Текст книги "Затемнення"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 31 страниц)
РОЗДІЛ 7. НЕЩАСЛИВИЙ КІНЕЦЬ
Вона зволікала, стоячи у дверях, із виразом нерішучості на своєму неймовірно хорошому обличчі.
– Звичайно, – промовила я високим від здивування голосом. – Заходь.
Мій шлунок знервовано скрутився, коли єдина з Калленів, хто мене недолюблював, тихо зайшла і сіла поряд зі мною, і нікого не було поруч. Я намагалася здогадатися, чому це їй закортіло мене навідати, але на гадку нічого не спадало.
– Ти не проти поговорити зі мною кілька хвилин? – запитала вона. – Сподіваюся, я тебе не розбудила? – вона перевела очі з розстеленої постелі на канапу.
– Ні, я не спала. Певна річ, давай побалакаємо.
Цікаво, чи почула вона в моєму голосі тривогу так само чітко, як і я?
Вона легко засміялася, і це прозвучало, наче хор дзвіночків.
– Едвард так рідко залишає тебе саму, – сказала вона. – Тож я вирішила, що треба не проґавити нагоди.
Що таке вона хотіла сказати, що не можна було говорити в присутності Едварда? Мої руки нервово жмакали краєчок покривала.
– Будь ласка, не подумай, що я безсоромно пхаю носа в чужі справи, – пролепетала Розалія лагідним і майже благальним голосом. Вона склала руки на колінах і не відривала від них погляду весь час, поки говорила. – Я знаю, що чимало разів ображала тебе в минулому, і не хочу цього повторювати.
– Не хвилюйся, Розаліє. Я не ображаюся. Про що ти хотіла погомоніти?
Вона знову засміялася, дивно ніяковіючи.
– Я хотіла розказати, чому, на мою думку, тобі слід залишатися людиною – чому я б залишилася людиною на твоєму місці.
– О!
Вона усміхнулася, почувши мій вражений голос, а потім зітхнула.
– Чи Едвард розповідав тобі, що призвело до цього? – запитала вона, обводячи жестом своє чудове безсмертне тіло.
Я повільно кивнула, несподівано спохмурнівши.
– Він сказав, що з тобою сталося щось приблизно таке, як зі мною у Порт-Анджелесі, лише тебене було кому врятувати.
(Мене пересмикнуло на той спогад).
– І це все, що він тобі розповів? – запитала вона.
– Так, – спантеличено відказала я. – А було ще щось?
Вона звела на мене погляд і всміхнулася. То була сувора гірка усмішка, але все ж чарівна.
– Так, – сказала вона. – Було ще дещо.
Я чекала, поки її погляд блукав за вікном. Здавалося, вона намагається заспокоїтися.
– Послухаєш мою історію, Белло? У неї нещасливий кінець, але у кого з нас щасливий? Якби було інакше, ми б зараз лежали під могильними плитами.
Я кивнула, хоча нотки в її голосі мене лякали.
– Я жила у цілком іншому світі, аніж ти, Белло. У моєму людському світі все було набагато простіше. Був тисяча дев’ятсот тридцять третій рік, мені було вісімнадцять, і я була вродлива. Моє життя було ідеальним.
Вона подивилася на сріблясті хмари за вікном, блукаючи думками десь далеко.
– Мої батьки були типовими представниками середнього класу. Батько мав стабільну роботу в банку, чим він – зараз я це розумію – надзвичайно пишався. Він приписував свій успіх вродженим здібностям і важкій роботі, а не щасливому випадку. Я все сприймала як належне: вдома нам здавалося, що Велика депресія – це лише надокучливі чутки. Звісно, я бачила і сіромах, яким пощастило менше. Завдяки батьку в мене склалося враження, що вони самі винні у своїх негараздах.
