Текст книги "Сутінки"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 24 страниц)

Едвард відчинив для мене двері.

Неочікуваний інтер’єр будинку здивував мене навіть більше, ніж вигляд зовні. Дуже яскраво, багато простору і повітря. Мабуть, спочатку тут було декілька кімнат, але на більшій частині першого поверху стіни знесли, щоб створити одну простору залу. Зовнішню задню стіну, що виходила на південь, повністю замінили на нову скляну, вкритий тінню від кедрів газон простягався, відкритий погляду, аж до широкої річки. У західній частині кімнати домінували масивні гвинтові кручені сходи. Стіни, висока балкова стеля, дерев’яна підлога й густі килими демонстрували багатство відтінків білого кольору.

Одразу зліва від дверей, на підвищенні біля грандіозного фортепіано, чекали на нас Едвардові батьки.

Звичайно, я раніше бачила лікаря Каллена, та його молодість і неперевершена врода щоразу вражали до глибини душі. Поруч із ним стояла Есме, вирішила я, єдина не знайома мені представниця родини. Бліді прегарні риси обличчя, як і в решти. Щось у трикутному обличчі, у м’якому хвилястому волоссі карамельного кольору нагадувало інженю [14]14
  Інженю – амплуа актриси, що виконує ролі простодушних, наївних дівчат.


[Закрыть]епохи німого кіно. Невисока, тендітна, вона, втім, мала менш загострені риси, ніж решта. Обоє були вдягнені у звичайний світлий одяг у тон до інтер’єру будинку. Вони привітно усміхалися, але не рушили з місця, щоб наблизитися до нас. Не хочуть налякати, здогадалась я.

– Карлайле, Есме, – перервав Едвардів голос нетривалу тишу, – познайомтеся з Беллою.

– Ласкаво просимо, Белло! – Карлайл підійшов до мене обережним, розміреним кроком. Невпевнено простягнув руку, я зробила крок назустріч і потиснула її.

– Приємно знову зустрітися, лікарю Каллен.

– Будь ласка, називай мене Карлайлом.

– Карлайле, – всміхнулась я йому, дивуючись із власної раптової впевненості. Відчула, як Едварду полегшало на душі.

Есме всміхнулася, підійшла, взяла мою простягнену руку. Її холодний кам’яний потиск виправдав мої очікування.

– Дуже приємно познайомитися, – щиро сказала вона.

– Спасибі. Я теж дуже рада знайомству з вами. Так і було. Це наче зустріти живого персонажа з казки – Білосніжку, наприклад.

– Де Аліса і Джаспер? – запитав Едвард, та відповіді не отримав – вони самі з’явилися згори на широких сходах.

– Привіт, Едварде! – екзальтовано загукала Аліса. Вона помчала сходами вниз, чорнокоса білошкіра блискавка, і різко, але граційно завмерла просто перед моїм носом. Карлайл та Есме метнули на неї застережливі погляди, але мені сподобалася її поведінка. Природна – для неї принаймні.

– Привіт, Белло! – сказала Аліса і нахилилася вперед, щоб поцілувати мене в щоку. Якщо раніше Карлайл з Есме виглядали як втілення обережності, то тепер вони ледве не втратили дар мови. Судячи з їхніх очей, вони були вражені, мене ж неймовірно потішило, що Аліса, здається, повністю схвалює мене. Я здивовано відчула, як поряд заціпенів Едвард. Я зиркнула на нього, та його вираз був не промовистіший за камінь.

– Ти так приємно пахнеш, я не помічала раніше, – зауважила Аліса, змусивши мене ще більше зніяковіти.

Схоже, інші не знали, що сказати. Потім униз спустився Джаспер – високий, схожий на лева. По моєму тілу розлилася легкість, я раптом почулася затишно, незважаючи на те, де я перебувала. Едвард пильно поглянув на Джаспера, одна брова злетіла вгору, – я пригадала, який саме дар у наймолодшого брата.

– Здрастуй, Белло! – сказав Джаспер. Він тримався на відстані, не подав руки, та поруч із ним неможливо було почуватися ніяково.

– Здрастуй, Джаспере! – сором’язливо всміхнулась я йому, всміхнулася всім. – Дуже приємно познайомитися з вами всіма. У вас надзвичайно красивий будинок, – додала я традиційну фразу.

– Дякую, – сказала Есме. – Ми щиро раді, що ти завітала до нас, – у її голосі забриніло почуття, я збагнула, що вона вважає мене хороброю.

