Текст книги "Сутінки"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 24 страниц)
Я помітила – очі в Едварда чорні. Чорні як ніч.
Містер Банер підписав бланк і вручив підручник без жодного натяку на таке безглуздя, як відрекомендовуватися класові. Я відчула – з ним проблем не буде. Звісно, йому не залишилось нічого, крім відправити мене до єдиного вільного столика посередині класу. Прямуючи на місце, я уважно роздивлялася підлогу, спантеличена ворожістю Едварда.
Я поклала книжку на стіл і сіла, не підводячи очей, але помітила бічним зором, як Едвард змінив позу. Він відхиливсь якнайдалі від мене, відсунувся на краєчок стільця і відвернувся, ніби відчувши неприємний запах. Я непомітно понюхала волосся. Воно пахло полуницею, ароматом мого улюбленого шампуню. Абсолютно неспецифічний запах. Я перекинула коси на правий бік, щоб вони темною запоною відокремили нас одне від одного, і намагалася зосередитись на уроці.
На жаль, лекція була з будови клітин – матеріалу, який я проходила в старій школі. Все одно я уважно конспектувала, не відводячи очей від зошита.
Я не могла втриматися від спокуси час від часу скосити оком крізь завісу волосся на дивного сусіду по парті. Протягом уроку він не змінив пози, застигнувши на краю стільця якнайдалі від мене. Я бачила, що рука, котра лежала на лівій нозі, була стиснута в кулак, сухожилля рельєфно випиналися з-під блідої шкіри. Едвард так і не розтиснув кулака. Закасані до ліктів довгі рукави білої сорочки демонстрували під ніжною шкірою на подив міцне і мускулясте передпліччя. А він зовсім не скелетик, як видається на тлі кремезного брата!
Урок тягнувся цілу вічність. Цікаво, мені здавалося так, тому що навчальний день нарешті добігав кінця, чи тому що я чекала, коли розтиснеться кулак? Надії виявилися марними; Едвард продовжував сидіти незворушно як статуя, наче й не дихаючи. Що з ним відбувається? Він завжди так поводиться? Мабуть, я зробила неправильні висновки зі слів Джесики в кафетерії. Можливо, вона не настільки упереджена, як я подумала.
Бо ми ж із ним навіть не знайомі. Я для нього – одна з багатьох Євиних дочок.
Тим часом я знову крадькома зиркнула на нього, про що відразу пошкодувала. У чорних очах, що пильно дивилися на мене, палали відраза й огида. Я стрепенулась і втиснулася в стілець. Десь у підсвідомості промайнув вислів: «Якби погляд міг убивати…»
В цю мить голосно задзеленчав дзвоник, змусивши мене підстрибнути, а Едварда Каллена встати. Граційно звівшись на ноги – він виявився вищий, ніж я гадала, – і не повертаючись до мене обличчям, він зник із класу, перш ніж решта учнів вийшли з-за столів.
Я й далі сиділа за партою, безпомічно дивлячись йому вслід. Підле створіння. Так не чесно! Я почала потихеньку збиратися з думками, намагаючись угамувати гнів, що переповнював мене, поки той не пролився сльозами. Не знаю чому, але мій гнів найчастіше виплюскується через сльозові протоки. Коли я розізлюся, починаю плакати. Принизлива тенденція.
– Ти – Ізабелла Свон? – почувся хлоп’ячий голос.
Мій погляд наштовхнувся на симпатичного хлопця з ляльковим личком і добряче загеленим світлим волоссям, що стирчало гостренькими шпичаками. Хлопець приязно усміхався і явно не думав, що від мене тхне.
– Белла, – всміхнулась я у відповідь.
– А я – Майк.
– Привіт, Майку!
– Допомога у навігації до наступного класу потрібна?
– Я зараз збираюся до спортзалу. Гадаю, знайти його не складно.
– І в мене там наступний урок, – Майк здавався приємно здивованим, хоча це було невелике диво у маленькій школі.
Ми разом попрямували до спортзалу. Майк виявився балакучим хлопцем, його рот майже не стулявся, що полегшувало розмову. До десятьох років він жив у Каліфорнії, тому уявляв, щó для мене значить відсутність сонця. З’ясувалося, що він відвідує мій англійський клас. Найприємніша людина за сьогоднішній день.
