Текст книги "Сутінки"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 24 страниц)

– Що з тобою? – ніжно запитав він.

– Я не дуже хороший турист, – відповіла я без особливого ентузіазму. – Тобі знадобиться чимало терпіння.

– Я можу бути терплячим – якщо дуже-дуже постараюся, – посміхнувся він, не даючи відвести очі у спробі вирватися із лап несподіваної, незрозумілої печалі.

Я спробувала всміхнутися, вийшло непереконливо. Він пильно вивчав моє обличчя.

– Я поверну тебе додому, – пообіцяв він. Я не зрозуміла, мав він на увазі негайне повернення чи говорив загалом. Я знала, він гадає: я засмучена через страх, і знову пораділа, що я єдина людина, чиїх думок він не чує.

– Якщо ти хочеш, щоб я здолала п’ять миль і продралася крізь хащі до заходу сонця, краще не гаючи часу показуй дорогу, – саркастично зауважила я. Він насупився, відчайдушно намагаючись розгадати мій тон і вираз.

За хвильку він здався і пішов уперед у ліс.

Усе виявилося не так важко, як я боялася. Ми йшли здебільшого по рівній місцевості, Едвард прокладав дорогу, щоб на моєму шляху не трапилося вологої папороті чи сітки з моху. Коли пряма «стежка» приводила до повалених дерев чи валунів, Едвард допомагав мені, підтримуючи за лікоть. Щойно я долала перешкоду, він негайно відпускав мене. Не було жодного разу, щоб холодний доторк на моїй шкірі не змусив серце тріпотіти, як пташку в клітці. Двічі я зауважила на його обличчі вираз, котрий переконав мене, що він якимось чином це чує.

Я щосили намагалася не витріщатися на ходячого містера Досконалість. Вдавалося рідко. Його краса щоразу сумом краяла серце.

Переважно ми йшли мовчки. Час від часу він ставив випадкове запитання, до якого не дійшла черга за два попередні дні опитування. Він поцікавився моїм днем народження, вчителями у початковій школі, домашніми тваринками з дитинства. Довелося зізнатися, що я відмовилася тримати домашніх улюбленців потому, як по черзі довела до смерті трьох акваріумних рибок. Він розсміявся голосніше, ніж я звикла, – схожа на дзвоник луна повернулася до нас із дикої пущі.

Через мене похід затягнувся майже до обіду, та Едвард жодного разу не виказав натяку на нетерпіння. Навколо безкінечним лабіринтом старезних дерев простягався ліс; я починала нервувати, що ми не знайдемо дороги назад. Едвард почувався невимушено й упевнено серед зеленої імли, здавалося, жодного разу не сумніваючись у правильності обраного напрямку.

За кілька годин світло, що просочувалося крізь зелений балдахін, змінилося, темно-оливковий відтінок перетворився на яскравіший жовтувато-зелений, нефритовий. День виявився сонячним, як ми і передбачали. Вперше з моменту, коли ми зайшли у гущавину, я відчула захоплене збудження, що швидко переросло у нетерплячку.

– Ми вже на місці? – піддражнила я Едварда, імітуючи сердитий погляд.

– Майже, – всміхнувся він, зауваживши переміну настрою. – Бачиш просвіт попереду?

Я витріщилася у густі зарості.

– М-м-м, а там є що бачити? Він самовпевнено вишкірився.

– Мабуть, справді зарано для твоїх очей.

– Пора відвідати окуліста, – пробурмотіла я. Едвардова самовдоволена посмішка розтяглася до вух.

Та потім, трохи менше ніж за сто метрів, я чітко побачила попереду просвіт поміж деревами і жовтий відблиск замість зеленого. Я пішла швидше, нетерпіння зростало з кожним кроком. Едвард пропустив мене вперед, беззвучно йдучи назирці.

Я дісталася до межі залитого світлом простору й, переступивши останній ряд папороті, опинилася у найчарівнішому місці, яке мені коли-небудь випадало бачити. Невеличка галявина ідеально круглої форми вкрита була безліччю диких квітів – фіолетових, жовтих, ніжно-білих. Звідкись неподалік долинало музикальне дзюрчання струмка. На небі просто над головою сяяло сонце, заливаючи коло маревом яскраво-жовтих променів. Я повільно йшла, охоплена благоговійним зачудуванням, крізь м’яку траву, квіти, що колихалися від вітру, крізь тепле позолочене повітря. Я напівобернулася, бажаючи розділити красу з Едвардом, та позаду мене, там, де він мав би йти, було безлюдно. Я покрутилася навколо, з несподіваною тривогою шукаючи його. Нарешті я його вирахувала. Він досі стояв під густою тінню зеленого шатра на краю просіки, не зводячи з мене уважних очей. Лише тоді я пригадала те, що мене змусила забути краса галявини, – таємницю стосунків Едварда й сонячного світла, яку він обіцяв відкрити сьогодні.