Ще я зрозуміла, що Розалія та Еммет навряд чи вийдуть, і пригадала, як Едвард занадто безпосередньо заперечив моє припущення, що його родина не схвалює мене.

Від роздумів мене відірвав Карлайл; він не зводив пильного погляду з Едварда, на обличчі застиг напружений вираз. Краєчком ока я помітила, як Едвард кивнув.

Я відвела погляд убік, намагаючись бути ввічливою. Очі знову помандрували до прекрасного інструмента на підвищенні біля дверей. Мені раптом пригадалася дитяча мрія виграти у лотерею і купити для мами красиве фортепіано. Вона не бозна-який піаніст, грає для себе на старенькому піаніно, яке ми й придбали не новим, та я любила спостерігати за її грою. Щаслива, заглиблена у себе – у такі миті вона здавалася новою загадковою людиною, чимось більшим за «ма», яку я звикла сприймати як належне. Звичайно, вона змушувала мене брати уроки, але, як більшість дітей, я скиглила, доки мені не дозволили покинути це діло.

Есме зауважила мою цікавість.

– Ти граєш? – запитала вона, поводячи підборіддям у бік фортепіано.

Я похитала головою.

– Ні. Та воно таке гарне. Ваше?

– Ні! – засміялася вона. – Хіба Едвард не розповідав тобі, що він – чудовий музикант?

– Ні! – я блимнула примруженими очима на його зненацька невинний вираз. – Гадаю, я мала б здогадатися.

Тонкі брови Есме здивовано злетіли вгору.

– Едвард уміє робити все, правильно? – пояснила я. Джаспер тихо захихотів, Есме докірливо поглянула на Едварда.

– Сподіваюся, ти не хизувався. Це нечемно, – сердито сказала вона.

– Трішечки, – відверто засміявся він. Її вираз пом’якшав, вони обмінялися блискавичними поглядами, яких я не зрозуміла, втім, обличчя Есме здавалося майже нерухомим.

– Взагалі-то він поводився дуже скромно, – виправила я.

– Ну, зіграй для неї, – підбадьорливо сказала Есме.

– Ти щойно говорила, що хизуватися нечемно, – заперечив Едвард.

– З кожного правила існують винятки, – відповіла вона.

– Я б хотіла почути, як ти граєш, – обізвалась я.

– Так і буде, – Есме підштовхнула його до фортепіано. Він потягнув мене, всадовивши поряд на лавці.

Перш ніж торкнутися клавіш, він кинув на мене довгий сердитий погляд.

Пальці швидко замиготіли над клавішами зі слонової кістки, кімнату заповнила мелодія настільки складна та багатогранна, що неможливо було повірити: її грає лише одна пара рук. Я опустила голову і завмерла з розтуленим ротом. Позаду почулося тихеньке хихотіння, викликане моєю реакцією.

Едвард ніби між іншим зиркнув на мене (музика не припиняла линути) і підморгнув мені.

– Подобається?

– Це ти написав? – коли це до мене дійшло, я ледве не задихнулася.

Він кивнув.

– Улюблена п’єса Есме. Я заплющила очі, похитала головою.

– Що трапилося?

– Я почуваюся такою нікчемою.

Музика уповільнилася, змінилася, зазвучала ніжніше; на свій великий подив у сплетінні багатства нот я впізнала мелодію колискової.

– На її створення мене надихнула ти, – м’яко сказав Едвард. Музика наповнилася невимовною чарівністю.

Я просто оніміла.

– Знаєш, ти їм сподобалася, – довірливо повідомив він. – Особливо Есме.

Я озирнулася, та велетенська кімната вже виявилась порожньою.

– Куди вони поділися?

– Гадаю, тактовно дали нам можливість побути наодинці. Я зітхнула.

– Їм я сподобалася. Але Розалія та Еммет… – я замовкла, не знаючи, як висловити сумніви.

Едвард насупився.

– Не переймайся через Розалію, – сказав він, великі очі гляділи так переконливо. – Ти ще сьогодні познайомишся з нею.

Я скептично стиснула губи.

– А Еммет?

– Ну, він уважає мене божевільним – правильно, між іншим, – та проти тебе нічого не має. Він намагається переконати Розалію.

– Що саме її засмучує?

Не впевнена, що справді хочу дізнатися відповідь. Едвард глибоко зітхнув.

