Текст книги "Затемнення"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 31 страниц)
Вона зціпила зуби, намагаючись сконцентруватися лише на Едварді.
– Подивись уважніше, Вікторіє, – тихо промовляв він, смикаючи за мотузки її зосередження. – Невже він справді схожий на те чудовисько, якого Джеймс вистежував у Сибіру?
Її очі широко розплющились і почали перебігати з Едварда на Сета, на мене і знов, і знов по колу.
– Він не такий самий? – гарчала вона своїм дитячим сопрано. – Це неможливо!
– Немає нічого неможливого, – прошепотів Едвард, голос був м’яким та оксамитовим, Едвард посунувся ще на сантиметр до неї. – Окрім того, чого ти хочеш. Ти ніколи не торкнешся Белли навіть пальцем.
Вона труснула головою, швидко та уривчасто, борючись із тим, що відвертало її увагу, і спробувала обійти Едварда, але він випереджав її на крок, тільки-но вона будувала в голові план. Гнів перекривив її обличчя, вона схилилася нижче до землі, знову схожа на левицю, і рушила просто на Едварда.
Вікторія не була недосвідченим перволітком, що керується лише інстинктами. Вона була смертельно небезпечною, навіть я могла побачити відмінність між нею та Райлі, і я знала, що коли б Сет бився б з цимвампіром, довго він би не протягнув.
Едвард також посунувся вперед, вони наближалися одне до одного – лев та левиця.
Танець ставав дедалі швидшим.
Своїми різкими змазаними спіральними рухами вони були схожі на Алісу та Джаспера під час тренування, на галявині, лишень цей танок не мав такої бездоганної хореографії. Різкий хруст і тріск відбивалися від стіни скелі, коли хтось із них робив помилку. Але вони рухались так швидко, що я не могла помітити, хто саме з них хибив…
Райлі був спантеличений видовищем цього шаленого балету, в його очах прочитувалася стурбованість за напарницю. Сет атакував, відгризши від вурдалака ще один невеличкий шматок. Райлі заревів і дужим косим ударом, який потрапив Сетові просто в груди, відкинув вовкулаку. Величезна Сетова туша підлетіла вгору футів на десять і вдарилась об скелю над моєю головою з такою силою, що здалось, здригнулась уся круча. Я почула, як повітря з шипінням вихопилось із його легенів, і ледь встигла посунутись убік, коли туша, відскочивши від стіни, обвалилась на землю в кількох футах переді мною.
Сет тихо скиглив.
Маленькі гострі камінці посипались мені на голову, дряпаючи незахищену шкіру. Зазублений уламок упав мені на праву руку, і я рефлексивно його впіймала. Мої пальці стиснулись навколо боків довгого уламка, тільки-но прокинулись мої власні інстинкти. Оскільки варіантів для втечі не було, моє тіло – не важливо, наскільки неефективним був той жест, – приготувалось до боротьби.
Адреналін заструмував моїми артеріями. Я знала, що пов’язка врізалась у мою долоню. Я знала, що тріскотіння моїх суглобів висловлює протест. Я знала це, але болю не відчувала.
Позаду Райлі я могла бачити лише вихор із волосся Вікторії та розмиту білу пляму. Дедалі частіше металеве клацання та тріск, здавлене зітхання та суворе шипіння очевидно свідчили, що цей танок стане для одного з них смертельним.
Але для кого?
Райлі хисткою ходою рушив до мене, його червоні очі палали страшенною люттю. Він кинув швидкий погляд на обм’яклу гірку пісочного хутра між нами, і його руки – пошматовані, поламані руки – виставили пазурі. Він розтулив рота, оголюючи блискучі зуби, і приготувався перегризти Сетові горлянку.
Мені в голову, ніби електричним шоком, знов ударив адреналін, і раптом усе стало дуже зрозумілим.
Обидві бійки відбувались дуже близько одна від одної. Сет був на межі програшу своєї, і я не мала гадки, програє Едвард чи перемагає. Їм обом потрібна допомога. Маневр для відвернення уваги. Щось, що дало б їм перевагу.
Я так міцно стискала кам’яний клин, що скоба в бандажі на руці тріснула.
Чи достатньо я сильна? Чи достатньо я хоробра? Як глибоко зможу я увігнати міцний камінь у свою плоть? Чи дасть це Сетові доволі часу, щоби звестися на ноги? Чи зможе він відновитися досить швидко, аби моя жертва не була марною?
