Текст книги "Затемнення"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 31 страниц)

– Я гадала, що цим займатиметься Сет.

– Він займе моє місце завтра, під час битви.

Це нагадування примусило мене ненадовго замовкнути.

Я пильно поглянула на Джейка, і хвилювання закипіло в мені з новою силою.

– Я навіть не припускаю, що є якийсь спосіб переконати тебе залишитися тут, коли ти вже прийшов? – промовила я. – Навіть якщо я і справдіблагатиму? Чи обміняю своє життя на вічне рабство, чи ще щось?

– Заманливо, але ні. Хоча мені було б цікаво подивитись, як ти благатимеш. Якщо хочеш, можеш спробувати мене вмовити.

– Невже і справді немає нічого, зовсім нічого, що я могла б сказати для переконливості?

– Нічого. Хіба що ти можеш запропонувати мені кращу бійку. В будь-якому разі керує Сем, а не я.

Ця репліка мені дещо нагадала.

– Тут нещодавно Едвард сказав мені дещо… про тебе.

Він наїжачився:

– Скоріш за все, це брехня.

– Невже? Тоді ти не другий в зграї після Сема?

Він швидко-швидко закліпав, а його обличчя зблідло від здивування.

– А, ти про це!

– Як так вийшло, що ти ніколи не розповідав мені цього?

– Що тут розповідати? Подумаєш!

– Ну, не знаю. А чому б і ні? Це ж цікаво. Як це працює? Тобто Сем – альфа-самець, а ти ніби… бета?

Джейкоб посміхнувся, почувши вигадане мною визначення.

– Сем був найпершим, хто перевернувся, до того ж він найстарший. Логічно, що саме він керує зграєю.

Я нахмурилась.

– Тоді чому другий не Джаред, або не Пол? Вони перевернулись одразу після Сема.

– Ну… це важко пояснити, – ухильно відповів Джейкоб.

– А ти спробуй. Він зітхнув.

– Тут уся справа більше в родоводі, розумієш? Старі традиції. Ким був твій дідусь, має значення, правильно?

Я згадала одну річ, яку Джейкоб розповідав мені давним-давно, коли ми ще й гадки не мали про існування вовкулак.

– Хіба ти не казав, що Ефраїм Блек був останнім вождем племені квілеутів?

– Саме так. Тому що він був альфа-самцем у зграї, Вожаком. Ти знаєш, що фактично Сем зараз є вождем усього племені? – він засміявся. – Божевільні традиції.

Я думала про це близько хвилини, намагаючись зібрати всі шматочки докупи.

– Але ти ще казав, що всі люди на зібраннях слухають твого батька більше, ніж будь-кого, саме тому що він онук самого Ефраїма?

– І що з того?

– Якщо у вас там уся справа в родоводі, тоді… хіба не ти повинен бути вожаком?

Джейкоб не відповів мені. Він пильно вдивлявся в темний ліс, так ніби йому раптово знадобилось з’ясувати, куди прямувати.

– Джейку?

– Ні. Це Семова робота, – і він знов зосередився на нашому шляху без дороги.

– Чому? Його прапрадідом був Левій Юлі, правильно? Левій також був вожаком?

– Буває лише один вожак, – автоматично відповів він.

– Тоді ким був Левій?

– Щось на кшталт бети, я гадаю, – пирхнув він, використовуючи мої терміни. – Як я.

– Це не має сенсу.

– Байдуже.

– Я просто хочу зрозуміти.

Нарешті Джейкоб поглянув у мої збентежені очі, а потім зітхнув.

– Так. Я повинен був бути вожаком.

Я насупилась.

– І що, Сем не захотів поступитися?

– Та ні. Я сам не захотів зайняти його місце.

– Чому ні?

Він був похмурий, від моїх розпитувань почувався незатишно. Нічого, прийшла його черга почуватися незатишно.

– Белло, я ніколи не хотів нічого такого. Я не хотів нічого змінювати в своєму житті. Я не хотів бути легендарним вождем. Я взагалі не хотів бути частиною зграї вовкулак, тим паче бути її вожаком. Я не погодився, коли Сем запропонував.

Я довго обмірковувала його слова. Джейкоб не переривав моїх думок. Він знов пильно дивився на ліс.

– Але я гадала, що ти став щасливішим. Гадала, що тобі це подобається, – нарешті прошепотіла я.

Джейкоб ствердно посміхнувся мені.

