Текст книги "Сутінки"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 24 страниц)

– Так не чесно. Я вважаю, що маю право знати.

– Атож.

Я очікувально поглянула на неї. Вона зітхнула.

– Він оскаженіє.

– Це його не стосується, це наша справа. Алісо, подружко, я благаю тебе!

На той час ми справді стали подругами; вона, швидше за все, знала, що ми залишимося ними назавжди.

Аліса дивилася на мене неперевершеними мудрими очима… вона робила вибір.

– Я розкажу тобі про механізм трансформації, – нарешті сказала вона, – але я не пам’ятаю, як це відбувалося зі мною, ніколи нікого не перетворювала сама й не бачила, як роблять це інші, тому май на увазі: це лише теорія.

Я чекала.

– Як хижаки, ми маємо в арсеналі вдосталь фізичної зброї – набагато, набагато більше, ніж насправді потрібно. Сила, швидкість, гострота чуттів, поминаючи вже тих із нас, хто, як Едвард, Джаспер чи я, має додаткові здібності. До того ж, як квіти-хижаки, ми приваблюємо жертву зовнішньою красою.

Я тихо сиділа, пригадуючи, як наглядно продемонстрував Едвард усе перелічене на галявині.

Вона усміхнулася – широко, зловісно.

– У нас є ще одна відносно непотрібна зброя. Ми отруйні, – сказала вона, сяючи зубками. – Отрута не вбиває, просто знерухомлює жертву. Вона працює повільно, поширюючись по тілу з потоком крові; коли ми кусаємо жертву, то та відчуває занадто страшні фізичні муки, щоб утікати від нас. Це відносно непотрібна зброя, як я сказала. Якщо ми підібралися близько, жертві й так не врятуватися. Певна річ, трапляються винятки. Карлайл, наприклад.

– Отже… коли отрута пошириться організмом… – про бурмотіла я.

– Для повного завершення перетворення потрібно кілька днів, в залежності від того, скільки отрути потрапило в кров, як близько до серця вона ввійшла у тіло. Поки серце продовжує битися, отрута поширюється, зцілюючи, трансформуючи тіло, яким мандрує. Нарешті серце зупиняється; перетворення завершене. Та ввесь цей час, кожну секундочку, жертва мріятиме про смерть.

Я затремтіла.

– Як бачиш, не дуже приємно.

– Едвард казав, що перетворити когось дуже важко… не розумію, – сказала я.

– Ми чимось подібні до акул. Коли ми спробували кров або навіть відчули її запах, нам дуже важко втриматися й не напитися. Інколи неможливо. Розумієш, коли ми кусаємо, куштуємо кров, це спускає гачок шаленства. Перетворення – важкий процес для обох: з одного боку – спрага крові, з другого – нестерпний біль.

– Як думаєш, чому ти нічого не пам’ятаєш?

– Не знаю. Для решти біль трансформації – найяскравіший спогад із людського життя. Я не маю жодного людського спогаду, – додала вона замислено й сумно.

Ми лежали мовчки; кожна думала про своє.

Минали секунди, я настільки заглибилася у власні роздуми, що майже забула про її присутність.

Раптом без жодного попередження Аліса скочила з ліжка, легко приземлившись на ноги. Моя голова різко сіпнулася вгору, я приголомшено витріщилася на подругу.

– Щось змінилося, – нетерпляче сказала вона, цього разу звертаючись не до мене.

Вона дісталася дверей одночасно з Джаспером. Очевидячки, він чув нашу розмову і її несподіваний вигук. Він поклав руки їй на плечі та спрямував назад до ліжка, всадовивши на краєчок.

– Що ти бачиш? – з притиском запитав він, вп’явшись поглядом у її відсутні очі. Я сіла ближче, нахилилася, щоб уловити швидкий тихий голос.

– Я бачу кімнату, можливо, залу. Вона довга, всюди дзеркала. Дерев’яна підлога. Джеймс у залі, він чекає. Я бачу золоту… золоту смугу навколо дзеркал.

– Де ця зала?

– Я не знаю. Чогось бракує – досі не прийняте одне важливе рішення.

– Коли це буде?

– Незабаром. Він буде у дзеркальній залі сьогодні, може, завтра. Все залежить від того рішення. Він чекає на щось. А поки що він у якому приміщенні в темряві.

