Текст книги "Затемнення"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 29 (всего у книги 31 страниц)
Я тихенько постукала в двері.
– Заходь, Белло, – мовив Біллі. Ревіння моєї автівки було важко не впізнати.
Я увійшла.
– Добридень, Біллі. Джейк прокинувся? – спитала я.
– Так, він прокинувся десь півгодинки тому, саме перед тим, як пішов лікар. Заходь. Я гадаю, він чекає на тебе.
Я здригнулась, потім зробила глибокий вдих і промовила:
– Дякую.
Я трохи постояла перед дверима Джейкової кімнати, міркуючи, стукати чи ні. Я, така боягузка, спочатку вирішила зазирнути і подивитись, раптом він знов заснув. Мені здавалось, що я маю лише кілька хвилин, але стояла і намагалась потягнути час.
Нарешті, прочинивши двері, я зазирнула в кімнату.
Джейкоб чекав на мене, його обличчя було спокійним і не виказувало жодних емоцій. Змучений, виснажений вираз зник, на його місце прийшла спокійна порожнеча. В його темних очах більше не було жвавості. Мені важко було на нього дивитися, знаючи, що я його майже кохаю. Це знання змінило все набагато сильніше, ніж я гадала. Невже весь цей час йому було так важко…
Дякувати Богу, хтось укрив його ковдрою. Мені було легше не бачити масштабів його ушкоджень.
Я увійшла і тихо зачинила по собі двері.
– Привіт, Джейку, – прошепотіла я.
Спочатку він не відповів. Лише довго дивився на моє лице. Потім, із видимим зусиллям, він змінив вираз свого обличчя на трохи глузливу посмішку.
– Так. Чогось такого я й очікував, – зітхнув він. – Сьогодні все обернулося на гірше. Спочатку я вибрав не те місце і проґавив найкращу бійку, а вся слава дісталась кому? Правильно, Сету. Потім Лі, дурепа, намагалась довести, що вона така сама крута, як і всі ми, а я виявився тим ідіотом, що вирішив її врятувати. Тепер це… – він махнув лівою рукою вбік, де біля дверей, не наважуючись увійти, стояла я.
– Як ти почуваєшся? – прошепотіла я. Господи, що за ідіотське питання!
– Трохи скам’янілим. Лікар Ікло не був упевнений, скільки знеболювального мені потрібно, тож він пішов шляхом проб та помилок. Гадаю, він переборщив із ліками.
– Але зате тобі не болить.
– Так. Принаймні я не відчуваю своїх ушкоджень, – промовив він, знову саркастично посміхаючись.
Я закусила губу. Я ніколи не зможу це зробити. Не витримаю. Чому ніхто не спробував убити мене, коли я хотілапомерти?
Крива усмішка полишила його обличчя, а очі потепліли.
Він зморщив чоло, ніби чимось заклопотаний.
– А ти як? – спитав він, і це прозвучало так, ніби він і справді хвилювався. – З тобою все гаразд?
– Я? – витріщилась я на нього. Він що, забагато ліків випив? – А що?
– Ну, я маю на увазі, що він, звісно ж, нічого злого тобі не заподіяв би, але я не був упевнений, наскільки він розлютиться. Відтоді як я очуняв, я просто божеволів від хвилювання за тебе. Я навіть не знав, дозволить він тобі прийти чи ні. Це незнання було жахливим. Як усе минулося? Він сердився на тебе? Вибач, що ти пережила той жах. Я не хотів, щоб тобі довелось пройти через усе це самій. Я гадав, що буду поряд…
У мене забрало дещицю часу, аби зрозуміти, про що саме він каже. Він швидко лепетав слова, здаючись дедалі більше зніяковілим, доки я не зрозуміла, куди він хилить. І я поквапилась переконати його:
– Ні, Джейку, ні! Зі мною все добре. Навіть занадто добре. Звичайно ж, він не був на мене розлючений. Хоч мені й хотілось цього!
Його очі розширились від здивування, він дивився на мене із жахом.
– Що?
– Він навіть не сердився на мене, і зовсім не сердився на тебе! Він був таким шляхетним, що від цього я почувалась навіть гірше. Мені було б легше, якби він накричав на мене абощо. Не те щоб я це заслужила… я заслужила навіть гірше, ніж просто лайка. Але все це його не хвилює. Він просто хоче, щоб я була щасливою.
– Він не розлютився? – недовірливо перепитав Джейкоб.
– Ні. Він був… навпаки, добрим до мене.
