Текст книги "Сутінки"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 24 страниц)

– Це точно, – сердито сказав він. – І я не обірву його.

– Якщо ти чекаєш, поки я опинюся на смертному ложі, я маю для тебе хороші новини! Я щойно там була!

– Ти видужуєш, – нагадав він.

Я глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися, не звертаючи уваги на спричинений цим больовий спазм. Я втупилася в Едварда, він витріщився у відповідь. Судячи з його обличчя, компроміс неможливий.

– Ні, – повільно сказала я. – Я не видужаю. Він зморщив лоба.

– Звичайно, видужаєш. Можливо, у тебе залишиться шрам чи два…

– Ти помиляєшся, – наполягла я. – Я помираю.

– Белло, я серйозно, – розхвилювався він. – Ти вийдеш звідси за кілька днів. Максимум за два тижні.

Я пильно подивилася на нього.

– Можливо, зараз я не помру… та колись я таки помру. З кожною прожитою хвилиною я наближаюся до цього момент у. Старію.

Він насупився, перетравлюючи почуте, притиснув довгі пальці до скронь і заплющив очі.

– Так і має бути. Так повинно бути. Так би все відбувалося, якби не існувало мене – я не повинен існувати.

Я пхикнула. Він здивовано розплющив очі.

– Дурня. Це наче прийти до того, хто щойно виграв у лотерею, забрати у людини гроші й сказати: «Слухай, давай відмотаємо плівку назад, нехай усе буде, як раніше. Так краще». Я на таке не куплюся.

– Я не зовсім схожий на виграш у лотерею, – прогарчав він.

– Правда. Ти – щось набагато краще. Він закотив очі й підібгав губи.

– Белло, час закінчувати дискусію з цього приводу. Я відмовляюся прирікати тебе на вічну ніч, це моє останнє слово.

– Якщо ти думаєш, що це кінець, ти мене погано знаєш, – попередила я. – Ти не єдиний мій знайомий вурдалак.

Очі знову почорніли.

– Аліса не насмілиться.

Якусь мить він мав такий страхітливий вигляд, що я не могла йому не повірити. Не уявляю, щоб хто-небудь наважився перейти йому дорогу.

– Аліса бачила це, правда? – здогадалась я. – Тому її слова тебе засмучують. Вона знає, що одного дня я стану… як ти.

– Вона помиляється. Вона бачила тебе мертвою, а ти жива.

– Ти ніколи не спіймаєш мене на тому, що я закладаюся проти Аліси.

Ми надовго втупилися одне в одного. У палаті запанувала тиша – за винятком гудіння приладів, пищання, звуку крапель, що падають, та цокання великого годинника на стіні. Зрештою його вираз пом’якшав.

– До чого ми дійшли? – поцікавилась я. Едвард невесело хихотнув.

– Здається, це називається глухий кут. Я зітхнула.

– Ох, – промимрила я.

– Як почуваєшся? – запитав він, кидаючи оком на кнопку виклику медсестри.

– Чудово, – збрехала я.

– Я тобі не вірю, – лагідно сказав він.

– Я не хочу засинати.

– Тобі треба відпочити. Суперечки шкідливі для тебе.

– То здавайся, – натякнула я.

– Непогана спроба, – потягнувся він до кнопки.

– Ні! Він проігнорував мене.

– Так? – заскреготів гучномовець на стіні.

– Я гадаю, ми готові прийняти наступну дозу ліків, – спокійно заявив він, не звертаючи уваги на мій розлючений вираз.

– Я пришлю до вас медсестру, – схоже, власниці голосу було нудно.

– Я не питиму ліків, – запевнила я. Едвард поглянув на трубки з рідинами, що звисали з ліжка.

– Не думаю, що тебе проситимуть щось проковтнути.

Крива серцебиття подерлася вгору. Він прочитав страх у моїх очах, незадоволено зітхнув.

– Белло, тобі болить. Ти повинна розслабитися, щоб видужати. Ну, чому ти все ускладнюєш? Тебе більше не будуть штрикати голками.

– Я боюся не голок, – промимрила я. – Мені лячно заплющити очі.

Він усміхнувся фірмовою кривою посмішкою і взяв моє обличчя у свої долоні.

– Я сказав тобі, що нікуди не зникну. Не бійся. Доки це робитиме тебе щасливою, я буду поруч.

Я всміхнулася у відповідь, всупереч болю у щоках.

– Ти знаєш, що говориш про вічність.

