Текст книги "Затемнення"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 31 страниц)
У той момент мене осяяло натхнення.
– Анжелі та Бену, – вирішила я одразу. – Це принаймні примусить їх поїхати з міста.
Він торкнувся моєї щоки.
– Ти не зможеш евакуювати всіх, – промовив він тихим голосом. – Те, що ми хочемо сховати тебе, – лише пересторога. Я ж казав, що наразі ми не маємо жодних проблем. Перволітків усе одно не достатньо, щоб добряче нас розважити.
– То як щодо того, аби сховати Беллу в Ла-Пуші? – нетерпляче вставив Джейкоб.
– Вона занадто часто користувалась цим шляхом, – сказав Едвард. – Її сліди всюди. Аліса бачить лише дуже молодих вампірів, що ідуть на полювання, але хтось же їх створив. Вочевидь, за цим стоїть хтось досвідченіший. Хто б він не був, – Едвард зупинився, щоб поглянути на мене, – або хто б вона не була, цей «хтось» робитиме все для відвернення уваги. Аліса побачить, якщо він вирішить з’явитися особисто, але в ту мить ми можемо бути занадто заклопотані. Можливо, той «хтось» саме на це і робить ставку. Я не можу залишити Беллу там, де вона часто бувала. Її потрібно добре заховати, щоб важко було знайти… так, про всяк випадок. Навряд чи хтось її шукатиме, але я не хочу ризикувати. Я уважно дивилась на Едварда і, зморщивши лоба, слухала його пояснення. Він поплескав мене по руці.
– Це все для того, щоб бути якомога обережнішими, – пообіцяв він.
Джейкоб показав рукою на густий ліс на сході від нас, за яким відкривалися широчезні простори гори Олімпус.
– Тоді сховаймо її там, – запропонував він. – Є мільйони можливостей – місцин, де кожен із нас зможе з’явитися за хвилину, якщо в тому буде потреба.
Едвард похитав головою.
– Беллин запах сам по собі досить сильний, а перемішаний із моїм, узагалі стає особливим. Навіть якщо я її кудись віднесу, залишиться слід. Наші сліди є всюди навкруги, але в поєднанні з Беллиним запахом вони привертатимуть увагу. Ми поки не впевнені на всі сто відсотків, якою стежкою ітимуть перволітки, тому що вони самідосі не знають, який шлях обрати. Якщо вони наштовхнуться на її запах до того, як зустрінуться з нами…
Вони синхронно скривились та насупили брови.
– Розумієш, у чому труднощі?
– Повинен бути якийсь вихід, – пробурмотів Джейкоб. Він повернувся в бік лісу, скрививши губи.
Я похитнулась, не в змозі більше стояти на ногах. Едвард поклав руку мені на талію та притиснув ближче до себе, підтримуючи, щоб я не впала.
– Я повинен відвезти тебе додому, ти виснажена. Та й Чарлі скоро прокинеться…
– Почекай секундочку, – промовив Джейкоб, обертаючись назад до нас, його очі сяяли. – Мій запах викликає у вас огиду, правильно?
– Гм… непогана ідея, – промовив Едвард, втямивши натяк, і зробив кілька кроків уперед. – Це цілком можливо, – він обернувся в бік своєї родини і покликав:
– Джаспере!
Джаспер мав заінтригований вигляд. Він вирушив до нас, ліса йшла на півкроку позаду. На її обличчі знов виразно читалось незадоволення.
– Говори, Джейкобе, – кивнув йому Едвард.
Джейкоб обернувся до мене, на його обличчі відбивалася дивна суміш емоцій. Він, очевидячки, був схвильований своїм новим планом, яким би той не був, але і досі почувався зніяковіло від такої близькості його друзів-ворогів. Коли він простягнув руки до мене, прийшла моя черга насторожитись.
– Ми хочемо переконатись, чи зможу я заплутати запахи достатньо для того, щоб сховати твій слід, – пояснив Джейкоб.
Я з підозрою дивилась на його розкриті обійми.
– Белло, дозволь йому тебе понести, – попросив мене Едвард. Його голос був спокійним, але я відчувала в ньому приховану відразу.
Я насупилась.
Джейкоб закотив очі й нетерпляче нахилився, щоб підхопити мене на руки.
– Не поводься, як дитина, – пробуркотів він.
Але його погляд, так само як і мій, швидко впав на Едварда. Едвардове обличчя було спокійним та врівноваженим. Він говорив до Джаспера:
– Запах Белли занадто знайомий для мене, тому я подумав, що для чистоти експерименту потрібно, щоб хтось інший спробував його пошукати.
