пісок на його долоні.

Я люто зиркнула на нього.

– Я не це мала на увазі. Я і так чудово знаю, який ти дужий. Не треба псувати меблі.

– Тоді щоти мала на увазі? – похмуро спитав він, відкидаючи пригорщу металевого піску в куток кімнати, і вона вдарилась об стіну й забарабанила, як краплини дощу.

Едвардові очі уважно роздивлялись моє обличчя, доки я намагалась пояснити.

– Я, звісно ж, мала на увазі не те, що ти фізично не здатний зробити мені боляче, якщо захочеш… а те, що ти нехочеш робити мені боляче… ось чому я гадаю, що ти не здатний на це.

Він почав хитати головою ще до того, як я закінчила пояснення.

– Це може не спрацювати, Белло.

– Може, – перекривляла його я. – Ти маєш не більше гадки про те, про що ми говоримо, ніж я.

– Саме так. Невже ти справді думаєш, що я можу наразити тебе на такий ризик?

Я довго й пильно дивилась йому в очі. В них не було жодного натяку на вагання, жодної ознаки поступливості.

– Будь ласка, – нарешті прошепотіла я, втім, не маючи жодної надії. – Це все, чого я хочу. Будь ласка, – я заплющила очі на знак капітуляції, очікуючи на швидке та беззаперечне ні.

Але Едвард не відповів негайно. Я просто не могла повірити своїм вухам, він знову дихав нерівно. Я розплющила очі й подивилась на Едварда, його обличчя було скривлене мукою.

– Будь ласка? – знов прошепотіла я, моє серце тріпотало дедалі швидше. Я квапливо вимовляла слова, поспішаючи скористатися перевагою раптової непевності в його очах. – Ти не повинен давати мені жодних гарантій. Якщо це не спрацює, що ж, так і буде. Просто давай спробуємо… Лише спробуємо. І я погоджусь на все, що ти хочеш, – хутко пообіцяла я. – Я вийду за тебе заміж. Я дозволю тобі заплатити за Дартмут, я не скаржитимусь на те, що потрібно давати хабар, аби я вступила. Навіть можеш придбати мені швидку машину, якщо це зробить тебе щасливим! Тільки… будь ласка!

Він обійняв мене своїми холодними руками, а вуста наблизились до мого вуха, його холодне дихання змусило мене тремтіти.

– Це нестерпно. Є стільки речей, які я хотів тобі дати, а ти вирішила вимагати цього. Ти хоч уявляєш, як це болісно – відмовляти, коли ти так мене благаєш?

– Тоді не відмовляй, – порадила я, майже не дихаючи.

Він не відповів.

– Будь ласка, – спробувала я знову.

– Белло… – він повільно похитав головою, але це не було схоже на відмову, оскільки його губи почали пересуватись по моїй шиї, цілуючи її. Більше це було схоже на капітуляцію. Моє серце, що і так скажено калатало, забилось іще швидше.

І знов я скористалася з переваги мого становища. Коли Едвард обернувся до мене з виразом вагання на обличчі, я швиденько крутнулась у його обіймах, аж доки наші губи не зустрілись. Він схопив долонями моє лице, і я злякалась, що він знову мене відштовхне.

Але я помилилась.

Вуста Едварда вже не були ніжними; в тому, як тепер рухались його губи, було щось нове, в тих рухах поєднувалися спротив і відчайдушність. Я зімкнула руки в нього на шиї і діткнулась його своїм палаючим тілом, і мені здалося, що сьогодні його шкіра холодніша, ніж завжди. Я вся тремтіла, але не від холоду.

Він не припиняв мене цілувати. Це мені необхідно було відірватися, щоб хапнути ковток повітря. Навіть тоді Едвардові вуста не відривались від моєї шкіри, вони просто перемістились на шию. Збудження від перемоги було дивовижно сильним, я відчувала себе могутньою. Хороброю. Мої руки більше не тремтіли, цього разу я впоралася з ґудзиками на його сорочці швидко і вправно, мої пальці торкнулись досконалої поверхні його льодяних грудей. Він був занадто гарним. Яке там слово він щойно промовив? Нестерпно – ось яке. Так, його краса була просто нестерпною…

Я повернула його вуста назад до моїх, і мені навіть здалось, що він такий самий нетерплячий, як і я. Одна його рука і досі була на моєму обличчі, а другою він обнімав мене за талію, притуляючи дедалі міцніше до себе. Через це було трохи незручно дотягтися до ґудзиків на моїй блузці, але немає нічого неможливого.

