Текст книги "Сутінки"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 24 страниц)

– Поруч із тобою я почуваюся в цілковитій безпеці, – зізналась я. Мене знову зачарували: я говорила, як на сповіді.

Така відповідь прийшлася йому не до душі, алебастрове чоло насупилося. Він похитав головою, на лобі прорізалася зморшка.

– Все набагато гірше, ніж я гадав, – пробуркотів він під носа.

Я взяла хлібну паличку і почала відгризати по маленькому шматочку, спостерігаючи за виразом його обличчя. Хотіла б я знати, коли настане годящий момент, щоб почати ставити запитання.

– Зазвичай ти привітніший, коли очі світлішають, – зауважила я, роблячи спробу відірвати його від не відомих мені думок, що змушують хмуритися й тужити.

Едвард приголомшено поглянув на мене.

– Що?

– Як правило, коли очі у тебе чорні, ти дратівливіший. Тоді я принаймні готова до несподіванок, – вела далі я. – У мене є щодо цього одна версія.

Він примружився.

– Знову версії?

– Типу того, – я відкусила невеликий шматок грассині, вдаючи, що тема розмови не дуже мене обходить.

– Я розраховую, що цього разу ти продемонструєш більше винахідливості… Чи досі позичаєш ідеї у коміксах? – на губах грала тінь глузливої посмішки, та очі дивилися напружено.

– Ну, власне, ця версія не має жодного стосунку до коміксів, хоча мушу визнати, що вигадала її не сама, – зізналась я.

– І? – заохотив він.

Уздовж перегородки йшла офіціантка з моєю стравою. Я зрозуміла, що ми з Едвардом підсвідомо нахилилися одне до одного через стіл, тільки тому, що при її наближенні одночасно різко випросталися. Поставивши переді мною тарілку, – страва, до речі, на вигляд була нічогенька, – дівчина швидко обернулася до Едварда.

– Ви не передумали? – запитала вона. – Чим я можу зацікавити вас?

Визнаю, можливо, мені вчувався у її словах підтекст.

– Ні, дякую, але буду вдячний, якщо ви принесете ще кóли, – вказав він довгою білою рукою на порожні склянки, що стояли переді мною.

– Як скажете, – забрала вона їх і пішла геть.

– Тебе перебили, – нагадав він.

– Я розповім тобі у машині. Якщо… – не договорила я.

– Виставляємо умови? – звів він догори брову. Тон не передбачав нічого хорошого.

– У мене є пара запитань, звичайно.

– Звичайно.

Офіціантка повернулася із двома склянками кока-коли. Цього разу мовчки поставила їх і відразу нас залишила. Я потягнула шипучку.

– Я чекаю на запитання, – нагадав він суворим голосом. Я почала із найневиннішого. Принаймні на мою думку.

– Що ти робиш у Порт-Анджелесі?

Він опустив погляд, повільно поклавши долоні одна на одну на столі. Очі блимнули на мене з-під вій, на вустах промайнула самовпевнена посмішка.

– Наступне.

– Це – найпростіше, – запротестувала я.

– Наступне, – повторив він.

Я розчаровано опустила очі. Розмотала рушничок зі столовими приборами, взяла виделку, обережно наколола равіолі, повільно поклала до рота, не підводячи очей. Я міркувала і жувала. Грибочки на смак були просто клас. Перш ніж подивитися на Едварда, я проковтнула равіолі й потягнула газованки.

– Гаразд, нехай так, – я значущо поглянула на нього і повагом вела далі. – Припустімо – гіпотетично, звісно, – що… хтось… уміє дізнаватися людські думки, читати їх, розумієш, не рахуючи кількох винятків.

– За одним-єдиним винятком, – виправив він. – Гіпотетично.

– Добре, тоді за одним винятком, – мене переповнювало збудження від того, що Едвард втягнувся у гру, та я намагалася цього не показувати. – Як таке можливо? Чи існують якісь обмеження? Як вдається… нашому комусь… знайти іншу людину саме тоді, коли потрібно? Як він може знати, що вона потрапила в халепу?

Цікаво, мої закручені речення взагалі можна зрозуміти?

– Гіпотетично? – запитав він.

– Звичайно.

– Ну, тоді… наш хтось…

– Назвімо його Джо, – запропонувала я. Едвард криво усміхнувся.