Джейкоб протягом хвилини дивився на мене, а потім різко насупився.
– Чорт забирай, – прогарчав він.
– Що таке, Джейку? Тобі боляче? – я марно змахнула руками й огляділась у пошуках знеболювального.
– Ні! – буркнув він відразливим тоном. – Я не можу в це повірити! Він не поставив тобі ніякого ультиматуму чи чогось такого?
– Ні, нічого схожого… Що таке з тобою?
Він нахмурився та похитав головою.
– Я ніби розраховував, що він відреагує інакше. Чорт його забирай! Він кращий, ніж я гадав.
Те, як він це промовив, нагадало мені сьогоднішній ранок, коли Едвард висловився про повну відсутність етики у Джейкоба, хоча сам Джейкоб і промовив ці слова з набагато більшою злістю. Це означало, що Джейк і досі сподівався, і досі змагався за мене. Я здригнулась, як від удару ножем.
– Він не грає в жодні ігри, Джейку, – тихо зронила я.
– Закладаюся, що грає. Він грає так само наполегливо, як і я, з тією лише відмінністю, що він знає, що робить, а я ні. Не докоряй мені, тому що він кращий маніпулятор, ніж я, адже я не маю такого досвіду, я ще не прожив достатньо, аби навчитися всяких таких штучок.
– Він мною не маніпулює!
– Маніпулює, ще й як маніпулює! Коли ти вже нарешті прокинешся і зрозумієш, що він не такий бездоганний, яким ти його вважаєш?
– Він хоча б не погрожує мені, що вб’є себе, аби примусити себе поцілувати, – огризнулась я. Не встигла я договорити, як уже страшенно пожалкувала про сказане. – Почекай. Вдай, що ти нічого не почув. Я присягаюсь, я не хотіла казати нічого схожого, не хотіла про це згадувати.
Він глибоко вдихнув і промовив спокійним голосом:
– Чому ні?
– Тому що я прийшла сюди не для того, щоб звинувачувати тебе.
– Втім, – рівно промовив він, – усі твої слова цілком справедливі.
– Джейку, мені байдуже. Я не злюся на тебе.
Він посміхнувся.
– Мені тим паче байдуже. Я знав, що ти пробачиш мене, і я дуже радий, що вчинив так. І вчиню знову. Цим учинком я досяг багато чого. Наприклад, змусив тебе зрозуміти, що ти і справдімене кохаєш. Це було того варте.
– Хіба? Невже це справді краще, ніж якби я залишалась у невіданні?
– А хіба ти не думаєш, що це краще хоча б тому, бо ти просто знатимеш, що саме відчуваєш – аби одного дня це знання неочікувано не звалилось на тебе, коли вже запізно і ти заміжня за вампіром?
Я похитала головою.
– Ні. Я не мала на увазі, що це краще для мене. Я мала на увазі, що такий стан речей був би кращим для тебе. Те, що я тепер знаю, що кохаю тебе… чи робить це твоє життя гіршим або кращим? Все одно ж нічого не змінилось. Може, для тебе було б ліпше, може, легше, якби я ніколи ні про що не дізналась?
Він відреагував на моє запитання так серйозно, як я і сподівалась: перш ніж відповісти, він ретельно поміркував.
– Так, ліпше, що ти дізналась, – нарешті вирішив він. – Якби ти не була в курсі… Я б усе життя мучився питанням, чи змінила б ти своє рішення, якби про все дізналася. Тепер я знаю: я зробив усе, що від мене залежало, – він дихав нерівно і заплющив очі.
Цього разу я не противилась, просто не могла противитись бажанню заспокоїти його. Я перетнула кімнату навскоси й уклякнула біля його голови. Сідати на ліжко я побоялась – раптом я штовхну його і Джейку буде боляче, а нахилилась і торкнулась чолом його щоки.
Джейкоб зітхнув і поклав руку на моє волосся.
– Джейку, мені так шкода.
– Я завжди знав, що хочу забагато. Ти ні в чому не винна.
– І ти також, – простогнала я. – Будь ласка.
Він відсторонився, щоб поглянути на мене.
– Що?
– Це мояпровина. І мені вже так набридло, коли всі кажуть, що я тут ні до чого.
Він вишкірився. Але очі залишились серйозними.
– Хочеш, щоб я оголосив тобі догану?
– Взагалі-то… так, хочу.
Джейк піджав губи, міркуючи, наскільки серйозно я кажу. На його обличчі швидко загорілась посмішка, але миттю змінилась найпохмурішим виразом обличчя.
