Текст книги "Затемнення"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 31 страниц)

Схоже, що конкретної відповіді я не отримаю.

– У Пер… кого?

– Він не дуже відомий дизайнер, Белло, тож не треба галасувати. Він пообіцяв допомогти, тим паче він саме спеціалізується на тому, що нам потрібно.

– А я і не збиралась галасувати.

– Справді? – вона підозріло подивилась на моє спокійне обличчя.

Коли ми увійшли, вона обернулась до Едварда і промовила:

– Ти – геть.

– Чому? – поцікавилась я.

– Белло, – простогнала Аліса. – Ти ж знаєш правила. Нареченому не дозволено бачити сукню до дня весілля.

Я ще раз глибоко вдихнула.

– Для мене це не має жодного значення. І ти ж сама чудово знаєш, що він її вже бачив – у тебе в голові. Але якщо ти хочеш, щоб усе було за правилами…

Вона виштовхала Едварда за двері. Але він на Алісу навіть не глянув, його очі були сфокусовані на мені, в них була тривога, він боявся залишати мене саму.

Я кивнула, сподіваючись, що вираз мого обличчя достатньо спокійний, аби переконати його в тому, що з Алісою я не пропаду.

Аліса зачинила двері просто перед його носом.

– Ось і добре! – пробурмотіла вона. – Ходімо.

Вона схопила мене за зап’ясток і потягла до гардеробної, що була більшою за всю мою кімнату. Вона провела мене в дальній куток, де окремо від решти одягу висів довгий білий чохол.

Вона розстібнула блискавку одним швидким рухом, а потім обережно зняла чохол із вішака. Потім зробила крок назад, підтримуючи сукню ззаду, зовсім як продавець у дорогій крамниці.

– Ну як? – спитала вона, затамовуючи подих.

Я довго оцінювально дивилась на сукню, трохи граючи на нервах Аліси. На її обличчі з’явилось занепокоєння.

– Ах! – промовила я, посміхаючись і дозволяючи їй розслабитись. – Бачу, бачу.

– Ну, що ти думаєш? – вимагала вона відповіді.

А в мене перед очима постало видіння Енн із Зелених Дахів.

– Звісно ж, вона чудова. Без питань. Ти просто геній.

Вона вишкірилась.

– Я знаю.

– Фасон тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року? – припустила я.

– Щось схоже на те, – стверджувально кивнула вона. – Дещо зроблено за моїми ескізами, наприклад, шлейф та вуаль… – пояснювала Аліса, торкаючись білого атлáсу. – Мереживо вінтажне. Тобі подобається?

– Сукня дуже гарна. Йому сподобається.

– Але вона повинна подобатись тобі, хіба не так? – наполягала вона.

– Мені також вона подобається, Алісо. Це саме те, що мені потрібно. Я впевнена, що ти організуєш чудове весілля… якщо триматимеш себе в руках.

Вона засяяла.

– А можна побачити твою сукню? – спитала я.

Вона заморгала, а задоволений вираз її обличчя побляк.

– Ти хіба не замовила одразу і сукню для дружки нареченої? Я не хотіла б, щоб на моєму весіллі ти була вдягнута в якусь гидоту, – і я здригнулась від удаваного жаху.

Вона кинулась обнімати мене.

– Дякую, Белло!

– Як ти могла цього не передбачити? – піддражнила я її, цілуючи в коротко стрижене волосся. – І яка з тебе після цього ясновидиця!

Аліса пританцьовуючи відійшла від мене, її обличчя осяялось новим спалахом ентузіазму.

– Мені потрібно ще стільки всього зробити! Іди, прогуляйся з Едвардом. А мені час братися до роботи.

Вона стрімко вибігла з кімнати, волаючи: «Есме!» – і десь зникла.

А я рушила сходами вниз. Едвард чекав на мене в холі, спершись на стіну, обшиту деревом.

– Це було дуже-дуже мило з твого боку, – сказав він.

– Схоже, що вона щаслива, – погодилась я.

Він торкнувся мого обличчя, його очі стали темними, він довго й пильно дивився на мене, адже минуло чимало часу потому, як ми розлучились.

