Текст книги "Сутінки"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 24 страниц)

– Тобі так здається? – пробурмотів він. Його ніс ковзнув по моєму підборіддю, ближче до вуха. Я відчула, як рука, легша за крильце метелика, відкинула назад моє вологе волосся, щоб вуста змогли торкнутися западинки за вухом.

– Набагато, набагато легше, – сказала я, намагаючись видихнути.

– М-м-м.

– Тому мені стало цікаво… – знову почала я, та Едвадові пальці ніжно блукали моєю ключицею, і я збилася з думки.

– Так? – видихнув він.

– Чому так? – мій голос затремтів, змусивши мене зніяковіти – Як ти гадаєш?

Я відчула вібрування його дихання на шиї. Він розсміявся.

– Сила духу. Я відхилилася. Коли я поворухнулася, він завмер – я більше не чула його дихання.

Якусь мить ми сторожко поїдали одне одного очима; потім, коли Едвардова напружена щелепа поступово розслабилася, на обличчі з’явився спантеличений вираз.

– Я зробив щось не так?

– Ні, якраз навпаки. Я божеволію від тебе, – пояснила я. На хвильку він поринув у роздуми над почутим; коли заговорив, стало ясно, що він задоволений.

– Справді? – тріумфальна усмішка поступово освітила обличчя.

– Ти очікував на бурхливі оплески? – саркастично поцікавилась я.

Він вишкірився.

– Я просто приємно здивований, – пояснив він. – За останні сто з гаком років, – піддражнив він, – я не уявляв нічого подібного. Не вірив, що одного дня знайду ту, котру кохатиму… по-іншому, ніж братів і сестер. А тут я дізнаюся, що хоча це нове для мене, мені добре вдається… бути з тобою…

– Тобі все вдається добре, – підкреслила я.

Він знизав плечима, припускаючи таку вірогідність. Ми обоє тихенько розсміялися.

– Але чому це так легко зараз? – наполягала я. – Сьогодні по обіді…

– Це не легко, – зітхнув він. – Сьогодні по обіді я ще… не вирішив до кінця. Вибач, мені немає прощення за таку поведінку.

– Є, – не погодилась я.

– Спасибі тобі! – усміхнувся він. – Бачиш, – вів Едвард далі, опустивши очі, – я не був упевнений, чи стане мені сили… – він узяв мою руку і ніжно притиснув її до обличчя. – Тому, доки існувала можливість, що я… втрачу контроль, – вдихнув він запах мого зап’ястку, – я був… не зовсім безпечним для тебе. До того як я остаточно вирішив, що достатньо сильний, що немає жодної, найменшої можливості, що я коли-небудь… що я зміг би…

Ніколи раніше не бачила, щоб слова давалися йому настільки важко. Це було… так по-людському.

– Отже, зараз немає жодного шансу?

– Сила духу, – повторив він, посміхаючись. Зуби спалахнули у темряві білим сяйвом.

– Це виявилося нескладно, – сказала я.

Едвард відкинув голову назад і засміявся, майже пошепки, але нестримно.

– Нескладно для тебе! – виправив він, торкаючись мого носа кінчиком пальця.

Зненацька обличчя різко набуло серйозного виразу.

– Я намагаюся, – прошепотів Едвард повним страждання голосом. – Якщо це стане… занадто, я майже впевнений, що зможу просто піти.

Я насупилася. Мені не подобаються розмови про розлуку.

– Завтра буде важче, – вів далі він. – Цілий день я насолоджувався твоїм запахом, тому став частково нечутливим до нього. Якщо я залишу тебе бодай на невеликий відрізок часу, доведеться звикати заново. Ну, може, не зовсім заново, гадаю, але все ж…

– Тоді не йди від мене, – відповіла я, не в змозі приховати палке бажання у голосі.

– Це мене влаштовує, – погодився Едвард; обличчя розслабилося, на ньому розцвіла привітна усмішка. – Вдягай кайдани – я твій в’язень, – та говорячи це, він як наручниками оповив мої зап’ястки своїми довгими пальцями. Засміявся тихим мелодійним сміхом. За сьогоднішній вечір він сміявся більше, ніж за ввесь попередній час, коли я мала можливість спостерігати за ним.

– Ти здаєшся… оптимістичнішим, ніж зазвичай, – зауважила я. – Раніше не помічала за тобою такого.

– Хіба не так має бути? – посміхнувся він. – Чари першого кохання і таке інше. Хіба не неймовірна відмінність між тим, коли про щось читаєш, бачиш на картинах – і коли це відбувається з тобою?