Я зробила крок йому назустріч, очі аж заблищали від цікавості. Його погляд був напружений, неохочий. Я підбадьорливо всміхнулася і покликала Едварда жестом, роблячи ще один крок назустріч. Він застережливо підняв долоню, я засумнівалася, хитнувшись назад на п’ятах.

Здається, Едвард глибоко вдихнув і вийшов під яскраве сяйво полудневого сонця.

Розділ 13
Зізнання

На сонячному світлі Едвард мав вражаючий вигляд. Я так і не звикла до цього видовища, хоча не зводила з нього очей усю другу половину дня. Біла, незважаючи на слабкий рум’янець унаслідок вчорашнього полювання, шкіра буквально переливалася, здавалося, інкрустована тисячами крихітних діамантів. Він нерухомо лежав у траві, розстебнута сорочка відкривала наче висічені з каменю сяючі груди, руки. Мерехтливі блідо-лілові повіки затуляли очі, хоча він, звісно, не спав. Досконала статуя, вирізьблена із невідомого каменю, гладенького як мармур, блискучого як гірський кришталь.

Час від часу його губи рухалися, дуже швидко, ніби тремтіли. На запитання він відповів, що він співає про себе; звук був занизький для моїх вух.

Я також насолоджувалася сонечком, хоча, як на мене, повітря було занадто вологе. Було б добре лягти на спину, як Едвард, і дозволити промінню гріти обличчя. Та я сиділа скулившись, підборіддям на колінах, не в змозі відвести від нього погляд. Ніжний вітерець грався моїм волоссям, створював брижі на траві, що колихалася навколо нерухомого тіла.

Вперше розкішна краса галявини поблякла у порівнянні з Едвардовою пишнотою.

Нерішуче, навіть тепер, як завжди, побоюючись, що він маревом розчиниться у повітрі, занадто прекрасний, щоб бути справжнім, я простягнула палець і провела по мерехтливій руці, куди змогла дотягнутися. Досконалість шкіри, гладенької як шовк, холодної як камінь, вкотре здивувала й зачарувала мене. Коли я поглянула на Едварда, розплющені очі спостерігали за мною. Сьогодні це – іриски, світліші, тепліші після полювання. Куточки бездоганних вуст загнулися у швидкій посмішці.

– Я не лякаю тебе? – напівжартома запитав він, та я відчула непідробну цікавість у м’якому голосі.

– Не більше, ніж завжди.

Він ширше всміхнувся, зуби спалахнули на сонці. Я підсунулася на пару сантиметрів ближче, витягуючи руку, щоб кінчиками пальців пробігтися контурами його передпліччя. Пýчки мої затремтіли. Не сумніваюся, це не залишиться непоміченим.

– Ти не проти? – запитала я, оскільки він знову склепив повіки.

– Ні, – відповів він, не розплющуючи очей. – Ти не уявляєш, що я зараз відчуваю, – зітхнув він.

Я легко помандрувала одною рукою досконалими м’язами плеча, передпліччя, вздовж ледь помітного блакитнуватого візерунка жилок – у внутрішню западинку ліктя. Другою потягнулася, щоб перевернути його руку. Вгадавши моє бажання, він дивовижно швидким рухом підняв долоню вверх, як завжди, збентеживши мене. Я здригнулася, на коротку мить пальці завмерли на його руці.

– Вибач, – провуркотів він. Я підвела погляд, щоб побачити, як на його золотаві очі опускаються повіки. – З тобою просто бути собою.

Я підняла його руку, повертаючи так і сяк, милуючись тим, як переливається на сонці долоня. Піднесла її ближче до обличчя, намагаючись роздивитися приховані у шкірі кришталики.

– Розкажи мені, про що думаєш, – прошепотів він. Я помітила, що він уважно спостерігає за мною. – Для мене досі дивно не знати твоїх думок.

– Знаєш, люди так постійно живуть.

