Текст книги "Сутінки"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 24 страниц)

Розділ 5
Група крові

На англійську я йшла, наче в тумані. Навіть не відразу зрозуміла, що коли я зайшла в клас, урок уже почався.

– Дякую, що вирішили приєднатися до нас, міс Свон, – довелося вислухати принизливий коментар містера Мейсона.

Я почервоніла і щодуху кинулася на місце.

Лише по закінченні уроку я помітила, що Майк не сидів поруч, як завжди. Совість зашипіла всередині. Але вони з Ериком звично зустріли мене біля дверей, тому я дійшла висновку, що маю надію на прощення. Дорогою Майк потроху повертався до нормального стану, його запал зростав пропорційно розповіді про прогноз погоди на вихідні. Згідно з прогнозом дощ мав на пару днів припинитися, тому, можливо, нам нарешті вдасться здійснити подорож на узбережжя. Я намагалася виказувати побільше ентузіазму – як компенсацію за вчорашнє розчарування. Це було нелегко; дощ не дощ, а поїду я туди не раніше, як рак свисне, і то коли пощастить.

Решта ранку промайнула як одна велика розмита пляма. Було важко переконувати себе, що нещодавня розмова з Едвардом, те, як він дивився на мене, – не плід моєї уяви. Можливо, це просто реалістичний сон, який я сплутала з життям. Такий варіант подій здавався вірогіднішим за те, що я хоч трохи цікавлю Каллена.

Тому коли ми з Джесикою зайшли до кафетерію, я відчувала водночас і нетерплячку, і острах. Хотіла поглянути Едварду в обличчя, побачити, чи він знову – холодна, байдужа маска, яку я знала протягом останніх тижнів. Або переконатися, що якимось дивом я справді чула сьогодні вранці саме те, що мені здалося.

Джесика без кінця щебетала про плани щодо балу – Лорен і Анжела запросили Ерика з Тайлером, вони збиралися йти великою компанією, – не звертаючи уваги на те, що я її не слухаю.

Хвиля розчарування охопила мене, коли мої очі безпомилково знайшли Калленівський столик. За ним сиділо четверо, Едварда там не було. Він пішов додому? Морально розчавлена, я пленталася у черзі за балакучою Джесикою. У мене пропав апетит, я купила тільки лимонад. Все, чого мені хотілося, – сидіти і сердито дутися на ввесь світ.

– Едвард Каллен знову витріщається на тебе, – зауважила Джесика, пробивши стіну байдужості його ім’ям. – Хотіла б я знати, чому він сьогодні сидить сам.

Моя голова підскочила вгору. Я простежила погляд Джесики і побачила Едварда з небезпечною посмішкою на вустах – він пильно дивився на мене з-за порожнього столу у протилежному від звичного Калленівського кінця кафетерію. Тільки-но зустрівшись поглядом зі мною, він підняв руку і порухом вказівного пальця запропонував мені приєднатися до нього. Я витріщилася, не вірячи своїм очам, він підморгнув мені.

– Це він тебе кличе? – поцікавилася Джесика образливо здивованим голосом.

– Напевно, йому потрібна допомога з домашнім із біології, – промимрила я, щоб її заспокоїти. – Піду подивлюся, що він хоче.

Я спиною відчувала, як вона витріщилася мені вслід. Дійшовши до стола, я нерішуче сперлася на стілець, що стояв навпроти.

– Чому б тобі не посидіти сьогодні біля мене? – запитав Едвард, усміхаючись.

Я автоматично сіла, обережно спостерігаючи за ним. Він досі всміхався. Як складно повірити, що на світі існують такі прехороші хлопці! Я боялася, що він раптом зникне, мов джин у димовій завісі, а я прокинуся.

Здавалося, він чекає, коли я що-небудь скажу.

– Щось змінилося? – нарешті розродилась я.

– Ну… – замовкнув він на хвильку, а тоді випалив кінець речення залпом, – я вирішив, що оскільки я прямую до пекла, то не варто розмінюватися на дрібниці.

Я чекала, поки він скаже щось нормальне, не абракадабру. Минали секунди.

– Знаєш, чесно кажучи, я не зрозуміла жодного слова, – врешті не витримала я.

– Я знаю, – він знову посміхнувся і швидко змінив тему. – Гадаю, твої друзі розлютилися на мене за те, що я тебе викрав.

– Переживуть. Я спиною відчувала їхні напружені погляди.

– Я можу тебе не повернути, – в його очах спалахнула лиховісна іскорка.

Я ледве не подавилася повітрям. Едвард розреготався.