– Давай утечемо, – запропонував він. – Ходімо на нашу галявину.

Це прозвучало дуже заманливо.

– Гадаю, мені більше не потрібно ховатися, правда?

– Так. Усі небезпеки вже позаду.

Едвард був таким тихим і задумливим, поки біг! Вітер обдував моє обличчя – тепер, коли буря минулася, він помітно потеплішав. Хмаринки на небі звично затуляли сонце, все було як завжди.

Сьогодні наша галявина була мирним і щасливим місцем. Де-не-де вона була вкрита літніми ромашками, які вирізнялись біло-жовтими плямами на зеленій траві. Я вляглась просто на траву, не звертаючи уваги на злегка вологу землю, і почала пильно вдивлятись у небо в пошуках дивовижних картин, що створюють хмаринки. Але небо було чисте і майже безхмарне. Жодних картинок, лише м’яка сіра ковдра.

Едвард ліг поряд і взяв мою руку.

– Як щодо тринадцятого серпня? – буденно запитав він після кількох хвилин заспокійливої тиші.

– Тоді залишається ще місяць до мого дня народження. Я б не хотіла, щоб наша різниця у віці збільшувалась.

Він зітхнув.

– Ти знаєш, що Есме технічно старша за Карлайла на три роки?

Я похитала головою.

– Але це не робить між ними жодної різниці.

На відміну від схвильованого голосу Едварда, мій був досить спокійний.

– Взагалі-то мій вік не такий уже і важливий. Я готова. Я вибрала таке життя, тепер я хочу розпочати жити.

Він погладив моє волосся.

– Будемо когось зі списку гостей викреслювати?

– Насправді мені байдуже, але єдине, що… – я вагалась, пояснити мою думку було важко. Краще було б її уникнути. – Я не впевнена, що Аліса захоче запросити… вовкулак. Не знаю, може… Джейк відчує, що… що він муситьприйти. Що це буде правильно, або що він образить мої почуття, якщо не прийде. Він не повинен відчути незручність.

Едвард трохи помовчав. Я пильно дивилась на верхівки дерев, вони були майже чорними на тлі неба. Раптово Едвард схопив мене за талію і, перевернувши, поклав до себе на груди.

– Белло, скажи мені, чому ти це робиш? Чому ти вирішила дозволити Алісі царювати одноосібно?

Я повторила Едвардові мою з Чарлі розмову, що відбулась минулої ночі перед тим, як я поїхала навідати Джейкоба.

– Буде нечесно залишити Чарлі осторонь, – зробила я висновок. – І ще Рене та Філа. Треба дозволити їм також розважитись, як і Алісі. Можливо, якщо ми попрощаємось належним чином, це зробить усе трохи простішим для них і для Чарлі. Навіть якщо Чарлі гадає, що це зарано, я не маю права позбавити його можливості повести мене до вівтаря, – я скривилась, промовивши останню репліку, потім глибоко вдихнула і продовжила: – Принаймні мої мама й тато і всі мої друзі бачитимуть найкращий бік мого вибору – все, що я можу їм показати і про що розповісти. Вони знатимуть, що я вибрала тебе, знатимуть, що ми разом. Вони знатимуть, що я щаслива, де б я не була. Гадаю, це найкраще, що я можу для них зробити.

Едвард узяв моє обличчя в долоні і вдивлявся в нього цілу хвилину.

– Угода відміняється, – промовив він раптово.

–  Що? – видихнула я. – Ти відмовляєшся? Ні!

– Я не відмовляюсь, Белло. Я й досі готовий виконати свою частку угоди. Але ти свою можеш не виконувати. Я звільняю тебе від зобов’язань, більше жодних умов.

– Чому?

– Белло, я бачу, чого ти прагнеш. Ти намагаєшся зробити всіх на світі щасливими. А мені байдуже, щасливі всі навколо чи ні. Я хочу, щоб щасливою була ти, і тільки ти. Не бійся відмовити Алісі. Я про все подбаю. Присягаюся, ти не почуватимешся винною.