– Поцілувати мене у відповідь було непробачно, – він ніби випльовував ці слова. – Якщо ти знала, що збираєшся забрати свої слова назад, навіщо було так переконливо їх казати?
Я здригнулась і кивнула.
– Пробач мені.
– І що мені від твого «пробач», Белло? Про що ти взагалі думала?
– Я не думала, – прошепотіла я.
– Краще б ти наказала мені померти. Це ж те, чого ти насправді хотіла.
– Ні, Джейкобе, – заскімлила я, відчайдушно борючись зі сльозами. – Ні! Ніколи!
– Ти ж не плачеш? – спитав він, голос його раптово повернувся до нормального тембру. Він нетерпляче засовався на ліжку.
– Ні, – пробурмотіла я, слабо всміхаючись крізь потік раптових сліз.
Він посунувся на ліжку, переносячи всю масу свого тіла на здорову ногу, і спустив її з ліжка, ніби намагаючись підвестися.
– Що ти коїш? – скрикнула я крізь сльози. – Лежи, бовдуре, ти можеш собі зашкодити! – я скочила на ноги і двома руками притулила його здорове плече назад до ліжка.
Він здався і зі стогоном влігся назад, але все одно схопив мене за талію і вклав поруч із собою з неушкодженого боку. Я згорнулась калачиком, намагаючись придушити гіркі сльози об Джейкову гарячу шкіру.
– Не можу повірити, що ти розплакалась, – прошепотів він. – Розумієш, я казав усі ті речі лише тому, що ти мене попросила. Насправді я не мав цього на увазі, – і він погладив мене долонею по плечу.
– Я знаю, – я зробила глибокий рівний вдих, намагаючись заспокоїтись. І як це так вийшло, що я плачу? А він змушений мене заспокоювати? – Втім, усе, що ти сказав, – правда. Дякую, що ти промовив її вголос.
– А я отримаю очки за те, що довів тебе до сліз?
– Певна річ, Джейку, – я спробувала посміхнутись. – Стільки, скільки захочеш.
– Белло, люба, не хвилюйся. Все владнається.
– Щось я досі не розумію – як? – пробурмотіла я.
Він поплескав мене по голові.
– Я поступлюся, і все буде гаразд.
– Чергові ігри? – поцікавилась я, припіднімаючи підборіддя, щоб мати змогу бачити його обличчя.
– Можливо, – він засміявся з певним зусиллям, а потім здригнувся, як від болю. – Але я спробую.
Я насупилась.
– Не будь песимісткою, – наполягав він. – Просто хоч трохи довірся мені.
– Що ти розумієш під «гаразд»?
– Я буду твоїм другом, Белло, – відповів він тихо. – Я не вимагатиму від тебе більшого.
– Я гадаю, вже запізно для цього, Джейку. Як же ми можемо бути друзями, коли ми так палко любимо одне одного?
Він дивився в стелю, погляд був напруженим, так ніби він намагався там щось прочитати.
– Можливо… це має бути дружба на відстані, на дуже великій відстані.
Я зціпила зуби, борючись зі сльозами, які от-от збиралися знов политись із моїх очей. Добре, що в цю мить Джейк на мене не дивився. Я повинна бути сильною, але я не мала гадки як…
– Ти знаєш притчу з Біблії? – раптово запитав він, досі читаючи порожню стелю. – Про царя та двох жінок, що не могли поділити дитину?
– Певна річ. Це притча про царя Соломона.
– Правильно. Про царя Соломона, – повторив він. – Цар наказав розтяти дитину навпіл… але це була лише перевірка. Для того, щоб побачити, хто з жінок відмовиться від своєї частки, щоб захистити дитя.
– Так, я пам’ятаю.
Він обернувся, щоб поглянути на мене.
– Я більше не хочу розтинати тебе навпіл, Белло.
Я розуміла, щó він має на увазі. Таким чином він хотів висловити, що кохає мене більше за Едварда і його капітуляція це підтверджує. Я хотіла захистити Едварда, сказати Джейку, що Едвард зробив би те саме, якби я попросила, якби я дозволила. Але я сама не хотіла відмовлятися від Едварда. Та не було сенсу починати суперечку, це б ранило Джейка ще більше.
Я заплющила очі, шалено бажаючи вгамувати свій біль. Я не мала права нав’язувати Джейку ще і його.
Ми трохи помовчали. Схоже, що Джейкоб чекав, доки я заговорю. А я намагалась вигадати, що сказати.