Завданням моєї мами було утримувати будинок, мене і двох моїх братів у бездоганному ладі. Без сумніву, я була її улюбленицею і стояла на першому місці. Тоді я цього не усвідомлювала, але смутно відчувала, що батькам завжди не вистачало того, що вони мали, навіть якщо цього було більш ніж достатньо. Вони хотіли більшого. Хотіли посісти чільне місце у суспільстві: честолюбці – назвали б ви їх. Моя краса була для них справжнім подарунком. Вони вбачали в ній набагато більше можливостей, ніж я.
Вони не були задоволені, але я була. Мені дуже подобалося бути собою, Розалією Гейл. Я раділа, коли чоловіки дивилися на мене, куди б я не йшла, відколи мені виповнилося дванадцять. Насолоджувалася, коли мої подружки заздрісно зітхали, торкаючись мого волосся. Почувалася щасливою, коли мама пишалася мною, а тато охоче купував мені гарненькі сукні.
Я знала, чого хотіла від життя, і здавалося, ніхто не може мені в цьому завадити. Я хотіла, щоб мене кохали, обожнювали. Воліла грандіозного весілля, з морем квітів, і щоб усі в місті дивилися, як я іду в церкві по проходу з татом під руку, і гадали, що нічого чарівнішого вони в житті не бачили. Обожнювання було для мене як повітря, Белло. Я була дурною шелихвісткою, але щасливою, – вона усміхнулася, задоволена висловленою самооцінкою.
– Піддавшись упливу своїх батьків, я прагнула матеріального достатку. Мені кортіло мати великий будинок із модними меблями, в якому б хтось прибирав, і сучасну кухню, на якій би хтось варив. Як я вже сказала – шелихвістка. Молода і зовсім недалека. І я не бачила жодної причини, щоб цього всього не мати.
Але кілька речей, яких мені хотілося, були більш значущими. Особливо одна річ. У мене була близька подруга на ім’я Віра. Вона вийшла заміж зовсім юною – в сімнадцять років. Її чоловіком став хлопець, за якого мої батьки ніколи б мене не віддали, – тесля. За рік у них народився син, гарненький маленький хлопчик, із ямочками на щічках та чорними кучериками. Вперше у своєму життя я заревнувала…
Вона подивилася на мене своїми бездонними очима.
– То були інші часи. Мені було стільки ж, як тобі, але я почувалася готовою до цього. Я палко мріяла про власного малюка, про будинок і чоловіка, який цілував би мене, повертаючись додому з роботи, – як у Віри. Лише дім у моїй уяві був зовсім не таким…
Мені було важко уявити той світ, який знала Розалія. Її історія здавалася мені радше казкою, аніж бувальщиною. Трохи шокована, я усвідомлювала, що це дуже скидалося на той світ, який пізнав Едвард у свої людські часи, світ, у якому він виріс. Невже мій світ здається йому таким самим незбагненним, як мені – світ Розалії? Так подумала я, поки Розалія мовчала. Потім вона зітхнула і продовжила розповідь, але голос її змінився – туга зникла.
– У Рочестері мешкала одна королівська родина – Кінги – отака-от іронія. Ройсу Кінгу належав банк, у якому працював мій батько, і що другий по-справжньому прибутковий бізнес у місті. Ось як його син, Ройс Кінг Другий, – (її рот скривився на цьому імені, яке вона процідила крізь зуби), – побачив мене вперше. Він збирався перебрати на себе управління банком і почав вивчати, як працюють різні співробітники. Два дні потому моя мати навмисно забула дати батькові з собою на роботу обід. Пам’ятаю, як я розгубилася, коли вона наполягла, щоб я одягла свою білу органзову сукню, підібрала волосся і пішла до банку…
Розалія невесело засміялася.
– Я не помітила, що Ройс по-особливому на мене дивився. Усі на мене дивилися. Але того вечора принесли перші троянди. Щовечора, коли він до мене залицявся, він посилав мені букет троянд. Моя кімната була заставлена ними. Дійшло до того, що я пахла трояндами, коли виходила з дому.
