Текст книги "Затемнення"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 31 страниц)
РОЗДІЛ 6. ШВЕЙЦАРІЯ
Їдучи додому, я не звертала особливої уваги на мокру дорогу, яка виблискували проти сонця. Мій мозок працював над потоком інформації, яку підкинув мені Джейкоб, і намагався розкласти все по полицях і звести кінці з кінцями. Але, незважаючи на цей чималий вантаж, я відчула полегшення. Побачити, як Джейкоб усміхається, поділитися нерозкритими секретами… – це хоч і не вирішило ситуації, але принаймні налагодило її. Правильно я вчинила, що приїхала. Я була потрібна Джейкобу. Та й небезпеки ніякої не було, подумала я, поглянувши у дзеркало заднього огляду.
Машина з’явилася нізвідки. Ще хвилину тому в дзеркалі не було нічого, окрім блискучого шосе. А вже наступної миті там спалахнув сріблястий «вольво», якраз у мене на хвості.
– От чортівня, – заскімлила я.
Майнула думка, що треба з’їхати на узбіччя і зупинитися. Але від того, що доведеться побачити йогопросто зараз, в мене аж душа в п’яти сховалась. Я ще хотіла до цього підготуватися… і розраховувала на Чарлі у якості буфера. Принаймні так Едвард не кричатиме.
«Вольво» не відставав ні на крок. Але я не відводила очей від дороги.
Шлунок від страху скрутився у вузлик. Я поїхала просто до Анжели, ні разу не зустрівшись очима з поглядом, який пропалював дірку в моєму дзеркалі заднього огляду.
Він прямував за мною, аж поки я не стала на бруківці біля будинку Веберів. Його машина не зупинилася, і я не підвела очей, коли він проїжджав повз мене. Я не хотіла бачити вираз його обличчя. Щойно він зник із виду, я побігла до коротенької бетонної доріжки, що вела до Анжелиних дверей.
Бен відчинив мені, не встигла я постукати, так наче стояв просто за дверима.
– Привіт, Белло! – привітався він, здивований.
– Привіт, Бене. Е-е… Анжела вдома?
Я припустила, що Анжела, можливо, забула про наші плани, і скривилася на саму думку, що треба буде їхати додому так рано.
– Так, звісно, – сказав Бен, у той час як Анжела вигукнула: «Белло!» – показавшись вгорі на сходах.
Бен зиркнув позад мене, коли ми почули звук машини на дорозі; але той звук мене не злякав – двигун замовк під гучні постріли вихлопної труби. Нічого спільного з вуркотанням «вольво». Мабуть, це той, на кого чекав Бен.
– Остін приїхав, – сказав Бен, коли Анжела наблизилася до нього. На вулиці просигналила машина.
– Бувай, – попрощався Бен. – Уже сумую за тобою, – він закинув руку Анжелі за шию, нахилив її обличчя до висоти свого зросту і пристрасно поцілував. За деякий час Остін посигналив іще раз.
– Бувай, Анж! Я тебе кохаю! – вигукнув Бен, промайнувши повз мене.
Анжела зашарілася, але потім опанувала себе і постояла, зам’явшись, поки Бен з Остіном не зникли з поля зору. Потому вона обернулася до мене і сумно всміхнулася.
– Не знаю, Белло, як тобі дякувати за це, – сказала вона. – Справді. Ти не тільки врятувала мої руки, але й позбавила мене необхідності дві довгі години дивитися нудний, гидко дубльований фільм про бойові мистецтва, – вона зітхнула з полегшенням.
– Завжди рада допомогти.
Паніка потроху розсіювалася, і я вже могла зітхнути з невеликим полегшенням. Прості людські драми Анжели були на диво заспокійливими. Приємно знати, що десьжиття протікає нормально. Анжела повела мене до себе в кімнату. Заходячи, вона повідкидала ногою іграшки, що валялися у дверях. У будинку було незвичайно тихо.
– А де твої всі?