– Добре, Джо. Якщо Джо слідкує за тим, кого хоче відшукати, йому не обов’язково вгадувати точний час, – він похитав головою і закотив очі. – Тільки ти можеш знайти пригоду на свою голову в такому маленькому містечку. Завдяки тобі можна перевиконати кримінальний план років на десять уперед, не сумнівайся.

– Ми говорили про гіпотетичний випадок, – холодно нагадала я.

Він розсміявся, вираз очей потеплішав.

– Ти маєш рацію, – погодився він. – Називати тебе Джейн?

– Як ти дізнався? – запитала я, не в змозі більше стримуватися. Відчула, що нахиляюся до нього.

Здається, Едвард ніяк не міг зважитися, розв’язуючи внутрішню дилему. Наші погляди перетнулися; я зрозуміла, що він вирішує, розповідати мені правду чи ні.

– Можеш мені довіряти, ти знаєш, – прошепотіла я і не роздумуючи потягнулася вперед, щоб торкнутися його перехрещених рук. Він негайно забрав їх. Я відвела долоню.

– Навіть не знаю, чи є тепер у мене вибір, – сказав він майже пошепки. – Я помилився – ти спостережливіша, ніж я гадав.

– Я гадала, ти ніколи не помиляєшся.

– Так було раніше, – він похитав головою. – Щодо тебе я схибив іще у дечому. Ти не притягуєш неприємності, ні, це завузька дефініція. Ти – магніт для нещасть. Якщо в радіусі десятьох миль є якась небезпека, вона обов’язково тебе знайде.

– Ти зараховуєш себе до цієї категорії? – припустила я. Обличчя спохмурніло й стало холодним.

– Однозначно.

Я простягнула долоню через стіл, не звертаючи уваги на те, що Едвард намагався забрати свою, і сором’язливо торкнулася його руки кінчиками пальців. Його шкіра була холодна і тверда як камінь.

– Спасибі тобі, – у моєму голосі забриніла палка вдячність. – Це вже вдруге.

Його обличчя потеплішало.

– Будь ласка, зроби так, щоб не довелося дякувати втретє.

Я насупилася, проте кивнула. Він забрав долоню з-під моєї руки та заховав її під стіл. Нахилився до мене.

– Я вирушив до Порт-Анджелеса через тебе, – почав він зізнання, говорячи швидко-швидко. – Ніколи раніше я не намагався захищати конкретну людину. Нізащо не повірив би, що це така складна й марудна справа. Хоча, ймовірно, річ у тім, що ця людина – ти. Звичайним людям якимось дивом вдається прожити день без такої кількості нещасть.

Він замовк. Хтозна, може, варто хвилюватися через те, що мене переслідують? Натомість я відчула незбагненну хвилю задоволення. Він витріщився на мене, напевно, не розуміючи, чому мої губи вигнулися у мимовільній усмішці.

– Тобі не спадало на думку, що я мала загинути ще першого разу, тоді, під колесами фургона? Не здавалося, що ти втручаєшся у долю? – припустила я, намагаючись відірватися від несвоєчасних роздумів.

– То був не перший раз, – жорстко сказав він. Я ошелешено втупилася в нього, та він уперто розглядав підлогу. – Вперше ти зустрілася зі смертю, коли тебе побачив я.

Я відчула спазм жаху, Едвардові слова воскресили у пам’яті спогад про сповнений ненависті погляд бездонних чорних очей першого дня у школі… але непереможне почуття захищеності, що переповнювало мене зараз у присутності Едварда, вгамувало моральну конвульсію. Коли він поглянув мені в очі, у моїх зіницях не було й натяку на страх.

– Ти пам’ятаєш? – похмурий вираз на обличчі янгола.

– Так, – спокійно відповіла я.

– Але ти сидиш тут, жива, – він наче не вірив власним очам і запитально звів догори брову.

– Так, я сиджу тут… жива завдяки тобі, – на мить замовкла я. – Тому що сьогодні ти зумів знайти мене, – підказала я.

Він стиснув губи і позирав крізь примружені повіки, знову ухвалюючи важливе рішення. Стрельнув очима на повну тарілку, потім на мене.

– Ти їж, а я розповідатиму, – висунув він умову. Я миттю наколола на виделку і відправила до рота равіолі.

– Вистежувати тебе важче, ніж це, по ідеї, має бути. Як правило, я легко знаходжу будь-кого, чиї думки прочитав хоча б раз.

Він нетерпляче поглянув на мене, і я збагнула, що завмерла як статуя, тож змусила себе ковтнути, наколоти наступне равіолі й повторити процедуру.

