Текст книги "Сутінки"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 24 страниц)

Розділ 19
Прощання

Чарлі не спав, чекав на мене. Скрізь у будинку горіло світло. Я намагалася вигадати, як змусити його відпустити мене. У голові було порожньо. На мене очікують неприємні хвилини. Едвард повільно припаркувався, зупинившись на пристойній відстані від пікапа. Вся трійця насторожено пильнувала: завмерли на сидіннях прямо, наче коцюбу проковтнули, дослухалися до кожного звуку в лісі, придивлялися до кожної тіні, принюхувалися до кожного запаху, шукаючи щось незвичайне. Двигун замовк, я нерухомо сиділа, вони продовжували слухати.

– Нікого немає, – напружено сказав Едвард. – Ходімо. Еммет потягнувся, щоб допомогти мені звільнитися від додаткових пасків безпеки.

– Не хвилюйся, Белло, – сказав він тихим, проте бадьорим голосом, – ми швидко все владнаємо.

Я поглянула на Еммета і відчула, як очі наповнюються вологою. Я ледве знала його, та дивним чином від того, що я не відала, коли ми побачимося наступного разу, було боляче. Я розуміла, що це лише слабкий натяк на прощання, яке доведеться пережити протягом наступної години, і від цієї думки покотилися сльози.

– Алісо, Еммете, – наказав Едвард. Вони беззвучно пірнули у темряву, відразу у ній розчинившись. Едвард відчинив двері, взяв мене за руку, пригорнув, захищаючи. Швидко повів мене до будинку, ні на мить не припиняючи прочісувати поглядом темряву.

– П’ятнадцять хвилин, – ледь чутно попередив він.

– Я впораюся, – хлипнула я носом. Сльози надихнули мене.

Я зупинилася на ґанку і взяла його обличчя у свої долоні. Шалено зазирнула у вічі.

– Я кохаю тебе, – сказала я глибоким тихим голосом. – Що б не сталося, я завжди тебе кохатиму.

– З тобою нічого не трапиться, Белло, – сказав він не менш шалено.

– Просто дій за планом, добре? Збережи для мене Чарлі живим-здоровим. Після сьогоднішньої ночі він навряд чи буде про мене хорошої думки, я хочу мати шанс вибачитися пізніше.

– Белло, іди в дім. Ми не можемо гаяти час, – наполегливо нагадав він.

– Ще одне, – полум’яно прошепотіла я, – не вір жодному слову, котре почуєш зараз.

Він нахилився, мені залишилось лише стати навшпиньки і щосили вп’ястися у здивовані холодні губи. Потім я розвернулася і з носака відчинила двері.

– Забирайся геть, Едварде! – заверещала я, забігаючи всередину і голосно грюкаючи дверима прямо перед його приголомшеним обличчям.

– Белло? – Чарлі куняв десь у залі, та вже скочив на ноги.

– Залиш мене в спокої! – закричала я на нього крізь сльози, що лилися з очей гірським потоком. Я побігла нагору до своєї кімнати, з гуркотом зачинила двері й замкнула їх. Помчала до ліжка, впала на підлогу, щоб дістати бобрикову сумку. Швидко запустила руку між матрацом та пружинним блоком, щоб схопити стару заштопану шкарпетку, у якій зберігалися секретні запаси готівки.

Чарлі молотив у двері.

– Белло, з тобою все гаразд? Що відбувається? – злякано допитувався він.

– Я їду додому, – закричала я. Голос урвався в ідеальному місці.

– Він щось зробив тобі? – шеф поліції починав гніватися.

– Ні! – завила я на пару октав вище. Я обернулася до шафи з одягом – Едвард уже був там, мовчки вигрібав повні оберемки якого попало вбрання і кидав мені.

– Він тебе покинув? – розгубився Чарлі.

– Ні! – засапано залементувала я, тим часом набиваючи сумку. Едвард жбурнув мені вміст наступної полички. Сумка вже була набита далі нікуди.

– Белло, що трапилося? – загорлав Чарлі, знову барабанячи у двері.