– Але я…

– Ні. Зробімо все так, як хочеш ти. Тому що так, як хочу я, не виходить. Я називаю тебе впертою, але ти лишень подивись, що я накоїв! Я, як бовдур, зациклився на своїй ідеї, вважаючи, ніби знаю, що для тебе буде краще, а сам лише завдаю тобі болю, примушуючи страждати знову і знову. Я більше не довіряю собі. Ти можеш сама обрати, яким чином ти хочеш бути щасливою. Те, як хочеться мені, завжди виявляється неправильним, – він поворушився, розправляючи плечі. – Ми зробимо все так, Белло, як хочеш ти. Сьогодні вночі. Просто сьогодні. Що швидше, то краще. Я поговорю з Карлайлом. Гадаю, якщо ми дамо тобі достатньо морфію, все мине не так жахливо. Принаймні варто спробувати, – він скрипнув зубами.

– Едварде, не…

Він поклав пальці мені на губи.

– Не переживай, Белло, кохана. Я не забув про решту твоїх вимог.

Перш ніж я встигла зрозуміти, що саме він має на увазі і що саме він збирається робити, його руки вже заплутались у моєму волоссі, а губи почали рухатись м’яко, але дуже настирливо.

Часу на роздуми не було. Якщо я так довго цього чекала, навіщо мені тепер було зупиняти Едварда? Я вже не могла контролювати своє часте-часте дихання. Мої руки шукали Едварда, я притискалась до нього дедалі міцніше, наші губи ніби склеїлись, відповідаючи на всі невимовлені питання одне до одного.

Я намагалась отямитись і знайти можливість і сили заговорити.

Він обережно перекотився, втискуючи мене в прохолодну траву.

«Ах, байдуже!» – торжествувала моя менш благородна половина. Голова була сповнена Едвардового солодкого дихання.

« Ні, ні, ні!» – сперечалась друга половина з першою. Я хитнула головою, і його вуста перемістились на мою шию, дозволяючи мені дихнути.

– Едварде, зупинись. Почекай, – мій голос був таким самим слабким, як і моя воля.

– Чому? – прошепотів він у ямку, з якої починалось моє горло.

Я зусиллям волі спробувала надати своєму голосу рішучості.

– Я не хочу, щоб це трапилося зараз.

– Справді? – перепитав він з усмішкою в голосі. Він знову притулився своїми губами до моїх – відповідати стало неможливо.

Моїми жилами розлилось тепло; там, де Едвардове тіло торкалось мого, шкіра палала.

Я примусила себе зосередитися. Мені довелось дуже добре попрацювати над собою, щоб приневолити себе відпустити його волосся і покласти руки йому на груди. Але я це зробила. А потім, упершись руками в Едвардові груди, я спробувала відштовхнути його від себе. Певна річ, самостійно зробити це я б не змогла, але він відчув мій спротив і відсунувся.

Відсторонившись на кілька сантиметрів, він подивився на мене, і його погляд не сприяв моїм рішучим діям. В його очах палало чорне полум’я.

– Чому? – знову запитав він, голос його став низьким та охриплим. – Я кохаю тебе. Я хочу тебе. Просто зараз.

Метелики, що пурхали у мене в животі, перелетіли до горла. Й Едвард скористався з мого мовчання.

– Чекай, чекай-но, – намагалась я пробелькотіти крізь поцілунок.

– Не можу, – не погоджуючись, прошепотів він.

–  Будь ласка, – видихнула я.

Він застогнав і, відштовхнувшись від мене, перекотився на спину.

Так ми лежали близько хвилини, намагаючись стишити дихання.

– Белло, скажи мені, чому ні, – вимогливо запитав Едвард. – І хай це буде не через мене.

Все в моєму світі оберталось навколо нього. Що за дурні припущення.

– Едварде, для мене це дуже важливо. І я збираюсь зробити все за правилами.

– І хто ж визначає правила?

– Я.

Він перекотився на живіт, підпер голову рукою і дивився на мене з осудом.

– І якже, на твою думку, правильно?

Я зробила глибокий вдих.

