Текст книги "Сутінки"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 24 страниц)
Розділ 4
Запрошення
Сон наповнювала темрява; здавалося, єдиним джерелом тьмяного світла була Едвардова шкіра. Я не бачила його обличчя, лише спину – він кудись ішов, залишаючи мене саму в пітьмі. Як би швидко я не бігла, мені не вдавалося наздогнати його; хай хоч як голосно я кликала, він не обертався. Розтривожена, прокинулась я посеред ночі й довго не могла заснути. Відтоді він майже щоночі з’являвся у моїх снах, але завжди десь далеко, десь поза зоною досяжності.
Наступний місяць після аварії виявився нелегким, напруженим і, перш за все, бентежним.
Звичайно, до кінця тижня я залишалася у центрі уваги всієї школи. Тайлер Кроулі поводився нестерпно, хвостиком ходив за мною із нав’язливою ідею, що він має відшкодувати провину. Я переконувала його, що більше за всі можливі подарунки і послуги хочу просто все забути – особливо враховуючи те, що зі мною нічого не трапилося, – але його впертості позаздрив би віслюк. Тайлер тягався за мною на перервах і сидів за ланчем за нашим – тепер багатолюдним – столом. Майк з Ериком ставилися до нього навіть менш приязно, ніж один до одного, і я хвилювалася через появу третього непроханого шанувальника.
Здавалося, нікому немає діла до Едварда, хоча я тисячу разів пояснювала, що це він має бути загальним героєм, адже він відштовхнув мене від пікапа, сам при цьому ризикуючи бути розчавленим. Я намагалася розповідати переконливо, а тим часом Майк, Джесика, Ерик та інші стверджували, що вперше помітили Едварда, тільки коли відтягнули фургон.
Я запитувала себе: чому ніхто не зауважив, що він стояв далеко від пікапа, перш ніж раптово, неймовірним чином урятувати мені життя? Яка прикрість! Я зрозуміла: нікого, крім мене, не обходить, де перебуває і що робить Едвард Каллен, ніхто не спостерігає за ним, як я. Я жалюгідна.
Едварда не оточував натовп цікавих учнів, спраглих почути інформацію з перших уст. Народ і далі його уникав. Каллени і Гейли, як завжди, сиділи за окремим столом, нічого не їли і розмовляли лише між собою. Жоден із них, особливо Едвард, більше не дивився у мій бік.
Коли ми опинялися за однією партою на біології, він якнайдалі відсувався і цілковито не помічав моєї присутності. Лише інколи, коли його кулаки раптом до болю стискалися – напнута шкіра здавалася ще білішою, – у мене закрадався сумнів, чи така вже у нього коротка пам’ять.
Єдине пояснення, що спадало мені на думку, – він шкодує про те, що не дав мені загинути під колесами Тайлерового фургона.
Я страшенно хотіла з ним поговорити, що і спробувала зробити наступного після пригоди дня. Під час останньої розмови біля палати інтенсивної терапії ми обоє були занадто роздратованими. Я гнівалася на нього за те, що він не хоче розповісти мені правду, хоча я бездоганно виконала свою частину неписаної угоди. Але, так чи інак, він урятував мене від смерті, байдуже як. Тому наступного ранку вогонь гніву охолонув до благоговійної вдячності.
Коли я зайшла до лабораторії, Едвард сидів за партою, дивлячись просто перед собою. Я сіла на місце, очікуючи, що він повернеться до мене. Натомість він ніяк не відреагував на мою появу.
– Привіт, Едварде! – сказала я привітно, щоб продемонструвати, що збираюсь поводитися добре.
Він повернув голову на кілька міліметрів, уникаючи зустрічатися зі мною поглядом, легенько кивнув і знову зосередився на протилежному кінці класу.
Це була наша остання «розмова», хоча він і далі щодня сидів поруч, за тридцять сантиметрів від мене. Інколи, не в змозі втриматись, я спостерігала за ним здалеку – у кафетерії, наприклад, чи на стоянці. Я помічала, як золотаві очі день-у-день помітно темнішають. Але у класі я звертала на нього рівно стільки уваги, як він на мене. Я почувалася нещасною. Щоночі він прилітав у мої сни.