– Так. Це й справді не так уже й зле. Іноді навіть захопливо – наприклад, завтра буде цікаво. Але спочатку в мене виникало відчуття, що мене силоміць втягли у війну, про існування якої я не здогадувався. В мене не було вибору, розумієш? І це трапилось назавжди, – він знизав плечима. – В будь-якому разі зараз я радше задоволений цим, ніж не задоволений. Щодо завтрашньої битви – вона неминуча, і як я можу довірити комусь виконати обов’язок замість мене? Якщо хочеш зробити щось добре, зроби це сам.

Я пильно подивилась на нього, відчуваючи неочікуване благоговіння до свого друга. Він був набагато дорослішим, ніж я могла й припустити. Ніби як тоді, з Біллі, біля вогнища, в ньому була велич, якої я аж ніяк не очікувала.

– Вождь Джейкоб, – прошепотіла я, посміхаючись тому, як ці слова звучать разом.

Він закотив очі.

Саме в ту мить дерева захитались іще дужче, і задув такий холодний і несамовитий вітер, що здавалось, він дме з північного полюса. Десь у горах луною розкотився різкий тріск поламаних дерев. Незважаючи на те, що вельми потемніло через жахливу хмару, яка вкрила небо, я й досі бачила невеличкі просвітки, що лишались позаду нас.

Джейкоб прискорив біг і тепер уважно стежив за дорогою, оскільки мчав на максимальній швидкості. Я щільніше притислась до його грудей, ховаючись від неприємних маленьких сніжинок. За кілька хвилин ми вже досягли підвітряного боку кручі та змогли побачити невеличкий намет, поставлений у затишній місцині. Навколо нас уже кружляло безліч сніжинок, але вітер був таким дужим, що впасти на землю їм не вдавалось.

– Белло! – вигукнув Едвард із видимим полегшенням. Ми заскочили його, коли він міряв кроками маленький клаптик простору.

Він кинувся до мене – перед очима промайнула нечітка картинка, мов змазана світлина, як траплялось завжди, коли він рухався занадто швидко. Джейкоб раболіпно вклонився і поставив мене на землю. Едвард удав, що не помітив того уклону, і міцно-міцно мене пригорнув.

– Дякую, – промовив він до Джейкоба. Безпомилково можна було зрозуміти, що казав він щиро. – Ви дісталися швидше, ніж я гадав, і я справді дуже це ціную.

Я обернулась, щоб побачити, як Джейкоб відреагує на вдячність Едварда.

Але він лише знизав плечима, вся дружелюбність геть-чисто зникла з його обличчя.

– Веди її всередину. Скоро почнеться щось страшне, в мене на голові аж волосся дибки підіймається. Цей намет надійний?

– Гадаю, що так, я прикріпив його до скелі.

– Гаразд.

Джейкоб поглянув на небо, тепер воно було чорним – почалася буря, темряву розбавляли лише міріади сніжинок, що крутились у вирі навколо. Джейкові ніздрі роздулись.

– Я збираюсь перевернутись на вовка, – промовив він. – Хочу знати, що коїться там, удома.

Він повісив свою куртку на обламану низьку гілку і, не обертаючись, рушив у напрямку темного похмурого лісу.

РОЗДІЛ 22. ВОГОНЬ І ЛІД

Вітер іще раз хитнув намет, і я знов затремтіла. Температура швидко падала. Я відчувала це крізь спальний мішок та куртку. Я була повністю вдягнута, навіть взуття не розшнуровувала. Але це не допомогло. Як могло бути так холодно? І далі холоднішати? Цей процес повинен же колись припинитися, хіба ні?

– К-к-к-к-котра з-зараз г-г-г-г-година? – ледь вимовила я, клацаючи зубами.

– Друга, – відповів Едвард.

Він сидів так далеко від мене, наскільки це було можливо на такому обмеженому просторі. Він навіть дихнути на мене боявся, оскільки я й так уже зовсім задубіла. Було занадто темно, щоб я могла бачити його обличчя, але голос його був несамовитим від хвилювання, занепокоєння і нездатності щось змінити.

– Може…

– Ні, все г-г-г-г-гаразд, сп-п-п-п-правді. Я не х-х-х-х-хочу в-в-в-в-виходити н-н-надвір.

Едвард намагався умовити мене втекти звідси вже дюжину разів, але я боялась полишати свою схованку. Якщо було так холодно тут, усередині, де немає страшенного вітру, я могла уявити, як буде погано там, тим паче на бігу.

