Текст книги "Сутінки"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 24 страниц)

– Таке визначення має право на існування.

– Яке тоді твоє? Він проігнорував запитання і поставив своє.

– Ти не думаєш, що страшним можу бути я? – він звів брову, тінь усмішки освітила обличчя.

Я на хвильку замислилася, міркуючи, що саме він хоче почути – правду чи брехню, і нарешті зупинилася на правді.

– Ну, я думаю, ти можеш бути страшним, коли тобі цього хочеться.

– А зараз ти боїшся мене? – усмішка розтанула, божественне обличчя стало серйозним.

– Ні, – швидко випалила я. Вуста знову прикрасила посмішка.

– Тепер твоя черга розказувати про сім’ю, – сказала я, щоб відвернути Едварда від роздумів. – Напевно, ця розповідь виявиться набагато цікавішою за мою.

Він одразу насторожився.

– І що ти хочеш знати?

– Каллени тебе всиновили? – миттю звернулась я по підтвердження.

– Так. Після хвилинного вагання я запитала:

– Що трапилося з твоїми батьками?

– Вони померли багато років тому, – холодно відповів він.

– Мені шкода, – промимрила я.

– Я майже зовсім їх не пам’ятаю. Карлайл і Есме стали для мене батьками давним-давно.

– Ти їх любиш.

Я в цьому не сумнівалася. Це було очевидно з його тону, коли він говорив про них.

– Так, – усміхнувся він. – Вони – найкращі на землі.

– Щасливчик.

– Я знаю.

– А твої брат і сестра? Він кинув оком на годинник на панелі.

– На даний момент мій брат із сестрою, як і Джаспер із Розалією, навряд чи будуть у захваті, коли їм доведеться мокнути під дощем, чекаючи на мене.

– Ой, вибач, тобі вже, напевно, час їхати. Мені не хотілося виходити з авта.

– А ти, гадаю, не проти, щоб пікап опинився перед будинком до того, як шеф місцевої поліції повернеться додому, щоб тобі не довелося розповідати йому про інцидент на біології, – вишкірився Едвард.

– Голову даю на відтин, він уже в курсі. Форкс і секрет – поняття несумісні, – зітхнула я.

Він розсміявся, але ненадовго.

– Бажаю гарно провести час на узбережжі… гарної вам погоди для сонячних ванн, – він поглянув у стіну дощу.

– Ми не побачимося завтра?

– Ні. У нас із Емметом вихідні почнуться у п’ятницю.

– Чим же ви будете займатися?

Друг може поставити таке запитання, правда? Я сподівалася, Едвард не відчує розчарування у моєму голосі.

– Ми підемо в похід у Каскадні гори, [7]7
  Каскадні гори – одне з головних гірських пасом Північної Америки, що тягнеться від Британської Колумбії до північної Каліфорнії.


[Закрыть]на південь від Рейніра. [8]8
  Рейнір – вулкан у штаті Вашингтон, належить до Каскадних гір, міститься на південний схід від Сієтла.


[Закрыть]

Пригадую, Чарлі розповідав про часті сімейні вилазки Калленів на природу.

– Чудово, гарного вам відпочинку, – я намагалася говорити радісно. Втім, не думаю, що мені вдалося надурити Едварда. У куточках прегарних вуст тремтіла посмішка.

– На вихідних зробиш дещо для мене? – він обернувся і зараз дивився мені просто у вічі, безсоромно використовуючи всю силу палючих золотих зіниць.

Я безпомічно кивнула.

– Не ображайся, але ти, здається, належиш до людей, котрі притягують до себе неприємності, наче магніт. Тому… будь ласка, не впади в океан, не потрап під машину, ну і… нічого в такому дусі. Гаразд? – хитро вищирився він.

Від його слів моя безпомічність випарувалася без сліду. Я пильно поглянула на Едварда.

– Зроблю все, що зможу, – відтяла я, вискакуючи під дощ і щосили грюкаючи дверцятами.

Коли «вольво» рушило з місця, на бездоганних вустах сяяла посмішка.

Розділ 6
Страшні історії

Сидячи в кімнаті та намагаючись зосередитися на третьому акті «Макбета», я уважно дослухалася до звуків за вікном. Навіть крізь шум дощу, думала я, складно не почути ревіння двигуна. Та коли я вкотре крадькома зиркнула на вулицю з-під фіранки, пікап стояв на звичному місці.

