Текст книги "Сутінки"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 24 страниц)

Розділ 12
На краю прірви

– Біллі! – заволав Чарлі, вискочивши із машини.

Я розвернулася і пішла до будинку. Пірнувши під прихисток ґанку, знаком покликала Джейкоба. Я чула, як позаду мене Чарлі голосно вітався із гостями.

– Я вдам, що не помітив тебе за кермом, Джейку, – невдоволено казав він.

– Нам у резервації рано видають дозвіл на водіння, – відповів Джейкоб, у той час як я відімкнула двері й увімкнула на ґанку світло.

– Не сумніваюся! – засміявся Чарлі.

– Мені треба якось їздити…

Я легко впізнала звучний голос Біллі, хоча востаннє чула його багато років тому. Він раптом змусив мене відчути себе молодшою, дитиною.

Я зайшла всередину, не зачиняючи дверей, і навіть не знімаючи куртки, кинулася вмикати світло. Потім стояла у дверях і насторожено спостерігала, як Чарлі з Джейкобом виймають Біллі з машини і садять у візок.

Я втекла з дороги, коли вони втрьох поквапилися всередину, струшуючи дощові краплі.

– Ти мене здивував, – казав Чарлі.

– Ми довго не бачилися, – відповів Біллі. – Сподіваюсь, я не невчасно, – погляд темних очей обпалив мене. Що причаїлося у їхній глибині – таємниця.

– Ти що, навпаки! Сподіваюсь, ти залишишся на матч. Джейкоб радісно вишкірився.

– Думаю, у тому й справа. Наш телек зламався минулого тижня.

Біллі перекривив сина.

– Крім того, певна річ, Джейкобу не терпілося зустрітися з Беллою, – додав він. Джейкоб кинув на батька сердитий погляд і похнюпив голову. Я боролася із нападом докорів сумління. Напевно, я занадто переконливо грала на пляжі.

– Їсти хочете? – запитала я, розвертаючись у напрямку кухні. Мені страшенно хотілося втекти геть від пильного погляду Біллі.

– Нє-а… ми поїли, перш ніж їхати, – відповів Джейкоб.

– А ти як, Чарлі? – гукнула я, не повертаючись, і вислизнула з кімнати.

– Звісно, голодний, – відповів він, судячи зі звуку, прямуючи до вітальні, отже, до телевізора. Я чула, як візок їде за Чарлі.

Сандвічі з сиром лежали у сковорідці, я саме кришила помідори, коли відчула, що хтось стоїть за спиною.

– Ну, як життя? – запитав Джейкоб.

– Досить непогано, – всміхнулась я. Важко було опиратися його захопленості. – А ти як? Машину закінчив?

– Ні, – насупився він. – Потрібні запчастини. Цю машину ми позичили, – тицьнув він великим пальцем у бік вулиці.

– Вибач. Мені нічого не трапилося на очі… а що ти шукав?

– Головний гальмівний циліндр, – вишкірився він. – Якісь проблеми із пікапом? – зненацька поцікавився він.

– Ні.

– О. Я запитав, тому що ти під’їхала на іншій машині.

Я втупилася у сковорідку, припіднімаючи краєчок сандвіча, щоб поглянути, як він поживає знизу.

– Друг підкинув.

– Класна тачка, – у голосі Джейкас почувся захват. – Втім, я не впізнав хлопця за кермом. Я думав, що знаю більшість однолітків у Форксі.

Я ухильно кивнула, не підводячи очей і перевертаючи сандвічі.

– Мені здалося, що тато звідкись його знає.

– Джейкобе, ти не міг би подати пару тарілок? Вони у шафці над раковиною.

– Звісно.

Він мовчки дістав тарілки. Я сподівалася, що на цьому розмова урветься.

– Хто це був? – запитав він, ставлячи біля мене дві тарілки. Я зітхнула. Мене приперли до стінки.

– Едвард Каллен.

На моє здивування, він розреготався. Я зиркнула на нього – він мав трохи збентежений вигляд.

– Думаю, це все пояснює, – сказав він. – А я бив собі голову, чому тато дивно поводиться.

– Правда, – сфальшувала я безневинний вираз. – Він не любить Калленів.

– Старий у мене забобонний, – ледь чутно пробурмотів Джейкоб.

– Ти не думаєш, що він розповість Чарлі? – не стрималася, щоб не запитати, я. Слова вилетіли тихою скоромовкою.