– Це я його покинула! – закричала я, рвучко шарпаючи «змійку» на сумці. Вмілі Едвардові руки відштовхнули мої й без проблем її застібнули. Він дбайливо накинув ручки мені на плече.

– Я буду у пікапі. Йди! – прошепотів він, підштовхуючи мене до дверей, сам зник у вікні.

Я відімкнула двері, грубо відштовхнула Чарлі з дороги і помчала сходами вниз, мордуючись із важкою сумкою.

– Що трапилося? – заволав він, не відстаючи від мене. – Я думав, він тобі подобається.

На кухні йому вдалося схопити мене за лікоть. Хоча він досі не відійшов від шоку, хватка у нього була міцна.

Він розвернув мене на сто вісімдесят градусів, щоб подивитися в обличчя. Поглянувши на нього, я збагнула, що він не має анінайменшого наміру мене відпускати. На думку спав єдиний спосіб вирватися. Він передбачав зробити Чарлі дуже боляче, я ненавиділа себе навіть за те, що зважую цей план. Та в мене немає часу, я повинна захистити батька.

Я пильно поглянула на нього очима, повними сліз від того, що я збиралася зробити.

– Він мені подобається – у тім і біда! Я більше не можу! Не можу далі прив’язуватися до цього клятого місця! Не хочу закінчити, як мама, не хочу опинитися у капкані в цьому тупому, нудному місті! Я не повторю її ідіотську помилку! Ненавиджу Форкс – я не залишуся тут і на хвилину!

Батькова долоня різко, наче від удару електрошком, відпустила мою руку. Я відвернулася від його приголомшеного, враженого обличчя і попрямувала до дверей.

– Білко, ти не можеш поїхати зараз. Ніч надворі, – прошепотів він услід.

Я не обернулася.

– Якщо стомлюся, посплю у пікапі.

– Почекай хоча б тиждень, – заходився благати він, досі перебуваючи у стані чистого коматозу. – Тим часом Рене повернеться додому.

Він повністю збив мене з пантелику.

– Що?

Чарлі охоче почав розповідати, його ледве не розпирало від полегшення, що я завагалася.

– Вона дзвонила, коли тебе не було. У Флориді справи просуваються не так добре, як хотілося б, якщо Філ не підпише контракт до кінця тижня, вони повернуться в Аризону. Помічник тренера «Сайдвіндерс» сказав, що, можливо, підшукає для нього якийсь варіант…

Я похитала головою, намагаючись зібрати докупи переплутані думки. Кожна наступна секунда наражає Чарлі на більшу небезпеку.

– У мене є ключ, – промимрила я, повертаючи ручку дверей. Чарлі занадто близько, рука тягнеться до мене, обличчя заціпеніло. Я не можу втрачати час на суперечки з ним. Тому зараз я вражу його ще дошкульніше.

– Просто відпусти мене, Чарлі, – повторила я останні мамині слова, з якими вона вийшла з цих дверей багато років тому. Я сказала їх якомога розлюченіше і навстіж відчинила двері. – Нічого у нас не вийшло, зрозумів? Я ненавиджу, ненавиджу Форкс!

Жорстокі слова зробили свою справу. Чарлі закам’янів на порозі, роздавлений, прибитий, я помчала у ніч. Порожнє подвір’я страшенно мене налякало. Я мов божевільна полетіла до пікапа, побачивши позаду темну тінь. Ривком відчинила двері та жбурнула сумку під ноги. Ключ чекав на мене у запаленні.

– Я подзвоню завтра! – заволала я, відчайдушно прагнучи пояснити Чарлі все просто зараз і знаючи, що ніколи не зможу цього зробити. Я дала повний газ і рвонула з місця.

Едвард торкнувся моєї руки.

– Зупинись, – сказав він, коли будинок і Чарлі зникли з очей.

– Я поведу, – заперечила я крізь сльози, що зливою текли по щоках.

Зненацька довгі руки схопили мене за талію, нога відштовхнула мою з педалі газу. Едвард перекинув мене собі на коліна, потягнув, відірвавши руки від керма, – й от він на водійському сидінні. Пікап ні на сантиметр не відхилився від курсу.