Я виметикувала, як використати уламок, закатала рукав в’язаного светра, щоб заголити шкіру, і притулила вістря до згину ліктя. На тому місці вже був довгий шрам із мого минулого дня народження. Тієї ночі моєї крові, що юшила з порізу, було достатньо, щоб привернути увагу вампірів і примусити їх застигнути на мить на місцях. Я молилась, щоб ця моя хитрість спрацювала. Я приготувалась і зробила один глибокий вдих.
Звук мого важкого дихання збентежив Вікторію. Її очі на частку секунди завмерли і зустрілися з моїми. Лють і цікавість дивно поєднались у виразі її обличчя. Я не була впевнена, що крізь усі шуми, які луною відбивались від скелі й гомоніли у мене в голові, я почула один тихий вдих. Лише звуку мого серцебиття було досить, щоб його заглушити, та коли я чверть секунди дивилася в очі Вікторії, мені здалось, що я почула її знайоме роздратоване зітхання.
В той-таки момент танець жорстоко урвався. Все трапилось так швидко, що я навіть не встигла прослідкувати за розгортанням подій, аж усе скінчилось. Я спробувала все розкласти по поличках у своїй голові.
Вікторія вилетіла з розмитої клями і з розгону вдарилась об стовбур чепуристої ялини. Вона впала назад на землю і миттю підскочила на ноги. В той час Едвард, невидимий через шалену свою швидкість, обернувся і схопив нічого не підозрюючого Райлі за руку. Далі було так: Едвард ніби приставив ногу до спини Райлі, трохи потягнув – і…
Наш маленькій табір наповнив пронизливий, повний страждання звук.
Тим часом Сет підвівся на лапи, затуляючи мені майже весь огляд.
Але я й досі бачила Вікторію. І незважаючи на те, що вона мала дивно спотворену зовнішність, оскільки не могла повністю випростати спину, я бачила ту саму усмішку з моїх жахіть, що спалахнула на її здичавілому обличчі.
Вона приготувалася стрибнути.
Щось біле, невеличке просвистіло в повітрі й зіткнулось із нею посеред стрибка. Удар можна було порівняти з вибухом, і її відкинуло просто на дерево, від чого воно розламалось навпіл. Вікторія миттю приземлилася на ноги, готова до бою, але Едвард уже чекав на неї. Моє серце наповнилось полегшенням, коли я побачила, що він стоїть прямо і на ньому немає жодних ознак ушкодження.
Вікторія щось легенько відбуцнула зі свого шляху босою ногою – снаряд, що зруйнував її атаку. Той підкотився до мене, і я зрозуміла, що то було таке.
Мене занудило.
Пальці і досі смикались, жадібно хапаючи травинки, рука Райлі безглуздо повзала по землі.
Сет знову кружляв навколо вурдалака, цього разу Райлі відступав. Він задкував від вовкулаки, що мав незаперечну перевагу, обличчя його було суворим від болю. Він підняв вцілілу руку, захищаючись.
Сет кинувся на Райлі, й вампір утратив рівновагу. Я бачила, як Сет встромив зуби в його плече і відірвав шматок, відстрибуючи назад.
З оглушливим металічним скрипом Райлі втратив другу свою руку.
Сет хитнув головою, відкидаючи її в ліс.
Надламаний шиплячий звук, що пролунав крізь Сетові зуби, був схожим на сміх.
Райлі пронизливо заверещав з мольбою:
– Вікторіє!
Вікторія навіть не відреагувала на звук свого імені. Її очі не метнулись, щоб подивитись на напарника.
Сет кинувся на нього, ніби таран. Удар відкинув їх обох поміж дерева, де металічний скрип перемішувався з криками Райлі. Лемент раптово припинився, а гучні звуки, наче щось міцне рветься на шматки, тривали.
І хоч Вікторія не вшанувала Райлі прощальним поглядом, вона збагнула, що лишилася сама. Вона відступала від Едварда, несамовите розчарування палахкотіло в її очах. Вона послала мені один короткий погляд, у якому я знову чітко прочитала бажання моєї смерті, а потім почала відступати швидше.
– Ні, – проспівав Едвард тихим спокусливим голосом. – Не йди. Побудь іще трохи.
Вона розвернулась і помчала в бік рятівного лісу швидко, ніби стріла, випущена з лука.
Але Едвард був швидшим, він був як куля, випущена з пістолета.
