Текст книги "Затемнення"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 31 страниц)
Карлайл миттю опинився біля Джаспера. Він узяв наймолодшого сина за руку, стримуючи.
– Чи не змінили ви своєї думки, юна леді? – запитав Карлайл, як завжди, спокійний. – Ми не хочемо вас знищувати, але нам доведеться, якщо ви не навчитесь себе контролювати.
– Як ви можете це витримувати? – простогнала дівчинка високим чистим голосом. – Я її хочу, – яскраво-червоні очі дивились на Едварда та, поминаючи Едварда, на мене, і її нігті знову вгрузли у тверду землю.
– Ти повинна цього навчитися, – похмуро сказав їй Карлайл. – Наприклад, робити вправи, щоб навчитися самоконтролю. Це можливо, і це єдине, що може тебе зараз урятувати.
Дівчина обхопила голову брудними руками і тихо заскавчала.
– Ми можемо відійти від неї? – прошепотіла я, тягнучи Едварда за руку. Зуби дівчини заголились, коли вона почула мій голос, а на обличчі відбилась мука.
– Нам краще залишатись тут, – тихо промовив Едвард. – Вонивже наближаються до нас із північного краю галявини.
Я обвела поглядом галявину, моє серце шалено калатало, але я не могла нічого вгледіти крізь густу завісу туману.
Через секунду безплідних пошуків мій погляд знов сфокусувався на молодій вампірці. Вона і досі не могла відірвати очей від мене, в її зіницях палахкотіло божевілля.
Ми довго дивились одна на одну. Карé з темного волосся обрамляло її біле, ніби гіпсове, обличчя. Було важко сказати, чи вона гарна, оскільки всі риси викривились від муки та спраги. Здавалось, на молодому обличчі є тільки ті шалені очі, від яких майже неможливо відвести погляд. Вона злісно витріщалась на мене, здригаючись і звиваючись від болю що кілька секунд.
Я пильно й уважно поглядала на неї, міркуючи: а не дивлюсь я часом у дзеркало з моїм власним відображенням у недалекому майбутньому?
Потім Карлайл і Джаспер від вогнища попрямували до нас. Еммет, Розалія та Есме сходились щільніше до того місця, де стояли Едвард, Аліса та я. Формувався об’єднаний фронт, як висловився Едвард, зі мною в самому його серці, у найбезпечнішому місці.
Я із зусиллям відірвала очі від дикої дівчинки, щоб хоч поглядом пошукати чудовиськ, які наближались.
І досі не було нічого видно. Я зиркнула на Едварда, його зіниці дивились чітко поперед себе. Я спробувала прослідкувати за його поглядом, але побачила лише смог, густий оліїстий смог, що стелився над землею і повільно підіймався вгору, мов хвилі. Він здіймався всюди, темніший посередині.
– Гм… – тихо промовив мертвий голос із туману. Я впізнала цей тон одразу.
– Ласкаво просимо, Джейн, – голос Едварда був чемним і холодним.
З туману почали випливати темні фігури, розділяючись і набуваючи чітких форм. Я знала, що попереду всіх буде Джейн, у найтемнішому, майже чорному плащі, і її фігура буде найменшою, майже на два фути нижчою за інших. Я могла тільки вгадувати янгольські риси її обличчя під тінню каптура.
Чотири закутані постаті, що височіли позаду неї, також чимось були мені знайомими. Я була впевнена, що впізнала найвищого з гвардійців, і поки я витріщалась, намагаючись знайти докази на підтвердження своєї підозри, Фелікс підвів голову. Його каптур повільно зісковзнув із голови, він підморгнув мені та посміхнувся. Едвард завмер біля мене, старанно себе стримуючи.
Уважний погляд Джейн сковзнув по блискучих обличчях Калленів і зупинився на дівчинці-перволіткові. Та знову обхопила голову руками.
– Я щось не розумію, – голос Джейн був маловиразним, але вже не таким незацікавленим, як раніше.
– Вона капітулювала, – пояснив Едвард, відповідаючи на збентеження, що виникло в її мозку.
Очі Джейн спалахнули від здивування.
– Капітулювала?
Фелікс та ще одна тінь обмінялися швидкими поглядами. Едвард знизав плечима.
– Карлайл дав їй право вибору.
– Для тих, хто порушує правила, немає вибору, – категорично промовила Джейн.
Потім заговорив Карлайл, і голос його був спокійний та лагідний.
– Все в твоїх руках. Доки вона не збирається нас атакувати, не бачу сенсу її знищувати. Їй ніколи не розповідали, які є правила і як треба поводитись.