– Батьки повезли близнюків на день народження в Порт-Анджелес. Не можу повірити, що ти зважилася мені допомогти з оцим. Бен вдає, що в нього тендоніт [10]10
Запалення тканини сухожилля.
[Закрыть], – вона скривила гримасу.
– Та мені зовсім не важко, – сказала я, увійшовши слідом за Анжелою до кімнати, де на нас чекав цілісінький стос конвертів. – Ого! – вихопилося в мене. Анжела обернулася, щоб поглянути на мою реакцію, – її очі просили вибачення. Тепер я втямила, чому вона відкладала цю справу на безвік і чому Бен злиняв.
– Я гадала, що ти перебільшуєш, – сказала я.
– Якби ж то. Ти впевнена, що хочеш це робити?
– Давай ближче до справи. У мене сьогодні цілий день вільний.
Анжела розділила конверти навпіл і поклала записну книжку матері на стіл посередині між нами. Якийсь час ми зосереджено працювали, і було чути лише шарудіння ручок по паперу.
– А що Едвард робить сьогодні ввечері? – запитала вона за кілька хвилин.
Моя ручка так і встромилася в конверт, який я підписувала.
– Еммет на цих вихідних удома. Вочевидь, вони зараз у турпоході.
– Але ти не впевнена?
Я знизала плечима.
– Тобі пощастило, що у Едварда є брати для походів і вилазок. Не знаю, що б я робила, якби у Бена не було Остіна для всіх тих чоловічих штучок.
– Ага. Спілкування з природою – це не для мене. І ніхто не змусить мене це полюбити.
Анжела засміялася.
– Так, мене саму з дому не витягнеш.
На певний час вона зосередилася на конвертах. Я написала ще чотири адреси. З Анжелою ніколи не відчувалося гнітючої необхідності заповнювати паузу пустопорожніми теревенями. Як і Чарлі, їй було комфортно в тиші.
Але, як і Чарлі, вона інколи все підмічала.
– Щось трапилося? – запитала вона, понизивши голос. – Ти якась… збентежена.
Я незграбно усміхнулася.
– Це так помітно?
– Та ні, не дуже.
Вона, вочевидь, збрехала, щоб мені стало легше.
– Ти не мусиш про це говорити, якщо не хочеш, – запевнила вона мене. – Я готова вислухати, якщо ти гадаєш, що це допоможе.
Я вже збиралася сказати: «Дякую, але ні, дякую». Зрештою, в мене було стільки секретів, які не можна розкривати! Я справді не могла обговорювати свої проблеми з кимось із людей. Це було проти правил.
Але несподівано я надзвичайно гостро відчула, що це саме те, чого мені хочеться. Мені кортіло поговорити зі звичайною людською подругою. Трішки поплакатися, як і будь-якій іншій дівчині у моєму віці. Мені хотілося, щоб мої проблеми цим і обмежувалися. А ще було б чудово мати когось поза межами вурдалацько-вовкулачого світу, щоб цей хтось поглянув на все збоку. Мати когось неупередженого.
– Не пхатиму носа не в свої справи, – пообіцяла Анжела, усміхаючись до адреси на конверті, яку вона виписувала.
– Ні, – мовила я. – Ти маєш рацію. Я збентежена. Це… це через Едварда.
– Щось не так?
Як же просто говорити з Анжелою! Коли вона отак ставила питання, я була впевнена, що це не просто смертельна цікавість чи вишукування нових пліток, як було б із Джесикою. Анжела переймалася тим, що я засмучена.
– Ох, він розізлився на мене.
– Це важко уявити, – сказала вона. – А за що він розізлився?
Я зітхнула.
– Пам’ятаєш Джейкоба Блека?
– А-а, – мовила вона.
– Так.
– Він ревнує.
– Ні, не ревнує… – я мусила тримати рот на замку. Нормального пояснення цьому не існувало. Але мені все одно хотілося поговорити – я і не здогадувалася, що так зголодніла за людським спілкуванням. – Едвард гадає, що Джейкоб… погано на мене впливає. Наче він… небезпечний. Пам’ятаєш, скільки проблем було в мене кілька місяців тому… Але це все просто смішно. Я здивувалася, коли Анжела похитала головою.