– Ой, та ти переростеш – це просто захоплення. Я недовірливо похитала головою, світ пішов обертом.

– Я не на жарт здивувалася, що Рене проковтнула наживку. Я знаю, ти знаєш, як воно насправді.

– Чудово бути людиною, – сказав він, – все змінюється. Я примружила очі.

– І не мрій. Коли зайшла, розмахуючи шприцом, медсестра, він реготав.

– Перепрошую, – різко сказала вона Едварду.

Він підвівся і пішов у другий кінець маленької палати, прихилився до стіни. Склав руки й чекав. Я не зводила з нього очей, на душі було тривожно. Він спокійно зустрів мій погляд.

– Ось так, сонечко, – всміхнулася медсестра, впорскуючи ліки у трубку. – Зараз тобі покращає.

– Дякую, – промимрила я без особливого ентузіазму. Довго чекати не довелося. Я майже одразу відчула, як із потоком крові тілом поширюється дрімота.

– Воно повинно так подіяти, – промимрила медсестра, коли мої повіки затулили очі.

Напевно, вона пішла з палати, тому що мого обличчя торкнулося щось холодне і гладеньке.

– Залишися, – вийшло нерозбірливо.

– Так, – пообіцяв Едвард. У нього прегарний голос, як колискова. – Як я сказав, доки це робить тебе щасливою… доки так краще для тебе.

Я спробувала похитати головою, та вона виявилася заважкою.

– Це не одне й теж, – пробурмотіла я.

Він засміявся.

– Не хвилюйся про це зараз, Белло. Посперечаєшся зі мною, коли прокинешся.

Гадаю, я всміхнулася.

– Гаразд. Я відчула його губи біля свого вушка.

– Я кохаю тебе, – прошепотів він.

– Я теж.

– Я знаю, – тихенько засміявся він.

Я легенько повернула голову… шукаючи. Він знав, щó мені потрібно. Його вуста ніжно торкнулися моїх.

– Дякую, – зітхнула я.

– Завжди будь ласка.

Насправді мене вже не було у палаті, та я з усіх своїх слабких сил боролася з заціпенінням. Була одна річ, яку я хотіла сказати коханому.

– Едварде? – я щосили намагалася чітко вимовити його ім’я.

– Так?

– Я ставлю на Алісу, – прошепотіла я.

Потім мене накрила ніч.

Епілог
Нагода

Едвард допоміг сісти в машину, дуже обережно, враховуючи шовкову та шифонову красу навколо мене, і квіти, які сам щойно пришпилив до дбайливо викладених кучерів, і нарешті мою загіпсовану ніжку. Втім, не звернув уваги на те, як я сердито скривила рота.

Вмостивши мене, він сів за кермо, й ми помчали назад по довгій під’їзній доріжці.

– Коли конкретно ти збираєшся розказати мені, що відбувається? – сварливо запитала я. Ненавиджу сюрпризи. Він знає про це.

– Я вражений, що ти досі не здогадалася.

На вустах його забриніла хитра посмішка, у мене перехопило подих. Хіба я коли-небудь зможу звикнути до Едвардової досконалості?

– Я казала, що ти сьогодні просто красень, правда? – перепитала я.

– Так, – вишкірився він. Ніколи раніше не бачила його у чорному; контраст із блідою шкірою робив вроду абсолютно нереальною. З цим не посперечаєшся, хоча його смокінг й змушував мене нервуватися.

Втім, далеко не настільки, як сукня. Або черевичок. Один черевичок, друга нога надійно закута в гіпс. Очевидно, що підбор-шпилька, примотаний до нього атласними стрічками, аж ніяк не сприяв моїм кульгавим спробам повзати собі потихеньку.

– Я більше до вас і ногою не ступлю, якщо Аліса ставитиметься до мене, як до піддослідного кролика, – пробурчала я.

Більшу частину дня я провела у приголомшливо величезній ванній кімнаті Аліси як безпомічна жертва її перукарських та косметичних експериментів. Щоразу, коли я крутилася чи скаржилася, вона нагадувала мені про відсутність у неї людських спогадів і просила не псувати веселощів. Потім вона вдягнула мене у найбезглуздішу сукню – темно-синю, оздоблену рюшами, з оголеними плечима, з французькими бирками, які я не могла прочитати, – словом, сукню для червоної доріжки, а не для Форкса. З вечірнього одягу добра не буде, я впевнена. Хіба що… та я боялася висловити свої підозри, хай навіть у власній голові.