– Розалія найбільше страждає через те… чим ми є. Їй важко усвідомити, що хтось чужий довідався правду. І вона трохи заздрить тобі.

– Розалія заздрить мені? – недовірливо перепитала я, спробувавши уявити світ, де хтось запаморочливо вродливий, як Розалія, мав би реальні причини заздрити такій, як я.

– Ти – людина, – знизав він плечима. – Вона теж хотіла б бути живою.

– Ого, – приголомшено пробурмотіла я. – Втім, навіть Джаспер…

– Це моя робота, – сказав Едвард. – Я казав тобі, що він пристав на наш спосіб життя пізніше за решту. Я попередив його, щоб він тримався на відстані.

Я затремтіла на саму думку про можливі причини такої обачності.

– Есме та Карлайл… – випалила я, щоб Едвард не помітив.

– …раді бачити, що я щасливий. Власне, Есме було б байдуже, якби у тебе було третє вухо чи перетинчасті лапки. Вона ввесь час хвилювалася за мене, боялася, що зі мною щось серйозно не так, що я був занадто молодим, коли Карлайл перетворив мене… Вона екзальтоване створіння. Щоразу, коли я торкаюся тебе, вона мало не давиться від задоволення.

– Аліса здається… дуже захопленою.

– Аліса має своєрідний погляд на речі, – сказав він крізь стиснуті губи.

– Ти не збираєшся пояснювати, правда?

На мить між нами зав’язалася безсловесна розмова. Він усвідомив, що я знаю: він щось від мене приховує. Я збагнула, що він не розколеться. Принаймні не зараз.

– То що сказав тобі Карлайл до того, як ми заговорили про фортепіано?

Брови зійшлися докупи.

– Ти помітила, треба ж! Я знизала плечима.

– Звісно. Перш ніж відповісти, він кілька секунд замислено дивився на мене.

– Він хотів розповісти одну новину, але не знав, чи захочу я ділитися цим із тобою.

– Ти поділишся?

– Доведеться, тому що я збираюся трохи занадто авторитарно поводитися з тобою протягом наступних днів – чи тижнів – і не хотів би, щоб ти вважала мене тираном.

– Що трапилося?

– Нічого такого, правду кажучи. Аліса побачила, що незабаром до нас завітають гості. Вони знають, що ми тут, і зацікавилися нами.

– Гості?

– Так… ну, звісно, вони не такі, як ми, – маю на увазі їхній спосіб харчування. Вони, напевно, навіть не зайдуть у місто, та я однозначно не спускатиму з тебе очей, поки вони будуть тут.

Я затремтіла.

– Нарешті дочекалися мудрої реакції, – промимрив Едвард. – Я вже почав був думати, що у тебе геть-чисто відсутній інстинкт самозбереження.

Я залишила його слова без відповіді, відвернулася, очі помандрували просторою залою. Він прослідкував мій погляд.

– Ти очікувала на інше, правда? – запитав він самовпевненим голосом.

– Так, – визнала я.

– Ні тобі домовин, ні купи черепів у кутках; не знаю навіть, чи є у нас пристойна павутина… ти, мабуть, пережила страшне розчарування, – жартома додав він.

Я проігнорувала піддражнювання.

– Так багато світла… і простору.

Він посерйознішав і відповів.

– Це – єдине місце, де ми можемо не ховатися.

Пісня, яку він дотепер грав, моя колискова, наближалася до кінця, звучали фінальні акорди, насичені меланхолійним сумом. Остання нота болісно завмерла у повітрі.

– Спасибі тобі, – прошепотіла я і зрозуміла, що очі наповнилися сльозами. Я зніяковіло їх розтерла.

Він доторкнувся до краєчка мого ока, зловив одну сльозинку, пропущену мною. Підняв палець, замислено роздивляючись крапельку вологи. Потім блискавично (я не впевнена, чи сталося це насправді) поклав палець до рота, щоб скуштувати її на смак.

Я запитально поглянула на Едварда, він надовго вп’явся у мене поглядом, та зрештою всміхнувся.

– Не хочеш побачити решту будинку?

– Жодних домовин? – перепитала я, та сарказмові не вдалося повністю приховати легеньке, але щире нетерпіння, що охопило мене.

Едвард розсміявся, взяв мене за руку і повів подалі від фортепіано.

– Жодних домовин, – пообіцяв він.