До того ж утеча змарнує всі наші зусилля. Чи матимемо ми досить часу, щоб виправити все, коли буря скінчиться? А що як вона взагалі не скінчиться? Кудись рухатись зараз не мало жодного сенсу. Я можу так тремтіти всю ніч.

Я хвилювалась, що сліди, які я залишила, зникнуть, але Едвард мене запевнив, що для тих чудовиськ вони і досі будуть дуже виразними.

– Що я можу зробити для тебе? – благальним тоном запитав він.

Я лише похитала головою.

Надворі жалібно заскавчав Джейкоб.

– З-з-забирайся з-з-звідси, – знов наказала я.

– Він просто за тебе хвилюється, – переклав Едвард, – із ним усе гаразд. Його тіло пристосоване, щоб витримати навіть такий холод.

– В-в-в-в-в, – я хотіла сказати, аби все одно він забирався, але не змогла впоратися зі своїми зубами. Намагаючись говорити, я ледь не прикусила собі язика. Зрештою, здається, Джейкоб і справді добре підготований до снігу, навіть краще за будь-кого з його зграї, завдяки своєму довшому, густішому кудлатому червонувато-бурому хутру. Мені стало цікаво, чому це саме так.

Джейкоб завив, пронизливо та жалібно.

– Ну, і що ти хочеш, щоб я зробив? – також проричав Едвард, занадто стривожений, аби й досі турбуватися про ввічливість. – Нести її крізь це? Я бачу, ти хочеш здаватися корисним? Чому б тобі тоді не піти і не пошукати десь обігрівач чи щось таке?

– Не т-т-т-треба, в-в-в-все г-г-г-гаразд, – запротестувала я. Але судячи з Едвардового стогону та приглушеного гарчання ззовні намету, переконати мені нікого не вдалось. Вітер сильно хитнув намет, і я здригнулась разом із ним.

Крізь завивання вітру раптово долинуло виття, і я затулила вуха від цього жахливого звуку. Едвард насупився.

– Цього можна було б і не робити, – пробуркотів він. – До речі, це найгірша ідея, яку тільки можна було вигадати, – сказав він голосніше.

– Через те, що вона краща за ту, що можеш запропонувати ти, – відповів Джейкоб. Його людський голос приголомшив мене. – «Піди пошукай обігрівач», – ображено промовив він. – Я тобі не сенбернар, зрозумів?

Я почула шелест блискавки – хтось розстібав намет ззовні.

Джейкоб просунувся в настільки маленький отвір, наскільки дозволяла його статура, і кілька лапатих сніжинок впали на долівку намету. Мене били дрижаки, мов то були конвульсії.

Джейкоб уже застібав намет, а Едвард прошипів до нього:

– Мені це не подобається, просто дай їй свою куртку – і забирайся звідси.

Мої очі вже пристосувалися настільки, щоб я могла бачити фігури – Джейкоб тримав у руках свою теплу куртку, яка висіла на гілці поряд із наметом.

Я спробувала поцікавитись, про що розмова, але все, що я змогла вимовити, було «п-п-п-п-п» – через тремтіння я не могла контролювати свого заїкання.

– Куртка – на завтра, зараз вона вже занадто змерзла, щоб зігрітися самій. Куртка також льодяна, – він кинув її біля дверей. – Ти сказав, що Беллі потрібен обігрівач, ось я і прийшов, – Джейкоб розставив руки так широко, наскільки дозволяв намет. Як завжди, коли він скидав подобу вовка, на ньому було лише найнеобхідніше – спортивні штани; ані сорочки, ані черевиків не було.

– Д-д-д-джейку, ти з-з-з-змерзнеш, – спробувала я дорікнути йому.

– Не змерзну, – весело відповів він. – Останнім часом я дуже гарячий хлопець. Зараз ти в мене миттю не просто нагрієшся, а навіть спітнієш.

Едвард загарчав, але Джейкоб навіть не глянув на нього. Замість цього він підповз до мене і почав розстібувати блискавку на спальному мішку.

Зненацька на його плечі опинилась Едвардова рука, що стримувала рухи Джейкоба, сніжно-біла на темній шкірі. Джейкоб стиснув щелепи, його ніздрі роздулись, а тіло автоматично відреагувало на холодний дотик. Він смикнувся всіма м’язами.

– Забери від мене руки, – проричав він крізь зуби.

– Забери від неї лапи, – похмуро відповів Едвард.

– Н-н-н-не с-с-с-сваріться, – попросила я. Мене ще раз труснуло. Здавалося, що мої зуби зараз просто розкришаться на маленькі шматочки, так сильно я ними цокотіла.