– Важко вам… – (Невже я нафантазувала натяк на співчуття у його тоні?) – Але ти не відповіла.

– Я думала, як гарно було б знати, про що думаєш ти, і… – завагалась я.

– І?

– І як добре було б нарешті повірити, що ти справжній. Не боятися.

– Я не хочу, щоб ти боялася, – голос нагадував м’якістю мурчання котика. Я відчула: Едвард не міг щиросердно сказати, що мені не варто боятися, що немає причин для страху.

– Взагалі-то я мала на увазі не зовсім страх, хоча тут, понад усякий сумнів, є над чим замислитися.

Так швидко, що я не встигла зауважити порух, Едвард напівпідвівся, спираючись на праву руку. Ліва долоня залишилася у владі моїх рук. Обличчя янгола опинилося за кілька сантиметрів від мого. Я могла б – я мала б – ухилитися від несподіваної близькості, та втратила здатність рухатися. Золотаві очі загіпнотизували мене.

– Чого тоді ти боїшся? – наполегливо запитав він.

Я не відповіла. Точнісінько як раніше, одного-єдиного разу раніше, я відчула на обличчі холодний, солодкий, дивовижний аромат його подиху. У мене потекли слинки. Це не схоже було ні на що у світі. Інстинктивно, бездумно я нахилилася ближче, вдихаючи запах.

Едвард відскочив, вирвав руку з моїх долонь. За час, що знадобився очам, щоб згадати, як бачити, він опинився метрів за двадцять, на самому краю маленької галявини, під густою тінню велетенської ялини. Він стояв, уп’явшись у мене темними в напівпітьмі очима, з незрозумілим виразом обличчя.

Я відчула, що на моєму виду написані біль і шок. Порожні руки запекло вогнем.

– Вибач… мені… Едварде, – прошепотіла я. Знаю, він почує.

– Дай мені ще мить, – відгукнувся він, не голосніше, ніж потрібно було для моїх менш чутливих вух. Я сиділа не рухаючись.

Через десять невимовно довгих секунд він повільно, як для нього, пішов назад. Зупинився за метр, граційно опустився на землю, сів по-турецькому, не зводячи з мене очей. Двічі глибоко вдихнув, потім посміхнувся, просячи вибачення.

– Мені страшенно шкода, – нерішуче сказав він. – Ти б зрозуміла, що я маю на увазі, коли б я сказав: я – тільки людина?

Я кивнула, не маючи сили відповісти на жарт усмішкою. У жилах запульсував адреналін, адже усвідомлення небезпеки повільно знаходило шлях до мозку. Відстань між нами не завадила Едварду винюхати страх. Посмішка стала глузливою.

– Я – найкращий хижак на світі, так? Усе в мені приваблює тебе – голос, обличчя, навіть мій запах. Наче у цьому є потреба! – зненацька він скочив на ноги та рвонув геть, миттю зникнувши з очей, лише для того, щоб знову стати під деревом, перетнувши галявину за частку секунди. – Наче ти змогла б утекти від мене! – гірко розсміявся він.

Простягнув руку й без особливих зусиль з оглушливим тріском відчахнув від стовбура ялини гілку завтовшки у півметра. Якусь мить погрався нею, потім неймовірно швидко метнув її, розтрощивши об інше велетенське дерево, що захиталося і затремтіло від удару.

Знову опинився біля мене, нерухомо застиг на відстані кроку.

– Наче ти б змогла від мене відбитися! – ласкаво сказав він.

Я сиділа, не здатна поворухнути й пальцем. Боялася його більше, ніж будь-коли до цього. Я ніколи не бачила, щоб він настільки цілковито звільнився від дбайливо припасованої машкари. Ніколи раніше не був він менше схожим на людину… і прекраснішим. Обличчя біліше за крейду, очі розширені – я сиділа, як пташка у владі зміїних зіниць.

Чарівні очі, здавалося, блищали від нестримного екстазу. Пізніше, кілька секунд потому, вони потьмяніли. Поволі вираз обличчя загорнувся у маску давньої печалі.

– Не бійся, – провуркотів він. У оксамитовому голосі несамохіть забриніла спокуса. – Я обіцяю… – завагався він. – Я присягаюся не нашкодити тобі.

Схоже, він більше переймається тим, щоб переконати себе, не мене.