Якусь мить Джейкоб пильно дивився на мене, я не могла розгадати виразу темних очей.

– Сумніваюся, – нарешті відповів він. – Гадаю, Чарлі минулого разу дав йому добрячого прочухана. Відтоді вони майже не спілкувалися. Сьогодні у них щось на кшталт возз’єднання. Не думаю, що він підніме цю тему.

– А, – сказала я, намагаючись видатися байдужою. Потому як я принесла Чарлі вечерю, я залишилася у вітальні, вдаючи, що дивлюся матч. Джейкоб без кінця щебетав зі мною, я дослухалася до розмови чоловіків, пильнуючи, щоб не проґавити момент, коли Біллі надумає мене продати, й водночас намагаючись вигадати, як спинити його, якщо це станеться.

Вечір видався довгим. На мені висіло багацько невиконаної домашньої роботи, але я боялася залишати Біллі наодинці з Чарлі. Нарешті матч закінчився.

– Ви з друзями скоро приїдете на пляж? – запитав Джейкоб, підштовхуючи візок, щоб той заїхав на поріг.

– Я не впевнена, – ухилилась я від прямої відповіді.

– Вечір промайнув весело, Чарлі, – сказав Біллі.

– Приїздіть на наступну гру, – запросив той.

– Звісно, – сказав Біллі. – Щоб ти не сумнівався. На добраніч, – очі перебігли на мене, посмішка зникла. – Бережи себе, Белло, – додав він серйозно.

– Добре, дякую, – промимрила я, дивлячись убік.

Поки Чарлі махав їм рукою, стоячи у дверях, я попленталася до сходів.

– Не тікай, Белло, – гукнув він.

Я зіщулилася. Невже Біллі встиг щось вибовкати, перш ніж я приєдналася до них у вітальні?

Та Чарлі здавався розслабленим, ще радіючи через неочікуваний візит.

– У мене не було нагоди поговорити з тобою сьогодні. Як минув день?

– Добре, – поставивши ногу на першу сходинку, я вагалася, підбираючи події, якими можна безпечно поділитися. – Моя команда з бадмінтону виграла усі чотири гейми.

– Ого, не знав, що ти граєш у бадмінтон.

– Чесно кажучи, граю я нікудишньо, а от мій напарник – гравець хоч куди, – зізналась я.

– Хто він? – помітно зацікавився Чарлі.

– М-м-м… Майк Ньютон, – неохоче відповіла я.

– А, так, ти казала, що потоваришувала із малим Ньютоном, – пожвавився він. – Хороша родина, – замислився він на хвилинку. – Чому ти не запросила його на танці на вихідних?

– Тату! – простогнала я. – Він узагалі-то зустрічається з моєю подругою Джесикою. Плюс, ти знаєш, я не вмію танцювати.

– Так-так, – пробурмотів він. Потім засоромлено посміхнувся мені. – Знаєш, гадаю, добре, що ти їдеш із міста у суботу… Я запланував поїхати на риболовлю з хлопцями зі станції. Обіцяють теплу погоду. Але якщо ти захочеш відкласти поїздку, поки не знайдеш попутника, я залишуся вдома. Я знаю, що занадто часто кидаю тебе саму.

– Тату, ти робиш мені велику послугу, – посміхнулась я, сподіваючись, що він не помітить полегшення. – Я ніколи не проти побути наодинці з собою – я схожа на тебе, – підморгнула я. На вустах Чарлі розцвіла коронна усмішка зі зморшками біля очей.

Тієї ночі я спала краще – була занадто стомлена, щоб бачити сни. Вранці я прокинулася у блаженно-щасливому гуморі у перлинно-сірому світі. Напружений вечір у компанії Біллі та Джейкоба наразі видавався дрібницею, я вирішила геть-чисто про нього забути. Затягуючи волосся заколкою, я спіймала себе на насвистуванні, яке не припинилося, коли я помчала сходами вниз. Чарлі помітив.

– Ти сьогодні веселенька, – зауважив він за сніданком. Я знизала плечима.

– П’ятниця.

Я носилася наче несповна розуму, щоб бути готовою, коли Чарлі поїде. Сумка у руках, черевики на ногах, зуби почищені; хоча я помчала до дверей, тільки-но переконалася, що Чарлі мене не побачить, Едвард усе одно виявився прудкішим. Він чекав у блискучій машині з опущеними вікнами і вимкненим двигуном.