– Що? – запитала я.
– Белло, я бачила, як Джейкоб Блек на тебе дивиться. Б’юся об заклад, що вся справа у ревнощах.
– З Джейкобом усе не так.
– Для тебе – можливо. Але для Джейкоба…
Я насупилася.
– Джейкоб знає про мої почуття. Я йому все розповіла.
– Едвард лише людина, Белло. Він реагує, як будь-який інший хлопець.
Я скривилася. На це в мене не було відповіді.
Вона торкнулася моєї руки.
– Він скоро заспокоїться.
– Сподіваюся. У Джейка зараз тяжкі часи. Я йому потрібна.
– Ви з Джейкобом дуже близькі, чи не так?
– Ми як одна родина, – погодилась я.
– А Едвард його недолюблює… Тобі має бути складно. Мені цікаво, як би в такій ситуації поводився Бен? – замислилася вона.
Я злегка усміхнулася.
– Мабуть, так само, як будь-який інший хлопець.
На її устах з’явилася широка усмішка.
– Мабуть.
Потім вона змінила тему. Анжела була не з тих, хто полюбляє пхати носа в чужі справи. Здавалося, вона відчула, що я не хочу – не можу – сказати більше.
– Учора я дізналася, в який гуртожиток мене поселять. Як завжди – той, що найдалі від навчального корпусу.
– А Бен уже знає, куди поселять його?
– Найближчий гуртожиток від корпусу. Йому пощастило. А ти? Вже вирішила, куди поїдеш?
Я опустила погляд, уважно вивчаючи власні незграбні каракулі. Якусь мить я уявляла Анжелу та Бена в університеті Вашингтона. Вже за декілька місяців вони поїдуть до Сієтла. Чи буде там на той час безпечно? Чи втечуть вампіри-перволітки кудись в інше місце? Чи знайдуть вони для себе інше місто, що здригатиметься від жахливих газетних заголовків?
Чи буду япричетна до тих нових заголовків?
Я постаралася викинути це все з голови і відповіла на її запитання із запізненням:
– Гадаю, що в Аляску. Університет Джуно.
В її голосі прозвучало здивування.
– Аляска? О-о. Справді? Тобто, це чудово. Просто я гадала, що ти поїдеш… у тепліше місце.
Я засміялася, досі дивлячись на конверт.
– Форкс дещо змінив мої погляди на життя.
– А Едвард?
Хоча від звуку його імені у мене в шлунку затріпотіли метелики, я підвела погляд і широко усміхнулася.
– Його також не лякає холод Аляски.
Вона усміхнулася у відповідь.
– Ну, звичайно, – вона зітхнула. – Але це так далеко. Я сумуватиму за тобою. Ти писатимеш мені на мейл?
Я замовкла, накрита хвилею суму. Можливо, не треба зближуватися з Анжелою зараз. Але чи не гірше пускати на вітер оці останні шанси? Я попроганяла погані думки, щоб пожартувати у відповідь.
– Якщо зможу друкувати після цього, – і кивнула в бік підписаної мною гори конвертів.
Ми обидві засміялися, і потому стало легко щебетати невимушено про заняття та основні предмети, поки закінчували решту конвертів – лишалося тільки про них не думати. Сьогодні були й вагоміші приводи для хвилювання.
Я ще допомогла наклеїти марки. Мені було страшно йти додому.
– Як рука? – запитала Анжела.
Я поворушила пальцями.
– Гадаю, вона відійде… одного дня.
Внизу грюкнули двері, й ми підвели голови.
– Анж? – гукнув Бен.
Я спробувала усміхнутися, але мої губи тремтіли.
– Здається, це сигнал, що мені пора додому.
– Ти не мусиш іти. Хоча Бен, напевно, збирається розказати мені про фільм… у подробицях.
– Та й Чарлі хвилюється, де я.
– Дякую за допомогу.
– Я гарно провела час. Нам обов’язково треба придумати щось таке. Було приємно побути у дівочій компанії.