– Щось у тебе вигляд схвильований.

– Аж ніяк, – відповіла я, та як на зло, голос урвався. – Власне, я здивована. У чому причина всього цього?

– Я казав тобі – я стомився тікати від тебе. Тому і здаюсь, – губи досі посміхалися, але очі кольору вохри були серйозні.

– Здаєшся? – збентежено перепитала я.

– Так, здаюся. Більше не буду вдавати з себе хорошого хлопчика. Робитиму те, що хочеться, і будь що буде.

Поки Едвард говорив, посмішка зів’яла, в голосі забриніли залізні нотки.

– Ти знову мене заплутав. Ох ця небезпечна посмішка, від якої перехоплює дух!

– Я постійно говорю більше, ніж варто, коли розмовляю з тобою. Це одна з основних проблем.

– Не хвилюйся, я все одно нічого не розумію, – сказала я стомлено.

– Я на це розраховую.

– Коротше кажучи, коли без викрутасів – ми тепер друзі?

– Друзі… – задумливо і двозначно протягнув він.

– Чи ні? – прошепотіла я. Він вишкірився.

– Гадаю, ми можемо спробувати. Але попереджаю, я – поганий друг для тебе, – незважаючи на посмішку, пересторога прозвучала серйозно.

– Ти без кінця це повторюєш, – відзначила я, намагаючись не зважати на несподіване тремтіння в колінах і говорити веселим голосом.

– Так, тому що ти мене не чуєш. Я досі чекаю, коли ти нарешті мені повіриш. Якщо ти мудра, то уникатимеш мене.

– Здається, ти чітко висловив думку щодо моїх розумових здібностей, – примружилась я.

Він усміхнувся, ніби вибачаючись і водночас констатуючи реальний стан речей.

– Отже, оскільки я… не така мудра, ми – друзі? – зробила я вимучену спробу привести дивний діалог до логічного кінця.

– Приблизно так.

Я втупилася у власні долоні, що стискали пляшку із лимонадом, не знаючи, що робити чи казати далі.

– Про що ти зараз думаєш? – поцікавився Едвард.

Я поглянула у глибокі золотаві очі, їхній дурман полонив мене, і я, як завжди, випалила правду.

– Намагаюся збагнути, що ти за один.

Його щелепа напружилася, але він зусиллям волі втримав на губах усмішку.

– Ну і як, є успіхи? – безцеремонно запитав він.

– Якби ж то, – зізналась я. Він усміхнувся.

– Твої версії?

Я почервоніла. Протягом останнього місяця я безуспішно намагалася вибрати між Брюсом Вейном і Пітером Паркером. [4]4
  Брюс Вейн – справжнє ім’я Бетмена, людини-кажана, вигаданого героя з коміксів та фільмів; Пітер Паркер – Людина-павук, супергерой, персонаж коміксів.


[Закрыть]Хіба у такому зізнаєшся?

– Ти мені не скажеш? – запитав Едвард, із неймовірно спокусливою посмішкою схиляючи голову.

Я хитнула головою.

– Мені соромно зізнатися.

– Ти розбиваєш мені серце, – поскаржився він.

– Ні, – похитала я головою, прижмурюючись, – не уявляю, як це може розбити серце – відмова розповісти комусь свої думки, коли цей хтось постійно говорить загадковими фразами, вигаданими навмисно, щоб ти не спала вночі й намагалася втямити, що він мав на увазі… хіба через це варто засмучуватися?

Він скривився.

– Чи ліпше сказати, – вела я далі, даючи волю довго стримуваному обуренню, – за цим кимось тягнеться до біса довгий шлейф із дивних учинків. Наприклад, одного дня він на межі неможливого рятує тобі життя, а наступного ставиться, як до пранцюватої, і не дає жодних пояснень, переступаючи через власні обіцянки. Така поведінка не здатна нікого засмутити, правда?

– Бачу, ти не на жарт розійшлася.

– Ненавиджу подвійні стандарти. Ми сердито втупилися одне в одного. Едвард подивився кудись за моє плече і раптом засміявся.

– Що?

– Твоєму хлопцеві здається, що я поводжуся з тобою невиховано: він обговорює з друзями, йти йому сюди і поставити мене на місце чи ні, – вишкірився він.

– Я не знаю, кого ти маєш на увазі, – холодно відповіла я, – але, так чи інак, я впевнена, ти помиляєшся.

– Я не помиляюся. Я казав тобі – більшість людей читаються, як розгорнута книга.

– Я – щасливий виняток, звичайно.