Цього разу я не вагалася, миттю окупувавши пасажирське сидіння, щоб чимшвидше побачити Едвардове обличчя. Він подарував мені загадкову посмішку, завдавши значної шкоди моєму диханню і серцебиттю. Не вірю, що янголи бувають прекраснішими. В Едварді немає нічого, що потребувало б удосконалення.

– Як спалося? – запитав він. Цікаво, він хоч приблизно розуміє, наскільки принадливий у нього голос?

– Чудово! А як провів ніч ти?

– Приємно, – задоволено посміхнувся він. Склалося враження, що я проґавила якийсь жарт.

– Можна поцікавитися, чим ти займався? – запитала я.

– Ні, – вишкірився він. – Сьогодні ще мій день.

Того дня він хотів дізнатися про людей: більше про Рене, її захоплення, чим ми займалися у вільний час. Про бабусю – одну, яку я знала; про кількох шкільних друзів, збентеживши мене запитанням про хлопців, із якими я зустрічалася. Яке полегшення, що я по-справжньому ні з ким не гуляла, обговорення не зайняло багато часу. Як і Джесику з Анжелою раніше, його, здається, здивувала убогість мого амурного літопису.

– Отже, ти ніколи не зустрічала хлопця, з яким хотіла б бути? – запитав він серйозним тоном. От би дізнатися, про що він зараз думає.

Я відповіла гранично чесно.

– У Феніксі – ні.

Його губи стиснулися у тонку лінію.

На той момент ми сиділи у кафетерії. Половина дня промчала повз мене, як нечітка пляма. Це швидко перетворюється на звичний хід речей. Я скористалася із короткої паузи, щоб відкусити шматочок рогалика.

– Я мав би сьогодні дозволити тобі приїхати на пікапі, – заявив Едвард ні сіло ні впало під акомпанемент мого чавкання.

– Чому? – запитала я.

– Після ланчу ми з Алісою поїдемо зі школи.

– О, – зніяковіло та розчаровано кліпнула я. – Нічого страшного, прогуляюся пішки, не так далеко.

Він нетерпляче насупився.

– Я не збираюся змушувати тебе йти додому пішки. Ми приженемо пікап і поставимо його на стоянці.

– Я не взяла ключів, – зітхнула я. – Чесно, я не проти прогулятися.

Я проти того, щоб втрачати час, який ми могли б провести разом.

Едвард похитав головою.

– Пікап стоятиме на місці, ключі знайдеш у запаленні. Якщо, звісно, не боїшся, що його можуть поцупити, – останнє припущення його розсмішило.

– Гаразд, – погодилась я, підібравши губи. Я точно пам’ятала, що ключ лежить у кишені в джинсах, які я вдягала у середу, а джинси – під купою одягу у пральні. Нехай Едвард вдереться до будинку, чи що він планує зробити, усе одно ніколи в житті не знайде ключа. Схоже, він відчув виклик у моїй згоді, бо самовпевнено вишкірився.

– Куди збираєтеся? – запитала я якомога байдужіше.

– На полювання, – жорстко відповів він. – Якщо я планую залишитися завтра з тобою наодинці, то маю вжити всіх можливих застережних заходів, – його обличчя спохмурніло… і набуло прохального виразу. – Ти будь-якої миті можеш відмовитися.

Я опустила очі, боячись проникливої сили його погляду. Відмовляюсь переконуватися, що треба боятися Едварда, байдуже, наскільки реальною є небезпека. Мені байдуже, – повторювала я про себе.

– Ні, – прошепотіла я, мандруючи поглядом на його обличчя. – Не можу.

– Напевно, ти маєш рацію, – невесело промимрив він. Я зауважила, що очі помітно темнішають.

Я змінила тему.

– О котрій годині ми зустрінемося завтра? – запитала я, засмучена тим, що ми от-от розлучимося.

– Треба подумати… Це субота, ти не хочеш поспати довше? – запропонував він.

– Ні! – випалила я занадто швидко. Він стримав посмішку.

– Тоді як завжди, – вирішив він. – Чарлі буде вдома?

– Ні, поїде на риболовлю. Я аж засяяла, пригадавши, як зручно все влаштувалося.

– А коли ти не повернешся додому раніше за нього, що він подумає? – в’їдливо поцікавився Едвард.

– Не маю ані найменшої гадки, – спокійно відповіла я. – Він у курсі, що я планую влаштувати велике прання. Можливо, подумає, що я впала у пральну машину.

Він кинув на мене сердитий погляд, я відповіла тим самим. Його гнів справляв набагато більше враження, ніж мій.