– Я дослухався до Джесики упіввуха – як я казав, тільки ти здатна знайти неприємності у Порт-Анджелесі. Тому спочатку не зауважив, як ти відділилася від дівчат і залишилася сама. Потім, утямивши, що тебе немає поблизу, я вирушив на пошуки до книгарні, яку побачив у голові Джесики. Я зміг визначити, що ти не заходила всередину, а пішла у південному напрямку… і зрозумів, що тобі рано чи пізно доведеться повернути назад. Я просто сидів і чекав, навмання читаючи думки перехожих – можливо, хтось звернув на тебе увагу, так я визначив би твоє місцеперебування. Я не мав причини хвилюватися… та відчував дивне нетерпіння…

Він глибоко замислився і втупився кудись повз мене, переглядаючи картини, недосяжні для моєї уяви.

– Я почав їздити кругами, і далі… дослухаючись. От-от мало сісти сонце, я збирався вийти з авта й продовжити пошуки пішки. Аж раптом… – він замовк, заскреготівши зубами у наглому нападі люті. Потім зусиллям волі вгамував гнів.

– Що – раптом? – прошепотіла я. Він досі дивився понад моєю головою.

– Я почув їхні думки, – загарчав Едвард. Верхня губа смикнулася, оголюючи передні зуби. – Я побачив тебе у його голові, – він зненацька рвучко схилився, лікоть зметнувся над столом, рука затулила очі. Все відбулося так швидко, що я здригнулася.

– Дуже… важко, ти не уявляєш, наскільки важко було просто забрати тебе звідти і залишити їх… живими, – голос приглушено долинав з-під руки. – Я міг би дозволити тобі повернутися додому із Джесикою та Анжелою, але боявся, що коли ти поїдеш, я піду по сліду за ними, – пошепки зізнався він.

Я мовчки сиділа, не в змозі поворухнутися. У голові була цілковита каша. Руки я тримала на колінах, ослаблено відкинувшись на спинку стільця. Едвард не забирав долоні від обличчя, сидів прямо та нерухомо, наче вирізьблений із каменю, який нагадувала його шкіра.

Нарешті він підвів очі, повні власних запитань, шукаючи зустрічі з моїми.

– Ти готова їхати додому? – поцікавився він.

– Я готова їхати звідси, – уточнила я, невимовно вдячна за те, що попереду на нас чекає подорож довжиною в годину. Попрощатися зараз було б понад мої сили.

Офіціантка примчала, ніби знала, що ми збираємося йти. Або спостерігала за нами.

– Вам нічого не потрібно? – поцікавилася вона в Едварда.

– Ні, дякую, ми б хотіли розрахуватися, – він говорив тихо, твердо, у голосі чулося напруження. Здається, це її спантеличило. Він очікувально поглянув на дівчину.

– З-з-звичайно! – запнулася вона. – Ось, будь ласка, – витягнула маленьку шкіряну книжечку з передньої кишені чорного фартуха і віддала йому.

Наступної миті він тримав у руках чек, поклав його до книжечки й повернув їй.

– Решти не треба, – усміхнувся він, підводячись. Я незграбно скочила на ноги.

Вона спокусливо всміхнулася у відповідь.

– Гарного вам вечора.

Дякуючи їй, Едвард не відривав очей від мене. Я придушила посмішку.

Ми попрямували до дверей. Він ішов зовсім поруч, але уважно стежив, щоб ненароком не торкнутися мене. Пригадалися слова Джесики про її стосунки із Майком, що майже досягли стадії першого поцілунку. Я зітхнула. Напевно, Едвард почув зітхання, адже з цікавістю поглянув згори вниз. Я не відривала очей від тротуару, радіючи, що в Едварда не виходить читати мої думки.

Він відчинив пасажирські двері, тримав їх, доки я не сіла в авто, обережно зачинив за мною. Я спостерігала, як він обходить «вольво», в котрий раз зачудовано милуючись граційністю його рухів. По всьому виходило, що я б мала до цього звикнути – але ні. У мене таке відчуття, що до Едварда не звикнеш і через тисячу років.

Сівши за кермо, він завів двигун і ввімкнув обігрівач на повну потужність. Надворі серйозно похолодало, кінець хорошій погоді, – подумала я. Втім, в Едвардовій куртці мені було тепло. Коли, як мені здавалося, він не дивився, я вдихала її аромат.

Едвард мчав нічним містом, вочевидь, не переймаючись інтенсивністю руху і маневруючи як йому заманеться, щоб захопити вільний простір на дорозі.