– Так. Ти – виняток, – його настрій раптом змінився, в очах з’явився задумливий вираз. – Хотів би я знати, чому так.

Пильний погляд Едварда витримати було неможливо. Я опустила очі й зосередилася на відкручуванні кришечки з досі невідкоркованого лимонаду, потім зробила великий ковток, дивлячись на стіл і не бачачи його.

– Ти не голодна? – невесело потурбувався Едвард.

– Ні, – мені не світило зізнаватися, що я наїлася під зав’язку – його загадками й поведінкою. – А ти? – запитала я, за уваживши порожній стіл.

– Дякую, я не голодний.

Щось дивне промайнуло в Едвардовому виразі обличчя: здавалося, він кинув лише йому зрозумілий жарт.

– Ти не міг би зробити мені послугу? – сказала я після хвилинного вагання.

Едвард зненацька насторожився.

– Це залежить від того, щó ти попросиш.

– Нічого особливого, – запевнила я. Він чекав – підозріливо, але водночас заінтриговано.

– Я тут подумала, було б добре, якби ти заздалегідь попередив, коли тобі наступного разу спаде на думку мене ігнорувати. Для мого добра. Щоб я, так би мовити, приготувалася.

Я роздивлялася пляшку солодкої води, крутячи мізинцем навколо різьби на вінчику.

– Справедлива вимога. Коли я підняла очі, він щосили намагався не розреготатися.

– Дякую.

– В такому разі можу я отримати відповідь на одне запитання? – зажадав він.

– Одне.

– Розкажи мені хоч однуз твоїх версій. Отакої.

– На це запитання я не відповідатиму.

– Ти не визначила запитання, ти пообіцяла одну відповідь, – нагадав він.

– Ти сам порушував обіцянки, забув? – не розгубилась я.

– Лише одну версію, я не сміятимусь.

– Сміятимешся, – в цьому я не сумнівалася.

Він опустив очі додолу, а потім опалив мене бурштиновим вогнем крізь довгі чорні вії.

– Я прошу тебе, – прошепотів він, нахиляючись до мене.

Я кліпнула, втративши почуття реальності. Чорт забирай, як він це робить?

– Е-е-е… що ти казав…

– Будь ласка, розкажи мені одну найбезневиннішу версію. Як багато почуття у його очах!

– Ну, можливо, тебе вкусив радіоактивний павук? Цікаво, він володіє гіпнозом? Чи я настільки легка здобич?

– Не надто творчий підхід, – іронічно фиркнув Едвард.

– Вибач, що думаю, те й кажу, – наїжачилась я.

– Холодніше не буває, – ще й дражниться воно.

– Ніякого павука?

– Ні.

– Ніякої радіації?

– Абсолютно.

– Промазала, – зітхнула я.

– Криптоніту [5]5
  Криптоніт – вигадана радіоактивна речовина, що може вбити героя коміксів Супермена.


[Закрыть]я теж не боюся, – захихотів Едвард.

– Ти обіцяв не знущатися, пам’ятаєш? Він чесно почав боротися зі сміхом.

– Зрештою я доберуся до істини, – попередила я.

– Краще не треба, – він знову посерйознішав.

– Тому що…

– А що коли я не супергерой? Що коли я негідник? – грайливо посміхнувся він, та очі залишились бездонними проваллями.

– О, – сказала я, раптом звівши докупи всі попередні натяки, – я розумію.

– Розумієш? – вираз його обличчя враз посуворішав, наче він злякався, що випадково бовкнув зайвого.

– Ти небезпечний? – припустила я. Пульс прискорився, я інтуїтивно відчула достовірність здогадки. Едвард справді небезпечний. Він це постійно намагається мені сказати.

Він просто подивився з незрозумілим для мене виразом у очах.

– Але ти не поганий, – прошепотіла я, хитаючи головою. – Ні, я не вірю, що ти – поганий.

– Тут ти помиляєшся, – сказав він майже нечутно. Опустив очі, вкрав мою кришечку і почав крутити її в руках. Я дивилася на нього, думаючи, чому мені не страшно. Він говорив серйозно, жодного сумніву. Я почувалася стривожено, на краю… і більше за все на світі – захоплено. Як завжди так почувалася поруч із ним.

Над столом запанувала тиша. Я не помітила, як ми залишилися в кафетерії майже самі. Я скочила на ноги.

– Ми спізнимося на урок.

– Я сьогодні не піду на біологію, – сказав він, так швидко обертаючи кришечку, що вона перетворилася на нечітку пляму.