– Ти не знайдеш дороги, – пояснив Едвард.

Враз позаду нас спалахнули фари. Я витріщилася у заднє вікно, очі розширилися від жаху.

– Це Аліса, – заспокоїв Едвард.

Знову взяв мою руку. У мене з голови не виходила картинка: Чарлі стоїть на порозі будинку.

– А мисливець?

– Почув останній акт п’єси, – похмуро сказав він.

– Чарлі? – запанікувала я.

– Мисливець пішов за нами. Він біжить позаду. Мені стало холодно.

– Ми можемо від нього відірватися?

– Ні, – та кажучи це, він збільшив швидкість. Мотор пікапа жалібно заскиглив.

Несподівано мій план уже не здавався досконалим.

Я дивилася назад, на передні фари джипа, коли пікап раптом затремтів, в темряві за вікном майнула темна постать.

Несамовитий крик тривав частку секунди, перш ніж Едвардова рука затиснула мені рота.

– Це Еммет! Він забрав руку і обвив її навколо моєї талії.

– Все буде гаразд, Белло, – пообіцяв він. – Ти будеш у безпеці.

Ми мчали крізь тихе місто у напрямку північної траси.

– Навіть не уявляв, що провінційне життя настільки діє тобі на нерви, – сказав Едвард наче й не він, та я знала, що він намагається розрадити мене. – Здавалося, ти доволі непогано пристосувалася – особливо останнім часом. Напевно, я лестив собі, вважаючи, що роблю твоє життя цікавішим.

– Я повелась як остання тварюка, – зізналась я, не звертаючи уваги на спробу розвеселити мене і втупившись собі у коліна. – Це були мамині слова, коли вона залишала Чарлі. Можна сказати, це був удар нижче пояса.

– Не хвилюйся. Він тобі вибачить, – Едвард ледь усміхнувся, хоча очі залишилися серйозними.

Я розпачливо втупилася в нього, і він зауважив неприховану паніку в погляді.

– Белло, все буде добре.

– Все не може бути добре, коли поруч не буде тебе, – прошепотіла я.

– За кілька днів ми знову будемо разом, – сказав він, обіймаючи мене міцніше. – Не забувай, ідея належала тобі.

– Найкраща ідея – чиєю ж їй бути?

Посмішка у відповідь вийшла невеселою й миттєво розтанула на Едвардових вустах.

– Чому це трапилося? – невпевнено запитала я. – Чому я? Він похмуро втупився у дорогу.

– Це моя помилка. Я дурень, що наразив тебе на небезпеку, – лють у голосі була спрямована на самого себе.

– Я мала на увазі інше, – наполягла я. – Подумаєш, велике діло, була я там. Тих двох я не зацікавила. Чому Джеймс вирішив мене убити? У місті повно людей, чому я?

Перш ніж відповісти, Едвард завагався, замислився.

– Сьогодні ввечері я непогано вивчив його розум, – тихо почав він. – Не впевнений, чи існував бодай один спосіб змінити щось потому, як він побачив тебе. Частково винна і ти, – у голосі забриніла жорстка іронія. – Якби не твій неймовірно спокусливий запах, можливо, він не звернув би на тебе уваги. Коли я став тебе захищати… це лише стократ погіршило ситуацію. Джеймс не звик зустрічати опір навіть у найдріб’язковішій справі. Він вважає себе природженим мисливцем. Його існування побудоване на полюванні, переслідуванні жертви; від життя йому потрібен тільки виклик. І раптом ми даруємо йому ідеальний виклик – великий клан могутніх бійців, які щосили намагаються вберегти одну вразливу істоту. Ти не повіриш, яку ейфорію він зараз відчуває. Це ж його улюблена гра, яку ми щойно зробили найзахопливішою у його житті, – Едвардів голос переповнила огида.

Він на хвильку замовк.

– Та якби я відступив, він убив би тебе на місці, – нарешті сказав він безнадійно, невдоволено.

– Я гадала… на інших мій запах не діє… як на тебе, – нерішуче мовила я.