Ройс був симпатичний. У нього було трохи світліше за моє волосся, блакитні очі. Він говорив, що мої очі схожі на фіалки, і невдовзі став присилати мені ці квіти разом із трояндами.
Сказати, що мої батьки поставилися схвально, – це нічого не сказати. Це було все, про що вони мріяли. І Ройс, здавалося, був усім, про що мріяла я. Казковий принц, який прийшов, щоб зробити мене принцесою. Усе, чого я хотіла, а мені й не треба було більше. Ми заручилися після двомісячного знайомства.
Ми небагато часу проводили наодинці. Ройс казав, що у нього багато роботи, а коли ми були разом, то йому подобалося, щоб люди дивилися на нас і бачили, як я тримаю його під руку. І мені це подобалося. Було багато вечірок, танців, гарних суконь. Коли ти Кінг, перед тобою розчиняються всі двері й червоні доріжки розстилаються тобі назустріч.
Ми недовго були заручені. Справа рухалася до шикарного весілля. Це було саме те, чого я бажала. Я була цілковито щасливою. І більше не заздрила Вірі, коли приходила до неї. Я уявляла своїх світловолосих дітей, які граються на моріжку маєтку Кінгів, і співчувала їй…
Несподівано Розалія перервалася, клацнувши зубами.
Це відірвало мене від історії, і я збагнула, що біда вже недалеко. Щасливого кінця не буде, як вона й обіцяла. Може, тому в ній відчутно більше гіркоти, ніж у решті Калленів, – бо у неї було все, чого вона прагнула, коли її людське життя обірвалося.
– Я була у Віри тієї ночі, – прошепотіла Розалія. Її обличчя було гладеньке і тверде, наче мармур. – Маленький Генрі був просто чарівний. А ці його ямочки, коли він усміхався! Він сидів собі сам у кутку. Віра пішла провести мене до дверей – на руках у неї було немовля, а збоку стояв чоловік і обіймав її за талію. Він поцілував її у щоку, коли думав, що я не дивлюся. Це мене збентежило. Коли Ройс мене цілував, то було якось не так – не так ніжно… Але я прогнала цю думку геть. Ройс був моїм принцом. Одного дня я стану королевою…
У місячному світлі було важко розібрати, але здалося, що її сніжно-біле обличчя ще більше зблідло.
– На вулиці стемніло, уже загорілися ліхтарі. Я навіть не здогадувалася, що було так пізно, – її шепіт став майже нечутним. – Було дуже холодно. Незвичайно холодно, як на кінець квітня. До весілля залишився тиждень, і дорогою додому я непокоїлася про погоду – я це чітко пам’ятаю. Я запам’ятала ту ніч до найменших дрібниць. Вона не виходила в мене з голови… спочатку. Я не могла думати ні про що більше. І вона лишилася мені на згадку, коли стерся останній із багатьох приємних спогадів…
Вона зітхнула і знову перейшла на шепіт.
– Так, я непокоїлася про погоду… Я не хотіла переносити весілля, яке готувалося просто неба, в будинок…
До мого дому лишалося кілька кварталів, коли я почула галас. Під розбитим вуличним ліхтарем стояла купка чоловіків і гучно реготала. Вони були п’яні. Я жалкувала, що не подзвонила батькові, аби він мене забрав. Додому було так близько, що це здавалося просто смішно. А потім хтось гукнув моє ім’я.
«Розо!» – загукав він, і решта придуркувато загиготали.
Я не звернула уваги, що ті п’яниці були гарно вбрані. То був Ройс зі своїми друзяками – синками багатіїв.
«Це моя Роза! – загорлав Ройс, гигочучи разом із ними так само придуркувато. – Ти запізно. Ми замерзли – так довго на тебе чекали».
Ніколи раніше я не бачила, щоб він пив. Лише іноді, під час вечірки, за тостом. Він казав, що не любить шампанського. Я не здогадувалася, що він полюбляє дещо набагато міцніше.