– Це не стосується справи, – наполягала Джейн.
– Як скажеш.
Джейн приголомшено дивилась на Карлайла. Вона дрібно похитала головою, а потім виклала свої думки.
– Аро передбачав, що ми зайдемо досить далеко на захід, аби зустрітися з вами, Карлайле. Він передавав вітання.
Карлайл кивнув.
– Буду вдячний, якщо ви передасте йому взаємні вітання від мене.
– Певна річ, – Джейн посміхнулась. Її обличчя було майже нестерпно гарним, коли на ньому з’являлись емоції. Вона глянула на дим.
– Схоже, що ви вже виконали всю нашу роботу на сьогодні… майже всю, – її очі хижо подивились на полонянку. – Просто заради професійної цікавості, скажіть, скільки їх тут було? Вони влаштували великий гармидер в Сієтлі.
– Вісімнадцять, з цією дівчинкою включно, – озвався Карлайл.
Очі Джейн розширились, вона знов зиркнула на вогонь, щоб іще раз оцінити його масштаби. Фелікс та інша тінь знов обмінялись поглядами, цього разу довшими.
– Вісімнадцять? – повторила вона, вперше її голос звучав невпевнено.
– Всі як нова копійка, – промовив Карлайл тоном, який не можна було поставити під сумнів, – всі недосвідчені.
– Всі? – голос Джейн став колючим. – Тоді хто ж їх створив?
– Її звали Вікторія, – відповів Едвард, жодної емоції не пролунало в його голосі.
– Що? – перепитала Джейн.
Едвард хитнув головою в бік східного лісу.
Вона прослідкувала за його поглядом і сфокусувалася на якійсь крапці у глибині лісу. Гадаю, що вона помітила другий стовп диму. Я не оберталась, щоб перевірити свої здогадки.
Джейн довго вивчала очима ліс, а потім обернулась до вогню, що палав поряд.
– А ця Вікторія була на додачу до тих вісімнадцяти, що воювали тут?
– Так. З нею прийшов лише один. Він був не таким недосвідченим, як інші, але йому також як вурдалаку було щонайбільше рік.
– Двадцять, – видихнула Джейн. – А хто ж покінчив зі створювачкою?
– Я, – відповів їй Едвард.
Вона повернулась до дівчинки, що сиділа біля вогнища, її очі звузились.
– Гей, ти там, – її голос звучав ще неприємніше, ніж раніше, – як твоє ім’я?
Дівчина-перволіток кинула на Джейн недобрий погляд, і її губи тільки міцніше стиснулись.
У відповідь та лише янгольськи посміхнулась.
Тіло дівчинки вигнулось і прибрало ненатуральної пози, а вереск, яким вона спробувала відповісти, проколював мозок, ніби голкою. Я відвела погляд, борючись із бажанням затиснути вуха. Скрипнула зубами, сподіваючись таким чином контролювати свій шлунок. Вереск посилювався. Тоді я спробувала зосередитися на обличчі Едварда, гладенькому і беземоційному, але воно нагадало мені, як Едвард страждав під пекельним поглядом Джейн, і мені стало млосно. Замість цього я подивилась на Алісу та Есме, що стояли поряд. Їхні обличчя були такими ж беземоційними, як і в Едварда.
Нарешті стало тихо.
– Твоє ім’я? – знову промовила Джейн рівним голосом.
– Брі, – видихнула дівчинка.
Джейн посміхнулась, а дівчина знов завищала. Я затамувала подих, доки цей зойк агонії не затих.
– Вона і так розповість тобі все, що ти хочеш знати, – промовив Едвард крізь зуби. – Не обов’язково чинити так.
Джейн поглянула на нього, в її зазвичай мертвих очах промайнула веселість.
– Так, я знаю, – озвалась вона до Едварда, вишкірившись, перш ніж обернутись назад до юної вампірки Брі.
– Брі, – промовила Джейн, її голос знову був холодним. – Це все правда? Вас і справді було двадцятеро?
Дівчина, важко дихаючи, лежала, притиснувшись щокою до землі. Вона швидко заторохкотіла:
– Дев’ятнадцять чи двадцять, може, більше, я не знаю! – вона зіщулилась, остерігаючись, що її незнання може призвести до нового раунду тортур. – Сара та ще один перволіток, імені я не знаю, загинули дорогою сюди…
– А ця Вікторія? Це вона тебе створила?