Ми пішли вгору масивними східцями, рука ковзала гладенькими як атлáс поручнями. Стіни довгого коридору на другому поверсі оббиті були світло-жовтим деревом у тон дошкам дерев’яної підлоги.

– Кімната Розалії та Еммета… Кабінет Карлайла… Кімната Аліси… – водив він рукою, коли ми проминали чергові двері.

Він пішов би далі, та я намертво застигла в кінці коридору, недовірливо витріщившись на річ, що висіла на стіні просто над головою. Мій приголомшений вираз змусив Едварда захихотіти.

– Можеш сміятися, – сказав він. – Своєрідна іронія.

Мені було не смішно. Рука автоматично піднялася, я простягнула палець, ніби бажаючи торкнутися великого дерев’яного хреста, темний колір якого контрастував зі світлішим відтінком стіни. Я так і не торкнулася його, хоча мені було цікаво, чи насправді старе дерево гладеньке на доторк, як здається.

– Гадаю, він дуже старий, – сказала я. Він знизав плечима.

– Початок тридцятих років сімнадцятого століття, плюс-мінус пара років.

Я відірвала очі від хреста, щоб втупитися в свого супутника.

– Чому ви тримаєте його вдома? – запитала я.

– Ностальгія. Він належав Карлайловому батькові.

– Той збирав антикваріат? – невпевнено припустила я.

– Ні, він власноруч його вирізав. Хрест висів на стіні над кафедрою у парафії, де той проповідував.

Не знаю, зрадило мені обличчя, видавши шок, чи ні, та про всяк випадок я повернулася до розглядання простого стародавнього хреста. Я хутко порахувала в голові – йому понад триста сімдесят років. Тиша затягнулася, я тим часом намагалася осягнути розумом такий великий проміжок часу.

– Все гаразд? – стурбовано поцікавився Едвард.

– Скільки років Карлайлові? – тихо сказала я, проігнорувавши запитання і не відриваючи очей від хреста.

– Він нещодавно відсвяткував триста шістдесят другий день народження, – відповів Едвард. Я поглянула на нього – в моїх очах була написана тисяча запитань.

Він заговорив, уважно дивлячись на мене.

– Карлайл народився у Лондоні у тисяча шістсот сорокових, як він гадає. Тоді дати не занотовувалися точно, як зараз, принаймні для простих людей. Втім, це було якраз перед встановленням протекторату Кромвеля. [15]15
  Олівер Кромвель (1599–1658) – лорд-протектор Англії в 1653–1658 роках, лідер пуритан, військовий керівник громадянської війни в Англії.


[Закрыть]

Я намагалася вдавати спокій, знаючи, що він пильно спостерігає за мною, поки я слухаю. Завдання було б легшим, якби я не знала, що все почуте – правда.

– Карлайл був єдиним сином англіканського пастора. Мати померла, народжуючи його. Батько був фанатиком. Коли протестанти захопили владу, він почав завзято переслідувати католиків і представників інших релігій. Також він щиро вірив у реальність злих сил. Був ініціатором полювань на відьом, вовкулак… вурдалаків.

Почувши останнє слово, я завмерла. Впевнена, він помітив, та не зупиняючись говорив далі.

– Вони спалили багато невинних людей: справжніх створінь, яких він прагнув знищити, не так легко спіймати.

Коли пастор постарів, він поклав обов’язок проводити рейди на свого покірного сина. Спочатку Карлайл розчарував батька – він не поспішав з обвинуваченнями, не вмів бачити демонів там, де їх не існувало. Та він виявився наполегливішим і розумнішим за батька. Викрив клан справжніх вампірів, що мешкали у каналізаційних трубах, а вночі виходили на полювання. В часи, коли чудовиська не вважалися міфами чи легендами, багато з наших жили так.

Люди взялися за вила та смолоскипи, як же інакше, – цього разу короткий сміх пролунав зловісно, – і влаштували засідку там, де Карлайл бачив, як діти ночі зникали під землею. Нарешті один вампір вигулькнув на поверхню.

Едвард говорив дуже тихо; я напружилася, щоб не поґавити ні слова.

– Він, швидше за все, був дуже старим і слабким від голоду. Карлайл почув, як він попередив своїх латиною, відчувши запах юрби. Вурдалак побіг вулицями; Карлайл – прудкий двадцяти-трьохрічний юнак – першим помчав за ним. Створіння могло б легко втекти від переслідувачів, та Карлайл вважає, що було занадто голодним, тому розвернулося і напало на людей. Першим накинулося на Карлайла, але скоро підбігла решта, і вампіру довелося захищатися. Він прикінчив двох чоловіків і зник, прихопивши третього, а Карлайла залишив стікати кров’ю надворі…

Едвард замовк. Я відчула, що він редагує інформацію, щось приховує від мене.