– Справді неймовірна, – погодилась я. – Набагато більша, ніж я уявляла.

– Наприклад, – наразі слова швидко злітали з Едвардових уст, доводилося не ловити ґав, щоб їх розібрати, – ревнощі. Я сотні тисяч разів читав про це, бачив, як зображають ревнощі актори у тисячах різних п’єс та фільмів. Я вважав, що досить чітко розумію, що це таке. Але власне почуття вразило мене… – скривився він. – Пам’ятаєш день, коли Майк запросив тебе на бал? Я кивнула, хоча той день запам’ятався мені з іншої причини.

– Тоді ти знову почав говорити зі мною.

– Мене приголомшив спалах обурення, майже люті, котрий я відчув тої миті. Спершу я навіть не збагнув, що це. Я більше, ніж зазвичай, казився від того, що не можу почути твої думки й дізнатися, чому ти йому відмовила. Ти вчинила так тільки заради подруги? Чи тут криється ще щось? Я знав, що так чи інак не маю права цим перейматися. Я намагався не думати про це… А потім хлопці вишикувалися у чергу, – хихотнув Едвард. Я сердито зиркнула на нього в темряві. – Я чекав, начебто безпідставно згораючи від нетерпіння почути, щó ти їм скажеш, від нетерпіння побачити твій вираз. Я не міг не відчути полегшення, угледівши твоє роздратоване обличчя. Та я не був упевнений.

Тоді я вперше прийшов сюди. Всю ніч, поки ти спала, я відчайдушно боровся з собою, розриваючись між двома абсолютно протилежними бажаннями – тим, що, я знав, було правильним, моральним, етичним, – і тим, чого я хотів понад усе на світі. Я усвідомлював, що коли продовжуватиму не помічати тебе, як повинен, або коли зникну з міста на кілька років, поки ти не поїдеш звідси, одного дня ти скажеш «так» Майкові або комусь дуже схожому на нього. Я лютував на саму думку про це.

А потім, – прошепотів Едвард, – ти вимовила уві сні моє ім’я. Ти говорила так чітко, що я спершу подумав, ніби ти прокинулась. Але ти неспокійно перевернулася, знову пробурмотіла моє ім’я, зітхнула. Почуття, що запульсувало в мені тої секунди, позбавило мене мужності, вразило до глибини душі. Я зрозумів, що більше не зможу ігнорувати тебе, – на мить він замовк, вочевидь, дослухаючись до того, як раптом неспокійно забилося моє серце. – Але ревнощі… ревнощі – дивна штука. Набагато могутніша, ніж я вважав дотепер. І нелогічна! Щойно, коли Чарлі запитав тебе про того недомірка Майкла Ньютона… – Едвард розлючено похитав головою.

– Я б мала здогадатися, що ти підслуховуватимеш, – простогнала я.

– Звісно.

– Ні, серйозно, ти приревнував мене до Майка?

– Я новачок у цьому; завдяки тобі людські почуття воскресають у мені, вони тим сильніше болять, що новішими є.

– Але чесно, – піддражнила я, – ти переймаєшся через Майка після того, як мені довелося вислухати, що Розалія – Розалія, втілення ідеальної краси! – Розалія призначалася для тебе! Еммет не Еммет, як я можу конкурувати з нею?

– Вона тобі не суперниця, – зблиснули Едвардові зуби. Він узяв мої захоплені ним-таки руки і завів собі за спину, притиснувши мене до грудей. Я завмерла якомога нерухоміше, намагаючись навіть дихати беззвучно.

– Я знаю, що я їй не суперниця, – видихнула я на холодну шкіру. – У тім і біда.

– Звичайно, Розалія по-своєму гарна, та навіть якби вона не була мені як сестра, якби вони з Емметом не належали одне одному, вона ніколи не мала б одної десятої, ні, одної сотої тої привабливості, якою для мене володієш ти, – зараз Едвард говорив серйозно, замислено. – Майже дев’яносто років я вештався між своїми та між людьми… і ввесь час гадав, що я довершений у своїй самотності, не усвідомлюючи, чого шукаю. І не знаходив нічого, тому що ти не встигла народитися.

– Нечесно якось виходить, – прошепотіла я. Моє обличчя спочивало на його грудях, я слухала його дихання. – Мені не довелося чекати. Чому я маю так легко отримати бажане?