– Чому ні?

– Час від часу забивати на уроки корисно для здоров’я, – посміхнувся він, але в очах майнула стурбованість.

– Тоді я пішла, – сказала я. – Я, наприклад, боюся, що мене зловлять.

Едвард знову зосередився на кришечці.

– Гаразд, до зустрічі.

Мене мучили сумніви, просто роздирали. Коли нарешті дзвоник змусив мене щодуху побігти до дверей, я кинула останній погляд на Едварда. Він нерухомо сидів за столом.

Поки я мчала до класу, думки в голові крутилися швидше за кришечку в руках Едварда. Я отримала відповіді на зовсім мало запитань у порівнянні з тим, скільки з’явилося нових.

Принаймні дощ припинився.

Мені пощастило, містера Банера не було, коли я залетіла в клас. Я швидко всілася на місце, розуміючи, що Майк з Анжелою не зводять із мене очей. Майк мав ображений вигляд, Анжела була здивована і вражена.

Тут зайшов містер Банер, закликаючи до тиші. Він намагався втримати в руках кілька маленьких картонних коробок, потім поставив їх на Майкову парту, звелівши пустити по класу.

– Я хочу, щоб усі взяли по одному предмету з кожної коробки, – сказав він, витягуючи із кишені робочого халата пару гумових рукавичок і надягаючи їх. Різкий ляскіт, із яким рукавички охопили зап’ястки, видався мені лиховісним. – Першою ви берете картку-індикатор, – продовжував учитель, беручи білу картку з чотирма квадратиками і показуючи її. – Потім – чотирьохзубчатий аплікатор, – продемонстрував він щось схоже на майже беззубий гребінець. – І нарешті – стерильний мікроланцет, – він витягнув блакитну пластикову упаковку і розірвав її.

Хоча звідси ланцета видно не було, у мене похололо в животі.

– Я підійду до кожного з піпеткою з водою, щоб приготувати ваші картки, тому, будь ласка, не починайте раніше, ніж потрібно, – він почав із Майкового столу, обережно крапнувши по крапельці води у кожен квадратик на картці. – Потім ви повинні обережно проколоти собі палець ланцетом, – він схопив Майкову руку і загнав гострий кінець у подушечку середнього пальця.

О ні. По моєму лобові потекла липка рідина.

– Крапніть по крапельці крові на кожен зубець аплікатора, – продемонстрував містер Банер, стиснувши Майків палець, доки не з’явилася кров.

Я конвульсивно ковтнула слину, відчуваючи, як вміст шлунку починає підніматися.

– Після цього нанесіть кров на картку, – сказав містер Банер, високо підносячи картку з чотирма червоними точками, щоб було видно всім.

Я заплющила очі, намагаючись почути голос крізь нестерпний шум у вухах.

– Наступного тижня місія Червоного Хреста проводитиме у Порт-Анджелесі акцію по збору крові, тому, я вважаю, ви маєте визначити свою групу крові, – пишався собою учитель. – Однак ті з вас, кому не виповнилося вісімнадцяти, мають отримати дозвіл у батьків. У мене на столі лежать правила.

Він далі йшов по класу, крапаючи воду з піпетки. Я притулилася щокою до холодного столу, намагаючись не втратити свідомості. Звідусіль чулися пищання, скарги, хихотіння; однокласники проштрикували пальці.

Я повільно вдихала і видихала ротом.

– Белло, з тобою все гаразд? – стурбований голос містера Банера пролунав десь поруч.

– Я знаю свою групу крові, містере Банер, – тихо відповіла я, боячись підняти голову.

– У тебе запаморочення?

– Так, сер, – промимрила я, мовчки лаючи себе останніми словами за те, що не втекла з уроку, маючи нагоду.

– Хто відведе Беллу до медпункту? – запитав учитель. Не треба було розплющувати очей, щоб зрозуміти, що першим добровольцем виявиться Майк.

– Ти зможеш іти? – поцікавився у мене містер Банер.

– Так, – прошепотіла я. Тільки дозвольте мені вийти звідси, якщо доведеться, я поповзу геть.

Майк із готовністю обхопив мене за талію і поклав мою руку на своє плече. Я важко схилилася на нього, коли ми виходили з лабораторії.

Майк потихеньку буксирував мене через шкільне подвір’я. Коли ми зайшли за ріг кафетерію, поза зоною видимості з четвертого корпусу, – на випадок, якщо містер Банер стежить за нами, – я зупинилася.

– Я посиджу хвилинку, добре? – попросила я. Майк допоміг мені сісти на бровку доріжки.

