Текст книги "Сутінки"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 24 страниц)

Він розплющив очі. В зіницях палав голод. Не той, що змусив би злякатися, радше той, що напружує м’язи внизу живота й змушує пульс відбивати у венах шалений ритм.

– Як би я хотів, – прошепотів він, – як я хочу, щоб ти відчула… неймовірне… сум’яття… яке відчуваю я. Щоб ти зрозуміла, – він торкнувся рукою мого волосся, обережно провів по обличчю.

– Розкажи мені, – видихнула я.

– Не думаю, що зможу. Я казав тобі, що, з одного боку, бажання – це спрага, яку я, прокляте створіння, відчуваю до тебе. Гадаю, ти певною мірою здатна це зрозуміти. Хоча, – на вустах затремтіла напівусмішка, – оскільки ти не маєш згубної пристрасті до заборонених речовин, то, напевно, не повністю уявляєш, що це. Але… – (його пальці легенько доторкнулися до моїх вуст, змусивши мене затремтіти), – бажання бувають різними. Є бажання, яких я навіть не розумію, вони чужі для мене.

– Я розумію це краще, ніж ти думаєш.

– Я не звик почуватися настільки людиною. З вами так завжди?

– Зі мною? – замовкла я. – Ні, ніколи. Ніколи раніше.

Він тримав мої долоні у своїх. Які вони крихкі у порівняні з його залізною силою!

– Я не знаю, як стати ближчим тобі, – визнав він. – Не знаю, чи зможу.

Я повільно-повільно нахилилася вперед, не зводячи із нього застережливого погляду. Притулилася щокою до мармурових грудей. Я чую його дихання – нічого, крім його дихання.

– Так достатньо, – зітхнула я, заплющуючи очі. Стопроцентно людським рухом він пригорнув мене й заховав обличчя у волоссі.

– Тобі це вдається краще, ніж ти від себе очікуєш, – за уважила я.

– У мене є людські інстинкти – можливо, заховані глибоко всередині, та вони є.

Так ми сиділи якийсь час. Як і попередній, цей проміжок часу не підлягав виміру. Хотіла б я знати, чи можливо, щоб Едвард прагнув зупинити мить так само сильно, як я. Потім я помітила, що світло тьмяніє, тіні від дерев дотягуються до нас. Я зітхнула.

– Треба повертатися додому, – зауважив Едвард.

– Я думала, ти не можеш читати мої думки.

– Це стає що далі, то легше, – у голосі почулася посмішка. Він узяв мене за плечі, я зазирнула йому в очі.

– Можна я тобі дещо покажу? – запитав він. У зіницях спалахнув захват.

– Покажеш що?

– Як я подорожую лісом… – Тут він зауважив вираз мого обличчя. – Не хвилюйся, це цілком безпечно. Ми набагато швидше дістанемося пікапа, – куточки вуст вигнулися у настільки красивій посмішці, що у мене ледь не зупинилося серце.

– Ти перетворишся на кажана? – сторожко поцікавилась я. Едвард розреготався голосніше, ніж будь-коли до того.

– Нічого оригінальнішого ти вигадати не змогла?

– Гаразд, згодна, тобі постійно про це кажуть.

– Давай, боягузко, залазь мені на спину.

Я почекала, щоб переконатися, що він не жартує. Очевидячки, ні, все цілком серйозно. Побачивши мої вагання, він посміхнувся й потягнувся до мене. Моє серце негайно зреагувало; хай він не чує думок, та прискорене серцебиття завжди продає мене з потрухами. Тим часом він закинув мене на спину. З мого боку процедура не забрала багато зусиль, хіба-що я так міцно вчепилася у нього руками й ногами, що нормальну людину задушила б. Схоже було, ніби я тримаюся за камінь.

– Я трохи важча за звичайний рюкзак, – попередила я.

– Ха! – фиркнув Едвард. Я майже почула, як він закотив очі. Ніколи не бачила його в такому піднесеному настрої.

Він страшенно здивував мене, схопивши мою руку й притиснувши її до свого обличчя та глибоко вдихнувши.

– Що далі – то легше, – промимрив він. Потім він побіг.

Якщо раніше у його присутності я й боялася смерті, це не йшло в жодне порівняння з тим, що я пережила тоді. Він мчав крізь темний густий підлісок, наче куля, наче привид. Жодного звуку, жодної ознаки на доказ того, що Едвардові ноги торкаються землі. Його дихання залишалося незмінним, наче біг йому не коштував жодних зусиль. А дерева пролітали повз зі швидкістю світла, щоразу на волосину від нас.