– Ти маєш рацію, – весело погодився він. – Точно, я повинен зробити це важчим для тебе. Він розтиснув руку, звільнивши мій зап’ясток лише для того, щоб дбайливо заграбастати його другою рукою. М’яко провів долонею по вологому волоссю від маківки до талії. – Тобі всього-на-всього доводиться ризикувати життям щосекунди, котру ти проводиш поруч зі мною, – звісно, цього замало. Тобі всього лиш доводиться іти проти своєї природи, проти людства… ну, чого це варте?

– Дуже мало – я не почуваюсь обділеною.

– Поки що, – у голосі його раптом забриніла давня печаль. Я зробила спробу відсунутися, щоб поглянути на його обличчя, та його руки тримали мої долоні міцніше за будь-які кайдани.

– Що… – почала я запитувати, коли його тіло напружилося. Я завмерла, він зненацька відпустив мої руки і зник. Я ледве не впала долілиць.

– Лежи на місці, – прошепотів він. Я не розуміла, звідки конкретно долинає у темряві голос.

Я закотилася під ковдру, скрутившись калачиком, як завжди сплю. Почула, як зі скрипом прочинилися двері й Чарлі крадькома заповз у кімнату, щоб перевірити, чи є я там, де маю бути. Я дихала спокійно й навмисно гучно.

Хвилина тягнулася невимовно довго. Я дослухалася, не впевнена, чи зачинилися двері. Потім мене під ковдрою обвила холодна Едвардова рука, вуста притулилися до вушка.

– Ти – жахлива актриса. Я б сказав, що ця кар’єрна стежка не для тебе.

– Прокляття! – пробурмотіла я. Серце ледве не розірвалося у грудях.

Едвард почав наспівувати незнайому мелодію. Схоже було на колискову. Він замовк.

– Заколисати тебе піснею?

– Ага! – розсміялась я. – Наче я зможу заснути, коли ти поруч!

– А раніше чудово спала, – нагадав він.

– Я не знала, що ти сидиш у моїй кімнаті, – холодно відказала я.

– Отже, якщо ти не хочеш спати… – почав він, не звернувши уваги на мій тон. У мене перехопило подих.

– Якщо я не хочу спати…? Едвард хихотнув.

– Що ти хочеш робити в такому разі? Так зразу й не скажеш.

– Я не знаю, – нарешті відповіла я.

– Скажеш, коли вирішиш.

Я відчула холодне дихання на шиї, відчула, як Едвардів ніс ковзає по моєму підборіддю, вдихаючи його аромат.

– Я гадала, ти став нечутливим до мого запаху.

– Якщо я можу втриматися від того, щоб випити вино, це не означає, що я не здатен оцінити його букет, – прошепотів він. – Ти пахнеш як квітка, як лаванда… чи фрезія, – додав він. – У мене течуть слинки.

– Так, коли хтось не каже мені, як смачно я пахну, у мене невдалий день.

Він розсміявся, потім зітхнув.

– Я вирішила, чим хочу зайнятися, – сказала я йому. – Хочу більше дізнатися про тебе.

– Запитуй, що заманеться. Я просіяла запитання в пошуках найважливішого.

– Чому ви це робите? – сказала я. – Досі не розумію, як ви можете так важко працювати над собою, щоб опиратися… своїй природі. Будь ласка, зрозумій правильно, я рада, що ти такий, як є. Просто не бачу, що змушує вас так чинити.

Перш ніж відповісти, Едвард завагався.

– Це хороше запитання, ти не перша, хто ставить його. Решта – переважна більшість представників нашого виду, які цілком задоволені своєю долею, – теж дивуються з нашого способу життя. Але бачиш… тільки тому, що ми… зазнали певного перетворення… не означає, що ми не здатні піднятися вище, вийти за межі приречення, якого жоден із нас свідомо не бажав. Не означає, що ми не можемо спробувати зберегти якнайбільше істинно людських рис.

Я лежала не рухаючись, охоплена благоговійним мовчанням.

– Ти спиш? – прошепотів Едвард за кілька хвилин.

– Ні.

– Це все, що ти хотіла знати?

– Ні! – закотила я очі. – Не зовсім.

– Що ще тобі цікаво?

– Чому ти можеш читати думки, чому тільки ти? Аліса бачить майбутнє… Як таке виходить?

У темряві я відчула, як він знизав плечима.

– Ми не знаємо напевно. У Карлайла є теорія – він уважає, що ми успадковуємо найсильнішу рису характеру з людського життя у наступне, де вона посилюється – як і наш розум та чуття. Він думає, що я, швидше за все, дуже тонко відчував думки людей навколо. А Аліса мала розвинений дар передчуття.