Незважаючи на мої безсовісні брехні у листах, Рене вдалося прочитати між рядків про мою депресію. Схвильована, вона телефонувала кілька разів. Я переконувала її, що це погода погано впливає на мій настрій.
Хоча б Майк принаймні отримував задоволення від явно прохолодних стосунків між мною і моїм напарником по лабораторних роботах. Я бачила, як Майк переймався, що сміливий Едвардів учинок скорить мене, і як йому полегшало на душі, коли він помітив, що все вийшло з точністю до навпаки. Він почувався впевненіше, сидячи на краєчку парти перед початком біології, теревенячи зі мною та геть-чисто ігноруючи Едварда, котрий, утім, теж не помічав нас.
Сніг щез, як і не було, після того небезпечного дня з ожеледицею. Майк був розчарований, що йому не вдалося організувати снігову битву, але й водночас задоволений, адже наближалася поїздка на узбережжя. Тим часом щодня падав дощ, і тижні минали один по одному.
Джесика повідомила мені ще про одну подію, що бовваніла попереду. Вона зателефонувала в перший вівторок березня, щоб запитати, чи я не проти, якщо вона запропонує Майкові бути її кавалером на весняному учнівському балу, що відбудеться за два тижні.
– Ти точно не проти… ти не збиралася його запрошувати? – перепитала вона, коли я сказала, що мені абсолютно байдуже.
– Ні, Джес, я туди не піду, – запевнила я її. Танці – щось далеко поза межами моїх скромних здібностей.
– Буде дуже весело… – її спробі переконати мене бракувало ентузіазму. Я підозрювала, що Джесиці більше до вподоби моя незрозуміла популярність, ніж, власне, я сама.
– Ви славно потанцюєте з Майком, – підбадьорила я її.
Наступного дня я з подивом помітила, що Джесика поводиться незвичайно тихо і стримано на тригонометрії та іспанській. Вона мовчки пройшла повз мене на перерві. Я побоялася запитати її, в чому річ. Якщо Майк відмовився, я – остання людина на світі, з якою вона захоче про це поговорити.
Побоювання зросли під час ланчу. Джесика всілася подалі від Майка і весело щебетала з Ериком. Майк також був навдивовижу небалакучим.
Майк відмовчувався і коли ми йшли до класу. Його збентежений вираз не обіцяв нічого хорошого. Він мовчав, доки я не сіла на місце, а він не вмостився на краю парти. Як завжди, у мене по спині бігали мурашки від того, що Едвард перебуває на відстані витягненої руки – і водночас так далеко, ніби він – лише плід моєї уяви.
– Знаєш, – сказав Майк, розглядаючи підлогу, – Джесика запросила мене на весняний бал.
– Чудово, – прокоментувала я радісним і задоволеним тоном. – Ви казково проведете час разом.
– Ну… – запнувся він, споглядаючи мою посмішку. Він явно очікував іншої відповіді. – Я сказав їй, що подумаю.
– Чому ти так з нею повівся? – у моєму голосі прозвучали несхвальні нотки, хоча насправді я відчула полегшення, що він не відмовив їй категорично.
Його обличчя почервоніло як буряк, він знову втупився в підлогу. Жалість похитнула мою рішучість.
– Я… я подумав… ну, може, ти хотіла мене запросити…
Я відповіла не відразу, невдоволено перечікуючи хвилю провини, що накотила на мене. Краєчком ока я зауважила, як голова Едварда інстинктивно сіпнулася вбік.
– Майку, я гадаю, тобі варто прийняти її запрошення, – сказала я.
– Ти вже когось запросила? Цікаво, чи Едвард помітив, як Майк зиркнув на нього.
– Ні, – запевнила я Майка. – Я взагалі не збираюся на бал.
– Чому? – присікався він.
Мені не хотілося розводитися на тему, наскільки травмонебезпечним заняттям є для мене танці, тому я швидко вигадала інше пояснення.
– В ту суботу я збираюся до Сієтла, – пояснила я. У будь-якому разі мені треба було вирватися з міста, а тут ідеальна нагода вбити двох зайців.