– Я не знаю, – відповіла дівчинка, знов здригаючись від погляду Джейн, – Райлі ніколи не називав її імені. А тієї ночі я не бачила… було так темно… і так боліло… – Брі раптово здригнулась. – Він не хотів, щоб ми думали про неї. Він сказав, що наші думки небезпечні…
Джейн кинула погляд на Едварда, а потім знов на дівчинку.
Вікторія все дуже добре продумала. Якби вона не пішла по Едвардовому сліду, те, що вона причетна до всього цього, дізнатися було б неможливо…
– Розкажи мені про Райлі, – знов звернулась до неї Джейн. – Чому він привів вас сюди?
– Райлі сказав нам, що тут ми повинні знищити дивних жовтооких вурдалаків, – Брі бурмотіла швидко та охоче. – Він сказав, що це буде легко. Що місто під їхнім контролем і вони збираються напасти на нас. А ще він сказав, тільки-но їх не стане, вся кров буде належати нам. Він дав нам понюхати її запах, – Брі підняла руку і вказала пальцем у моєму напрямку. – І запевнив, що завдяки цьому ми знайдемо вірний шлях до жовтооких, тому що вона буде з ними. А ще він сказав, хто перший до неї добереться, той її і отримає.
Я чула, як клацнула позаду мене щелепа Едварда.
– Схоже, Райлі помилявся щодо простоти свого завдання, – зауважила Джейн.
Брі кивнула, здавалось, вона відчуває полегшення від того, що розмова перетікає у таке безболісне річище. Вона обережно сіла.
– Я не знаю, що трапилось. Ми розділились, але другий загін сюди не дійшов. І Райлі полишив нас і не прийшов на допомогу, як обіцяв. А потім усе сплуталось, і всіх розірвали на шматки, – вона знову здригнулась. – А цей, – вона глянула на Карлайла, – цей сказав, що мені не завдадуть шкоди, якщо я припиню битися.
– Ах, юне створіння, їм не дано пропонувати такі подарунки, – промовила Джейн дивно лагідним голосом. – Порушення законів призводить до покарання.
Брі витріщилась на неї, нічого не розуміючи.
Джейн поглянула на Карлайла.
– Ви впевнені, що тут усі? І ті, що відділились?
Обличчя Карлайла було спокійним, він кивнув.
– Ми також розділились.
Джейн напівусміхнулась.
– Не можу заперечувати, що я вражена.
Велетенські тіні позаду неї щось забурмотіли на згоду.
– Я ніколи не бачила, щоб клан невеличкого розміру залишався цілим та неушкодженим після такого нападу. Ви знаєте, що за цим стоїть? Все має дуже дивний вигляд, якщо взяти до уваги той спосіб життя, що ви тут ведете. І чому людина виступила ключовою фігурою? – її очі неохоче зупинились на мені лише на одну коротку секунду.
Я здригнулась.
– Вікторія мала на Беллу зуб, – відповів Едвард байдужим голосом.
Джейн засміялась, звук нагадував дзенькіт золотих дзвіночків, безтурботний дитячий сміх.
– Здається, Белла викликає на диво сильну реакцію у всіх із нашого племені, – вона посміхалась особисто мені, споглядаючи мою реакцію, в неї ж самої було блаженне обличчя.
Едвард напружився. Я встигла подивитись на нього, перш ніж він обернувся обличчям до Джейн.
– Чи не могла б ти це припинити? – звернувся він до неї напруженим тоном.
Джейн знову легко засміялась.
– Просто перевіряю. Адже від цього немає жодної шкоди, чи не так?
Я здригнулась, глибоко вдячна долі, що незвичайна особливість мого організму, яка захистила мене від впливу Джейн нашої минулої зустрічі, й досі працювала. Рука Едварда пригорнула мене.
– Що ж, здається, нам немає що тут робити. Дивно, – промовила Джейн, у її голосі знову з’явилась байдужість. – Ми не звикли бути непотрібними. Дуже шкода, що ми проґавили битву. Судячи з усього, було б цікавенько на це подивитись.
– Так, авжеж, – різким голосом швидко озвався до неї Едвард. – Ви ж були зовсім поряд. Шкода, що ви запізнились на якихось півгодини. Можливо, тоді б ви і встигли виконати свої обов’язки.
Джейн непохитно витримала погляд Едварда.
– Згодна, дуже прикро, що все так обернулось, правда ж?
Едвард коротко кивнув, ніби сам до себе: його підозри підтверджувалися.
Джейн знов відвернулася, щоб поглянути на перволітка на ім’я Брі, її обличчя висловлювало цілковиту нудьгу.