Я була занадто нажахана, щоб заплющити очі, хоча холодне лісове повітря батогом шмагало по обличчю і різало очі. Я почувалася так, ніби через власну дурість під час польоту вистромила голову в ілюмінатор літака. Вперше у житті я пізнала нудотну слабкість морської хвороби.

Раптом усе закінчилося. Ми цілий ранок чимчикували пішки, щоб дістатися Едвардової галявини, а тепер за кілька хвилин опинилися біля пікапа.

– Аж дух перехоплює, правда? – Едвардів голос тремтів від радісного збудження.

Він завмер на місці, чекаючи, поки я злізу на землю. Я силкувалася розчепити мертву хватку, та м’язи відмовлялися слухатися. Руки й ноги заціпило намертво, вони не розгиналися, натомість голова крутилася дзиґою. Дуже незручно.

– Белло? – схвильовано перепитав Едвард.

– Гадаю, мені краще полежати, – видихнула я.

– Ой, вибач, – він досі чекав, що я злізу, та де там. Я не могла поворухнутися.

– Гадаю, мені потрібна допомога, – визнала я.

Він тихенько засміявся, ніжно розімкнув мою вбивчу хватку навколо його шиї. Із залізною силою його рук не посперечаєшся. Перекинув мене наперед, колисаючи, як немовля. Якусь мить потримав так, тоді обережно поклав на пружну папороть.

– Як самопочуття? – запитав він.

Хіба можна точно визначити, як почуваєшся, коли світ обертається так, наче у тебе замість голови дзиґа?

– Гадаю, у мене запаморочення.

– Поклади голову між колін.

Я дослухалася його поради, трохи допомогло. Я повільно вдихала і видихала, нерухомо зафіксувавши голову. Минав час, і зрештою я відчула, що зможу її підвести. У вухах лунало глухе дзижчання.

– Здається, це була не найкраща ідея, – припустив Едвард.

Я спробувала схвально оцінити свій новий досвід і заявила слабким голосом:

– Ні, що ти, дуже цікаво.

– Ага! Ти бліда як привид, ні, бліда як я!

– Думаю, мені слід було заплющити очі.

– Не забудь зробити це наступного разу!

– Наступного разу! – простогнала я. Він розреготався, досі перебуваючи у чудовому гуморі.

– Задавака! – пробурмотіла я.

– Белло, розплющ очі, – тихо сказав він.

Виявляється, він був зовсім поруч, обличчя опинилося поряд із моїм. Краса приголомшила мене – це занадто, його врода перевершує розумні межі, я ніколи до неї не звикну.

– Під час бігу я думав… – він затнувся.

– Як не влетіти у дерева, сподіваюся.

– Дурненька моя Белло, – хихотнув він. – Біг у мене в крові, про це не треба думати.

– Задавака! – знову пробурчала я. Він посміхнувся.

– Ні, – вів далі він. – Я тут подумав про одну річ, яку хочу спробувати.

Він узяв моє обличчя у свої руки.

Я забула, як дихати.

Він завагався – але не так, як звичайний хлопець, як людина.

Не так, як вагається чоловік, перш ніж поцілувати жінку, прагнучи вгадати її реакцію – як вона сприйме його вчинок. Він може вагатися, щоб подовжити мить, ідеальну мить очікування за секунду до поцілунку, що інколи буває кращою за сам поцілунок.

Едвард завагався, щоб випробувати себе, переконатися, що це безпечно, впевнитися, що він контролює свої бажання.

Потім холодні мармурові губи ніжно притулилися до моїх.

Моя реакція стала повною несподіванкою для нас обох.

Кров закипіла під шкірою, запалала в губах. Я ледве не задихнулася, пальці вчепилися у Едвардове волосся, притиснувши його обличчя до мене. Губи розтулилися, коли я вдихнула п’янкий аромат його дихання.

Тої ж миті я відчула, як під моїми вустами його плоть перетворюється на холодний камінь. Руки обережно, та непереборно дужо відштовхнули моє обличчя. Я розплющила очі й побачила насторожений вираз.

– Ой, – видихнула я.

– Це занадто м’яко сказано.

Очі були дикі, щелепи стиснуті від гострого бажання втриматися, але досконала артикуляція не зрадила Едвардові. Він тримав моє обличчя на відстані сантиметрів десятьох від свого, засліплюючи мені очі.