Коли ми заходили до спортзалу, Майк поцікавився:
– Слухай, ти що, вколола Едварда Каллена олівцем, чи як? Ніколи не помічав за ним такої поведінки.
Я зіщулилась. Отже, це помітили й інші. Вочевидь, Едвард Каллен не завжди так поводився. Я вирішила прикинутися дурепою.
– Це той хлопець, мій сусід на біології? – наївно запитала я.
– Так, – відповів Майк. – Збоку видавалося, наче у нього щось дуже болить, не інакше.
– Я не в курсі, – здвигнула я плечима. – Ми не розмовляли.
– Дивний він, – замість іти до роздягальні, Майк плентався за мною. – Якби мені пощастило сидіти поруч із тобою, я б не сидів мовчки.
Я посміхнулась йому, перш ніж розпрощатися на порозі дівчачої роздягальні. Дружньо налаштований і явно підбиває клинці. Та не здатний заспокоїти моє роздратування.
Викладач фізкультури, тренер Клеп, підшукав для мене форму, але не змусив вдягати її на сьогоднішнє заняття. Вдома фізичне виховання було лише два роки у середніх класах. Тут – обов’язковий предмет. Я знаю: Форкс – це моє персональне пекло на землі.
Я спостерігала за чотирма одночасними волейбольними матчами. Згадавши, скільки травм було отримано – і завдано – у часи, коли мені доводилося грати у волейбол, я відчула легку нудоту.
Нарешті пролунав останній на сьогодні дзвінок. Я повільно почимчикувала занести бланк до дирекції. Дощ закінчився, чого не можна було сказати про холодний і сильний вітер. Я охопила себе руками.
Але, зайшовши до теплого приміщення, я ледве не повернулася на сто вісімдесят градусів і не вискочила назад на холод.
Біля столу, просто переді мною, стояв Едвард Каллен. Я впізнала скуйовджене бронзове волосся. Він не почув, як я увійшла, тому я притиснулася до протилежної стіни, чекаючи, поки звільниться секретарка.
Низький приємний голос сперечався з секретаркою. Едвард намагався перенести урок біології на інший час, будь-який інший час.
Важко повірити, що все через мене. Мало бути щось інше, щось, що трапилося до того, як я зайшла до лабораторії. Вираз Едвардового обличчя повинен бути наслідком зовсім іншої причини. Хіба можливо, щоб незнайомець ні сіло ні впало так сильно зненавидів мене?
Двері знову відчинилися, холодний вітер промчав кімнатою, зашарудівши паперами на столах і закрутивши волосся навколо обличчя. Новоприбула дівчина підійшла прямо до столу, поклала папірець до дротяного кошика і відразу вийшла з дирекції. Едвард Каллен помітно напружився і повільно обернувся, щоб побачити мене. Яке у нього нереально прекрасне обличчя і які пронизливі, наповнені ненавистю очі! На мить я відчула справжній жах, той, від якого волосся стає дибки. Погляд тривалістю у секунду заморозив сильніше за колючий вітер. Едвард повернувся до секретарки.
– Ні, то й ні, – квапливо сказав він оксамитовим голосом. – Бачу, моє прохання неможливо виконати. Дуже дякую за допомогу, – не дивлячись на мене, він різко розвернувся і зник за дверима.
Я сумирно попленталася до столу і віддала бланк із підписами. Моє обличчя було не живішим за обличчя Калленів.
– Як минув твій перший день, дорогенька? – у голосі секретарки почулися материнські нотки.
– Чудово, – тихо пробурмотіла я. Навряд чи мені повірили.
Коли я сіла у пікап, на стоянці було майже порожньо. Автівка здалася мені раєм небесним, домівкою у клятій зеленій глушині. Якийсь час я посиділа всередині, бездумно споглядаючи картину за лобовим склом. Незабаром я замерзла; час увімкнути обігрівач.
Заревів мотор, я поїхала до будинку Чарлі, намагаючись дорогою не розплакатися.
Розділ 2
Розгорнута книга
Наступний день був і кращим, і гіршим.
Кращим тому, що припинився дощ, хоча небо звично затягнули густі темні хмари. Легшим тому, що я знала, чого очікувати. Майк сидів поруч на англійській і провів мене до наступного класу. Запопадливий Ерик час від часу кидав на нього неприязні погляди; приємно як-не-як. Народ не витріщався, як учора. Обідали ми чималою компанією – я, Майк, Ерик, Джесика та кілька інших учнів, чиї імена я нарешті запам’ятала. Тепер мені здавалося, що я починаю плисти по воді, а не тонути в ній.
