Текст книги "Затемнення"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 31 страниц)
Я не міг відпустити тебе саму. У декого таке везіння, що не вижила б навіть чорна скринька.
Це було зовсім не те, що я мала на увазі; у мене й на гадці не було їхати без нього. Я хотіла сказати, що ми мали залишитися тут разом. Але його відповідь збила мене з думки і навіть заінтригувала. Ніби я не можу перелетіти країну, щоб не змусити літак впасти. Смішно якось.
Припустімо, що через моє невезіння падає літак. Що б ти робив у такому разі?
Він намагався приховати посмішку.
– А чому літакові взагалі падати?
– Пілоти відключились, п’яні.
– Дуже просто. Повів би літак сам.
Ну, звичайно. Я закопилила губи і спробувала ще раз.
– Обидва двигуни вибухнули, і ми у смертельному вихорі падаємо вниз.
– Я почекаю, поки ми достатньо наблизимося до землі, міцно схоплю тебе, проб’ю обшивку і вистрибну. А потім приведу тебе до місця, де сталася аварія, і ми будемо шкутильгати серед уламків, наче двійко найбільших щасливчиків у світі.
Я зупинила на ньому німий погляд.
– Що? – прошепотів він.
Я похитала головою, збентежена.
– Нічого, – відповіла я самими губами.
Витерши гумкою це недоладне листування, я нашкребла ще один рядок:
Скажеш мені наступного разу.
Я знала, що буде наступний раз. Змагання триватиме, поки хто-небудь не програє.
Едвард подивився мені у вічі довгим поглядом. Цікаво, який вигляд мало тоді моє обличчя – на дотик воно було холодним, значить, рум’янець іще не повернувся. На віях іще не обсохли сльози. Він зітхнув і коротко кивнув.
Дякую.
Папірець зник із-під моєї руки. Я підняла очі, кліпаючи від здивування, – містер Берті саме проходив між рядами.
– Це щось таке, чим би ви хотіли поділитися з усіма, містере Каллен?
Едвард підняв на нього безневинний погляд і простягнув аркуш паперу, що лежав поверх його папки.
– Мої записи? – запитав він, вдаючи розгубленість.
Містер Берті пробіг очима по написаному – понад усякий сумнів, то був бездоганний конспект його лекції, – а потім відійшов, насупившись.
Згодом, на уроці математики – єдиному, куди Едвард не ходив разом зі мною, – я почула плітки.
– Ставлю на великого індіанця, – сказав хтось.
Я роззирнулася і побачила, як Тайлер, Майк, Остін та Бен схилили голови один до одного і захоплено про щось розмовляли.
– Ага, – прошепотів Майк. – Ви бачили габаритиотого хлоп’яти Джейкоба? Гадаю, що він покладе Каллена на лопатки, – судячи з голосу, Майку стало приємно на саму думку.
– А на мій погляд, – заперечив Бен, – не треба недооцінювати Едварда. Він завжди такий… упевнений. Здається мені, що він може за себе постояти.
– Я згоден із Беном, – сказав Тайлер. – Крім того, якщо те хлоп’я наїде на Едварда, то за нього заступляться його братики-громили.
– Хто-небудь із вас був недавно в Ла-Пуші? – запитав Майк. – Пару тижнів тому ми з Лорен їздили туди на пляж, і повірте мені, друзяки Джейкоба не менші за нього.
– Гм, – промовив Тайлер. – Шкода, що діло так ні до чого й не дійшло. Мабуть, ми вже ніколи не дізнаємося, чим би воно закінчилось.
– А може, й дізнаємося, – сказав Остін.
Майк посміхнувся.
– Хто хоче зробити ставки?
– Червонець на Джейкоба, – випалив Остін.
– Червонець на Каллена, – підхопив Тайлер.
– Червонець на Едварда, – підтримав його Бен.
– Джейкоб, – сказав Майк.
– Гей, хлопці, хто-небудь знає, в чому там справа? Це може вплинути на шанси по ставках.
– Дай-но я здогадаюсь, – промовив Майк, але в цей момент помітив мене, водночас із Беном і Тайлером.
Судячи з виразів їхніх облич, вони не зрозуміли, що я все чула. Вони швидко почали роззиратися і шарудіти паперами на партах.
– А я все одно ставлю на Джейкоба, – пробурмотів Майк собі під ніс.
РОЗДІЛ 4. ЗАКОНИ ПРИРОДИ
У мене був поганий тиждень.