– Феліксе, ходи-но, – розтягуючи слова, покликала вона.
– Почекай, – гукнув Едвард.
Джейн звела одну брову, але Едвард, дивлячись на Карлайла, швидко заговорив:
– Ми можемо пояснити цій дівчинці правила. Вона, здається, здатна навчитися. Вона просто не знала, що коїла.
– Він правий, – додав Карлайл. – Ми повністю готові взяти на себе відповідальність за Брі.
Вираз обличчя Джейн застиг між розважливістю та сумнівом.
– Ми не робимо винятків, – відповіла вона. – І не надаємо других шансів. Це погано впливає на нашу репутацію. Що нагадує мені…
Раптом її очі знов дивились на мене, і на її обличчі херувима з’явились чудові ямочки.
– Гаю буде дужецікаво дізнатися про те, що ти і досі людина, Белло. Можливо, він навіть вас навідає.
– Дата вже визначена, – вперше за весь час заговорила Аліса, звертаючись до Джейн. – Можливо, ми самі зберемося навідати вас за кілька місяців.
Джейн блякло посміхнулась і байдуже знизала плечима, не дивлячись на Алісу. Вона обернула обличчя до Карлайла.
– Було приємно зустрітися з вами, Карлайле, я гадала, Аро перебільшує. Отже, до зустрічі…
Карлайл кивнув, його обличчя було засмученим.
– Феліксе, подбай тут про все, – сказала Джейн знудженим голосом, кивнувши в бік Брі. – А я хочу додому.
– Не дивись, – прошепотів Едвард мені на вухо.
Раптом мені нестерпно закортіло дослухатись до його поради. Впродовж сьогоднішнього дня я вже бачила більш ніж достатньо – більш ніж достатньо навіть для цілого життя. Я міцно склепила повіки й заховала обличчя на грудях у Едварда.
Але я й досі могла чути.
Пролунало глибоке грудне гарчання, а потім пронизливий плач, який був жахливо знайомим. Але цей звук швидко затих, йому на заміну прийшло нудотне хрустіння та ляскання.
Едвард заспокійливо гладив мене по спині.
– Ходімо, – промовила Джейн, і коли я підвела очі, то побачила лише спини високих хлопців у сірих мантіях, що танули у димі, який стелився по землі. Свіжий запах ладану знову різав ніс.
Нарешті сірі мантії зникли у густому тумані.
РОЗДІЛ 26. ЕТИКА
Туалетний столик у ванній кімнаті Аліси був заставлений сотнею різних засобів, покликаних зробити шкіру гарною. Враховуючи, що всі мешканці будинку і без того мали бездоганну шкіру, до того ж непроникну для всіляких кремів, я дійшла висновку, що більшість цих пляшечок та баночок вона придбала виключно для мене. Я бездумно читала етикетки, жаліючи про марно витрачені гроші.
Читала й уникала дивитись на себе у видовжене дзеркало.
Аліса розчісувала моє волосся повільними ритмічними рухами.
– Алісо, досить, – промовила я блякло. – Я хочу повернутись у Ла-Пуш.
Скільки годин я прочекала, доки Чарлі нарештіпокинув будинок Біллі, щоб я отримала змогу побачити Джейкоба? Кожна хвилина, поки я не знала, чи ще дихає Джейкоб, чи вже ні, здавалась мені вічністю. І ось, коли мені нарешті дозволили поїхати і переконатися на власні очі, що Джейкоб живий-здоровий, час сплинув так швидко! Я відчувала, що ось-ось задихнусь, доки Аліса телефонувала Едвардові й наполягала на тому, щоб ми продовжували притримуватись легенди про ночівлю в гостях у Калленів. Тепер це все здавалось мені таким несуттєвим…
– Джейкоб і досі не отямився, – сказала мені Аліса. – Карлайл або Едвард зателефонують, коли він прокинеться. Та й у будь-якому разі тобі спочатку потрібно зустрітися з Чарлі. Він був у Біллі й бачив Едварда та Карлайла, він знає, що вони повернулись із походу. І він неодмінно щось запідозрить, якщо ти не повернешся додому найближчим часом.
До тої миті я вже вивчила свою легенду напам’ять.
– Мені байдуже, я хочу буди поряд, коли Джейкоб отямиться.