Гіршим через утому – я досі не могла заснути під завивання вітру в кожній щілині. Гіршим через те, що містер Ворнер викликав мене на тригонометрії, хоча я не піднімала руки, і я відповіла неправильно. А ще мені довелося грати у волейбол. Один раз, не зумівши втекти від м’яча, я зацідила ним у голову дівчині з команди… Гіршим тому, що Едвард Каллен не прийшов до школи.
Першу половину дня я з жахом думала про ланч, передчуваючи Едвардові незрозумілі погляди. Щось у мені воліло не тягнути кота за хвіст і прямо спитати у Каллена, в чому річ. Вночі, лежачи в ліжку, я навіть уявляла, що скажу йому. Втім, я занадто добре знала себе, щоб визнати: у мене забракне духу. Я намагалася зробити Термінатора з Лякливого Лева. [2]2
Лякливий Лев – персонаж «Дивовижного чарівника країни Оз» Френка Баумана.
[Закрыть]
Коли я зайшла до кафетерію із Джесикою, відчайдушно й марно намагаючись не шукати очима Едварда, то побачила, що чотири зведені брати і сестри сидять разом за окремим столиком без Едварда.
Майк перехопив нас і повів до свого столика. Джесиці, здавалося, така увага була до душі, її друзі хутко приєдналися до нас. Намагаючись слухати порожню балаканину, я сиділа як на голках, нервово очікуючи, коли Едвард зайде до зали. Я сподівалась, що він просто не зверне на мене уваги, спростувавши підозри.
Він не приходив. Моє напруження дедалі зростало.
Я пішла на біологію впевненіше, коли він так і не з’явився на ланч. Майк, котрий без кінця теревенив про якості хорошого гончака, провів мене до класу, як вірний паладин. Перш ніж увійти, я затримала дихання, але, не помітивши Едварда Каллена, видихнула і пішла на місце. Майк плентався за мною, розповідаючи про майбутню поїздку на пляж. Він крутився біля парти до самого дзвінка, потім грайливо всміхнувся мені й сів поруч із дівчиною з брекетами на зубах і жахливою завивкою. Скидалося на те, що мені доведеться з ним щось робити, – завданнячко не з легких. У містечку, де всі знають одне одного, дипломатичність – життєво важлива риса. Я ніколи не вирізнялася великою тактовністю і не мала достатнього досвіду у спілкуванні із занадто дружніми хлопцями.
Яке полегшення, що ціла парта належить мені, що Едвард не сидить поруч, повторювала я про себе. Однак не могла звільнитися від підозри, котра їла мене зсередини, що саме я – справжня причина його відсутності. Безглуздя і самовпевненість вважати, що я можу так на когось вплинути. Це неможливо. Та я не припиняла перейматися правдивістю цієї здогадки.
Коли заняття нарешті закінчилось і моє обличчя повернуло собі нормальний білий колір після волейбольного інциденту, я хутко переодяглася у джинси та блакитний светр і поспіхом вислизнула з роздягальні, вдоволено виявивши, що щасливо розминулася з любителем гончаків. Я відразу попрямувала до стоянки, вщерть заповненої учнями, яким не терпілося втекти зі школи. Я застрибнула у пікап і стала копирсатися в сумці, щоб упевнитися в наявності всього необхідного.
Минулого вечора я усвідомила, що кулінарні таланти Чарлі закінчуються на яєшні та беконі. Я висунула вимогу, щоб кухня перейшла у моє повне розпорядження на час мого перебування у Форксі. Чарлі з радістю вручив би мені й ключі від бенкетного залу, якби вони у нього були. Також я виявила повну відсутність харчів у будинку. Наразі у мене був список покупок і гроші з глечика на буфеті з написом «На харчі». Я збиралася до «Економки».