Я знала, що нічого суттєвого не сталося. Так, Вікторія не здалася, але хіба я сподівалася хоч на одну мить, що здасться? Її поява лише підтвердила те, що я знала і так. Жодних причин для нової паніки.
Теоретично. Але не панікувати було легше собі звеліти, аніж зробити.
Заняття закінчилися декілька тижнів тому, але сидіти склавши руки, слабкою та беззахисною, в очікуванні нової катастрофи, було, на мою думку, безглуздо. А залишатися людиною виявилося занадто небезпечно – все одно, що напрошуватися на неприємності. Хтось на кшталт мене не повинен бути людиною. З моїм везінням треба бути трохи менш безпорадною.
Але ніхто не хотів мене слухати.
– Нас семеро, Белло. І в нас є Аліса, тому я не думаю, що Вікторія захопить нас зненацька. І заради безпеки Чарлі важливо, щоб ми дотримувалися початкового плану, – сказав Карлайл.
– Ми ніколи не дозволимо, щоб із тобою щось сталося, люба моя. І ти це знаєш. Будь ласка, не хвилюйся, – мовила Есме і поцілувала мене в чоло.
– Я такий радий, що Едвард тебе не вбив! З тобою все набагато веселіше, – сказав Еммет. Розалія сердито глянула на нього.
Аліса закотила очі зі словами:
– Ти мене ображаєш. Невже це насправді тебе хвилює?
– А навіщо тоді Едвард потягнув мене до Флориди, якщо немає приводу для хвилювання? – наполягала я.
– Хіба ти не помітила, що у Едварда невелика схильність до перебільшення?
Джаспер, скориставшись своїм дивним даром контролювати емоційну атмосферу, мовчки зняв цілковито мою паніку та напруження. Я заспокоїлася і відмовилася від свого відчайдушного наміру.
Але щойно ми з Едвардом вийшли з кімнати, цей спокій розвіявся.
Ми домовилися, що я просто забуду про схиблену вампірку, яка вистежувала мене і збиралася прикінчити. Забуду і займатимуся іншими справами.
Я так і зробила. Дивно, але інші справи знайшлися, і вони завдавали хвилювання не менше, аніж моє переміщення вгору в переліку вимираючих видів…
І на першому місці серед них була відповідь Едварда.
– Це питання вирішуєте ви з Карлайлом, – сказав він. – Звісно, тобі відомо, що одне твоє бажання – і вирішити проблему можу я. Проте ти знаєш мою умову, – і подарував мені янгольську усмішку.
Так, я знала його умову. Едвард обіцяв перетворити мене сам, будь-якої миті… потому як ми одружимося.
Інколи мені здавалося, наче він лише вдає, що не може читати мої думки. Як інакше міг він поставити ту єдину умову, яку мені прийняти було важко? Єдину умову, яка мене зупиняла.
Так чи інак, дуже поганий тиждень. І сьогодні – його найгірший день.
Поганим день вважався завжди, коли Едварда не було поруч. Але оскільки на цей тиждень Аліса не передбачила нічого надзвичайного, я наполягла, щоб він скористався нагодою і пішов із братами на полювання. Мені було відомо, як йому набридла легка здобич.
– Іди розважся, – сказала я йому. – Принеси мені пуму.
Я ніколи йому не зізнавалася, як тяжко мені було без нього – як мене терзали кошмари, що він мене знову покинув. Якби йому стало про це відомо, то він би почувався жахливо і боявся б залишити мене, навіть якби було конче необхідно. Так було тоді, коли він щойно повернувся з Італії. Його золотисто-карі очі робилися чорними, і він мучився від спраги більше, ніж було необхідно. Тоді я вдавала хоробрість на обличчі й виштовхувала його за двері, коли Еммет і Джаспер збиралися полювати.
Все ж я гадала, що він читав мої думки. Трішки. Цього ранку у мене на подушці лежала записка:
Я скоро повернуся, тож ти не встигнеш за мною заскучати. Пильнуй за моїм серцем – я залишив його з тобою.
Отож попереду в мене була довга порожня субота, нічим не заповнена, окрім моєї ранкової зміни в крамниці туристичного спорядження «Ньютонз Олімпікс», де я працювала, щоб розвіятися. І звичайно, такої заспокійливої обіцянки Аліси:
– Я полюватиму поблизу будинку. Якщо знадобиться моя допомога, прибуду за п’ятнадцять хвилин. І час від часу перевірятиму свої видіння про всяк випадок.