Не можна сказати, що я палко бажала настання п’ятниці; і зрештою вона більше ніж виправдала мої не-очікування. Не варто й казати, що кожен учень вважав справою честі висловитися з приводу моєї непритомності. Джесика, здається, взагалі витягнула з цього випадку все, що змогла. На щастя, Майк не базікав зайвого, ніхто наче не підозрював про участь Едварда. Звичайно, Джесика засипала мене запитаннями щодо подій у кафетерії.

– Що хотів учора Едвард Каллен? – поцікавилася вона на тригонометрії.

– Не знаю, – чесно зізналась я. – Він так і не пояснив до пуття, що йому потрібно.

– Ти жестикулювала і мала такий вигляд, наче тобі по голові цеглиною заїхали.

Як їй хочеться докопатися до істини!

– Невже? – я намагалася вдати байдужість.

– Знаєш, ніколи не бачила, щоб він сидів за ланчем із кимось, крім родичів. Це було дивно.

– Дивно, – погодилась я. Спіймавши облизня, Джесика розчарувалася і роздратовано війнула чорними кучерями. Ще б пак, вона сподівалася почути щось, з чого потім зліпить історію, яку всім розповідатиме.

Найгіршим у п’ятницю виявилося те, що хоча я знала – Едвард не прийде до школи, все одно сподівалася на диво. Заходячи до кафетерію із Джесикою та Майком, я не втрималася і поглянула на його стіл. Розалія, Джаспер і Аліса розмовляли, їхні голови майже торкалися одна одної. Мене огорнув відчай, коли я усвідомила, що мине хтозна-стільки часу, перш ніж я знову побачу Едварда.

За нашим столом усіх переповнювали плани на наступний день. Майк – ходяче уособлення жвавості – покладав великі надії на місцевого метеоролога, котрий обіцяв сонячну суботу. От уже дійсно: поки не побачу на власні очі – не повірю. Принаймні сьогодні потеплішало – надворі п’ятнадцять градусів. Можливо, подорож до океану виявиться не зовсім жалюгідною.

Під час ланчу я перехопила пару недружніх поглядів Лорен, причини яких я не розуміла, доки ми всі разом не попрямували до виходу. Я йшла відразу за нею, менш ніж за крок від гладенького, штучно-білого волосся, про що вона не здогадувалася.

– …і чому це Белла, – (ім’я було вимовлене презирливо), – не сидить тепер зі своїми любими Калленами, – прошипіла вона на вухо Майкові. Ніколи не звертала уваги, який у неї неприємний, гугнявий голос; не менше мене здивувала безпричинна злість. Ми ніколи близько не спілкувалися і, безсумнівно, не знали одна одну настільки добре, щоб Лорен мала підстави зненавидіти мене. Принаймні я так думала.

– Вона – мій друг і сидітиме з нами, – прошепотів у відповідь не без власницьких ноток вірний Майк. Мені не хотілося слухати далі, я пропустила вперед Джесику з Анжелою.

Того дня за вечерею Чарлі захоплено обговорював майбутню поїздку в Ла-Пуш. Гадаю, він почувався винним, що залишає мене саму на вихідних, але забагато років вибудовував власні звички, щоб відмовитися від них зараз. Звичайно, він знав імена усіх учнів, котрі поїдуть зі мною, і їхніх батьків, і, ймовірно, дідусів і бабусь. Здається, він схвалював нашу ідею. Цікаво, чи поставився б він схвально до поїздки у Сієтл із Едвардом Калленом. Це, звісно, якби я збиралася сказати батькові.

– Тату, ти знаєш район Каскадних гір на південь від Рейніра? – запитала я ніби ненароком.

– Так, а що? Я знизала плечима.

– Кілька людей у школі говорили, що збираються туди на пікнік.

– Це не зовсім годяще місце для походу на природу, – здивувався він. – Там чимало ведмедів. Здебільшого люди їздять туди під час мисливського сезону.

– М-м-м, – пробурмотіла я. – Тоді я, напевно, щось переплутала.

Я збиралася поспати довше, та мене збудило незвично яскраве світло. Я розплющила очі й побачила чіткі жовті промені, що пронизували фіранки. Не можу повірити! Я помчала до вікна, щоб перевірити здогадку. На небі насправді сяяло сонце. Не в тій частині небосхилу, де воно, по ідеї, мало б бути, занадто низько, якесь наче менше за нормальне, але це точно воно, сонечко. Ближче до обрію купчилися хмари, та в центрі неба радував око великий шматок чистої блакиті. Я надовго приклеїлася до вікна, боячись, що коли піду, хмари знову затулять сонце.