– Можна, я розкажу тобі, що для мене найгірше? – невпевнено запитав він, коли зрозумів, що я нічого не казатиму. – Ти не проти? Я буду гарним хлопчиком.
– А це допоможе? – прошепотіла я.
– Можливо. Але не зашкодить – це точно.
– Ну, і що ж найгірше?
– Найгірше – знати, що буде попереду.
– Що можебути попереду, – зітхнула я.
– Ні, – Джейкоб похитав головою. – Белло, я ідеально пасую тобі. Життя разом було б для нас легким, комфортним, гармонійним, як дихання. Це був би природній шлях розвитку твого життя… – якийсь час він дивився вдалину і чекав. – Якби світ був таким, яким він повинен бути, якби в ньому не було ніяких чудовиськ і чарів…
Я розуміла його як ніхто, і я знала, що він має рацію. Якби світ був нормальним, таким як слід, тоді Джейкоб і я були б разом. І ми були б щасливі. В тому світі він був би моєю другою половинкою – власне, він міг би бути моєю другою половиною і в цьому світі, якби щось набагато могутніше не затьмарило його, щось настільки могутнє, що в раціональному світі існувати не змогло б.
Чи існує щось у цьому світі і для Джейкоба? Щось чи хтось, хто міг би стати другою половинкою для нього? Я хотіла вірити в те, що існує.
Два майбутніх, дві другі половинки… забагато для однієї людини. І так нечесно, що не я одна повинна за все це розраховуватись! Біль Джейкоба мав зависоку ціну. Міркуючи про цю ціну, я думала також про те, чи вагалась би я, якби одного разу вже не втратила Едварда. Якби я не знала, на що схоже життя без нього. Я не була впевнена у відповіді. Це знання було такою невід’ємною часткою мене, що я не хотіла уявляти, як почуватимусь без Едварда.
– Він для тебе ніби наркотик, Белло, – Джейків голос і досі був м’яким, зовсім не критичним. – Я бачу, що ти вже не можеш жити без нього. Вже запізно. А я був би кориснішим для тебе. Я не був би наркотиком. Я був би повітрям для тебе, твоїм сонцем.
Куточки моїх губ поповзли вгору в задумливій напівусмішці.
– Знаєш, а я так про тебе і думала. Як про сонце. Моє особисте сонце. Ти завжди дуже турботливо розганяєш хмари навколо мене.
Він зітхнув.
– Із хмарами впоратись не проблема. Але, на жаль, я не можу подолати затемнення.
Я поклала руку Джейкові на щоку.
Він голосно видихнув від мого доторку і заплющив очі. Стало дуже тихо. Так тихо, що я могла чути биття його серця, рівне та повільне.
– Розкажи, а що для тебе найгірше? – прошепотів він.
– Ні, не варто.
– Будь ласка.
– Я гадаю, тобі буде боляче це чути.
– Будь ласка.
Як я могла йому опиратися?
– Найгірше те… – я вагалась, але потім слова самі полились із мого горла гіркою правдою. – Найгірше те, що я все бачила, я бачила все наше життя. І я страшенно цього хочу, хочу відчути кожну хвилинку. Я хочу залишитись тут і більше нікуди не іти. Я хочу кохати тебе і робити тебе щасливим. Але я не можу, і це мене вбиває. Як у Сема та Емілії, Джейку, в мене ніколи не було вибору. Я завжди знала, що нічого не зміниться. Може, саме тому я так відчайдушно опиралась тобі.
Схоже було, що йому важко сконцентруватись та вирівняти дихання.
– Я так і знала, що не варто було цього казати.
Він повільно похитав головою.
– Ні. Я радий, що ти мені сказала це. Дякую, – він поцілував мене в потилицю, а потім зітхнув. – Тепер зі мною все буде гаразд.
Я підвела очі – він посміхався.
– То що там, ти зібралась заміж?
– Ми не повинні це обговорювати.
– Я б хотів дізнатись про деякі подробиці. Не знаю, як скоро ми знову зможемо поспілкуватись.
Мені довелося хвилинку передихнути, перш ніж я змогла знов заговорити. Я відповіла на запитання, коли повністю впевнилась, що мій голос буде врівноваженим.
– Взагалі-то це не моя ідея… але так, це правда. Для нього це багато важить. Ось я і подумала, чому б і ні?
Джейк кивнув.
– Це точно. Не така вже і важлива подія у порівнянні з іншими.