– Мені ліпше…? – я спробувала звільнитися, дати йому більше простору.

Його руки не дозволили відсунутися більш ніж на пару сантиметрів.

– Я витримаю. Зачекай хвилинку, будь ласка, – голос увічливий, стриманий.

Я пильно дивилася на Едварда, спостерігаючи, як в очах тане збудження, вираз м’якшає.

Раптом він пустотливо вишкірився.

– Так от, – сказав, явно задоволений собою.

– Терпимо? – запитала я. Він засміявся вголос.

– Я сильніший, ніж гадав. Приємне відкриття.

– Хотіла б сказати те ж саме. Вибач.

– Зрештою, ти тільки людина.

– Красно дякую, – в’їдливо відповіла я.

Він підвівся граційно і швидко, майже непомітним для людського ока рухом. Простягнув мені руку. Неочікуваний жест! Я звикла, що ми всіляко намагаємося уникати фізичного контакт у. Я взяла крижану руку; виявляється, мені насправді не завадить стороння підтримка. Почуття рівноваги досі не відновилося.

– Ти не відійшла від пробіжки? Чи справа у поцілунку?

Яким безтурботним, людяним здавався він зараз, коли на спокійному обличчі серафима розцвіла посмішка! Переді мною стояв інший, дотепер не знайомий мені Едвард. Таким я обожнюю його ще більше. Вимушена розлука змусила б відчути фізичний біль.

– Точно не скажу, голова обертом іде, – спромоглася відповісти я. – Втім, гадаю, цьому посприяло як перше, так і друге.

– Напевно, поведу я.

– Ти при здоровому глузді? – запротестувала я.

– Я кермую краще, ніж ти в житті навчишся, – піддражнив він. – У тебе набагато повільніша реакція.

– Не сумніваюся, але не думаю, що моя нервова система чи мій пікап переживуть такий експеримент.

– Белло, будь ласка, довірся мені.

Моя рука у кишені міцно затиснула ключ у кулаці. Я демонстративно підібрала губи, потім похитала головою з напруженою усмішкою.

– Ні. Нізащо.

Едвард недовірливо звів брови. Я почала його обходити, прямуючи до водійських дверей.

Хтозна, можливо, він дозволив би мені пройти, якби я ледь помітно не хитнулася. З іншого боку, можливо, й ні. Його рука утворила неминучий капкан навколо моєї талії.

– Белло, на даний момент я доклав чимало зусиль, щоб не дати тобі загинути. Я не збираюся дозволити тобі сідати за кермо автомобіля, коли ти не в змозі пройти кілька кроків. До того ж друзі не повинні спокійно дивитися, як їхні товариші нетверезими сідають за кермо, – процитував він зі сміхом. Я відчула нестерпно солодкий запах, що йшов від його грудей.

– Нетверезими? – заперечила я.

– Коли я поруч, тобі не потрібні спиртні напої, – грайливо й самовдоволено вишкірився він.

– Не можу не погодитися, – зітхнула я. Виходу немає, відмовити Едварду понад мої сили. Я високо підняла ключ і відпустила, спостерігаючи, як рука блискавично метнулася, щоб беззвучно його впіймати. – Ти давай спокійно, пікап – панок поважного віку.

– Дуже розумна порада, – схвалив Едвард.

– А на тебе це ніяк не впливає? – роздратовано поцікавилась я. – Моя присутність?

Рухливі риси знову трансформувалися, вираз став м’якішим, лагіднішим. Спершу Едвард не відповів, просто схилився до мене і неквапливо пройшовся губами від вуха до підборіддя, туди й назад. Я затремтіла.

– Не забувай, – нарешті прошепотів він, – у мене краща реакція.

Розділ 14
Сила духу

Маю визнати, що Едвард – чудовий водій, особливо коли їде на помірній швидкості. Це заняття, як і безліч інших, здається, давалося йому без жодних зусиль. Він майже не дивився на дорогу, проте шини ніколи не віддалялися від центру дороги більш ніж на сантиметр. Одна рука лежала на кермі, друга – на сидінні, тримаючи мою. Він то пильно вдивлявся у пожежу призахідного сонця, то посилав погляд на мене – на обличчя, на волосся, що вилітало з опущеного вікна, підхоплене вітром, на наші переплетені руки.

Він увімкнув радіо на ретро-хвилю, почав підспівувати пісні, котру я чула вперше в житті. Він пам’ятав кожен рядок.