– Не діє. Та це не означає, що ти не є спокусою для кожного з нас. Якби ти приваблювала мисливця – будь-кого – настільки, як мене, то бійка розгорілася б просто на полі.

Я затремтіла.

– Не думаю, що маю інший вибір, окрім як убити його, – пробурмотів Едвард. – Карлайл буде не в захваті.

Звук шин підказав мені, що ми перетинаємо міст, хоча в темряві я не бачила річки. Я знала, що ми наближаємося. Мусила запитати зараз.

– Як можна убити вампіра?

Едвард зиркнув на мене; вираз очей – таємниця, а в голосі раптом забриніли сталеві нотки.

– Єдиний спосіб зробити це напевно – розірвати його на шматки, а потім спалити їх.

– Двоє інших битимуться разом із Джеймсом?

– Жінка – так, щодо Лорана я не впевнений. Між ними немає міцного зв’язку – йому просто зручно бути з ними. Поведінка Джеймса на галявині його збентежила…

– Отже, Джеймс і жінка спробують тебе убити? – схвильовано запитала я.

– Белло, навіть не смій марнувати час, хвилюючись за мене. Наразі твоя єдина турбота – це збереження власного життя, будь ласка, прошу тебе, не втрачай голови.

– Джеймс переслідує нас?

– Так. Утім, він не нападе на будинок. Не сьогодні. Едвард повернув на невидиму під’їзну доріжку, Аліса не відставала від нас.

Ми під’їхали до самого будинку. Всередині яскраво горіло світло, неспроможне, одначе, розсіяти темряву навколишнього лісу. Не встиг пікап зупинитися, як Еммет відчинив двері, витягнув мене з сидіння, притиснув до широких грудей, попередньо скрутивши бубликом, і заніс усередину.

Ми кулею влетіли у велику білу кімнату, Едвард та Аліса обабіч нас. Вся родина була там, вони скочили на ноги, почувши наше наближення. Посередині стояв Лоран. Коли Еммет ставив мене поруч з Едвардом, я почула, як у глибині Лоранової горлянки загриміло неголосне гарчання.

– Джеймс іде по нашому сліду, – оголосив Едвард, злісно витріщаючись на Лорана.

Обличчя Лорана спохмурніло.

– Цього я й боявся.

Аліса протанцювала до Джаспера і прошепотіла йому щось на вухо; її губи тремтіли зі швидкістю безсловесної розмови. Вони вдвох помчали сходами нагору. Розалія прослідкувала за ними, потім швидко перемістилася до Еммета. У прегарних очах читалася напруга і – коли вони мимоволі стріляли у мій бік – лють.

– Що він робитиме? – холодно запитав Лорана Карлайл.

– Мені шкода, – відповів той. – Коли ваш хлопець став на захист дівчини, я підозрював, що це Джеймса тільки заведе.

– Ти можеш його зупинити? Лоран похитав головою.

– Ніщо не зупинить Джеймса, коли вже він вийшов на полювання.

– Ми його зупинимо, – пообіцяв Еммет. Зміст фрази не викликав жодних сумнівів.

– Ви не зможете його вбити. За триста років я не зустрічав нікого подібного. Він – ідеальна машина смерті. Тому я приєднався до його клану.

Йогоклан, подумала я, звісно ж. Шоу на галявині, у якому Лоран зображав ватажка, – вистава, не більше.

Лоран похитав головою. Спантеличено поглянув на мене, на Карлайла.

– Ви впевнені, що вона того варта?

Розлючене Едвардове ревіння заповнило кімнату; Лоран зіщулився і відхилився.

Карлайл похмуро подивився на нього.

– Боюся, ти маєш зробити вибір.

Лоран зрозумів. На мить нерішуче зам’явся. Його очі вивчили кожне обличчя, пройшлися по яскравій кімнаті.