– А ти не можеш поїхати в інші вихідні?
– Вибач, але ні, – сказала я. – І не варто змушувати Джес чекати далі. Це неввічливо.
– Мабуть, ти маєш рацію, – промимрив Майк і пригнічено поповз до свого місця. Я заплющила очі й натиснула пальцями на скроні, щоб вичавити з голови відчуття провини і співчуття. Містер Банер почав заняття. Я зітхнула і розплющила очі.
Едвард з цікавістю дивився просто на мене. Знайомий відтінок розчарування у чорних очах наразі здавався помітнішим, ніж будь-коли.
Я здивовано поглянула на свого сусіду, очікуючи, що він швидко відведе погляд. Натомість він продовжував дивитися мені у вічі, наче вивчаючи, досліджуючи. Не варто й казати, що відвела погляд я. Руки затремтіли.
– Каллен? – звернувся до мого сусіди учитель, очікуючи відповідь на запитання, що пройшло повз мене.
– Цикл Кребса, – відповів Едвард. Він здавався невдоволеним, що довелося обернутися, щоб поглянути на містера Банера.
Тільки-но Едвард переключився на вчителя, я втупилася в підручник, намагаючись зібратися з духом. Хоробрість – не моя чеснота, отож я перекинула волосся на праве плече, щоб затулити обличчя від Едварда. Важко повірити, що шквал емоцій викликав один-єдиний погляд, який він із доброго дива вирішив уперше кинути на мене за кільканадцять минулих тижнів. Не можна дозволити, щоб Едвард мав на мене такий вплив. Я жалюгідна. Та це ще й шкідливо.
Я щосили намагалася не помічати Едвардової присутності до кінця уроку, або, оскільки це – нездійсненне завдання, принаймні не подавати вигляду, що мене обходить його сусідство. Коли нарешті пролунав дзвоник, я повернулася спиною, щоб зібрати речі, гадаючи, що Едвард, як завжди, відразу зникне з класу.
– Белло? – голос не мав би видатися таким знайомим, ніби я не пару коротких тижнів, а все життя насолоджувалася його звучанням.
Я повільно, неохоче обернулася. Не хотіла відчути те, що, знала, відчую, тільки-но погляну на занадто досконале обличчя. Коли я нарешті повернулася до Едварда, у мене був підозріливий вигляд. Його лице нагадувало згорнену книгу. Він сидів мовчки.
– Що трапилось? Ви знову розмовляєте зі мною? – нарешті поцікавилась я ненавмисно роздратованим голосом.
Його губи смикнулися, борючись із посмішкою.
– Та ні, не зовсім, – визнав він.
Я заплющила очі та глибоко вдихнула носом, розуміючи, що починаю скреготіти зубами. Він чекав.
– То чого ж ти хочеш, Едварде? – запитала я, не розплющуючи очей: так розмовляти з ним було набагато легше.
– Вибач, – у його голосі бриніла щирість. – Я знаю, що поводжуся дуже нечемно. Але так краще, повір.
Я розплющила очі. На Едвардовому лиці був серйозний вираз.
– Я не розумію твоїх слів, – обережно мовила я.
– Буде краще, якщо ми не дружитимемо, – пояснив він. – Повір мені.
Я примружилася. Це ми вже чули.
– Шкода, що ти не збагнув цього раніше, – прошипіла я крізь зуби. – Міг би вберегти себе від такого жалю.
– Жалю? – вочевидь, мої слова і те, як я їх вимовила, захопили його зненацька. – Жалю через що?
– Через те, що ти не дозволив клятому фургону мене розчавити.
Едвард був приголомшений і витріщився на мене, не вірячи власним вухам.
Коли він нарешті заговорив, то здавався майже розлюченим.
– Ти гадаєш, я шкодую, що врятував тебе?
– Я знаю, що це так, – відрізала я.
– Нічого ти не знаєш. Він точно розлютився.
Я різко відвернулася, стиснувши зуби, щоб стримати дикі звинувачення, які хотілося жбурнути йому в обличчя.