Перекладаю: не затівай жодних ігор лише тому, що Едварда немає. І Аліса, понад усякий сумнів, могла так само вправно вивести з ладу мій пікап, як і Едвард.
Я старалася в усьому шукати позитив. Після роботи я планувала допомогти Анжелі із запрошеннями – уже була розрада. А ще відсутність Едварда підняла настрій Чарлі – і я могла насолоджуватися цим, поки була нагода. Крім того, Аліса може в мене заночувати, якщо буде дуже страшно і я її попрошу. А потім, завтра вранці, повернеться Едвард. Я виживу.
Щоб не приїхати безглуздо рано на роботу, я їла свій сніданок із пластівців дуже повільно – по одному вівсяному кружальцю за раз. Згодом, потому як помила посуд, я вишикувала магніти на холодильнику в бездоганну шерегу. Мабуть, у мене починався нервовий розлад.
Останні два магніти, звичайнісінькі чорні, круглястої форми – вони були моїми улюбленцями, бо могли з легкістю втримати на холодильнику одразу десять записок – ніяк не хотіли приєднатися до решти. У них були протилежні полярності, і щоразу, коли я ставила в ряд один із них, другий зістрибував зі свого місця.
З якоїсь причини – а можливо, то була нав’язлива ідея – це несказанно мене дратувало. Чому вони не можуть грати з усіма? З дурною впертістю я продовжувала ставити їх поруч, наче сподіваючись, що вони піддадуться. Їх можна було б накласти один на один, але то означало здатися. Зрештою, розізлившись на себе більше, ніж на магніти, я відірвала їх від холодильника і, взявши по одному в обидві руки, звела їх докупи. Мені навіть довелося докласти деяке зусилля – вони були досить сильні, аби чинити опір, – але я примусила їх співіснувати бік-о-бік.
– От бачите, – сказала я вголос, а говорити з неживими предметами – то поганий знак, – це не так уже й страшно, чи еге ж?
Отак я стояла певний час, немов причинна, не зовсім розуміючи, що безсила проти законів фізики. Потім, зітхнувши, я почепила магніти назад на холодильник, окремо один від одного, пробурмотівши:
– Треба йти на компроміс.
Було досі дуже рано, але я вирішила, що ліпше піду з дому, перш ніж неживі предмети почнуть мені відповідати.
Коли я прийшла до крамниці Ньютонів, Майк методично драїв підлогу, а його мама облаштовувала нову експозицію на вітрині. Я захопила їх саме тоді, коли вони сперечалися і не помітили моєї появи.
– Але це єдиний час, коли Тайлер може поїхати, – скаржився Майк. – Ти казала, що після випускного…
– Тобі слід почекати, – відрізала місіс Ньютон. – Ви з Тайлером можете придумати щось інше. Ви не поїдете до Сієтла, доки поліція не зупинить те, що там коїться – що б то не було. Я знаю, що Бет Кроулі сказала Тайлеру те ж саме, тому не поводься зі мною, наче з ворогом… О, доброго ранку, Белло, – сказала вона, швидко змінивши свій тон на привітний. – Ти сьогодні рано.
На мою думку, Карен Ньютон абсолютно не пасувала для крамниці спортивного одягу та спорядження. Її ідеально висвітлене біляве волосся було елегантно укладене на потилиці, у неї був завжди професійний манікюр, так само як і педикюр, що просвічувався крізь плетені босоніжки на високих підборах, які й віддалено не нагадували ті кросівки, що у широкому асортименті пропонували Ньютони.
– Дороги сьогодні вільні, – пожартувала я, дістаючи свій огидний їдуче-помаранчевий жилет із-під прилавка. Я була здивована, що місіс Ньютон стурбована через ці Сієтлівські заворушення не менше за Чарлі. Я ж бо гадала, що він впадає в крайнощі.
– Ну, е-е… – місіс Ньютон певний час не знала, що сказати, зніяковіло мусолячи флаєри, які вона розкладала біля каси. Просунувши одну руку в жилетку, я зупинилася. Я знала цей погляд. Коли я повідомила Ньютонам, що цього літа в них не працюватиму – покину їх, по суті, в найгарячіший сезон, – вони почали готувати Кеті Маршалл на моє місце. Їм було не по кишені платити зарплатню нам обом одночасно, тому коли видавалося, наче покупців мало…
– Я збиралася подзвонити, – сказала місіс Ньютон. – Сьогодні, здається, роботи буде небагато. Ми з Майком, мабуть, і самі впораємося. Мені шкода, що ти так рано встала і приїхала сюди…
Зазвичай я була б на сьомому небі від такого повороту подій. Але не сьогодні…
– Ясно, – зітхнула я, опустивши плечі. І що тепер робити?