– Мене заінтригував ваш спосіб життя. Але я не вплутуватимусь у цю справу. Я не вважаю ворогом жодного з вас, та не піду проти Джеймса. Гадаю, я вирушу на північ – до клану Деналі, – він завагався. – Не недооцінюйте Джеймса. У нього неймовірно гострий розум та неперевершені чуття. Він почувається серед людей так комфортно, як, здається, і ви, він не піде на вас напролом. Мені шкода через кашу, що тут заварилася. Насправді шкода, – він схилив голову, але я побачила, як він блискавично метнув на мене спантеличений погляд.

– Іди з миром, – церемонно відповів Карлайл.

Лоран іще раз повагом оглянув кімнату і поспіхом вийшов за двері.

Тиша не протрималася й секунди.

– Де він? – подивився на Едварда Карлайл.

Есме не гаяла часу; її рука доторкнулася до непомітної панелі на стіні, велетенські металеві віконниці почали зі скрипом затуляти скляну стіну. Я ковтнула слину.

– Близько трьох миль, на тому боці річки; він кружляє, щоб зустрітися з жінкою.

– Наш план?

– Ми відвернемо його увагу, а тим часом Джаспер та Аліса відвезуть Беллу на південь.

– Потім? Едвард заговорив невблаганним тоном.

– Тільки-но Белла буде в безпеці, ми влаштуємо на нього полювання.

– Гадаю, у нас немає вибору, – погодився Карлайл зі зловісним виразом обличчя.

Едвард повернувся до Розалії.

– Веди її нагору й обміняйтеся одягом, – наказав він. Вона розлючено поглянула на нього, не вірячи власним вухам.

– З якого дива? – прошипіла вона. – Хто вона мені? Хіба що загроза – небезпека, яку ти вирішив звалити на наші голови!

Її отруйний голос змусив мене сіпнутися назад.

– Розо… – промимрив Еммет, поклавши їй руку на плече. Вона її скинула.

Я уважно спостерігала за Едвардом, знаючи його характер і хвилюючись через можливу реакцію.

Він здивував мене. Відвернувся від Розалії, наче вона не сказала нічого, ніби її взагалі не існувало на світі.

– Есме? – спокійно покликав він.

– Звичайно, – пробурмотіла та.

Не встигла я й оком кліпнути, як Есме була поруч, легко підхопила мене на руки й опинилася згори на сходах, перш ніж я змогла вдихнути від шоку.

– Що ми робимо? – прошепотіла я, коли вона поставила мене на ноги в темній кімнаті десь на другому поверсі.

– Намагаємося перебити запах. Надовго це не спрацює, але може допомогти вивезти тебе.

Я чула як падає на підлогу її одяг.

– Не думаю, що розмір підійде… – завагалась я, та її руки вже рвучко стягували через голову з мене сорочку. Я швидко зняла джинси. Вона дала мені щось, на дотик схоже на блузку. Я відчайдушно намагалася просунути руки у правильні отвори. Щойно я впоралася з цим, вона вручила мені свої широкі штани. Я миттю натягнула їх, та не могла звільнити ступні, холоші були задовгі. Вона спритно закотила холоші, щоб я могла стати на ноги. Неймовірно, вона вже у моєму одязі, тягне мене до східців, де на нас чекає Аліса з маленькою шкіряною сумочкою в руці. Вдвох вони хапають мене за лікті й миттю напівзносять униз.

Виявилося, що за час нашої відсутності внизу все було зроблено. Едвард з Емметом готові були їхати, у Еммета на плечі висів важкий на вигляд рюкзак. Карлайл віддав Есме щось маленьке, тоді повернувся і дав таку ж річ Алісі – це був крихітний сріблястий мобільний.

– Есме та Розалія візьмуть твій пікап, Белло, – сказав Карлайл, проходячи повз мене. Я кивнула, обережно поглянувши на Розалію. Вона сердито дивилася на Карлайла з ображеним виразом обличчя.

– Аліса, Джаспер – беріть «Мерседес». На півдні вам знадобиться надійний прихисток від сонця.

Вони також кивнули.

– Ми беремо джип.

Я здивувалась, зрозумівши, що Карлайл збирається їхати з Едвардом. Раптом жах ножем ударив у серце, я усвідомила, що вони полюватимуть на Джеймса.