– А що отримали у спадок від людського життя Карлайл та інші?

– Карлайл успадкував здатність співчувати. Есме – вміння любити до нестями. Еммет успадкував могутність, Розалія – силу волі. Або баранячу впертість, дивлячись як сказати, – хихотнув він. – Джаспер – дуже впливовий. У першому житті він був доволі харизматичним, здатним впливати на людей навколо так, що вони приставали на його точку зору. Тепер він може маніпулювати людськими емоціями – заспокоїти цілу кімнату розлючених людей, чи, наприклад, навпаки – викликати збудження у апатичного натовпу. Це – винятковий дар.

Я виважувала неймовірні факти, котрі описував Едвард, намагаючись їх перетравити. Він терпляче чекав, доки я думала.

– Коли все почалося? Я маю на увазі, Карлайл створив тебе, але раніше хтось мав створити його, і так далі…

– Гаразд, а ти звідки походиш? Еволюція? Боже творіння? Хіба ми не могли еволюціонувати, як інші види, як хижаки та здобич? Чи коли ти не віриш, що світ міг виникнути сам по собі, у чому я теж сумніваюся, невже так важко повірити, що сила, котра створила ніжну скалярію та акулу, дитинча тюленя і кита-вбивцю, могла одночасно створити наші види?

– Скажи мені прямо – я дитинча тюленя, правильно?

– Правильно, – він засміявся, щось торкнулося мого волосся – губи?!

Мені хотілося обернутися до Едварда, подивитися, чи справді вуста торкаються мого волосся. Та я повинна добре поводитися; не хочу робити його життя важчим, ніж воно є.

– Ти вже засинаєш? – поцікавився він, перериваючи короткочасну тишу. – Чи у тебе є ще запитання?

– Мільйон-два знайдеться.

– У нас буде завтра, і позавтра, і післяпозавтра… – нагадав він. Я посміхнулася, його слова викликали ейфорію.

– Ти точно не розчинишся у повітрі вранці? – прагнула я розставити крапки над «і». – Врешті-решт ти – міфічна істота.

– Я тебе не покину, – у голосі була тверда обіцянка.

– Тоді останнє запитання на сьогодні… – я почервоніла. Темрява мені не помічниця – я певна, Едвард відчув раптовий приплив крові до шкіри.

– Яке?

– Ні, забудь. Я передумала.

– Белло, ти можеш запитати мене про що завгодно. Я промовчала, він застогнав.

– Я постійно налаштовую себе, що з часом нездатність чути твої думки дратуватиме мене менше. Натомість це стає гірше й гірше.

– Я рада, що ти не читаєш моїх думок. Досить того, що ти підслуховуєш, коли я балакаю уві сні.

– Будь ласка, – його голос був такий переконливий, просто неможливо опиратися. Я похитала головою.

– Якщо ти не скажеш мені, я припущу щось набагато гірше, ніж є насправді, – зловісно пригрозив Едвард. – Прошу тебе, – знову благальний тон.

– Ну… – почала я, радіючи, що він не бачить мого обличчя.

– Так.

– Ти сказав, що Розалія з Емметом незабаром одружаться… Їхній шлюб… такий… як і людський шлюб?

Він щиро розреготався, нарешті зрозумівши, у чому справа.

– Ось ти до чого хилиш! Я завовтузилася, не в змозі відповісти.

– Так, гадаю, їхній шлюб не дуже відрізняється від людського, – сказав він. – Я казав, що більшість людських бажань нікуди не зникають, просто їх витісняють сильніші бажання.

– О, – все, на що я спромоглася.

– Твоя цікавість мала щось на меті?

– Ну, мені хотілося знати… ти і я… колись…

Едвард одразу посерйознішав – це підказало мені раптове скам’яніння його тіла. Я завмерла, інстинктивно реагуючи на його дії.

– Не думаю, що… що… що це можливо для нас.

– Тому що для тебе було б дуже важко бути зі мною так… близько?

– Звичайно, це проблема. Та я мав на увазі дещо інше. Справа в тому, що ти така ніжна, така тендітна! Коли ми поруч, я щомиті маю стежити за собою, щоб не нашкодити тобі. Я досить легко можу тебе вбити, Белло, просто з необережності, – голос його перетворився на м’яке муркотіння. Крижана долоня посунулася і спочила на моїй щоці. – Якби я повівся нестримано… якби бодай на секунду розслабився, то міг би простягнути руку, щоб доторкнутися до твого обличчя, – і ненавмисно проломити тобі череп. Ти не усвідомлюєш, яка ти неймовірно крихка. Я ніколи, нізащо не зможу дозволити собі втратити контроль у будь-якому сенсі, коли ти поруч.