– Це не справедливо, мамо, – сказав Майк. – Якщо Белла хоче попрацювати…
– Та ні, місіс Ньютон, усе гаразд. Справді, Майку. Мені треба готуватися до іспитів і ще купа всього… – я не хотіла ставати причиною сімейного розбрату – вони-бо і так сперечалися.
– Дякую, Белло. Майку, ти пропустив четвертий ряд. Белло, ти б не могла викинути ці листівки в сміття, коли виходитимеш? Я пообіцяла дівчинці, яка їх сюди принесла, розмістити їх на прилавку, але в мене немає місця.
– Певна річ, – я зняла жилет, взяла під руку листівки і вийшла надвір, де мрячив дощ.
Контейнер зі сміттям був позаду крамниці Ньютонів, де містилася стоянка для нас, працівників. Я човгикала по дорозі, буцаючи поперед себе камінці. Я вже була розмахнулася, аби пожбурити стосик яскраво-жовтих папірців у сміття, аж раптом мені в око впав заголовок, надрукований угорі жирним шрифтом. Я стиснула папірці в обох руках, вдивляючись у малюнок під заголовком. До горла підкотив клубок.
ВРЯТУЙТЕ ВОВКІВ ОЛІМПІЇ
Під цими словами було чітке зображення вовка, який сидить під сосною, задерши морду і завиваючи на місяць. Малюнок був на диво сумний: щось у жалісливій позі вовка говорило про те, що він страждає від самотності. Він наче тужить із горя.
Я побігла до машини, і далі стискаючи в руках листівки.
П’ятнадцять хвилин – це все, що в мене було. Але цього могло вистачити. Ла-Пуш розташований лише за п’ятнадцять хвилинах їзди, і без сумніву, я встигну перетнути кордон за декілька хвилин до в’їзду в місто.
Машина завелася без проблем. Аліса не могла цього бачити, оскільки я цього не планувала. Спонтанне рішення – ось у чому ключ! І якщо поквапитися, я зможу ним скористатися. Я мерщій кинула листівки на пасажирське сидіння, і вони розсипалися по ньому жовтою безладною масою – сотня виділених заголовків, сотня темних завиваючих вовків, що вирізнялися на жовтому тлі.
Я мчала по мокрому шосе, увімкнувши на повну двірники та ігноруючи ревіння древнього мотора. П’ятдесят п’ять миль на годину – це все, що я могла витиснути зі свого пікапа, і я молилася, аби цього вистачило.
Я не мала жодної гадки, де проходила умовна лінія кордону, але стала почуватися безпечніше, коли перші будинки Ла-Пуша лишилися позаду. Тут Аліса мене не дістане. Я збиралася зателефонувати їй в обід від Анжели і повідомити, що зі мною все гаразд. Їй нема чого полошитися. Нащо їй сваритися зі мною – після повернення Едвард розсердився б на обох.
Мій пікап не на жарт захекався, доїхавши до знайомого блякло-червоного будинку. Клубок знову підкотив до горла, коли я подивилася на маленький дворик, який колись прихистив мене. Як довго я тут не була!
Не встигла я заглушити двигун, як у дверях з’явився вражений Джейкоб. У раптовій тиші, коли завмерло ревіння машини, я почула, як він зойкнув.
– Белло?
– Привіт, Джейку!
– Белло! – закричав він у відповідь, і усмішка, на яку я так чекала, виринула на його обличчі, наче сонце із-за хмар. Його зуби яскраво блиснули на тлі смаглявої шкіри. – Не вірю своїм очам!
Він підбіг до пікапа і майже витягнув мене з дверцят, а потім ми почали стрибати одне перед одним, наче дітлахи.
– Як тобі вдалося приїхати?
– Я втекла!
– Нічого собі!
– Привіт, Белло! – Біллі вийшов подивитися, що спричинило такий гамір.
– Добридень, Біл…
Але на останньому слові у мене перехопило подих – Джейкоб так міцно стиснув і закрутив мене у своїх ведмежих обіймах, що я не могла дихати.
– Як же я радий бачити тебе тут!
– Не можу… дихати, – прохрипіла я.