Ньютонівська крамниця «Олімпійське спорядження» розташувалась якраз на виїзді з міста, на півночі. Я бачила її раніше, хоча ніколи там не зупинялася, не маючи особливої потреби у спорядженні, необхідному для довгого проживання на природі. На стоянці я помітила Майків «субурбан» і Тайлерову «сентру». Підрулюючи до них, я зауважила групу, що стояла перед бездоріжником – Ерик разом із двома хлопцями з нашого класу, якщо не помиляюсь, їх звали Бен і Конор, Джес в оточенні Анжели і Лорен, поруч із ними три дівчини, на одну з яких я впала на фізкультурі в п’ятницю. Остання демонстративно витріщилася на мене, коли я виходила із пікапа, і щось заторохтіла на вухо Лорен. Та метельнула блондинистим волоссям, нагородивши мене презирливим поглядом.

Бачу, день видасться критичним, інакше не скажеш.

Принаймні Майк зрадів, побачивши мене.

– Ти приїхала! – задоволено заволав він. – Я казав, що сьогодні буде сонячно, бачиш?

– Я обіцяла, що буду, от і приїхала, – нагадала я йому.

– Ми чекаємо на Лі й Саманту… якщо ти нікого не запрошувала, – додав Майк.

– Ні, – збрехала я з легким серцем, сподіваючись, що обман не викриють і водночас бажаючи, щоб трапилося диво і з’явився Едвард.

Майк був задоволений.

– Поїдеш у моїй машині чи у мінівені мами Лі?

– У твоїй, звичайно.

Він усміхнувся на всі тридцять два зуби. Як легко зробити Майка щасливим!

– Ти отримаєш найкраще місце, – пообіцяв він. Я намагалася приховати досаду. Шкода, що не можна зробити щасливими заразом Майка й Джесику – я помітила, як вона сердито поглядає на нас.

Утім, кінець кінцем усе обернулося на краще. Лі привів іще двох людей, раптом кожне місце стало на вагу золота. Я примудрилася втиснути Джес між собою і Майком на переднє сидіння «субурбана». Майк міг би відреагувати на це люб’язніше, але хоча б Джес здавалася задоволеною.

Від Форкса до Ла-Пуша п’ятнадцять миль; здебільшого дорога в’ється поміж розкішних густих зелених лісів, двічі перерізаючи широку річку Квілеут. Я раділа, що сиджу біля вікна. Ми опустили скло, – дев’ятеро людей у «субурбані» аж забагато для нападу клаустрофобії, – і я намагалася ввібрати шкірою кожен сонячний промінчик. Ми з Чарлі неодноразово відвідували пляжі біля Ла-Пуша під час моїх літніх візитів до Форкса, тому півмісяць Першого пляжу завдовжки в милю я побачила не вперше. Та у мене щоразу перехоплювало подих, коли я тут опинялася. Навіть освітлена сонячним промінням вода залишалася темно-сірою, білими бурунами розбиваючись об похмурий скелястий берег. Зі сталевих прибережних вод підіймалися острівці з абсолютно прямовисними стінами: різні заввишки, всі вони були увінчані височенними суворими соснами, що ніби летять над урвищем. Лише тоненька смужечка власне піску окантовувала пляж біля крайки води; далі його вкривали мільйони великих гладких валунів, що здалеку видавалися одноманітно сірими, та зблизька виявлялися теракотовими, кольору морської хвилі, світло-ліловими, сірувато-блакитними, тьмяно-золотавими. На лінії припливу лежали підмиті хвилями велетенські дерева, схожі на кістки доісторичних чудовиськ, вибілені солоною водою, деякі звалені докупи на межі лісу, інші самотньо залишені відливом оддалік, там, де море не могло їх забрати.

Від хвиль віяло прохолодним і солоним бризом. Пелікани ширяли над водою, чайки і орел-самітник бовваніли у височині. Хмари рядами обступили небо, погрожуючи щомиті захопити його, але наразі жовтий ореол хоробро сяяв на блакитному полотні.

Ми спускалися вниз до узбережжя, Майк прямував до кільця із морених колод, що вже, очевидячки, не раз правили за місце для пікніків на кшталт нашого. В центрі виднілося коло від багаття, заповнене чорним попелом. Ерик із хлопцем, здається, Беном, збирали відірвані гілки із сухіших куп, що лежали біля лісу. Незабаром над залишками вогнища виріс вігвам із нових дров.