– Відповідально. Все повинно відбуватись у вірній послідовності. Я не позбавлю Чарлі та Рене найліпшого подарунка, який тільки я можу їм подарувати. Я не хочу позбавляти Алісу радощів від організації весілля – ми ж усе одно одружуємось. Я пов’яжу себе з тобою згідно з усіма людськими обрядами, перш ніж попрошу тебе зробити мене безсмертною. Я все зроблю за правилами, Едварде. Твоя душа занадто важлива для мене, щоб гратися з нею в такі ігри. І ти мене в іншому не переконаєш.

– Б’юсь об заклад, що я зможутебе переконати, – прошепотів він, і його очі знову загорілись.

– Але ти не станеш цього робити, – відповіла я, стараючись, щоб мій голос залишався рівним, – знаючи, що я цього не хочу.

– Ти змагаєшся нечесно, – звинуватив він мене.

Я усміхнулась:

– А я ніколи і не обіцяла.

Він тужливо усміхнувся у відповідь.

– Якщо ти зміниш свою думку…

– Ти будеш першим, хто про це дізнається, – пообіцяла я.

В цю мить почав бризкати дощик, кілька великих краплин із легким стуком впали на траву.

Я сердито подивилась на небо.

– Я віднесу тебе додому, – Едвард змахнув маленькі краплинки дощу з моєї щоки.

– Дощ не проблема, – пробуркотіла я. – Просто це означає, що прийшов час зробити щось дуже неприємне і, можливо, навіть дуже небезпечне.

Його очі розширились від тривоги.

– Дуже добре, що ти куленепробивний, – вела далі я. – Мені потрібна та каблучка. Час розказати про все Чарлі.

Едвард засміявся, піймавши мій вираз обличчя.

– Дуже небезпечне завдання, – погодився він. Потім знову засміявся і поліз у кишеню джинсів. – Добре хоч не доведеться за нею вертатись.

Він знову надів каблучку мені на ліву руку, на палець, де повинна носитись обручка.

Туди, де вона залишатиметься до кінця віків.

ЕПІЛОГ. ВИБІР

Джейкоб Блек

– Джейкобе, скільки це триватиме? – вимогливо питала Лі. Нетерпляча. Емоційна.

Я зціпив зуби.

Як і всі у зграї, Лі знала все. Вона знала, чому я прийшов сюди – на самий край землі, неба і моря. Щоб побути наодинці з собою. Вона знала, що це все, чого я хочу. Просто побути на самоті.

Але все одно Лі вирішила нав’язати мені свою компанію.

Незважаючи на те, що вона мене вже страшенно роздратувала, на якусь коротку секунду я відчув самовдоволення. Але зараз я навіть не думав контролювати свою вдачу. Зараз усе було просто, легко та природно. Червоний туман більше не затьмарював мені очей. Жар більше не пробігав по хребту. Мій голос був абсолютно спокійний, коли я відповів:

– Стрибни зі скелі, Лі, – і показав на одну зі скель під ногами.

– Гей, хлопче, я серйозно, – продовжила вона, не звертаючи уваги на мою забаганку, і незграбно розкинулась на землі поряд зі мною. – Ти собі просто не уявляєш, як мені важко.

–  То б іважко? – в мене забрало чимало часу, аби втямити, що вона каже серйозно. – Ти – найегоїстичніша натура в світі, Лі. Мені неприємно руйнувати вигаданий світ, у якому ти живеш, світ, де сонце обертається навколо тебе, тому я не скажу тобі, що мені начхати на те, які в тебе проблеми. Забирайся. Геть.

– Просто подивись хоч на хвильку на все з мого боку, гаразд? – вела вона далі, ніби і не чула, що я їй сказав. Якщо вона збиралась зіпсувати мій настрій – в неї виходило. Я почав сміятися. Сміх чомусь озвався болем у грудях.

– Припини пирхати і зверни нарешті на мене увагу, – огризнулась вона на мене.

– Якщо я вдам, що слухаю тебе, ти заберешся? – відповів я, кидаючи швидкий погляд на її постійно насуплене обличчя. Я навіть не був упевнений, що вона вміє робити інший вираз обличчя.

Я згадав часи, коли Лі мені здавалась гарненькою, навіть вродливою. Це було так давно! Зараз про неї ніхто так не думав. Ніхто, крім Сема.