Джейкоб відвернувся від них і швидко рушив до лісу. Я мовчки сиділа в нього на руках, коли темрява зімкнулась за нами. Я насупилась, мені було зовсім не комфортно біля Джейкоба. Близькість була занадто інтимною – звичайно ж, не було потреби притискати мене такміцно до себе, і я не втрималась від думок про те, щó він при цьому відчуває. Це нагадало мені минулий вечір в Ла-Пуші, і ці спогади були не з приємних. Я хотіла схрестити руки, але пов’язка на руці знов освіжила мою пам’ять та підсилила роздратування.
Ми не відходили далеко. Джейкоб зробив великий гак і повернувся на галявину з іншого боку, десь на відстані в пів футбольного поля від того місця, звідки ми вирушили. Едвард стояв сам, і Джейк попрямував до нього.
– Вже можеш поставити мене на землю.
– Я не хочу, щоб експеримент зірвався.
Він ішов дуже повільно, досі міцно стискаючи мене.
– Якти мене дратуєш, – промимрила я.
– Дякую.
Виникнувши невідомо звідки, Джаспер та Аліса вже стояли біля Едварда. Джейкоб зробив іще один крок, а потім поставив мене на землю в кількох кроках від Едварда. Не обертаючись до Джейкоба, я підійшла до Едварда і взяла його за руку.
– Ну що? – поцікавилась я.
– Доки ти нічого не торкалась, Белло, запах було неможливо відчути. Мені важко навіть уявити, як близько треба встромити свій ніс у слід, щоб вловити твій запах, – скривившись, промовив Джаспер. – Він був майже повністю невловимий.
– Стовідсотковий успіх, – погодилась Аліса, зморщивши носа.
– Це наштовхує мене на один план.
– Який неодмінно спрацює, – впевнено додала Аліса.
– Розумно, – погодився Едвард.
– Як ти це терпиш? – прошепотів Джейкоб до мене.
Едвард проігнорував Джейкобове зауваження, він почав пояснювати, дивлячись на мене.
– Белло, ми – точніше визалишите хибний слід, що веде на галявину. Перволітки, збуджені твоїм запахом, вийдуть на полювання, і слід без зайвих турбот приведе їх точнісінько туди, куди нам потрібно. Аліса вже побачила, що це спрацює. Коли вони відчують нашзапах, вони припустяться помилки, спробувавши оточити нас із двох боків. Одна частина піде через ліс, де видіння Аліси раптово уриваються…
– Так! – прошипів Джейкоб.
Едвард усміхнувся йому справжньою дружньою усмішкою. Мене почало нудити. Як вони можуть так палко бажати бою? Як я можу наражати їх обохна таку небезпеку? Не можу. І не буду.
– Ніколи в житті! – обуреним голосом зненацька промовив Едвард. Я аж підскочила, хвилюючись, що він якимсь чином почув прийняте мною рішення, але Едвард дивився на Джаспера.
– Я знаю, знаю, – швидко відповів Джаспер. – Я лише припустив, але це не серйозно, справді.
Аліса наступила йому на ногу.
– Просто якби Белла була на галявині, – пояснював Джаспер, – це б звело їх із глузду. Вони б не могли зосередитися ні на чому, окрім неї. Це б дозволило нам перебити їх справді легко і швидко…
Погляд Едварда примусив Джаспера відмовитись від своєї пропозиції.
– Але, звісно ж, це занадто небезпечно для неї. Це була лише невдала думка, – швидко промовив він і краєм ока подивився на мене. Погляд був задумливим.
– Ні, – відрізав Едвард. Його інтонація була беззаперечною.
– Ти маєш рацію, – відповів Джаспер. Він узяв Алісу за руку і попрямував назад до решти.
– Найкращі двоє з трьох? – почула я, як він спитав її, коли вони знов повернулись до тренування.
Джейкоб поглядав на Джаспера з відразою.
– Джаспер дивиться на речі з військової точки зору, – Едвард спробував захистити брата. – Він бере до уваги всі можливі варіанти, це – ґрунтовність, а не безсердечність.
Джейкоб пирхнув.
Занурений в обмірковування різних варіантів, він не усвідомлено підсунувся ближче. Тепер він стояв лише за три кроки від Едварда, і я, перебуваючи між ними, відчувала майже фізичне напруження в повітрі. Щось схоже на статичну електрику – досить дискомфортне відчуття, скажу я вам.
Едвард повернувся до справ.