– Зараз ти повинна подумати про Чарлі. В тебе був довгий день – вибач, я знаю, що це нічого не змінить, але все одно це не означає, що ти можеш уникати своїх обов’язків, – Алісин голос був серйозним, майже докірливим. – Зараз важливіше, ніж зазвичай, щоб Чарлі залишався в безпечному невіданні. Спочатку виконай свою роль, Белло, а потім роби все що заманеться. Бути членом сім’ї Калленів означає бути відповідальною.
Звісно ж, вона мала рацію. І навіть із цієї самої причини – причини, яка важливіша за весь мій біль та почуття провини, – Карлайл ніколи б не вмовив мене полишити Джейкоба, притомного чи ні.
– Їдь додому, – наказала мені Аліса. – Поспілкуйся з Чарлі. Понови своє алібі. Не примушуй батька хвилюватися.
Я різко підвелася, до ніг миттю прилила кров, було таке відчуття, що мене водночас колють тисячі мікроскопічних голочок. Очевидячки, я занадто довго сиділа незворушно.
– В цій сукні ти маєш запаморочливий вигляд, – провуркотіла Аліса.
– А? Так… е-е-е… дякую тобі за одяг, – промимрила я швидше з увічливості, ніж зі справжньої вдячності.
– Тобі потрібні докази, – промовила Аліса, її очі були невинними та широко розплющеними. – Що за поїздка по покупки без, власне, покупок? До речі, сукня і справді тобі личить.
Я кліпнула очима, не в змозі згадати, в що саме Аліса мене вдягла. Я не могла зосередити думки на чомусь одному навіть на кілька секунд, вони розбігались, як таргани від світла…
– Белло, з Джейкобом усе гаразд, – промовила Аліса, з легкістю відганяючи мою попередню думку. – Не треба квапитися. Якби ти знала, скільки додаткового морфію Карлайл уколов йому – незважаючи на те, що його тіло, маючи високу температуру, спалює ліки дуже швидко, – ти б знала, що він іще «трохи» побуде у відключці.
Принаймні йому не боліло. Поки що.
– Може, є щось, про що ти хочеш поговорити, перш ніж підеш? – співчутливо додала Аліса. – Певно, події сьогоднішнього дня трохи тебе травмували.
Я знала, що саме її цікавить. Але в мене були зовсім інші запитання.
– Я також буду такою? – спитала я Алісу пригніченим голосом. – Я також буду, як та дівчинка Брі там, на галявині?
Було багато речей, про які мені варто було б поміркувати, але я ніяк не могла викинути з голови її, перволітка, чиє життя вмить, так раптово обірвалось. Її обличчя, перекошене від бажання моєї крові, стояло в мене перед очима.
Аліса погладила мою руку.
– В кожного це трапляється по-різному. Але щось схоже… так, буде.
Я мовчала, намагаючись уявити.
– Це минеться, – пообіцяла вона.
– Як швидко?
Вона знизала плечима.
– За кілька років, може, менше. В твоєму разі все взагалі може відбуватись інакше. Я ніколи не зустрічала когось, хто б вирішив перетворитись на власне бажання. Буде цікаво подивитись, як перетворення подіє на тебе.
– Цікаво, – повторила я.
– Ми оберігатимемо тебе від проблем.
– Я знаю це. І вірю вам, – мій голос лунав монотонно, беземоційно.
Чоло Аліси зморщилось.
– Якщо ти хвилюєшся за Едварда та Карлайла, я впевнена, з ними нічого не трапиться. Мені здається, Сем починає довіряти нам… ну, принаймні довіряти Карлайлу. Це вже непогано. Уявляю собі, яка там була напружена атмосфера, коли Карлайлові довелось наново ламати Джейкобу кістки…
– Будь ласка, Алісо.
– Вибач.
Я зробила глибокий вдих, щоб заспокоїтись. Джейкоб почав занадто швидко відновлюватись, і через це деякі його кістки зрослись неправильно. Він був непритомним, але мені все одно було важко про це думати.
– Алісо, а можна, я тебе про дещо запитаю? Стосовно майбутнього?
Вона несподівано насторожилась.
– Розумієш, я не можу бачити всього.
– Я взагалі-то не про це. Але ти все ж таки бачишмоє майбутнє хоч іноді. Тоді як ти гадаєш, чому на мене не діють здібності інших? Наприклад, Джейн не може на мене впливати, і Едвард, і Аро… – перелік моїх питань урвався разом із тим, як понизився рівень цікавості. Інтерес розтанув сам собою, він швидко змінився нагальнішими хвилюваннями.
Проте Алісі мої питання здались цікавими.