Не звертаючи уваги на повернені в мій бік голови, я завела свого оглушливого друга й обережно здала назад, щоб зайняти місце в ряду машин, котрі збиралися виїжджати зі стоянки. Поки я чекала, вдаючи, що гул, від якого в’януть вуха всього живого в радіусі кількох миль, лунає не з моєї машини, я побачила, як Каллени і двійнята Гейли сідають у новенький сяючий «вольво». Ну, певна річ. Раніше, загіпнотизована їхніми обличчями, я не звернула уваги на одяг. Тепер я пригадала, що вони, безперечно, були вдягнені в прості, але безпомильно дизайнерські речі. Враховуючи зовнішність, манеру поведінки, вони могли б мати вигляд на всі сто і в лахмітті. Врода й гроші – це занадто. Втім, наскільки я можу судити, життя часто обдаровує деяких людей занадто щедро. Хоча, з іншого боку, це не додало Калленам популярності серед оточення.
Втім, якось мені в це не віриться. Швидше за все, вони полюбляють усамітнення; не можу уявити, щоб такі люди не змогли прихилити до себе будь-чиє серце.
Як і решта учнів, вони обернулися на гуркіт пікапа, коли я проїжджала повз. Я дивилася тільки на дорогу і зітхнула з полегшенням, коли виїхала зі шкільного подвір’я.
«Економка» розташована була неподалік від школи – пару вуличок на південь від центральної вулиці. Приємно опинитися в супермаркеті, почуваєшся нормальною людиною. Вдома я займалася покупками, тому радо взялася до звичної справи. Крамниця всередині виявилася недостатньо просторою; я чула постукування дощових крапель по даху. Зайве нагадування, де я.
Приїхавши додому, я вивантажила придбану всячину і порозтикала її, куди тільки можна. Сподіваюся, Чарлі не обуриться. Я загорнула картоплю у фольгу і відправила її смажитися у духовку, замочила у маринаді м’ясо на біфштекс і поклала його у холодильник згори на коробку з яйцями.
Розібравшись із продуктами, я віднесла сумку нагору. Перш ніж засісти за домашню роботу, перевдяглася у сухеньке, скрутила вогке волосся у хвостик і вперше перевірила електронну пошту. Я отримала три листи. Писала мама.
Белло!
Напиши мені, тільки-но приїдеш. Повідом, як ти перенесла політ. У вас падає дощ? Я вже сумую за тобою. Я спакувала майже все, що знадобиться мені у Флориді, крім рожевої блузки. Ти не знаєш, де я її поклала? Філ передає тобі привіт.
Мама.
Я зітхнула і клікнула по наступному листу, відправленому через вісім годин.
Белло!
Чому ти досі не відповіла мені? Чого ти чекаєш?
Мама.
Останній прийшов сьогодні вранці.
Ізабелло!
Якщо сьогодні до 17.30 я не отримаю твого листа, я зателефоную Чарлі.
Я поглянула на годинник. Зараз – пів на п’яту, але мама – відома любителька лізти поперед батька в пекло.
Мамо!
Заспокойся! Я саме пишу тобі. Не гарячкуй.
Белла.
Я відправила лист і одразу взялася до написання наступного.
Мамо!
Все чудово. Звичайно, падає дощ. Я не писала тому, що не мала особливих новин. Школа мені подобається, але ми проходимо матеріал, який я вже вивчила. Я познайомилася з приємними хлопцями і дівчатами, ми разом ходимо на ланч.
Твоя блузка у хімчистці. Ти повинна була її забрати у п’ятницю.
Чарлі подарував мені пікап, уявляєш? Він мені страшенно подобається. Старий, але дуже надійний, просто клас для мене.
Я теж за тобою сумую. Я напишу тобі незабаром, але не збираюся перевіряти мейл що п’ять хвилин. Заспокойся і глибоко вдихни. Я люблю тебе.
Белла.
Я вирішила перечитати «Буремний Перевал» Емілі Бронте, який ми проходили по літературі, лише тому, що він мені подобався. За цим заняттям мене застав Чарлі, коли прийшов додому. За читанням я втратила почуття часу, тому помчала вниз вийняти картоплю і поставити біфштекс на вогонь.
– Белло? – покликав тато, почувши кроки на сходах. А хто ще – подумала я про себе.
– Ласкаво прошу до хати, тату!
– Дякую, – поки я ганяла кімнатою, він зняв пояс із кобурою і роззувся. Наскільки мені відомо, на роботі він ніколи не стріляв із пістолета, але тримав його в бойовій готовності. Коли я приїздила сюди в дитинстві, він виймав обойму, тільки-но заходив у двері. Думаю, зараз він вважав мене достатньо дорослою, щоб не застрелитися – випадково через необачність чи навмисне через кепський настрій.