Голос його був спокійним, навіть буденним. Я витріщилась на нього, дивуючись, як це йому вдається, – і все зруйнувала. Наші очі на мить зустрілись – і він відвернувся. Я почекала, доки його дихання вирівняється, і заговорила знову:
– Так, у порівнянні з іншими, – погодилась я.
– Скільки ще в тебе залишилось часу?
– Все залежить від того, скільки часу в Аліси забере організація весілля, – я придушила стогін, уявляючи собі, що Аліса здатна влаштувати.
– До чи після? – спитав він коротко.
Я знала, щó він має на увазі.
– Після.
Він кивнув. Це було для нього полегшенням. Мені стало цікаво, скільки безсонних ночей він провів, очікуючи на мій випускний.
– Тобі страшно? – прошепотів він.
– Так, – прошепотіла я у відповідь.
– Чого ти боїшся? – зараз я ледь чула його голос. Джейк дивився вниз, на мої руки.
– Багато чого, – я хотіла зробити власний голос безтурботним, але все одно залишалась чесною. – Я ніколи не була мазохісткою, тож на біль із нетерпінням не чекаю. І я б дуже хотіла, щоб у цей момент Едвард був подалі від мене: не хочу, щоб він страждав разом зі мною, але не думаю, що це можливо. Ще турбуюсь, що буде з Чарлі та Рене… І останнє – я дуже сподіваюсь, що навчусь себе контролювати швидко. Раптом я стану такою небезпечною, що зграї доведеться мене знищити?
Він несхвально подивився на мене.
– Я покалічу будь-кого з моїх братів, хто спробує хоча б пальцем тебе торкнутись.
– Дякую.
Він байдуже всміхнувся. А потім нахмурився.
– Але хіба це не є найнебезпечнішим? Усі історії розповідають, що це дуже важко… вампіри втрачають контроль… буває, люди вмирають іще до перетворення… – він ковтнув.
– Ні, цього я не боюсь. Дурненький Джейкобе, невже ти віриш в усі ці легенди про вурдалаків?
Він, очевидячки, не оцінив моєї спроби пожартувати.
– Гаразд, так чи інак, є багато чого, про що слід хвилюватися. Але, врешті-решт, воно того варте.
Він неохоче кивнув, проте я знала, що він жодним чином зі мною не згоден.
Я витягла шию, аби шепнути дещо йому на вухо, і поклала щоку на його теплу шкіру.
– Ти знаєш, що я тебе люблю.
– Я знаю, – видихнув він, і його рука автоматично обвилася навколо моєї талії. – Ти ж знаєш, як би я хотів, щоб цього було достатньо.
– Так.
– Я завжди чекатиму на тебе, Белло, – пообіцяв він. Його голос став тихішим, і він забрав руку з моєї талії. Я відійшла від нього з тупим, щемким відчуттям утрати, відчуваючи, як серце моє розривається навпіл, ніби частина мене залишається позаду, там, на ліжку, поряд із ним.
– Ти завжди матимеш запасний варіант, якщо захочеш цього. Я зробила зусилля всміхнутися.
– Доки моє серце не припинить битися.
Він вишкірив зуби.
– Знаєш, може, я зможу прийняти тебе і потім, все залежатиме від того, наскільки сильно ти смердітимеш.
– Як ти гадаєш, мені прийти ще раз, аби тебе побачити? Чи краще вже цього не робити?
– Я поміркую і повідомлю тебе, – відповів він. – Можливо, мені знадобиться компанія, щоб не з’їхати з глузду. Суперхірург-вампір наказав мені лежати в ліжку і не перевертатися, бо це може призвести до того, що кістки знов неправильно зростуться, – Джейкоб скривився.
– Будь гарним хлопчиком і роби те, що велить Карлайл. Тоді ти видужаєш швидше.
– Безумовно, безумовно.
– Мені цікаво, коли це вже нарешті трапиться, – вела далі я, – коли вже твою увагу приверне гідна дівчина.
– Не дуже на це сподівайся, – голос Джейкоба різко скис. – Хоча для тебе, мабуть, це буде полегшенням.
– Може, так, а може, й ні. Я, ймовірно, думатиму, що вона не досить гарна для тебе. Цікаво, наскільки я ревнуватиму.
– Це може бути весело, – реготнув він.
– Дай мені знати, якщо захочеш побачитись, і я приїду, – пообіцяла я.
Зітхнувши, він обернувся до мене.
Я нахилилась до нього й обережно його поцілувала.
– Джейкобе, я тебе люблю.
Він тихо засміявся.
– А я тебе кохаю.