Холодні залізні кайдани замкнулись на моїх зап’ястках і підняли руки за голову, яка зненацька опинилась на подушці. Його губи знов притулились до мого вуха.

– Белло, – прошепотів Едвард, голос його був м’яким та оксамитовим. – Чи не могла б ти, будь ласка, припинити роздягатися?

– Ти хочеш сам це зробити? – сконфужено запитала я.

– Не сьогодні, – м’яко відповів він. Тепер його вуста рухались повільніше, він цілував мою щоку, вся наполегливість зникла.

– Едварде, не… – почала я була сперечатися.

– Я не кажу «ні», – підбадьорив він мене, – я просто кажу « не сьогодні».

Доки моє дихання ставало повільнішим, я міркувала над його словами.

– Назви мені хоч одну причину, чому сьогоднішня ніч гірша за будь-яку іншу, – я досі важко дихала, і це зробило роздратування в моєму голосі менш помітним.

– Я не вчора народився, – він тихо засміявся мені на вухо. – Як ти гадаєш, хто з нас двох менше хоче дати іншому те, що він хоче? Ти щойно пообіцяла вийти за мене заміж до того, як із тобою відбудуться зміни, але якщо я дам тобі те, що ти хочеш сьогодні, де гарантії того, що вранці ти не побіжиш до Карлайла? Я, безсумнівно, виконаю твоє бажання з меншою неохотою. Отже… ти перша.

Я голосно й гнівно видихнула.

– Ти хочеш, щоб я спочатку вийшла за тебе заміж? – з сумнівом перепитала я.

– Така угода, або ти її приймаєш, або ні. Це і є компроміс, пам’ятаєш?

Він обвив свої руки навколо мене і почав цілувати – доволі провокаційно. Занадто переконливо – це було примусом, насильством. Я намагалась зберегти голову ясною… і поступилась швидко та цілковито.

– Мені справді здається, що це погана ідея, – видихнула я, коли він дав мені доступ до повітря.

– Я не здивований, що тобі так здається, – самовдоволено всміхнувся він. – В тебе вузький світогляд.

– Як це могло статися? – пробуркотіла я. – Я гадала, що сьогодні вперше в житті все ітиме за моїм планом, і ось несподівано…

– Ти заручена, – закінчив він фразу за мене.

– Фу! Будь ласка, не кажи цього вголос.

– Ти плануєш забрати свої слова назад? – вимогливо промовив він і відхилився, щоб краще бачити моє обличчя. Схоже було, що ситуація його розважає. Він отримував задоволення.

Я суворо поглянула на нього, ігноруючи те, як моє серце реагує на його посмішку.

– То що, забираєш? – наполягав він.

– Ой-йой! – простогнала я. – Ні, не забираю. Тепер ти щасливий?

Його усмішка просто засліплювала.

– На сьомому небі.

Я знов застогнала.

– А ти зовсім не щаслива?

Він іще раз поцілував мене, перш ніж я відповіла. Ще один дуже переконливий поцілунок.

– Трошки, – припустила я, коли знов отримала змогу говорити. – Але не через одруження.

Едвард знову поцілував мене.

– В тебе немає відчуття, що сьогодні все навпаки? – засміявся він. – Зазвичай ти мусиш мене вмовляти, а я відмовляюся.

– З нами трапляється багато чого, чого не трапляється з людьми зазвичай.

– Це точно.

Едвард іще раз поцілував мене і продовжував доти, доки моє серце знов не почало калатати, а до шкіри не прилила кров.

– Послухай, Едварде, – промуркотіла я улесливим голосом, коли він зупинився, щоб поцілувати мою долоню. – Я сказала, що вийду за тебе заміж, і я вийду. Обіцяю. Присягаюсь. Якщо хочеш, можу підписати угоду власною кров’ю.

– Не смішно, – прошепотів він, відриваючись від моєї долоні.

– Я кажу це для того, щоб ти знав, що я не збираюсь обдурювати тебе чи щось таке. І ти знаєш це навіть краще за мене. Тож насправді немає жодної причини чекати. Ми цілком самі – згадай, чи часто це трапляється? – і в тебе таке велике та зручне ліжко…

– Не сьогодні, – повторив він.

– Ти мені не віриш?

– Звісно ж, вірю.

Тією рукою, яку він щойно цілував, я підняла його обличчя, щоб можна було бачити його вираз.

– Тоді в чому проблема? Не схоже, що ти не віриш, що врешті-решт переможеш ти, – насупившись, пробуркотіла я. – Ти завжди перемагаєш.

– Я лише слідкую за правилами нашої угоди, – спокійно відповів він.