Від роздумів мене відірвав дзвінок мобільного. Едвард витягнув телефон із внутрішньої кишені смокінга і, перш ніж відповісти, кинув швидкий погляд на номер вхідного абонента.

– Здрастуйте, Чарлі, – шанобливо сказав він.

– Чарлі? – насупилась я.

З часу мого повернення до Форкса з Чарлі було… складно. Моя погана поведінка і пов’язані з нею неприємні події викликали у нього дві протилежні реакції. Карлайлові він настільки вдячний, що ледве не боготворить його. З іншого боку, він уперто переконаний, що Едвард винен – якби не він, я б для початку не поїхала з дому. Едвард думав приблизно аналогічно. З’явилися нові для мене правила – комендантська година… часи для відвідування.

Чарлі щось сказав, і це змусило Едвардові очі недовірливо розширитися, тоді він широко вишкірився.

– Ви жартуєте! – засміявся він.

– Що трапилося? – запитала я. Він проігнорував мене.

– Чому б вам не дати йому слухавку? – з явною насолодою запропонував Едвард. Почекав кілька секунд.

– Привіт, Тайлере, це Едвард Каллен.

Збоку могло скластися враження, що він розмовляє дуже дружньо. Та я знаю його голос достатньо добре, щоб зауважити непомітний відтінок погрози. Що Тайлер забув у мене вдома? До мене почала доходити страхітлива правда. Я знову поглянула на недоречну сукню, яку змусила мене вдягнути Аліса.

– Мені шкода, якщо мало місце якесь непорозуміння, та Белла сьогодні зайнята, – тон змінився, погроза чулася набагато чіткіше. – Правду кажучи, вона буде зайнята завжди, якщо мова йтиме про когось, крім мене. Без образ. Мої співчуття з приводу зіпсованого вечора, – судячи з голосу, Едвард зовсім не співчував Тайлерові. Він різко згорнув телефон, на обличчі розцвіла велетенська самовдоволена посмішка.

Натомість моє обличчя та шия стали темно-червоними від гніву. Я відчувала, як очі наповнюються спровокованими гнівом сльозами.

Едвард здивовано поглянув на мене.

– Я трохи перегнув палицю в кінці? Не хотів тебе образити. Я залишила його слова без відповіді.

– Ти везеш мене на учнівський бал! – заверещала я.

І приголомшено збагнула, що все стає на місця. Якби не моя цілковита байдужість до цієї події, я б помітила дату на афішах, що прикрашали шкільні будівлі. Та мені й у страшному сні не примарилося б, що Едвард прирече мене на таке. Невже він не знає мене?

Він точно не очікував на реакцію такої сили. Стиснув губи, примружився.

– Белло, не ускладнюй. Я зиркнула у вікно; ми на півдорозі до школи.

– Чому ти так зі мною чиниш? – перелякано, але наполегливо запитала я.

Він указав рукою на смокінг.

– Ну, серйозно, Белло, а куди, ти думала, ми збираємося?

Я почувалася приниженою. По-перше, тому що не звернула уваги на очевидне. І тому що розпливчасті підозри – очікування насправді, – які я плекала цілий день, поки Аліса намагалася перетворити мене на королеву краси, були занадто далекими від реальності. Мої напівлячні мрії тепер видавалися зовсім дурними.

Я здогадувалася, що наближається певна нагода. Але учнівський бал! На нього я б грішила в останню чергу.

По щоках текли сльози гніву. Я збентежено пригадала, що у мене нафарбовані вії, це незвично для мене. Хутко витерла під очима, щоб уникнути чорних плям. Коли я забрала руку, на ній не було жодних слідів; мабуть, Аліса в курсі, що мені потрібна водостійка туш.

– Повне безглуздя. Чому ти плачеш? – буркнув Едвард.

– Бо я розлючена!

– Белло! – спрямував він на мене всю силу палючих золотавих очей.

– Що? – розгублено промимрила я.

– Вволь моє бажання, – наполіг він.

Його очі розтопили всю мою злість. З ним неможливо сперечатися, він використовує нечесні прийоми. Я жалюгідно відступила.

– Гаразд, – закопилила я губки, не здатна обпалити його таким нищівним поглядом, як хотілося б. – Я піду й мовчатиму. Але ти побачиш. Щось зі мною давненько нічого не траплялося. Точно, я зламаю другу ногу. Ти поглянь на цей черевичок! Це смертельна пастка! – простягнула я на доказ здорову ногу.