Він схопив її за незахищену спину, і цим останнім простим рухом закінчив їхній дивний смертельний танок.
Рот Едварда доторкнувся до її шиї, ніби в пестощах. Гучне Сетове порання перекрило всі інші шуми, тому не було чутно жахливого звуку, щоб розтлумачити як жорстоку розправу те, що я спостерігала. Едвард міг просто цілувати Вікторію.
А потім сплутане вогненно-руде волосся відділилося від тіла Вікторії. Руді кучері зазміїлись, упали на землю і підстрибом покотились до лісу.
РОЗДІЛ 25. ДЗЕРКАЛО
Я заледве змогла відвести широко розплющені та застиглі від переляку очі, намагаючись не дуже уважно роздивлятися, що там за овальний предмет, облямований пасмами вогненно-рудого волосся. Едвард знову рухався. Швидко і з холодною діловитістю він розчленовував обезголовлений труп.
Я не могла підійти до нього, ноги мене не слухались, вони були ніби забетоновані. Але я старанно відслідковувала кожний його рух, кожну його дію, намагаючись знайти докази того, що він десь поранений. Коли ж я не знайшла жодних ознак ушкодження, моє серце почало уповільнювати своє биття, аж доки не досягло нормального ритму. Едвард був, як завжди, граційним та гарним. На його одязі навіть усі ґудзики були на своїх місцях.
Едвард не дивився на мене, поки я стояла біля скелі, застигла від жаху, – він укладав на купу, пересипаючи сухою глицею, тремтливі решки кінцівок та інших частини тіла. Ще й досі не помічаючи мого враженого погляду, Едвард кинувся в ліс за Сетом.
Я й оком не встигла кліпнути, коли вони вдвох уже повернулися, руки Едварда були повні шматків Райлі. Сет у зубах ніс здоровезний шмат – тулуб. Вони вкинули свою ношу на купу інших останків, і Едвард дістав із кишені сріблястий прямокутник. Він клацнув бутановою запальничкою і підпалив сухі гілки. Вогонь спалахнув миттєво, довгі язики помаранчевого полум’я звились вгору над поховальним багаттям.
– Збери усі шматки до останнього, – тихо промовив Едвард до Сета.
Разом вурдалак і вовкулака почистили весь наш невеличкий табір, іноді вкидаючи маленькі шматочки білої плоті у полум’я. Сет тягав шматки зубами. Мій мозок функціонував не досить добре, і я не розуміла, чому Сет не перекинеться в людську подобу, адже тоді він зміг би носити їх руками.
Едвард зосередився на своїй роботі.
І ось нарешті, коли вони закінчили, страшенне полум’я задушливим пурпуровим стовпом бухнуло в небо. Густий дим, що повільно чадив, здавався густішим і відчутнішим на дотик, ніж був насправді, і мав дуже неприємний, занадто важкий запах тліючого ладану.
Сет знову видав тихий глибокий грудний звук, схожий на сміх.
На напруженому обличчі Едварда також з’явилась посмішка.
Він простягнув одну руку, і вона стислась у кулак. Сет вишкірився, оголюючи довгий ряд кинджалоподібних зубів, і ткнувся носом в Едвардову руку.
– Чудова робота, напарнику, – тихо промовив Едвард. Сет щось прокашляв – очевидячки, погодився. Потім Едвард глибоко вдихнув і повільно обернувся, щоб поглянути на мене.
Я не могла зрозуміти виразу його обличчя. Його очі були настороженими, ніби я була ще одним ворогом; навіть більш ніж настороженими – вони були наляканими. Щойно, коли він бився з Вікторією та Райлі, в його очах зовсім не було страху… Мій мозок і досі не дуже добре працював, він був спантеличеним і бездіяльним, як і моє тіло. Я збентежено дивилась на Едварда.
– Белло, кохана, – промовив він найніжнішим голосом, яким тільки міг, наближаючись до мене з дивною повільністю; він підняв руки і показував мені свої долоні. Незважаючи на те, що я була спантеличена, той жест нагадував мені, як злочинець наближується до поліцейського, демонструючи, що він не озброєний…
– Белло, будь ласка, чи не могла б ти викинути камінь? Обережно. Не поранься.
Я взагалі забула про свою імпровізовану зброю – тільки зараз я усвідомила, що й досі стискаю камінець так міцно, що кожна моя кісточка просто верещить від обурення. Невже я знов зламала зап’ясток? Цього разу Карлайл точно закує мене в гіпс.