– Ти коли-небудь бачила, як горить морене дерево? – запитав Майк. Я вмостилася на імпровізованій лавці кольору кістки, решта дівчат, жваво базікаючи, влаштувалися з другого боку. Майк присів навколішки перед дровами, підпалюючи запальничкою тоншу галузку.

– Ні! – сказала я, коли він обережно прихилив тліючу хворостинку до вігваму.

– Значить, тобі сподобається – дивися на колір, – він запалив другу галузку і поклав її поряд із першою. Полум’я швидко подерлося вгору по сухому дереву.

– Вогонь блакитний! – здивувалась я.

– Це через сіль. Красиво, правда? – він запалив іще одну гілочку, розташував її там, де вогонь не хотів розгоратися, і сів поруч зі мною. Добре хоч, що з другого боку в нього опинилася Джес, котра відразу повернулася і зробила спробу заволодіти його увагою. Я не відривала очей від блакитних і зелених вогняних язиків, що, тріскочучи, високо здіймалися в небо.

За півгодини веселих розмов частина хлопців захотіла вирушити до розташованих поблизу припливних басейнів. Виникла дилема. З одного боку, я любила припливні басейни, вони захоплювали мене з дитинства, це – одні з небагатьох речей, на котрі я очікувала з нетерпінням, приїжджаючи до Форкса. З іншого боку, я часто в них падала. Невелика біда, коли тобі сім років і тебе тримає за руку тато. Мені пригадалося Едвардове прохання – не впасти в океан.

Остаточне рішення я ухвалила завдяки Лорен. Вона не хотіла йти до басейнів і, власне, не могла, враховуючи її взуття. Більшість дівчат, за винятком Джесики та Анжели, теж забажали залишитися на пляжі. Я дочекалася, коли Тайлер з Ериком заявили, що охоронятимуть дівчат, а потім без зайвого шуму приєдналася до групи, що збиралася йти. Помітивши, що я з ними, Майк широко мені всміхнувся.

Похід видався недовгим, хоча мені не сподобалося, що густі крони дерев затулили сонце. Зелене світло лісу дивно дисгармоніювало із реготом підлітків, занадто похмуре і зловісне, щоб пасувати до веселих жартів, котрі лунали навколо. Мені доводилося уважно дивитися навколо, щоб уникнути гілок над головою і коренів під ногами. Я швидко залишилася позаду групи. Лише дивом я вибралася зі смарагдового царства і знову опинилася на скелястому березі. Був відплив, відливна ріка пропливала повз нас, прагнучи повернутися до безодні океану. Вздовж її вкритих галькою берегів роїлися життям мілкі басейни, що ніколи не висихали до дна.

Я щосили намагалася занадто не нахилятися над маленькими океанічними озерцями. Інші безстрашно перестрибували з каменя на камінь, небезпечно балансуючи на межі. Я відшукала надійний на вигляд валун на краю одного з найбільших басейнів і обережно на ньому вмостилася, зачарована красою природного акваріума піді мною. Актинії, ці вишукані букети морських анемон, безперервно гойдалися в невидимій течії; звивисті спіральні мушлі швидко рухалися біля берегів, ховаючи в собі крабів; морські зірки нерухомо прикипіли до каміння та одна до одної, в той час як невеличкий чорний вугор із яскравими білими смугами похитувався серед соковито-зелених водоростей, чекаючи на повернення моря. Я повністю розчинилася у навколишній красі, за винятком маленької частини, котра гадала, чим зараз займається Едвард, і намагалася уявити, що він сказав би, опинившись тут, поруч зі мною.

Зрештою хлопці зголодніли, я неохоче підвелася, щоб повертатися з ними. Цього разу, йдучи через хащі, я намагалася не відставати; не дивно, що я кілька разів упала. Долоні прикрасила пара неглибоких подряпин, джинси на колінах набули трав’яно-зеленого кольору – в цілому, все могло бути гірше.

Діставшись Першого пляжу, ми побачили, що група, яку ми там залишили, збільшилася. Наблизившись, ми зауважили блискуче, пряме й чорне волосся і мідно-червону шкіру новоприбулих – підлітків з індіанської резервації, що прийшли поспілкуватися. Їстівні запаси наминалися повним ходом; хлопці поквапилися отримати свою частку, поки Ерик представляв кожного, хто заходив у коло із мореного дерева. Ми з Анжелою підійшли останні; коли Ерик назвав нас, я помітила, як трохи молодший хлопець, що сидів на камені біля вогню, із цікавістю поглянув на мене. Я сіла поруч із Анжелою, Майк приніс нам сандвічі й кілька видів содової на вибір. Тим часом найстарший на вигляд хлопець із гостей швидко і голосно пробубнів імена решти сімох. Я запам’ятала лише, що одну дівчину звали Джесика, а хлопця, який звернув на мене увагу, – Джейкоб.