– Я привезу Беллу сюди в п’ятницю по обіді, щоб залишити хибний слід. Потому ти можеш зустрітися з нами і віднести її в одне місце, яке я знаю. Воно досить далеко, і там більш-менш легко оборонятися, але не думаю, що це буде потрібно. Я піду іншим шляхом.
– А потім що? Залишити її там із мобільним телефоном? – критично поцікавився Джейкоб.
– У тебе є кращі ідеї?
Джейкоб раптово зробився самовдоволеним.
– Взагалі-то є.
– О… Знову. Зовсім непогано, пес.
Джейкоб швидко обернувся до мене, ніби намагаючись грати гарного хлопця, долучаючи і мене до розмови.
– Ми намагались умовити Сета залишитися з двома наймолодшими. Власне кажучи, він і сам іще замолодий, але дуже впертий і неслухняний. Тож я подумав, чому б не дати йому нове доручення – бути мобільним телефоном.
– Доки Сет Клірвотер перебуває у вовчий подобі, він буде ментально поєднаний зі зграєю, – сказав Едвард. – До речі, а відстань не має значення? – додав він, цього разу звертаючись до Джейкоба.
– Ніякого.
– Навіть три сотні миль? – спитав Едвард. – Вражає.
Джейкоб знову удавав гарного хлопця.
– Це максимальна відстань, на яку ми віддалялися, ставлячи експерименти, – пояснив він мені. – Зв’язок усе одно був чудовий.
Я неуважливо кивнула. Мені стало зле на саму думку, що маленький Сет Клірвотер уже також вовкулака, ця думка заважала сконцентруватися. В своїй пам’яті я бачила його відкриту усмішку, яка нагадувала мені Джейкоба, коли той був молодшим. Йому ж щонайбільше п’ятнадцять, якщо взагалі виповнилося. Його ентузіазм під час наради біля вогнища раптом набув нового значення…
– Це гарна ідея, – здавалось, що Едвард неохоче ухвалює це рішення. – Я почуватимусь ліпше, якщо там буде Сет, навіть не беручи до уваги можливості зв’язку. Не знаю, чи зміг би я залишити Беллу там саму. Тільки подумайте, до чого дійшло! Довіряти вовкулакам!
– Боротися вкупіз вурдалаками – замість боротися протиних! – Джейкоб перекривив відразливий тон Едварда.
– Що ж, ви і досі збираєтесь боротися проти деяких з них, – відрізав Едвард.
Джейкоб посміхнувся.
– Саме через це ми тут.
РОЗДІЛ 19. ЕГОЇСТКА
Едвард відніс мене додому на руках, правильно припустивши, що я буду не в змозі іти сама. Напевно, я заснула десь по дорозі.
Коли я прокинулась, то була у власному ліжку, крізь вікно під дивним кутом падало тьмяне світло. Схоже було, що вже близько полудня.
Я позіхнула та потягнулась, спробувала долонею намацати Едварда, але наштовхнулась на порожнечу.
– Едварде? – промимрила я.
Нарешті пýчки моїх пальців натрапили на щось холодне та гладеньке. На його руку.
– Цього разу ти справді прокинулась? – прошепотів він.
– М-м-м, – ствердно видихнула я. – А що, було багато хибних пробуджень?
– Ти спала дуже неспокійно – весь день балакала уві сні.
– Весь день? – кліпнула я очима і знову визирнула у вікно.
– В тебе була довга ніч, – промовив він підбадьорливо. – Ти заслуговуєш провести всенький день у ліжку.
Я сіла, в голові крутилось. Світло проникало в мою кімнату з заходу.
– Оце так так!
– Ти зголодніла? – припустив він. – Хочеш сніданок у ліжко?
– Та ні, – простогнала я і знов потягнулась. – Я повинна встати і трохи розім’ятися.
Едвард узяв мене за руку та провів до кухні, уважно слідкуючи за мною, наче я могла впасти. А може, він гадав, що я сновида.
Я зробила найпростіший сніданок, просто закинула кілька крекерів у тостер. Мимохідь я поглянула у його хромовану поверхню, як у люстро, і жахнулась.
– Ох, яка ж я «красуня»!
– В тебе була важка ніч, – знов промовив Едвард. – Тобі було б варто залишитись удома і як слід виспатись.
– Ага, звісно. І всепроґавити. Знаєш, тобі слід уже звикати до того факту, що тепер я – член твоєї родини.
Він посміхнувся.
– Ймовірно, я до цього звикну.