– І мені також.
Хтось легенько постукав у двері спальні.
– Заходь, Бене, – сказала Анжела. Я звелася на ноги і потягнулася.
– Здоров, Белло! Ти вижила, – Бен швидко привітався і сів на моє місце поряд з Анжелою. Він оцінив поглядом нашу роботу.
– От молодці. Шкода, що нічого не лишилося, а то б я… – він обірвав речення і швидко перейшов на іншу тему. – Анж, не можу повірити, що ти пропустила цей фільм! Він просто потрясний. А цей фінальний поєдинок – неймовірна хореографія! Той хлопець… та що я розповідаю, тобі треба побачити це на власні очі…
Анжела обернулася до мене і закотила очі.
– Побачимося в школі, – сказала я, нервово посміюючись.
Вона зітхнула.
– До зустрічі.
З будинку я заскочила у пікап, але вулиця була порожня. Всю дорогу я нервово поглядала у дзеркала, проте ознак сріблястої машини ніде не було. І навпроти будинку вона також не стояла, хоча це мало що значило.
– Белло? – погукав Чарлі, коли я відчинила вхідні двері.
– Привіт, тату.
Він сидів у вітальні перед телевізором.
– Як минув день?
– Добре, – відповіла я. Йому можна було все розказати – адже скоро він і так усе почує від Біллі. Крім того, це зробить його щасливим. – Мене відпустили з роботи, тому я поїхала в Ла-Пуш.
Але він не надто здивувався. Біллі встиг із ним поговорити.
– Як Джейкоб? – запитав він удавано байдуже.
– Нормально, – відповіла я так само буденно.
– Ти їздила до Веберів?
– Ага. Ми підписали всі її конверти з запрошеннями.
– Дуже добре, – Чарлі широко усміхнувся. Він був дивно зосереджений – вочевидь, по телевізору йшла гра.
– Я радий, що ти сьогодні провела час із друзями.
– Я також.
Я поплелася на кухню, сподіваючись на цілу купу роботи. На жаль, Чарлі вже помив посуд по обіді. Я постояла кілька хвилин, дивлячись на яскравий клаптик світла, який сонце кидало на підлогу.
– Я робитиму уроки, – похмуро оголосила я, піднімаючись вгору сходами.
– Давай, – крикнув Чарлі мені навздогін.
Якщо виживу, додала я подумки. Я повільно зачинила двері кімнати, а потім уже обернулася і підвела погляд.
Певна річ, Едвард був там. Він стояв навпроти мене, прихилившись до стіни в тіні відчиненого вікна. Обличчя суворе, тіло напружене. Він мовчки дивився на мене.
Я зіщулилася, приготувавшись до справжнього вибуху, але цього не сталося.
– Привіт, – нарешті мовила я.
Його обличчя здавалося висіченим із каменю. Я подумки порахувала до ста, але жодних змін не сталося.
– От бачиш… я досі жива, – почала я.
Низьке гарчання вихопилося з його грудей, але вираз обличчя не змінився.
– Нічого не сталося, – додала я, знизавши плечима.
Він ворухнувся. Заплющивши очі, він діткнувся правою рукою до перенісся.
– Белло, – прошепотів він. – Ти хоч уявляєш, як близько я був сьогодні до того, щоб перетнути кордон? Порушити угоду, поїхавши за тобою? Ти хоч знаєш, які б це могло мати наслідки?
Я зойкнула, і його очі розплющилися. Вони була холодні й похмурі як ніч.
– Але ти не можеш? – сказала я занадто гучно і спробувала стишити голос, щоб Чарлі не почув, хоча мені кортіло верещати. – Едварде, вони більше не відмовляться від бійки. Вони хочуть цього. Ти не можеш вічно порушувати правила!
– Може, вони не єдині, хто отримав би задоволення від бійки.
– Не починай, – відрізала я. – Ви уклали договір – от і виконуйте його.
– Якби він скривдив тебе…
– Досить! – відрубала я. – Немає чого хвилюватися. Джейкоб цілком безпечний.