– Алісо, – запитав Карлайл, – вони проковтнуть наживку?

Ніхто не зводив погляду з Аліси, коли вона заплющила очі та завмерла до неправдоподібності нерухомо. Нарешті її очі розплющилися.

– Джеймс піде за вами. Жінка переслідуватиме пікап. Після цього ми зможемо поїхати, – впевнено сказала вона.

– Ходімо, – рушив Карлайл у напрямку кухні.

Та Едвард тої миті опинився біля мене. Схопив у залізні обійми й до болю сильно притиснув до себе. Схоже, він забув про родину, що спостерігала за нами, коли наблизив моє обличчя до свого, відриваючи мої ноги від підлоги. На коротку мить тверді крижані губи притулилися до моїх. Потім відірвалися. Він опустив мене, не забираючи рук від обличчя, – погляд сяючих очей спопеляв мене.

Коли Едвард відвернувся, його очі стали порожніми, навдивовижу застиглими.

Він зник.

Ми стояли, Каллени уникали дивитися на мене, по моїх щоках беззвучно котилися сльози.

Тиша затягнулася, потім у руці в Есме завібрував телефон. Мить – і він злетів до вуха.

– Зараз, – сказала вона. Розалія велично випливла з дверей, навіть не глянувши на мене, Есме погладила мене по щоці, проходячи повз.

– Бережи себе, – її шепіт завис у повітрі, коли вони вислизнули з дверей. Я почула, як загримів і завмер удалині двигун пікапа.

Джаспер та Аліса чекали. Здається, телефон Аліси опинився біля вуха до того, як загудів.

– Едвард каже, що жінка переслідує Есме. Я вижену авто, – розтанула вона в темряві, точнісінько як Едвард. Ми з Джаспером поглянули одне на одного. Він стояв на пристойній відстані від мене… обережний.

– Ти не права, – тихо сказав він.

– Що? – хапнула я ротом повітря.

– Я відчуваю, як саме почуваєшся зараз ти, – але насправді ти того варта!

– Не варта, – промимрила я. – Якщо з ними щось трапиться, це буде марна жертва.

– Ти не права, – повторив Джаспер, ласкаво усміхаючись до мене.

Я нічого не почула, та Аліса вже матеріалізувалася з дверей і підійшла до мене з простягненими руками.

– Можна? – запитала вона.

– Ти перша, хто питає дозволу, – криво посміхнулась я.

Вона підняла мене тендітними руками легко, як Еммет, затуляючи, захищаючи; ми вилетіли з дверей, залишивши позаду яскраве світло.

Розділ 20
Очікування

Коли я прокинулася, у голові була повна каша. Думки плуталися, досі борсаючись у шматках снів та кошмарів; щоб зрозуміти, де я, знадобилося більше часу, ніж зазвичай. Кімната була занадто невиразна – готельний номер, без варіантів. Лампи поруч із ліжками, прикручені до столів ґатунку «віддам задаром». Як і довгі штори, з тої ж тканини, що й покривала на ліжках, та фотокопії відомих акварелей на стінах.

Я спробувала пригадати, як дісталася сюди, але спершу зазнала невдачі.

Я пам’ятала блискучу чорну машину з темнішими, ніж у лімузинах, вікнами. Двигун працював майже беззвучно, хоча ми мчали чорними трасами на вдвічі більшій за дозволену швидкості.

Я пам’ятала, як сиділа поруч з Алісою на темному шкіряному сидінні. Як у певну мить довгої ночі моя голова схилилася на її гранітну шию. Схоже, моя близькість зовсім її не турбувала; дивовижно, але доторк твердої холодної шкіри подіяв на мене заспокійливо. Алісина тоненька бавовняна блузка спереду промокла й захолола від сліз, що потоком лилися з моїх очей, доки ті, почервонілі й запалені, геть не спорожніли.