Зібравши книжки, я підвелася і попрямувала до дверей. Я збиралася граційно випливти із класної кімнати, але, звичайно ж, перечепилася через носак власних черевиків у дверях і впустила книжки. Якусь мить я нерухомо стояла, роздумуючи, чи не варто залишити їх на підлозі. Потім зітхнула і нахилилася, щоб зібрати їх. Едвард був тут як тут і встиг згребти їх в оберемок, який віддав мені з незворушним виразом обличчя.
– Дякую, – відповіла я голосом Снігової Королеви. Він примружив очі.
– Завжди будь ласка, – не розгубився він.
Я рвучко випросталася, знову відвернулася і не оглядаючись велично попрямувала до спортзалу.
Фізкультура була жорстокою. Ми перейшли до баскетболу. Команда не пасувала мені м’ячі, це добре, але погано те, що я безліч разів гепалася на підлогу. Інколи падала не тільки я. Того дня моя незграбність зросла, бо думки крутилися навколо Едварда. Я намагалася зосередитися на ногах, але він постійно заповзав у голову тоді, коли потрібно було тримати рівновагу.
Як завжди, закінчення занять принесло полегшення. Я ледве не бігла до пікапа – навколо вешталося забагато людей, з якими я прагнула уникнути зустрічі. Під час аварії пікап зазнав мінімальних пошкоджень. Довелося замінити задні фари; якби я прискіпливо ставилася до його зовнішнього вигляду, то могла б трохи підрихтувати кузов. Тайлеровим батькам довелося продати фургон на запчастини.
У мене ледве не стався удар, коли я побачила високу темну постать, що стояла, схилившись на пікап. Потім до мене дійшло, що це Ерик. Я не зупинилася.
– Привіт, Ерику! – гукнула я.
– Привіт, Белло.
– Ти щось хотів? – запитала я, відмикаючи двері. Я не звернула уваги на напруження в його голосі, тому наступна репліка не на жарт приголомшила мене.
– М-м-м, я просто подумав… ти не хочеш піти зі мною на бал? – на останньому слові голос його затремтів.
– Я думала, дівчина має вибирати, з ким їй піти, – я була занадто вражена, щоб відповісти дипломатично.
– Ну, так, – зізнався він присоромлено. Я заспокоїлася і зробила спробу тепло посміхнутися.
– Дякую за запрошення, але того дня я збираюся до Сієтла.
– А, – сказав він, – може, якось іншим разом.
– Звичайно! – погодилась я і відразу прикусила язика. Не хочеться, щоб він сприйняв мої слова буквально.
Ерик згорбившись поплентався назад до школи. Почулось тихеньке хихикання.
Едвард проминав пікап, дивлячись прямо поперед себе, зі стис ну ти ми губами. Я різко рвонула двері й заскочила в машину, зачинивши їх із гуркотом, з оглушливим ревом запустила двигун і дала задній хід у проїзд. Едвард уже був у авті за два місця від мене й елегантно вигулькнув перед пікапом, вправно підрізавши мене. Тут він зупинився, щоб почекати на родичів, – я бачила, як вони вчотирьох прямують до стоянки; йти їм залишалося пристойно, від самого кафетерію. Я зважила ідею пом’яти блискучий багажник «вольво», але навколо було забагато свідків. Я втупилася у дзеркало заднього огляду. Ззаду утворилася невелика пробка. Відразу за пікапом Тайлер Кроулі махав рукою зі щойно придбаної старої «сентри». Я була занадто роздратована, щоб привітати його у відповідь.
Поки я сиділа, дивлячись куди завгодно, тільки не на машину спереду, почула стук у вікно пасажирського сидіння. Я зиркнула туди; це виявився Тайлер. Не зовсім розуміючи, що до чого, я кинула оком у дзеркало заднього огляду. Його машина працювала, ліві дверцята були відчинені. Я потягнулася крізь кабіну, щоб опустити скло. Його заклинило. Опустила вікно до половини, потім здалася.
– Вибач, Тайлере, я застрягла через Каллена, – сказала я неприязно – це ж очевидно, що пробка утворилася не з моєї вини.