– Що у нас на вечерю? – обережно поцікавився він. Мама була кухарем з ду-у-уже багатою уявою, та результати її експериментів не завжди виявлялися їстівними. Сумно, що він досі пам’ятає такі подробиці.
– Біфштекс із картоплею, – відповіла я. Чарлі відлягло від серця.
Здавалося, він почувається ніяково, стовбичачи у кухні без діла; він потупав у залу подивитися телевізор, поки я готуватиму. Так нам обом було зручніше. Поки смажилися біфштекси, я зробила салат і накрила стіл.
Коли вечеря була готова, я покликала Чарлі. Заходячи в кухню, він задоволено потягнув носом.
– Пахне смачно, Білко.
– Дякую.
Кілька хвилин ми їли мовчки. Над столом повисла незручна тиша, яка, втім, не гнітила жодного з нас. У певному сенсі ми чудово пасували для сумісного проживання.
– То що, сподобалось тобі у школі? Завела нових друзів? – запитав він, беручись до головної страви.
– У мене було кілька уроків разом із дівчиною на ім’я Джесика. Ми сиділи з її друзями на ланчі. Ще є один хлопець, Майк, дуже дружній. Народ тут здається приємним.
Якщо не зважати на один непересічний виняток.
– Це, напевно, Майк Ньютон. Хороший малий із гарної сім’ї. У його тата крамниця спорттоварів відразу за містом. Ньютон непогано заробляє на туристах, які проїжджають повз наші краї.
– Ти знаєш Калленів? – нерішуче запитала я.
– Сім’ю лікаря Каллена? Звичайно. Він – велика людина.
– Вони… діти… вони трохи інші. Здається, в школі вони не в своїй тарілці.
Розлючений вигляд Чарлі неабияк здивував мене.
– Люди в нашому місті… – пробурчав він. – Каллен – хірург із золотими руками, який за охоти міг би працювати у будь-якій лікарні у світі, заробляючи удесятеро більше, ніж він отримує тут, – вів далі Чарлі голосніше. – Нам пощастило, що він мешкає тут, пощастило, що його дружина захотіла оселитися у маленькому містечку. Він – знахідка для громади, а його діти – чудово виховані й чемні. Я мав певні сумніви, коли вони переїхали сюди зі своїми всиновленими підлітками. Але всі вони розумні й розважливі, із жодним у мене не виникло бодай найменшої проблеми. Це більше, ніж я можу сказати про дітей деяких місцевих не в першому і не в другому поколінні. Каллени тримаються разом, як справжня сім’я, майже кожні вихідні виїздять на природу… Вони тут новенькі, от люди і мелють язиками.
Це найдовша промова, яку я в житті чула від Чарлі. Напевно, плітки про Калленів обурювали його далі нікуди. Я дала задній хід.
– Мені вони теж здалися дуже милими. Я тільки хотіла сказати, що вони тримаються разом. Вони дуже вродливі, – додала я, щоб підкреслити, як мені сподобалися Каллени.
– Ти ще лікаря не бачила, – засміявся Чарлі. – Добре, що він кохає дружину. Багатьом медсестрам у лікарні важко думати про роботу, коли поруч лікар Каллен.
Вечеряти ми закінчили мовчки. Чарлі прибрав на столі, я почала мити посуд. Батько знову пішов дивитися телевізор, і потому як я закінчила з тарілками – мити довелося руками, у Чарлі не водилося посудомийної машини, – я неохоче полізла нагору робити домашнє завдання з математики. Відчувалося, що я започатковую традицію.
Дощу вночі не було. Страшенно стомлена, я відразу заснула.
Решта тижня не відрізнялася багатоманітністю. Я звикала до щоденної рутини у школі. До п’ятниці я вже впізнавала, якщо не пригадувала на ім’я, більшість учнів у школі. На уроках фізкультури народ із команди втямив, що на мене краще не пасувати, і навчився швидко заступати мене, коли друга команда намагалася скористатися з моєї слабкості й жбурляла м’яч мені. Я почувалася щасливою у задніх рядах.
Едвард Каллен у школі не з’являвся.
Щодня я схвильовано вичікувала, доки його родичі не зайдуть до кафетерію без нього. Тоді я розслаблялася і приєднувалася до звичайних обідніх теревенів. Здебільшого розмова крутилася навколо поїздки до Океанічного парку Ла-Пуша, організацією якої займався Майк. Ця грандіозна подія мала відбутися за два тижні. Мене запросили; я погодилася більше з увічливості, ніж від бажання поїхати. На пляжі повинно бути сухо й спекотно.