– Ну що ж, – почав він багатозначно, – тепер твоя черга.

Розділ 9
Теорія

– Можна я дещо запитаю? Одну річ? – заходилася благати я, коли Едвард на тихій вулиці піддав газу. Складалося враження, що йому не потрібно стежити за дорогою. Він зітхнув.

– Одну, – погодився він, губи стягнулися у насторожену рисочку.

– Ну… з твоїх слів, ти знав, що я не заходила у книгарню, а пішла у південному напрямку. Мені просто цікаво, як ти дізнався.

Він відвів погляд, поринаючи у роздуми.

– Я думала, недомовки залишилися позаду, – забурчала я. Ого, Едвард майже всміхається.

– Тоді добре. Я відчув твій запах, – він зосередився на дорозі, щоб я мала час заспокоїтися. Я не мала анінайменшої гадки, що можна сказати у відповідь, та подумки дбайливо занотувала інформацію для подальшого вивчення. Потім зробила спробу перезавантажитися. Я не можу дозволити Едварду зупинитися, коли він нарешті почав розкривати таємниці.

– Ти не відповів на одне з перших запитань… – намагалась я виграти час.

Він невдоволено зиркнув на мене.

– Яке запитання?

– Як можна читати чужі думки? Ти здатен дізнатися, про що думає будь-хто, де б він не був? Як це відбувається? А решта твоєї родини…? – я почувалася ніяково, прагнучи відшукати пояснення непоясненному.

– Це не одне запитання, – зауважив Едвард. Я переплела пальці й очікувально втупилася в нього.

– Родина тут ні до чого. Лише я. І я не можу чути кого завгодно на будь-якій відстані. Маю перебувати достатньо близько. Що знайоміший… «голос» людини, то далі я чую. Але, в кожному разі, не більше пари миль, – замислено замовк він. – Це ніби ти стоїш у велетенській залі, заповненій людьми, що говорять одночасно. Навколо гудіння, шумовий супровід із гомону голосів. Потім зосереджуєшся на одному голосі й чітко чуєш думки людини… Я майже постійно «вимикаю звук» – бо це дуже дратує. До того ж прикидатися нормальним легше, – вимовляючи останнє слово, він насупився, – коли не починаєш ненавмисно відповідати на чиїсь думки, а не слова.

– Чому ти не чуєш мене, як гадаєш? – поцікавилась я. Едвард поглянув на мене своїми загадковими очима.

– Не знаю, – шепнув він. – Єдине, що спадає на думку, – можливо, твій розум працює не так, як у інших. Наче твої думки на коротких хвилях, а моя станція ловить тільки довгі, – він радісно вишкірився, задоволений порівнянням.

– Мій мозок працює неправильно? Я – виродок?

Його припущення не на жарт мене зачепило, вірогідно, тому що поцілило прямісінько в яблучко. Я завжди підозрювала, що не така як усі; підтвердження цього з інших вуст збентежило мене.

– Я чую голоси, а ти переймаєшся, що ти виродок, – розсміявся Едвард. – Не бійся, це лише теорія, – він ураз посерйознішав. – Що повертає нас до наших баранів.

Я зітхнула. Як почати?

– Хіба ми не залишили недомовки в минулому? – ласкаво нагадав він.

Я вперше за час розмови відірвала погляд від його обличчя, намагаючись дібрати слова. І випадково поглянула на спідометр.

– Нечиста сила! – заверещала я. – Зараз же пригальмуй!

– Що трапилося? – здивувався Едвард, але швидкості не зменшив.

– Ти женеш зі швидкістю сто миль на годину! – досі кричала я. Перелякано стрельнула оком у вікно. Там було темно й нічого не видно, крім невеликого шматка дороги попереду, вихопленого з пітьми блакитнуватим сяйвом фар. Ліс на узбіччі підіймався чорною стіною – чорною сталевоюстіною, якщо ми злетимо з траси на такій швидкості.

– Охолонь, Белло! – закотив очі Едвард, не зменшуючи швидкості.

– Ти хочеш нас убити? – не вступалась я.

– Ми не потрапимо в аварію. Я спробувала стримати емоції.

– Куди ти так поспішаєш?

– Я завжди так їжджу, – криво всміхнувся він, обертаючись до мене.

– На дорогу, на дорогу дивися!

– Белло, я ніколи не потрапляв ув аварію, мене жодного разу не штрафували, – вишкірився він, постукавши себе по лобі. – Вбудована система «Антирадар».