Він очікував на відповідь. Моє мовчання змусило його виявити нетерпіння.

– Я налякав тебе? – запитав він. Я зачекала ще хвильку, щоб сказати правду.

– Ні. Зі мною все гаразд. Здається, він на мить поринув у роздуми.

– Втім, знаєш, мені цікаво, – сказав він не таким серйозним голосом. – Ти коли-небудь…? – не договорив він, пропонуючи мені самій здогадатися кінець речення.

– Звісно, ні! – зашарілась я. – Казала ж я тобі, що ніколи не почувала нічого такого, навіть приблизно!

– Я знаю. Просто я також знаю думки інших людей. Мені відомо, що кохання й бажання не завжди ходять поруч.

– Для мене – завжди. Втім, так чи інак, раніше я не знала їх, – зітхнула я.

– Приємно чути. Принаймні у нас є хоч щось спільне, – судячи з голосу, Едвард був задоволений.

– Твої людські інстинкти… – почала я. Він чекав. – Ну, я тебе взагалі приваблюю – ти розумієш як?

Він засміявся і ніжно скуйовдив моє наразі майже сухе волосся.

– Можливо, я – не людина, але я – мужчина, – запевнив він.

Я мимоволі позіхнула.

– Я відповів на запитання, тепер ти повинна спати, – наполіг він.

– Не впевнена, що зможу.

– Хочеш, щоб я пішов?

– Ні! – голосно вигукнула я.

Він засміявся, потім почав наспівувати ту саму невідому колискову; голос архангела ніжно заколисував мене.

Стомленіша, ніж гадала, виснажена довгим днем, наповненим раніше не відомим мені розумовим та емоційним напруженням, я провалилася у сон в Едвардових холодних обіймах.

Розділ 15
Каллени

Врешті-решт мене збудило м’яке приглушене світло наступного хмарного дня. Я лежала, затуливши очі руками, почуваючись слабкою і задерев’янілою. Сон, який я відчайдушно намагалася пригадати, голосно грюкав у мізки. Я застогнала і перекотилася на бік, сподіваючись заснути далі. А потім попередній день нестримним потоком ввірвався у свідомість.

– Ой! – швидко підскочила я, аж у голові запаморочилося.

– У тебе на голові копиця сіна… та мені подобається, – почувся незворушний голос з крісла-гойдалки у кутку.

– Едварде! Ти залишився! – до нестями зраділа я і, не обтяжуючись зайвими роздумами, метнулася через усю кімнату, щоб упасти йому на коліна. За мить думки наздогнали дії – я завмерла, приголомшена власним неконтрольованим ентузіазмом. Я втупилася в Едварда, злякавшись, що перетнула невидиму межу.

Він сміявся.

– Певна річ, – відповів він, здивований та, схоже, потішений такою реакцією. Руки гладили мою спину.

Я обережно поклала голову на його плече, вдихаючи аромат шкіри.

– Я була впевнена, що це лише сон.

– Ти б такого не вигадала, – вирішив познущатися він.

– Чарлі! – пригадала я, знову бездумно підстрибуючи й прямуючи до дверей.

– Він поїхав годину тому, можу додати, після того як заново під’єднав твій акумулятор. Визнаю, я розчарований. Невже цього достатньо, щоб зупинити тебе, коли ти налаштована серйозно?

Я замислилася, вклякнувши на місці. З одного боку страшенно хочеться повернутися до Едварда, з іншого – боюся, вранці з рота не зовсім приємно тхне.

– Зазвичай ти вранці моторніша, – зауважив він і розвів руки, запрошуючи повернутися. Відмовити майже було не можливо.

– Мені потрібна хвилька на людські справи, – визнала я.

– Я почекаю.

Я підстрибом помчала до ванни, не в змозі прояснити свої відчуття. Я – незнайомка для себе як усередині, так і зовні. Обличчя в дзеркалі належить практично іншій людині – занадто яскраві очі, гарячкові червоні цятки на вилицях. Почистивши зуби, я заходилася пригладжувати стерню на голові, яка, по ідеї, була моїм волоссям. Вмила обличчя холодною водою, спробувала нормалізувати дихання. Марно, звісно ж. Підтюпцем поквапилася назад у кімнату.