– Я впевнений, що потім, коли її пальці на ногах почорніють і відсохнуть, вона тобі обов’язково подякує, – огризнувся Джейкоб.

Едвард вагався лише хвилину, а тоді прибрав руку з Джейкобового плеча і поплив назад на своє місце у протилежний куток намету.

Його голос був рівним та зловісним.

– Слідкуй за собою.

Джейкоб посміхнувся.

– Посунься, Белло, – промовив він, продовжуючи розстібати блискавку на мішку.

Я обурено витріщилась на нього. Не дивно, що Едвард так відреагував.

– Н-н-н-не… – спробувала опиратись я.

– Не будь дурною, – промовив він роздратовано. – Тобі не подобається мати всі десять пальців на ногах?

Він утиснувся в спальник, де для нього місця зовсім не було, і з силою зашпилив блискавку.

І тоді я більше не могла противитись, не могла і не хотіла.

Джейк був такий теплий! Він оповив мене своїми руками, міцніше пригортаючи до голих грудей. Тепло було таким бажаним, наче повітря після довгого занурення під воду. Коли я охоче притисла свої крижані пальці до його шкіри, він скривився.

– Господи, Белло, ти – як шматок криги, – пожалівся він.

– В-в-в-в-вибач, – затинаючись, промовила я.

– Спробуй розслабитись, – порадив він, коли мене труснув іще один жорстокий напад судоми. – І ти зігрієшся набагато швидше. Звісно, ти зігрієшся ще швидше, якщо знімеш одяг.

Едвард пронизливо загарчав.

– Це ж широковідомий факт, – промовив Джейкоб на свій захист. – Правило виживання номер сто один.

– Припини це, Джейку, – сердито сказала я, незважаючи на те, що моє тіло відмовлялось відсуватися від нього хоч на міліметр. – Н-н-н-насправді нікому не п-п-п-потрібні всі десять пальців.

– Не турбуйся за свого кровопивцю, – сказав Джейкоб, і його голос став самовдоволеним, – він просто ревнує.

– Певна річ, я ревную, – оксамитовий голос Едварда знов був під контролем, у темноті він звучав, ніби музика. – Ти не маєш і гадки, як би я зараз хотів бути на твоєму місці, дворняго.

– От невдача, – зневажливо відповів Джейкоб, але потім його голос спохмурнів. – Але ти бодай знаєш, що вона також хоче, аби на моєму місці був ти.

– Точно, – погодився Едвард.

Доки вони сперечались, моє тремтіння потроху зникало і ставало вже стерпним.

– Ось так, – задоволено сказав Джейкоб. – Тобі вже ліпше?

Нарешті я могла говорити розбірливо.

– Так.

– Твої губи ще й досі сині, – задумливим голосом промовив він. – Хочеш, щоб їх я також погрів? Тільки попроси.

Едвард важко зітхнув.

– Тримай себе в руках, – пробурмотіла я, притискаючись обличчям до його плеча. Він знов здригнувся, коли я доторкнулась до нього своєю холодною шкірою, і я посміхнулась з легеньким мстивим задоволенням.

Всередині спального мішка вже було тепло і затишно. Здавалося, що тепло Джейкобового тіла розливається зусібіч, мабуть, тому що його було дужебагато. Я скинула взуття і притисла пальці до його ніг. Він злегка підстрибнув, а потім нахилив голову і притулився до мого заціпенілого вуха.

Я помітила, що шкіра Джейкоба пахне якимись лісовими, мускусними пахощами, це давало відчуття, що я опинилась посеред лісу. Це було приємно. Мені стало цікаво: може, Каллени і квілеути підтримують всю цю гру з запахами лише через упередження? І ті, і ті, як на мене, пахли приємно.

Завірюха завивала й атакувала намет, як поранений звір, але тепер мене це не хвилювало. Джейкоб не міг замерзнути, і я поряд із ним також. До того ж я була і виснажена хвилюванням про все на світі, і втомлена через те, що вже пізня ніч, а я й досі не спала, і через те, що всі мої м’язи страшенно боліли від судом. Моє тіло повільно розслаблялось, відтаюючи шматочок по шматочку, і врешті-решт стало м’яким і безвольним.

– Джейку? – промимрила я сонно. – Можна тебе про щось запитати? Я не намагаюсь покпити з тебе чи щось таке, мені справді цікаво… – це були ті самі слова, що він колись промовив на моїй кухні… як давно це було?