З непоясненним виразом в чорних очах Джейкоб дивився, як я залишаю його кімнату.
РОЗДІЛ 27. ПРАВИЛА
Мені не вдалось забратися далеко, перш ніж їхати далі стало неможливо. Коли я більше не бачила дороги, то дозволила колесам з’їхати в кювет і повільно зупинила авто. Важко обм’якнувши на сидінні, я дозволила тій слабкості, з якою я боролась у кімнаті Джейкоба, опанувати мене. Це було гірше, ніж я могла собі уявити – я не очікувала, що усвідомлення всього, що трапилось, так боляче мене ранитиме. Я вчинила правильно, що приховала свій біль від Джейкоба. Ніхто не повинен його бачити.
Але мені не вдалось побути наодинці з собою довго – хіба що рівно стільки, скільки знадобилось Алісі, щоб побачити мене на узбіччі, і ще кілька хвилин, доки Едвард дістався до мене. Двері рипнули, і він на руках виніс мене з машини.
Спочатку від його присутності стало тільки гірше. Тому що маленька часточка мене з кожною хвилиною ставала дедалі голоснішою та лютішою, вона волала в мені, потребуючи обіймів інших рук. А потім прокинулось відчуття провини, яке заглушило біль, замінюючи його на новий.
Едвард нічого не казав, він просто дозволяв мені виплакатись, доки я не почала бубоніти ім’я Чарлі.
– Ти справді готова їхати додому? – спитав він із сумнівом.
Після декількох спроб у мене нарешті вийшло повідомити Едварда, що найближчим часом мені все одно краще не стане. Мені потрібно було дістатися додому, доки Чарлі не вирішить, що вже пізно, і не почне телефонувати Біллі.
Едвард віз мене додому – вперше не намагаючись вичавити з мого пікапа максимум швидкості; однією рукою він міцно обіймав мене, а другою керував. Усю дорогу я відчайдушно намагалась опанувати себе. Спочатку всі мої спроби провалювались, але я не здавалась. Я казала собі: «Лише декілька хвилин із Чарлі. Просто доведеться кілька разів вибачитись чи збрехати, а потім я знову можу розкиснути. Я повинна зібратися». Я блукала в своїх думках у пошуках додаткових резервів сил.
Але сил вистачило лише на те, щоб придушити схлипування, але не припинити їх зовсім. Сльози продовжували струмочками котитися по щоках. Я не знала, що мені зробити, аби вгамувати їх, і вже навіть полишила спроби.
– Чекай мене нагорі, – прошепотіла я, коли ми під’їхати додому.
Едвард на хвилинку пригорнув мене і зник.
Щойно зайшовши в будинок, я попрямувала одразу до сходів.
– Белло, – покликав мене Чарлі зі свого звичного місця на дивані, коли я проходила повз вітальню.
Не кажучи ані слова, я обернулась до нього. Його очі розширились, і він підхопився на ноги.
– Що трапилось? Щось із Джейкобом? – стривожено запитав він.
Я роздратовано похитала головою, намагаючись впоратись із голосом.
– З ним усе гаразд, усе гаразд, – запевнила я Чарлі, і мій голос звучав тихо та хрипло.
З Джейкобом і справді все було гаразд, принаймні фізично, а саме про це Чарлі зараз і хвилювався.
– Тоді що трапилось? – він схопив мене за плечі, в його широко розплющених очах і досі читалась тривога. – Що з тобою трапилось?
Мабуть, я мала гірший вигляд, ніж мені здавалось.
– Нічого, тату. Я… просто поговорила з Джейкобом про… деякі речі. Це було важко. Але зі мною все гаразд.
Його тривога почала стихати, їй на зміну прийшов осуд.
– Це справді був найкращий час для таких розмов? – спитав він.
– Мабуть, ні, тату, але в мене не було іншого вибору – і прийшов час його робити… Іноді трапляється так, що досягти компромісу неможливо.
Він повільно похитав головою.
– Як він тримався?
Я не відповіла.
Чарлі з хвилину дивився мені в очі, а потім кивнув.
Вираз мого обличчя був красномовнішим, ніж будь-яка відповідь.
– Сподіваюсь, ти не зашкодила його одужанню.
– Він борець, він упорається, – пробурмотіла я.
Чарлі зітхнув.
Я відчувала, як мій самоконтроль тане.
– Я буду в своїй кімнаті, – сказала я Чарлі, звільняючись від його обіймів.
– Гаразд, – погодився він. Мабуть, побачив, як у моїх очах набрякають вологі краплі. Нічого не лякало Чарлі більше за мої сльози.