З ним був новий приятель – приятель приятеля, родом з Атланти.
«Що я тобі казав, Джоне, – радісно вигукнув Ройс, хапаючи мене за руку і притягуючи до себе. – Хіба вона не гарніша за твої персики в Джорджії?»
Чоловік на ім’я Джон був чорнявий і засмаглий. Він оглянув мене, ніби кобилу, яку збирався купувати.
«Важко сказати, – промовив він, розтягуючи слова. – Вона така закутана».
Вони зареготали, разом із ними і Ройс.
Несподівано Ройс здер із моїх плечей жакет (то був подарунок від нього), повідривавши мідні ґудзики. Вони розсипалися по бруківці.
«Покажи їм свої принади, Розо!»
Він знову засміявся, а потім зірвав із моєї голови капелюшок. Шпильки різко натягнули волосся біля коренів, і я скрикнула від болю. Здавалося, їм це подобалося – зойк мого болю…
Розалія несподівано поглянула не мене, ніби забула, що я й досі там. Можу сказати точно – у мене обличчя було таке ж бліде, як і в неї. Якщо не зелене.
– Решту я тобі не розповідатиму, – сказала вона тихо. – Вони залишили мене на вулиці й реготали, коли забиралися геть. Вони гадали, що я мертва, і дражнили Ройса, що тепер йому треба шукати нову наречену. А він сміявся і відповідав, що спочатку йому треба навчитися терпіння.
Я лежала посеред дороги і чекала смерті. Холод пронизував мене, хоча дивно, що за нестерпним болем мене це хвилювало. Падав сніг, і я дивувалася, чому не помираю. Я не могла дочекатися, коли прийде смерть і покладе кінець болю. Як же довго я чекала!..
Потім мене знайшов Карлайл. Він унюхав кров і прийшов перевірити. Пам’ятаю, що мене дратувало, коли він вовтузився наді мною, намагаючись врятувати моє життя. Мені ніколи не подобався ані доктор Каллен, ані його дружина зі своїм братом – тоді Едвард видавав себе за брата. Мене засмучувало, що всі вони були вродливішими, ніж я, особливо чоловіки. Але вони не виходили у світ, тож я бачила їх заледве раз чи два.
Я гадала, що померла, коли він підняв мене з землі й побіг так прудко, що я почувалася, ніби лечу. Пам’ятаю, як злякалася, що біль не припинився…
Потім я опинилася у яскравій кімнаті, там було тепло. Я повільно помирала, і з полегшенням відчула, що біль стихає.
Але раптом щось гостре різонуло мене за горло, зап’ястя, кісточки на ногах. Я скрикнула від шоку, гадаючи, що Карлайл приніс мене сюди, аби ще більше познущатися. А потім усередині запалав вогонь, і все інше перестало існувати. Я благала його убити мене. Коли повернулися Есме та Едвард, я благала і їх убити мене. Карлайл сидів поруч. Він тримав мене за руку, говорив, що йому дуже шкода, що скоро усе закінчиться. Він усе мені розповідав, і час від часу я його слухала. Він оповів, хто він насправді й на кого я перетворююся. Я не вірила йому. Він вибачався щоразу, коли я верещала.
Едварду це зовсім не сподобалося. Пам’ятаю, я слухала, як вони мене обговорювали. Інколи я припиняла кричати. Все одно це не допомагало.
«Про що ти думав, Карлайле? – сказав Едвард. – Розалія Гейл?»
(Розалія ідеально скопіювала Едвардів роздратований голос).
– Мені не сподобалося, як він вимовив моє ім’я, – ніби зі мною було щось не так.
«Я не міг просто залишити її помирати, – спокійно відповів Карлайл. – Таку вроду зіпсувати – це занадто, занадто несправедливо».
«Я знаю», – сказав Едвард, і мені здалося, що йому байдуже. Це мене розлютило. Тоді я ще не знала, що він може читати Карлайлові думки.