– Белло, – він закотив очі. – Ти не дуже розумієш, що безпечно, а що ні.
– Я знаю, що мені не треба хвилюватися щодо Джейка. І тобі також.
Він зціпив зуби. Руки його, опущені вздовж тіла, стиснулися в кулаки. Він нерухомо стояв біля стіни, і відстань між нами була просто не стерпною.
Я глибоко вдихнула і перетнула кімнату. Він не поворухнувся, коли я його обійняла. Порівняно з теплом останніх променів полуденного сонця, що проникали крізь вікно, його шкіра здавалася цілком льодяною. Він також був схожим на брилу льоду – холодний і незворушний.
– Вибач, що змусила тебе хвилюватися, – промовила я.
Він зітхнув і трохи розслабився. Його руки пригорнули мене за талію.
– Хвилюватися– це м’яко сказано, – мовив він. – Це був дуже довгий день.
– Ти не повинен був ні про що дізнатися, – зазначила я. – Я не гадала, що ти так рано повернешся з полювання.
Я поглянула на його обличчя, на його очі, готові до оборони. За своїми переживаннями я не помітила, як сильно вони потемніли і під ними виступили фіолетові круги. Я збентежено насупилася.
– Коли Аліса побачила, що ти зникла, я повернувся, – пояснив він.
– Тобі не слід було цього робити. Тепер тобі знову доведеться іти, – я насупилася ще більше.
– Я можу почекати.
– Це просто смішно. Тобто мені відомо, що Аліса не може бачити мене, коли я з Джейкобом, але ти мав знати…
– Але я не знав, – перебив він. – Навіть не сподівайся, що я дозволю тобі…
– Ще й як дозволиш, – не стрималася я. – Це саме те, на що я сподіваюся…
– Це більше не повториться.
– Абсолютно вірно. Тому що наступного разу ти не будеш так гостро на це реагувати.
– Тому що наступного разу не буде.
– Я розумію, коли тобі треба відлучатися, навіть якщо це мені не подобається…
– Це не одне й те саме. Я не ризикую своїм життям.
– Я також.
– Вовкулаки становлять ризик.
– Я не згодна.
– Я це не обговорюю, Белло.
– Я також.
Я відчула, як у мене за спиною його руки знову стиснулися в кулаки, і бездумно ляпнула:
– Це ж лише через мою безпеку?
– Що ти маєш на увазі? – запитав він.
– Ти не… – Анжелина теорія здавалася тепер ще безглуздішою, ніж раніше. Мені було важко закінчити думку. – Я маю на увазі, це ж не просто ревнощі?
Він звів брову.
– Та невже?
– Будь серйозним.
– Запросто – нічого смішного я й близько не бачу.
Я підозріливо нахмурилася.
– Чи… це все разом? Щось схоже на нісенітницю типу «вурдалаки та вовкулаки – вороги довіку»? Чи просто надлишок тестостерону?
Його очі спалахнули.
– Це тількичерез тебе. Твоя безпека – це все, що мене хвилює.
Чорний вогонь, який загорівся в його очах, не залишив мені сумнівів.
– Гаразд, – зітхнула я. – Я тобі вірю. Але хочу, щоб ти дещо затямив: коли справа доходить до цієї безглуздої ворожнечі, я умиваю руки. Я нейтральна країна. Я Швейцарія. Я відмовляюся ставати жертвою територіальних суперечок між містичними істотами. Джейкоб – це моя родина. Ти… не зовсім щоб кохання мого життя, бо я збираюся кохати тебе довше за життя. Кохання мого існування. Мені байдуже, хто з вас вовкулака, а хто – вампір. Якщо Анжела перетвориться на відьму, нехай також до вас приєднується.
Він мовчки подивився на мене крізь примружені повіки.
– Швейцарія, – наголосила я ще раз.
Він поглянув на мене з-під брів, а потім зітхнув.
– Белло, – почав був він, але замовк, поморщивши носа від огиди.
– Що тепер?