Джаспер досвідчено ставив їй запитання, його голос був спокійний, методичний.

– Що він робить?

– Він дивиться телевізор… ні, відеомагніфон, у темряві, в іншій кімнаті.

– Ти бачиш, де він?

– Ні, занадто темно.

– А дзеркальна зала, що там іще є?

– Тільки дзеркала і золотиста штука. Стрічка, яка тягнеться по всьому периметру. Там є чорний стіл, на ньому стоїть велика стереосистема й телевізор. Джеймс принесе туди відеомагнітофон, але не дивитиметься його, як у темній кімнаті. У цій залі він чекатиме.

Її очі затуманилися, потім сфокусувалися на Джасперовому обличчі.

– Ще щось?

Аліса похитала головою. Вони поглянули одне на одного, та не поворухнулися й на йоту.

– Що все це значить? – запитала я.

Якусь хвильку вони мовчали, тоді Джаспер подивився на мене.

– Це значить, що плани мисливця змінилися. Він ухвалив рішення, що приведе його до дзеркальної зали і до темної кімнати.

– Але ми не знаємо, де містяться ті приміщення?

– Ні.

– Та ми знаємо, що його не буде в горах на північ від Вашингтону, де на нього мали б полювати. Він вислизне від наших, – невесело сказала Аліса.

– Може, нам варто подзвонити? – запитала я. Джаспер з Алісою обмінялися серйозними поглядами, досі сумніваючись.

Тут задзвонив телефон.

Аліса перетнула кімнату швидше, ніж я встигла підвести голову, щоб поглянути на нього.

Вона натиснула кнопку й піднесла трубку до вуха, але заговорила не відразу.

– Карлайл, – видихнула вона, схоже, на відміну від мене, не відчувши ні подиву, ані полегшення. – Так, – сказала вона, подивившись на мене. Довгу хвилину слухала голос у трубці. – Я щойно його бачила, – заново описала вона видіння. – Що б не змусило його сісти на літак… воно приведе його до тих приміщень, – вона зробила паузу. – Так, – нарешті сказала Аліса у телефон, потім звернулася до мене. – Белло?

Вона простягнула телефон мені. Я побігла схопити його.

– Привіт? – прошепотіла я.

– Белло! – сказав Едвард.

– О Едварде! Я так хвилювалася!

– Белло, – незадоволено зітхнув він, – я звелів тобі хвилюватися тільки про себе.

Як неймовірно добре чути його голос! Коли він говорить, я відчуваю, як чорна хмара відчаю, що висить наді мною, світлішає і відпливає.

– Де ти?

– Неподалік Ванкувера. Белло, мені дуже шкода, але ми загубили Джеймса. Здається, він підозрює про нас, він дбайливо витримує достатню дистанцію, щоб я не почув його думок. Зараз він зник – по всьому виходить, що сів на літак. Ми думаємо, він вирушить назад у Форкс, щоб почати все спочатку.

Я чула, як у мене за спиною Аліса ділилася інформацією з Джаспером, швидкі слова зливалися докупи, перетворюючись на легкий шумовий фон.

– Я знаю. Аліса побачила, що він від вас утік.

– Все одно тобі нема чого хвилюватися. Він не знайде нічого, що привело б його до тебе. Ти просто залишайся там і чекай, поки ми знову його знайдемо.

– Зі мною все буде гаразд. Есме наглядає за Чарлі?

– Так, жінка повернулася в місто. Вона ходила до будинку, але Чарлі тоді був на роботі. Не бійся, вона не наближалася до нього. Йому нічого не загрожує, Есме та Розалія не спускають з нього очей.

– Що вона робить?

– Напевно, намагається взяти слід. Вона цілу ніч ганяла по місту. Розалія прослідкувала, що вона побувала в аеропорту, на всіх дорогах навколо, в школі… вона копає, Белло, та нічого не знайде.

– Ти точно впевнений, що Чарлі в безпеці?

– Так, Есме не випустить його з поля зору, а ми скоро повернемося в місто. Якщо мисливець з’явиться десь у околицях Форкса, він не втече від нас.

– Я сумую за тобою, – прошепотіла я.

– Я знаю, Белло. Повір мені, знаю. Ти забрала з собою половинку мене.

– Тоді приходь і поверни її, – сказала я з викликом.

– Незабаром – так швидко, як тільки зможу. Потому як убезпечу тебе, – твердо сказав він.