Мабуть, він ніколи собі не пробачить. Ніби це була його провина, що Лі перетворилась на цю люту гарпію.

Вона розізлилась іще сильніше, наче здогадалась, про що я зараз думаю. Можливо, і справді здогадалась.

– Джейкобе, мене від цього нудить. Джейкобе, ти можеш зрозуміти, як почуваюсь я? Белла Свон мені навіть не подобається. А ти примушуєш мене горювати за цією прихильницею кровопивць, ніби я також у неї закохана. Ти можеш зрозуміти, що це трохи дивно, якщо можна так висловитись! Вчора, наприклад, я мріяла її поцілувати! І що, чорт забирай, я повинна з цимробити?

– А мені не байдуже?

– Я більше не можу витримувати того, що чую в твоїх думках! Негайно забудь про неї! Вона збирається заміжза того виродка. А він збирається перетворити її на одну з них! Час рухатись далі, хлопче.

– Стули пельку, – проричав я.

Відповідати на її слова було помилкою. І я це знав. Я повинен був прикусити язика. Але якщо вона заразне забереться, вона пошкодує, і сильно пошкодує.

– Все одно, скоріше за все, він її вб’є, – з насмішкою продовжувала Лі. – Всі легенди розповідають, що частіше за все так і відбувається. Люди частіше помирають, ніж стають вурдалаками. Мабуть, похорон буде більш ефектним завершенням цієї історії, ніж весілля. Ха.

Цього разу мені довелося себе стримувати. Я заплющив очі і боровся з теплом, що з’явилось у мене в роті. Намагаючись тримати себе в руках, я спробував вгамувати вогонь, що побіг у мене по хребту, в той час як моє тіло силкувалося розірватись навпіл.

Коли я опанував себе, та кинув на неї злий погляд. Вона дивилась, як дрижання, що прокотилось по всьому моєму тілу, вщухає. Їй було смішно. Пожартувала.

– Якщо ти засмучена і сконфужена через те, що ми різної статі, Лі… – промовив я. Повільно, роблячи акцент на кожному слові. – Як ти гадаєш, чи подобається всім нам дивитись на Сема твоїми очима? Досить того, що Емілія повинна примиритись із твоїм захопленням. А тут іще всі ми, хлопці, важко дихаємо, коли він проходить повз.

Незважаючи на те задоволення, яке я отримав, вимовивши ці слова, я все одно почувався трохи винним, коли побачив, як її обличчя скривилось від почутого.

Вона звелась на ноги, зупинившись лише, щоб плюнути в моєму напрямку, а потім побігла до дерев, вібруючи, як камертон.

Я злісно розсміявся.

– Ти програла.

Сем зітре мене на порох за це, але воно було того варте. Лі мене більше не потурбує. І я зроблю так знову, якщо виникне необхідність.

Але її слова і досі лунали в моєму мозку, роздираючи його на шматки. Біль був такий сильний, що я ледь міг дихати.

Плювати, що Белла обрала когось іншого, не мене. Цей біль був дитячою забавкою. З цим болем я міг би прожити своє нікчемне, занадто довге, вельми розтягнуте життя.

Але те, що вона збиралась покинути все, дозволити своєму серцю зупинитись, дозволити своїй шкірі перетворитись на кригу, а розуму перемінитися на зациклене мислення хижака… чудовиська… чужинця…

Я гадав, що немає нічого гіршого за це, нічого боліснішого в цілому світі.

Але якщо він її уб’є…

Мені знову довелось боротися з люттю. Якби не Лі, було б легше дозволити жарові перетворити мене на істоту, яка б могла впоратись із цим краще. На істоту, в якої інстинкти набагато сильніші за людські емоції. На тварину, яка не відчуває болю так сильно. Вона відчуває інший біль. Чи просто по-іншому відчуває. Але Лі зараз тікала, і я не хотів чути її думок на додачу. Я тихо вилаявся на неї за те, що вона відібрала в мене хоч такий шанс втекти від самого себе.

Мої руки некеровано тремтіли. Що примушувало їх тремтіти? Злість? Біль? Страждання? Я не знав, із чим зараз мені боротися.