«Таку вроду зіпсувати!.. Я не міг залишити її», – пошепки повторив Карлайл.
«Звичайно, не міг», – погодилася Есме.
«Люди постійно помирають, – Едвард нагадав йому суворо. – А її всі довкола знають. Кінги змушені будуть подати в розшук – і ніхто не запідозрить отого п’яницю», – гримнув він.
Я зраділа, що вони, здавалося, знають: це Ройс винен.
Я не розуміла, що все уже майже скінчилося – що я стаю дужчою і тому можу зосередитися на тому, що вони говорять. Біль стихав, починаючи з кінчиків пальців.
«Що ти збираєшся з нею робити?» – запитав Едвард із відразою – чи принаймні мені так здалося.
Карлайл зітхнув.
«Їй вирішувати, звичайно. Вона може піти своєю дорогою».
Я достатньо повірила в те, щó він мені наговорив, аби його слова мене налякали. Я знала, що моє життя скінчилося і вороття немає. Думка, що я залишуся сама, була нестерпною…
Нарешті біль утамувався, і вони ще раз мені пояснили, на що я перетворилася. Цього разу я повірила. Я відчувала спрагу, свою тверду шкіру, бачила свої сяючі червоні очі.
Для такої шелихвістки, якою я була, досить було побачити своє віддзеркалення, аби почуватися ліпше. Незважаючи на очі, я була прегарною, – вона засміялася сама до себе. – Минув деякий час, перш ніж я стала звинувачувати красу за те, що зі мною сталося, сприймати її як прокляття. Бажати, щоб я була… ну, не потворною, але звичайною. Як Віра. Щоб мені дозволили вийти заміж за чоловіка, який би кохав мене, і мати гарненьких дітей. Ось чого я насправді бажала все своє життя. Хіба я так багато хотіла?
Вона на хвильку замислилася, і мені здалося, що вона знову забула про мою присутність. Але потім вона посміхнулася, і на її обличчі з’явився переможний вираз.
– Знаєш, моя репутація майже така ж чиста, як у Карлайла, – сказала вона мені. – І краща, ніж у Есме. І в тисячу разів краща, ніж у Едварда. Я ніколи не куштувала людської крові, – гордо оголосила вона.
Вона зрозуміла моє німе запитання – чому її репутація майжечиста?
– Я вбила п’ятьох людей, – самовдоволено сказала вона. – Якщо їх можна назвати людьми. Але я була дуже обережною, щоб не пролити їхньої крові, бо знала, що тоді не зможу стриматися, а я, бачиш, не хотіла ані краплини їх у собі.
Ройса я лишила наостанок. Я сподівалася, що він чутиме про смерть своїх друзів і втямить, знатиме, що на нього чекає. Я сподівалася, що страх зробить його кінець іще жахливішим. Гадаю, мені це вдалося. Коли я прийшла по нього, він переховувався у кімнаті без вікон, за дверима такими товстими, як у банківського сейфа, перед якими чатували озброєні охоронці. Ой! сім убитих, – уточнила вона. – Я забула про охорону. З ними я впоралася за одну секунду.
Я влаштувала справжню виставу. Це було дещо по-дитячому. Я одягла весільну сукню, яку вкрала для такої нагоди. Ройс зарепетував, коли побачив мене. Тієї ночі він багато кричав. Я гарно придумала, що залишила його наостанок, – так мені було легше контролювати себе, робити все дуже повільно…
Раптом вона перервалася і поглянула на мене.
– Вибач, – сказала вона засмучено. – Я тебе налякала, правда?
– Зовсім ні, – збрехала я.
– Я трохи захопилася.
– Нема чого хвилюватися.
– Я здивована, що Едвард тобі нічого про це не розповів.
– Він не любить розповідати історії інших людей. Він почувається так, наче зраджує їхню довіру, тому що чує набагато більше, ніж вони хочуть, аби він чув.
Вона усміхнулася і похитала головою.
– Я маю віддати йому належне. Він дуже порядний, хіба не так?