– Карлайл знав, що зробить його батько. Тіла спалять – все, заражене чудовиськом, має бути знищене. Карлайл діяв інстинктивно, щоб урятувати собі життя. Поки натовп переслідував чудовисько та його жертву, він відповз подалі від дороги. Заховався у льосі, на три дні зарився у напівзогнилу картоплю. Це диво, що він зміг пролежати там тихо й не видати себе… За три дні перетворення закінчилося, він зрозумів, чим став.

Не знаю, що було написано на моєму обличчі, та Едвард раптом замовк.

– Як почуваєшся? – запитав він.

– Нормально, – запевнила я. Хоча я нерішуче прикусила губу, він, напевно, зауважив, як в очах спалахнула цікавість.

Він посміхнувся.

– Я гадаю, у тебе є ще кілька запитань до мене.

– Кілька. Посмішка розтягнулася над бездоганними зубами. Едвард рушив назад по коридору, тягнучи мене за собою.

– Тоді ходімо, – підбадьорив він. – Я покажу тобі.

Розділ 16
Карлайл

Він повів мене назад до кімнати, яку вже раніше ідентифікував як «кабінет Карлайла». На мить завмер перед дверима.

– Заходьте, – запросив Карлайлів голос.

Едвард відчинив двері до кімнати з високою стелею та великими вікнами, що гляділи на північ. Стіни теж були обшиті деревом, тільки темнішим, – всюди, де їх не затуляли книжкові полиці, що вежами підносилися ледве не до стелі. Я ніколи не бачила більше книжок, хіба що у бібліотеці.

Карлайл сидів у шкіряному кріслі за величезним письмовим столом червоного дерева. Він саме розташував закладку поміж сторінками товстезного тому, який тримав у руках. Приблизно так я завжди уявляла кабінет декана коледжу – от тільки Карлайл на вигляд занадто молодий, як на господаря такого кабінету.

– Чим можу прислужитися? – приязно поцікавився він, підводячись.

– Я хотів показати Беллі частину нашої історії, – сказав Едвард. – Тобто, власне, твоєї.

– Ми не хотіли вам заважати, – вибачилась я.

– Ви мені не заважаєте. Звідки ти збираєшся почати?

– З «Візниці», – відповів Едвард, ніжно кладучи руку мені на плече і розвертаючи обличчям до дверей, у які ми щойно увійшли. Щоразу, коли він торкався мене, навіть випадково, прискорене серцебиття чути було за кілометр. Присутність Карлайла тільки посилила зніяковіння.

Стіна, на яку ми наразі дивилися, відрізнялася від решти. Замість книжкових полиць її прикрашало безліч картин у рамах різного розміру; одні з них вабили око яскравими кольорами, інші були чорно-білі. Я спробувала відшукати певну логіку, мотив, що об’єднував би колекцію, та побіжний огляд не виявив нічого.

Едвард потягнув мене до лівого краю стіни, зупинившись перед невеликою, написаною олійною фарбою картиною у невигадливій дерев’яній рамці. Вона нічим не вирізнялась на тлі більших та яскравіших творів мистецтва; намальована різними відтінками сепії, зображала місто у мініатюрі, представлене крутими дахами, над якими височіли тоненькі шпилі кількох поодиноких веж. На передньому плані домінувала широка ріка, перерізана мостом, вкритим предметами, що скидалися на маленькі собори.

– Лондон тисяча шістсот п’ятдесятих, – сказав Едвард.

– Лондон моєї юності, – додав Карлайл за метр позаду від нас. Я стрепенулася: він підійшов зовсім нечутно. Едвард стиснув мою руку.

– Ти розкажеш сам? – запитав Едвард. Я ледь обернулася, щоб побачити реакцію Карлайла.

Він перехопив мій погляд, усміхнувся.

– Я б охоче, – відповів він. – Та я, власне кажучи, запізнююся. Сьогодні вранці зателефонували з лікарні – доктор Сноу взяв лікарняний. До того ж ти знаєш історію не гірше за мене, – додав він, посміхнувшись Едвардові.

Нелегко було осягнути дивне поєднання: щоденні турботи лікаря з невеликого містечка – та обговорення його юності у Лондоні сімнадцятого сторіччя.