– Тобі подобається музика п’ятдесятих? – запитала я.

– У п’ятдесятих музика була супер. Набагато краща, ніж у шістдесятих чи сімдесятих, бр-р-р, – здригнувся він. – Вісімдесяті взагалі жах.

– Ти коли-небудь урешті-решт збираєшся зізнатися, скільки тобі років? – обережно поцікавилась я, не бажаючи псувати його життєрадісний гумор.

– Це важливо?

Я з полегшенням помітила, що усмішка залишилася безхмарною.

– Ні, просто цікаво, – скривилась я. – Щось на кшталт нерозгаданої таємниці, що не дає заснути вночі.

– Хотів би я знати, засмутить тебе правда чи ні, – подумав він уголос, дивлячись на захід сонця. Минали хвилини.

– Розкажи – дізнаєшся, – нарешті відповіла я.

Едвард зітхнув, поглянув мені просто у вічі, схоже, на певний час зовсім забувши про дорогу. Що б він не прочитав у моїх зіницях, це його підбадьорило. Він помандрував поглядом на сонце – світло кулі, що от-от мала сховатися за обрієм, рубіновими іскорками стрибало по його шкірі – і заговорив.

– Я народився у Чикаго 1901 року, – він замовк і крадькома зиркнув на мене. Я дбайливо стежила, щоб на моєму обличчі не майнуло й сліду здивування, лише спокій та уважне очікування на продовження. На вустах Едварда заграла тінь посмішки, він повів далі: – Карлайл знайшов мене у лікарні влітку 1918-го. Мені було сімнадцять, я помирав від іспанки.

Він почув мій глибокий вдих, хоча мої власні вуха ледве зафіксували звук. Едвардів погляд ковзнув на мої очі.

– Ті часи майже не закарбувалися у пам’яті – це було давно, людські спогади тьмяніють, – перш ніж продовжити далі, він на коротку мить поринув у роздуми. – Я пам’ятаю, щó відчував, коли Карлайл урятував мене. Перетворнення – нелегкий процес, забути його складно.

– А твої батьки?

– Хвороба забрала їх раніше. У мене не залишилося рідних. Тому Карлайл і обрав мене. У безладі епідемії ніхто не звернув уваги на моє зникнення.

– Як він… урятував тебе?

Едвард відповів лише за кілька хвилин. Схоже, дбайливо добирав слова.

– Це дуже складно. Небагато хто з нас може похвалитися самовладанням, достатнім для проведення повного перетворення. Але Карлайл завжди був найлюдянішим, найспівчутливішим серед таких як ми… Не думаю, що за всю історію світу вдасться знайти рівного йому за цими якостями… – По паузі Едвард продовжив: – Щодо мене, то я пережив невимовний біль.

З того, як він стиснув губи, я зрозуміла, що подальші запитання не мають сенсу. Я стримала цікавість, яку, втім, не можна було назвати пустопорожньою. У зв’язку з нещодавніми подіями й відкриттями я мала поміркувати про чимало речей, значення яких тільки зараз почало відкриватися мені. Не сумніваюся, Едвардів меткий розум давно осягнув усе, що поки що від мене втікало.

М’який голос перервав мої міркування.

– Головна причина – самотність. Як правило, саме вона є рушійним мотивом вибору. Я став першим членом Карлайлової родини, хоча незабаром він знайшов Есме. Вона впала зі скелі. Її відразу повезли у лікарняний морг, хоча якимось дивом її серце продовжувало битися…

– Отже, людина повинна бути при смерті, щоб стати… – ми ніколи не вимовляли цього слова вголос, тому я не змогла закінчити речення.

– Ні, справа у Карлайлових переконаннях. Він ніколи не вчинив би такого з людиною, котра має вибір, – помітно було, що Едвард говорив про батька із глибокою повагою. – Втім, він каже, що перетворення відбувається легше, – додав він, – коли кров тече по тілу повільно.

Він поглянув на чорну дорогу; я збагнула, що тема закрита.

– А Еммет, Розалія?

– Наступною у родині з’явилася Розалія. Тільки набагато пізніше я збагнув, що Карлайл сподівався – вона стане для мене тим, чим була для нього Есме. Він турбувався про мене, – закотив Едвард очі. – Та я завжди бачив у ній лише сестру. За два роки вона відшукала Еммета. Ми тоді мешкали біля Аппалачів, [13]13
  Аппалачі – гірська система на сході Північної Америки, в США і Канаді.