– Звісно, – посміхнувся він, також згадавши.

– Чому ти набагато волохатіший за своїх друзів? Можеш не відповідати, якщо я спитала щось недоречне, – я не мала і гадки про етикет вовкулак, якщо такий узагалі існував.

– Тому що в мене волосся довше, – весело відповів він. Принаймні моє питання його не скривдило. Він хитнув головою, і його нечесане волосся впало мені на щоку, лоскочучи її.

– А-а-а, – я була здивована, але в цьому була певна логіка. То ось чому хлопці коротко стрижуться, коли вступають до зграї! – А чому ти не постригся? Тобі подобається бути кудлатим?

Цього разу він не одразу відповів на моє запитання, а Едвард здавлено розсміявся.

– Вибач, – сказала я, потім позіхнула і продовжила: – Я не хотіла пхати носа не до свого проса. Можеш мені не відповідати.

Джейкоб роздратовано прогарчав.

– А, все одно він тобі розкаже, отже… як тобі сказати… я відрощував волосся, тому що… мені здавалось, що тобі подобається, коли воно довге.

– Он як, – я почувалась ніяково. – Ну… е-е-е… мені і так, і так подобається, Джейку. Не треба було завдавати собі… незручностей.

Він знизав плечима.

– Так вийшло, що сьогодні це дуже навіть зручно, тож не переймайся через це.

Я більше не знала, що сказати. Коли пауза затяглась, мої повіки опустились і склепились, а дихання ставало дедалі повільнішим і спокійнішим.

– Правильно, люба, поспи, – прошепотів Джейкоб.

Я напівусвідомлено задоволено зітхнула.

– Сет прибув, – буркнув до Джейкоба Едвард, і я раптово збагнула, що то було за завивання надворі.

– Чудово. Тепер ти можеш пильнувати все інше, а я поки що нагляну за твоєю дівчиною.

Едвард нічого не відповів, лише роздратовано застогнав.

– Припини, – пробурмотіла я.

Потім стало тихо, принаймні всередині. Ззовні вітер скажено завивав між дерев. Коливання намету заважало мені заснути. Кілки, забиті в землю, сіпались і тремтіли, щоразу висмикуючи мене з забуття, коли я вже майже готова була заснути. Мені було шкода вовченяти – хлопчика, що змушений стирчати там, надворі, під снігом.

Доки я чекала на сон, мої думки були деінде. Ця маленька тепла місцина нагадала мені далекі дні нашої дружби з Джейкобом: я згадала, як він заміняв мені сонячне світло, дарував тепло, яке робило моє порожнє існування сумісним із життям. Вже давно я не думала про Джейка в такому ракурсі, але сьогодні він був поряд і знову мене зігрівав.

–  Будь ласка! – прошипів Едвард. – Припинице!

– Що? – пошепотів Джейкоб у відповідь здивованим тоном.

– Чи не міг би ти хоч трохиконтролювати свої думки? – низький Едвардів шепіт був розлюченим.

– А хто сказав, що ти повинен їх слухати? – промимрив Джейкоб на свій захист, але вже трохи збентежено. – Забирайся з моєї голови.

– Хотів би я, щоб усе було так просто. Ти навіть не уявляєш, які твої маленькі фантазії гучні. Це схоже на те, ніби ти навмисно стріляєш ними в мене.

– Я спробую приборкати свої думки, – саркастично прошепотів Джейкоб.

Потім вони недовго помовчали.

– Так, – відповів Едвард на беззвучне запитання – він прошепотів слова так тихо, що я ледь могла розібрати, що він каже. – Через це я також ревную.

– Я так і думав, – самовдоволено прошепотів Джейкоб. – Деякі події зрівнюють наші шанси, еге ж?

Едвард усміхнувся.

– Лише у твоїх мріях.

– Ти сам знаєш, що вона досі може змінити свою думку, – уїдливо сказав Джейкоб. – Беручи до уваги все, що я можу їй дати і чого не можеш ти. Та хоча б те, що мені не потрібно її вбивати.

– Спи, Джейкобе, – прошепотів Едвард. – Ти починаєш діяти мені на нерви.

– Гадаю, посплю. Мені тут дуже зручно.

Едвард не відповів.

Я вже занадто занурилась у сон, аби просити їх не говорити про мене, наче я відсутня. Та й узагалі розмова була так схожа на сон, аж я не була насправді впевнена, що не сплю.

– Мабуть, я так і зроблю, – сказав Едвард за якийсь час, відповідаючи на питання, якого я не чула.