Я сіла за стіл зі своїм сніданком, а він умостився навпроти мене. Коли я підняла руку, щоб укусити бутерброд, то побачила, що Едвард пильно дивиться на мій зап’ясток. Я опустила очі та збагнула, що в мене на руці досі хилитається Джейкобів подарунок, який він вручив мені на вечірці.
– Можна? – спитав Едвард, указуючи на мініатюрного дерев’яного вовка.
Я голосно ковтнула.
– Ну звісно.
Він просунув руку під браслет і зважив маленьку фігурку на своїй білосніжній долоні. На секунду я злякалась. Найменший рух його пальців міг перетворити кулон на малесенькі скіпочки. Але, звісно ж, Едвард ніколи б цього не зробив. Він лише трохи потримав вовка на долоні й відпустив. Той хитнувся і злегка зачепив мій зап’ясток.
Я дивилась Едварду в очі й намагалася зрозуміти, що він відчуває в цю мить. Бачила я хіба задумливість; всі інші почуття, якщо вони і були, він сховав десь дуже глибоко.
– Джейкоб Блек може дарувати тобі подарунки.
Це не було ані запитання, ані звинувачення. Просто констатація факту. Але я знала, що він згадує мій минулий день народження, коли я влаштувала істерику щодо подарунків. Я не хотіла, щоб мені їх дарували. Особливо Едвард. Це було цілком нелогічно, і певно ж, усе одно ніхто про мене не забув…
– Ти дарував мені подарунки, – нагадала я йому, – ти ж знаєш, що я люблю все, зроблене власноруч.
На секунду його губи скривилися.
– А як щодо тих, які були у використанні? Такі ти приймаєш?
– Що ти маєш на увазі?
– Цей браслет, – він провів пальцями навколо мого зап’ястка, – ти часто його носитимеш?
Я знизала плечима.
– Тому що ти не хочеш образити Джейкоба, – проникливо припустив він.
– Так, мабуть.
– Тоді чи не здається тобі, що це буде чесно, – спитав він, розглядаючи мою руку; він повернув її долонею вверх і пробіг пучками вздовж кровоносних судин на зап’ястку, – якщо я також тобі щось подарую?
– Подаруєш?
– Так, кулон – він нагадуватиме тобі про мене.
– Ти і так присутній у кожній моїй думці, мені не потрібні нагадування.
– Якщо я щось тобі подарую, ти його носитимеш? – наполягав він.
– А кулон точно вживаний?
– Так, якийсь час він належав мені, – Едвард посміхнувся своєю янгольською усмішкою.
Якщо це була лише реакція на подарунок Джейкоба, тоді я з радістю прийму кулон.
– Що завгодно, аби ти був щасливий.
– Ти помітила нерівність? – у його голосі почулось звинувачення. – Бо я помітив!
– Яку таку нерівність?
Його очі звузились.
– Всі, кому заманеться, мають право дарувати тобі подарунки. Всі, окрім мене. Я хотів зробити тобі подарунок на випускний, але не зробив. Це надзвичайно нечесно. Як ти це поясниш?
– Легко, – знизала я плечима. – Ти для мене – набагато важливіший, ніж будь-хто. І ти віддаєш мені себе. Це вже значно більше, ніж я заслуговую, і все, що ти даруєш, лише збільшує дисбаланс.
Він недовго аналізував сказане, а потім закотив очі.
– Те, як ти мене сприймаєш, просто смішно. Я спокійно жувала свій сніданок. Я знала, що Едвард не слухатиме, якщо я почну переконувати його в іншому.
Задзижчав телефон Едварда. Перш ніж відповісти, він подивився на номер.
– Алісо, що трапилося?
Він слухав, а я, чекаючи його реакції, раптово почала нервувати. Але те, що сказала Аліса, зовсім його не здивувало. Він кілька разів зітхнув.
– Я припускав щось таке, – відповів він їй, пильно дивлячись мені в очі, його брови несхвально звелися. – Вона розмовляла уві сні.
Кров прилила мені до обличчя. Що ж я цього разу сказала?
– Я про це подбаю, – пообіцяв він.
Коли він згорнув телефон, то подивився на мене трохи розлючено.
– Ти ні про що не хочеш зі мною поговорити?
Я секунду міркувала. Враховуючи попередження, яке Аліса робила мені минулої ночі, можна було здогадатися, чого вона телефонувала. І згадуючи той тривожний сон, що снився мені сьогодні весь день, – сон, у якому я скрадалася за Джаспером у надії, що він виведе мене на галявину крізь ліс, схожий на лабіринт, де я зможу знайти Едварда… Едварда і чудовиськ, які прагнуть мене убити, але про них я не турбувалась, тому що вже ухвалила рішення, – то я припустила, щó саме міг Едвард чути, доки я спала.