Він засміявся і поставив мене не землю.
– З поверненням, Белло, – сказав він, широко усміхаючись. І його слова прозвучали наче: «Ласкаво просимо додому».
Ми ходили околицями, занадто збуджені, щоб спокійно сидіти в хаті. Джейкоб аж підстрибував на ходу, і я мусила декілька разів нагадувати, що мої ноги не три метри завдовжки. Під час нашої прогулянки я відчувала, що перевтілююся в іншу свою подобу – в ту себе, якою я була поряд із Джейкобом. Трохи молодшою, трохи не такою відповідальною. В ту, яка могла за нагоди утнути щось дурне без вагомої на те причини. Нас переповнювали емоції, коли ми почали розмову: як справи, що ми збираємося робити, чи надовго я приїхала і що привело мене сюди. А щойно я неохоче розповіла йому про листівку з вовком, то його дикий сміх луною відбився від верхівок дерев.
Але потім, коли ми пробиралися крізь густі чагарники, що окільцювали пляж, наша розмова перейшла на складніші теми. Рано чи пізно нам би все одно довелося побалакати про причини нашої тривалої розлуки, і я бачила, як на обличчі мого друга застигає гірка маска, з якою я уже встигла гарно познайомитися.
– То яка зрештою твоя версія подій? – запитав мене Джейкоб, щосили буцаючи шматок дерева, який прибило до берега водою. Той пролетів над піском і вдарився об каміння. – Я маю на увазі, відколи ми востаннє… ну, перед тим як, знаєш… – він намагався підібрати слова. А потім, глибоко вдихнувши, спробував знову: – Я хотів запитати, чи… все знову так само, як перед тим, коли він утік? Ти все йому пробачила?
Я глибоко вдихнула.
– Не було чого пробачати.
Я хотіла оминути цю частину – взаємний обман, звинувачення, – але ми мали про це поговорити, перш ніж рухатися далі.
Джейкоб скривився так, наче лизнув лимон.
– Треба було, щоб Сем тебе сфотографував тієї вересневої ночі, коли знайшов. Це був би доказ номер один.
– Ми ж не в суді.
– Але декого треба було б засудити.
– Навіть ти б не став його звинувачувати, якби знав причину.
Він подивився на мене.
– Гаразд, – сказав він уїдливо, – здивуй мене.
Його ворожість краяла, наче по живому. Мені було боляче, коли він сердився на мене. Це нагадало мені один давній похмурий день, коли Джейкоб за наказом Сема сказав мені, що ми не можемо більше бути друзями. Якусь мить я опановувала себе.
– Едвард покинув мене, бо вважав, що я не маю перебувати поруч із вурдалаками. Він гадав, що для мене буде краще, коли він зникне.
Джейкоб завагався, міркуючи над почутим. Те, що він збирався відповісти, вже більше не годилося. Я була рада, що він не знає про те, що саме спровокувало рішення Едварда. Я могла лише уявити Джейкобову реакцію, якби він дізнався, що Джаспер намагався мене вбити.
– Проте він повернувся, правда? – пробурмотів він. – Шкода, що він не може дотриматися ухваленого рішення.
– Якщо ти пам’ятаєш, то це япоїхала і повернула його.
Джейкоб пильно подивився на мене, а потім відступив. Його обличчя розслабилося, а голос звучав спокійніше, коли він промовив:
– Так, справді. Але я так і не знаю всієї історії. Що ж сталося?
Я завагалася, кусаючи губи.
– Це секрет? – в його голосі пролунала насмішка. – Тобі не велено про це розповідати?
– Ні, – сказала я різко. – Просто це дійсно дуже довга історія.
Джейкоб зухвало засміявся, розвернувся і пішов узбережжям, сподіваючись, що я піду слідом.
Було не дуже весело перебувати поряд із Джейкобом, коли він так поводився. Але я рушила за ним, водночас гадаючи, що маю розвернутися і піти геть. Проте вдома на мене чекала Аліса… і я вирішила, що немає куди квапитися.
Джейкоб підійшов до величезної деревини, яку море викинуло на берег. То був знайомий нам цілісінький стовбур із корінням та гіллям, який побілів від морської солі та глибоко загруз у пісок і який ми вважали нашиммісцем.
Джейкоб сів на нього, як на лаву, і поплескав долонею, вказуючи на вільне місце поруч із собою.
– Я не проти довгих історій. А там є елементи екшену?