Не приємніше було знати, що лише моя присутність змушує його говорити вголос.

Обдарувавши мене теплою усмішкою, Карлайл залишив кімнату.

Я надовго втопила погляд у маленькій картині рідного міста Карлайла.

– Що трапилося потім? – зрештою запитала я, подивившись на Едварда, котрий спостерігав за мною. – Коли Карлайл усвідомив, що трапилося з ним далі?

Його очі помандрували назад до картин, я прослідкувала погляд, щоб побачити, яке полотно привернуло його увагу тепер. Це виявився більший за розміром пейзаж у тьмяних осінніх барвах – глуха напівтемна галявина у лісі; на задньому плані видніється крутий шпиль гори.

– Зрозумівши, на що перетворився, – тихо сказав Едвард, – Карлайл повстав проти цього. Намагався накласти на себе руки. Та це не легко.

– Як? – я не збиралася ставити запитання вголос, слово вихопилося через шок.

– Він стрибнув униз з великої висоти, – безпристрасно сказав Едвард. – Намагався втопитися в океані… та нове життя тільки почалося, він був вельми міцним. Дивовижно, як він міг опиратися… голоду… відразу після перетворення. Інстинкт наймогутніший на початку, непереможний. Та він відчував таку відразу до себе, що знайшов сили спробувати заморити себе голодом.

– Це можливо? – запитала я слабким голосом.

– Ні, існує дуже мало способів нас убити.

Я розтулила рот, щоб запитати, та Едвард заговорив перший.

– Він зголоднів і поступово ослабнув. Тримався якнайдалі від людей, усвідомлюючи, що сила волі також не зростає. Місяцями він блукав ночами у пошуках найбезлюдніших місць, блукав і ненавидів себе.

Однієї ночі повз його схованку проходило стадо оленів. Його мучила спрага настільки дика, що він не замислюючись напав на них. Сила повернулася до нього, він зрозумів, що має вибір, що не обов’язково бути огидним чудовиськом. Хіба в минулому житті він не їв оленину? У наступні місяці народилася нова філософія. Він міг існувати й не бути демоном. Він повернув собі сенс життя.

Він почав краще використовувати час. Він завжди був розумним, прагнув навчатися. Тепер у нього попереду була ціла вічність. Він навчався вночі, вдень складав плани. Поплив до Франції і…

–  Попливдо Франції?

– Безліч людей перепливали Ла-Манш, Белло, – терпляче нагадав Едвард.

– Воно то так, правда. Просто у цьому контексті прозвучало цікаво. Продовжуй.

– У нас добре виходить плавати…

– У тебе все виходить добре, – підхопила я. Він чекав, на обличчі застиг потішений вираз.

– Я більше не перебиватиму, обіцяю. Він похмуро хихотнув і закінчив речення.

– …тому що формально нам не потрібно дихати.

– Ти…

– Ні, ні, ти обіцяла, – розсміявся він, ніжно прикладаючи холодний палець до моїх вуст. – Хочеш почути історію чи ні?

– Ти не можеш повідомляти такі речі й очікувати, що я промовчу, – промимрила я крізь напівзатулений рот.

Едвард забрав руку, вона спочила на моїй шиї. Серцебиття прискорилося, та я не здавалася.

– Тобі не потрібно дихати? – наполегливо поцікавилась я.

– Ні, не потрібно. Просто звичка, – знизав він плечима.

– Як довго ти можеш… не дихати?

– Необмежену кількість часу, гадаю. Не знаю. Стає трохи незручно – не відчуваєш запахів.

– Трохи незручно, – луною повторила я.

Я не звертала уваги на власний вираз обличчя, та щось у ньому змусило Едварда посмутніти. Рука впала й завмерла вздовж тіла, він закам’янів, очі пильно втупилися у моє лице. Тиша затягнулася. Він був незворушний як статуя.

– Що з тобою? – шепнула я, торкаючись застиглого обличчя. Від мого доторку воно пом’якшало, Едвард зітхнув.

– Я чекаю, коли це нарешті станеться.

– Що станеться?

– Я знаю, що настане мить, коли я скажу тобі щось, чи ти щось побачиш, і це буде занадто. Ти втечеш від мене з переляканим криком, – на вустах промайнула напівусмішка, та очі залишилися серйозними. – Я не зупинятиму тебе. Я хочу, щоб це сталося, тому що прагну для тебе безпеки. Але водночас я хочу бути з тобою. Два бажання, що неможливо поєднати… – не договорив він, пильно вдивляючись у мене. Чекав.