– Та чи будеш ти чесним?

– Ти завжди можеш попросити і побачити, – тон Едварда був таким, що я замислилась, чи не проґавила якийсь жарт.

– Що ж, ти бачиш усе, що робиться в моїй голові, тож дозволь мені побачити, що коїться в твоїй: це буде чесно, – озвався Джейкоб.

– У твоїй голові багато питань. На яке з них ти хочеш, щоб я відповів?

– Ревнощі… вони мусятьз’їдати тебе. Ти не можеш бути настільки впевненим у собі, як здається на перший погляд. Хіба що ти позбавлений узагалі будь-яких емоцій.

– Звісно, ревнощі з’їдають мене, – погодився Едвард, веселощі зникли з його голосу. – Зараз я відчуваю їх так сильно, що ледь здатен контролювати свій голос. Коли вона далеко від мене, з тобою, і я її не бачу, вони стають іще дужчими.

– Ти думаєш про це весь час? – прошепотів Джейкоб.

– І так, і ні, – відповів Едвард – видно було, що він налаштований відповідати чесно. – Мій мозок працює не зовсім так, як твій. Я можу думати водночас про багато різних речей. Певна річ, це означає, що я завждидумаю про тебе, не знаючи, про що міркує вона, коли вона тиха та задумлива.

Вони обоє трохи помовчали.

– Так, я припускаю, що вона часто думає про тебе, – прошепотів Едвард у відповідь на думки Джейкоба. – Набагато частіше, ніж я б того хотів. Вона переживає, що ти нещасливий. І ти сам це знаєш. І ти це використовуєш.

– Я повинен використовувати все, що у мене є, – пробурмотів Джейкоб. – У мене ж немає тих переваг, які маєш ти: наприклад, вона напевно знає, що кохає тебе.

– Це перевага, – погодився Едвард м’яким голосом.

Джейкоб не відступав.

– Але мене вона також кохає, і ти це знаєш.

Едвард не відповів.

Джейкоб зітхнув.

– Але вона сама цього не знає.

– Нічого не можу сказати, навіть якщо ти і правий.

– Це тебе не турбує? Ти б хотів знати, про що вона думає?

– Так… і знову ні. Їй подобається все так, як є, і хоч іноді це зводить мене з глузду, я віддаю перевагу тому, щоб вона була щаслива.

Вітер рвав намет, розхитуючи його так, ніби під нами був землетрус. Джейкоб обійняв мене, оберігаючи.

– Дякую, – прошепотів Едвард. – Хай як дивно це може прозвучати, але я радий, що ти тут, Джейкобе.

– Ти маєш на увазі – «незважаючи на те, що я б охоче вбив тебе, я радий, що їй тепло», так?

– Це перемир’я не зовсім зручне, правда?

Джейкоб раптово самовдоволено прошепотів:

– Я знав, що ти так само страшенно ревнуєш, як і я.

– Але я не такий бовдур, щоб демонструвати це, як ти. Зрозумій, це тобі не допоможе.

– В тебе більше терпіння, ніж у мене.

– Це логічно. Я мав сто років, щоб навчитися терпінню. Сто років в очікуванні на неї.

– Отже… що примусило тебе почати грати роль гарного терплячого хлопця?

– Коли я побачив, як важко їй зробити свій вибір… І мені не завжди легко себе контролювати. Але я досить вправно умію придушувати… менш цивілізовані почуття, які я відчуваю до тебе майже весь час. Іноді мені здається, що вона бачить мене наскрізь, але я не впевнений.

– Я гадаю, що ти просто хвилюєшся, що, коли ти натиснеш на неї, аби вона зробила вибір, вона може тебе не вибрати.

Едвард відповів не одразу.

– Може, частково, – нарешті вимовив він. – Але зовсім трошки. Кожна людина має сумніви. Здебільшого я хвилювався, що вона може зашкодити собі, намагаючись утекти, щоб побачитись з тобою. Відтоді як я усвідомив, що Белла з тобою більш-менш у безпеці – наскільки взагалі вона може бути у безпеці, – я вирішив, що це ліпше, ніж штовхати її на екстремальні вчинки.

Джейкоб зітхнув.

– Якби я розказав їй усе це, вона б мені ніколи не повірила.

– Я знаю, – озвався Едвард, і це прозвучало, ніби він посміхнувся.

– Ти гадаєш, що знаєш усе, – пробуркотів Джейкоб.

– Я не знаю майбутнього, – відповів Едвард, і раптово його голос став невпевненим.