– І, Майку, мене не треба так міцно тримати, – попередила я його. У мене паморочилося в голові. Я незграбно схилилася набік, притуливши щоку до холодного вологого цементу, і заплющила очі. Ніби трохи полегшало.

– Белло, ти зовсім зелена, – схвильовано сказав Майк.

– Белло? – почувся здалеку абсолютно не схожий на Майків голос.

Ні! Тільки не це! Нехай цей до болю знайомий голос звучить лише у моїй уяві!

– Що трапилося? Вона поранилася? – голос наближався, у ньому лунала тривога. Мені не почулося. Я міцно заплющила очі. Сподіваюсь, я зараз помру. Або принаймні мене не знудить.

Майк сказав не на жарт стурбовано:

– Здається, вона зомліла. Я не знаю, що трапилося, вона навіть пальця не порізала.

– Белло, – тепер голос Едварда був зовсім поруч, у ньому забриніло полегшення. – Ти мене чуєш?

– Ні, – простогнала я. – Йди геть. Едвард засміявся.

– Я вів її до медпункту, – пояснював Майк ображеним тоном, – але вона відмовляється йти далі.

– Я її відведу, – сказав Едвард. Я відчула його посмішку. – Можеш повертатися до класу.

– Ні, – запротестував Майк. – Я повинен подбати про неї.

Раптом щось підняло мене із доріжки. Від шоку в мене розплющилися очі. Едвард легко підхопив мене на руки, наче я важила п’ять кілограмів замість п’ятдесятьох.

– Поклади мене назад, зараз-таки!

Боже, тільки б мене не знудило на нього! Тим часом Едвард рушив із місця, перш ніж я встигла договорити.

– Гей! – крикнув Майк, що враз опинився за десять кроків позаду нас.

Едвард не звернув на нього уваги.

– Ти маєш жахливий вигляд, – сказав він, шкірячи зуби.

– Поклади мене назад, на асфальт, – простогнала я. Хвилеподібні коливання, спричинені ходьбою, ніяк не сприяли покращенню самопочуття. Едвард ніс мене обережно, не притискаючи до себе, втримуючи всю вагу тіла на простягнених руках. Схоже, йому було неважко.

– Отже, ти зомліла, побачивши кров? – запитав він. Цей факт, вочевидь, видався йому дуже кумедним.

Я промовчала, знову заплющивши очі, й, щосили борючись із нудотою, зціпила зуби.

– Навіть не свою кров, – провадив він, явно отримуючи насолоду.

Не знаю, як йому вдалося відчинити двері зі мною на руках, але навколо раптом потепліло, з чого я зробила висновок, що ми зайшли в приміщення.

– О Боже! – важко видихнув жіночий голос.

– Вона зомліла на біології, – пояснив Едвард.

Я розплющила очі. Ми були в дирекції, Едвард крокував уздовж секретарської стійки в напрямку медпункту. Пані Коуп, рудоволоса секретарка, бігла поперед нього, щоб відчинити двері. Підстаркувата медсестра, відірвавшись від роману, здивовано спостерігала, як Едвард заносить мене в кімнату і ніжно кладе на хрусткий папір, що вкривав коричневий вініловий матрац на ліжку. Потім Едвард відійшов до протилежної стіни – далеко як міг у вузькій кімнатці. Його очі світилися від збудження.

– З нею нічого страшного, – переконував він перелякану мед сестру. – Вони на біології визначали групу крові.

Медсестра глибокодумно кивнула.

– Після цього із класу завжди приводять когось. Він придушив смішок.

– Сонечко, – мовила до мене медсестра, – просто полеж кілька хвилин – і все минеться.

– Знаю, – зітхнула я. Нудота потроху миналася.

– Таке часто з тобою трапляється? – запитала вона.

– Буває, – зізналась я. Едвард кашлянув, щоб приховати сміх.

– Ти можеш повертатися на урок, – сказала йому медсестра.

– Мені звеліли залишитися з нею, – він вимовив це з такою переконливою впевненістю, що хоча медсестра й скривила губи, але далі наполягати не стала.

– Піду принесу льоду, щоб покласти тобі на лобика, дорогенька, – сказала вона і поквапилася геть із кімнати.

– Ти був правий, – застогнала я, заплющуючи очі.

– Я завжди правий, але стосовно чого у цьому разі?

– Інколи забивати на уроки – корисно для здоров’я, – я намагалася дихати ритмічно.