– Не ображайся, але… він тебе смердить псиною, – сказав він мені та криво посміхнувся. Я знала, що боротьба закінчилася. На сьогодні.
Едвард мав компенсувати проґавлене полювання, і тому в п’ятницю ввечері від’їжджав разом із Джаспером, Емметом та Карлайлом на пошуки пум у заповідник Північної Каліфорнії.
Ми не дійшли остаточної згоди щодо цього вовкулачого питання, але я не почувалася винною, телефонуючи Джейкобу, користуючись нагодою, поки Едвард відганяв додому «вольво», перш ніж знову залізти в моє вікно. Я хотіла сказати йому, що в суботу приїду знову. В цьому не було нічого потайного. Едвард знав, як я почуваюся. І якщо він зламає мені пікап, Джейкоб сам по мене приїде. Форкс – це нейтральна територія, так само як Швейцарія, так само як я.
Тому коли в четвер після роботи на «вольво» замість Едварда приїхала Аліса, я спочатку нічого не запідозрила. Пасажирські дверцята були відчинені, і незнайома музика потрясала машину гучними басами.
– Привіт, Алісо, – привіталася я, сідаючи в машину і намагаючись перекрикнути музику. – Де твій брат?
Вона підспівувала мелодії. Голос її звучав на октаву вище, зливаючись із музикою у незвичній гармонії. Вона кивнула мені, ігноруючи моє запитання, повністю зосереджена на музиці. Я захлопнула дверцята і затулила руками вуха. Вона усміхнулася і зменшила гучність аж до приглушеного фону. А потім одночасно натиснула на гальма і на газ.
– Що діється? – запитала я, відчуваючи, що тут щось не так. – Де Едвард?
Вона знизала плечима.
– Вони поїхали раніше.
– А-а… – я постаралася контролювати абсурдне розчарування. Раніше поїхав, раніше повернеться, нагадала я собі.
– Усі чоловіки поїхали, і в нас буде «вечірка в піжамах»! – оголосила вона дзвінким, співучим голосом.
– Вечірка в піжамах? – повторила я, і мої підозри підтвердилися.
– Ти не рада? – вигукнула вона.
Я пильно подивилася на неї.
– Це викрадення, чи не так?
Вона засміялася і кивнула.
– До суботи. Есме про все домовилася з Чарлі; ти пробудеш зі мною дві ночі, а завтра я відвезу тебе і заберу зі школи.
Я повернулася до вікна, зціпивши зуби.
– Вибач, – сказала Аліса без натяку на каяття. – Едвард мене підкупив.
– Чим? – процідила я крізь зуби.
– «Поршем». Точно таким, як я викрала в Італії, – вона щасливо зітхнула. – Мені не можна їздити на ньому у Форксі, але якщо хочеш, можемо перевірити, як довго звідси до Лос-Анджелеса, – б’юся об заклад, що привезу тебе додому до півночі.
Я глибоко вдихнула.
– Мабуть, я пас, – зітхнула я і здригнулась.
З неймовірною швидкістю ми подолали повороти під’їзної алеї. Аліса заїхала в гараж, і я швидко оглянула машини. Там був великий джип Еммета, червоний автомобіль Розалії з відкидним верхом, а посередині – сяючий канарково-жовтий «Порш».
Аліса граційно випурхнула з машини, наблизилася до свого хабара і ніжно провела рукою по всій його довжині.
– Гарний, хіба ні?
– Гарний – не те слово, – пробурчала я скептично. – І він подарував тобі оце, щоб ти два дні протримала мене в заручниках?
Аліса скорчила міну.
Секундою пізніше мені стукнуло в голову, що до чого, і від жаху я зойкнула.
– Це за кожний раз, коли його не буде?
Вона кивнула.
Я хрьопнула дверцятами і важким кроком пішла в будинок. А вона пританцьовувала біля мене, не відчуваючи жодних докорів сумління.
– Алісо, тобі не здається, що це трохи схоже на ув’язнення? На психологічні тортури?