– М-м-м, – Едвард витріщався на неї довше ніж потрібно. – Нагадай мені сьогодні ввечері подякувати Алісі.

– Там буде Аліса? – на душі трохи полегшало.

– З Джаспером, і Еммет з… Розалією, – докинув він.

Почуття заспокоєння зникло. У наших стосунках із Розалією прогрес був нульовий, хоча я чудово знаходила спільну мову з її нібито чоловіком. Еммету подобалося, коли я вешталася поруч, – він вважав мої ексцентричні людські реакції надзвичайно кумедними, чи, можливо, його веселило, як я постійно гепалася на землю. Розалія поводилася так, наче мене не існує… Потрусивши головою, щоб змінити курс, у якому помандрували думки, я подумала про дещо інше.

– Чарлі до цього причетний? – раптом запідозрила я.

– Звичайно, – вишкірився Едвард, хихотнув. – Утім, Тайлер, зрозуміло, ні.

Я заскреготіла зубами. Не можу уявити, як Тайлерові спала на думку така маячня. В школі, де Чарлі не міг диктувати нам умови, ми з Едвардом не розлучалися ні на мить – за винятком рідкісних сонячних днів.

Ми приїхали до школи; на стоянці неможливо було не помітити шикарного червоного авта Розалії з відкидним верхом. Хмари сьогодні були тоненькі, десь далеко на заході неба крізь їхнє полотно пробивалося кілька смужок сонячного світла.

Едвард вийшов із машини й обійшов навколо неї, щоб відчинити пасажирські двері. Простягнув мені руку.

Я вперто заклякла на місці, склавши руки, глибоко всередині задоволена собою. На стоянці було повно народу у вечірньому вбранні: свідків. Едварду не вдасться силою витягнути мене з машини, як він міг би зробити, коли б тут не було ні душі.

Він зітхнув.

– Коли тебе хочуть убити, ти смілива як лев, та коли хтось згадує про танці… – похитав він головою.

Я хапнула ротом повітря. Танцювати!..

– Белло, я не дозволю нічому з тобою трапитися. Навіть не дозволю тобі скалічитись. Я не залишу тебе ні на мить, обіцяю.

Обмізкувавши перспективу, я відчулася набагато краще. Едвард зрозумів це з мого обличчя.

– Ось так, – ніжно сказав він, – усе не так погано.

Він нахилився, обвив мою талію рукою. Я взяла другу руку й дозволила вийняти мене з машини.

Він міцно обіймав мене, підтримуючи, поки я шкандибала до школи.

У Феніксі учнівські бали відбувалися у готельних танцювальних залах. Наш, звісно, проходив у спортзалі – напевно, єдиному достатньо великому для танців приміщенні у всьому місті. Коли ми зайшли всередину, мені стало смішно. Справжні арки з надувних кульок та переплетені гірлянди з гофрованого паперу пастельного кольору прикрашали стіни.

– Скидається на декорації для фільму жахів, – тихо загиготіла я.

– Що ж, – прошепотів Едвард, коли ми повільно наближалися до столика, де продавали квитки; він ніс на собі більшу частину моєї ваги, але мені доводилося тягти ногу і, хитаючись, рухати її вперед, – вампірів тут більш ніж достатньо.

Я поглянула на паркет. У центрі сформувалося широке коло, на якому граційно танцювали дві пари. Решта танцюристів притискалися до стін, подалі від них – кому хочеться, щоб його порівнювали з такою величчю. Еммет і Джаспер мали бездоганний і грізний вигляд у класичних смокінгах. Аліса була просто неймовірна у чорній атласній сукні з геометричними вирізами, що оголювали чималі трикутники сніжно-білої шкіри. А Розалія була… Розалія. На неї дивишся – й не віриш очам. Яскраво-червона сукня з гострим викотом, що спускався мало не до талії, залишала спину відкритою, до литок йшла в обтяжку, далі розліталася широким шлейфом з оборками. Мені стало шкода всіх дівчат у залі, включаючи себе.

– Хочеш, щоб я замкнула двері й ви могли спокійно порізати нічого не підозрюючих підлітків? – змовницьки прошепотіла я.

– Яку роль у сценарії ти відвела собі? – пильно поглянув він.

– Ой, ну зрозуміло, я з вампірами. Едвард неохоче всміхнувся.

– Що завгодно, лише не танцювати.

– Що завгодно.

Він купив квитки і розвернув мене у напрямку паркету. Я мимоволі сперлася на його руку й повільно потягнула ногу.