– Може, є щось іще, – припустила я, і мої очі звузились. На його обличчі з’явилась настороженість, слабкий натяк на якийсь секретний мотив, що ховався під його звичайною поведінкою. – Може, тизбираєшся забрати свої слова назад?

– Ні, – урочисто пообіцяв він, – я присягаюсь, ми спробуємо. Потому як одружимось.

Я хитнула головою і похмуро засміялась:

– Ти примушуєш мене почуватися негідником із мелодрами, що підкручує вуса, коли намагається вкрасти цноту бідної дівчини.

Його очі насторожено засяяли, коли він дивився на мене, а потім Едвард швидко схилив голову і притулився губами до моєї ключиці.

– Я права, хіба ні? – короткий смішок, що вихопився у мене, був радше враженим, ніж веселим. – Ти намагаєшся захистити свою доброчесність! – я затулила рот рукою, щоб приховати хихотіння, від якого я не змогла втриматись. Це звучало так… старомодно.

– Ні, дурненька дівчинко, – прошепотів Едвард із-за мого плеча. – Я намагаюсь захистити твоюдоброчесність. А ти робиш усе, щоб мені це було дуже-дуже складно.

– Не сміши мене…

– Можна в тебе дещо запитати? – швидко урвав він мене. – Раніше ми вже це обговорювали, але давай іще раз. Скільки людей у цій кімнаті мають душу? І потім відлетять у рай, чи що там буде після життя?

– Двоє, – негайно відповіла я лютим голосом.

– Гаразд. Може, ти і маєш рацію. З цього приводу, звісно ж, існують розбіжні думки, але більшість усе ж таки вважає, що в цьому світі існують певні правила, яких слід додержуватись.

– Тобі не вистачає правил для вампірів? Ти хочеш додатково ще й людськими правилами перейматися?

– Це не зашкодить, – знизав він плечима. – Про всяк випадок.

Я пильно дивилась на нього крізь примружені повіки.

– Отже, звісно ж, для мене все вже втрачено, навіть якщо ти права щодо моєї душі.

– Ні, не втрачено, – злісно почала я сперечатися.

– Заповідь «не убий» широко розповсюджена у всіх системах вірувань. А я вбив багато людей, Белло.

– Тільки лихих людей.

Він знизав плечима.

– Може, це враховується, а може, і ні. Але ти не вбила нікого…

– Звідки тизнаєш? – буркнула я.

Він посміхнувся, але все одно проігнорував зауваження.

– І я зроблю все, щоб застерегти тебе від такої спокуси.

– Гаразд. Але ми сперечаємось не з приводу скоєння вбивств, – нагадала я йому.

– Цей принцип діє в нашій суперечці також, із тією єдиною відмінністю, що в цій сфері я такий самий незаплямований, як і ти. Можу я залишити хоч одне правило непорушеним?

– Одне?

– Ти ж знаєш, що я крав, брехав, я бажав чужого… єдине, що в мене залишилось, то це моя цнота, – він криво посміхнувся.

– Я брешу весь час.

– Так, але ти не вмієш брехати, тому це майже не рахується. Ніхто все одно тобі не вірить.

– Я справді сподіваюсь, що ти помиляєшся, тому що в іншому разі з хвилини на хвилину Чарлі виламає двері з зарядженим пістолетом у руках.

– Чарлі почувається щасливішим, коли удає, що ковтає твої історії. Він краще брехатиме сам собі, ніж намагатиметься дізнатися правду, – Едвард посміхнувся.

– А коли це ти чужого бажав? – недовірливо спитала я. – В тебе ж усе є.

– Я бажав тебе, – його усмішка затьмарилась. – Я не мав жодного права на це, але я все одно простяг руки і взяв тебе. А тепер лише поглянь, на кого ти перетворилась! На спокусницю вурдалаків, – він похитав головою з удаваним жахом.

– До речі, ти маєш право бажати того, що вже твоє, – проінформувала я його. – Крім того, я гадала, що ти про моюцноту непокоїшся.

– Так і є. Якщо для мене запізно… хай я буду проклятий, це не каламбур, але я не дозволю прокляттю впасти і на твою голову.

– Ти не зможеш примусом відправити мене туди, де не буде тебе, – урочисто промовила я. – Там для мене і буде пекло. В будь-якому разі я знаю, як легко вирішити цю проблему. Давай ніколи не помремо?

– Звучить досить просто. І чому я раніше про це не подумав?

Він посміхався мені, доки я не здалась і сердито не хмикнула:

– Отже, ти не спатимеш зі мною, доки ми не одружимось. Правильно?

– Формально я ніколи не зможу спатиз тобою.

Я закотила очі.