– Я кохаю тебе, – нагадала я.

– Ти зможеш повірити, коли я скажу – незважаючи на все, що я змусив і змушую тебе пережити, – коли я скажу, що теж тебе кохаю?

– Та я, власне, вірю.

– Я скоро прийду по тебе.

– Я чекатиму.

Щойно телефон замовк, хмара відчаю почала наповзати на мене.

Я повернулася, щоб віддати телефон Алісі. Вони з Джаспером схилилися над столом, Аліса щось малювала олівцем на аркуші готельного проспекту. Я сперлася на спинку дивана, зазираючи їй через плече.

Вона малювала кімнату: довгу, прямокутну, з вужчою квадратною секцією у задній частині. Підлога викладена повздовжніми дерев’яними паркетними дошками. Стіни зверху вниз перерізують лінії, що вказують на прогалини між дзеркалами. Навколо них на рівні пояса тягнеться довга стрічка – згідно зі словами Аліси, золотистого кольору.

– Це балетна студія, – сказала я, раптом упізнавши знайомі обриси.

Обоє здивовано поглянули на мене.

– Ти знаєш цю залу? – Джасперів голос був як спокійна річка, у глибині якої мчить швидка підводна течія. Тільки я не знала, що це за течія. Аліса схилила голову над роботою, її рука літала над папірцем, навпроти задньої стіни студії вималювалися обриси аварійного виходу, у передньому правому кутку з’явився низенький столик зі стереосистемою та телевізором.

– Дуже схоже на місце, куди я ходила займатися танцями у вісім чи дев’ять років. Майже аналогічне приміщення, – я торкнулася пучкою сторінки в тому місці, де випирала квадратна секція, звужуючи задню частину кімнати. – Тут були душові кабінки – вхід у них з іншого танцхолу. Стереосистема стояла тут, – вказала я на правий куток, – вона була старіша, не було телевізора. У вестибюлі було вікно – якщо подивитися на залу крізь нього, вона мала би саме такий вигляд.

Аліса та Джаспер продовжували витріщатися на мене.

– Ти впевнена, що це саме та студія? – спокійно поцікавився Джаспер.

– Ні, зовсім ні, я гадаю, більшість танцювальних студій на вигляд однакові – дзеркала, поздовжнє бильце, – я провела пальцем по стрічці, що тягнулася навколо дзеркал. – Просто обриси приміщення видалися знайомими, – я торкнулася дверей. Як зараз пам’ятаю – у моїй балетній студії вони були саме там.

– У тебе є якась причина піти туди зараз? – запитала Аліса, перервавши мої спогади.

– Ні, не я була там років десять. Я жахлива танцюристка – на виступах мене завжди ставили у задні ряди, – зізналась я.

– Отже, ця кімната ніяк не пов’язана з тобою? – наполегливо поцікавилась Аліса.

– Ні, гадаю, там десять разів змінився власник. Я впевнена, це інша танцювальна студія деінде.

– Де розташована та, до якої ти ходила? – запитав Джаспер звичним голосом.

– Прямісінько за рогом маминого будинку. Я ходила туди пішки після школи… – не договорила я. І не проґавила, як вони двоє перезирнулися між собою.

– Значить, це було тут, у Феніксі? – Джаспер говорив ніби між іншим.

– Так, – прошепотіла я. – Ріг П’ятдесят Восьмої вулиці та Кактуса.

Ми сиділи у тиші, втупившись у малюнок.

– Алісо, цей телефон безпечний?

– Так, – заспокоїла вона. – Номер покаже, що ми перебуваємо у штаті Вашингтон.

– Тоді я можу скористатися ним, щоб зателефонувати мамі.

– Я гадала, вона у Флориді.

– Так і є, але вона збирається незабаром приїхати додому, їй не можна повертатися у будинок, доки… – мій голос затремтів. Я думала про те, що сказав Едвард: про руду вбивцю у будинку Чарлі, у школі, де зберігаються мої особисті дані…

– Як ти думаєш зв’язатися з нею?

– У них немає постійного номера, крім домашнього, вона має ввесь час перевіряти автовідповідач.

– Джаспере? – запитала Аліса. Він обмізкував ситуацію.

– Не думаю, щоб це могло нам нашкодити. Звичайно, ти не повинна казати, де ти.