– Так, я згодна.
– А я, – вона зітхнула, – я була несправедливою щодо тебе, Белло. Він розповів тобі чому? Чи це занадто конфіденційно?
– Він сказав, це тому, що я людина. Що для тебе важко, коли ваш секрет знає хтось іззовні.
Мелодійний сміх Розалії мене перебив.
– Тепер я справді почуваюся винною. Він набагато добріший до мене, ніж я на те заслуговую.
Коли вона сміялася, то здавалася теплішою; наче опустилися невидимі ґрати, які раніше завжди були підняті у моїй присутності.
– Який же брехун цей хлопець, – вона знову засміялася.
– Він брехав? – запитала я, миттю насторожившись.
– Ну, це, мабуть, занадто гучно сказано. Він просто не говорив тобі всієї правди. Те, що він тобі сказав, правда, і зараз вона ще правдивіша, ніж раніше. Але тоді… – вона зам’ялася, нервово посміюючись. – Це важко описати. Розумієш, спочатку я майже ревнувала, бо він хотів тебе, а не мене.
Від її слів мене пронизав страх. У місячному світлі вона видавалася прекраснішою за все на світі. Я не могла змагатися з Розалією.
– Але ти кохаєш Еммета… – пробурмотіла я.
Вони замотала головою, здивована.
– Я не хочу Едварда у цьому сенсі, Белло. І ніколи не хотіла – я люблю його як брата, але він дратував мене з першого свого слова. Зрозумій правильно… Я звикла, що людям завжди була потрібна я. А Едвард не виявляв до мене ані краплини інтересу. Це розчаровувало мене, спочатку навіть ображало. Але він узагалі ніким не цікавився, і тому я припинила хвилюватися. Навіть коли ми вперше зустріли Таню з кланом Деналі – ох, усі ті жінки! – Едвард і тут не виявив жодних симпатій. А потім він зустрів тебе…
Вона спантеличено подивилася на мене. Я майже не звернула уваги. Я думала про Едварда, Таню й усіх тих жінок, і мої губи стиснулися в пряму лінію.
– Не те щоб ти не гарна, Белло, – сказала вона, неправильно розтлумачивши мій вираз. – Справа лише в тому, що він вважав тебе привабливішою за мене. А в мені достатньо марнославства, щоб це мене зачепило.
– Але ти сказала «спочатку». А зараз… тебе вже це не хвилює, правда? Тобто ми обидві знаємо, що ти найвродливіша особа на планеті.
Я засміялася, вимовивши ці слова – такими вони були очевидними. Як дивно, що Розалію треба в цьому запевняти. Розалія також засміялася.
– Дякую, Белло. Ні, мене це більше не хвилює. Едвард завжди був трохи дивакуватим, – і знову засміялася.
– Але я все одно тобі не подобаюсь, – прошепотіла я.
Усмішка зникла.
– Так, вибач.
Ми певний час сиділи мовчки, і здавалося, що вона не налаштована говорити далі.
– Скажи мені чому? Я зробила щось не так?…
Чи вона злилася, що я наражала її сім’ю – її Еммета – на небезпеку? Знову і знову. Спочатку Джеймс, тепер Вікторія…
– Ні, ти нічого не зробила, – промовила вона. – Поки що. Я подивилася на неї розгублено.
– Невже ти не розумієш, Белло? – раптом вона заговорила ще емоційніше, ніж тоді, коли розповідала свою нещасливу історію. – Ти уже маєш все. У тебе попереду ціле життя – усе, чого хочу я. А ти збираєшся просто викинути його на вітер. Невже ти не бачиш, що я б усе віддала, аби бути на твоєму місці? У тебе є вибір, якого я не мала, і ти вибираєш неправильно!
Я відсахнулася під її натиском і зрозуміла, що сиджу з розтуленим ротом, і миттю його стулила.
Вона дивилася на мене довгим поглядом, і поступово її запал почав розвіюватися.