– Дуже зріле зауваження, Едварде.

– Але не враховуючи деталей – так, ти зрозуміла все правильно.

– Мені здається, в тебе є якась потаємна думка.

Його очі невинно розширились.

– Ще одна?

– Ти знаєш, що могло б прискорити процес, – звинуватила я його.

Він намагався не посміхатись.

– Є лише одна річ, здійснення якої я хотів би прискорити, всі інші можуть чекати хоч вічність… але ти маєш рацію, твої нетерплячі людські гормони – мої найліпші союзники у цій справі.

– Не можу повірити, що все це відбувається зі мною. Коли я думаю про Чарлі… та Рене! Можеш собі уявити, що подумає Анжела? Або Джесика? Тьху! Я вже чую ті чутки, що скоро поповзуть.

Він звів брову, дивлячись на мене, і я знала чому. Яка різниця, що подумають про мене вони, якщо я скоро поїду і ніколи не повернусь? Невже я така чутлива, що не витримаю кількох тижнів косих поглядів та завуальованих розпитувань?

Може, це б і не гризло мене так сильно, якби я не знала, що і я разом із ними поблажливо би пліткувала про будь-яку іншу дівчину, що виходить заміж цього літа.

Жах. Виходить заміж цього літа! Я здригнулась.

І ще, можливо, це б не гризло мене так сильно, якби я не здригалась на саму думку про одруження.

Едвард урвав моє самоїдство.

– Це не мусить бути грандіозна подія. Мені не потрібні фанфари. Ти можеш нікому не казати, і нічого загалом не зміниться. Ми поїдемо у Вегас, ти можеш одягнути старі джинси, і ми попрямуємо до каплиці, де навіть із машини виходити не доведеться. Я просто хочу, щоб усе було офіційно, щоб ти належала мені – і більше нікому.

– Офіційніше, ніж у нас із тобою, вже і бути не може, – пробуркотіла я. Але його пропозиція була не такою вже й кепською. – От тільки Аліса розчарується.

– Ми про це поміркуємо, – він благодушно розсміявся. – Сподіваюсь, зараз тобі обручка не потрібна?

Мені довелося було проковтнути клубок у горлі, перш ніж я змогла говорити.

– Правильно сподіваєшся.

Вираз мого обличчя розвеселив його.

– От і добре. Я надіну її тобі на палець уже досить скоро.

Я пильно подивилась на Едварда.

– Ти так кажеш, наче вона в тебе вже є.

– Є, – безсоромно відповів він. – Чекає на тебе, щоб бути надітою за першого ж прояву слабкості.

– Ти просто нестерпний.

– Хочеш побачити її? – спитав він. І його очі кольору рідкого топазу раптово збуджено засяяли.

– Ні! – я майже заволала – така собі рефлекторна реакція. Зойкнула й одразу ж пожалкувала про це. Його обличчя миттю потемніло. – Хіба що ти справді хочеш її мені показати, – я намагалась виправити ситуацію. Я скрипнула зубами, щоб не показувати свого нелогічного – в цій ситуації – страху.

– Нічого, – знизав Едвард плечима. – Я можу зачекати.

Я зітхнула.

– Едварде, показуй мені ту кляту каблучку.

Він похитав головою.

– Ні.

Я довго, близько хвилини, вивчала вираз його обличчя.

– Будь ласка? – попросила я тихо, експериментуючи зі щойно винайденою мною зброєю. Я злегка торкнулась його обличчя пучками пальців. – Можна мені на неї подивитись?

Його очі звузились, і він пробуркотів:

– Ти – найнебезпечніше створіння, яке я в житті зустрічав.

Але підвівся і з вродженою граційністю опустився на коліна перед маленькою тумбочкою біля ліжка. За мить Едвард повернувся до мене на ліжко і пригорнув однією рукою за плечі. В другій руці він тримав маленьку чорну коробочку. Далі він вмостив її на моєму лівому коліні.

– Нумо, візьми і подивись, – безцеремонно промовив він.

Це було важче, ніж мало би бути, коли мова йшла про те, щоб узяти в руки невинну маленьку коробочку, але я не хотіла знову його образити, тому намагалась угамувати тремтіння рук. Її поверхня була гладенькою, вкритою чорним атлáсом. Я водила пальцями туди-сюди, вагаючись.

– Ти ж не витратив багатогрошей, правда? Збреши мені, якщо витратив.

– Я не витратив нічого, – запевнив мене Едвард. – Це ще одна річ, що була у використанні. Це каблучка, яку мій батько подарував матері.