– На що полюватимете сьогодні? – запитала я, переконавшись, що безнадійно програла у «хто кого злісно передивиться».

– На все, що трапиться у лісі. Ми не підемо далеко.

Здається, Едварда приголомшила моя легковажність на згадку про його таємне життя.

– Чому ти вирушаєш з Алісою? – поцікавилась я.

– На Алісу… можна покластися, – кажучи це, він насупився.

– А решта? – несміливо запитала я. – Які вони? На коротку мить його брови зійшлися на переніссі.

– Здебільшого налаштовані скептично.

Я швидко й крадькома зиркнула назад, на Калленівський столик. Усі вони сиділи, зосереджено відводячи погляди, точнісінько як тоді, коли я вперше їх побачила. Тільки зараз за столом було четверо: їхній прегарний брат із бронзовим волоссям сидів навпроти мене. У золотавих очах плескалася тривога.

– Я їм не подобаюсь, – припустила я.

– Річ не в цьому, – заперечив він, вираз очей був занадто невинним. – Вони не розуміють, чому я не можу відмовитися від тебе.

– Я, власне кажучи, також, – скривилась я.

Едвард повільно похитав головою, звів очі до стелі, перш ніж зустрітися зі мною поглядом.

– Я казав тобі – ти не бачиш себе збоку. Ти не схожа на жодну людину, яку я зустрічав досі. Ти мене зачарувала.

Я витріщилася на нього, впевнена, що він дражниться. Розшифрувавши мій вираз, він посміхнувся.

– Володіючи певними перевагами, – пробурмотів він, легенько торкаючись лоба, – я краще за інших бачу людську природу. Люди – передбачувані створіння. А ти… ти ніколи не робиш те, чого я очікую. Завжди захоплюєш мене зненацька.

Пригнічена і незадоволена, я відвела погляд, очі знову перебігли до Едвардової родини. Його слова змусили мене відчути себе піддослідним кроликом. Хотілося посміятися над собою за те, що сподівалася на інше.

– Цю рису досить легко пояснити, – вів далі він. Я відчувала, що він дивиться на мене, та не могла і зиркнути на нього, хвилюючись, що він прочитає у моїх очах сум і розчарування. – Але є ще дещо… Щось, що важко передати словами…

Він говорив, а я витріщалася на Калленів. Раптом Розалія, запаморочливо вродлива білявка, повернулася, щоб кинути оком на мене. Ні, не кинути оком – уп’ятися темними холодними очима. Я хотіла відвести погляд, та вона пригнітила мою волю, доки Едвард не обірвав речення на півслові й ледь чутно не видав сердитий звук, щось на кшталт шипіння.

Розалія відвернулася, мене було звільнено. Я поглянула на Едварда. Впевнена, він зауважив сум’яття і страх, що розширили мої зіниці.

Його обличчя було напруженим, коли він пояснював.

– Вибач за це. Вона просто хвилюється. Бачиш… для всіх нас буде небезпечним, якщо, провівши стільки часу з тобою на людях, я… – опустив він очі додолу.

– Ти?

– Якщо це закінчиться… погано, – він затулив обличчя руками, як того вечора у Порт-Анджелесі. Що він страждає, помітно було неозброєним оком, я всім серцем бажала розрадити Едварда, проте не уявляла, як це зробити. Рука мимоволі потягнулася до нього, втім, я хутко прикувала її до столу, побоюючись, що мій доторк тільки погіршить ситуацію. До мене повільно починало доходити, що його слова мали б викликати жах. Я чекала на його прихід, та все, що я наразі відчувала, – біль через Едвардову муку.

І незадоволення – незадоволення тим, що Розалія завадила йому висловити думку до кінця. Тепер я не знала, як знову про це заговорити. Він досі сидів, затуливши обличчя руками.

Я зробила спробу запитати звичайним голосом:

– Тобі треба вирушати просто зараз?

– Так, – підняв він обличчя. Якусь мить воно зберігало серйозний вираз, потім настрій змінився, Едвард усміхнувся. – Гадаю, це на краще. У нас залишилося п’ятнадцять хвилин клятого фільму на біології. Терпіти це понад мої сили.

Я здригнулася, зненацька побачивши, хто стоїть в Едварда за плечима. Коротке вугільно-чорне волосся ореолом зі свавільних шпичаків оточувало надзвичайно витончене ельфійське обличчя. Аліса. Мініатюрна, гнучка й тоненька фігурка, навіть коли Аліса стояла на місці, мала граційний вигляд.