У п’ятницю я вже абсолютно спокійно зайшла до лабораторії на біологію, не переймаючись через можливість зустріти Едварда. Як я зрозуміла, він покинув школу. Я намагалася не думати про нього, хоча мені не вдалося повністю позбутися тривожної думки, що я – причина його тривалої відсутності, яким безглуздям це б не здавалося.
Перші вихідні у Форксі минули без ексцесів. Чарлі, який ніяково почувався у зазвичай порожньому будинку, пропрацював більшу частину вихідних. Я поприбирала у будинку, виконала домашні завдання і написала мамі фальшиво-радісного листа. У суботу я поїхала в бібліотеку, але там було так мало літератури, що я навіть не стала записуватися; треба буде незабаром виділити день і змотатися в Олімпію чи Сієтл – знайти пристойну книгарню. Цікаво, скільки бензину з’їсть пікап? – апатично подумала я і здригнулася від можливої цифри.
На вихідних дощ ледве сіявся, я змогла нормально виспатися.
В понеділок вранці народ на стоянці вітався зі мною. Я не знала всіх поіменно, але махала їм рукою і всміхалася. Надворі похолоднішало, але, на щастя, було сухо. На англійській Майк звично всівся біля мене. Ми писали тест по «Буремному Перевалу». Доволі простенький, нічого складного.
Загалом я почувалася набагато комфортніше, ніж розраховувала почуватись на другий тиждень у Форксі. Комфортніше, ніж очікувала коли-небудь почуватися тут.
Коли ми вийшли з корпусу, в повітрі кружляли білі мухи. Звідусіль долинали веселі збуджені вигуки. Вітер кусав щоки, ніс.
– Ого! – сказав Майк. – Сніг!
Я подивилася на білий бавовняний пух, який замітав доріжки і водив вигадливі хороводи навколо обличчя.
– Е-е-е…
Сніг. А я сподівалася на хороший день. Майк здивувався.
– Ти не любиш снігу?
– Ні. Сніг – це замерзлий дощ.
– Ясніше ясного.
– Крім того, я уявляла його великим і лапатим – знаєш, кожна сніжинка – як маленька зірочка. А цей схожий на головки ватних паличок.
– Ти що, ніколи раніше не бачила снігу? – недовірливо запитав Майк.
– Звісно, бачила… По телевізору, – додала я після паузи.
Майк розреготався. Раптом велика, в’язка і мокра сніжка влучила мені просто в голову. Ми обернулися, щоб побачити, звідки вона прилетіла. Мої підозри впали на Ерика, який чимчикував оддалік, спиною до нас, у протилежному напрямку від корпусу, де буде наступне заняття. Либонь, Майк вирішив аналогічно. Він нахилився і почав згрібати білу кашицю у грудку.
– Зустрінемося на обіді, гаразд? – кинула я на ходу. – Коли народ починає жбурлятися мокрими кульками, мені точно час ховатися.
Він кивнув, не зводячи очей з Ерика, котрий виконував маневр відступу з поля бою.
Цілий ранок усі збуджено обговорювали сніг; вочевидь, цьогоріч це перший сніг. Я відмовчувалася. Звичайно, сніг сухіший за дощ, поки не починає на тобі танути.
Після іспанської ми з Джесикою попрямували до кафетерію. Я трималася насторожі. Грудки мокрого снігу літали, як ракети. Я тримала в руках пару зошитів і книжок, щоб у разі чого використати їх як щит. Джесика вважала таку поведінку напрочуд кумедною, але щось у моєму виразі обличчя заважало їй самій запустити в мене сніжкою.
Майк, сміючись, наздогнав нас, коли ми заходили всередину. Сніг, що танув, нищив нагелені шпичаки у його волоссі. Доки ми стояли в черзі за їжею, вони з Джесикою жваво теревенили про снігове побоїще. Я знічев’я поглянула на столик у кутку їдальні. І тут у мене відібрало руки й ноги. За столом сиділи п’ятеро.
Джесика потягнула мене за руку.
– Белло! Не спи! Що замовлятимеш?
Я опустила очі. Вуха горіли вогнем. Нема чого хвилюватися, – повторила я собі. Я не зробила нічого поганого.