– Ой, смішно! – закипіла я. – Чарлі – коп, пам’ятаєш про це? Повага до правил дорожнього руху в мене у крові. Звісно, тобі що коли «вольво» перетвориться на гармошку, поцілувавшись із деревом, ти підеш додому пішки!

– Можливо, можливо, – визнав він, коротко хихотнувши. – А ти – ні, – зітхнув він; я з полегшенням помітила, як стрілка на спідометрі поступово поповзла вниз і завмерла на позначці «вісімдесят». – Задоволена?

– Майже.

– Терпіти не можу їздити повільно, – пробурмотів він.

– Це повільно?!

– Гадаю, час зав’язувати із коментарями щодо мого водіння, – відрізав він. – Між іншим, я досі не почув останньої версії.

Я прикусила губу. Едвард подивився на мене; у медових очах несподівано забриніла ніжність.

– Я не сміятимусь, – пообіцяв він.

– Мене більше лякає, що ти розгніваєшся.

– Все так погано?

– Чесно кажучи, так.

Він чекав, я розглядала свої руки, щоб не бачити його виразу.

– Розповідай, – голос у нього був спокійний.

– Не знаю, з чого почати, – зізналась я.

– Тоді чому не почати спочатку… ти казала, що вигадала цю версію не сама.

– Не сама.

– Що тебе підштовхнуло? Книжка? Кіно? – навмання припустив він.

– Ні, це сталося минулої суботи, на пляжі… Я ризикнула глипнути на Едварда. Здається, він не здогадується.

– Я випадково зустрілася зі старим знайомим – Джейкобом Блеком, – вела далі я. – Його тато товаришував із Чарлі, ще коли я пішки під стіл ходила.

Він досі мав спантеличений вигляд.

– Його тато – старійшина племені квілеут, – вп’ялась я у нього очима. На його обличчі застиг збентежений вираз. – Ми пішли прогулятися, – (звісно, я не стала згадувати про спокусницькі плани), – і Джейк розповів деякі старі легенди. Думаю, хотів налякати… Одна історія була про… – я замовкла, завагавшись.

– Продовжуй, – сказав він.

– …вампірів.

Я усвідомила, що кажу це пошепки. Жодна сила не змусила б мене зараз поглянути на нього. Я виразно бачила, як його пальці конвульсивно втиснулись у кермо.

– І ти відразу подумала про мене? – не втратив він самовладання.

– Ні. Джейк… згадав вашу родину. Едвард мовчки дивився на дорогу. Раптом мені стало страшно, страшно за Джейкоба.

– Він вважає це дурними забобонами, – швидко заторохтіла я. – Він і гадки не мав, що я сприйму легенду серйозно, – щось мені серце підказує, цього не достатньо. Доведеться зізнаватися. – Це я у всьому винна, я змусила його розповісти.

– Чому?

– Лорен заговорила про тебе – намагалася мене спровокувати. Найстарший хлопець із тих, що підійшли до нас, сказав, що ви не приходите до резервації, тільки прозвучало це так, наче за його словами крилося щось більше. Тому я виманила Джейкоба подалі від решти і витягнула з нього інформацію, – повісила я голову.

– Як витягнула? – запитав він.

– Спробувала з ним пофліртувати. Спрацювало краще, ніж я могла б подумати.

Самій не віриться, як згадаю.

– Хотів би я це побачити, – невесело хихотнув Едвард. – І вона звинувачує мене, що я задурюю людям голови. Бідолаха Джейк!

Я почервоніла і втупилася в темряву за вікном.

– Що ти зробила потім? – поцікавився він після хвилинної паузи.

– Пошукала в інтернеті.

– Знайшла щось, що тебе переконало? – голос пролунав майже байдуже, та руки намертво вп’ялись у кермо.

– Ні, нічого переконливого. Звичайна дурня. А потім… – замовкла я.

– Що?

– Я вирішила, що це не має значення, – прошепотіла я.

– Не має значення?

Його тон змусив мене підвести голову – кінець кінцем мені вдалося пробити стіну вдаваної байдужості! Обличчя було скептичним, зі слабким натяком на гнів, якого я так боялася.

– Так, – м’яко пояснила я. – Мені байдуже – хто ти чи що ти.

У голосі його забриніли різкі насмішкуваті нотки.

– Для тебе не має значення, чудовисько я чи ні? Тобі байдуже, якщо я – не людина?

– Так.

Він сидів мовчки, зосередившись на дорозі. На обличчі застиг холодний і суворий вираз.