– Я нікуди не втечу, – пообіцяла я.

– Поживемо – побачимо, – сказав він, посміхаючись. Я кинула на нього сердитий погляд.

– Отже продовжуй – Карлайл поплив до Франції…

Едвард помовчав, подумки повертаючись до оповіді. Інстинктивно зиркнув на іншу картину – найяскравішу, у найвигадливішій рамі, найбільшу; вона була вдвічі ширша за двері, поруч із якими висіла. На полотні яскраві фігурки у роздмуханих вітром шатах звивалися навколо високих колон та звішувалися з мармурових балконів. Не можу сказати, був це сюжет з грецької міфології – чи персонажі, які ширяли в хмарах у верхній частині картини, мали би бути біблійними.

– Карлайл переплив до Франції і помандрував далі Європою, до тамтешніх університетів. Вночі він вивчав музику, природничі науки, медицину і знайшов покликання, спокуту в порятункові людських життів, – на Едвардовому обличчі з’явився захват, майже благоговійна повага. – Я не можу адекватно передати його внутрішню боротьбу; два століття нестерпно болісних зусиль знадобилося Карлайлові, щоб удосконалити самовладання. Зараз він повністю нечутливий до запаху людської крові, улюблена робота не приносить страждань. Там, у лікарні, він знаходить справжній спокій…

На довгу хвилину Едвард втупився у нікуди. Потім, здається, раптом пригадав, до чого вів. Постукав пальцем по велетенській картині перед нами.

– Навчаючись в Італії, він зустрів інших. Вони виявилися набагато цивілізованішими та освіченішими, ніж привиди лондонських каналізацій.

Він торкнувся зображеної на найвищому балконі четвірки нерухомих фігур, що спокійно споглядали хаос унизу. Я уважно роздивилася групу і, здивовано усміхнувшись, зрозуміла, що впізнаю чоловіка з золотим волоссям.

– Солімена [16]16
  Франческо Солімена (1657–1747) – італійський художник епохи пізнього бароко. Жив і працював у Неаполі.


[Закрыть]вважав Карлайлових друзів своїми музами. Він часто малював їх як богів, – хихотнув Едвард. – Аро, Марк, Гай, – сказав він, вказуючи на решту чоловіків. Двоє мали чорне волосся, третій – білосніжне. – Нічні покровителі мистецтва.

– Що з ними сталося? – вголос поцікавилась я, палець завмер на сантиметр від фігур на полотні.

– Вони досі там живуть, – знизав Едвард плечима. – Як жили протягом не одного тисячоліття. Карлайл залишався з ними недовго, кілька десятиліть. Він надзвичайно захоплювався їхньою освіченістю, витонченістю, та вони наполегливо намагалися вилікувати його від антипатії до «природного джерела їжі», як вони це називали. Вони силкувалися переконати його, він намагався переконати їх – марно, звісно. Тоді Карлайл вирішив вирушити до Нового Світу. Він мріяв відшукати подібних до себе. Бачиш, йому було дуже самотньо.

Тривалий час він не знаходив нікого. Та оскільки чудовиська стали для людей казковими персонажами, він відкрив, що може жити поруч із людьми, наче сам є одним із них. Він почав медичну практику. Але товариство, якого він прагнув усім серцем, залишалося забороненим плодом; він не міг ризикнути завести близьке знайомство.

Коли спалахнула епідемія грипу, він працював у нічну зміну в лікарні в Чикаго. Декілька років у його голові крутилася думка, він майже вирішив діяти: оскільки він не може знайти товариша, то створить його. Карлайл до кінця не розумів, як відбулося його власне перетворення, тому вагався. Ідея відібрати у когось життя, як відібрали у нього, викликала у Карлайла огиду. В такому стані він натрапив на мене. Надії на одужання не було; мене залишили у палаті з помираючими. Карлайл доглядав за батьками і знав, що у мене нікого немає. І вирішив спробувати…

Едвардів голос, наразі майже шепіт, обірвався. Крізь західні вікна він утупився кудись невидющим поглядом. Хотіла б я знати, що за образи нуртують у його мозку: Карлайлові спогади – чи власні? Я тихо чекала.

Потім він обернувся до мене, риси осяяла ніжна янгольська усмішка.