– Але, Белло, Джаспер здатен впливати на тебе так само, як і на будь-кого іншого. Ось у чому відмінність, розумієш? Джасперові здібності впливають на твоє тіло фізично. Він здатен заспокоїти твою нервову систему або збудити її. Це не ілюзія. І я також бачу видіння певних подій, а не причин і не думок, що стоять за рішенням поводитись так чи інак. Це поза розумом, не ілюзорно, а реально, чи принаймні це один із варіантів реальності. А ось Джейн, Едвард, Аро та Деметрі втручаються в мозок. Джейн створює лише ілюзію болю. Насправді вона не завдає тобі шкоди, ти лише думаєш, що відчуваєш біль. Белло, ти мене розумієш? Всередині свого мозку ти в безпеці. Ніхто не може дістати тебе там. Не дивно, що Аро так хоче знати, якими здібностями ти володітимеш у майбутньому.
Вона подивилась мені в обличчя, щоб знати, чи розумію я логіку її пояснень. Чесно кажучи, всі її слова злилися в суцільний потік, склади та звуки втратили своє значення. Я не могла сконцентруватися на тому, що казала мені Аліса. Але все одно кивнула, намагаючись вдавати, ніби я все втямила.
Але її не обдуриш. Вона погладила мене по щоці та прошепотіла:
– Белло, з Джейкобом усе буде гаразд. Мені не потрібні видіння, щоб це знати. Ти готова їхати?
– Ще одне. Можна, я поставлю тобі ще одне питання про майбутнє? Мені не потрібні деталі, просто хочу знати в цілому.
– Спробую зробити все, що від мене залежить, – промовила вона, в її голосі знов з’явилася тривога.
– Ти й досі бачиш, що я стала вурдалаком?
– А, ну це просто. Звісно ж, я це бачу.
Я повільно кивнула.
Вона уважно подивилась мені в обличчя, в її очах з’явилась тінь.
– Белло, ти не впевнена у своєму рішенні?
– Я впевнена. Просто хотіла почути підтвердження.
– Я впевнена, доки і ти, Белло, впевнена. Ти це знаєш. Якби ти передумала, я б побачила зміни в своєму видінні… або, в твоєму разі, воно б узагалі зникло.
Я зітхнула.
– Цього не трапиться.
Вона обійняла мене.
– Мені шкода, що я не можу співчувати тобі по-справжньому, бо не знаю, як це, не знаю, що в такому разі відчуваєш. Моя перша згадка про видіння – це обличчя Джаспера в моєму майбутньому. Я завжди знала, що життя приведе мене до нього, до нього одного. Я одразу відчула потяг. Мені дуже шкода, що тобі доводиться вибирати між двома справді хорошими хлопцями.
Я стряхнула її руки з себе.
– Не треба мені співчувати.
Є люди, які заслуговують співчуття. Але я не одна з них. І немає в мене ніякого вибору, мені просто доведеться розбити любляче серце.
– Я їду з’ясовувати стосунки з Чарлі.
Я приїхала на своєму пікапі додому, де на мене вже чекав Чарлі – підозріливий, як і прогнозувала Аліса.
– Привіт, Белло. Ну, як минула поїздка крамницями? – такими словами привітав він мене, коли я увійшла до кухні. Руки в нього були схрещені на грудях, очі пильно дивились на мене.
– Довга поїздка, – відповіла я бляклим голосом. – Ми щойно повернулись.
Чарлі зрозумів мій настрій.
– Тоді, гадаю, що ти вже чула про Джейкоба?
– Так. Решта Калленів повернулась додому раніше від нас. Есме розказала, де Едвард та Карлайл.
– З тобою все гаразд?
– Хвилююсь за Джейка. Тільки-но я приготую вечерю, я збираюсь поїхати в Ла-Пуш.
– Казав я тобі, що ті кляті мотоцикли небезпечні. Сподіваюсь, те, що сталось, допоможе тобі втямити, що я не жартував.
Я кивнула і почала діставати їжу з холодильника.
Чарлі вже вмостився на своєму звичному місці за столом. Сьогодні він був набагато балакучішим, ніж завжди.
– Але не думаю, що тобі варто так непокоїтись за Джейка. Той, хто здатний так енергійно лаятися, видужає дуже швидко.
– Джейк був притомний, коли ти його бачив? – спитала я, розвертаючись, щоб подивитись на Чарлі.
– О так, він очуняв. Ти б тільки чула його – хоча ні, краще тобі не чути такого. Але не думаю, що в Ла-Пуші залишився хоч хтось, хто нечув його. Не уявляю, де він набрався такого словникового запасу, але сподіваюсь, він не висловлюється так, коли ти поряд.