– Ні, не здається, – пирхнула вона. – Це ти, здається, не розумієш, якими небезпечними можуть бути вовкулаки. Особливо коли я їх не бачу. Едвард не може подбати про твою безпеку. Не треба бути такою легковажною.
Я відповіла уїдливо:
– А вурдалацька «вечірка в піжамах» – це просто ідеал свідомо безпечної поведінки.
Аліса засміялася.
– Я зроблю тобі педикюр і все, що захочеш, – пообіцяла вона.
Це вже було не так погано, зважаючи на той факт, що мене утримували проти волі. Есме принесла смачну італійську їжу, яку вона замовила в Порт-Анджелесі, а Аліса підібрала мої улюблені фільми. Навіть Розалія була там і тихо сиділа в кутку. Аліса наполягла на педикюрі, й у мене майнула думка, що вона діє по списку, який, очевидячки, склала після перегляду паршивих комедійних шоу.
– Коли ти лягатимеш спати? – запитала вона, коли нігті на моїх ногах заблищали, пофарбовані у криваво-червоний колір. Здавалося, мій настрій ніскільки не охолодив її запалу.
– Я зовсім не хочу спати. Але завтра треба йти в школу.
Вона надулася.
– А де мені спати? – я зміряла поглядом канапу, яка була явно закоротка. – Ти не можеш просто тримати мене під наглядом у моєму власному будинку?
– І що це буде за вечірка в піжамах? – Аліса роздратовано похитала головою. – Ти спатимеш у Едвардовій кімнаті.
Я зітхнула. Принаймні канапа у його кімнаті була довша за цю. Зрештою, там на підлозі лежав такий товстий золотисто-жовтий килим, що на ньому можна буде спати майже як на ліжку.
– Можна хоча б з’їздити додому по речі?
Вона розпливлася в усмішці.
– І це також передбачено.
– Можна мені скористатися вашим телефоном?
– Чарлі знає, де ти.
– Я не збираюся дзвонити Чарлі, – насупилася я. – Може, у мене є плани, які треба скасувати.
– Е-е, – вона завагалася, – я не зовсім певна щодо цього.
– Ну ж-бо, Алісо! – заскиглила я.
– Гаразд, гаразд, – сказала вона, вигулькнувши з кімнати. За кілька хвилин вона повернулася, тримаючи в руці мобільний телефон. – Прямовін цього не забороняв… – пробурмотіла вона сама до себе, віддаючи мені телефон.
Я набрала номер Джейкоба, сподіваючись, що цієї ночі він не бігає у лісі разом зі своїми друзями. Мені пощастило – трубку взяв Джейкоб.
– Алло?
– Привіт, Джейку, це я.
Аліса спочатку дивилася на мене безвиразним поглядом, а потім розвернулася і всілася на канапу поміж Розалією та Есме.
– Привіт, Белло! – сказав Джейкоб, миттю насторожившись. – Що сталося?
– Нічого хорошого. Я не зможу приїхати до тебе в суботу. Хвилину в трубці було мовчання.
– Дурний кровопивця, – нарешті вилаявся він. – Я гадав, що він поїхав. Тобі не можна жити нормальним життям, коли його немає? Чи він замкнув тебе у труні?
Я засміялася.
– Не бачу нічого смішного.
– Я сміюся тому, що ти майже вгадав, – сказала я йому. – Але це не має значення, тому що в суботу він повертається.
– І годуватиметься у Форксі? – безцеремонно запитав Джейкоб.
– Ні, – я постаралася не дратуватися на Джейкоба, хоча була майже така ж розгнівана, як і він. – Він поїхав трохи раніше.
– Гей, слухай, приїзди зараз, – вигукнув він із несподіваним ентузіазмом. – Ще не так пізно. А хочеш, я сам приїду до Чарлі?
– Та я б не проти. Але я не в Чарлі, – сказала я кисло. – Я потрапила, так би мовити, в полон.
Він замовк, обмірковуючи почуте, а потім загарчав.
– Ми витягнемо тебе звідти, – рішуче мовив він, автоматично переходячи на множину.