В розмові запала довга мовчанка.

– Що ти робитимеш, якщо вона передумає? – спитав Джейкоб.

– І цього я не знаю.

Джейкоб тихенько реготнув.

– Намагатимешся мене вбити? – саркастично спитав він, ніби сумніваючись в Едвардових можливостях.

– Ні.

– Чому ні? – тон Джейкоба досі був глузливим.

– Невже ти справді гадаєш, що я зможу завдати їй такого болю?

Джейкоб вагався лише секунду, а потім зітхнув і погодився:

– Так, ти маєш рацію. І я знаю, що це правильно, але іноді…

– Іноді це здається заманливою ідеєю.

Джейкоб притиснув обличчя до спального мішка, щоб приховати сміх.

– Це точно, – нарешті погодився він.

Це був дуже дивний сон. Цікаво, це мені вітер надув те шепотіння? Тільки ось вітер шумів набагато гучніше, ніж годиться для шепотіння…

– А як це? Втратити її? – знов хрипло запитав Джейкоб після паузи, і в тому питанні не було ані крихти глузів. – Як це було, коли ти гадав, що втратив її назавжди? Як ти з цим… упорався?

– Мені дуже важко про це говорити.

Джейкоб чекав.

– Я двічі гадав, що втратив її назавжди.

Кожне слово Едвард вимовляв повільніше, ніж зазвичай.

– Перший раз – коли я думав, що зможу полишити її… це було… майже терпимо. Тому що я вважав, вона скоро забуде мене і все буде так, ніби мене і не було в її житті. Понад шість місяців у мене виходило залишатися осторонь, дотримуватися своєї обіцянки і не втручатися в її життя. Я старався, я боровся, але знав, що не виграю цієї битви з самим собою. Коли-небудь я повернусь… просто щоб перевірити, як вона. Це те, що я сам собі говорив. І якщо я побачу, що вона помірно щаслива… мені хотілось думати, що я зможу піти знову.

Але вона була нещаслива. І мені довелось залишитись. Ось чому їй вдалось переконати мене зостатись із нею завтра. Ти питав, що могло змусити мене відмовитись від битви… а те, що вона знов без потреби пізнала би біль. Вона нагадала мені, як почувалась – і як почуватиметься, коли я піду. Вона жахливо карається через свій учинок, але вона права. Я ніколи не зможу спокутувати свою провину, але ніколи не припиню намагатися.

Джейкоб хвилину мовчав, слухаючи завірюху чи, може, аналізуючи почуте, – я не знала, чому саме.

– А вдруге – коли ти гадав, що вона померла? – грубо прошепотів Джейкоб.

– Так, – відповів Едвард на нове запитання. – Ймовірно, ти відчуватимеш те саме. Через те, як ви сприймаєте нас, можливо, ти більше ніколи не зможеш бачити в ній Беллу. Але вона буде тією, ким хотіла.

– Я не про це питав.

Знов зазвучав голос Едварда, відповідь була жорсткою та швидкою:

– Я не можу тобі пояснити, як я почувався. Для цього не існує слів.

Руки Джейкоба зімкнулись навколо мене.

– Але ти полишив її, тому що не хотів, аби вона ставала кровопивцею. Ти хотів, аби вона залишилась людиною.

Едвард відповів повільно:

– З тієї миті, коли я усвідомив, що кохаю її, я збагнув, що є лише чотири варіанти розгортання подій.

Перший варіант був би для Белли найкращим, якби її почуття до мене не було таким сильним, якби вона змогла мене забути і жити далі. Я б прийняв це, незважаючи на те, що мої почуття до неї не змінилися б. Ти думаєш про мене, як про… живий камінь, міцний та холодний. Це правда. Ми такі, які є, і дуже рідко хтось із нас зазнає справжніх змін. Відтоді як це сталось, відтоді як Белла з’явилась у моєму житті, я змінююсь постійно. І вороття немає…

Другий варіант я вважав за найкращий від самого початку – я хотів залишитися поряд із нею до кінця її людського життя. Це був не дуже вдалий варіант для неї – марнувати своє життя на когось, хто не був навіть людиною, але це була альтернатива, яку я прийняв із найменшими ваганнями. А коли б вона померла, я би знайшов шлях померти також. Шістдесят, сімдесят років, для мене це дуже-дуже короткий проміжок часу, але… А потім я збагнув, що для неї занадто небезпечно жити в безпосередній близькості до мого світу. Здавалося, що всі неприємності, які могли трапитись, трапились. Або нависли над нами… лише очікуючи, щоб усе полетіло шкереберть. Я злякався, що в неї не буде тих шістдесятьох років, якщо вона залишиться поряд зі мною в людській подобі.