Раптом вона зніяковіла.
– Я була цілком упевнена, що зможу пояснити все спокійно, – і вона замотала головою, ніби відчуваючи легке запаморочення від напливу емоцій. – Просто зараз мені ще важче, ніж було тоді, коли це було не більш ніж марнославством.
Вона замовкла і спрямувала погляд на місяць. Минуло декілька хвилин, перш ніж я наважилася порушити її мовчання.
– Якщо я залишуся людиною, то подобатимуся тобі більше?
Вона повернулася до мене, скрививши губи у подобі усмішки.
– Можливо.
– І все ж твоя історія має свій щасливий кінець, – зауважила я. – У тебе є Еммет.
– Наполовину, – посміхнулася вона. – А тобі відомо, що я врятувала Еммета від ведмедя, який ледь не розтерзав його, і принесла до Карлайла? Але знаєш, чому я не дозволила ведмедю зжерти його?
Я похитала головою.
– З темними кучерями… ямочки, які показувалися навіть тоді, коли він кривився від болю… дивна невинність, яка здавалася недоречною на обличчі дорослого чоловіка… Він нагадав мені Віриного маленького Генрі. Я не хотіла, щоб він помирав, і навіть попри те, що я ненавиділа вурдалацьке життя, у мене вистачило егоїзму попросити Карлайла перетворити Еммета для мене.
Мені пощастило навіть більше, ніж я заслуговую. Еммет – це все, що я могла б попросити, якби знала себе настільки добре, щоб відати, чого я хочу. Він саме той, хто потрібен такій особі, як я. І як не дивно, я також йому потрібна. Ця частина історії склалася навіть краще, ніж я очікувала. Але нас завжди буде лише двоє. І ми ніколи не сидітимемо сиві одне біля одного на ґанку в оточенні наших онуків.
Тепер її усмішка була доброю.
– Для тебе це звучить дивно, правда ж? У якомусь сенсі ти набагато доросліша, ніж я була у вісімнадцять. Але в іншому… існує багато речей, про які ти, мабуть, ніколи серйозно не замислювалася. Ти замолода, щоб знати, чого захочеш через десять, п’ятнадцять років, – і замолода, щоб усе це кинути, не обдумавши як слід. Не треба квапитися щодо незмінних речей, Белло.
Вона погладила мене по голові, але в тому жесті не відчувалося ласки. Я зітхнула.
– Поміркуй над цим. Не забувай – сім разів відміряй, а один відріж. Есме створили, щоб вона піклувалася про нас, як про людей… А от Аліса не пам’ятає нічого людського, тому не може за цим сумувати… Проте ти пам’ятатимеш. Ти багато втратиш.
Але натомість отримаю більше, – подумала я, та не сказала вголос.
– Дякую, Розаліє. Мені дуже приємно зрозуміти… пізнати тебе краще.
– Вибач за те, що була таким чудовиськом, – усміхнулася вона. – Відтепер я постараюся поводитися краще.
Я усміхнулася у відповідь. Ми не стали подругами, але я була досить-таки впевнена, що її ненависть до мене не триватиме вічно.
– Тепер я дам тобі поспати, – Розалія кинула погляд на ліжко, і в куточках губ з’явилася усмішка. – Я знаю, що тобі досадно сидіти за сімома замками, але не дуже свари Едварда, коли він повернеться. Ти навіть і не здогадуєшся, як сильно він тебе кохає. Тому боїться залишати тебе саму.
Вона нечутно підвелася і тихо, наче привид, підійшла до дверей.
– Добраніч, Белло, – прошепотіла вона і зачинила двері, вийшовши з кімнати.
– Добраніч, Розаліє, – пробурмотіла я їй навздогін.
Потому я довго не могла заснути.