Врешті-решт він виволік мене на середину, де елегантно кружляли у танці, ніби не чуючи музики, його родичі, наче перенесені з допомогою чарівної палички з іншого часу. Я перелякано витріщилася на них.

– Едварде, – у горлі пересохло, я спромоглася хіба що на шепіт. – Я чесно не вмію танцювати!

Я відчувала, як у грудях нуртує паніка.

– Не хвилюйся, дурненька! – прошепотів він у відповідь. – Я вмію.

Він поклав мої руки так, щоб вони обняли його за шию, й підхопив мене, поставивши мої лапки на свої ступні. Й от ми також кружляємо.

– Я почуваюсь як п’ятирічна дівчинка, – засміялась я після кількох хвилин невимушеного вальсування, що не потребувало від мене жодних зусиль.

– На вигляд не скажеш, – прошепотів він, на мить притягуючи мене ближче, так що мої ноги зависли над підлогою.

Під час провороту я зустрілася поглядом з Алісою, вона підбадьорливо всміхнулася мені – я відповіла тим же. Самій дивно усвідомлювати, що я насправді насолоджуюся моментом… трішечки.

– Гаразд, це й наполовину не так погано, – визнала я.

Та Едвард пильно дивився у бік дверей, обличчя було розгніване.

– Що таке? – вголос поцікавилась я. Прослідкувала за його поглядом – важко було зосередитися через те, що ми оберталися, та нарешті я зрозуміла, що його стурбувало. Джейкоб Блек, не в смокінгу, звісно, але у білій сорочці на довгий рукав та в краватці, волосся охайно зачесане у звичний хвостик ззаду, прямував через паркет до нас.

Коли минув перший шок, я не могла не поспівчувати Джейкобу. Безперечно, він почувався ніяково – болісно ніяково. Наші очі зустрілися, на його обличчі з’явився перепрошуючий вираз.

Едвард тихо загарчав.

– Поводься добре! – прошипіла я. Він заговорив колючим голосом.

– Він хоче поспілкуватися з тобою.

Тут Джейкоб дістався до нас, зблизька збентеження та бажання перепросити були ще помітніші.

– Привіт, Белло, я знав, що ти тут.

Судячи з голосу, Джейкоб сподівався на абсолютно протилежний розвиток подій. Та посміхався він як завжди приязно.

– Привіт, Джейкобе! – всміхнулась я у відповідь. – Ти щось хотів?

– Я вам не заважаю? – нерішуче запитав він, вперше поглянувши на Едварда. Я приголомшено помітила, що йому не довелося підводити очей. З часу першої зустрічі він виріс сантиметрів на п’ятнадцять.

Обличчя Едварда було незворушне, вираз відсутній. Замість відповіді він обережно поставив мене на підлогу й зробив крок назад.

– Дякую, – по-дружньому сказав Джейкоб. Едвард кивнув, пильно поглянув на мене, розвернувся і залишив нас.

Джейкоб поклав руки мені на талію, я потягнулася й обняла його за плечі.

– Ого, Джейку, який у тебе зараз зріст? Я його потішила.

– Метр дев’яносто.

Ми не танцювали – з моєю ногою це було неможливо. Натомість ми незграбно колихалися з боку на бік, не відриваючись від паркету. Якраз для нас; внаслідок нещодавнього різкого стрибка в зрості Джейкоб здавався довготелесим і вайлуватим; мабуть, зараз він не кращий танцюрист, ніж я.

– Отже, що привело тебе сюди сьогодні? – нещиро поцікавилась я. Враховуючи Едвардову реакцію, неважко було здогадатися причину.

– А ти повіриш, коли я скажу, що тато дав мені двадцять баксів, щоб я пішов на твій учнівський бал? – трохи присоромлено визнав він.

– Так, повірю, – пробурмотіла я. – Що ж, принаймні сподіваюся, ти добре проводиш час. Вподобав когось? – підкусила я, киваючи в бік групки дівчат, що вишикувалися попід стіною, як пастельні цукерочки.

– Так, – зітхнув він. – Та вона зайнята. Він опустив очі, щоб на коротку мить зустрітися з моїм цікавим поглядом – ми відразу відвернулася, обоє збентежені.

– До речі, ти сьогодні дуже гарненька, – сором’язливо додав Джейкоб.

– М-м-м, дякую. То чому Біллі заплатив тобі, щоб ти прийшов сюди? – швидко запитала я, хоча відповідь – не таємниця для мене.