У кількох кроках від мене стояв Едвард, досі не наважуючись підійти і тримаючи руки у повітрі, а в його очах читався страх.
У мене забрало кілька секунд, щоб згадати, як рухати пальцями. Камінь глухо вдарився об землю, але моя заклякла рука не випросталася. Едвард трохи розслабився, коли мої долоні спорожніли, але підходити ближче все одно не наважувався.
– Белло, не треба боятися, – прошепотів він. – Ти в безпеці. Я тебе не скривджу.
Це запевнення хіба більше збила мене з пантелику. Я, як недоумкувата, витріщалась на Едварда, намагаючись зрозуміти хоч щось.
– Белло, все буде гаразд. Я знаю, ти зараз налякана, але все вже скінчилось. Ніхто не збирається тебе кривдити. Я не торкнусь тебе і пальцем. Я не зроблю тобі боляче, – казав він знову і знову.
Я несамовито закліпала очима і виявила, що знову можу говорити.
– Що це ти кажеш?
Я зробила невпевнений крок до Едварда, а він відсторонився від мене.
– Що таке? – тихо промовила я. – Що це означає?
– Хіба ти… – раптом його золотисті очі стали такими самими спантеличеними, як і мої. – Хіба ти не боїшся мене?
– Боюся тебе? З якого дива?
Я зробила ще один крок до нього і тієї ж миті спіткнулась, вірогідно, об свою ж власну ногу. Едвард упіймав мене, і я заховала обличчя у нього на грудях і почала схлипувати.
– Белло, Белло, вибач мені, будь ласка. Вже все позаду. Все скінчилось.
– Зі мною все гаразд, – видихнула я. – Все о’кей. Просто… я… трохи… шокована. Дай мені… хвилинку.
Він міцніше притулив мене до себе.
– Пробач мені, пробач, – шепотів він знову і знову.
Я чіплялась за нього, доки моє дихання не вирівнялось, а потім почала його цілувати – цілувати йому груди, плечі, шию, все, до чого могла дотягтися. Поступово мій мозок знову починав функціонувати.
– Як ти? – вимогливо запитувала я між поцілунками. – Вона тебе ніде не поранила?
– Я цілком у порядку, – запевнив він мене, занурюючи обличчя в моє волосся.
– А Сет?
Едвард усміхнувся.
– Більш ніж у порядку. Він дуже задоволений собою.
– А інші? Аліса, Есме? Вовкулаки?
– З усіма все гаразд. Там уже також усе скінчилося. Все минулося так гладенько, як я і обіцяв. Найстрашніше трапилось тут, із нами.
Близько хвилини пішло на те, щоб зміст сказаного вклався в моїй голові і я все усвідомила.
Моя родина та друзі були в безпеці. Вікторія більше ніколи не прийде по мене знову. Все скінчилось.
Тепер із нами все буде гаразд.
Але я й досі була така збентежена та спантеличена, що не могла повірити в добрі новини.
– Скажи мені, – почала я, – скажи мені, чому ти гадав, що я тебе боятимуся?
– Пробач, – промовив він, знов вибачаючись. А тепер за що? Я навіть не могла собі уявити. – Мені дуже шкода. Я не хотів, щоб ти це бачила. Бачила мене таким. Я знаю, що налякав тебе.
Мені знадобилась іще хвилина, аби втямити, про що він каже. Я згадала його нерішучість, руки, піднесені в повітря… Ніби я могла щомиті втекти, якщо він рухатиметься занадто швидко.
– Серйозно? – нарешті запитала я. – Ти… що? Думав, що можеш мене налякати? – я пирхнула. Пирхання вийшло якісне – голос не дрижав і не зривався. Він прозвучав природно і виразно.
Едвард поклав руку мені під підборіддя і відкинув мою голову трохи назад, щоб побачити вираз мого обличчя.
– Белло, я ж… – він вагався, не знаючи, що сказати, добираючи правильні слова, – я ж обезголовив і розчленував живу істоту за двадцять кроків од тебе. І це тебе не непокоїть?
Він насуплено подивився на мене.
Я знизала плечима. Знизати плечима в мене вийшло також добре. Жест вийшов напрочуд байдужим.
– Не дуже. Я лише хвилювалася, що вас із Сетом можуть поранити. Я хотіла допомогти, але все, що я змогла зробити…
Вираз його обличчя раптово став злим, і я замовкла.