Засліплена сльозами, я рушила нагору. Тільки-но я опинилась у своїй кімнаті, то одразу схопилась за защіпку браслета, намагаючись розстібнути її тремтячими пальцями.
– Ні, Белло, – прошепотів Едвард, беручи мене за руку. – Не треба. Це частинка тебе.
Він ніжно пригорнув мене, і сльози з новою силою заструмили з очей.
Мені здавалось, що цей довжелезний день усе видовжується, і видовжується, і видовжується. Цікаво, він узагалі коли-небудь скінчиться?
Але незважаючи на те, що ніч тяглась також безжально повільно, це не була найгірша ніч мого життя. Вона принесла мені заспокоєння. До того ж я була не сама, і це була найбільша для мене втіха.
Страх Чарлі перед емоційним вибухом утримував його від перевірок. Незважаючи на те, що я поводилася тихо, гадаю, що сьогодні йому також не вдалось заснути.
Сьогодні вночі, обертаючись назад, я з нестерпною ясністю усвідомила всю свою непередбачливість. Я бачила кожну свою помилку, найменші подробиці болю та образ, що сама завдала. Я усвідомила їх усі, маленькі й великі. Весь біль, що я заподіяла Джейкобу, всі образи, яких я завдала Едварду, – все звалилося в одну купу, від якої я не могла відкараскатись чи пройти повз.
Я зрозуміла, що помилялась, порівнюючи їх двох із магнітами. Це не Едварда та Джейкоба я намагалась з’єднати в одне. Це були дві мої половинки – Белла Едварда ти Белла Джейкоба. Але існувати разом вони не можуть, і мені не варто було намагатись їх поєднати.
Я завдала їм обом стільки болю!
Сьогодні вночі я згадала обіцянку, яку дала сама собі вранці: що Едвард ніколи більше не побачить сліз, які я проливаю за Джейкобом Блеком. Від цієї думки в мене почалась істерика, яка налякала Едварда ще більше, ніж мої невтішні ридання. Але, вичерпавшись, істерика скоро припинилась.
Едвард майже нічого не говорив, він просто лежав поряд зі мною на ліжку і дозволяв псувати його сорочку, яку я безупинно зрошувала своїми гіркими слізьми.
Все тривало довше, ніж я очікувала. Маленькій зламаній частинці мене було потрібно чимало часу, щоб виплакатись. Аж ось усе скінчилось. Нарешті я заспокоїлась і заснула, спустошена та виснажена. Але забуття не принесло мені полегшення від болю, це було більше схоже на заціпеніння, млявий спокій, який зазвичай спричиняється дією ліків. І хоч таке забуття зробило моє існування трохи менш болючим, але біль усе одно залишився, навіки оселившись десь глибоко всередині мене. Я знала про це навіть уві сні, і мій біль допоміг мені наважитись на те, що я і так повинна була зробити.
Ранок майже нічого не змінив, біль не вщух, лише став трохи більш стерпним, і я прийняла його беззаперечно. Підсвідомо я розуміла, що кожна наступна сльоза озиватиметься в мені новим страшенним болем. Відсьогодні це стане часткою мене. Всі кажуть: час лікує. Але мені було байдуже, вилікує він мене чи ні, – я хотіла, щоб стало легше Джейкобу, щоб він знову зміг стати щасливим.
Прокинувшись, я була готова до дій, не було більше ніякої дезорієнтації. Я розплющила очі – нарешті сухі – і зустрілась із занепокоєним поглядом Едварда.
– Привіт, – хрипло промовила я і відкашлялась, намагаючись прочистити горло.
Він не відповів, дивлячись на мене, очікуючи продовження ридань.
– Ні, зі мною все гаразд, – запевнила його я. – Це більше не повториться.
У відповідь на мої слова його очі звузились.
– Мені шкода, що тобі довелось це побачити, – промовила я. – Це було нечесно щодо тебе.
Він узяв долонями моє обличчя.
– Белло… ти впевнена? Ти впевнена, що зробила правильний вибір? Я ніколи не бачив, щоб тобі було так боляче… – на останньому слові його голос затремтів.
Але я відчувала і більший біль.
Я торкнулась Едвардових вуст.
– Так, упевнена.
– Ну, не знаю… – його брови вигнулись. – Якщо це завдає тобі такого болю, тоді як це може бути правильним?
– Едварде, я знаю, без кого я жити не можу.
– Але…
Я похитала головою.