Здається, Джейкоб не те щоб був вдячний за зміну теми розмови; він поглянув убік, знову зніяковівши.

– Він сказав, це «безпечне» місце, щоб з тобою поговорити. Присягаюся, у старого їде дах.

Я без особливого ентузіазму приєдналася до його сміху.

– В будь-якому разі він сказав, що коли я дещо тобі передам, він дістане потрібний мені головний гальмівний циліндр, – зізнався Джейкоб, сором’язливо всміхаючись.

– То розкажи мені. Я хочу, щоб ти закінчив машину, – вишкірилась я у відповідь. Принаймні Джейкоб ні на йоту не вірить батькові. Це трохи полегшувало ситуацію. Біля стіни Едвард спостерігав за моїм обличчям, на його лиці був відсутній будь-який вираз. Я помітила, як старшокласниця у рожевій сукні пильно дивиться на нього, вочевидь плекаючи нескромні надії, та він, схоже, її не бачить.

Джейкоб відвів погляд. Йому було соромно.

– Тільки не сердься, добре?

– Хай там що, я не гніватимусь на тебе, Джейкобе, – запевнила я. – І навіть на Біллі не сердитимусь. Просто кажи, що маєш.

– Ну, Белло, це така дурня, вибач мені… він хоче, щоб ти покинула свого хлопця. Він просив сказати тобі «будь ласка», – роздратовано похитав він головою.

– Старі забобони, так?

– Еге. Він… ледве не сказився, коли ти постраждала у Феніксі. Він не повірив… – зніяковіло затнувся Джейкоб.

Я примружила очі.

– Я впала.

– Я знаю, – швидко відповів Джейкоб.

– Він гадає, що Едвард причетний до того, що трапилося зі мною.

Це було не запитання, всупереч власній обіцянці я розлютилася.

Джейкоб не насмілився подивитися мені у вічі. Ми навіть забили на те, щоб хитатися під музику, хоча його руки лежали на моїй талії, а мої – на його шиї.

– Послухай, Джейкобе, я знаю, що Біллі навряд чи повірить, але просто щоб ти знав, – щирість мого голосу змусила його поглянути на мене, – Едвард насправді врятував мені життя. Якби не Едвард та його батько, я б загинула.

– Я знаю, – виголосив він: здається, моя палка тирада дійсно на нього вплинула.

Можливо, йому вдасться переконати Біллі хоча б у цьому.

– Гей, мені шкода, що тобі довелося прийти сюди з такою місією, Джейкобе, – вибачилась я. – В будь-якому разі ти отримаєш запчастини, правильно?

– Так, – промимрив він, досі почуваючись не в своїй тарілці… засмучено.

– Ще щось? – недовірливо перепитала я.

– Забудь, – пробурчав він. – Влаштуюся на роботу й сам зберу гроші.

Я витріщалася на нього, аж поки він не поглянув на мене.

– Джейкобе, просто викладай усе як є.

– Дурниці.

– Мені байдуже. Розказуй, – наполягла я.

– Добре, але… Боже, це звучить божевільно, – похитав він головою. – Батько велів сказати тобі, ні, попередити тебе, що (це його множина, я не про себе говорю), – забрав він руку з моєї талії і зробив у повітрі маленький вказівний жест, – «Ми за тобою наглядатимемо», – він уважно стежив за моєю реакцією.

Схоже на цитату з кіно про мафію. Я голосно розреготалася.

– Шкода, що тобі довелося зробити це, Джейку, – захихотіла я.

– Переживу, – полегшено вишкірився він. Швидко окинув оком мою сукню, гадаю, зацінив її. – Мені передати, що ти послала його під три чорти? – запитав він з надією.

– Ні, – зітхнула я. – Скажи йому, що я вдячна. Я знаю, він зичить мені добра.

Пісня закінчилася, я опустила руки.

Джейкобові долоні нерішуче завмерли на моїй талії, він поглянув на мою калічну ногу.

– Не хочеш іще потанцювати? Чи, може, тебе кудись відвести?

За мене відповів Едвард.

– Усе гаразд, Джейкобе. Я потурбуюся про неї.

Джейкоб здригнувся і витріщився широко розплющеними очима на Едварда, що стояв прямо за нами.

– Ого, я тебе не помітив, – промимрив він. – Гадаю, ще побачимося, Белло, – відступив він і без особливого ентузіазму помахав мені рукою.

Я всміхнулася.

– Так, побачимося згодом.