[Закрыть]вона натрапила на Еммета на полюванні, коли його збирався прикінчити ведмідь. Вона віднесла його до Карлайла, подолала понад сотню миль, бо боялася, що сама не зможе це зробити. Лише тепер я починаю розуміти, наскільки важкою була для неї та подорож, – він багатозначно зиркнув на мене, підняв наші досі переплетені руки й погладив мою щоку зовнішнім боком долоні.

– Але вона впоралася, – підбадьорливо сказала я, відводячи погляд від нестерпної краси Едвардових очей.

– Так, – прошепотів він. – Вона побачила у його обличчі те, що додало їй сили. Відтоді вони разом. Інколи вони живуть окремо від нас, як подружня пара. Та що молодшими ми прикидаємося, то довше можемо залишатися на одному місці. Форкс ідеальний для нас, тому ми всі вступили до старшої школи, – він засміявся. – Гадаю, через пару років нам знову доведеться справляти їхнє весілля.

– Аліса, Джаспер?

– Аліса та Джаспер – справжні унікуми. Обоє розвинули «совість» – так ми це називаємо – без сторонньої допомоги.

Джаспер належав до іншої родини, зовсім не схожої на нашу. Ним оволодів відчай, він став мандрувати на самоті. Аліса знайшла його. Як і у мене, у неї є певні здібності понад звичайні вміння нашого біологічного виду.

– Справді? – захоплено перебила я. – А казав, ти – єдиний, хто вміє читати людські думки.

– Це правда. Її дар інший. Вона бачить речі – те, що може статися, те, що наближається. Та все дуже суб’єктивно. Майбутнє – не висічений у камені барельєф. Воно може змінитися.

Коли він сказав це, його щелепа напружилася, він кинув у мій бік блискавичний погляд. Втім, не заприсяглася б, що мені не здалося.

– Що вона бачить?

– Вона побачила Джаспера. Аліса знала, що він її шукає, ще до того, як він сам це усвідомив. Вона побачила Карлайла і нашу родину, вони з Джаспером разом вирушили на пошуки. Вона найтонше відчуває не-мертвих. Наприклад, завжди бачить, коли неподалік з’являється інша група представників нашого виду. Бачить загрозу, яку вони можуть принести.

– А… таких як ви – багато? – здивувалась я. Скільки їх непомітно живе між нами?

– Ні, не дуже. Та більшість не затримуються надовго на одному місці. Тільки ті з нас, хто, як моя родина, відмовився від полювання на вас, людей, – хитруватий погляд у мій бік, – можуть жити поруч із людьми бодай якийсь час. Ми зустріли тільки одну родину, схожу на нашу, в маленькому селищі на Алясці. Певний час ми жили разом, та коли нас забагато, ми стаємо занадто помітними. Ті з нас, хто живе… по-іншому, тяжіють до об’єднання.

– А решта?

– В переважній більшості кочують. Усі ми спробували цей шлях. Із часом набридає, як і все на світі. Та час від часу ми випадково натрапляємо на інших. Більшість наших полюбляють північ.

– Чому так?

Наразі ми припаркувалися перед домом, Едвард вимкнув двигун. Довкола – тихо і темно, на небі немає місяця. Світло на ґанку не горить, отже, тато ще не повернувся.

– Ти уважно дивилася на мене сьогодні по обіді? – піддражнив він. – Як гадаєш, я можу просто прогулятися вулицею, не створюючи загрози для безпеки дорожнього руху? Тому ми й обрали півострів Олімпік, де кількість сонячних днів на рік ледве чи не найменша у світі. Приємно, знаєш, мати змогу виходити на люди вдень. Ти не уявляєш, наскільки за вісімдесят років стомлюєшся від вічної ночі.

– То ось звідки виникають легенди?

– Напевно.

– А Аліса походить з іншої родини, як Джаспер?

– Ні, тут криється таємниця. Аліса абсолютно не пам’ятає людського життя. Не знає, хто її створив. Вона прокинулася на самоті. Хто б не створив її, він забрався геть. Ніхто з нас не розуміє, чому чи як він міг так учинити. Якби не її дар, якби вона не побачила Джаспера та Карлайла, не дізналася, що колись стане однією з нас, вона, швидше за все, перетворилася б на некеровану дикунку.

Так багато треба обмізкувати, так багато запитати! Та, на превеликий сором, раптом озвався мій шлунок. Мене настільки захопили сьогоднішні розмови й події, що я не помітила, як зголодніла. Я усвідомила, що вмираю з голоду.