Я на секунду скривила губи, досі не готова зустрітися поглядом з Едвардом. Він чекав.
– Мені подобається Джасперова ідея, – нарешті промовила я. Він застогнав.
– Я хочу допомогти. Я повинна зробити хоч щось, – наполягала я.
– Те, що ми наражатимемо тебе на небезпеку, не допоможе.
– А Джаспер вважає, що допоможе. Він же знається на цьому. Едвард сердито подивився на мене.
– Ти все одно не зможеш мене стримати, – погрожувала я. – Я не збираюсь переховуватись десь у лісі, доки ви ризикуєте заради мене.
Раптово він почав боротися з усмішкою.
– Белло, Аліса не бачить тебе нагалявині, вона бачить, як ти тиняєшся, загублена в лісі. Ти не зможеш знайти нас там, ми лише згаємо час, доки я шукатиму тебе, коли все закінчиться.
Я намагалась зберігати такий самий спокій, як і він.
– Це тому, що Аліса не брала до уваги присутність Сета Клірвотера, – чемно промовила я. – Якби вона це зробила, тоді, звісно ж, вона була б не в змозі побачити нічого. Але схоже на те, що Сет хоче бути на місці битви так само, як і я. Не думаю, що буде аж так важко переконати його показати мені дорогу.
Гнів спалахнув на Едвардовому обличчі, але потім він глибоко вдихнув і взяв себе в руки.
– Це б могло спрацювати… якби ти не сказала мені. Тепер я просто попрошу Сема дати Сетові спеціальні вказівки. Сет не зможе проігнорувати наказ, хай як би він того хотів.
Я приязно посміхнулась.
– А з чого б це Сем роздавав такі накази? Особливо коли я розкажу йому, як допоможе моя присутність на галявині? Я закладаюсь, що Сем ліпше зробить послугу мені, аніж тобі.
Едвард знов опанував себе.
– Можливо, ти права. Але я впевнений, що Джейкоб неодмінно віддасть такі самі накази, як я.
Я насупилась.
– Джейкоб?
– Джейкоб – другий за рангом у зграї. Він тобі ніколи не розповідав про це? Всі повинні підпорядковуватись його наказам так само, як і Семовим.
Едвард переміг і посміхався, сам це розуміючи. Я зморщила лоба. Джейкоб буде на його боці – в цьому єдиному разі, я була впевнена. І до речі, Джейкоб ніколи нерозповідав мені про свій ранг.
Едвард скористався з того, що я на мить розгубилася, і продовжив підозріло рівним та заспокійливим голосом:
– Вчора я мав захопливу можливість зазирнути в думки всієї зграї. Це було цікавіше, ніж дивитись мильну оперу. Я й гадки не мав, як важко керувати такою величезною зграєю. Дух індивідуальності проти духу більшості… просто неймовірно.
Вочевидь, він намагався відвернути мою увагу. Я пильно дивилась на нього.
– Між іншим, Джейкоб має багато секретів, – промовив він, загадково посміхаючись.
Я не відповіла, лише дивилась і чекала влучного моменту, щоб висловити свої аргументи.
– До речі, ти вчора вночі помітила найменшого сірого вовка? Я коротко кивнула.
Він засміявся.
– Вони так серйозно сприймають усі свої легенди! А виявляється, є речі, до яких жодна легенда не змогла їх підготувати.
Я зітхнула.
– Гаразд, здаюсь. Що ти маєш на увазі?
– Вони беззаперечно приймають те, що лише прямі онуки перших вовкулак мають силу для трансформації.
– Що, трансформувався хтось, хто не є прямим нащадком?
– Ні. Вона – прямий нащадок. З цим усе гаразд.
Я розширила очі від здивування і кілька разів кліпнула.
– Вона?
Едвард кивнув.
– Так. І вона тебе знає. Її звати Лі Клірвотер.
– Лі – вовкулака! – вигукнула я. – Невже? Як давно? Чому Джейкоб не сказав мені?
– Є речі, які йому не дозволено розголошувати, наприклад, кількість вовків. Як я вже казав, коли Сем віддає наказ, ніхто не сміє його ослухатись. Джейкоб поводився дуже обережно, він намагався не думати ні про що таке, коли був поряд зі мною. Але після вчорашньої ночі це, певна річ, уже не має значення.