Я повинен вірити в те, що Белла виживе. Але це потребувало певної довіри, довіри, яку я не бажав відчувати до того кровопивці, віри в те, що він здатний залишити її в живих.

Вона буде іншою, і мені цікаво, як це на мене вплине. Цікаво, це відчуття буде схоже на те, ніби вона померла, – коли я побачу її перед собою, непорушну як камінь? Як крига? Коли її запах обпалить мої ніздрі і розбудить інстинкт розірвати, пошматувати… Як це буде? Мені захочеться вбити її? Чи зможу я перебороти бажання вбити одну з них?

Я дивився, як хвилі накочуються на берег. Вони зникали з поля зору під краєм скелі, але я чув, як вони розбиваються об пісок. Я ще довго дивився на них, доки не стало зовсім темно.

Повертатись додому було, мабуть, не найкращою ідеєю. Але я зголоднів, і вигадати інший план мені не вдалось.

Я поморщився, просуваючи руку назад у перекинуту через плече пов’язку, і схопив свої милиці. Якби тільки Чарлі не бачив мене того дня і мені не довелось нічого вигадувати про «аварію на мотоциклі»! Дурний спектакль. Ненавиджу.

Коли я зайшов у будинок і побачив обличчя батька, ідея попоїсти виявилась не такою вже і поганою. В нього щось було на умі. Це було легко визначити – в батька часто бувало щось на думці. Сьогодні він поводився так, як завжди в таких випадках.

А ще він багато балакав. Перш ніж я встиг сісти за стіл, він базікав і базікав про все, що трапилось за день. Він ніколи так не торохкотів, окрім випадків, коли не хотів про щось говорити. Я ігнорував його, як тільки міг, зосереджуючись на їжі, намагаючись жувати її якомога швидше…

– …а ще сьогодні заїжджала Сью, – батько говорив голосно. Ігнорувати було важко. Як завжди. – Дивовижна жінка. Вона міцніша за ведмедя гризлі. Хоч я і не знаю, як вона ладнає зі своєю донькою. Ох, зі Сью вийшов би до біса добрий вовк. А Лі більше схожа на росомаху, – він приснув зі свого жарту.

Потім трохи почекав моєї відповіді, але, помітивши мій відсутній, знуджений погляд, напевне, вирішив, що відповіді таки не буде. Зазвичай це його дратувало. Мені хотілося, щоб він припинив базікати про Лі. Я намагався про неї не думати.

– Із Сетом усе набагато простіше. Певна річ, із вами все було ще простіше, ніж із вашими сестрами, доки… ну гаразд, чесно кажучи, з вами просто було легше домовитись.

Я зітхнув, вдих вийшов довгий і глибокий, і витріщився у вікно. Біллі також мовчав. Пауза затяглась.

– Ми сьогодні отримали листа.

Б’юся об заклад, це була саме та тема, на яку він ухилявся говорити.

– Листа?

– Е… Так, запрошення на весілля.

Кожен м’яз на моєму тілі скам’янів. По спині прокотилась палюча хвиля жару. Я схопився за краї столу, щоб приховати тремтіння рук.

Біллі, вдавши, що нічого не помітив, вів далі:

– Всередині була записка, адресована тобі. Я не читав.

З проміжку між ногою та боком інвалідного візка він дістав тоненький конверт кольору слонової кістки і поклав на стіл між нами.

– Можливо, тобі не варто її читати. Хіба це вже має якесь значення, що там?

Дурна психологія. Я схопив конверт зі столу.

Всередині лежав цупкий папір. Дорогий. Занадто вишуканий, як на Форкс. Листівка також була гарною і офіційною. Белла, вочевидь, не була до цього причетна. В надрукованому під прозорим шаром паперу тексті не було нічого від неї. Можу побитися об заклад, що їй узагалі ця листівка не подобалась. Я не прочитав тексту, навіть не подивився на дату. Мені було байдуже.

В конверт додатково був укладений тоненький, складений удвоє папірець, з одного боку я побачив своє ім’я, написане від руки чорними чорнилами. Почерку я не впізнав, але він також був вишуканим, як і решта листа. На частку секунди я замислився: невже кровопивця вирішив позловтішатися з мене?