Добре сидіти біля Анжели – вона належить до людей, які не діють на нерви і не вважають за потрібне вставляти свої п’ять копійок у кожну паузу в розмові. Тому завдяки їй, поки ми їли, я змогла спокійно заглибитись у роздуми. Я міркувала про те, як непослідовно тече час у Форксі, зливаючись інколи у розмиту пляму з поодинокими картинками, котрі чітко виділяються із загального масиву. А потім, в інші моменти, кожна секунда набуває важливості й закарбовується в пам’яті. Я не мала сумнівів, чому так виходить, – це мене і хвилювало.

Під час ланчу почали збиратися хмари, крадькома захоплюючи блакитне небо, темними стрілами щохвилинно ціляючи в сонце, кидаючи вздовж пляжу довгі тіні й надаючи хвилям сталевого відтінку. Поївши, народ почав розбрідатися хто куди по двоє чи по троє. Дехто підходив до води, стрибаючи з каменя на камінь над неспокійною хвилястою поверхнею. Інші збиралися у другу експедицію до припливних басейнів. Майк – за незмінної підтримки Джесики – планував відвідати єдину в селищі крамницю. Частина місцевих пішла з ними, інші приєдналися до походу. Коли всі розійшлися, я залишилася сидіти сама на мореній колоді. Лорен із Тайлером слухали плеєр, який у когось вистачило кебети привезти з собою, троє підлітків із резервації вмостилися навколо вогнища. Серед них був малий на ім’я Джейкоб і найстарший хлопець, що виступав у ролі речника.

За кілька хвилин потому, як Анжела знову помандрувала до басейнів, Джейкоб звівся на ноги. Кінцевою метою променаду виявилося місце біля мене. На вигляд Джейкобу було років чотирнадцять, хай п’ятнадцять, він мав довге блискуче волосся, затягнуте гумкою в хвостик, красиву шовковисту шкіру червонувато-коричневого кольору, темні, глибоко посаджені очі над високими вилицями. Його підборіддя зберігало натяк на дитячу повноту. Коротше кажучи, в цілому дуже симпатичне личко. Одначе позитивне враження від зовнішності зіпсували перші слова, що я почула від нього.

– Ти – Ізабелла Свон, так?

Я ніби знову повернулася у перший день у школі.

– Белла, – зітхнула я.

– Я – Джейкоб Блек, – простягнув він руку у дружньому жестові. – Ви купили татів пікап.

– О, – полегшено видихнула я, потискаючи гладеньку руку. – Ти – син Біллі. Ми, напевно, зустрічалися раніше.

– Ні, я наймолодший у сім’ї. Ти могла бачитися хіба що зі старшими сестрами.

– Рейчел і Ребекка, – раптом пригадала я. Коли я приїздила до Форкса, Чарлі з Біллі частенько зводили нас разом, щоб ми не відривали їх від риболовлі. Ми були занадто сором’язливими, щоб подружитися по-справжньому. Можете не сумніватись, я влаштувала достатньо скандалів, щоб поїздки на риболовлю припинилися перш, ніж мені виповнилося одинадцять.

– Їх тут немає? – я пильно поглянула на дівчат, що стовбичили біля води. Цікаво, я б їх упізнала?

– Ні, – похитав головою Джейкоб. – Рейчел отримала стипендію і поїхала навчатись, а Ребекка вийшла заміж за самоанського серфера – тепер вона живе на Гаваях.

– Вийшла заміж. Ого, – неабияк здивувалась я. Близнючки менш ніж на рік старші за мене.

– То як, подобається тобі пікап? – запитав Джейкоб.

– Я його обожнюю. Їздить чудово.

– Еге ж, але так повільно! – засміявся він. – Я сказав «хух», коли Чарлі його купив. Тато не дозволяв мені працювати над іншою машиною, поки у нас була одна в ідеальному робочому стані.

– Зовсім він не повільний, – запротестувала я.

– А ти пробувала їхати швидше ніж шістдесят миль на годину?

– Ні, – визнала я.

– Добре. І не намагайся, – вишкірився він. Я не могла не всміхнутися у відповідь.

– Він чудово показав себе під час зіткнення, – навела я аргумент на захист пікапа.

– Думаю, навіть танк не зміг би розтрощити старого монстра, – погодився Джейкоб сміючись.