– На мить я злякався за тебе, там, надворі, – визнав він, помовчавши деякий час. Тон, яким були сказані слова, наштовхував на думку, що він зізнається у наявності принизливої слабкості. – Я подумав, що Ньютон волочить твоє холодне тіло, щоб поховати у диких лісах.

– Га-га-га.

Я досі не розплющувала очей, та з кожною хвилиною почувалася краще.

– Чесно, я бачив трупи із живішим кольором обличчя. Я турбувався, чи не доведеться мені мститися за вбивство.

– Бідний Майк. Б’юсь об заклад, йому було б несолодко.

– Він мене терпіти не може, – радісно заявив Едвард.

– Ти не можеш знати напевно, – запротестувала я, раптом подумавши – а що коли може?

– Я бачив його обличчя – я впевнений.

– Як ти мене угледів? Я гадала, ти прогулюєш урок.

Я почувалася майже нормально, хоча слабкість, напевно, минула б швидше, якби я пообідала чимось тривкішим за лимонад. З іншого боку, може, це на краще, що мій шлунок виявився порожнім.

– Я сидів у машині, слухав музику.

Нормальна відповідь, аж дивно. Я почула, як відчинилися двері, й розплющила очі. Медсестра зайшла до кімнати з холодним компресом у руці.

– Ну ось, дорогенька, – поклала вона його мені на лоба. – Маєш уже кращий вигляд, – додала вона.

– Я думаю, мені краще, – сказала я, сідаючи на ліжку. У вухах ледь-ледь шуміло, але світ не обертався і світло-зелені стіни поважно стояли на місці.

Я розуміла, що вона зараз змусить мене знову лягти, аж раптом прочинилися двері, й у них з’явилася голова місіс Коуп.

– Маєте ще одного пацієнта, – попередила вона. Я зістрибнула на підлогу, щоб звільнити ліжко для наступного здохляка, і вручила медсестрі компрес.

– Візьміть, мені це не потрібно.

У кімнату похитуючись зайшов Майк, підтримуючи хворобливо-землистого Лі Стівенса – хлопця, що ходив на біологію разом із нами. Ми з Едвардом відійшли до стіни, щоб дати їм дорогу.

– Тільки не це, – пробурмотів Едвард. – Виходь звідси, Белло.

Я поглянула на нього, не розуміючи, в чому річ.

– Повір мені – виходь.

Я повернулась, встигла зловити двері, перш ніж вони зачинилися, та кулею вискочила з медпункту. Едвард вчинив так само.

– Ти дослýхалася до моєї поради! Такого він явно не очікував.

– Я почула запах крові, – зморщила я носа. На відміну від мене, Лі знудило не тому, що він побачив чужу кров.

– Люди не можуть відчути запах крові, – заперечив Едвард.

– Я можу – тому мене ледве не знудило в класі. Вона пахне іржею і… сіллю.

Незбагненна безодня очей дивилася мені просто в душу.

– Що? – запитала я.

– Нічого.

З-за дверей вигулькнув Майк, ковзаючи поглядом то на мене, то на Едварда. Те, як він зиркнув на останнього, підтвердило Едвардові слова про Майкове ставлення до нього. На мене він подивився просто похмуро.

– Маєш уже кращий вигляд, – звинуватив мене він.

– Майку, тримай свою думку при собі, – попередила я.

– У класі вже не ріжуть пальці, – пробурмотав він. – Ти повернешся на урок?

– Жартуєш? Я оце зараз візьму і піду на урок, наче нічого не сталося.

– Ну, в принципі, так… То як щодо вихідних? Ти не передумала їхати на узбережжя? – говорячи, Майк не забув кинути ще один блискавичний погляд на Едварда, котрий нерухомо як статуя стояв біля секретарської стійки, флегматично дивлячись у нікуди.

Я намагалася відповісти якнайпривітніше.

– Ні, я ж сказала, що поїду.

– Ми зустрічаємося у татовій крамниці, о десятій, – він знову зиркнув на Едварда, переймаючись, чи не забагато сказав у його присутності. Всім виглядом і жестами він силкувався підкреслити, що декого аж ніяк не запрошують.

– Я буду на місці, – пообіцяла я.

– Тоді побачимося у спортзалі, – попрощався він, невпевнено рушаючи у напрямку дверей.

– Бувай! – відповіла я. Майк знову трохи ображено поглянув на мене. Коли він повільно виходив за двері, його плечі здригнулися. Мене охопило щире співчуття. Я подумала, що мені доведеться спостерігати це засмучене обличчя на фізкультурі.

– Фізкультура, – простогнала я.

– Я цим займуся.