– Та я знаю. Я просто хотів тебе дещо запитати, коли вже ми все одно тут стоїмо, – вишкірився він.
Не може цього бути!
– Ти запросиш мене на бал? – вів далі він.
– Тайлере, мене не буде у місті, – відповіла я доволі різко. Втім, варто пам’ятати, він не відповідає за те, що я витратила весь денний запас терпіння на Майка з Ериком.
– Так, Майк говорив мені, – зізнався він.
– Чому тоді…?
Він знизав плечима.
– Я думав, ти його культурно відшила. Так, за слова свої він точно відповідає.
– Послухай, Тайлере, – повторила я, намагаючись приховати роздратування, – мене справді в той день тут не буде.
– Нічого. Це не останній учнівський бал.
Перш ніж я встигла вставити свої п’ять копійок, він почимчикував до «сентри». Я зиркнула вперед і побачила, як Аліса, Розалія, Еммет і Джаспер прослизнули до «вольво». Едвард дивився у дзеркало заднього огляду. Дивився на мене. Понад усякий сумнів, він здригався від сміху, ніби чув кожне Тайлерове слово. Нога, що лежала на педалі газу, нестерпно засвербіла. Один невеличкий удар не нашкодить нікому з пасажирів, тільки трохи попсує блискучу срібну фарбу. Я завела двигун.
Каллени сіли в автівку, Едвард швидко помчав геть. Я їхала додому без поспіху, обачно, всю дорогу тихо буркочучи під носа.
Приїхавши додому, я вирішила приготувати на вечерю енчилада [3]3
Енчилада – кукурудзяні оладки з гострою начинкою та приправою чилі, національна мексиканська страва.
[Закрыть]з куркою. Їхнє приготування – процес довгий, буде чим зайнятися. Коли я повільно проварювала цибулю з гострим чилійським перцем, задзвонив телефон. Я боролася зі спокусою не піднімати слухавку – це міг бути Чарлі або мама.
Дзвонила тріумфуюча Джесика. Майк підловив її після уроків і прийняв запрошення. Я віртуально святкувала з нею, помішуючи страву. Джесика мала швиденько закінчувати розмову, треба було подзвонити Анжелі та Лорен і розповісти їм. З найневиннішою безпосередністю я припустила, що можливо, Анжела, тихенька дівчинка, котра ходила зі мною на біологію, могла б запросити Ерика. А зарозуміла Лорен, яка постійно вдавала, що не помічає мене за обіднім столом, могла б подумати про Тайлера, адже, я чула, його досі не запросили. Джес прийшла в захват від обох ідей. Тепер, коли вона отримала Майка, я повірила в щирість її бажання побачити мене на вечірці. Я повторила історію з поїздкою до Сієтла.
Повісивши слухавку, я силкувалася зосередитись на приготуванні вечері, а саме на нарізанні курки. Щось мені не хотілося знову опинитися у палаті інтенсивної терапії. Голова йшла обертом, коли я намагалася проаналізувати все, що почула сьогодні від Едварда. Що він мав на увазі, кажучи, краще нам не бути друзями?
У мене похололо всередині, коли дійшло, що саме, швидше за все, він мав на увазі. Він не міг не помітити, як я від нього дурію; він, напевно, не хоче, щоб я ще більше ним захоплювалась… тому ми не можемо бути навіть друзями… тому що я для нього – порожнє місце.
Ну звичайно, я йому байдужа, подумала я розлючено. В очах пекло – запізніла реакція на цибулю. Я не цікавлю Едварда. А він мене – так. Цікавий… розумний… загадковий… досконалий… вродливий… і вірогідно, здатний підняти фургон однією рукою.
Нехай так. Я зможу залишити його в спокої. Я залишу його в спокої. Відбуду визначений для себе вирок тут, у чистилищі; потім, сподіваюсь, якийсь університет на південному заході країни чи на Гаваях запропонує мені стипендію. Я малювала в уяві залиті сонцем пляжі й пальми, закінчуючи енчилада і кладучи їх у духовку.
Чарлі охопили підозри, коли, прийшовши додому, він відчув запах болгарського перцю. Батька не варто звинувачувати – територіально найближче їстівна мексиканська їжа продається у Південній Каліфорнії.