– Отже, ти збираєш машини? – вражено запитала я.

– Коли маю вільний час і запчастини. Ти часом не знаєш, де можна дістати головний гальмівний циліндр для «фольксвагена-реббіта» 1986 року? – жартома поцікавився він приємним хрипкуватим голосом.

– Вибачай, – розсміялась я, – останнім часом він мені не потрапляв мені на очі, але коли що, я тобі свисну, – (так наче я знала, що воно таке). З Джейкобом було легко розмовляти.

Джейкоб продемонстрував бездоганну усмішку, проникливо дивлячись на мене. Я починаю впізнавати цей погляд. І не тільки я.

– Джейкобе, ти знаєш Беллу? – поцікавилася Лорен зарозумілим, як мені здалося, тоном десь з другого боку багаття.

– Можна сказати, ми знайомі з пелюшок, – весело відповів він, знову всміхаючись мені.

– Як мило, – судячи з голосу, Лорен так не вважала; бляклі риб’ячі очі примружилися. – Белло, – звернулася вона до мене, уважно спостерігаючи за виразом мого обличчя, – я саме говорила Тайлерові, як шкода, що сьогодні ніхто з Калленів не поїхав із нами. Невже ніхто їх не запросив? – її стурбованість була непереконлива.

– Ти говориш про сім’ю лікаря Карлайла Каллена? – на велике незадоволення Лорен перепитав високий хлопець – най старший, перш ніж я встигла щось відповісти. Більш ніж на підлітка, він скидався на дорослого чоловіка і мав дуже низький голос.

– Так, ти їх знаєш? – поблажливо запитала вона, напівобернувшись до нього.

– Каллени сюди не ходять, – сказав він тоном, що не передбачав подальших обговорень, проігнорувавши її запитання.

Тайлер, намагаючись повернути увагу Лорен, поцікавився її думкою про диск, який тримав у руках. Підступний задум не вдався.

Я приголомшено витріщилася на хлопця з низьким голосом, але він дивився вдалечінь, на темний ліс позаду нас. Хлопець сказав, що Каллени сюди не ходять, та поміж слів прозвучало: тут їм не місце, їм заборонено приходити сюди. Його фраза і тон справили на мене дивне враження, на яке я безуспішно намагалася не звертати уваги.

Мою медитацію перервав Джейкоб.

– Ну як, потихеньку божеволієш у Форксі?

– Це ще м’яко сказано, – скривилась я. Він співчутливо посміхнувся.

Мені не давала спокою коротка фраза про Калленів. Зненацька мене як осяяло. План був не дуже оригінальний, але нічого кращого на думку не спадало. Я сподівалася, що юний Джейкоб не зіпсований дівчачою увагою і не розкусить моїх, безперечно, жалюгідних потуг його зачарувати.

– Не хочеш скласти мені компанію і прогулятися узбережжям? – запитала я, намагаючись зімітувати Едвардів погляд знизу вгору з-під вій. Ефект вийшов далекий від оригіналу, одначе Джейкоб любісінько скочив на ноги.

Поки ми ступали різнокольоровими валунами на північ у напрямку муру з підмитого дерева, хмари нарешті вишикувалися на небі щільними рядами. Океан потемнішав, надворі похолодало. Я застромила руки глибоко в кишені.

– Отже, тобі – шістнадцять? – запитала я, активно кліпаючи віями, як дівчата з телебачення, і намагаючись при цьому не здаватися повною дурепою.

– Мені щойно виповнилося п’ятнадцять, – потішено зізнався Джейкоб.

– Невже? – на моєму обличчі розцвіло фальшиве здивування. – Я гадала, ти старший.

– Я високий для свого віку, – пояснив він.

– Ти часто буваєш у Форксі? – грайливо поцікавилась я, наче страшенно сподіваючись на позитивну відповідь. Я почувалася баняком і побоювалася, що Джейкобу зараз стане огидно і він звинуватить мене у нещирості. Та він випромінював задоволення.

– Не дуже, – зізнався він, насупивши брови. – Ось закінчу машину і зможу їздити до міста, коли захочу. Після того як отримаю права, – виправився він.

– А хто той хлопець, із яким розмовляла Лорен? Здається, він трохи задорослий, щоб тусуватися з нами.

Я навмисне зарахувала себе до молодших, підкреслюючи цим, що віддаю перевагу Джейкобові.

– Це – Сем, йому дев’ятнадцять, – повідомив він.

– Він згадував сім’ю лікаря? – невинно поцікавилась я.