Я нетерпляче потягнулася до телефону і набрала знайомий номер. Пішло чотири гудки, потім я почула, як мамин бадьорий голос радить залишити повідомлення.

– Мамо, – сказала я після сигналу, – це я. Послухай, я хочу, щоб ти дещо зробила для мене. Це дуже важливо. Тільки-но отримаєш повідомлення, передзвони на цей номер… – (Аліса уже поруч, пише номер внизу на малюнку. Я уважно двічі продиктувала його). – Будь ласка, нікуди не ходи, поки не поговориш зі мною. Не хвилюйся, зі мною все гаразд, але мені треба негайно з тобою побалакати. Як би пізно ти не прослухала повідомлення, відразу передзвони мені, добре? Я люблю тебе, мамо. Бувай.

Я заплющила очі й молила Бога, щоб ніяка непередбачувана зміна планів не привела її до Фенікса до того, як вона отримає повідомлення.

Я вмостилася на дивані, підбираючи з тарілки залишки недоїдених фруктів в очікуванні довгого вечора. Подумала, що можна б зателефонувати Чарлі, та не була впевнена, доїхала б я на той час додому чи ні. Я зосередилася на новинах, відстежуючи репортажі про Флориду, про тамтешні весняні бейсбольні події, про страйки, урагани, терористичні атаки – про все, що могло змусити маму завчасно повернутися додому.

Безсмертя безперечно обдаровує вампірів безкінечним терпінням. Здається, ні Джаспер, ні Аліса взагалі не відчувають потреби щось робити. Якийсь час Аліса накидала нечіткі обриси темної кімнати з видіння, що їх я змогла роздивитися у світлі від екрана телевізора. Закінчивши, вона просто сиділа, дивлячись на голі стіни своїми вічними очима. Джаспер, схоже, теж не відчував ніякісінького бажання бродити по кімнаті, крадькома визирати за штори, чи з криком вилітати за двері, як хотілося мені.

Напевно, я заснула на дивані, чекаючи, коли знову задзвонить телефон. Поки Аліса несла мене в ліжко, доторк її холодних пальців ненадовго розбудив мене, але я провалилася в темряву до того, як голова опинилася на подушці.

Розділ 21
Телефонний дзвінок

Відчувши, що знову прокинулася зарано, я зрозуміла, що день і ніч поступово міняються місцями у моєму добовому біоритмі. Я лежала в ліжку й слухала тихі голоси Аліси та Джаспера у сусідній кімнаті. Дивно уже те, що вони розмовляють досить гучно для моїх вух. Я перекотилася на ліжку, доки ноги не торкнулися підлоги, й нетвердим кроком попленталася до зали.

Годинник у телевізорі повідомив, що зараз десь по другій ночі. Аліса та Джаспер сиділи разом на дивані, Аліса малювала, Джаспер зазирав їй через плече. Коли я зайшла, вони не підвели очей, занадто заглиблені у роботу Аліси.

Я підповзла до Джаспера, щоб крадькома й собі зиркнути на малюнок.

– Вона побачила ще щось? – тихо запитала я.

– Так. Щось привело його назад до кімнати з відеомагнітофоном, тепер там ясно.

Я спостерігала, як Аліса малює квадратну кімнату з темними балками, що перетинають низьку стелю. Стіни обшиті деревом, трохи затемним, таке уже вийшло з моди. На підлозі лежить темний килим із візерунком. На південній стіні є велике вікно, прохід у західній стіні з’єднує кімнату з вітальнею. З одного боку камінь – великий світло-коричневий камін, що виходить у обидва приміщення. У центрі, якщо дивитися на кімнату з такої перспективи, стоять телевізор та відеомагнітофон, що балансують на замаленькій для них підставці у південно-західному кутку. Старий складаний диван вигнувся дугою перед телевізором, квадратний журнальний столик примостився перед диваном.

– Телефон он там, – прошепотіла я, вказуючи рукою. Дві пари безсмертних очей втупилися в мене.

– Це будинок моєї мами.

Аліса скочила з дивана з телефоном у руках і почала набирати номер. Я роздивлялася точне відтворення вітальні у маминому домі. Джаспер прослизнув нетипово близько до мене. Ледь доторкнувся рукою до плеча – схоже, фізичний контакт підсилює його здатність впливати заспокійливо. Паніка притупилася, розсіялася.