– Я не можу в це повірити! Лі Клірвотер!
Раптом я згадала, як Джейкоб говорив про Лі та Сема, і як поводився, коли набалакав зайвого: наприклад, коли сказав, що Сем має дивитись Лі в очі щодня, знаючи, як він порушив усі свої обіцянки… потім згадала Лі на кручі, сльозу, що блискотіла на її щоці, коли старий Квіл говорив про важкий тягар і про жертву, що приносять синиз роду квілеутів… І Біллі, що проводив час із Сью, бо в неї були неприємності з дітьми… так, те, що вони тепер стали вовкулаками, справді неприємність! Раніше я не дуже багато думала про Лі Клірвотер, лише співчувала її втраті, коли Гаррі помер, а потім мені знов було її шкода, коли Джейкоб розповів історію про те, як дивний імпринтинг між Семом та її кузиною Емілією розбив їй серце.
А тепер вона є частиною зграї Сема, тепер вона чує всі його думки… і не в змозі приховати своїх.
Це нестерпно, – сказав колись Джейкоб. – Жодної приватності, жодних таємниць. Усе, чого ти соромишся, виставлене на загальний огляд.
– Бідолашна Лі, – прошепотіла я.
Едвард пирхнув.
– Вона робить життя надзвичайно неприємним для решти зграї. Я не впевнений, що вона заслуговує на твоє співчуття.
– Що ти маєш на увазі?
– Для зграї це досить важко – поділяти всі свої думки. Більшість із них кооперується, цим полегшуючи собі життя. Навіть коли один із них навмисне злиться, це болісно для кожного.
– Вона має на те причини, – пробубоніла я, ставши на бік Лі.
– Так, я розумію, – відповів він. – Дія імпринтингу – це одна з найдивніших речей, які мені траплялися в житті, а бачив я багато дивних речей, – він похитав головою, висловлюючи зачудування. – Зв’язки, якими Сем пов’язаний зі своєю Емілією, просто неможливо описати, варто було б сказати, що він – її Сем. Він справді не мав вибору. Це нагадує мені «Сон літньої ночі» [21]21
Комедія Вільяма Шекспіра, написана між 1594 та 1596, зареєстрована й опублікована в 1600. Комедія відома чудернацьким переплетенням мотивів античної міфології та літератури й англійського фольклору (прим. додана верстальником без звірки з паперовим виданням).
[Закрыть]і весь той хаос, що наробили любовні закляття фей… це як чари, – він посміхнувся. – Це почуття дуже схоже на те, що я відчуваю до тебе.
– Сердешна Лі, – знов промовила я. – Але що ти маєш на увазі під поняттям «навмисне злиться»?
– Вона постійно навмисно культивує думки, про які б зграя не хотіла згадувати, – пояснив Едвард. – Наприклад, про Ембрі.
– А що негаразд з Ембрі? – здивовано поцікавилась я.
– Сімнадцять років тому його вагітна мати втекла з резервації макá. Як ти розумієш, вона не з квілеутів. Всі припустили, що вона покинула його батька там, у макá. А потім Ембрі приєднався до зграї.
– І що?
– А те, що головні кандидати в його батьки – це Квіл Атеара Старший, Джошуа Юлі або Біллі Блек, а всі вони були, певна річ, одружені.
– Не може бути! – задихаючись, промовила я. Едвард мав рацію, все було справді, як у мильній опері.
– Тепер Сем, Джейкоб та Квіл сушать голови, хто ж із них має зведеного брата. Вони воліють думати, що це Сем, через те що його батько ніколи не був гарним батьком. Але сумніви все одно залишаються. Джейкоб ніколи не наважиться спитати про це Біллі.
– Нічого собі! Як ти дізнався так багато лише за одну ніч?
– Їхні думки зачаровують. Всі думають одночасно і кожен окремо в одну і ту саму мить. Стільки всього можна прочитати!
Едвардів голос зазвучав трохи засмучено, наче в того, хто мав згорнути книгу на найцікавішому місці. Я засміялась.
– Так, зграя захоплива, майже така сама захоплива, як ти, коли намагаєшся заговорити мені зуби.
Його обличчя знов стало беземоційним, наче вид у професійного гравця в покер.
– Я маю бути на тій галявині, Едварде.
– Ні, – відповів він безапеляційним тоном.
В ту мить у моїй голові виник план.
Не те щоб я дуже хотіла бути на тій галявині, просто я повинна була бути там, де був Едвард.