Але він – коп, нехай і з маленького містечка, значить, достатньо хоробрий, щоб з’їсти перший шматочок. Здається, йому сподобалося. Кумедно було спостерігати, як він потихеньку починає довіряти моїм кухарським талантам.
– Тату, – сказала я, коли він майже закінчив вечеряти.
– Так, Белло.
– М-м-м… я хочу тобі сказати, що збираюся на день до Сієтла – через суботу відсьогодні. Ти не проти?
Я не планувала просити дозволу і започатковувати погану традицію, але фраза вийшла грубуватою, тому я дещо видозмінила її кінцівку.
– Навіщо? – здивувався він, наче на світі не було нічого, чого не можна знайти у Форксі.
– Ну, я хотіла придбати пару книжок – бібліотека тут дуже бідна – і заодно походити крамницями…
У мене було більше грошей, ніж я звикла мати, адже завдяки Чарлі я не витратила на машину ні копійки. Хоча, з іншого боку, після кожного візиту на заправку гаманець не те щоб важчав…
– Пікап з’їсть чимало бензину, – сказав Чарлі, ніби прочитавши думки.
– Знаю, я заправлюся у Монтесано та в Олімпії, і в Такомі, якщо доведеться.
– Ти поїдеш сама? – запитав він. Хтозна, підозрює він про наявність у мене не відомого йому хлопця – чи просто хвилюється після випадку на стоянці?
– Сама.
– Сієтл – велике місто, ти можеш заблукати, – стурбовано мовив він.
– Тату, Фенікс був уп’ятеро більший за Сієтл. Я можу скористатися картою, не панікуй.
– Хочеш, я поїду з тобою? Я зробила відчайдушну спробу приховати переляк.
– Тату, все нормально. Швидше за все, я простирчу цілий день у роздягальнях. Ти знудишся.
– Гаразд, добре.
Думка про те, що доведеться сидіти в крамницях жіночого одягу бодай якийсь відрізок часу, моментально роззброїла тата.
– Дякую, – посміхнулась я йому.
– А на весняний бал ти встигнеш?
Бе-е-е. Тільки в такому маленькому містечку батько може знати, коли у школі проходять танцювальні вечірки.
– Ні, тату, я не танцюю.
З-поміж усіх людей на світі саме він повинен поділяти мою нелюбов до танців. Проблеми з координацією дісталися мені у спадок не від мами. Він зрозумів.
– Тоді добре, – підсумував він.
Наступного ранку, заїхавши на стоянку, я навмисне припаркувалася якнайдалі від сріблястого «вольво». Я не хотіла випробовувати власну силу волі, щоб потім не довелося купляти Калленам нове авто. Вилізши з кабіни, я машинально гралася ключами. Вони впали у калюжу під ногами. Я нахилилася, щоб підняти їх, але білосніжна рука з блискавичною швидкістю вихопила їх у мене буквально з-під носа. Я різко випросталася. Едвард Каллен стояв поруч, розслаблено спершись на пікап.
– Як ти це робиш? – злість боролася в мені із за чудуванням.
– Роблю що? – відповів він, простягаючи ключі. Я підставила руку, він впустив їх у долоню.
– З’являєшся нізвідки.
– Белло, хіба я винен, що ти винятково неуважна, – сказав він тихим, оксамитовим, глибоким голосом.
Я сердито подивилася на досконале лице. Сьогодні очі знову стали світлими – насичений золотавий мед. Мені довелося опустити погляд долу, щоб зібратися з думками, які вперто розбігалися врізнобіч.
– Навіщо ти вчора організував на стоянці пробку? – поцікавилась я, не дивлячись на Едварда. – Я думала, ти маєш вдавати, що мене не існує, а не злити до чортиків.
– Я не для себе, а заради Тайлера. Повинен був дати йому шанс, – тихенько засміявся він.
– Ти… – хапнула я ротом повітря, як риба, не в змозі підібрати годяще лайливе слово. Здавалося, полум’я мого гніву мало б фізично палити Едварда, а він натомість мав задоволений вигляд.