– Вибач, – повторив він і попрямував до дверей. Зазвучала нова пісня, Едвардові руки огорнули мене. Музика була зашвидка для повільного танцю, та Едварда це не турбувало. Я задоволено схилила голову йому на груди.

– Полегшало? – підкусила я.

– Не зовсім, – стисло відрізав він.

– Не гнівайся на Біллі, – зітхнула я. – Він хвилюється за мене через Чарлі. Тут нічого особистого.

– Я серджуся не на Біллі, – відрубав він. – Мене дратує його син.

Я відхилилася, щоб поглянути на нього. На обличчі застиг серйозний вираз.

– Чому?

– По-перше, він змусив мене порушити обіцянку. Я спантеличено вирячилася на Едварда.

На вустах забриніла напівусмішка.

– Я обіцяв, що ні на мить не залишу тебе сьогодні ввечері, – пояснив він.

– О, добре, я тобі вибачаю.

– Дякую. Є ще дещо, – насупився Едвард. Я терпляче чекала.

– Він назвав тебе «гарненькою», – нарешті закінчив він, насуплюючись іще дужче. – Практично образа, враховуючи, який ти зараз маєш вигляд. Ти прекрасна.

Я розсміялася.

– Ти можеш бути трохи упередженим.

– Не думаю. До того ж у мене орлиний зір.

Ми танцювали, мої ступні стояли на його, він пригортав мене до себе.

– Ти збираєшся пояснити, чому ми тут? – поцікавилась я. Він спантеличено поглянув на мене згори вниз, я багатозначно втупилася у гофрований папір.

На мить Едвард поринув у роздуми, тоді змінив напрямок, ми покружляли крізь натовп до чорного ходу спортзалу. Краєчком ока я помітила Майка з Джесикою, вони танцювали й зацікавлено витріщалися на мене. Джесика помахала рукою, я швидко всміхнулася їй. Побачила Анжелу, що сяяла від щастя у обіймах невисокого Бена Чині; вона не відривала погляду від його очей, що були на голову нижче за її. Лі була з Самантою; Лорен, що пильно дивилася на нас, з Конором, – я впізнавала кожне обличчя, що пролітало повз мене. Потім ми вийшли надвір під холодне тьмяне світло помираючого сонця.

Щойно ми опинилися на самоті, Едвард схопив мене на руки й поніс темними спортмайданчиками. Зупинився біля лавочки під суничними деревами. Сів на неї, ніжно притиснувши мене до грудей. Уже зійшов місяць, видимий навіть крізь тоненькі хмари, у його блідому світлі від Едвардового обличчя розливалося біле сяйво. Рот був напружений, в очах причаїлася стурбованість.

– Отже, причина? – м’яко натякнула я. Едвард проігнорував мене, задивившись угору, на місяць.

– Знову сутінки, – прошепотів він. – Новий кінець. І найпрекрасніший день мусить закінчитися. Як завжди.

– Деякі речі можуть тривати вічно, – пробурмотіла я крізь зуби, відразу напружившись.

Едвард зітхнув.

– Я привів тебе на учнівський бал, – повільно сказав він, нарешті відповідаючи на запитання, – тому що не хочу, аби ти щось пропускала. Не хочу, щоб моя присутність позбавляла тебе бодай чогось, коли я можу цьому зарадити. Я хочу, щоб ти була людиною. Хочу, щоб твоє життя йшло так, як мало б, як ішло б, якби я помер у тисяча дев’ятсот вісімнадцятому.

Його слова змусили мене здригнутися, я розлючено похитала головою.

– В якому б чудернацькому паралельному вимірі пішла б я на учнівський бал із власної волі? Не був би ти в тисячу разів дужчим за мене, тобі б це так не минулося.

Він на мить посміхнувся, та очі залишилися серйозними.

– Це було не так і погано, сама казала.

– Тому що я була з тобою.

Якусь хвилину ми сиділи мовчки, він дивився на місяць, я дивилася на нього. Хотіла б я знайти спосіб пояснити йому, наскільки байдуже мені нормальне людське життя!

– Розкажеш мені дещо? – запитав Едвард, поглянувши на мене зверху вниз із ледь помітною посмішкою на вустах.

– Як завжди.

– Просто пообіцяй, що розповіси, – наполіг він, вишкірившись.

Я знала, що майже відразу пошкодую.

– Добре.

– Мені здалося, ти по-справжньому здивувалася, збагнувши, що я везу тебе сюди, – почав він.

– Так і було, – втрутилась я.