– Не бійся, – ще раз прошепотів він, демонстративно повільно наближаючись на крок. Почав повагом опускатися на землю, навмисно сповільнюючи рухи, доки наші обличчя не опинилися на одному рівні, зовсім близько одне від одного.

– Будь ласка, пробач мені, – серйозно попросив він. – Я здатен контролювати себе. Просто ти заскочила мене зненацька. А зараз я – цяця-хлопчик.

Він замовк, та дар мови не повернувся до мене.

– Я сьогодні не голодний, чесно, – підморгнув він. Тут довелося засміятися, хоча сміх вийшов тремтячим і майже беззвучним.

– З тобою все гаразд? – ніжно запитав він, повільно й обережно простягаючи мармурову руку, щоби вкласти її назад у мою.

Я поглянула на гладеньку холодну руку, потім подивилася йому у вічі. Вони видалися м’якими, повними каяття. Погляд помандрував до його руки, я неквапно повернулася до дослідження ліній кінчиками пальців. Підвела погляд і сором’язливо всміхнулася.

Від Едвардової усмішки голова пішла обертом.

– На чому ми зупинилися, перш ніж я повівся так нечемно? – запитав він вишуканим тоном із минулого сторіччя.

– Чесно кажучи, не пам’ятаю. Він усміхнувся, та обличчя залишилось присоромленим.

– Мені здається, ми говорили, чого ти боїшся, за винятком зрозумілих причин.

– А, так.

– Ну?

Я опустила погляд на його руку й почала машинально виводити візерунки на гладенькій переливчастій долоні. Минали секунди.

– Як легко мене вибити з колії, – зітхнув він. Я подивилася йому у вічі, нагло збагнувши, що все це, до останньої миті, таке ж нове для нього, як і для мене. Хай скільки років незрозумілого досвіду є у нього, зараз йому ой як нелегко. Ця думка мене підбадьорила.

– Я боюсь… що зі зрозумілих причин не зможу залишитисяз тобою. І я боюсь, бо мені хочеться бути з тобою набагато більше, ніж слід, – говорячи це, я втупилася в його руки. Мені важко було вимовити це вголос.

– Так, – повільно погодився він. – Цього справді варто боятися. Свого бажання бути зі мною. Це дійсно не в твоїх інтересах.

Я насупилася.

– Я мав би покинути тебе давним-давно, – зітхнув він. – Мав би піти зараз. Та я не впевнений, що зможу.

– Я не хочу, щоб ти йшов, – жалібно промимрила я, дивлячись у землю.

– Саме тому я мав би. Та не хвилюйся. Я надзвичайно егоїстична істота. Я занадто палко прагну твого товариства, щоб зробити те, що повинен.

– Я рада.

– Не радій! – забрав він руку, цього разу ніжніше; голос став різкішим, ніж зазвичай. Різкішим для нього, але все одно красивішим за людський. Як тут не розгубитися – Едвардові раптові перепади настрою залишають мене занімілою на крок позаду.

– Я палко прагну не лише твого товариства! Ніколи не забувай про це! Ніколи не забувай, що для тебе я небезпечніший, ніж для решти людей, разом узятих! – він зупинився; поглянувши на нього, я помітила, що він вдивляється у ліс невидющими очима.

Я замислилася на мить.

– Не думаю, що до кінця розумію, що ти маєш на увазі – принаймні останнє речення, – сказала я.

Він поглянув на мене, посміхнувся. Знову ця зміна гумору.

– Як мені пояснити? – поринув він у роздуми. – Щоб не налякати тебе… м-м-м…

Він поклав руку в мою, здається, не замислюючись над цим. Я міцно схопила її обома долонями. Він поглянув на наші руки.

– Неймовірно приємно. Тепло, – зітхнув він. Перш ніж він зібрався з думками, минув якийсь час.

– Ти знаєш, що всі мають різні смаки? Одним людям до вподоби шоколадне морозиво, інші віддають перевагу полуничному?

Я кивнула.

– Вибач за харчову аналогію – не можу вигадати іншого способу пояснити.

Я всміхнулася. Він теж, але невесело.

– Бачиш, кожна людина пахне по-різному, має свій неповторний аромат. Якщо зачинити алкоголіка у кімнаті й залишити багато несвіжого пива, він із радістю вип’є його. Та може і встояти, якщо забажає, – за умови, що він прагне зав’язати. Тепер припустімо, ти поставиш у кімнаті скляночку столітнього бренді – найрідкіснішого, найкращого коньяку. Його теплий аромат ущерть заповнить її… Як гадаєш, що пияк зробить у такому разі?