– Я в жодному разі не вдаю, що тебе не існує, – вів далі він.
– Отже, намагаєшся замучити мене до смерті? Закінчити те, що не вдалося Тайлеровому фургону?
У темно-жовтих очах спалахнув гнів, губи витягнулися у пряму лінію – вірна ознака зникнення жартівливого настрою.
– Белло, ти просто смішна, – у тихому голосі забринів холод.
Пальці мої нервово затремтіли – так сильно захотілося заїхати по чомусь. Дивно: зазвичай потяг до насильства для мене не характерний. Я повернулася до Едварда спиною і пішла геть.
– Стривай! – гукнув він. Я йшла далі під дощовими струменями, голосно хлюпаючи по калюжах. Він не відставав, легко наздоганяючи мене.
– Вибач, це було грубо, – сказав він, ідучи поряд. Я проігнорувала репліку. – Не кажу, що це неправда, – продовжував він, – але все одно говорити це тобі було грубо з мого боку.
– Чому б тобі не дати мені спокій? – пробурчала я.
– Я хотів дещо у тебе запитати, а ти збила мене з думки, – засміявся він. Здається, до Едварда повернувся гарний гумор.
– Скажи мені, у тебе роздвоєння чи розтроєння особистості? – сухо запитала я.
– Ти знову починаєш. Я зітхнула.
– Ну гаразд, що ти хотів запитати?
– Я тут подумав, у ту суботу, коли відбудеться весняний бал…
– Це жарт, чи що? – перебила я, повертаючись до нього. Моє обличчя витягнулося, коли я побачила його вираз.
Очі посміхалися лукаво й весело.
– Ти не будеш така люб’язна, щоб дозволити мені закінчити?
Я прикусила губу і з’єднала пальці рук у замочок, щоб часом не накоїти дурниць.
– На днях я почув, що ти збираєшся до Сієтла, і хотів поцікавитися, ти не проти, щоб тебе підкинули?
Оце так сюрприз.
– Що? – не розуміла я, куди він хилить.
– Ти не проти, щоб тебе підкинули до Сієтла?
– Хто? – заінтриговано запитала я.
– Я, звичайно, – чітко вимовив він кожен склад, ніби розмовляючи із розумово неповноцінною.
Я досі не могла вийти зі ступору.
– Навіщо?
– Ну, я планував найближчим часом навідатися в Сієтл і, правду кажучи, не впевнений, що твій пікап витримає дорогу.
– Пікап у відмінному стані, спасибі велике за турботу.
Я знову рушила, але подив був завеликим, щоб підтримувати належний рівень гніву.
– А скільки разів тобі доведеться заповнювати бак? – Едвард знову наздогнав мене.
– Не розумію, чому відповідь на це питання має тебе обходити.
Клятий власник блискучого новенького «вольво»!
– Марнування вичерпних ресурсів Землі стосується кожного.
– Едварде, давай по-чесному, – я відчула, як тілом пробігають іскорки, коли я вимовляю його ім’я. Ненависне почуття. – Я тебе не розумію. Я вважала, ти не хочеш зі мною дружити.
– Я сказав, що було б краще, якби ми не дружили, проте не говорив, що не хочустати твоїм другом.
– О, дякую, тепер усе зрозуміло, – сарказм дався мені нелегко. Я відчула, що зупинилася. Наразі від дощу нас захищав дах кафетерію, і я могла краще роздивитися Едвардове обличчя. Що, понад усякий сумнів, не сприяло чіткості мислення.
– Для тебе було б… безпечніше не дружити зі мною, – пояснив він. – Але я стомився тікати від тебе, Белло.
Коли він говорив останнє речення, його очі яскраво засяяли, а голос забринів щирим почуттям. Я вмить забула, як треба дихати.
– Ти поїдеш зі мною в Сієтл? – запитав він, не змінюючи тону.
Не здатна говорити, я лише кивнула.
Він на мить усміхнувся, потім набрав серйозного вигляду.
– Тобі насправді варто триматися від мене подалі, – попередив він. – Побачимося в класі.
Він круто розвернувся і пішов назад по доріжці, якою ми щойно йшли.