– Так, – промовив Едвард різко. – Твій маленький трюк із каменем. Ти знаєш, що я ледь не отримав серцевий напад? А мене нелегко довести до серцевого нападу.
Мені важко було відповідати під його палючим поглядом.
– Я хотіла допомогти… Сет був поранений…
– Сет просто вдавав, що поранений, Белло. Це була хитрість. А потім ти… – він похитав головою, не в змозі закінчити речення. – Сет не міг бачити, що ти робиш, тож мені довелось утрутитись. Тепер він трохи незадоволений, бо не може похвалитися, що вбив вампіра самотужки.
– Сет… прикидався?
Едвард суворо кивнув.
– Ох.
Ми обоє поглянули на Сета, який старанно нас ігнорував, пильно вдивляючись у полум’я. Кожна волосинка його хутра випромінювала самовдоволення.
– Ну, я ж цього не знала, – промовила я на свій захист. – Вельми непросто, хочу я тобі сказати, буди єдиною безпорадною особою у вашій компанії. Почекай-но, ось я стану вурдалаком! Наступного разу я більше не сидітиму на лаві запасних.
Дюжина емоцій прокотилась по обличчю Едварда, перш ніж на ньому застиг розважливий вираз.
– Наступного разу? Ти скоро передбачаєш нову війну?
– З моїм щастям? Хто знає.
Він закотив очі, але я бачила, що він також шуткує – полегшення робило нас обох легковажними. Все скінчилось. А може?…
– Постривай-но. Хіба ти до цього нічого не говорив?…
Я здригнулась, згадуючи, що сáме трапилось перед цим… Що там я збиралася сказати Джейкобу? Моє розбите серце стиснулось від пекучого болю. Було важко, майже неможливо повірити в те, що найважча частина дня була не позаду, а попереду – і я вирішила бути сильною.
– …про ускладнення? А також про те, що Аліса повинна була уточнити розклад для Сема. Ти сказав, щось наближається. Що саме наближається?
Едвард швидко зиркнув на Сета, вони обмінялись важкими поглядами.
– Ну? – наполягала я.
– Нічого страшного, чесно, – швидко відповів Едвард. – Але нам потрібно дотримуватись плану…
Він почав умощувати мене на звичайне місце в нього за спиною, але я зноровилася та злізла.
– Нічого страшного… це дрібниці, – Едвард узяв моє обличчя в долоні. – В нас є лише одна хвилина, але не панікуй, гаразд? Я ж тобі вже казав, що не треба боятися. Будь ласка, вір мені.
Я кивнула, намагаючись приховати жах, що раптово накотився на мене, – скільки ще я зможу витримати, перш ніж знепритомнію?
– Не треба боятися. Я зрозуміла.
Буквально на секунду він скривив губи, вирішуючи, що сказати. Потім несподівано обернувся до Сета, так ніби вовк покликав його.
– Що вона робить? – запитав Едвард.
Сет заскавчав, це був неспокійний, стурбований звук. Від нього в мене на голові волосся стало дибки.
А потім на одну довжелезну секунду запала мертва тиша. Нарешті Едвард видихнув.
– Ні! – від простяг руку, мов хапаючи щось невидиме. – Не!..
Судома пройшла по тілу Сета, а його легені вивергли повне страждання та нестерпного болю виття.
В цю-таки мить Едвард упав на коліна, обхопив голову руками, і його обличчя також скривилось від болю.
Я злякалась, збентежено зойкнула та присіла біля нього. Це було безглуздо, але я все одно намагалась відірвати його руки від голови, але мої спітнілі долоні зісковзували з його мармурової шкіри.
– Едварде! Едварде!
Він із видимим зусиллям звів на мене очі та промовив крізь стиснуті зуби:
– Все гаразд. Все буде добре. Це… – він не договорив і знову здригнувся.
– Що з вами коїться? – вигукувала я, доки Сет завивав ув агонії.
– З нами все гаразд. З нами все буде гаразд, – важко промовив Едвард. – Семе… поможи йому…
В той момент, коли він промовив ім’я Сема, я збагнула, що коли він каже «ми», йдеться не про нього та Сета. Ніхто невидимий не збирався їх атакувати. Цього разу критична ситуація була не тут.
Едвард уживав манеру зграї говорити у множині.
Весь мій запас адреналіну вже був вичерпаний. В тілі не лишилося жодної його краплинки. Я почала осідати, але Едвард підхопив мене раніше, ніж я встигла вдаритись об каміння. Тримаючи мене в руках, він підвівся на ноги.