Ми сиділи мовчки, дивлячись у вічі одне одному, намагаючись прочитати думки співрозмовника. Едвард перший перервав мовчанку.

– Можливо, це не найкраще порівняння. Можливо, відмовитися від бренді не так і важко. Напевно, варто перетворити нашого алкоголіка на наркомана, що сидить на героїні.

– Тобто ти намагаєшся сказати, що я – твій героїн? – піддражнила я у спробі розрядити обстановку.

Він швидко всміхнувся, здається, оцінивши моє намагання.

– Так, ти саме мій тип героїну.

– Таке зустрічається часто? – запитала я.

Він ковзнув поглядом над верхівками дерев, обдумуючи відповідь.

– Я поговорив із братами, – досі вдивлявся у далечінь він. – Джаспер не бачить між вами принципової відмінності. Він найпізніше приєднався до родини. Він постійно бореться з собою, щоб не підкоритися спразі. Він не мав достатньо часу, щоб навчитися відчувати різницю запахів, смаків…

Едвард крадькома зиркнув на мене, ніби перепрошуючи.

– Вибач, – сказав він.

– Я не проти. Будь ласка, не хвилюйся, що образиш мене, злякаєш чи щось у такому дусі. Ти так думаєш. Я можу зрозуміти, або принаймні постаратися зрозуміти. Просто пояснюй, як можеш.

Він глибоко вдихнув і утопив погляд у небі.

– Отже, Джаспер не зумів згадати точно, чи зустрічав когось, настільки, – він завагався, підбираючи годяще слово, – принадливого для нього, як ти для мене. Це наштовхує мене на думку, що ні. Еммет, так би мовити, довше вариться у казані – він зрозумів, що я мав на увазі. З ним таке траплялося двічі, одного разу сильніше, другого – слабше.

– А з тобою?

– Ніколи. Слово на мить зависнуло у теплому вітерці.

– Що зробив Еммет? – поцікавилась я, щоб порушити тишу.

Я вибрала неправильне запитання. Едвардове обличчя спохмурніло, рука, яка лежала в моїй долоні, стиснулася у кулак. Він відвернувся. Я чекала, та він не збирався відповідати.

– Я здогадуюся, що трапилось, – нарешті сказала я. Він підвів очі, на обличчі завмер тужливий, благальний вираз.

– Навіть найсильніші помиляються, правда?

– І чого ти просиш? Мого дозволу? – мій голос пролунав різкіше, ніж хотілося б. Я спробувала перейти на ласкавіший тон. Можу лише здогадуватися, чого, напевно, коштувала йому відвертість. – Тобто, я маю на увазі, невже надії немає?

Як спокійно я, виявляється, здатна обговорювати власну смерть!

– Ні-ні! – відразу розкаявся Едвард. – Звичайно, надія є! Я хочу сказати, звісно, я не… – речення повисло у повітрі. Очі мало не обпікали мене. – У нас усе по-іншому. Еммет… ті люди – незнайомці, що випадково трапилися на його шляху. Це було давно, дуже давно, він був не таким… тренованим, обережним, як зараз.

Він замовк і не зводив із мене напруженого погляду, доки я перетравлювала його слова.

– Отже, якби ми зустрілися… у темному парку або в якомусь закутку… – не договорила я.

– Мені знадобилася вся сила волі, щоб не підскочити посеред класу, повного дітей, і не… – він різко урвав себе, відвівши погляд. – Коли ти проходила повз, я був за крок від того, щоб просто там і тоді зруйнувати все, що збудував для нас Карлайл. Якби я не боровся зі спрагою протягом минулих, ну, скажімо так, багатьох років, то не зміг би стриматися, – замовк він, сердито втупившись у дерева.

Едвард похмуро зиркнув на мене, ми обоє пригадали минуле.

– Ти, напевно, подумала, що я одержимий.

– Я не розуміла, в чому причина. Як ти міг так швидко зненавидіти мене…

– Ти була наче демон, якого викликали прямісінько з персонального пекла, щоб знищити мене. Пахощі твоєї шкіри… Я думав, що збожеволію від них того дня. Протягом уроку я вигадав сотні способів виманити тебе з класу, залишитися наодинці з тобою. Я боровся зі спокусою, згадуючи родину, розуміючи, що зроблю з ними своїм учинком. Довелося зникати, рятуватися втечею до того, як встигну вимовити слова, що змусили б тебе піти за мною…

Тут він підвів очі, щоб поглянути на моє приголомшене обличчя, в той час як я намагалася ввібрати його гіркі спогади. Золотаві очі обпалили мене з-під вій, гіпнотичні та вбивчі.