– Що це з нею? – запитав Майк у Джесики.
– Зі мною все нормально, – відповіла я. – Сьогодні я візьму тільки содову.
Я не помітила, як черга дійшла до мене.
– Ти не голодна? – запитала Джесика.
– Чесно кажучи, мене трохи нудить, – пояснила я, втупившись у підлогу.
Я почекала, доки Майкл і Джесика візьмуть їжу, і попленталася за ними до столика, старанно дивлячись під ноги.
Я потихеньку потягувала содову, заповнюючи живіт шиплячою субстанцією. Майк двічі з недоречною стурбованістю цікавився моїм самопочуттям. Я сказала, що нічого страшного, але подумала: чи не варто мені обіграти тему хвороби і замість наступного уроку піти до медпункту?
Дурниці. Не варто втікати.
Я вирішила дозволити собі один погляд на Калленівський столик. Якщо Едвард дивитиметься на мене, я змиюся з біології. Це занадто для мого заячого серця.
Не піднімаючи голови, я крізь вії поглянула в їхній бік. Жодного з них не цікавила моя персона. Я підвела голову.
Вони сміялися. Волосся Едварда, Джаспера й Еммета було мокрим від талого снігу. Аліса і Розалія відхилялися від Еммета, котрий струшував волосся просто на них. Як і решта школи, вони насолоджувалися сніжним днем, хіба що більше за інших скидалися на мальовану картинку.
Та крім веселощів і жартів, щось змінилося. Я спочатку не могла збагнути, що саме, й уважніше оглянула Едварда. Його шкіра здавалася не такою блідою, як зазвичай, – мабуть, він розчервонівся від снігової бійки, – круги під очима зменшилися і стали не такими помітними. Але ні, річ не тільки в цьому.
– Белло, куди ти так видивляєшся? – присікалася Джесика, простеживши мій погляд.
І тут Едвард стрельнув очима; наші погляди перетнулися.
Я схилила голову, дозволивши волоссю повністю затулити обличчя. Втім, я ладна заприсягтися, що у мить, коли ми поглянули одне на одного, на обличчі Каллена, на відміну від минулого разу, не було різкого й ворожого виразу. Він знову здавався зацікавленим, якимсь неспокійним.
– На тебе витріщається Едвард Каллен, – захихотіла мені у вухо Джесика.
– Він не виглядає розлюченим, правда? – я не втрималася від спокуси дізнатися неупереджену думку.
– Та ні, – моє запитання збентежило Джесику. – А повинен?
– По-моєму, він мене недолюблює, – зізналась я, досі почуваючись як вичавлений лимон, і поклала голову на руку.
– Каллени нікого не люблять… вони не звертають ні на кого достатньо уваги, щоб полюбити. А він досі не відводить від тебе очей.
– Не дивися на нього! – прошипіла я. Вона тихенько пирснула, але від Калленів відвернулась.
Я трошки підвела голову, аби переконатися, що Джесика виконала моє прохання, з твердим наміром в іншому разі вдатися до насильства.
Тут нашу увагу відвернув Майк. На стоянці після уроків він запланував грандіозну битву під кодовою назвою «Буран» і запрошував нас приєднатися. Джесика захоплено погодилася. Враховуючи те, як вона дивилася на Майка, я не сумнівалася, що вона підтримає будь-яку його вигадку. Я промовчала. Доведеться заховатися в спортзалі, доки всі не роз’їдуться.
До кінця ланчу я старанно намагалася не відривати погляду від столу. Вирішила не порушувати даної собі обіцянки. Оскільки Едвард не здається розлюченим, піду на біологію. На думку, що нам знову доведеться сидіти поруч, у ногах з’явилося зрадницьке тремтіння.
Мені не дуже хотілося йти до класу разом із Майком – частою мішенню для снігових снайперів, та коли ми підійшли до виходу, всі, окрім мене, одночасно розчаровано хмикнули. Надворі падав дощ, змиваючи залишки снігу, – крижані струмочки бігли вздовж доріжок. У душі радіючи, я накинула каптур. Тепер зможу поїхати додому відразу після занять.
Всю дорогу до четвертого корпусу Майк не припиняв жалітися на несправедливість світу.