– Вибач, я не даю тобі повечеряти.

– Нічого страшного, правда.

– Я раніше не проводив багато часу з тими, кому потрібна людська їжа. Я забув.

– Я не хочу розлучатися з тобою.

У темряві говорити було легше, хоча й голос обов’язково зрадить мені, викаже безнадійне захоплення.

– А я не можу зайти до тебе? – запитав Едвард.

– А ти хочеш? – було понад мої сили уявити, як це богоподібне створіння сидить на вичовганому татовому стільці на кухні.

– Звичайно, якщо ти не проти.

Я почула, як зачиняються дверцята; наступної миті він стояв поруч і відчиняв двері для мене.

– Дуже людський учинок, – зробила я комплімент.

– У мені відроджуються людські звички.

Він тихо йшов поруч у темряві, мені постійно доводилося крадькома косити очима, щоб переконатися, що він нікуди не зник. Вночі він мав набагато природніший вигляд. Блідий, нереально вродливий, та принаймні не фантастична сяюча істота, якою він був по обіді під сонячним промінням.

Він першим дістався до дверей і відчинив їх для мене. Я завмерла на півдорозі.

– Двері були незамкнені?

– Замкнені, я скористався ключем із-під карниза.

Я зайшла всередину, ввімкнула на ґанку світло й обернулася, щоб запитально поглянути на Едварда. Не скажу точно, чи користувалась я коли-небудь ключем у його присутності.

– Мене цікавить усе, пов’язане з тобою.

– Ти шпигував за мною? – чесно кажучи, мені не вдалося заговорити достатньо обурено. Завадило потішене самолюбство.

Він не збирався каятися.

– Чим іще мені зайнятися вночі?

Я вирішила поки що закрити тему й попрямувала по коридору до кухні. Едварду дорогу вказувати було не потрібно, він опинився там раніше за мене й сів на стілець, на якому я намагалася його уявити. Його врода осяяла кухню. Перш ніж я змогла відвести погляд, минула не одна мить.

Я зосередилася на приготуванні вечері. Дістала з холодильника вчорашню лазанью, поклала її на тарілку, поставила тарілку в мікрохвильову піч. Та запрацювала, заповнюючи кухню запахом помідорів та материнки. Я заговорила, не відриваючи очей від тарілки в печі.

– І як часто? – спокійно поцікавилась я.

– Гм? – схоже, Едвардові думки літали десь далеко, я відірвала його.

Я й далі не оберталася до нього.

– Як часто ти приходив сюди?

– Майже щоночі. Я аж захиталася від подиву.

– Навіщо?

– За тобою цікаво спостерігати уві сні, – прозаїчно заявив він. – Ти балакаєш.

– Ні! – я хапнула ротом повітря, відчувши, як пашить обличчя від підборіддя до чола. Схопилася за кухонний стіл, щоб не впасти. Звичайно, я знала, що розмовляю уві сні; мама частенько дражнила мене цим. Одначе ніколи б не подумала, що доведеться турбуватися про це тут, у Форксі.

Едвардове обличчя миттєво спохмурніло.

– Ти сердишся на мене?

– Залежно від обставин! – я почувалася й говорила так, наче пробігла кілометр кросу.

Едвард чекав.

– Яких обставин? – поквапив мене він.

– Що саме ти почув! – заявила я.

За секунду він беззвучно опинився поруч, ніжно взяв мої руки у свої.

– Не засмучуйся! – благально сказав він. Нахилив обличчя, щоб воно опинилося на рівні моїх очей, не дозволив відвести погляд.

Я знітилася й спробувала дивитися вбік.

– Ти сумуєш за мамою, – пошепотів він. – Хвилюєшся, як вона там без тебе. Коли падає дощ, його шум не дає тобі заснути. Раніше ти багато говорила про дім, останнім часом менше. Одного разу ти сказала: «Забагато зелені», – він м’яко засміявся, прагнучи, як я зауважила, не образити мене.

– Що ще? – наполягла я. Він здогадався, на що я натякаю.

– Ти промовляла моє ім’я, – визнав він. Я зітхнула: повна поразка.

– Часто?

– Що для тебе, власне, «часто»?

– О ні! – повісила я голову. Він притиснув мене до грудей, ніжно, природно.

– Не гризи себе, – пошепотів у вухо. – Якби я міг бачити сни, ти була б у кожному з них. І я б цього не соромився.