Едвард привітав її, не відриваючи очей від мене.

– Привіт, Алісо!

– Привіт, Едварде! – відповіло високе сопрано, що могло б посперечатися у чарівності з його голосом.

– Алісо – Белла, Белло – Аліса, – відрекомендував він нас із кривою посмішкою на вустах.

– Привіт, Белло, – (прочитати вираз сяючих обсидіанових очей було неможливо, та на губах грала привітна посмішка), – приємно нарешті з тобою познайомитися.

Едвард метнув на неї недобрий погляд.

– Привіт, Алісо, – сором’язливо пробурмотіла я.

– Ти готовий? – запитала вона.

– Майже. Зустрінемось у машині, – холодно відповів він.

Вона залишила нас, не сказавши ні слова. Пластичність та елегантність її ходи змусили мене відчути різкий напад заздрощів.

– Можна побажати тобі весело провести час – чи обійтися без зайвих сентиментів? – запитала я, повертаючись до Едварда.

– Ні, «весело провести час» підійде не гірше за інше, – вишкірився він.

– Тоді гарно вам повеселитися, – я щосили намагалася вдати, що говорю щиро. Звичайно, його не надуриш.

– Докладу всіх зусиль, – не припиняв шкіритися він. – А ти, будь ласка, спробуй не вскочити у халепу.

– Не вскочити в халепу у Форксі – ото завдання.

– Для тебе це складне завдання, – напружилися його щелепи. – Пообіцяй мені.

– Обіцяю берегти себе й не вскочити у халепу, – урочисто проголосила я. – Сьогодні я займуся пранням – справою, як відомо, багатою на різні небезпеки.

– Не впади у пральну машину, – вирішив познущатися він.

– Докладу титанічних зусиль. Він звівся на ноги. Я теж підвелася.

– До завтра, – зітхнула я.

– Це довгий відрізок часу для тебе, чи мені здається? – замислено поцікавився він.

Я невесело кивнула.

– Я буду на місці вранці, – пообіцяв він із фірмовою посмішкою. Потягнувся через стіл, щоб доторкнутися до мого обличчя, як і раніше, легко провівши пальцями по вилиці. Потім розвернувся і пішов із зали. Я невідривно дивилася вслід, доки він не зник за дверима.

Ідея забити сьогодні на решту уроків, особливо на фізкультуру, видавалася надзвичайно спокусливою, але мене зупинив інстинкт. Я знала, що коли зараз змиюся, Майк та інші вирішать, що я накивала п’ятами з Едвардом. А він переймається через час, який ми проводимо разом на людях… коли щось піде не так. Розум відмовлявся затримуватися на останній можливості, натомість зосереджуючись на тому, як полегшити Едвардові життя.

Інтуїтивно я знала – і він теж, я відчувала це, – що завтра настане поворотна мить. Наші стосунки більше не можуть балансувати на лезі ножа. Ми опинимося на одному чи на другому краю прірви; на якому – цілком залежатиме від Едвардових рішень чи інстинктів. Моє рішення було ухвалене ще до того, як я зробила усвідомлений вибір, я приречена йти до кінця. Адже не існує для мене на світі нічого жахливішого й нестерпнішого за думку, що доведеться від Едварда відмовитися. Це нереально.

Я пішла на урок із почуттям виконаного обов’язку. Чесно кажучи, у пам’яті не відклалося, що ми робили на біології; голова була забита думками про завтра. У спортзалі Майк припинив бойкот, ми побалакали, він побажав добре провести час у Сієтлі. Я завбачливо пояснила, що скасувала поїздку, не впевнена у пікапі.

– Ти підеш на бал із Калленом? – запитав він, раптом насупившись.

– Ні, я взагалі туди не збираюсь.

– Чим тоді займатимешся? – занадто зацікавлено запитав Майк.

Першим бажанням було сказати йому: відвали. Натомість я натхненно збрехала.

– Треба випрати купу речей, підготуватися до тесту тригонометрії, інакше я його провалю.

– Каллен допомагатиме тобі вчитися?

– Едвард, – підкреслила я, – не допомагатиме мені з тригонометрією. На вихідні він їде з міста.

Цього разу збрехати мені вдалося природніше, ніж зазвичай, здивовано зауважила я.

– О, – повеселішав він. – Знаєш, ти могла б піти на бал із нашою компанією, було б класно. Ми по черзі танцюватимемо з тобою, – пообіцяв він.