– Калленів? Так, вони не можуть заходити на територію резервації, – підтвердивши те, що як я й подумала, мав на увазі Сем, він відвів погляд і зосередився на острові Святого Джеймса.

– Чому ні? Джейкоб поглянув на мене і прикусив губу.

– Ой! Я не маю права нікому про це розповідати.

– Та ну, я нікому не зізнаюся, просто цікаво, – я спокусливо всміхнулася. Цікаво, переграю я чи ні?

Певно, що ні. Він зачаровано вишкірився, потім звів брову і заговорив хрипкішим, ніж зазвичай, голосом.

– Ти любиш моторошні історії? – зловісно запитав він.

– Обожнюю, – захоплено запищала я, силкуючись домогтися, щоб у погляді теплилася ніжність.

Джейкоб повагом підійшов до колоди, що лежала поблизу. Коріння стирчало врізнобіч, як тонкі ноги велетенського білого павука. Легко вмостився на покрученому корені, я влаштувалася на стовбурі. Джейкоб довго роздивлявся валуни, на краєчку широких вуст грала ледь примітна посмішка. Я зрозуміла, що він збирається розповідати довго й розлого, і зосередилася на тому, щоб він не помітив у моїх очах неабиякий інтерес до його історії.

– Ти не чула старі перекази, звідки ми походимо – ми, квілеути? – почав він.

– Не те щоб, – визнала я.

– Існує багато легенд, частина з них стверджує, що наша історія бере початок до Потопу – подейкують, древні квілеути прив’язали каное до верхівок найвищих дерев, що росли на великій горі, і так врятувалися, як Ной із його ковчегом, – він усміхнувся, демонструючи мені, що сам не дуже вірить у ці байки. – Інша легенда твердить, що ми походимо від вовків. Вони – донині наші брати. Закон племені не дозволяє вбивати вовків… А ще є розповіді про не-мертвих, – додав він тихіше.

– Не-мертвих? – перепитала я, справді заінтригована.

– Так. Розповідають історії про не-мертвих, холодних – древні, як легенди про вовків, розповідають і новіші. Якщо вірити легенді, прадідусь знав декого з них. Він уклав із ними угоду, яка не дозволяє їм заходити на нашу землю, – закотив він очі.

– Твій прадідусь? – перепитала я.

– Він був старійшиною племені, як і мій батько. Розумієш, не-мертві – закляті вороги вовків, ну, не зовсім вовків, а вовків, що можуть обертатися на людей, як наші пращури. Ви називаєте їх вовкулаками.

– У вовкулаків є вороги?

– Лише одні.

Я наполегливо втупилася в Джейкоба, намагаючись видати нетерпіння за захоплення.

– Тому, як бачиш, – вів далі він, – не-мертві – наші вороги з давніх-давен. Але зграя, що з’явилася за часів прадідуся, відрізнялася від інших. Вони полювали по-іншому, ніж решта їхніх родичів, і не становили загрози для племені. Отже прадідусь уклав із ними перемир’я. Якщо вони пообіцяють не заходити на наші землі, ми не викажемо їх блідолицим, – підморгнув він мені.

– Якщо вони не були небезпечними, то чому…? – прагнула з’ясувати я, силкуючись не дати йому зрозуміти, чому я так серйозно переймаюся цією неймовірною страшилкою.

– Хай там як, для людини ризиковано перебувати поруч із не-мертвими, навіть якщо ті такі культурні, як цей клан. Ніколи не знаєш, коли вони занадто зголодніють, щоб опиратися голодові, – навмисне погрозливо сказав він.

– Що ти маєш на увазі під словом «культурні»?

– Вони заявили, що не полюють на людей. Вважається, вони натомість навчилися харчуватися тваринами.

Я намагалася говорити звичайним тоном.

– А яким чином ця історія дотична до Калленів? Вони схожі на не-мертвих, що прийшли до твого дідуся?

– Ні, – зробив Джейкоб театральну паузу. – Вони і є ще тіне-мертві.

Швидше за все, він подумав, що жах на моєму обличчі викликаний його майстерністю розповідати страшилки. Він задоволено посміхнувся і провадив далі:

– Зараз їх стало більше, з’явилося двоє нових, він і вона, але решта – ті самі. Коли жив прадідусь, всі вже знали голову клану, Карлайла. Він жив тут, а потім залишив ці місця ще до того, як прийшов твій народ, – боровся Джейкоб зі сміхом.

– Хто вони такі? – нарешті наважилася запитати я. – Хто такі не-мертві?