Тут ми почули шурхіт шин на під’їзній доріжці, побачили, як фари вдарили у вікна, потягнулися до нас крізь вітальню. Я заціпеніла в Едвардових обіймах.

– Твій батько буде не проти, що я тут? – запитав він.

– Навіть не знаю… – швидко намагалась я обмізкувати ситуацію.

– Тоді краще іншим разом… Мить – і я сама в кухні.

– Едварде! – зашипіла я.

Почувся тихенький смішок, потім запанувала абсолютна тиша.

Батьків ключ повернувся у замку.

– Белло? – покликав він. Раніше це мене дратувало: хто б іще міг бути в будинку? Виявляється, підозри Чарлі не такі й безпідставні.

– Я тут, – сподіваюся, він не почує, що я ледве стримую істеричний регіт. Поки він прямував до кухні, я хутко витягнула вечерю з мікрохвильовки й сіла за стіл. Після дня у товаристві Едварда кроки Чарлі здавалися занадто гучними.

– Можеш і мені придумати щось попоїсти? Я вмираю від утоми, – він наступив на закаблуки, щоб зняти черевики, тримаючись за спинку Едвардового стільця.

Я забрала тарілку з собою й жадібно винищувала її вміст, лаштуючи вечерю батькові. У роті запекло, я налила дві склянки молока. Поки грілася лазанья, я залпом випила свою склянку, щоб загасити вогонь. Коли я ставила її, помітила, як гойдається молоко, й збагнула, що у мене тремтять руки. Чарлі вмостився на стільці; контраст між ним і попереднім гостем був разючий до кумедного.

– Дякую, – сказав він, коли я поставила перед ним лазанью.

– Як минув день? – поцікавилась я. Слова стрибали, як перелякані вівці; я вмирала від бажання чимшвидше втекти до своєї кімнати.

– Добре. Клювало нормально… А ти як? Зробила все, що планувала?

– Не зовсім – погода занадто класна, щоб сидіти в хаті. Я відправила до рота ще один велетенський шматок.

– День видався чудовий, – погодився Чарлі. Це ще м’яко сказано, подумала я.

Закінчивши лазанью, я налила другу склянку молока й, сьорбаючи, висушила її до дна.

Чарлі здивував мене спостережливістю.

– Кудись поспішаєш?

– Ой, я так стомилася. Хочу раніше лягти спати.

– Ти якась напружена, – зауважив він. Чому, ну чому саме сьогодні він вирішив виявити таку увагу до мене?

– Хіба? – все, на що я спромоглася у відповідь. Я похапцем помила тарілки у раковині й перевернула їх на рушник, щоб сушилися.

– Сьогодні субота, – замислено видав Чарлі. Я промовчала.

– У тебе немає планів на вечір? – раптом поцікавився він.

– Ні, тату, я мрію лише добряче виспатися.

– Жоден хлопець у місті тобі не сподобався? – його мучили підозри, та він силкувався говорити товариськи.

– Ні, жоден хлопець досі не припав мені до душі. Я старанно намагалася не акцентувати увагу на слові «хлопець», щоб бути чесною із Чарлі.

– Я думав, може, Майк Ньютон… Ти казала, він такий дружній.

– Тату, ми – друзі, не більше.

– Ну, в будь-якому разі тут немає гідних тебе кавалерів. Зачекай, поки вступиш до коледжу, там знайдеш собі когось.

Кожен батько мріє, щоб донька залишила дім до того, як почнуть грати гормони.

– Я цілком із тобою згодна, – визнала я, прямуючи сходами нагору.

– Добраніч, сонечко, – почулося навздогін. Зуб даю, він пильнуватиме ввесь вечір, очікуючи, що я спробую таємно вислизнути з будинку.

– До зустрічі вранці, тату. До зустрічі опівночі, коли ти зазирнеш у мою кімнату, щоб перевірити, чи я на місці.

Я намагалася повільно й стомлено човгати ногами, підіймаючись до себе. Гучно грюкнула дверима, щоб Чарлі почув, і миттю кинулася навшпиньках до вікна. Мої очі уважно вивчали темряву і непроглядно чорні тіні дерев.

– Едварде? – прошепотіла я, почуваючись повною дурепою.

– Так? – почувся позаду тихий сміх.

Я захиталася, від подиву схопившись рукою за горло. Він, широко посміхаючись, розкинувся на моєму ліжку, руки під головою, ноги звисають вниз – просто втілення безтурботності.