– Гадаю, сьогодні йому це можна пробачити. Як він?
– Трохи пом’ятий. Його друзі принесли його додому. Добре, що всі вони здоровезні хлопці, тому що Джейкоб, здається, важить цілу тонну. Весь його правий бік роздроблений через аварію на цьому клятому моцику, – Чарлі сумно похитав головою. – Якщо я ще коли-небудь почую, що ти їздиш на мотоциклі, Белло…
– Без проблем, тату. Не почуєш. Ти певен, що з Джейком усе буде гаразд?
– Звісна річ, не хвилюйся. Йому навіть вистачило сил піддражнити мене.
– Піддражнити тебе? – вражено повторила я.
– Ага, між знущанням із чиєїсь матері та марним згадуванням Бога, він сказав: «Закладаюсь, зараз ви задоволені тим, що вона кохає Каллена, а не мене, еге ж, Чарлі?»
Я відвернулась назад до холодильника, щоб батько не бачив мого обличчя.
– І я не міг із ним посперечатися. Едвард поводиться зріліше та відповідальніше, ніж Джейкоб, коли йдеться про твою безпеку. Цього в нього не забереш.
– Джейкоб також відповідальний, – пробурмотіла я на його захист. – Я впевнена, що аварія трапилась не через його провину.
– Дивний день сьогодні, – за хвилину вів далі Чарлі. – Ти ж знаєш, я не дуже вірю в усіляку забобонну маячню, але так дивно… було схоже, що Біллі відчував: із Джейком може трапитись щось погане. Весь ранок він нервував, ніби індичка перед Днем Подяки. Я гадаю, він узагалі не чув, про що я йому розповідаю. А ще дивніше… пам’ятаєш, у минулому лютому та березні ми морочилися з вовками?
Я нахилилась, щоб дістати пательню з шафи, і затрималась у такій позі на зайву секунду чи дві.
– Так, – пробурмотіла я.
– Сподіваюсь, що ця проблема не виникне знову. Але сьогодні вранці, коли ми вже пливли у човні, Біллі припинив звертати увагу на мене і на рибу, аж раптово в лісі пролунало вовче виття. Понад один раз і, мати рідна, воно було таке гучне! Звук був такий, ніби вовки забігли просто в селище. Але найбільша дивовижа в тому, що Біллі розвернув човна і поплив просто в гавань, ніби тим виттям вовки кликали його особисто. Він навіть не чув, як я питав його, що коїться.
Гамір припинився перш, ніж ми встигли пришвартуватися. Несподівано Біллі почав квапитись додому, щоб не проґавити матч, незважаючи на те, що в нас у запасі було ще кілька годин. Він бубонів якісь нісенітниці про перенесення трансляції… а це мав бути прямий ефір, між іншим. Кажу тобі, Белло, все це було так дивно!
А потім він знайшов по телевізору якусь гру, ніби саме її і хотів подивитись, але цілком її ігнорував. Він весь час висів на дроті, телефонував то Сью, то Емілії, то дідусеві твого друга Квіла. Не можу сказати, чи він намагався з’ясувати щось конкретне, він просто буденно й невимушено з ними спілкувався.
Потім знову пролунало виття, цього разу прямо біля будинку. Я ніколи не чув нічого такого – мені мов приском за шкіру сипонули. Я спитав Біллі – мені довелось перекрикувати галас: невже він порозставляв пастки просто на подвір’ї будинку? Звук був такий, ніби звір серйозно поранений…
Я здригнулась, але Чарлі так захопився своєю розповіддю, що нічого не помітив.
– Потім я про це цілком забув, тому що в цю мить до будинку принесли Джейкоба. Присягаюся, ось лишень вив вовк – а слідом за тим чуються хіба Джейкові прокльони, що лунають на всю околицю. Ох і легені в цього хлопця, скажу я тобі!
Чарлі зробив паузу і замислився.
– Смішно, але біда помучить, а мудрості научить. Я навіть не очікував, що в Ла-Пуші коли-небудь відкинуть ці свої дурні упередження щодо Калленів. Але хтось зателефонував Карлайлу, і Біллі був дуже вдячний, коли той приїхав. Я гадав, що нам доведеться везти Джейка в лікарню, але Біллі захотів залишити його вдома, і Карлайл з цим погодився. Думаю, Карлайлові видніше, що для хлопця краще. Було дуже великодушно з його боку оглянути хворого вдома та ще й так далеко. До того ж… – він замовк, ніби вагаючись, казати далі чи ні. Потім зітхнув і продовжив: – До того ж Едвард поводився дуже чемно. Здавалось, що він хвилюється за Джейкоба так само сильно, як і ти, ніби там поранений лежав його брат. А цей погляд в його очах… – Чарлі похитав головою. – Він порядний хлопець, Белло. Я спробую запам’ятати це. Однак не обіцятиму, – він посміхнувся мені.