Я закотила очі, підсідаючи до нього.
– Не без екшену, – погодилась я.
– А може, то суцільна страшилка, а не екшен?
– Страшилка? – пирхнула я. – А може, ти просто послухаєш і не вставлятимеш обрáз на адресу моїх друзів?
Він зімітував, що замкнув губи на ключ і викинув цей невидимий ключик через плече. Я усіляко стримувала сміх, але марно.
– Почну з того, що ти вже знаєш, – сказала я і, перш ніж заговорити, спробувала впорядкувати історію у себе в голові.
Джейкоб підняв руку і мовив:
– Давай. Усе одно я не зрозумів чимало з того, що тоді відбувалося.
– Тільки будь уважний, бо зараз іде складна частина. Тобі відомо, що в Аліси бувають видіння?
Його насуплену міну я сприйняла за ствердну відповідь – вовкулаки-бо не вірили в те, що легенди про вампірів із надзвичайними здібностями правдиві, – і перейшла до того, як помчала в Італію рятувати Едварда.
Я намагалася зробити розповідь якомога стислішою, при цьому не випустивши нічого суттєвого; і водночас спостерігала за реакцією Джейкоба. Але його обличчя лишалося суцільною загадкою, особливо тоді, коли я розповідала про Алісу та її видіння, у якому Едвард, почувши, ніби я померла, збирається накласти на себе руки. А місцями Джейкоб так глибоко занурювався у роздуми, що здавалося, наче він узагалі не слухає. Він перебив лише один раз:
– Значить, ворожка-кровопивця не може нас бачити? – пробурмотів він люто і радісно водночас. – Серйозно? Це ж чудово!
Я стрималася, щоб нічого не сказати, – запала мовчанка. Із допитливим виразом обличчя він чекав продовження розповіді, але я не спускала з нього погляду доти, доки він не зрозумів, що дав маху.
– Ой! – вихопилося в нього. – Вибач, – і знову замкнув рот на замок.
Коли я перейшла до частини про Волтурі, його реакція стала відвертішою: щелепи міцно стиснулися, шкіра вкрилася сиротами, ніздрі роздувалися. Я не заглиблювалася в подробиці, обмеживши свою розповідь тим, як Едвард витягнув нас із халепи, в яку ми тоді потрапили, і не згадувала ні про обіцянку, яку ми дали, ні про візит, на який тепер чекали. Джейкобу не варто знати про мої нічні страхіття.
– Тепер ти знаєш мою історію, – завершила я. – Настала твоя черга говорити. Що сталося, поки я була в мами на вихідних?
Я знала, що Джейкоб розповість мені більше, ніж Едвард. Адже він не боявся мене злякати.
Джейкоб гойднувся вперед, миттєво оживившись.
– Так от, Ембрі, Квіл і я стояли на варті тієї суботньої ночі – звичайнісіньке собі буденне чергування, аж раптом – бабах! – Джейкоб розкинув руки, імітуючи вибух. – Свіжий слід, його лишили хвилин п’ятнадцять тому. Сем хотів, щоб ми почекали на нього, але я не знав, що ти поїхала, і не був певен, чи слідкують за тобою твої упирі. Отож ми на повних парах погналися за вурдалачкою, але наздогнати не встигли, бо вона перетнула договірний кордон. Потім ми розподілилися уздовж кордону, сподіваючись, що вона повернеться. Але марно.
Він відкинув голову, і волосся, яке відросло з тієї короткої стрижки, яку він носив, коли приєднався до зграї, впало йому на очі.
– Ми погналися аж далеко на південь. Сем та інші наздогнали її раніше за нас, але вона знай тупцяється собі уздовж кордону, а потойбіч від нього зібралося цілісіньке вампірське кодло. Отой здоровило – як там його звати?…
– Еммет.
– Так, він. Кинувся на неї, але дівиця була на диво прудка! Отож, пролетівши мимо неї, він врізався в Пола. Тому Пол… ти ж знаєш Пола?
– Авжеж.
– Втратив її з поля зору. Не можу сказати, що я його звинувачую, адже той кровопивця був прямісінько верхи на ньому. Пол підстрибнув – не дивись на мене так! – і вурдалак опинився на нашій землі.
Я силкувалася опанувати вираз свого обличчя, аби Джейкоб зміг продовжити. Але нігті уп’ялися в долоні від напруження, з яким я слухала розповідь, хоча й знала, що все закінчилося добре.