– Так ми і підійшли до кінця історії, – підсумував він.

– Відтоді ти ніколи не розлучався з Карлайлом? – поцікавилась я.

– Майже ніколи.

Він легко поклав руку на мою талію і потягнув мене за собою, прямуючи до коридору. Я глипнула назад, на стіну з картинами; цікаво, коли-небудь вдасться послухати інші історії?

Ми пішли коридором далі, Едвард відмовчувався, тому я запитала:

–  Майже? Він зітхнув – схоже, йому не дуже хочеться відповідати.

– У мене був типовий напад підліткового бунтарства – років через десять після народження… перетворення… називай, як хочеш. Карлайлова відмова від традиційного харчування видалася мені непереконливою, я образився за обмеження мого апетиту, тому на якийсь час покинув його і жив сам.

– Справді? – його слова більше заінтригували мене, ніж злякали, хоча мало би бути навпаки.

Він відчув це. Я смутно усвідомлювала, що ми йдемо до наступних сходів, та не звертала особливої уваги на інтер’єр.

– Це тебе не відштовхує?

– Ні!

– Чому ні?

– Гадаю, це… має сенс.

Едвард голосно загиготів – голосніше, ніж раніш. Ми піднялися сходами вгору й опинилися в іншому коридорі.

– З часу нового народження, – промимрив він, – я мав перевагу, умів читати думки всіх, хто перебував поруч, людей і не-людей. Тому знадобилося десять років, щоб поставити під сумнів авторитет Карлайла – я бачив його непідробну щирість, розумів, чому він веде таке існування.

Не минуло і пари років, як я повернувся до Карлайла та визнав правильність його поглядів. Я гадав, що уникну… депресії – породження совісті. Знаючи думки здобичі, я уникав полювати на невинних і переслідував лише поганців. Коли я йшов у темній алеї за вбивцею, що непомітно скрадався за юною дівчиною, коли я рятував її, це не могло бути жахливим учинком…

Я затремтіла: описане чіткою картиною постало перед очима – ніч, алея, перелякана дівчина, темна постать позаду. І Едвард, Едвард на полюванні, жахливий і прекрасний як юний бог, нездоланний, непереможний. Вона була вдячна, та дівчина, чи злякалася ще більше?

– Та з плином часу я почав бачити у своїх очах чудовисько. Не можна втекти від тягаря забраних людських життів, яким би не було виправдання. Я повернувся до Карлайла та Есме. Вони ласкаво прийняли мене, як блудного сина. Дали мені більше, ніж я заслуговував.

Ми зупинилися перед останніми дверима у коридорі.

– Моя кімната, – повідомив Едвард, відчиняючи двері та буксируючи мене всередину.

Великі, на всю стіну, як і в залі внизу, вікна його кімнати виходили на південь. Напевно, задня стіна будинку повністю скляна. З вікон відкривався краєвид на вигини Сол-Дак-Ривер, на праліси аж до Олімпійських гір. [17]17
  Олімпійські гори – ізольований гірський масив в системі Берегових хребтів у штаті Вашингтон у США.


[Закрыть]Гори видавалися ближчими, ніж я уявляла.

Західну стіну обліпили полички з дисками. Кімната була начинена краще за музичну крамницю. В кутку стояла наворочена звукова система з тих, яких мені страшно торкатися: впевнена, щось зламаю. Ліжка не було, тільки широкий, комфортний на вигляд шкіряний диван. На підлозі лежав густий жовтий килим, стіни завішані були портьєрами з важкої тканини, на тон темнішими за килим.

– Хороша акустика? – припустила я.

Едвард захихотів, кивнув.

Узяв пульт і ввімкнув стереосистему. Незважаючи на маленьку гучність, здавалося, що живий бенд грає приємний джаз тут-таки, у кімнаті. Я пішла поглянути на дивовижну музичну колекцію.

– Як ти пам’ятаєш, де що лежить? – запитала я, не в змозі відшукати логіку чи послідовність у назвах.

Едвард слухав упіввуха.

– Ну, за роком і згідно з власними вподобаннями на той час, – неуважно відповів він.

Я повернулася, він дивився на мене, в очах застиг особливий вираз.

– Що?

– Я був готовий відчути… полегшення. Ти все знаєш, немає потреби щось від тебе приховувати. Та я не очікував відчути більше. Мені це подобається. Я почуваюся… щасливим, – він знизав плечима, злегка усміхнувся.