Отже я обрав варіант номер три. Який, як ти знаєш, обернувся найгіршою помилкою в моєму довгому житті. Я вирішив вилучити себе з її світу, сподіваючись підштовхнути її до варіанту номер один. Це не спрацювало і ледь не вбило нас обох.

Все, що в мене залишилось, – це варіант номер чотири. Це те, чого вона прагне, чи принаймні гадає, що хоче. Я намагався відтягнути його, дати їй час знайти привід, щоб змінити свою думку, але вона дуже… вперта. Ти знаєш це сам. Мені пощастить, якщо вдасться розтягти все на кілька місяців. Але вона боїться ставати старшою, а її день народження вже у вересні…

– Мені подобається варіант номер один, – пробурмотів Джейкоб.

Едвард не відповів.

– Ти знаєш напевне, як мені не хочеться це визнавати, – повільно прошепотів Джейкоб, – але я бачу, що ти справді кохаєш її… по-своєму. Я більше цього не заперечуватиму. Але незважаючи на це, не думаю, що ти повинен відмовлятися від плану номер один, поки що ні. Я гадаю, є великий шанс, що з нею все буде гаразд. Через якийсь час. Розумієш, якби вона в березні не стрибнула зі скелі… і якби ти почекав іще півроку, перш ніж перевірити, як вона тут… Гадаю, ти знайшов би її досить щасливою. В мене був чудовий план.

Едвард усміхнувся.

– Може, це б і спрацювало. План був і справді непоганим.

– Ага, – зітхнув Джейк. – Але… – раптово він зашепотів так швидко, що слова майже зліпилися докупи, – кро… Едварде, дай мені рік. Я й справді думаю, що зможу зробити її щасливою. Вона вперта, ніхто не знає цього краще за мене, але рани загоюються. Вона вже була майже вилікувалась. І вона може залишитись людиною, бути з Чарлі та Рене, і подорослішати, і народити дітей, і… залишитися Беллою. Ти любиш її досить сильно, щоб зрозуміти всі переваги мого плану. Вона не вважає тебе егоїстом… а чи справді це так? Ти можеш обміркувати ідею, що для неї виявиться краще бути зі мною, ніж з тобою?

– Я вжеобміркував цю ідею, – тихо відповів Едвард. – У деяких аспектах ти пасуєш їй ліпше, ніж будь-яка інша людина. За Беллою весь час потрібно наглядати, а ти доволі дужий, щоб захистити її від самої себе і від усього, що може їй нашкодити. Ти вжеробив це, і я заборгував тобі за це на все своє життя, на цілу вічність – не знаю, що закінчиться першим.

Я навіть просив Алісу, щоб вона спробувала поглянути, чи не буде Беллі краще з тобою. Але вона, звісно ж, не змогла. Вона не може бачити тебе, та й Белла зараз налаштована лише на один шлях.

Але я не такий дурний, щоб скоїти одну помилку двічі, Джейкобе. Я не намагатимусь знову підштовхнути її до першого варіанту. Я буду поряд із нею так довго, як вона того хотітиме.

– А якщо вона вирішить, що хоче залишитись зі мною? – кинув виклик Джейкоб. – Я розумію, що сильно забігаю наперед, але я не здамся.

– Я дозволю їй піти.

– Просто так?

– Я ніколи не покажу їй, як це для мене важко, якщо ти це мав на увазі. Але я й далі спостерігатиму. Розумієш, Джейкобе, колись тиможеш полишити її. В тебе не буде вибору, як у Сема та Емілії. А я чекатиму, сподіваючись, що це трапиться.

Джейкоб тихенько пирхнув.

– Що ж, ти був набагато відвертішим, ніж я навіть мав право очікувати… Едварде. Дякую, що дозволив читати твої думки.

– Як я вже казав, я відчуваю дивну вдячність тобі за те, що сьогодні ти присутній у її житті. Це найменше, що я міг зробити у відповідь… Знаєш, Джейкобе, якби не той факт, що ми природні вороги, і те, що ти намагаєшся вкрасти в мене сенс мого існування, ти б міг мені сподобатись.

– Можливо… якби ти не був огидним вампіром, який планує висмоктати життя з дівчини, яку я кохаю… та ні, навіть тоді – ні.

Едвард посміхнувся.