– Ти б пішла зі мною, – запевнив він. Я спробувала відповісти спокійно.

– Жодного сумніву.

Він, насупившись, перевів погляд на мої руки, неймовірна сила очей відпустила мене.

– Потім, коли я намагався змінити розклад у марній спробі уникнути зустрічей із тобою, ти опинилася поруч. У вузькій теплій кімнатці твій запах мало не звів мене з глузду. Я втримався на волосинці, щоб не вкрасти тебе. Крім нас, там була одна слабка людська істота, яку так легко знищити!

Я затремтіла під теплим сонячним промінням, заново переживаючи минуле, дивлячись на події його очима і тільки тепер повністю усвідомлюючи небезпеку. Бідолашна місіс Коуп; я здригнулася на думку, наскільки близько була від того, щоб ненавмисне стати причиною її загибелі.

– Але я вистояв. Не знаю як. Я змусив себе не чекати на тебе, не йти по твоєму сліду після школи. Надворі, коли я не чув запаху, стало легше, я зміг мислити чіткіше, ухвалити правильне рішення. Я висадив своїх біля дому – посоромився розповісти їм, який я, виявляється, слабак; вони здогадалися лише, що трапилося щось дуже серйозне, – а сам поїхав прямісінько у лікарню до Карлайла, щоб сказати йому: я їду з міста.

Я здивовано витріщилася на Едварда.

– Ми помінялися машинами – у нього був повний бак, я не хотів зупинятися. Я не наважився повернутися додому, поглянути в очі Есме. Вона б не відпустила мене без сцени. Намагалася б переконати, що немає потреби… Наступний ранок я зустрів на Алясці, – судячи з голосу, йому було соромно, ніби він зізнавався у величезному боягузтві. – Я провів там два дні з деякими старими знайомими… і засумував за домівкою. Бридко було усвідомлювати, що я засмутив Есме і решту прийомної родини. На чистому гірському повітрі не вірилося, що я не зможу опиратися силі твого тяжіння. Я переконав себе, що втеча – це слабкість. Я раніше мав справу зі спокусою, далеко не такою потужною, але я сильний. Невже маленьке нікчемне дівчисько, – раптом вишкірився він, – змусить мене втікати з місця, де я хочу жити? Тому я повернувся… – він задивився на небо.

Я не могла вимовити ні слова.

– Я вжив запобіжних заходів – полював, годувався більше, ніж завжди, – перш ніж знову зустрітися з тобою. Був певен, що зможу ставитися до тебе, як до решти людей. Я переоцінив свої можливості.

Безперечно, те, що я не зміг просто прочитати думки, щоб дізнатися, як ти ставишся до мене, виявилося неочікуваним ускладненням. Я не звик іти до цілі настільки вигадливими манівцями – слухати твої слова у думках Джесики… Її розум не вирізняється оригінальністю, мене невимовно дратувало відслідковувати цю нісенітницю. До того ж я не знав напевно, чи насправді ти думаєш те, що кажеш. Це надзвичайно злило мене, – спогад змусив Едварда насупитися. – Я хотів, щоб ти, по можливості, забула мою поведінку першого дня, тому намагався говорити з тобою, як із будь-якою іншою людиною. Правду кажучи, мені не терпілося поспілкуватися з тобою, я сподівався бодай частково розшифрувати твої думки. Проте ти виявилася занадто оригінальною, я незчувся, як безпорадно заплутався у твоїх словах і міміці… ти раптом час від часу поводила рукою чи гойдала волоссям, наповнюючи повітря запахом, що знову й знову п’янив мене…

Потім, пам’ятаєш, тебе ледве не переїхали на моїх очах. Пізніше я вигадав бездоганне виправдання для своїх дій на той момент – адже якби я не втрутився, якби твоя кров пролилася на землю прямо переді мною, не думаю, що у мене стало б сили стриматися і не виказати світу свою справжню сутність. Та це спало мені на думку набагато пізніше. В ту мить єдине, що крутилося у голові, було: «Тільки не вона!»