– О! – вражено вигукнула я і взяла кришечку великим та вказівним пальцями, не насмілюючись відкрити.

– Гадаю, вона дещо старомодна, – він жартома вибачався. – Старомодна, як і я. Можу подарувати тобі щось сучасніше. Щось від Тифані, хочеш?

– Я люблю раритетні речі, – прошепотіла я, невпевнено відкидаючи кришку коробочки.

Затишно влаштувавшись на чорному атласі, в тьмяному світлі сяяла каблучка Елізабет Мейсон. Довгастий овал був прикрашений косими рядами блискучих круглих камінців. Обідок був золотим, дуже ніжним та витонченим. Золото утворювало тонесеньке павутиння навколо діамантів. Я ніколи не бачила нічого схожого. Бездумно я гладила рукою коштовні камені.

– Вона така чарівна, – вражено прошепотіла я собі під ніс.

– Тобі подобається?

– Вона чудова, – знизала я плечима, прикидаючись незацікавленою, – вона не може не подобатись.

Едвард усміхнувся.

– Нумо подивимось, чи пасуватиме вона тобі.

Я стиснула ліву руку в кулак.

– Белло, – зітхнув він. – Я не збираюся припаювати її тобі до пальця. Просто поміряй, щоб я знав, чи не потрібно підганяти розмір. Тоді одразу ж можеш зняти.

– Ну, гаразд, – пробуркотіла я.

Я простягла руку по каблучку, але швидкі Едвардові пальці мене випередили. Він сам узяв мою ліву руку і надів каблучку на підмізинний палець, там, де їй місце. Потім він підняв мою руку, і ми обоє роздивлялись, як виблискує овал на тлі шкіри. Мати обручку на пальці було не так уже й жахливо, як я очікувала.

– Чудово, що вона пасує, – байдуже мовив Едвард. – Дуже добре, що не доведеться витрачати час на похід до ювеліра.

Я відчувала якусь сильну емоцію, що проривалась крізь звичайний тон його голосу, тому зазирнула Едвардові в лице. Було щось у його очах – досить помітне, незважаючи на начебто байдужий вираз обличчя.

– Тобі подобається, правда ж? – запитала я з підозрою, помахавши пальцями і роздумуючи про те, що краще б я зламала лівуруку.

Він знизав плечима і промовив своїм звичайним голосом:

– Певна річ. Вона має напрочуд гарний вигляд на твоєму пальчику.

Я пильно дивилась на нього, намагаючись розшифрувати ту емоцію, яка жевріла десь біля поверхні. Він також пильно поглянув на мене, і вдавана байдужість миттю розтанула. Він весь світився, його янгольське обличчя сяяло від задоволення та перемоги. Він був таким осяйним, що моє серце знов закалатало.

Перш ніж я змогла заспокоїтись, він уже цілував мене, в його поцілунку я відчувала тріумф. Я загубила відчуття простору, коли він досяг губами мого вуха, аби щось прошепотіти, але його дихання було таким самим нерівним, як і моє.

– Так. Мені подобається. Ти навіть уявити собі не можеш, якмені подобається.

Трохи задихаючись, я розсміялась.

– Я вірю тобі на слові.

– Ти не заперечуватимеш, якщо я зроблю дещо? – прошепотів він, обнімаючи мене.

– Все, що хочеш.

Але він відпустив мене і став до мене обличчям.

– Все, що завгодно, крім цього, – миттю позадкувала я.

Едвард проігнорував мої слова, взяв мене за руку і також підняв із ліжка. Він стояв переді мною, тримаючи руки на моїх плечах, обличчя його було серйозним.

– Тепер я хочу зробити це як годиться. Будь ласка, будь ласочка, пам’ятай, що ти вже все одно погодилась, а тому не руйнуй цієї миті для мене.

– О ні, – видихнула я, коли він опустився на одне коліно.

– Будь гарною дівчинкою, – прошепотів він.

Я глибоко вдихнула.

– Ізабелло Свон! – він дивився на мене з-під своїх неймовірно довгих вій, його золотисті очі були м’якими і пекучими водночас. – Я обіцяю кохати тебе вічно, кожен окремий день вічності. Чи станеш ти моєю дружиною?

Було стільки речей, які я хотіла йому сказати, деякі з них зовсім не були приємними, інші взагалі були огидні – сентиментальні та романтичні, гадаю, що він ніколи і не мріяв почути від мене таке. Щоб не завантажувати себе всіма цими дурницями, я тільки й прошепотіла:

– Так.

– Дякую, – просто відповів він. Узяв мою ліву руку і поцілував кожен палець, перш ніж поцілувати обручку, яка тепер була моєю.