Я не зауважила, як Едвард підійшов до мене, але говорив він мені на вухо.

– Сядь де-небудь і виглядай блідою, – прошепотів він.

Теж мені завдання; я завжди бліда, а зараз моє обличчя спітніле від нещодавньої непритомності. Я сіла на скрипучий розкладний стілець, притулилася головою до стіни й заплющила очі. Втрата свідомості мене виснажила.

М’який голос Едварда пролунав десь у районі стійки.

– Пані Коуп?

– Так, – почулося з-за столу.

– У Белли наступний урок – фізкультура, а вона, здається, досі почувається недобре. Чесно кажучи, я зараз збираюся відвезти її додому. Як ви гадаєте, це не буде вважатися прогулом? – голос нагадував солодкий мед. Я могла лише уявляти, якою непереборною чарівністю сяють очі.

– А для тебе, Едварде, це не прогул? – захвилювалася пані Коуп.

Чому в мене не виходить заперечити йому?

– У мене зараз урок у місіс Ґоф, вона не буде проти.

– Добре, бачу, у тебе все передбачено. Тобі краще, Белло? – звернулася вона до мене. Я кволо кивнула, навіть перегравши.

– Ти підеш сама чи тебе понести на руках? – повернувшись спиною до секретарки, Едвард міг дозволити собі саркастичний вираз обличчя.

– Я зможу йти.

Я обережно підвелася, самопочуття не погіршилося. Едвард відчинив двері з увічливою посмішкою, але в очах стрибали іронічні бісики. Я опинилася на холоді. Надворі щойно почалася пристойна мжичка. Як приємно – вперше насолоджувалась я постійними сльозами неба, що змивали з обличчя залишки липкого поту.

– Дякую, – сказала я, коли Едвард вийшов за мною. – Нагода пропустити фізкультуру майже варта того, щоб трохи зомліти.

– Я – завжди будь ласка, – він дивився перед собою, мружачи очі під дощем.

– То ти їдеш? У суботу? – я тішила себе надією, що так і буде, хоча це маловірогідно. Я не могла уявити, як Каллен вантажиться в автобус разом з іншими учнями. Він належав до іншого світу. Але оскільки Едвард сьогодні підбадьорив мене своєю поведінкою, я вирішила не зупинятися на досягнутому.

– А куди ви всі, власне, намилилися? – байдуже дивився він уперед.

– В Ла-Пуш, на Перший пляж.

Я вивчала його обличчя, намагаюсь хоч щось прочитати. Здається, очі ледь помітно примружились. Він поглянув на мене краєм ока, кривувато усміхнувшись.

– Наскільки я розумію, мене не запрошували. Я зітхнула.

– Я щойно тебе запросила.

– Давай ми з тобою пожаліємо бідолаху Майкі й не будемо з нього знущатися до кінця тижня. Не хочу, щоб він сказився.

Очі його засяяли, остання думка викликала у нього більше захоплення, ніж варто було б.

– Майкі-шмайкі, – пробурмотіла я, геть-чисто обеззброєна фразою «ми з тобою». Це викликало у менебільше захоплення, ніж варто було б.

Ми наближалися до стоянки. Я взяла курс ліворуч, у напрямку пікапа. Щось втримало мене за куртку і потягнуло назад.

– І куди це ти зібралася? – обурено поцікавився Едвард, затиснувши в руці добрячий шмат куртки.

Я розгубилася.

– Збираюся додому.

– Ти не чула, що я пообіцяв доправити тебе туди живою-здоровою? Думаєш, я дозволю тобі сісти за кермо у такому стані? – ніяк не міг заспокоїтись він.

– Якому такому стані? А як же пікап? – поскаржилась я.

– Я попрошу Алісу відігнати його після уроків до тебе, – відповів він, не відпускаючи куртки і тягнучи мене до «вольво». Залишалося тільки підкоритися і постаратися не впасти, інакше він, напевно, поволочить мене по землі до своєї машини.

– Пусти! – наполягала я, та він не звертав уваги. Так, похитуючись і викидаючи колінця вздовж доріжки, я дісталася «вольво». Лише тоді він нарешті мене відпустив. Я ледве не впала на пасажирські двері.

– Ти – нахаба! – обурилась я.

– Двері не замкнені, – почулося у відповідь. Він сів за кермо.

– Я чудово зможу сама доїхати додому! – стояла я біля машини, закипаючи від злості. Дощ давно перетворився на зливу; оскільки я зовсім забула про каптур, волосся мокрими зміями звивалося по спині.