– Зрештою, Пол цього не помітив, і той здоровило перейшов назад на свій бік. Але до того часу… е-е-е… ота… и-и-и… білявка… – на обличчі Джейкоба відбилася кумедна суміш відрази та мимовільного захоплення, коли він намагався відшукати слова, щоб описати Едвардову сестру.
– Розалія.
– Байдуже. Вона справді збиралася перетнути кордон. Тому ми із Семом кинулися прикривати Пола. А потім їхній ватажок і ще один блондин…
– Карлайл і Джаспер.
Він роздратовано зиркнув на мене.
– Ти ж знаєш, мені начхати. Коротше кажучи, Карлайлзвернувся до Сема, аби все владнати. А потім сталося щось дивне, і всі дуже швидко заспокоїлися. Це той другий, про якого ти мені розповідала, пудрив нам мізки. Але хоч ми і збагнули, що він чинить, проте не могли незаспокоїтися.
– Так, я розумію, що при цьому відчуваєш.
– Роздратування, ось що відчуваєш. Але дратуватися неможливо – хіба що потім, – він сердито похитав головою. – Отож Сем із вампіром-ватажком погодилися, що наразі Вікторія – пріоритет, і ми продовжили погоню. Карлайл дозволив нам іти по лінії кордону, щоб ми могли добре взяти її слід і простежити пересування, але той обірвався на скелястому березі, якраз на північ від резервації Макá [7]7
Макá – народність північноамериканських індіанців, яка проживає на північному заході півострова Олімпік у США.
[Закрыть], там, де кордон на декілька миль проходить уздовж берегової лінії. Там вона знову зайшла у воду. Здоровань і отой, що заспокоює, просили у нас дозволу перетнути кордон, щоб переслідувати її далі, але ми, звісно, відмовили.
– Гаразд. Тобто ви вчинили нерозумно, але я рада, що все так обійшлося. Еммет такий необережний. Він міг поранитися.
Джейкоб пирхнув.
– Невже твій вампір сказав, що ми напали на них без причини і що його безневинна сімейка…
– Ні, – перебила я його. – Едвард розповів мені те ж саме, що й ти, просто не так детально.
– Ха, – видихнув Джейкоб і нахилився, аби підхопити один із тих камінців, що у величезній кількості валялися у нього під ногами. Без особливих зусиль він пожбурив його на добру сотню метрів у затоку.
– Гадаю, що вона повернеться. У нас іще буде нагода її піймати.
Я здригнулася. Певна річ, Вікторія повернеться. Але чи скаже мені Едвард про це наступного разу? Навряд. Треба спостерігати за Алісою, шукати особливі знаки, що вкажуть мені на повернення…
Здавалося, що Джейкоб не помітив моєї реакції. Із задуманим виразом на обличчі, міцно стуливши повні губи, він спостерігав за хвилями.
– Про що ти міркуєш? – запитала я згодом, порушивши мовчанку.
– Я міркую про те, що ти мені сказала. Про те, як провидиця побачила, що ти стрибаєш зі скелі, і подумала, що ти вчинила самогубство, і про те, як усе вийшло з-під контролю… Ти ж розумієш, що якби ти просто чекала на мене, як і передбачалося, то крово… Алісане змогла б побачити, що ти збираєшся стрибнути? Нічого б не змінилося. Ми б із тобою зараз сиділи у мене в гаражі, як і всі суботи перед тим. У Форксі б не було вурдалаків, і ми з тобою… – він затнувся, заглибившись у думки.
Він так це сказав, що мені аж лячно стало, – ніби було б краще, якби у Форксі не було вампірів. У мене аж серце тьохнуло від порожнечі змальованої ним картини.
– Едвард повернувся б так чи інак.
– Ти в цьому впевнена? – запитав він, знову ставши в позу, щойно я згадала Едварда.
– Ми з ним… не можемо бути окремо одне від одного…
Він хотів щось сказати, точніше – нагрубити, судячи з виразу його обличчя, але потім зупинився, глибоко вдихнув і мовив:
– Ти знаєш, що Сем сердиться на тебе?
– На мене? – розгубилась я. – А, я знаю. Він гадає, що якби мене тут не було, вурдалаки б також трималися осторонь.
– Ні, не тому.
– Тоді чому?
Джейкоб підняв іще один камінець із-під ніг. Він повертів його поміж пальцями і, не відводячи погляду від цього чорного шматочка скелі, тихо сказав:
– Коли Сем побачив… якою ти була спочатку, коли Біллі їм розповів, що Чарлі дуже хвилюється за твій стан, і тоді, коли ти почала стрибати зі скель…
Я скорчила міну. Мені про це не дадуть забути.