Жорстока, – звинувачувала я сама себе, – егоїстка, егоїстка, егоїстка. Не роби цього!
Я проігнорувала свою гарну половину. Але все одно не могла підняти на Едварда очі, доки говорила. Почуття провини приклеїло мій погляд до столу.
– Гаразд, Едварде, послухай, – прошепотіла я. – Є одна річ… Одного разу я вже з’їжджала з глузду. Я себе знаю. І я не витримаю, якщо ти залишиш мене знову.
Я не підводила очей, щоб подивитися на його реакцію, заздалегідь уявляючи, якого болю я йому завдаю. Я почула його раптовий глибокий вдих, і далі настала тиша. Я витріщалась на темну дерев’яну стільницю і палко бажала забрати свої слова назад. Але знала, що не зроблю цього. Ні, якщо вони можуть спрацювати як треба. Знагла він пригорнув мене, його руки пестили моє обличчя і спину. Вінзаспокоював мене. Відчуття провини дедалі підсилювалось. Але інстинкт виживання був сильнішим. Не було жодних сумнівів у тому, що Едвард – підвалини мого існування.
– Белло, ти ж знаєш, що це не так, – прошепотів він. – Я буду неподалік, до того ж усе скінчиться дуже швидко.
– Я цього не витримаю, – наполягала я, досі дивлячись у підлогу. – Не знати, повернешся ти чи ні. Як я зможу це пережити, хоч як би швидко все закінчилося?
Він зітхнув.
– Це буде просто, Белло. Немає жодних підстав для твоїх хвилювань.
– Зовсім немає?
– Анітрішечки.
– І з усіма все буде гаразд?
– З усіма, – пообіцяв він.
– І що, немає жодної причини, чому я повинна бути на галявині?
– Звісно ж, немає. Аліса щойно сказала мені, що перволітків уже дев’ятнадцятеро. Ми з легкістю з ними впораємось.
– Точно? Так легко, що хтось спокійно може побути вдома, – повторила я слова, що він промовив минулої ночі. – Ти справді саме це мав на увазі?
– Так.
Це був досить прозорий натяк, Едвард мав збагнути, куди я схиляю.
– Так легко, що тиможеш побути вдома?
Після довгої паузи я нарешті підняла очі, щоб побачити його реакцію.
Гравець у покер повернувся. Я глибоко вдихнула.
– Тож є два варіанти розвитку подій. Або існує небезпека набагато більша, ніж ти хочеш, щоб я думала, і в такому разі мені краще бути там і робити все, що може допомогти. Або… все буде так просто, що впораються і без тебе. Що ти вибираєш?
Він мовчав.
Я знала, про що він думає, тому що я думала про те саме. Карлайл. Есме. Еммет. Розалія. Джаспер. І… я примусила себе подумати про останнє ім’я. І Аліса. Я міркувала про те, чи була я чудовиськом. Не тим монстром, якого зазвичай собі уявляють. А справжнім чудовиськом, яке кривдить людей. Чудовиськом, яке не зупиниться ні перед чим заради досягнення своєї мети.
Моєю метою було, щоб Едвард лишався у безпеці, у безпеці і зі мною. Чи є якась межа, на якій я зупинюсь, чим я готова пожертвувати заради цього? Я не знала відповідей на ці питання.
– Ти просиш мене дозволити їм битися без моєї допомоги? – тихо запитав він.
– Так, – я була здивована, що здатна контролювати голос, він звучав рівно, незважаючи на те, що почувалась я кепсько. – Або дозволь мені приєднатися. Будь-який варіант, аби ми були разом.
Він глибоко вдихнув, а потім повільно видихнув. Він обхопив обома руками моє обличчя, примушуючи зустрітися з ним поглядом. І довго-довго дивився мені в очі. Мені стало цікаво, що він там шукає або що він там уже знайшов. Невже моє почуття провини так само виразно відбивається на обличчі, як воно відбивається у шлунку, бо мене навіть трохи нудило?
Його очі звузились, висловлюючи якусь емоцію, якої я не могла зрозуміти, а рука опустилась, щоб узяти телефон.
– Алісо, – зітхнув він, – ти не могла б ненадовго приїхати та поняньчитись із Беллою? – він звів брову, поклавши край будь-яким запереченням із мого боку. – Мені потрібно побалакати з Джаспером.
Вона, вочевидь, погодилась. Він поклав слухавку і повернувся до споглядання мого обличчя.
– Про що ти збираєшся побалакати з Джаспером? – прошепотіла я.
– Я збираюсь обговорити з ним… те, щоб побути вдома.