А коли нарешті прийшов сон, мені примарився кошмар. Я повзла темною, холодною і незнайомою вулицею, під легеньким снігом, залишаючи позад себе кривавий шлейф. Примарний янгол у довгому білому вбранні обурено спостерігав за моїм пересуванням…
Наступного ранку, коли Аліса везла мене до школи, я всю дорогу сердито дивилася в лобову шибку. Я не виспалася, і від цього моє ув’язнення дратувало мене ще більше.
– Сьогодні ми поїдемо в Олімпію [11]11
Столиця штату Вашингтон у США.
[Закрыть]або деінде, – пообіцяла вона. – Буде весело, еге ж?
– Чому б тобі просто не замкнути мене у підвалі, – запропонувала я, – лишити бича, а про калач забути?
Аліса насупилася.
– Тоді він забере «Порш», бо я погано виконуватиму свою роботу. Тобі має бути весело.
– Це не твоя хиба, – промовила я, не ймучи віри, що й справді почуваюся винною перед нею. – Побачимося за обідом.
Я попленталася на англійську. Без Едварда день буде гарантовано нестерпним. Я ледве дотерпіла до закінчення першого уроку, цілком переконавшись, що таким ставленням я роблю собі лише гірше. Коли продзвенів дзвоник, я підвелася без надмірного ентузіазму. У дверях, які він відчинив для мене, стояв Майк.
– Едвард цього тижня у поході? – дружньо запитав він, коли ми виходили надвір під невеличкий дощ.
– Ага.
– Хочеш сьогодні увечері розважитися?
Невже він справді на це сподівався?
– Не можу. У мене «вечірка в піжамах», – буркнула я.
Обдумавши мою відповідь, він дивно на мене подивився.
– Чому ти…
Майкове запитання обірвалося на півслові гучним розкотистим ревінням, яке розітнуло стоянку позаду нас. Усі, хто стояв на тротуарі, пооберталися на цей звук, вражено дивлячись на чорний мотоцикл, який зі скреготом зупинився на самісінькому краю бетонного покриття. Двигун продовжував гарчати.
Джейкоб нетерпляче замахав до мене руками.
– Біжи, Белло! – закричав він, перемагаючи скажене ревіння мотора.
Я стала на місці як укопана, нічого не розуміючи. Потім швидко глянула на Майка. У мене було лише кілька секунд.
Чи зайде Аліса так далеко, щоб затримати мене в усіх на очах?
– Я нагло захворіла і поїхала додому, гаразд? – сказала я Майку з несподіваним пожвавленням.
– Гаразд, – пробурмотав він.
Я швидко поцілувала Майка в щоку.
– Дякую, Майку. Я заборгувала тобі одну відмазку! – гукнула я на ходу.
Джейкоб ударив на газ, широко усміхаючись. Я застрибнула на сидіння позад нього, міцно обхопивши його за пояс.
На порозі кафетерію я побачила Алісу. Її рот скривився, а очі палали від люті.
Я кинула їй один винуватий погляд.
Потім ми погнали по асфальтованій дорозі з такою швидкістю, що мій шлунок залишився десь далеко позаду.
– Тримайся, – заволав Джейкоб.
Я заховала обличчя у нього за спиною, коли ми мчали по автостраді. Я знала, що він скине швидкість, коли ми перетнемо квілеутський кордон. Доти мені треба було протриматися. Я тихо й гаряче молилася, щоб Аліса не погналася за мною і Чарлі мене випадково не побачив…
Ми без пригод дісталися на безпечну територію. Моцик скинув швидкість, Джейк випростався і засміявся. Я розплющила очі.
– Нам удалося! – загорлав він. – Непогано, як для нападу на в’язницю, еге ж?
– Гарно придумав, Джейку.
– Я згадав, ти казала, наче та кровопивця-провидиця не здатна передбачити, що збираюся робити я. І я радий, що типро це не думала – бо в іншому разі вона б не пустила тебе до школи.
– Саме тому я не обмірковувала цього варіанту.
Він переможно засміявся.
– Що ти збираєшся сьогодні робити?
– Нічого! – засміялася я у відповідь. Як гарно бути вільною!