Він заплющив очі, стомлений вистражданим зізнанням. Я слухала серцем, не розумом. Здоровий глузд підказував, що Едвардові слова мали б до смерті мене налякати. Натомість я відчувала полегшення, що нарешті розумію його. Мене переповнювало співчуття до його страждань – навіть зараз, коли він зізнавався у непереборному бажанні забрати моє життя.

Зрештою я заговорила, запитала слабким голосом:

– У лікарні? Його очі блискавкою вдарили по моїх.

– Я був шокований. Не міг повірити, що все-таки поставив родину під загрозу, віддав себе у твою владу – у владу людини. Наче мені потрібен додатковий мотив, щоб убити тебе… – (Щойно слово злетіло з вуст, ми одночасно здригнулися). – Та ефект ви йшов протилежний, – швидко продовжив він. – Я посварився з Розалією, Емметом та Джаспером, коли вони натякнули, що час вирішити проблему… то була найгірша сварка у житті. Мене підтримали Карлайл і Аліса, – сестрине ім’я змусило Едварда скривитися. Хотіла б я знати чому. – Есме сказала, що слід робити, аби я зміг залишитися з ними, – поблажливо похитав він головою. – Ввесь наступний день я підслуховував думки кожного твого співрозмовника. Мене приголомшило, що ти дотримала слова. Я не розумів тебе, та усвідомлював, що не можна підпускати тебе ближче до себе. Я докладав титанічних зусиль, аби триматись якнайдалі від тебе. Та аромат твоєї шкіри, волосся, твого дихання день у день діймав мене, як і за першої зустрічі. Наші погляди зустрілися; у його очах забриніла ніжність.

– Тому я радше зголосився б тоді, тої першої миті, викрити нашу природу – ніж тут і зараз, за відсутності жодного свідка і жодної перепони, скривдити тебе…

Я – людина, цього достатньо, щоб поставити наступне запитання.

– Чому?

– Ізабелло, – дбайливо вимовив він моє повне ім’я, вільною рукою грайливо скуйовдивши мені волосся. Від випадкового доторку по моєму тілу промчав електричний заряд. – Белло, я не зможу жити, якщо завдам тобі болю. Ти не уявляєш, скільки мук я пережив через це, – він засоромлено опустив очі додолу. – Думка про те, що ти лежиш нерухома, біла, холодна… що я ніколи не побачу, як розцвітає на твоїх щоках рум’янець, не побачу спалаху інтуїції в очах, коли ти вгадуєш правду за маскою брехні… я такого не витримаю, – він звів на мене блискучі змучені очі. – Зараз ти – найважливіша на світі для мене. Найважливіша за всіх, кого я зустрічав у житті.

Голова пішла обертом від того, як швидко й несподівано повернулася бесіда в інше русло. Від радісного обговорення неминучості моєї загибелі ми раптом перейшли до серйозних зізнань. Едвард чекав. Хоча я опустила очі, розглядала наші переплетені руки, та знала, що золотаві очі дивляться на мене.

– Я впевнена, ти знаєш, щó я почуваю до тебе, – нарешті перервала я мовчанку. – Я тут, поруч із тобою, отже, називаючи речі своїми іменами, я радше помру, ніж втрачу тебе, – на су пилась я. – Я – дурепа.

– Дурепа, – погодився він, розсміявшись. Наші погляди зустрілися, я теж не втрималася від сміху. Ми разом реготали над ідіотизмом і абсолютною нереальністю ситуації.

– І закохався лев у ягничку… – пробурмотів він. Я відвела погляд, ховаючи очі, до нестями радіючи почутому.

– Яка дурна ця ягничка! – зітхнула я.

– Який хворий мазохіст цей лев!

Едвардів погляд надовго заблукав у лісових сутінках. Цікаво, куди полинули його думки.

– Чому… – почала я, відразу замовкнувши, не знаючи, як закінчити запитання.

Він поглянув на мене, усміхнувся; сонце зблиснуло на зубах, обличчі.

– Так?

– Розкажи, чому ти раніше втікав від мене. Усмішка зникла.

– Ти знаєш причину.

– Ні, я маю на увазі, що конкретно я робила не так? Бачиш, мені доведеться постійно бути насторожі, і через це що швидше я вивчу, чого не варто робити, то краще. Наприклад, так, – погладила я внутрішній бік руки, – ніби нормально.

Він усміхнувся.