– Сете! – покликав Едвард.
Сет, і досі страждаючи, присів. Здавалося, ніби ось-ось він ладен кинутись у ліс.
– Ні! – суворо промовив Едвард. – Ти помчиш просто додому. Негайно. Так швидко, як тільки можеш!
Сет заскавчав, хитаючи своєю величезною кудлатою головою.
– Сете. Довірся мені.
Велетенський вовк одну довгу секунду пильно дивився у відчайдушні Едвардові очі, а потім присів на лапи і швидко поскакав до лісу, щезаючи, ніби привид.
Тим часом Едвард щільно притиснув мене до грудей, і ось ми вже неслись крізь темний ліс, але в протилежний від вовка бік.
– Едварде, – з мого здавленого горла важко вилітали слова. – Едварде, що трапилось? Що трапилось із Семом? Куди ми прямуємо? Що взагалі коїться?
– Ми повинні повернутися на галявину, – тихо відповів він. – Ми знали, що є велика вірогідність того, що це станеться. Сьогодні рано-вранці у Аліси було видіння, і вона передала інформацію Семові та Сетові. Волтурі вирішили, що час утрутитись.
Волтурі.
Це вже занадто. Мій розум відмовлявся втямити значення цих слів, вдаючи, що взагалі не розуміє мови.
Дерева швидко пролітали повз нас. Едвард біг так швидко, що здавалось, ми стрімко та безконтрольно котимося згори вниз.
– Не панікуй, вони прийшли не по нас. Це просто звичайний візит гвардійців, що контролюють такого роду безлад. Нічого незвичайного чи надважливого, вони просто виконують свою роботу. Певна річ, час свого візиту вони вибрали підозріло ретельно. Це наштовхує мене на думку, що там, в Італії, ніхто б особливо не оплакував, якби членів сім’ї Калленів стало менше через перволітків, – останні слова він вимовив крізь зуби, твердо та байдужливо. – Я напевне знатиму, про що вони думають, коли вони наблизяться до галявини.
– То ось чому ми повертаємось? – прошепотіла я. Чи зможу я все витримати? Образи чорних мантій, що маяли на вітрі, просочилися в мій ледь працюючий мозок, і я спробувала вигнати їх із голови. Межа моєї витривалості наближалась.
– Частково – так. Але в основному через те, що безпечніше для нас тепер буде приєднатися до решти. У Волтурі немає приводу турбувати нас, але… з ними Джейн. Якщо вона дізнається, що ми десь далеко від решти, лише вдвох, це може її спокусити. Як і Вікторія, Джейн може припустити, що я з тобою. Ну і Деметрі, звісно ж, із нею. Він знайде мене, якщо Джейн попросить.
Я не хотіла навіть думати про це ім’я і про цю людину. Але в голові негайно виник образ сліпуче-витонченого дитячого обличчя. З мого горла вихопився дивний здавлений звук.
– Тихо, Белло, тихо. Все буде гаразд. Аліса це бачить.
Аліса бачить? Але… що буде з вовкулаками? Куди поділася зграя?
– А зграя?
– Їм довелося швидко відступити. Волтурі не стали б дотримуватися перемир’я з вовками.
Я відчувала, як пришвидшується моє дихання, але не могла його контролювати. І почала задихатися.
– Клянуся тобі, Белло, з ними все буде гаразд, – пообіцяв Едвард. – Волтурі не розрізнять їхнього запаху, вони не зрозуміють, що там були вовкулаки. З цим видом вони не стикались. Зі зграєю все буде гаразд.
Його пояснення не вельми мене заспокоїли. Моє зосередження розсипалося на друзки через мої власні страхи і купу запитань.
Із нами буде все гаразд, – сказав він мені до цього… але Сет, він так вив від болю… й Едвард уникнув відповіді на моє перше запитання, відвернувши увагу розповіддю про Волтурі…
Я вже майже втратила свідомість, ледь тримаючись за Едварда кінчиками пальців. Дерева злились в одну суцільну розмиту пляму, що обвивала Едварда жовтувато-зеленими смугами.
– Що трапилось? – знову прошепотіла я. – До того, коли Сет завив од болю? Коли тобі стало зле?
Едвард вагався.
– Едварде! Скажи мені!
– Вже все скінчилось, – прошепотів він. Крізь шум вітру я ледь могла розрізнити сказане. – Вовкулаки не рахували своєї частини перволітків… вони думали, що знищили їх усіх. Аліса, звісно ж, не могла цього бачити…
– Що трапилось?!