– Ой! – видихнула я, слабко осідаючи на підлогу.

– Вибач, – він щосили стиснув губи, намагаючись приховати задоволення.

– Дай мені хвилинку, щоб угамувати серце.

Він підвівся повільно, щоб знову не налякати мене. Нахилився вперед, простягнув довгі руки, щоб підхопити мене за плечі, наче маля, яке щойно почало ходити. Посадив на ліжко поруч із собою.

– Чому б тобі тим часом не посидіти зі мною, – запропонував він, поклавши холодну руку на мою. – Як серце?

– Це ти скажи – я впевнена, ти чуєш його краще, ніж я. Я відчула, як від його неголосного сміху затрусилося ліжко.

Якийсь час ми сиділи мовчки, слухаючи, як заспокоюється моє серцебиття. Я думала про те, що Едвард тут, у моїй кімнаті, коли батько вдома.

– Можна мені хвилинку зайнятися людськими справами? – запитала я.

– Звичайно, – Едвард граційно махнув рукою, вказуючи, що я отримала дозвіл.

– Сиди тут, – сказала я, намагаючись говорити суворо.

– Так, мем, – він демонстративно завмер як статуя на краю ліжка.

Я підскочила, схопивши піжаму, що валялася на підлозі, та косметичку з банними причандалями, яка лежала на столі. Залишила світло вимкненим і вислизнула, зачинивши двері.

До мене долинав звук телевізора, що працював у залі внизу. Я доволі голосно грюкнула дверима, щоб Чарлі не здумав підійматися нагору й турбувати мене.

Я збиралася зробити все швидко. Енергійно почистила зуби, намагаючись виконати процедуру водночас хутко та якісно, видаливши всі залишки лазаньї. Та гарячий душ не належить до речей, що товаришують із поспіхом. Він розслабив м’язи у спині, заспокоїв пульс. Звичний запах шампуню змусив почуватися так, наче нічого у моєму житті не змінилося з сьогоднішнього ранку. Я намагалася не думати про те, що Едвард сидить і чекає на мене у кімнаті, бо в іншому разі доведеться заново заспокоюватися. Врешті-решт настала мить, коли зволікати було далі нікуди. Я вимкнула воду й відразу кинулась витиратися, знову охоплена нетерпінням. Натягнула не зовсім цілу футболку та сірі спортивні штани. Запізно шкодувати, що я не привезла подаровану мамою на позаминулий день народження шовкову дизайнерську піжаму. Вона досі лежить десь у комоді вдома, я навіть не відірвала етикетки.

Я ще раз витерла волосся рушником, потім хутко продерла його щіткою. Жбурнула рушник у корзину, щітку й зубну пасту – у косметичку. Метнулася вниз, щоб Чарлі побачив мене у піжамі з мокрим волоссям.

– На добраніч, тату!

– На добраніч, Белло! – його не на жарт здивував мій вигляд. Можливо, він таки не припреться вночі перевіряти мене.

Перестрибуючи через дві сходинки та намагаючись при цьому рухатись якомога тихіше, я залетіла у кімнату, щільно зачинивши по собі двері.

Едвард не поворухнувся навіть на волосину, висічений з каменю Адоніс, що завмер на вицвілій ковдрі. Я посміхнулася, а Едвардові губи сіпнулися. Статуя ожила.

Очі оцінююче пробіглися по мені, не пропустивши вологого волосся й подертої футболки. Одна брова злетіла вгору.

– Мило. Я скривилася.

– Справді, тобі личить.

– Дякую, – прошепотіла я. Вмостилася поруч з Едвардом, сівши по-турецькому, і втупилася у стики на дерев’яній підлозі.

– І навіщо маскарад?

– Чарлі думає, що вночі я збираюся вислизнути з дому.

– О, – замислено відповів він. – Чому? – ніби він не знає, що робиться у голові Чарлі краще, ніж я можу собі уявити.

– Вочевидь, я мала занадто збуджений вигляд. Він узяв мене за підборіддя, пильно вивчив обличчя.

– Власне, ти маєш розгарячілий вигляд.

Він повільно схилив до мене голову, притуливши холодну щоку до моєї шкіри. Я завмерла, не рухаючись.

– М-м-м… – прошепотів він.

Відчуваючи його доторк, неймовірно важко було сформулювати змістовне запитання. Минула хвилина, перш ніж я змогла зібрати думки докупи й почати.

– Здається, що… тобі зараз набагато легше бути поруч зі мною.