– Ти не робила нічого неправильного, Белло. Вся проблема у мені.

– Я хочу допомогти, якщо це в моїх силах, хочу полегшити твій хрест.

– Ну… – на хвильку замислився він. – Справа в тому, наскільки близько ти була. Більшість людей інстинктивно губляться у нашій присутності, намагаються триматися подалі, наша відстороненість їх відштовхує… Я не підозрював, що ти підберешся так близько. І не підозрював, як пахне твоє горло… – він замовк, дивлячись на мене, щоб дізнатися, чи не образив мене.

– Тоді гаразд, – легковажно сказала я, намагаючись розрядити несподівано напружену атмосферу. Натягнула комірець до підборіддя. – Оголосимо бойкот оголеному горлу.

Подіяло. Він засміявся.

– Ні, чесно, це найбільше мене здивувало.

Він підняв вільну руку й ніжно поклав її мені на шию. Я сиділа не рухаючись; крижана ніжність доторку – як природне попередження, пересторога, що кричить: «Бійся!» Та я не відчувала страху. Всередині кипіли інші почуття…

– От бачиш, – сказав він. – Усе чудово.

Кров оскаженіло мчала по судинах. Якби я могла змусити її текти повільніше! – подумала я, розуміючи, що створюю для Едварда нове ускладнення. Впевнена, він чує, як несамовито б’ється пульс у венах.

– Який у тебе чарівний рум’янець, – прошепотів він. Легко звільнив другу руку – мої долоні безвільно впали на коліна. Едвард обережно пробіг пальцями по щоці, потім узяв моє обличчя у свої мармурові пальці.

– Не рухайся, – сказав пошепки. Втім, я так і так закам’яніла.

Повільно, не відриваючи очей від моїх, він схилився наді мною. Тоді рвучко та водночас дуже ніжно притулився холодною щокою до западинки на кінці шиї. Навіть якби я захотіла, не змогла б поворухнутися. Я дослухалася до звуку рівного дихання, спостерігала, як сонце та вітер граються бронзовим волоссям. Волосся в Едварда було людське.

Навмисно неквапливо його руки опускалися вниз по шиї. Я затремтіла й відчула, як він затримав дихання. Та його руки не зупинилися, м’яко рухаючись до плечей, і спочили на них.

Він схилив голову набік, ніс легенько ковзнув по ключиці. Едвард завмер, ніжно притуливши обличчя до моїх грудей.

Він слухав, як б’ється моє серце.

– Ох, – зітхнув він.

Не скажу, як довго ми сиділи не рухаючись. Можливо, кілька годин. Врешті-решт моє серцебиття вгамувалося. Він не поворухнувся, не сказав ні слова, продовжуючи тримати мене в обіймах. Я знала, що будь-яка мить може стати останньою, що моє життя висить на волосинці й може обірватися швидше, ніж я кліпну оком. Та не могла змусити себе боятися. Не могла думати ні про що, крім його доторку на моїй шкірі.

Потім, занадто рано, він відпустив мене. В очах застиг умиротворений вираз.

– Надалі буде легше, – задоволено сказав він.

– А зараз дуже важко?

– Навіть приблизно не так погано, як я гадав. А тобі?

– Ні. Мені не було… погано.

Видозміна речення викликала у нього посмішку.

– Ти знаєш, що я мав на увазі. Я всміхнулася.

– Ось, – він узяв руку і притулив її до своєї щоки. – Ти відчуваєш, яка вона тепла?

Завжди крижана шкіра справді здавалася теплою. Та я майже не звернула на це уваги. Я торкаюся Едвардового обличчя, роблю те, про що постійно мріяла з дня, коли вперше зустріла його!

– Не рухайся! – прошепотіла я.

Ніхто не може завмерти краще за Едварда. Він заплющив очі й перетворився на нерухому статую, наче вирізьблену з каменю.

Я рухалася навіть повільніше за нього, обережно, щоб ненароком не зробити різкого руху. Погладила щоку, ніжно провела пальцями по повіці, по фіолетовому колу западинки під оком. Помандрувала вздовж досконалої форми носа, обережно-обережно пройшлася бездоганними вустами. Вони напіврозтулилися під моєю рукою, кінчики пальців поцілувало холодне дихання. Мені захотілося нахилитися і вдихнути аромат. Я забрала руку й відхилилася вбік, не бажаючи тиснути на Едварда.