– Ти сердишся, – зітхнула я. – Краще б я тримала язика за зубами.

– Не краще, – заперечив він не ласкавішим за вираз обличчя тоном. – Добре, що я нарешті дізнався, що ховається у твоїй голові, навіть якщо це думки божевільної.

– Отже, я помилилася? – запитала я з викликом.

– Мова зараз не про це. «Це не має значення!» – прошипів він крізь стиснуті зуби.

– То я права? – хапнула я ротом повітря.

– А це має значення? Я глибоко вдихнула.

– Не зовсім, – замовкла я на мить. – Але мені цікаво. Принаймні вдалося опанувати голос. Тут він здався.

– Що тобі цікаво?

– Скільки тобі років?

– Сімнадцять, – швидко відказав він.

– І як довго тобі сімнадцять?

Едвард не відривав очей від дороги, та я помітила, як сіпнулися губи.

– Якийсь час, – нарешті визнав він.

– Гаразд, – всміхнулась я, радіючи, що він вирішив бути відвертим зі мною. Він пильно подивився на мене, точнісінько як раніше – того вечора, коли хвилювався, що я впаду в шоковий стан. Я ширше всміхнулася, підбадьорюючи його, він насупився у відповідь.

– Не смійся, але як тобі вдається виходити надвір удень? Ого, вдалося його розсмішити.

– Міф.

– Ви не згоряєте на сонці?

– Міф.

– Не спите у домовинах?

– Міф, – і, повагавшись хвильку, він додав (щось особливе почулося в голосі): – Я взагалі не сплю.

Мені знадобився певний час, щоб перетравити інформацію.

– Зовсім-зовсім?

– Ніколи, – підтвердив Едвард майже нечутно.

Потім повернув голову, замислено позирнув на мене. Наші погляди зустрілися, мої очі втонули у золотавій безодні, думки розлетілися врізнобіч, як пух на вітрі. Я дивилася на Едварда, поки він не відвів погляду.

– Ти не запитала про найголовніше, – у голосі почулися крижані нотки; коли він зиркнув на мене, очі були холодними.

Я кліпнула, ще не в змозі прийти до тями.

– Про що саме?

– Тебе не хвилює, як я харчуюся? – саркастично поцікавився він.

– А, – промимрила я, – ти про це.

– Так, про це, – жорстко сказав він. – Не хочеш знати, чи п’ю я кров?

Я здригнулася.

– Бачиш, Джейкоб дещо розповідав із цього приводу.

– Що він розповів? – похмуро запитав Едвард.

– Він сказав, що ви… не полюєте на людей. Сказав, що ваша родина, в принципі, безпечна, адже ви полюєте тільки на тварин.

– Він сказав, що ми безпечні? – скептично перепитав Едвард.

– Не зовсім. Він сказав, що ви, в принципі, не небезпечні. Але квілеути не хочуть пускати вас на свою землю, про всяк випадок.

Він дивився вперед, хоча я не була впевнена, що він стежить за дорогою.

– То Джейк має рацію? Ви не полюєте на людей? – я щосили намагалася говорити спокійно.

– У квілеутів хороша пам’ять, – прошепотів Едвард. Я сприйняла це як підтвердження.

– Тільки не думай, що все так просто, – застеріг він. – Вони чинять мудро, тримаючись від нас подалі. Ми – небезпечні.

– Не розумію.

– Ми стараємося, – повільно пояснив він. – Зазвичай, коли ми щось робимо, то робимо на совість. Та інколи помиляємось. Наприклад, я помилився, коли дозволив собі залишитися з тобою наодинці.

– Це помилка? – я почула сум у власному голосі; не знаю, чи він також.

– Дуже небезпечна помилка, – пробурмотів він.

У машині запанувала тиша. Я спостерігала, як світло фар кривуляє разом із вигинами дороги. Воно рухалося занадто швидко, нереально, наче ми проходили відеогру. Я фізично відчувала, що час, як чорний асфальт під колесами, збігає з кожною секундою, й страшенно боялася, що більше не матиму нагоди так поговорити з Едвардом, поговорити відверто, усвідомлюючи, як раптом зникають мури між нами. Останні слова натякали на кінець розмови, та я геть відкидала такий варіант. Завелика розкіш змарнувати бодай хвилину, коли ми наодинці.

– Розкажи ще, – відчайдушно попрохала я, не переймаючись попередньою фразою. Тільки б знову почути його голос.

Він хутко блимкнув на мене, приголомшений новою інтонацією.