Уявна картинка обличчя Джесики примусила мій голос прозвучати різкіше, ніж потрібно.

– Я не ходжу на танці, Майку, зрозуміло?

– Добре-добре, – знову спохмурнів він. – Я тільки запропонував.

Коли навчальний день зрештою добіг кінця, я неохоче попленталася на стоянку. Мені, звісно, не дуже хотілося повертатися додому пішки, та я не бачила реальної можливості, щоб Едвард підігнав пікап. З іншого боку, він майже змусив мене вірити, що для нього не існує поняття «неможливе». Друга здогадка виявилася правильною – на місці, де він уранці припаркував «вольво», стояв пікап. Я похитала головою, не вірячи власним очам, відчинила незамкнені двері й побачила ключ у запаленні.

На водійському сидінні лежав складений шматочок білого паперу. Перш ніж розгорнути його, я сіла всередину і зачинила двері. Два слова, написані вишуканим почерком.

Бережи себе.

Ревище, з яким пікап повернувся до життя, налякало мене. Я розреготалася сама з себе.

Коли я повернулася додому, верхній замок був замкнений, нижній ні – все, як я зоставила вранці. Зайшовши всередину, я помчала просто до пральні. Вона мала точнісінько такий вигляд, як коли я її залишила, перш ніж поїхати до школи. Я перерила купу брудного одягу, відшукала джинси й перевірила кишені. Порожньо. Напевно, я таки залишила ключ на видноті, вирішила я, похитавши головою.

Прислухаючись до інстинкту, що підказав збрехати Майкові, я зателефонувала Джесиці, нібито для того, щоб побажати удачі на балу. Коли вона заходилася зичити мені добре провести день з Едвардом, я розповіла їй про зміну в планах. Вона розчарувалася більше, ніж варто сторонній людині. Я не стала затягувати розмову.

За вечерею Чарлі був неуважним. Гадаю, хвилювався через проблеми на роботі, можливо, через баскетбол – а чи йому дійсно сподобалася лазанья, – маючи справу з Чарлі, ніколи не знаєш напевно.

– Знаєш, тату… – почала я, перериваючи його польоти у хмарах.

– Ти щось хотіла, Білко?

– Я думаю, ти мав рацію щодо Сієтла. Я почекаю, доки Джесика чи хтось інший зможе поїхати зі мною.

– О, – здивовано сказав він. – Добре, гаразд. Ти хочеш, щоб я залишився вдома?

– Ні, тату, не міняй планів. У мене накопичилися тисячі справ… домашні завдання, прання… треба сходити у бібліотеку, у крамницю. Я мотатимусь туди-сюди цілий день… Ти їдь, відпочивай.

– Ти впевнена?

– На сто відсотків, тату. Крім того, запаси риби у холодильнику катастрофічно тануть – а туди можна завантажити стільки, що вистачить років на два-три.

– Як легко з тобою живеться, Белло, – всміхнувся він.

– Можу сказати те саме про тебе, – відповіла я, беззвучно шкірячи зуби, та Чарлі не помітив, що у сміху вимкнули звук. Мені стало дуже соромно, що я обманюю Чарлі; я ледве не дослýхалася до Едвардової поради і не розповіла, куди насправді збираюся. Ледве.

Після вечері я склала одяг і запхала наступну партію у сушилку. На жаль, це робота для рук, не для мозку. Безперечно, коли він отримує забагато свободи, то виходить із-під контролю. Я дрейфувала між передчуттям – настільки концентрованим, що майже болючим, і підступним страхом, що підточував рішучість. Доводилося нагадувати собі, що я ухвалила рішення і не збираюся відступати. Я раз за разом витягувала записку з кишені, щоб підзарядитися від двох написаних там слів. Едвард хоче, щоб зі мною нічого не трапилося, знову і знову повторювала я. Тож я триматимусь за надію, що кінець кінцем це бажання візьме гору над іншими. Втім, хіба у мене був вибір? Викреслити Едварда зі свого життя? Нестерпно. До того ж відтоді як я переїхала до Форкса, моє життя справді, здається, крутиться тільки навколо нього.

Та крихітний черв’ячок у глибині мозку не міг заспокоїтися, роздумуючи, наскільки боляче було б Едварду… якби все закінчилося погано.