– Ти не розумієш. Можливо, тиі зміг би бути достатньо сильним, або достатньо мужнім, щоб жити без мене, якщо так буде потрібно. А я ніколи не зможу піти на таку жертву. Мені потрібно бути з тобою. Лише так я зможу жити.
Він і досі сумнівався. Я не повинна була дозволяти йому залишатись поряд зі мною цієї ночі. Але він був так мені потрібен…
– Передай мені, будь ласка, оту книжку, – попросила я, показуючи на полицю за його спиною.
Він здивовано нахмурив брови, але дав мені книжку доволі швидко.
– Знову? – спитав він.
– Просто хочу знайти один уривок… і прочитати, як саме вона висловилась… – я погортала книжку і швидко знайшла потрібну сторінку. Куточок на цій сторінці часто загинався і був схожий на собаче вухо, тому що саме на цій сторінці я часто-густо зупинялась.
– Кеті – чудовисько, але дещо вона сказала правильно, – пробурмотіла я і тихо прочитала, в основному для себе: «Якщо все навколо зникне, а він залишиться, – моє існування триватиме й далі, та якщо усе залишиться, а його не буде, – всесвіт стане для мене безмежно чужим, і я більше не вважатиму себе його часткою» [25]25
Е. Бронте, «Буремний Перевал». Пер. О. Андріяш.
[Закрыть]. Я кивнула, знову сама собі. – Тепер я точно знаю, що вона має на увазі. І я точно знаю, без кого мій всесвіт стане чужим.
Едвард узяв книгу в мене з рук і кинув її через кімнату, з легким стуком вона приземлилась на мій письмовий стіл.
Він оповив руками мою талію.
На його бездоганному обличчі з’явилась легка усмішка, незважаючи на те, що чоло і досі вкривали стурбовані зморшки.
– Гіткліфу також є що сказати, – зауважив він.
Щоб зацитувати героя, книжка Едвардові була не потрібна.
Він притиснув мене міцніше і прошепотів на вухо:
– «Не можу жити без мого життя, без моєї душі!»
– Так, – тихо озвалась я. – Саме про це я і веду мову.
– Белло, я не хочу бачити тебе такою нещасною. Може…
– Ні, Едварде. Я накоїла багато дурниць, і тепер мені доведеться з цим жити. Але я знаю, чого хочу, і що мені потрібно… і що я збираюсь робити.
– І що ж мизбираємось робити?
Я посміхнулась на його маленьку поправку, а потім зітхнула.
– Ми збираємось зустрітись з Алісою.
Аліса вже стояла на нижній сходинці ґанку, занадто нетерпляча, щоб дочекатися нас усередині. Здавалось, ще трохи – і вона затанцює, схвильована тими новинами, які, як, власне, вона і передбачала, я приїхала їй повідомити.
– Белло, дякую! – проспівала вона, коли ми вилізли з пікапа.
– Алісо, спокійно, – попередила я її, піднімаючи руку, щоб трохи стишити її запал. – Я маю декілька обмежувальних вимог.
– Я знаю, знаю, знаю. Я лише наполягаю, щоб дата була призначена не пізніше, ніж на тринадцяте серпня, а в тебе є право викреслювати зі списку запрошених кого завгодно, і якщо я з чимось переборщу, можеш не розмовляти зі мною до кінця життя.
– Гаразд, домовились. Дуже добре, що ти вже знаєш правила.
– Белло, не хвилюйся, все буде бездоганно. Хочеш побачити свою весільну сукню?
Мені знадобилося зробити кілька глибоких вдихів. «Все що завгодно, аби вона була щаслива», – промовила я сама до себе.
– Чому б і ні?
Аліса самовдоволено всміхнулась.
– Гм, Алісо, – промовила я, силкуючись, щоб мій голос звучав цілком буденно, – коли це ти встигла дістати для мене сукню?
Мабуть, мені не варто було цього казати. Едвард стиснув мою руку.
Аліса вже зайшла в дім і прямувала до сходів.
– Такі справи, Белло, забирають купу часу, – почала вона пояснювати. Відповідала вона якось… ухильно. – Я маю на увазі, що я, звісно, небула впевнена, що все вийде саме так, але деяка вірогідність все ж існувала…
– Коли? – спитала я знову.
– Розумієш, у Перейн Брюєра потрібно записуватись у чергу, – відповіла вона, захищаючись. – Шедеври з тканини не виникають за одну ніч. Якби я не подбала про це заздалегідь, тобі б довелося вдягнути якусь гидоту!