Губи Аліси тремтіли зі швидкістю її слів, тихе гудіння не піддавалося розшифровці. Я не могла зосередитися.

– Белло, – сказала Аліса. Я задерев’яніло поглянула на неї.

– Белло, Едвард їде забрати тебе. Він, Еммет і Карлайл збираються відвезти тебе подалі, на якийсь час заховати.

– Едвард їде? – ці слова були для мене – наче рятівний жилет, що дозволяє тримати голову над водою під час повені.

– Так, він сяде на перший рейс із Сієтла. Ми зустрінемо його в аеропорту, ти поїдеш із ним.

– Але моя мама… мисливець прийшов туди по маму, Алісо! – незважаючи на Джасперів вплив, у моєму голосі вирувала істерика.

– Ми з Джаспером залишимося тут і подбаємо про неї.

– Мені не виграти цієї війни, Алісо. Ви не можете вічно охороняти всіх моїх знайомих. Невже ти не бачиш, що він робить? Він не переслідує мене. Він відшукає і скривдить тих, кого я люблю… Алісо, я не можу…

– Ми спіймаємо його, Белло, – запевнила Аліса.

– А коли щось трапиться з вами, Алісо? Ти думаєш, мені байдуже? Гадаєш, мені болить тільки моя людська родина?

Аліса багатозначно поглянула на Джаспера. Густий, важкий туман апатії накрив мене, очі мимоволі заплющилися. Мозок боровся з ним, розуміючи, щó відбувається. Я змусила очі розплющитися, підвелася, відступаючи від Джасперової руки.

– Я не хочу засинати, – відрізала я.

І пішла у свою кімнату й зачинила двері, грюкнувши ними щосили, аби на самоті скаженіти від горя. Цього разу Аліса не пішла за мною. Три з половиною години я витріщалася на стіну, скрутившись у тремтячий клубочок. Розум ходив колами, намагаючись знайти хоч якийсь вихід із кошмару. Немає порятунку, немає відстрочки у виконанні вироку. Я бачу один можливий кінець, що похмуро бовваніє попереду. Справа в тому, скільки людей постраждає, перш ніж я зустріну свою долю.

У мене залишилася єдина розрада, єдина надія – знати, що я скоро побачу Едварда. Хтозна, якби просто знову побачити його обличчя, може, я б змогла знайти рішення, що вислизало від мене зараз.

Коли задзвонив телефон, я повернулася до вітальні, почуваючись присоромленою через свою поведінку. Сподіваюсь, я нікого не образила, сподіваюсь, друзі знають, наскільки я вдячна за жертви, на які вони йдуть заради мене.

Аліса говорила, як завжди, швидко, мою увагу привернуло інше – вперше у кімнаті не було Джаспера. Я поглянула на годинник. Пів на шосту ранку.

– Вони щойно сіли на літак, – сказала Аліса. – Приземляться за п’ятнадцять до одинадцятої.

Змусити себе дихати ще кілька годин, потім Едвард буде тут.

– Де Джаспер?

– Виселяє нас із номера.

– Ви не залишитесь тут?

– Ні, ми переберемося ближче до будинку твоєї мами.

Від її слів у мене занило у животі. Телефон задзвонив знову і відвернув мою увагу. Аліса мала здивований вигляд, і я вийшла наперед, з надією простягаючи руку, щоб узяти мобільний.

– Алло, – сказала Аліса. – Ні, вона поруч, – віддала вона мобільний мені. – Твоя мама, – беззвучно поворухнула вона губами.

– Алло.

– Белло? Белло?

Мамин голос, знайомий тон, який я тисячу разів чула в дитинстві, підходячи занадто близько до краю тротуару чи завіявшись кудись із її очей у натовпі. Це був голос паніки.

Я зітхнула. Я очікувала на це, хоча намагалася зробити повідомлення якомога менш тривожним без втрат у нагальності.

– Мамо, не хвилюйся, – заспокійливо сказала я, повільно відходячи подалі від Аліси. Не впевнена, що зможу брехати переконливо, відчуваючи на собі її погляд. – Все добре, чуєш, добре! Просто дай мені хвилинку, я все поясню, обіцяю.

Я замовкла, здивована тим, що мама досі не перебила мене. Невже розірвався зв’язок?

– Мамо?