– Точно, – погодився він. – Тоді у тебе мала бути інша версія… Мені цікаво – як ти гадала, навіщо тебе так пишно вбирають?

Угу, ось я і шкодую. Я підібгала губи, вагаючись.

– Я не хочу тобі розповідати.

– Ти обіцяла, – заперечив він.

– Я знаю.

– В чім річ? Я знаю, він гадає, що мені просто ніяково.

– Думаю, правда розлютить тебе – або засмутить. Він обмізковував почуте, брови зійшлися докупи.

– Я все одно хочу знати. Будь ласка. Я зітхнула. Він чекав.

– Ну… я припускала… що є певна… нагода. Та й гадки не мала, що вона настільки дріб’язкова, людська… учнівський бал, – пирснула я.

– Людська? – похмуро перепитав він, правильно визначивши ключове слово.

Я втупилася в сукню, крутячи в руках вільний шматок шифону. Едвард мовчки чекав.

– Добре, – полилося з мене потоком зізнання. – Отже, я сподівалася, що ти, ймовірно, передумав… що ти врешті-решт збираєшся мене перетворити.

На Едвардовому обличчі заграв добрий десяток емоцій. Деякі я впізнала: злість… біль… потім він, здається, опанував себе. Тепер він став веселим.

– Ти гадала, це нагода вдягнути смокінг? – підкусив він, торкаючись лацкану.

Я насупилася, щоб приховати збентеження.

– Я не знаю, як воно відбувається. Принаймні для мене це видавалося раціональнішим поясненням, ніж учнівський бал. – (Едвард шкірився). – Не смішно, – сказала я.

– Так, ти маєш рацію, аж ніяк, – погодився він. Посмішка зникла. – Та я б радше ставився до цього як до жарту, ніж вірив, що ти говориш серйозно.

– А я серйозно. Він глибоко зітхнув.

– Я знаю. Ти справді так цього хочеш? В очах знову забринів біль. Я прикусила губу, кивнула.

– Тоді приготуйся до кінця, – пробурмотів Едвард майже сам до себе, – до сутінків твого життя, що тільки нещодавно почалося. Ти готова відмовитися від усього?

– Це не кінець, це початок, – ледь чутно не погодилась я.

– Воно того не варте, – сумно сказав він.

– Пам’ятаєш, ти колись говорив, що я не бачу себе збоку? – запитала я, підіймаючи брови. – Мушу сказати, ти страждаєш на подібну сліпоту.

– Я знаю, хто я.

Я зітхнула. Його невеселий настрій перейшов на мене. Він стиснув губи, очі дивилися просто в душу. Довгу мить Едвард роздивлявся моє обличчя.

– Отже, ти готова? – запитав він.

– М-м-м, – хапнула я ротом повітря. – Так? Він посміхнувся, повільно схилив голову, холодні губи торкнулися моєї шкіри між підборіддям і вушком.

– Просто зараз? – прошепотів він, від подиху на шию повіяло холодом. Я мимоволі затремтіла.

– Так, – прошепотіла я, не залишивши голосу шансів зламатися. Коли Едвард думає, що я блефую, то на нього очікує розчарування. Рішення ухвалене, у мене не залишилось сумнівів. Байдуже, що тіло тверде як дошка, руки стиснулися в кулаки, дихання уривчасте…

Він зловісно хихотнув, відхилився. На його обличчі не було розчарування.

– Невже ти справді повірила, що я так легко здався? – сказав він. Крізь насмішку забриніла кисла нотка.

– Дівчата завжди мріють. Брови злетіли вгору.

– Ось про що ти мрієш? Стати чудовиськом?

– Не зовсім, – сказала я. Вибраний ним тон змусив мене насупитися. Справді чудовисько. – Переважно я мрію про вічність поруч із тобою.

Едвардів вираз змінився, пом’якшав, посмутнів через ледь відчутний біль у моєму голосі.

– Белло, – його пальці легенько обвели контур моїх губ. – Я залишуся з тобою – хіба цього не досить?

Мої губи усміхнулися під його пальцями.

– Поки що досить.

Моя наполегливість змусила його насупитися. Сьогодні ніхто не збирається здаватися. Едвард видихнув – схоже було на стогін.

Я торкнулася його обличчя.

– Дивись, – сказала я. – Я кохаю тебе більше, ніж решту світу разом узяту. Хіба цього не досить?

– Досить, – усміхнувся він. – Досить навіки. І схилився, щоб притулитися холодними вустами до моєї шиї.