Він похмуро всміхнувся.

– Кровопивці, – відповів він замогильним голосом, – ви називаєте їх вурдалаками, вампірами.

Я втупилася в білі буруни неспокійних хвиль, не впевнена у тому, щó зараз можна прочитати на моєму обличчі.

– У тебе гусяча шкіра, – задоволено захихотів він.

– Ти природжений оповідач моторошних історій, – похвалила я його, не відриваючи очей від океану.

– До біса дика історійка, правда? Не дивно, що тато не хоче, аби ми її розповідали хоч комусь.

Я досі не могла достатньо опанувати себе, щоб подивитися на Джейкоба.

– Не бійся, я збережу вашу таємницю.

– Ой, здається, я зараз порушив угоду, – розреготався він.

– Я заберу таємницю з собою в могилу, – пообіцяла я. І затремтіла.

– Слухай, серйозно, не розбовкай Карлайлові. Він страшенно розгнівався на тата, коли дізнався, що частина наших відмовляється їхати до лікарні, відколи він там працює.

– Звичайно, я мовчатиму як риба.

– Отже, тепер ти вважаєш, що ми – купка забобонних дикунів, чи як? – запитав Джейкоб жартівливим тоном, але не без стурбованості. Я досі дивилася на воду.

Я повернулася й усміхнулася йому як могла природно.

– Ні, хоча відтепер я знатиму, що ніхто краще за квілеутів не розповідає страшні історії. У мене досі гусяча шкіра, бачиш? – простягнула я руку.

– Клас! – усміхнувся він.

Раптом шурхіт камінців, що вкривали пляж, попередив про чиєсь наближення. Наші голови одночасно сіпнулися і піднялися. Це були Майк із Джесикою, котрі чимчикували до нас на відстані півсотні метрів.

– Ось ти де, Белло! – полегшено вигукнув Майк, махаючи мені рукою.

– Це твій хлопець? – поцікавився Джейкоб, якого насторожили ревниві нотки у Майковому голосі. Я сама здивувалася, як сильно це помітно збоку.

– Звісно, ні, аж ніяк, – прошепотіла я, надзвичайно вдячна Джейкобові, через що мені хотілося, аби він почувався щасливим. Я підморгнула йому, завбачливо відвернувшись, щоб цього не зауважив Майк. Він вищирився, підбадьорений дурнуватим кокетством.

– Тож коли я отримаю водійські права… – почав він.

– Ти обов’язково заїдеш до мене у Форкс. Ми весело потусуємося, – кажучи це, я почувалася винною, розуміючи, що використала хлопця. Але Джейкоб справді викликав у мене симпатію. З нього вийшов би хороший товариш.

Майк підійшов до нас, Джесика зупинилася на кілька кроків позаду. Я помітила, як він оцінююче розглядає Джейкоба і задоволено відзначає про себе, що той замалий іще, аби зацікавити мене.

– Де ти поділася? – запитав він, хоча відповідь, власне, була просто перед носом.

– Джейкоб розповів мені кілька місцевих переказів, – охоче похвалилась я. – Напрочуд цікавих.

Я тепло посміхнулася Джейкобу, той вишкірився у відповідь.

– Гаразд, – Майк замовк на хвильку, проводячи переоцінку ситуації в контексті наших із Джейком панібратських взаємин. – Час додому. Схоже, скоро піде дощ.

Ми поглянули на насуплене небо. Незабаром справді почнеться дощ.

– Добре, – скочила я з місця. – Я вже йду.

– Приємно було знову зустрітися, – сказав Джейкоб. Я не сумнівалася, що він навмисне вирішив підкусити Майка.

– Атож. Наступного разу, коли Чарлі поїде навідати Біллі, я приїду з ним, – пообіцяла я.

Джейкова посмішка дістала б, напевно, до зірок, не те що до вух.

– Це було б класно.

– І дякую! – додала я щиро.

Ми брели по камінню до табору, я натягнула на голову каптур. Кілька крапель пролетіли у повітрі, залишивши темні плями на каменях, на які потрапили. Коли ми дісталися «субурбана», решта наших активно вантажили всередину речі. Я прошмигнула на заднє сидіння поруч із Анжелою і Тайлером, заявивши, що інші пасажири також мають право на козирне місце. Анжела не відривала очей від вікна, спостерігаючи за народженням бурі, Лорен крутилась як дзиґа на середньому сидінні, щоб завоювати увагу Тайлера, а я просто відкинула голову на сидіння, заплющила очі й спробувала взагалі не думати.