Мені полегшало, коли настала година достатньо пізня, щоб зі спокійною совістю вкладатися спати. Я знала, що занадто схвильована, аби заснути, тому зробила те, чого не робила ніколи. Навмисно взяла не потрібні з медичної точки зору таблетки від застуди, що вимкнуть мене годин на вісім. За інших обставин я не дозволила б собі подібного вчинку, але завтрашній день і так буде достатньо складним. Не вистачає ще, аби я викидала колінця через недосипання. Чекаючи, поки ліки звалять мене з ніг, я висушила чисте волосся до бездоганної прямоти і розклала одяг на завтра.

Приготувавши все на ранок, я нарешті впала у ліжко. Мене переповнювала енергія, я без кінця вовтузилася. Я підвелася, перелопатила коробку з-під взуття, де зберігалися диски, і знайшла збірку Шопенових ноктюрнів. Тихенько ввімкнула їх і знову лягла, зосередившись на розслабленні одну по одній окремих частин тіла. Коли я дійшла приблизно до середини вправи, подіяли таблетки, я щасливо провалилася у пустоту.

Прокинулась я рано, завдячуючи здоровим відпочинком без сновидінь необґрунтованому прийому ліків. Хоча я добре відпочила, мене охопив аналогічний учорашньому гарячковий шал. Я похапцем вдягнулася, підправила комірець на шиї, покрутила темно-жовтий светр, поки він не сів на джинси на поясі ідеально. Крадькома кинула блискавичний погляд у вікно, щоб переконатися, що патрульної машини немає на місці. Тоненька габа із бавовняних хмар помережила небо. Схоже, це не надовго.

Я поснідала, не відчуваючи смаку їжі; закінчивши, чимшвидше помила посуд. Знову визирнула з вікна – пейзаж залишився без змін. Я щойно закінчила чистити зуби і збиралася йти назад, униз, коли неголосний стукіт ледве не змусив серце вискочити з грудей.

Я полетіла до дверей. Трохи помучившись із простим нижнім замком, я зрештою рвучко відчинила двері навстіж. На порозі стояв Едвард. Тільки-но я поглянула на його обличчя, від тривоги не лишилося й сліду. Я відчула безкінечний спокій і полегшено видихнула. Вчорашні страхи здавалися смішними, коли я перебувала поруч з Едвардом.

Спочатку він не усміхався, на обличчі застиг серйозний вираз. Та коли він окинув мене очима, воно проясніло, він розсміявся.

– Доброго ранку, – пирснув він.

– Що не так? – оглянула я себе, щоб переконатись, чи не забула одягти щось важливе – взуття, наприклад, чи штани.

– Ми до біса пасуємо одне до одного, – знову розсміявся він. До мене дійшло, що на ньому довгий жовто-коричневий светр, із-під якого визирає білий комірець і блакитні джинси. Я посміялася разом з Едвардом, приховуючи таємний напад заздрощів – ну чому у нього вигляд, як у хлопчика-моделі щойно з подіума, а в мене – ні?

Я замикала двері, він попрямував до пікапа й зупинився біля пасажирських дверей зі змученим виразом, який легко можна було зрозуміти.

– Ми домовилися, – самовдоволено нагадала йому я, залазячи на водійське сидіння і тягнучись через кабіну, щоб відімкнути двері. – Куди їдемо? – запитала я.

– Пристебнися, я починаю нервувати. Я глипнула на нього, та виконала прохання.

– Куди їдемо? – зітхнувши, повторила я.

– Прямуй по трасі 101 на північ, – наказав він.

Зосередитися на дорозі, відчуваючи його пильний погляд на собі, виявилося навдивовижу важко. Довелося компенсувати власну неуважливість, їдучи сон ним містом обережніше, ніж зазвичай.

– Скажи мені, будь ласка, до твоїх планів входить виїхати за Форкс до настання темряви?

– Пікап достатньо старий, щоб уважатися дідусем твого авта. Май повагу, – відрізала я.

Незважаючи на Едвардів песимізм, ми незабаром виїхали за межі міста. Замість газонів і будинків потягнувся густий підлісок поміж спеленутих зеленню стовбурів.

– Поверни праворуч на трасу 010, – скомандував Едвард, коли я збиралася поцікавитися подальшим маршрутом. Я мовчки під корилася.

– Тепер їдь до кінця асфальту.

Я виразно почула у голосі посмішку, але занадто боялася злетіти з дороги, довівши тим самим його правоту, щоб поглянути й пересвідчитися напевно.

– А що буде там, де закінчиться асфальт? – поцікавилась я.