Хіба не диво, що Едвард досі там, чекає з розкритими обіймами? Він потягнувся до мене, моє серце затріпотіло, як пташка у клітці.

– З поверненням, – прошепотів він, ніжно оповиваючи мене руками.

Якийсь час він гойдав мене у тиші, доки я не звернула увагу, що він перевдягнувся, волосся акуратно розчесане.

– Ти мене залишав? – звинуватила я, торкаючись комірця свіжої сорочки.

– Навряд чи я міг би прийти сьогодні у тому, в чому приходив учора. Що б подумали сусіди?

Я закопилила губки.

– Ти міцно заснула. Я не проґавив нічого, – його очі заблищали. – Говорити ти почала звечора.

Я застогнала.

– Що ти чув? Вираз золотавих очей потеплішав.

– Ти сказала, що кохаєш мене.

– Наче ти раніше не знав, – нагадала я, ховаючи голову.

– Все одно приємно чути. Я вткнулася обличчям у його плече.

– Я кохаю тебе, – прошепотіла я.

– Ти – моє життя, – просто відповів він. Ми більше не потребували слів. Він гойдав нас у кріслі вперед-назад; тим часом у кімнаті розвиднилося.

– Пора снідати, – врешті-решт, як щось звичне, сказав він. Впевнена, хотів довести, що пам’ятає про людські слабкості.

Натомість я обома руками схопилася за горло й перелякано витріщилася на нього. Він отетерів від подиву.

– Попався! – тихенько загиготіла я. – А казав, що я погана акторка!

Едвард обурено насупився.

– Не смішно.

– Смішно-смішно, сам чудово знаєш, – я уважно поглянула у золотаві очі, щоб переконатися, що мені вибачили. Очевидячки, так.

– Мені перефразувати речення? – поцікавився він. – Людині пора снідати.

– Тоді так. Він перекинув мене через кам’яне плече, лагідно, але так швидко, що перехопило подих. Поніс униз сходами, я обурювалася, він не зважав. Випустив лише для того, щоб посадити на стілець.

Кухня, здається, ввібравши мій настрій, мала яскравий і радісний вигляд.

– Що на сніданок? – весело запитала я, на хвильку нокаутувавши Едварда.

– Ну, навіть не знаю. А що б ти хотіла? – на мармуровому чолі прорізалася зморшка.

Я вишкірилася, підстрибуючи з місця.

– Не переймайся, я сама потурбуюся про харч. Дивись, як полюю я.

Я знайшла упаковку пластівців і піалку. Налила молоко, взяла ложку, відчуваючи, що Едвард не зводить із мене очей. Поставила сніданок на стіл і завмерла.

– Тобі нічого не потрібно? – запитала я, не бажаючи видатися грубою.

Він закотив очі.

– Ти їж, Белло.

Я сіла за стіл, спостерігаючи за Едвардом і водночас відправляючи до рота першу ложку. Він пильно дивився на мене, вивчаючи кожен рух. Мені стало ніяково. Я хутко пережувала й заговорила, щоб відвернути його увагу.

– Які плани на сьогодні? – запитала я.

– М-м-м… – (Я помітила, що він ретельно добирає слова). – Як щодо знайомства з моєю родиною?

Я ледь не подавилася.

– Ти нарешті злякалася? – у голосі зазвучала надія.

– Так, – визнала я. Немає сенсу заперечувати, він бачить мої очі.

– Не хвилюйся, – самовпевнено вишкірився він. – Я захищу тебе.

– Я боюся не їх, – пояснила я. – Я боюся, що… не сподобаюсь їм. Хіба вони, скажімо так, не здивуються, що ти привів… когось як я… додому, щоб відрекомендувати їм? Вони знають, що я знаю про них?

– Ой, їм усе відомо. Знаєш, вони вчора билися об заклад, – він посміхався, та голос був різкий, – чи привезу я тебе назад, хоча не розумію, як можна закладатися проти Аліси. У будь-якому разі у нашій родині секретів немає. Це було б трохи складно, враховуючи мій хист читати думки, вміння Аліси бачити майбутнє…

– І здатність Джаспера, коли ти виливаєш йому душу, миттю підіймати тобі настрій…

– Ти уважно слухала, – схвально всміхнувся він.

– Час від часу я на це здатна, як кажуть, – скривилась я. – Аліса бачила, як я прийду до вас у гості?