Холодок пробіг по моїй спині, але я відповіла у легкому жартівливому тоні.
– Звучить спокусливо. Мене тут катували – Аліса фарбувала мені нігті на ногах.
– Я серйозно.
– Не треба. Вони просто намагаються утримати мене в безпеці.
Він знову загарчав.
– Я знаю, що це безглуздо, але вони це роблять від щирого серця.
– Від щирого серця! – пирхнув він.
– Вибач за суботу, – перепросила я. – Мені вже пора в ліжко, – (на канапу, уточнила я подумки), – але я тобі скоро ще подзвоню.
– Ти впевнена, що вони тобі дозволять? – запитав він ускіпливим тоном.
– Не зовсім, – зітхнула я. – На добраніч, Джейку.
– До зустрічі.
Аліса уже була тут як тут і простягала руку по телефон. Але я вже робила інший дзвінок. Вона побачила номер.
– Не думаю, що він узяв із собою телефон, – сказала вона.
– Я залишу повідомлення.
Чотири рази прозвучав виклик, а потім – короткий гудок. На автовідповідачі жодного привітання.
– Ти влетів у халепу, – сказала я, підкреслюючи кожне слово. – У велику халепу. Скажені гризлі здадуться тобі кошенятами порівняно з тим, що чекає на тебе вдома.
Захлопнувши телефон, я поклала його в її витягнуту руку.
– От і все.
Вона усміхнулася.
– А це забавно – гратися в заручники.
– Я пішла спати, – оголосила я, прямуючи до сходів. Аліса почимчикувала слідом.
– Алісо, – зітхнула я. – Я не збираюся тікати. А якби збиралася, то ти б уже про це знала і піймала б мене на першій же спробі.
– Я просто хотіла показати, де лежать твої речі, – безневинно промовила вона.
Едвардова кімната розташувалася в кінці коридору на третьому поверсі – важко помилитися, навіть якби будинок був незнайомий. Та коли я увімкнула світло, то зупинилася, збита з пантелику. Невже я потрапила не в ті двері? Аліса хихикнула.
То була та сама кімната, лише меблі переставлені. Канапа зсунута до північної стіни, а стереосистема – до широких полиць з CD-дисками, щоб звільнити місце для велетенського ліжка, яке займало майже увесь центральний простір. Південна стіна, повністю зі скла, віддзеркалювала оздобу кімнати, роблячи ліжко вдвічі ширшим.
Воно було підібрано зі смаком: золотисте покривало, трохи світліше за стіни, чорна рама, викувана із заліза із примхливим візерунком. Ковані з металу троянди оповили високі бильця, а вгорі сплелися в густу сітку.
Моя піжама, акуратно складена, лежала в ногах ліжка, а збоку – весь набір туалетного знадіб’я.
– Дам тобі трохи свободи, – засміялася Аліса. – Побачимося вранці.
Почистивши зуби і перевдягнувшись, я взяла з велетенського ліжка м’яку пухову подушку, стягнула золотисте покривало і кинула це все на канапу. Я розуміла, що поводжуся по-дурному, але мені було байдуже. «Порш» у якості хабара і королівські ліжка у будинку, де ніхто не спить, – це нестерпно дратувало. Я вимкнула світло і згорнулася клубочком на канапі, занадто знервована, аби заснути.
У темряві стіна більше не була дзеркалом, що відтворювало кімнату. Тепер за вікном у сяйві місяця світилися хмари. Коли очі призвичаїлися, я побачила, як у розсіяному світлі мерехтять верхівки дерев і блискотить маленький клаптик річки. Я дивилася на це сріблясте світло, допоки повіки не поналивалися свинцем.
Хтось тихо постукав у двері.
– Чого тобі, Алісо? – просичала я і вже приготувалася до оборони, уявляючи, як вона сміятиметься, побачивши моє саморобне ліжко.
– Це я, – лагідно сказала Розалія, відчинивши двері настільки, щоб сріблясте сяйво торкнулося її бездоганного обличчя. – Можна увійти?