– Будь дуже обережною, не говори нічого без мого наказу. Голос, що розмовляв зі мною зараз, був таким же незнайомим, як і несподіваним. Тенор, дуже приємний, ідеальний чоловічий голос – таким розмовляють власники шикарних автівок у рекламі. Говорив він дуже швидко.

– Мені немає потреби робити боляче твоїй матері, будь ласка, точно виконуй мої вказівки – і з нею нічого не трапиться, – він зробив паузу, а я слухала, онімівши від жаху. – Дуже добре. Молодець, – привітав мене він. – Тепер повторюй за мною і, переконливо прошу, говори природно. Скажи: «Ні, мамо, залишайся у Флориді».

– Ні, мамо, залишайся у Флориді, – сказала я майже пошепки.

– Бачу, це буде нелегко, – голос був зацікавлений, досі приязний та дружній. – Чому б тобі зараз не вийти в іншу кімнату, щоб вираз твого обличчя не зіпсував нашої маленької вистави? Твоя мама не повинна страждати. Коли йтимеш, будь ласка, скажи: «Мамо, прошу, послухай мене». Кажи зараз.

– Мамо, прошу, послухай мене, – заблагала я. Повільно попрямувала до спальні, відчуваючи спиною схвильований погляд Аліси. Зачинила двері, намагаючись чітко мислити всупереч жахові, що скував мозок.

– Гаразд, тепер ти сама? Відповідай так або ні.

– Так.

– Але вони чують тебе, не сумніваюся.

– Так.

– Добре, тоді, – вів далі люб’язний голос, – скажи: «Мамо, повір мені».

– Мамо, повір мені.

– Все вийшло набагато краще, ніж я очікував. Я приготувався чекати, та твоя мати прибула раніше. Все обернулося на краще, хіба ні? Менше непевності, менше тривоги.

Я чекала.

– Тепер я хочу, щоб ти слухала дуже уважно. Потрібно, щоб ти вислизнула від своїх друзів; як гадаєш, це тобі під силу? Відповідай так або ні.

– Ні.

– Страшенно прикро чути. Я сподівався, ти виявишся трішки вигадливішою. Як гадаєш, ти зможеш втекти від своїх друзів, якщо від цього залежатиме життя твоєї матері? Відповідай так або ні.

Мені вдасться. Має бути спосіб. Я пригадала, що ми поїдемо в аеропорт. Аеропорт «Скай Гарбор Інтернешнл» – переповнений, спланований так, що кого завгодно зіб’є з пантелику…

– Так.

– Уже краще. Я впевнений, це буде нелегко, та коли у мене виникне найменша підозра, що ти прийшла не сама… ну, скажімо так, це закінчиться дуже погано для твоєї мами, – пообіцяв дружній голос. – Ти, напевно, знаєш про наш вид достатньо, щоб усвідомлювати, наскільки швидко я дізнаюся, якщо ти спробуєш привести когось. І як мало часу знадобиться, щоб покінчити з твоєю мамою, якщо до цього дійде. Ти зрозуміла? Відповідай так або ні.

– Так, – урвався мій голос.

– Чудово, Белло. Тепер ти маєш зробити ось що. Підеш у будинок своєї матері. Поряд із телефоном знайдеш номер. Набереш його, і я скажу тобі, куди йти далі… – (Я знаю, куди я піду, де все закінчиться, але точно дотримуватимуся його вказівок). – Ти зможеш це зробити? Відповідай так або ні.

– Так.

– Белло, будь ласка, до полудня. До моїх послуг не цілий день, – ввічливо сказав він.

– Де Філ? – коротко запитала я.

– Белло, будь обережною. Будь ласка, дочекайся, поки я звелю тобі говорити.

Я чекала.

– Зараз дуже важливо, щоб, коли ти повернешся до своїх друзів, вони нічого не запідозрили. Скажеш їм, що дзвонила мама і ти поки що заборонила їй повертатися додому. Тепер повтори за мною: «Спасибі, мамо». Кажи зараз.

– Спасибі, мамо, – на очі наверталися сльози. Я щосили намагалася їх стримати.

– Скажи: «Я люблю тебе, мамо, до скорої зустрічі». Кажи зараз.

– Я люблю тебе, мамо, – нерозбірливо промимрила я. – До скорої зустрічі, – пообіцяла я.

– До побачення, Белло. З нетерпінням очікую на наступну зустріч, – повісив слухавку мій співрозмовник.