– Один із перволітків ховався… Лі знайшла його і, самовпевнена дурепа, намагаючись комусь щось довести… Вона спробувала впоратись із ним самотужки…
– Лі, – повторила я, занадто слабка, щоб приховати полегшення, яке прозвучало в моєму голосі. – З нею все буде гаразд?
– Лі не поранена, – пробурмотів Едвард.
Я пильно дивилась на нього, не розуміючи, що він має на увазі.
Семе, допоможи йому, – шепотів Едвард. Йому, не їй.
– Ми вже майже на місці, – промовив він, подивившись на якусь точку на небі.
Автоматично я підвела очі слідом за його. І побачила тільки темно-пурпурову хмару, що висіла низько над деревами. Хмара? Але ж сьогодні було так аномально сонячно… Ні, це не була хмара – це був стовп чорного диму, такий самий, як і на нашій маленькі галявинці.
– Едварде, – промовила я майже нерозбірливо. – Едварде, хтось поранений.
Я чула агонію Сета й бачила муку на обличчі Едварда.
– Так, – прошепотів він.
– Хто? – спитала я, незважаючи на те, що вже знала відповідь на своє запитання.
Звісно ж, я знала. Це безсумнівно.
Дерева навколо нас стишували свій рух, ми наближались до місця призначення.
Едвард довго мовчав, перш ніж відповісти мені.
– Джейкоб, – нарешті почула я.
Я змогла лише коротко кивнути і прошепотіти:
– Ну певна річ.
А потім я скотилась у прірву, за край якої чіплялась увесь цей час.
Усе навколо забарвилось у чорний колір.
Я почала приходити до тями, відчувши, як мене торкаються чиїсь холодні руки. Рук було більш ніж одна пара. Чиїсь руки тримали мене, чиясь долоня гладила мене по щоці, чиїсь холодні пальці торкались мого чола, і ще чиїсь пальці легенько стискали мій зап’ясток.
Потім я почула голоси. Спочатку це було лише незв’язне бурмотіння, далі вони стали набувати гучності та розбірливості, ніби хтось крутив ручку радіо.
– Карлайле, вона вже п’ять хвилин не приходить до тями, – голос Едварда був схвильованим.
– Вона отямиться, коли буде готова, Едварде, – відповів Карлайл своїм звичним упевненим та спокійним голосом. – Вона забагато пережила сьогодні. Дозволь її мозку захистити себе.
Але мій мозок не захищався. Він потрапив у пастку через те, що біль, який я відчувала, не залишав мене навіть у стані непритомності, біль був часткою моєї темряви.
Я відчувала цілковиту відірваність від свого тіла. Ніби мене зачинили в найдальшому куточку моєї голови, а я загубила важелі управління. Але я нічого не могла з цим поробити. Я тільки могла думати. Мука була занадто сильною. Втекти було неможливо.
Джейкоб.
Джейкоб.
Ні, ні, ні, ні, ні, ні…
– Алісо, скільки в нас залишилось часу? – спитав Едвард, голос його і досі був напруженим. Заспокійливі слова Карлайла не допомогли. Десь здалеку пролунав голос Аліси. Він був набагато обнадійливішим.
– Ще є п’ять хвилин, а Белла розплющить очі за тридцять сім секунд. Я не сумніваюсь, що вона вже зараз нас чує.
– Белло, люба, – це був заспокійливий, м’який голос Есме. – Ти мене чуєш? Ти вже в безпеці, сонечко.
Так. Я була в безпеці. Але хіба тепер це мало значення?
Я відчула, що до мого вуха наблизились холодні губи Едварда – він нашіптував мені слова, які допомагали уникнути тортур, що замкнули мене в моїй власній голові.
– Белло, він житиме. З кожною хвилиною, поки я говорю, Джейкобові Блеку стає дедалі ліпше. З ним усе буде гаразд.
Коли біль та страх трохи вщухли, я збагнула, що повільно починаю відчувати власне тіло. Мої повіки затремтіли.
– Ах, Белло, – зітхнув Едвард із полегшенням і торкнувся губами моїх.
– Едварде, – прошепотіла я.
– Так, я тут.
Я розліпила повіки і подивилась у теплі золоті очі.
– З Джейкобом усе гаразд?
– Так, – запевнив він мене.