Він відреагував дивно.

– Угу, – сказав він, знітившись, і відвернувся, щоб я не бачила його очей. Я заінтриговано втупилася в Едварда.

– Воно хоча б смачне? – запитав він, різко обернувшись, і заходився роздивлятися вміст тарілки, ніби глузуючи. – Чесно кажучи, на вигляд не дуже апетитно.

– Це, звісно, не розлючений гризлі… – пробурмотіла я, не звертаючи уваги на сердитий погляд. Хотіла б я знати, чому Едвард так відреагував на згадку про Алісу. Гублячись у здогадках, я не забувала швидко винищувати пластівці.

Він стояв посеред кухні, схожий на статую Адоніса, й відсторонено дивився у вікно у двір.

Потім перевів погляд на мене; на вустах розцвіла усмішка, від якої перехоплювало подих.

– Також гадаю, тобі варто відрекомендувати мене батькові.

– Він знає тебе, – нагадала я.

– Я маю на увазі, як твого хлопця.

Я підозріливо витріщилася на нього.

– Навіщо?

– Хіба це не обов’язково? – невинно поцікавився він.

– Я не знаю, – зізналась я. Мій досвід романтичних стосунків не давав достатньо матеріалу для узагальнень. Та й навряд чи звичайні правила застосовні до нас з Едвардом. – Знаєш, це не обов’язково. Я не очікую, що ти… Тобто, ти не повинен прикидатися через мене.

Він поблажливо посміхнувся.

– Я не прикидаюся.

Я підштовхнула залишки пластівців до краю тарілки, кусаючи губу.

– То ти збираєшся сказати Чарлі, що я твій хлопець, чи ні? – наполіг він.

– А ти – мій хлопець? – притлумила я внутрішнє бажання скулитися від думки, що Едвард, Чарлі й «хлопець» співіснуватимуть одночасно у часі та просторі.

– Мушу визнати, що слово «хлопець» щодо мене – досить умовна назва…

– У мене склалося враження, що ти, власне, щось більше, – зізналась я, втупившись у стіл.

– Ну, навіть не знаю, чи варто знайомити Чарлі з усіма кривавими подробицями, – Едвард потягнувся через стіл, щоб ніжно підняти моє підборіддя холодними пальцями. – Нам знадобиться пояснення, чому я проводжу тут багато часу. Не хочу, щоб шеф місцевого відділку Свон наклав на мене судову заборону.

– А ти проводитимеш? – запитала я, раптом розхвилювавшись. – Ти справді часто тут буватимеш?

– Тільки доки буду бажаним гостем, – запевнив Едвард.

– Я завжди бажатиму тебе, – попередила я. – Вічно.

Він повільно обійшов стіл, зупинився за десь за метр від мене, простягнув руку, щоб торкнутися щоки кінчиками пальців. Обличчя нагадувало згорнену книжку.

– Я засмутила тебе? – запитала я.

Едвард не відповів. На певний час, не скажу, довго чи коротко, спинив свої очі на моїх.

– Ти закінчила? – зрештою запитав він. Я скочила з місця.

– Так.

– Тоді одягайся – я зачекаю тут.

Вирішити, що вдягнути, було складно. Сильно сумніваюся, що існують книжки з етикету, в котрих є розділи з порадами, що вдягати, коли коханий вурдалак веде тебе додому, щоб познайомити зі своєю вампірською родиною. Яке полегшення бодай подумки вимовити це слово! Я усвідомлювала, що навмисно уникаю казати його вголос.

Кінець кінцем я зупинилася на єдиній спідниці – повсякденній, але довгій, кольору хакі. Зверху вдягнула темно-синю блузку, що колись заслужила Едвардів комплімент. Швидко зиркнувши у дзеркало, я зрозуміла, що зачіска нікуди не годиться, тому зібрала волосся ззаду у хвостик.

– Гаразд, – підстрибом помчала я униз сходами. – Я маю цілком пристойний вигляд.

Едвард чекав під східцями, ближче, ніж я думала; я впала просто на нього. Він підхопив мене, на кілька секунд затримав на відстані, потім раптово притягнув до себе.

– Ти помиляєшся, – пошепотів він мені у вушко. – Маєш неймовірно непристойний вигляд. Ніхто не може бути таким спокусливим – це не чесно.

– Так – спокусливо?! – здивувалась я. – Можу пере вдягнутися…

Він зітхнув, похитавши головою.