Джейкоб подивився на мене.
– Він гадав, що ти єдина людина у світі, яка має такі ж підстави ненавидіти Калленів, як і він. Сем почувається… зрадженим, бо ти з такою легкістю впустила їх назад у своє життя, ніби вони тобі нічого не зробили.
– Можеш сказати Сему, щоб забирався під…
– Поглянь лише, – перебив мене Джейкоб, вказуючи на орла, що з неймовірної висоти пікірував просто в океан. Але в останню мить орел зупинився, і лише кігті дряпнули поверхню хвиль. А потім він шугонув угору, напружуючи крила під вагою щойно пійманої величезної рибини.
– Ти можеш побачити це всюди, – сказав Джейкоб несподівано відстороненим голосом. – Незмінні закони природи – хижак і жертва, безкінечний кругообіг життя і смерті.
Я не зрозуміла, що він хотів сказати цією лекцією про природу, і вирішила, що йому просто захотілося змінити тему. Але потім він подивився на мене – його очі трагічно усміхалися.
– Але ти поки ще ні разу не побачила, щоб рибина намагалася поцілувати орла. І ніколи не побачиш, – він над силу всміхнувся.
Я натягнуто всміхнулася у відповідь, хоча гіркота досі стояла у мене в роті.
– А може, вона намагалася, – припустила я. – Важко сказати, про що думає риба. Орли, знаєш, вони привабливі птахи.
– То ось до чого все зводиться? – його голос несподівано порізкішав. – Приваблива зовнішність?
– Не будь дурним, Джейкобе.
– Тоді це гроші? – не міг вгамуватися він.
– Дуже добре, – промовила я, встаючи з колоди. – Мені лестить, що ти про мене такої високої думки.
Я повернулася до нього спиною і пішла геть.
– Тільки не злись на мене, – він наздогнав мене, схопив за зап’ястя і розвернув до себе. – Я серйозно! Я намагаюсь зрозуміти, але нічого не виходить.
Його брови сердито звелися докупи, і під їхніми густими тінями очі здавалися чорними.
– Я кохаю його. Не тому, що він гарний чи багатий! – я жбурляла в Джейкоба словами. – І я б воліла, аби в нього не було ні того, ні того. Це б навіть трохи згладило розбіжність між нами, тому що він залишився б найніжнішим, найбезкориснішим, найрозумнішим і найдостойнішим з усіх, кого я зустрічала в житті. Звичайно, я кохаю його. Невже це так важко збагнути?
– Це неможливо збагнути.
– Тоді просвіти мене, Джейкобе, – з мене бурхливо полився нестримуваний сарказм. – Що тоді може бути гідною підставою для того, щоб кохати когось? Бо може виявитися, що я роблю це не так.
– На мою думку, треба почати з того, щоб шукати серед собі подібних. Це зазвичай діє.
– Це просто дурня! – викрикнула я. – Тоді залишиться тільки Майк Ньютон.
Джейкоб відступив на крок, прикусивши губу. Я бачила, що мої слова зробили йому боляче, але була занадто розлючена, щоб зараз про них пошкодувати. Він відпустив мої зап’ястя і, схрестивши руки на грудях, відвернувся і став дивитися на океан.
– Я також людина, – пробурмотів він ледве чутно.
– Не настільки людина, як Майк, – сказала я безжально. – Ти досі вважаєш, що це найважливіший пункт?
– Нас не можна порівнювати, – Джейкоб не відводив погляду від сірих хвиль. – Я цього не вибирав.
Я засміялася, не вірячи власним вухам.
– А Едвард, на твою думку, вибирав? Він знав про те, що відбувається, не більше за тебе. Він же не підписувався на це.
Джейкоб покивав головою короткими швидкими рухами.
– Знаєш, Джейкобе, ти страшенний лицемір – гадаєш, якщо ти вовкулака, то це тебе виправдовує.
– Нас не можна порівнювати, – повторив Джейкоб, дивлячись на мене спідлоба.
– Не розумію, чому ні. Ти міг би ставитися до Калленів з трошкибільшим розумінням. Ти навіть не уявляєш, які вони хороші зсередини, Джейкобе.
Він іще більше насупився.
– Вони не повинні існувати. Їхнє існування суперечить законам природи.