– Ніхто тебе і не примушує, – пробурмотіла я.
Чарлі витягнув ноги і простогнав.
– Як добре бути вдома! Ти просто уявити собі не можеш, яким переповненим став будинок Біллі. Семеро Джейкових друзів напхалися в маленьку вітальню – я ледь міг дихати. Ти ніколи не помічала, які вони здоровезні, ті хлопці-квілеути?
– Так, помічала.
Чарлі пильно подивився на мене, раптово його погляд став зосередженішим.
– Белло, справді. Карлайл сказав, що Джейк почне гасати вже зовсім скоро. Це все гірше звучить, ніж є насправді. З ним неодмінно все буде гаразд.
Я лише кивнула.
Джейкоб на вигляд був таким… дивно крихким, коли я одним оком змогла глянути на нього, тільки-но Чарлі забрався з будинку Біллі. Він був увесь замотаний в бинти, Карлайл сказав, що немає сенсу накладати гіпс, оскільки він дуже швидко видужує. Джейкове обличчя було блідим і скривленим, тоді він і досі був непритомний. Такий тендітний! Такий величезний і такий тендітний! Можливо, це була лише гра моєї уяви вкупі з тим, що я знала: я збираюсь розбити йому серце. Боже, хоч би мене вдарило блискавкою і розкололо надвоє! Бажано, щоб було боляче. Вперше я відчувала, що моя відмова бути людиною – це ніби принесення себе в жертву. Ніби мені і справді є багато чого втрачати.
Я поставила вечерю Чарлі на стіл поряд із його ліктем і рушила до дверей.
– Е-е-е… Белло? Ти можеш почекати секундочку?
– Я щось забула? – спитала я, оглядаючи тарілку.
– Ні-ні. Я просто… хотів попросити тебе про послугу, – Чарлі насупився і дивився в підлогу. – Присядь, це не займе багато часу.
Я сіла навпроти нього, злегка збентежена, і спробувала сфокусуватися.
– Що ти хотів, тату?
– Суть у тому, Белло, – Чарлі зашарівся. – Може, я просто… став трохи забобонним, потому як поспілкувався з Біллі, потому як він дивно поводився, і взагалі після сьогоднішнього дивного дня. Але я також передчуваю… Мені здається… що я скоро тебе втрачу.
– Тату, не мели дурниць, – винувато пробурмотіла я. – Ти ж не хочеш, щоб я й далі ходила до школи, правда?
– Просто пообіцяй мені одну річ.
Я вагалась, готова будь-якої миті взяти свої слова назад.
– Гаразд…
– Повідом мене, будь ласка, перш ніж зберешся зробити щось значне. Гаразд? Перш ніж захочеш утекти з ним абощо. Домовились?
– Тату… – простогнала я.
– Я серйозно. Я не влаштовуватиму скандалу. Просто попередь мене. Дай мені можливість обійняти тебе на прощання.
Подумки зіщулившись, я простягла до нього руку.
– Це дурниці. Але якщо це зробить тебе щасливим… Я обіцяю.
– Дякую, Белло, – промовив він. – Я люблю тебе, доню.
– Я також люблю тебе, тату, – я торкнулась його плеча, а потім підвелася з-за столу. – Якщо тобі щось знадобиться, я буду в Біллі.
Я не оберталась, коли вибігла з дому. Це було просто «ідеально», саме те, чого мені зараз бракувало! Я нарікала сама до себе всю дорогу до Ла-Пуша.
Чорного «Мерседеса» Карлайла не було біля будинку Біллі. Це було водночас і добре, і погано. Безсумнівно, мені з Джейкобом необхідно було поговорити наодинці. Проте я й досі хотіла б тримати Едвардову руку, як напередодні, як я тримала її, коли Джейк був непритомний. Неможливо, але я вже скучила за Едвардом, все пообіддя, проведене з Алісою, мені здалося страшенно довгим. Гадаю, це відчуття зробило моє рішення досить очевидним. Я вже знала, що не зможу жити без Едварда. Але цей факт анітрохи не зменшував мого болю від того, що я збиралася вчинити.