Я пильно гляділа на нього, намагаючись знайти бодай найменшу ознаку того, що він лише хоче мене заспокоїти, але його очі були чесними, як у дитини.
– Я особисто його оглянув, – промовив Карлайл. Я обернула голову, щоб побачити його обличчя, – Карлайл стояв зовсім поруч. Його вираз був серйозним, але в той сам час переконливим. Карлайл не давав приводу поставити під сумнів свої слова.
– Джейкобовому життю нічого не загрожує. Ушкодження були серйозними, але рани гояться з неймовірною швидкістю; незважаючи на це, йому знадобиться ще кілька днів, перш ніж він зможе повернутися до свого звичайного способу життя, навіть якщо відновлення не сповільниться. Тільки-но ми закінчимо наші справи тут, я зроблю все, що зможу, аби вилікувати Джейкоба. Зараз Сем намагається допомогти йому перекинутись назад у людську подобу. Це полегшить огляд, – Карлайл злегка посміхнувся. – Бо ж я ніколи не вчився у ветеринарній школі.
– Що з ним трапилось? – прошепотіла я. – Наскільки тяжкі ушкодження?
Обличчя Карлайла знову стало серйозним.
– Вовчиця була в біді…
– Лі, – видихнула я.
– Так. Він відштовхнув її, але сам не встиг захиститися. Перволіток схопив його обома руками. Більшість кісток із правого боку були роздроблені.
Я здригнулася.
– Сем і Пол наспіли вчасно. Коли вони доправили Джейкоба в Ла-Пуш, його стан уже почав поліпшуватись.
– Він зможе цілком одужати? – запитала я.
– Так, Белло. В нього навіть шрамів не залишиться.
Я зробила глибокий вдих.
– Три хвилини, – тихо промовила Аліса.
Я з величезним зусиллям спробувала стати вертикально. Едвард збагнув, щó я намагаюсь зробити, і допоміг підвестися на ноги.
Я витріщилась на картину, що відкрилась переді мною.
Каллени широким півколом стояли довкруж вогнища. Тепер полум’я було ледь видно, лише густий, чорно-фіолетовий туман, ніби ядуча хмара, навис над яскравою травою. Джаспер стояв найближче до диму, що здавався твердим, – так близько, що на нього падала тінь і тому шкіра не виблискувала так яскраво на сонці, як в інших. Він стояв до мене спиною, плечі були напружені, руки злегка простягнуті вперед. Там, у його тіні, було щось. Щось, над чим він схилився з підозрілою настороженістю…
Я була занадто заціпеніла, щоб відчути щось більше, ніж легке здивування, коли зрозуміла, що саме то було.
На галявині було вісім вампірів.
Біля вогнища калачиком скрутилася дівчинка, вона обвила руки навколо колін. Дівчинка була зовсім юна. Навіть молодша за мене, на вигляд років десь п’ятнадцятьох, темноволоса і дуже худенька. Її очі зосередилися на мені, їхні райдужні оболонки були неймовірно червоними і виблискували, як діаманти. Вони були навіть яскравішими, ніж у Райлі, та дико і безконтрольно обертались.
Едвард побачив мій спантеличений вираз обличчя.
– Вона капітулювала, – швидко пояснив він мені. – Такого я досі ніколи не бачив. Карлайл хоче запропонувати їй приєднатися. Але Джаспер не схвалює його ідеї.
Я не могла відірвати погляду від сцени біля вогнища. Джаспер неуважливо потирав ліве передпліччя.
– З Джаспером усе гаразд? – прошепотіла я.
– Так, усе гаразд. Просто отрута пече.
– Його вкусили? – налякано спитала я.
– Він намагався бути одразу всюди. Взагалі-то він хотів залишити Алісу без роботи, – Едвард похитав головою. – Та Алісі не потрібна нічия допомога.
Аліса скривилась, поглянувши в бік коханого.
– Дурненький супергерой.
Молоденька дівчина раптово, різко, ніби звір, закинула голову назад і пронизливо заволала.
Джаспер люто на неї загарчав, вона притиснулась до землі, її пальці, ніби кігті, впилися в землю, і вона захитала головою назад-уперед, ніби від болю. Джаспер зробив крок до неї, припадаючи нижче до землі. Едвард рухався з перебільшеною буденністю, розвернувши наші тіла так, щоб опинитися між дівчинкою та мною. І мені довелось спостерігати за протистоянням дівчинки та Джаспера крадькома, з-за Едвардової руки.