Едвард опустив вікно (автоматичне, звісно) і перехилився через пасажирське сидіння.

– Белло, сідай у машину.

Я промовчала, про себе вираховуючи шанси добігти до пікапа, перш ніж Каллен наздожене мене. Довелося визнати, вони менші за нуль.

– Я притягну тебе назад, як кошеня, – пригрозив він, розгадавши мій план.

Сідаючи в машину, я намагалася зробити це з якомога меншою втратою гідності. Не те щоб мені вдалося – зовні я скидалася на напівутопленого кота, у черевиках хлюпало.

– Я чудово б доїхала сама, – сухо сказала я.

Едвард не удостоїв мене відповіддю, натомість чаклував із кнопками, вмикаючи тепло і музику. Коли він вирулював зі стоянки, я твердо вирішила мовчати як риба: моє обличчя – гримаса незадоволення, – але тут упізнала музику, і цікавість поховала найкращий із моїх намірів.

– «Clair de Lune»? [6]6
  «Місячне сяйво» (фр.) – третя частина «Бергамаської сюїти» Клода Дебюссі, французького композитора і піаніста, основоположника музичного імпресіонізму.


[Закрыть] – здивовано запитала я.

– Ти знаєш Дебюссі? – не очікував він.

– Не те щоб, – зізналась я. – Завдяки мамі в домі лунає багато класичної музики, та я впізнаю лише улюблену.

– Я також люблю цю сюїту.

Його погляд потонув у стіні дощу – замислений, далекий.

Я слухала музику, зручно вмостившись у світло-сірому шкіряному сидінні. Неможливо було залишатися байдужою, слухаючи знайому заспокійливу мелодію. Через дощ за шибкою авта не видно було нічого, крім сіро-зелених плям. Я зрозуміла, що ми мчимо дуже швидко, хоча машина рухалася так рівно і гарно, що швидкість не відчувалася. Лише місто, що пролітало за вікнами, вказувало на це.

– А яка твоя мама? – запитав раптом Едвард. Я повернулася до нього. Він зацікавлено дивився на мене.

– Дуже схожа на мене, але вродливіша, – відповіла я. Легкий порух брів.

– Я успадкувала багато від Чарлі. Мама більш товариська і сміливіша за мене. Вона безвідповідальна і трішки ексцентрична; ти ніколи не знаєш, чим закінчаться її експерименти на кухні. Вона – моя найкраща подруга.

Я замовкла. Важко говорити про маму, стає занадто сумно на серці.

– Скільки тобі років, Белло? – не знаю чому, але в його голосі почулося розчарування. Він зупинив машину, я побачила, що ми стоїмо біля будинку Чарлі. Злива була настільки сильною, що я заледве розрізняла нечіткі обриси будівлі. Здавалося, «вольво» опинився на дні річки.

– Сімнадцять, – злегка збентежилась я.

– А по тобі не скажеш, – зауважив Едвард докірливо. Я розсміялася.

– Що трапилось? – поцікавився він.

– Мама завжди каже, що я народилася тридцятип’ятирічною і з кожним роком старію за два, – я посміхнулася, потім зітхнула. – Хтось мусить бути дорослим… – на хвильку я замовкла. – Ти сам не дуже схожий на типового школяра, – додала я.

Він скривився і змінив тему.

– Чому твоя мама вийшла за Філа?

Я неабияк здивувалася, що він запам’ятав ім’я вітчима; я згадала його раз мимохідь, майже два місяці тому. Мені знадобилася пара секунд, щоб сформулювати відповідь.

– Мама… вона насправді молодша за свій вік. Думаю, завдяки Філу вона почувається ще молодшою. В будь-якому разі вона його любить до нестями.

Я похитала головою. Не можу зрозуміти цю пристрасть.

– Ти схвалюєш її вчинок? – запитав він.

– А це має значення? – відповіла я запитанням на запитання. – Я бажаю їй щастя. Він – той, кого вона хоче бачити поруч.

– Дуже благородно. Гм, цікаво… – замислено почав був Едвард.

– Що?

– Чи виявила б вона таку шляхетність щодо тебе, як гадаєш? Незважаючи на те, кого б ти вибрала? – зненацька додав він із притиском, намагаючись перехопити мій погляд.

– Д-думаю, так, – затнулась я. – Але вона – мати врешті-решт. Це трохи міняє справу.

– Отже, страшка вона не прийме, – підсумував він. Я вишкірилася у відповідь.

– А кого ти вважаєш страшком? Обличчя, вкрите пірсингом, і тіло в татуюваннях?