По обличчю було легко зрозуміти, як важко даються йому ці слова.
– Вибач мене…
Я справдіпочувалася винною. Я ненавиділа себе за те, що примушувала його робити це. Але не настільки, щоб фальшиво посміхнутися і дозволити, щоб він усе ж таки ішов без мене. Безумовно, не настільки.
– Не вибачайся, – промовив він, злегка посміхаючись. – Ніколи не бійся казати мені, що ти відчуваєш, Белло. Якщо це те, що тобі потрібно… – він багатозначно знизав плечима. – Ти для мене – найважливіша.
– Я цього не хотіла, я маю на увазі, що я не хотіла, аби ти вибирав між мною та своєю родиною.
– Я знаю. Крім того, ти ж не про це просила. Ти запропонувала мені альтернативу, яка тебе вдовольнить, і я зробив вибір, який задовольнить мене. Це і є компроміс.
Я тицьнулась чолом йому в груди і прошепотіла:
– Дякую.
– Немає за що. Звертайся, для тебе – все що заманеться, – відповів Едвард і поцілував моє волосся.
Ми сиділи так досить довго. Я заховала обличчя, притулившись до його сорочки. У мене всередині боролись два голоси. Один намагався бути хорошим та хоробрим, а другий радив хорошому та хороброму стулити пельку.
– А хто така третя дружина? – раптово запитав мене Едвард.
– А? – перепитала я здивовано. Щось я не пригадувала такого сну.
– Вночі ти щось бубоніла про «третю дружину». Решта твоїх бурмотінь мала хоч якийсь сенс, а цим ти мене заплутала.
– О! Ну так. Це просто одна з легенд, які я чула біля вогнища тієї ночі, – знизала плечима я. – Гадаю, вона просто закарбувалась мені в пам’яті.
Едвард відсторонився і схилив голову набік, імовірно, здивований зніяковілим звучанням мого голосу.
Перш ніж він устиг поставити якесь запитання, в дверях кухні виникла Аліса з кислим виразом на обличчі.
– Ви проґавите всі веселощі, – пробуркотіла вона.
– Привіт, Алісо, – привітався Едвард. Він поклав палець під моє підборіддя і трохи підняв моє обличчя для прощального поцілунку.
– Я повернусь трохи згодом, увечері, – пообіцяв він. – Я обговорю все з родиною, треба буде трішки все перепланувати.
– Гаразд.
– Не треба нічого переплановувати, – промовила Аліса. – Я їм уже все розповіла. Еммет задоволений.
Едвард зітхнув.
– Ну звісно ж, він задоволений.
Він вийшов у двері, залишивши мене наодинці з Алісою.
Вона незадоволено дивилась на мене.
– Вибач, – знов перепросила я. – Ти гадаєш, це рішення може зробити битву ризикованішою для вас?
Вона пирхнула.
– Белло, ти забагато нервуєш. Ти так можеш і передчасно посивіти.
– Тоді чому ти засмучена?
– Едвард такий буркотун, коли щось виходить не так, як він хоче! Я просто передчуваю, як ми житимемо наступні кілька місяців, – вона зробила гримасу. – Якщо від цього справді залежить твоя душевна рівновага, тоді сподіваюся, що це варте того. Але мені б хотілося, щоб ти навчилася контролювати свій песимізм, Белло. Так перейматися – це зайве.
– А ти б дозволила Джасперові піти без тебе?
Аліса скривилась.
– Це зовсім інше.
– Це те саме.
– Іди і вмийся, – наказала вона мені. – Чарлі повернеться додому за п’ятнадцять хвилин. І якщо він побачить тебе таку нечесану, то більше ніколи в житті не відпустить знов на вечірку.
Боже мій, я справді змарнувала весь день. Така даремна розтрата часу! І я зраділа, що не завжди буду змушена гаяти час на спання.
Коли Чарлі повернувся додому, я мала цілком презентабельний вигляд: зняла піжаму, охайно розчесалась і вже накривала вечерю на стіл. Аліса сіла на місце, де зазвичай сидів Едвард, – сьогодні Чарлі неодмінно буде задоволений.
– Привіт, Алісо! Як ти, дорогенька?
– Все гаразд, Чарлі, дякую.
– Я бачу, ти нарешті вилізла з ліжка, сонько, – промовив він до мене, коли я сіла поряд. А потім знов звернувся до Аліси:
– Всі базікають про вечірку, що вчора влаштували твої батьки. Закладаюся, що прибиранням ти займатимешся ще не один день.