– Що ще ти хочеш знати?

– Розкажи мені, чому ви полюєте на тварин замість людей, – запропонувала я, не спромігшись притамувати розпач у голосі. Я відчувала, що зараз розплачуся, і щосили боролося з розпачем, який уже охоплював мене.

– Не хочу бути чудовиськом, – відповів він тихо.

– Але тварин недостатньо? На якийсь час він замовк.

– Не скажу точно, але це можна порівняти з дієтою з соєвого молока й сиру. Ми називаємо себе «вегетаріанцями», маленький сімейний жарт. Таке харчування повністю не втамовує голоду, чи радше спраги, хоча дає достатньо сил, щоб опиратися. Як правило, – у голосі його забриніли зловісні нотки. – Бо інколи це складніше, ніж зазвичай.

– Зараз тобі дуже складно? – запитала я. Він зітхнув.

– Так.

– Але ти не голодний, – впевнено сказала я, не запитуючи, а стверджуючи.

– Чому ти так думаєш?

– Твої очі. Я казала, що маю теорію. Я помічала, що люди – особливо чоловіки – стають дратівливішими, коли зголодніють.

Він хихотнув.

– Ти спостережлива, правда?

Я не відповіла, просто дослухаючись до дзвінкого сміху і записуючи його на жорсткий диск у голові.

– На минулих вихідних ви полювали з Емметом? – запитала я, коли в авті запанувала мовчанка.

– Так, – він помовчав, наче вирішуючи: говорити далі чи ні. – Я не хотів їхати, та це було необхідно. Коли не мучить спрага, трішки легше перебувати поруч із тобою.

– Чому ти не хотів їхати?

– Мені стає… м-м-м… неспокійно, коли я надовго залишаю тебе, – очі дивилися ніжно, але пильно, здавалося, просвітлюючи наскрізь, як рентген. – Я говорив серйозно, коли в минулий четвер просив тебе не шубовснутися в океан і не потрапити під машину. Усі вихідні не міг зосередитися, хвилювався за тебе. Після того, що трапилося сьогодні ввечері, просто дивуюся, як ти зуміла прожити два дні без пригод і травм, – Едвард похитав головою, наче щось пригадав. – Ну, майже без травм.

– Тобто?

– Твої руки, – нагадав він. Я поглянула на долоні, на внутрішньому боці яких виднілися майже загоєні сліди від подряпин. Від Едварда нічого не приховаєш.

– Я впала, – зітхнула я.

– Як я і думав, – куточки вуст метнулися вгору. – Якщо взяти до уваги, що це – ти, все могло бути набагато гірше. Така ймовірність ненастанно катувала мене, поки я був у від’їзді. Три дні видалися дуже довгими. Я добряче дістав Еммета, – невесело посміхнувся він.

– Три дні? Хіба ти не сьогодні повернувся?

– Ні, ми приїхали в неділю.

– Тоді чому нікого з вас не було у школі? – я відчула жорстоке розчарування, навіть злість, згадавши, скільки настраждалася через Едвардову відсутність.

– Ти запитувала, чи шкодить мені сонце, я сказав, що ні. Та мені краще не виходити під пряме сонячне проміння, принаймні не в людей на очах.

– Чому?

– Колись покажу, – пообіцяв він. Я на хвилину замислилася.

– Міг би мені зателефонувати, – вирішила я. Я захопила його зненацька.

– Я знав, що з тобою все гаразд.

– Але я не знала, де ти. Я… – завагалась я й опустила очі додолу.

– Що? – у шовковому голосі крилася непереборна сила.

– Мені не подобається. Не бачити тебе. Мені стає неспокійно, – звісно, я почервоніла, сказавши це вголос.

Едвард мовчав. Я стривожено зиркнула на нього, щоб побачити на обличчі маску болю.

– Ні! – простогнав він. – Так не повинно бути. Я не второпала, що спричинило таку реакцію.

– Я сказала щось не те?

– Белло, хіба ти не розумієш? Одна справа – коли я роблю непростимі помилки, і зовсім інша – коли ти дозволяєш собі глибоко втягуватися у це, – він звернув сповнені муки очі на дорогу; слова лилися з вуст так швидко, що я ледве встигала їх розбирати. – Не хочу навіть чути про такі почуття з твого боку, – він говорив тихо, але наполегливо. Слова ранили мене у самісіньке серце. – Це неправильно. Це небезпечно. Я небезпечний, Белло, прошу, зрозумій.