Зайшовши до класу, я з полегшенням побачила, що мій столик вільний. Містер Банер ходив лабораторією, видаючи на кожний столик по мікроскопу й коробочці зі слайдами. Початок уроку затримався на пару хвилин, кімната гуділа від розмов. Я вперто не дивилася на двері, машинально розмальовуючи обкладинку зошита.
Я чудово почула, як скрипнув сусідній стілець, та мої очі ні на мить не зрадили візерунку, який я виводила на зошиті.
– Привіт! – промовив тихий мелодійний голос.
Я поглянула на Едварда, отетерівши від того, що він заговорив до мене. Він сидів так далеко, як дозволяла парта, але стілець був розвернений до мене. Едвардове волосся було зовсім мокрим, наїжаченим – ба більше, скидалося на те, наче він тільки-но закінчив зніматися в рекламі гелю для волосся. Неймовірно гарне обличчя було відкритим і дружнім, бездоганні губи ледь усміхалися. Але очі дивилися сторожко.
– Мене звати Едвард Каллен, – сказав він. – Минулого тижня в мене не було нагоди відрекомендуватися. Ти, напевно, Белла Свон.
У мене голова пішла обертом від здивування. Невже все насправді – плід моєї фантазії? Зараз Едвард чемний далі нікуди. Треба щось сказати, він очікує на відповідь. Та в голову не лізло нічого годящого.
– Звідки ти знаєш, як мене звати? – пробекала я, затинаючись.
Він м’яко, приємно засміявся.
– О, я гадаю, твоє ім’я відоме всім. Ціле місто очікувало на твій приїзд.
Я скривилася. Так я і думала.
– Та ні, – по-дурному вперлась я. – Я мала на увазі, чому ти назвав мене Беллою?
Він здавався розгубленим.
– Тобі більше по вподоби Ізабелла?
– Ні, навпаки, Белла, – сказала я. – Але я думаю, що Чарлі – тобто мій тато – позаочі називає мене Ізабеллою. Принаймні всі у Форксі, здається, знають мене як Ізабеллу, – намагалася пояснити я, почуваючись останньою дурепою.
– М-м-м, – хмикнув він.
Я збентежено поглянула вбік. Слава Богу, містер Банер нарешті почав урок. Я намагалася зосередитися на поясненнях учителя стосовно лабораторної, яку ми мали виконати на уроці. Слайди в коробочці лежали не по порядку. Працюючи в парах, ми повинні були відсортувати слайди клітин кінчика кореня цибулі за фазами мітозу і відповідно їх підписати. Книжками користуватися не дозволялося. За двадцять хвилин учитель пройде по класу і перевірить правильність виконання лабораторки.
– Починаємо, – скомандував він.
– Отож, даму пропускаємо вперед, напарнику? – запитав Едвард. Я поглянула на нього; у нього на вустах блукала така хитра і божественно красива півусмішка, що мені залишалося тільки кліпати очима, як дурнику.
– Якщо ти не хочеш, почати можу я, – усмішка згасла; він, напевно, почав сумніватися у моїй адекватності.
– Ні! – сказала я, червоніючи. – Я зараз.
Я хотіла трішки покрасуватися. Колись я виконувала цю лабораторну і знала, що шукати. Нічого складного. Я поклала перший слайд на предметний столик, налаштувала зображення в окулярі та швидко вивчила картинку на слайді.
– Профаза, – прозвучав мій упевнений висновок.
– Ти не проти, якщо я погляну? – запитав Едвард, коли я почала забирати слайд. Його рука перехопила мою. Пальці Едварда були крижаними, наче він щойно вийняв їх із снігової кучугури. Але я різко відсмикнула руку не тому. Під час доторку я відчула удар, наче між нами пройшов електричний струм.
– Вибач, – прошепотів Едвард, негайно забираючи руку, одначе не полишаючи наміру роздивитися слайд. Ще не зовсім отямившись, я спостерігала, як він вивчив слайд навіть швидше, ніж я.
– Профаза, – погодився він, охайно заповнюючи перший пропуск на контрольному аркуші, потім швидко замінив слайд і побіжно його оглянув.
– Анафаза, – прошепотів він, одночасно заповняючи другий пропуск.
– Можна? – незворушно поцікавилась я.
Він усміхнувся, але посунув мені мікроскоп. Як виявилося, уважний погляд в окуляр не приніс нічого, крім розчарування. А щоб його, він має рацію!
– Слайд три? – не дивлячись на нього, простягнула я руку.