– Стежка.

– Ми підемо пішки? Слава Богу, я вдягнула тенісні черевички.

– Це проблема? – запитав він так, наче очікував саме на таку реакцію.

– Ні, – я доклала зусиль, щоб збрехати переконливо. Коли він вважає, що пікап повільний…

– Не хвилюйся, там пройти заледве п’ять миль. Ми нікуди не поспішаємо.

П’ять миль. Я промовчала, щоб він не почув панічного тремтіння в моєму голосі. П’ять миль підступних коренів і хаотично розкиданих камінців, що сплять і бачать, як я підвертаю кісточку або в інший спосіб перетворюсь на інваліда. Принизлива перспектива.

У машині на якийсь час запанувала тиша. Я малювала в уяві той жах, що чатував на мене у кінці асфальту.

– Про що думаєш? – зрештою не витримав Едвард. Я знову збрехала.

– Хотілося б знати, куди ми прямуємо.

– Це місце, куди я люблю ходити за гарної погоди.

Після його слів ми обоє визирнули з вікон на хмари, що мали от-от розійтися.

– Чарлі казав, сьогодні буде тепло.

– Ти розповіла Чарлі про плани на сьогодні? – запитав він.

– Ні.

– Але Джесика вважає, що ми разом поїхали у Сієтл? – здається, ця думка його підбадьорила.

– Ні, я сказала їй, що ти скасував поїздку. Це ж правда.

– Ніхто не знає, що ти зі мною? – тепер він розлютився.

– Залежно, як рахувати… Ти, напевно, розповів Алісі?

– О так, це тобі допоможе, Белло, – гиркнув він. Я вдала, що не почула останньої репліки.

– Форкс настільки діє тобі на нерви, що ти вирішила накласти на себе руки? – припустив він, коли я його проігнорувала.

– Ти казав, що у тебе можуть виникну ти неприємності… коли люди знатимуть, що ми проводимо час разом, – нагадала я.

– Отже, ти переймаєшся через неприємності, що спіткають мене – мене! – коли ти не повернешся додому? – у голосі його почулися злість і в’їдливий сарказм.

Я кивнула, не відриваючи очей від дороги.

Едвард пробурмотів щось під носа, так швидко, що я не вловила ні слова.

Решту поїздки ми провели мовчки. Я відчувала, як від нього на мене котяться хвилі злісного осуду, та не могла нічого сказати.

Потім дорога закінчилася, звузившись до тоненької пішохідної стежки з маленьким дерев’яним дороговказом. Я припаркувалася у вузенькій кишеньці й вийшла з пікапа, переймаючись, що Едвард дотепер гнівається, а наразі у мене немає виправдання у вигляді дороги, щоб не дивитися на нього. Надворі було тепло, тепліше, ніж будь-коли з часу мого першого дня у Форксі. Через хмари стояла майже задуха. Я стягнула светр і обв’язала його навколо талії, радіючи, що одягла наспід легеньку сорочку без рукавів. Особливо якщо попереду чекає п’ятимильна прогулянка.

Я почула, як грюкнули двері, й обернулася, щоб побачити, що Едвард також зняв светр. Він стояв до мене спиною, обличчям до суцільної стіни лісу біля пікапа.

– Нам сюди, – сказав він, роздратовано зиркаючи через плече, тоді пірнув у темну гущавину.

– А стежка? – перелякано запитала я і помчала навколо пікапа, щоб не відстати від Едварда.

– Я сказав, що в кінці дороги буде стежка, але не говорив, що ми по ній підемо.

– Не по стежці? – відчайдушно перепитала я.

– Я не дам тобі заблукати, – обернувся він, насмішкувато шкірячи зуби. Я вклякла на місці з розтуленим ротом. Біла сорочка без рукавів розстебнута, гладенька біла шкіра шиї вільно перетікає у мармурові обриси грудей, досконала мускулатура більше не просто натяк, прихований під верхнім одягом. Він занадто ідеальний, зрозуміла я, і відчай гострим кинджалом проштрикнув серце. Не може бути, щоб це божественне створіння призначалося долею для мене.

Едвард пильно подивився на мене, збентежений моїм засмученим виразом.

– Хочеш повернутися додому? – тихо сказав він голосом, повним зовсім іншого болю.

– Ні, – йшла я вперед, поки не опинилася поруч з ним, палко бажаючи не змарнувати жодної секунди з того часу, скільки б його не було, котрий мені судилося провести з Едвардом.