– Яка ти дурненька! – ніжно притиснув він холодні губи до мого чола, і кімната завертілася навколо мене. Аромат його дихання забив памороки.

– Пояснити, як ти спокушаєш мене? – сказав він. Запитання було явно риторичне. Його пальці повільно помандрували вниз по моєму хребту, я шкірою відчула прискорення його дихання. Мої руки безсило притулилися до його грудей, у голові знову зашуміло. Він неквапливо схилив голову, холодні губи вдруге торкнулися моїх, дуже обережно, ледь розтулившись.

І тут я впала.

– Белло? – схвильовано запитав він, підхопивши мене й повернувши у вертикальне положення.

– Через… тебе… я… знепритомніла… – звинуватила його я крізь туман.

– Що мені з тобою робити? – застогнав Едвард у відчаї. – Коли я вчора поцілував тебе, ти накинулася на мене! Сьогодні зомліла!

Я слабко засміялася, дозволяючи його рукам підтримувати мене. Голова досі йшла обертом.

– Занадто, як на того, кому все добре вдається, – зітхнув він.

– У тім і біда, – ніяк не могла повністю отямитись я. – Тобі все вдається занадто добре. Занадто-занадто.

– Тебе нудить? – запитав Едвард. Він уже мав нагоду спостерігати подібне.

– Ні, це не схоже на минулу непритомність. Я не знаю, що трапилося, – засоромлено похитала я головою. – Здається, я забула, що треба дихати.

– Я не можу нікуди вести тебе у такому стані.

– Зі мною вже все гаразд, – наполягала я. – Все одно твоя родина подумає, що я несповна розуму, тож невелика різниця.

Якусь мить він уважно вивчав мій вираз обличчя.

– Колір твоєї шкіри зараз зводить мене з глузду, – ні з того ні з сього видав він. Від радості я зашарілася, відвела погляд.

– Послухай, я щосили намагаюся не думати про те, що на мене очікує, тому, може, ми нарешті поїдемо? – сказала я.

– Ти хвилюєшся не тому, що прямуєш на зустріч із цілою родиною вурдалаків, а тому, що боїшся не сподобатися їм, правильно?

– Абсолютно, – відрізала я, приховуючи подив від того, як вільно Едвард вживає власну видову назву.

Він похитав головою.

– Ти неймовірна.

Коли Едвард спрямував пікап за місто, я зрозуміла, що не маю жодної гадки, де він мешкає. Ми переїхали міст через річку Калава, дорога в’юнилася на північ, будинки пролітали повз нас, одні зникали з очей, інші наближалися. Потім вони взагалі закінчилися, ми поїхали через оповитий туманом ліс. Я саме намагалася вирішити – запитувати чи виявити терпіння, коли ми раптом повернули на ґрунтівку. Без жодного вказівного знаку, ледь помітну серед папороті. Ліс наступав на неї зусібіч; дорога проглядалася вперед не більш ніж на кілька метрів, велетенською гадюкою звиваючись навколо старезних дерев.

Та за кілька миль ліс порідшав, ми несподівано опинилися на невеличкій галявині, чи краще сказати – газоні? Втім, лісова напівтемрява не відступила; широке крислате гілля шістьох віковічних кедрів розкинулося над цілим акром землі. Безпечна тінь від дерев тягнулася прямісінько до стін будинку, що примостився поміж гілок, які затуляли від очей простору веранду, що ліпилася до першого поверху.

Не знаю, чого я очікувала, та точно не цього. Будинок мав довершений, величний вигляд, напевно, йому років сто, не менше. Пофарбований у м’який, неяскравий білий колір, усі три поверхи високі, прямокутні, пропорційні. Вікна та двері здавалися або частиною оригінальної будівлі або ж чудовою реставрацією. Крім пікапа, машин поблизу не спостерігалося. Неподалік чувся шепіт річки, захованої у темному царстві лісу.

– Ого!

– Подобається? – усміхнувся Едвард.

– Будинок… має своєрідний шарм. Він смикнув за кінчик мого хвостика, захихотів.

– То як, ти готова? – запитав він, відчиняючи двері.

– Куди там. Пішли вже, – я спробувала засміятися, та сміх застрягнув десь у горлі. Я нервово пригладила волосся.

– Маєш чарівний вигляд.

Едвард без особливих роздумів невимушено взяв мене за руку. Ми пішли до веранди крізь глибокі сутінки. Я знала, що він відчуває моє напруження, його великий палець заспокійливо виводив кружечки на зовнішньому боці моєї долоні.