Я досі притискала телефон до вуха. Суглоби задерев’яніли від жаху, я не могла розігнути пальців, щоб покласти його.

Я знала, що маю подумати, та в голові був лише мамин голос і паніка у ньому. Минали секунди, я боролася, щоб опанувати себе.

Повільно-повільно крізь міцну стіну з болю почали пробиватися думки. Потрібен план. Я не маю вибору, є тільки один шлях – піти до дзеркальної зали й загинути. У мене немає жодних гарантій, нічого, що змусило б мисливця не вбивати маму. Я можу лише сподіватися, що Джеймс вдовольниться перемогою у грі, що взяти гору над Едвардом буде для нього достатньо. Мене охопив відчай; я не зможу торгуватися, нічого не можу запропонувати чи притримати, щоб уплинути на мисливця. Все одно у мене немає вибору. Я мушу спробувати.

Я загнала страх якомога далі всередину. Рішення ухвалене. Який сенс марнувати час, страждаючи через його наслідки? Я повинна думати чітко, адже Аліса та Джаспер чекають на мене, втекти від них зараз – моє першочергове, майже нереальне завдання.

Я подякувала долі, що Джаспера немає в номері. Якби він відчув мої гострі страждання протягом останніх п’яти хвилин, як би змогла я втримати його від підозр? Я притлумила страх, тривогу, намагаючись їх затамувати. Зараз ці почуття – завелика розкіш для мене. Я не знаю, коли повернеться Джаспер.

Я зосередилася на втечі. Залишається сподіватися, що обізнаність із будівлями аеропорту стане зайвим козирем у моїх руках. Якось треба позбутися Аліси…

Я знала, що Аліса чекає у сусідній кімнаті, переймається. Але була ще одна річ, яку я повинна з’ясувати на самоті до Джасперового повернення.

Я повинна змиритися з тим, що ніколи не побачу Едварда, не зможу навіть востаннє крадькома глянути на його обличчя, щоб понести його з собою у дзеркальну залу. Я збираюся зробити Едварду дуже боляче – і не маю нагоди з ним попрощатися. Я дозволила хвилям нелюдського страждання пройти крізь мене, на мить заволодіти мною. Потім заштовхала їх усередину й пішла подивитися в очі Алісі.

Єдиний вираз, на який я спромоглася, – маска тупої апатії. Я побачила, що Аліса насторожилася, і не стала чекати на запитання. У мене є сценарій, а імпровізації мені тепер явно не під силу.

– Мама розхвилювалася, хотіла примчати додому. Але все гаразд, я переконала її нікуди не їхати, – мій голос міг би належати ходячому мерцеві.

– Ми потурбуємося, щоб із нею нічого не трапилося, не хвилюйся, Белло.

Я відвернулася – не можна дозволяти їй бачити моє обличчя.

Погляд упав на порожній бланк із готельного проспекту, що лежав на столі. Я повільно пішла до нього, у голові народжувався план. Поряд також лежить конверт. Це добре.

– Алісо, – повільно запитала я, не повертаючись, намагаючись говорити спокійно, – я напишу лист для мами, ти передаси його? Я маю на увазі, залишиш у будинку?

– Звісно, Белло, – обережно відповіла Аліса. Вона бачила, що я тріщу по швах. Я маю краще контролювати емоції.

Я пішла у спальню й опустилася на коліна біля маленької тумбочки. І почала писати. Рука тремтить, пишу як курка лапою.

Едварде!

Я люблю тебе. Вибач мені. У нього моя мама, я маю спробувати. Я знаю, це може не спрацювати. Мені дуже, дуже шкода.

Не гнівайся на Алісу та Джаспера. Якщо мені вдасться вислизнути від них, це буде диво. Подякуй їм замість мене. Особливо Алісі, будь ласка.

І прошу тебе, не йди за ним. Я гадаю, він хоче саме цього. Я не витримаю, коли хтось постраждає через мене, особливо ти. Будь ласка, виконай моє єдине прохання. Заради мене.

Я кохаю тебе. Пробач мені.

Белла.

Я дбайливо склала лист і запечатала конверт. Рано чи пізно послання знайде адресата. Можу лише сподіватися, що Едвард усе зрозуміє і бодай цього разу дослухається до моїх слів.

Потім я дбайливо запечатала своє серце.