– Ні! – я щосили намагалася не скидатися на напринджену дитину.

– Я серйозно, – гаркнув він.

– Я теж. Я сказала – для мене не має значення, хто ти. Запізно. Його голос глухо і різко хльоснув тишу, як батіг.

– Ніколи не кажи так.

Я прикусила язика і щиро пораділа, що він не зможе дізнатися, як мені боляче. Я втупилася в дорогу. Враховуючи, як він мчить, ми вже маємо під’їздити до Форкса.

– Про що думаєш? – запитав він різкувато. Я похитала головою, до кінця не впевнена, чи зможу говорити.

Відчувала на собі його пильний погляд, та вперто дивилася вперед.

– Ти плачеш? – здається, він не на жарт здивувався. А я й не звернула уваги, як рідина з очей виплеснулася назовні. Похапцем тернула рукою по щоці – хто б сумнівався, що та виявиться вологою від зрадницьких сліз.

– Ні, – заперечила я тремтячим голосом. І побачила, як він нерішуче простягає до мене праву руку, потім раптом стримується і повільно кладе її назад на кермо.

– Пробач мені.

Я відчула, що йому справді шкода, й розуміла, що він перепрошує не для красного слівця.

Темрява і тиша. Нічого більше.

– Поясни мені дещо, – сказав він за хвилину. Помітно було, що він боровся з собою, щоб говорити привітніше.

– Так?

– Про що ти думала сьогодні ввечері, перш ніж я вилетів із-за рогу? Мене спантеличив вираз твого обличчя – ти не здавалася зляканою, радше щосили намагалася на чомусь зосередитися.

– Я силкувалася пригадати, як вирубати нападника – знаєш, прийоми самозахисту. Я збиралася вдавити йому ніс у мозок, – я відчула, як на згадку про темночубого коротуна всередині закипає ненависть.

– Ти збиралася з ними битися? – розчаровано протягнув Едвард. – А про втечу не думала?

– Якби я побігла, то неминуче гепнулася б на землю, – визнала я.

– Чому не покликати на допомогу?

– На все свій час. Він похитав головою.

– Ти права – захищаючи твоє життя, я дійсно втручаюсь у неминуче.

Я зітхнула. Ми скинули швидкість, заїжджаючи у місто. Домчали за двадцять хвилин.

– Ми побачимося завтра? – вимогливо поцікавилась я.

– Так, мені теж треба здати твір, – посміхнувся він. – Я займу для тебе місце на ланчі.

Яке безглуздя: після всього, пережитого сьогодні, від дріб’язкової обіцянки затремтіли коліна і відібрало мову!

Ми зупинилися перед будинком Чарлі. Всередині горіло світло, стояв на місці пікап – перед моїми очима постала до болю звична картина. Здається, я прокидаюся зі сну. Едвард заглушив двигун, та я заклякла на сидінні.

– Ти обіцяєш, що нікуди не зникнеш завтра?

– Обіцяю.

Я на хвильку замислилась, потім кивнула і зняла куртку, востаннє вдихнувши її запах.

– Залиш, свою отримаєш тільки завтра, – нагадав він. Я вручила куртку йому.

– Візьми. Не хочу нічого пояснювати Чарлі.

– Тоді добре, – вишкірився він.

Я взялася за ручку, вагаючись, прагнучи якнайдалі відстрочити момент прощання.

– Белло? – зупинив мене він іншим, серйозним, але водночас і нерішучим тоном.

– Так? – занадто поспішно обернулась я.

– Пообіцяєш одну річ?

– Звичайно, – бовкнула я, відразу пошкодувавши про цю беззастережну згоду. Що коли Едвард попросить триматися від нього якнайдалі? Такої обіцянки я дотриматися просто не зможу.

– Не гуляй лісом сама. Я витріщилася на нього, як баран на нові ворота.

– Чому?

Він спохмурнів, очі напружено роздивлялися щось невидиме за вікном.

– Скажімо так – я не завжди найнебезпечніше створіння у цій місцині.

Раптовий холод у голосі змусив мене затремтіти, та я відчула полегшення. Принаймні з виконанням цього прохання проблем не виникне.

– Як скажеш.

– До зустрічі завтра, – зітхнув Едвард. Я збагнула, що час іти.

– До завтра! – неохоче відчинила я двері.

– Белло?

Я обернулася, помітивши, що він нахиляється до мене. Прегарне бліде обличчя опинилося за кілька сантиметрів від мого. У мене перехопило подих.