Швидким рухом я розгорнув записку.

Джейкобе!

Посилаючи тобі це, я порушую правила. Вона дуже боялась завдати тобі болю і не хотіла, щоб ти в жодній мірі відчував себе зобов’язаним. Але я знаю, що якби все обернулось інакше, я б хотів мати цей вибір.

Джейкобе, я обіцяю тобі піклуватися про неї. І дякую тобі… за неї… за все.

Едвард.

– Джейку, в нас лише один стіл, – промовив Біллі, пильно дивлячись на мою ліву руку.

Мої пальці так сильно стиснули стільницю, що вона і справді була в небезпеці – от-от зламається. Я по черзі розпрямляв пальці, один по одному, цілком зосередившись на цьому процесі, а потім стиснув обидві долоні разом, щоб ненароком нічого не зламати.

– Та нехай уже, мені байдуже, – пробурмотів Біллі.

Я підвівся з-за столу, на ходу знімаючи футболку. Сподіваюсь, що Лі вже дісталась додому.

– Не затримуйся пізно, – гукнув мені навздогін Біллі, коли я штовхнув двері й вибіг надвір.

Я біг у напрямку лісу, а мій одяг розсипався за мною, мов слід із хлібних крихт, наче я хотів знайти дорогу назад. Тепер мені було так просто змінювати свою подобу! Мені навіть не потрібно було про це замислюватись. Моє тіло знало про мої бажання наперед і робило те, чого я волів, перш ніж я просив його про це.

Нарешті я мав чотири лапи і майже летів.

Дерева, що проносились повз мене, злились в один суцільний потік. М’язи працювали легко, в своєму звичайному ритмі. Я без утоми міг бігти в такому темпі цілісінькі дні. Можливо, цього разу я не зупинюсь ніколи.

Але я був не сам.

Мені так шкода, – прошепотів Ембрі в моїй голові.

Я міг бачити його очима. Він був далеко, десь на півночі, але вже біг назад із метою приєднатися до мене. Я загарчав і прискорив біг.

Почекай нас, – подумав дещо незадоволено Квіл. Він був ближче, щойно вибіг із селища.

Дайте мені спокій, – огризнувся я.

У своїй голові я відчував, як вони хвилюються за мене, але намагався заглушити це свистом вітру у вухах. Ось що я ненавидів більш за все – бачити себе їхніми очима, тим гірше, що сьогодні всі очі були сповнені жалощів до мене. Хлопці відчували мою ненависть, але продовжували бігти слідом.

В моїй голові пролунав новий голос.

Дозвольте йому піти, – думки Сема були м’якими, але все одно це був наказ.

Ембрі та Квіл почали уповільнювати ходу.

Якби ж тільки я перестав чути і бачити те, що бачили вони!

В моїй голові було стільки всього, але єдиний спосіб залишитися самому – знову перетворитись на людину, але як людина я не міг терпіти того страшного болю.

Перевертайтесь назад, – керував Сем. – Ембрі, я підхоплю тебе.

Їхні голоси один по одному стихли, і в моїй свідомості настала тиша.

Залишився лише Сем.

Дякую, – подумав я.

Повертайся додому, коли зможеш, – слова були ледь чутними, вони танули в моїй голові, Сем перевертався.

І я залишився сам.

Так було набагато краще. Тепер я чув слабке шарудіння опалого листя під кігтями, шурхіт совиних крил над головою, шум океану – далеко-далеко на заході – і плескіт прибою на узбережжі. Тільки це – і більше нічого. Залишаючи по собі милю по милі, я не відчував нічого, окрім швидкості й гармонійно налагодженої роботи сухожилок та кісток і напруження м’язів.

Якби в моїй голові назавжди могла зостатись така тиша, я б ніколи не перевертався назад на людину. І я був би не першим, хто віддав перевагу тому, щоб залишитись у вовчій шкурі. А може, якщо я втечу досить далеко, мені більше ніколи не доведеться чути когось знову…

Я набрав швидкість, дозволяючи Джейкобу Блеку зникнути разом зі мною.