Сон утікав від мене; очі боліли та залишалися напружено розплющеними, навіть коли ніч зрештою закінчилася і над невисокою горою десь у Каліфорнії забринів світанок. Сіре світло, що линуло з безхмарного неба, різало очі, та я не заплющувала їх, бо тоді під повіками, наче кадри з діафільму, занадто яскраво спалахували нестерпні картинки. Обличчя Чарлі, розбите відчаєм… звірячий рик Едварда, його вишкірені зуби… ображений погляд Розалії… гострий і уважний – мисливця… застиглий вираз Едвардових очей потому, як він востаннє поцілував мене… Я не можу дивитися на них. Тому я щодуху боролася з утомою, а сонце підіймалося дедалі вище.

Я не спала, коли ми проминули вузький гірський перевал і призахідне сонце пофарбувало начервоно черепицеві дахи Сонячної Долини. У мене не залишилося сил здивуватися, що ми проїхали за день відстань трьохденної мандрівки. Я бездумно втупилася в широкий рівний простір, що лежав перед очима. Фенікс – пальми, присмак креозоту в повітрі, вигадливі лінії перехрещених швидкісних автострад, зелені галявинки гольф-кортів та бірюзові цятки басейнів – вкритий був тоненькою габою смогу в оточенні маленьких скелястих пагорбів, недостатньо високих, щоб зватися горами.

Тіні від пальм косими рисками перекреслювали автостраду – чіткіші, різкіші, ніж у спогадах, все одно недосить темні. У їхній тіні не сховатися. Залита сонцем відкрита автострада мала приємний вигляд. Але я не відчувала полегшення, радості від повернення додому.

– Як нам дістатися до аеропорту, Белло? – запитав Джаспер, я стрепенулася, хоча промовив це він м’яко та спокійно. То був перший звук, за винятком вуркотіння двигуна, що перервав мовчанку завдовжки у ніч.

– Їдь по I-10, – механічно відповіла я, – ми проїдемо просто повз нього.

Мозок повільно продирався крізь туман сонного затьмарення.

– Ми кудись полетимо? – запитала я в Аліси.

– Ні, та краще оселитися неподалік, про всяк випадок.

Я пам’ятаю, як ми заїхали на кільце навколо аеропорту «Скай Гарбор Інтернешнл», а от як з’їхали з нього – ні. Гадаю, тоді я, напевно, й заснула.

Втім, тепер, коли я перебирала спогади, у мене з’явилося щось на кшталт нечіткої картинки того, як я виходжу з авта: сонце щойно заховалося за горизонтом, моя рука висить на плечі Аліси, її долоня міцно тримає мене за талію, тягнучи вперед; я перечіплюючись бреду крізь теплу суху напівтемряву…

Кімнати я не пам’ятала.

Я поглянула на електронний годинник на маленькій тумбочці біля ліжка. Червоні цифри запевняли, що зараз третя година, не вказуючи – дня чи ночі. Жоден промінь світла не проникав крізь товсті гардини, проте у кімнаті було аж забагато світла завдяки увімкненим лампам. Я підвелася – тіло не слухалося – й пошкандибала до вікна, щоб розсунути штори.

Надворі було темно. Отже, зараз третя ночі. Вікна виходять на безлюдну частину автостради і новий гараж аеропорту. Здатність точно вирахувати час та місце трішки заспокоїла мене.

Я подивилася на себе. На мені досі був одяг Есме, в якому я почувалася дуже незручно. Я обвела очима кімнату й зраділа, локалізувавши бобрикову сумку зверху на невисокій шафці.

Я саме збиралася відшукати новий одяг, коли легенький стукіт у двері змусив мене підстрибнути.

– Можна зайти? – запитала Аліса. Я глибоко вдихнула.

– Звісно. Вона ступила в кімнату, уважно поглянула мене.

– Я бачу, ти не виспалася, – сказала вона. Я тільки похитала головою.

Вона мовчки попливла до вікна, наглухо завісила штори, потім повернулася до мене.

– Нам доведеться не виходити надвір, – сказала вона.

– Гаразд, – голос у мене був хрипкий, ламався.

– Хочеш пити? – запитала Аліса. Я знизала плечима.

– Я в нормі. А ти?

– Під контролем, – посміхнулася вона. – Я замовила для тебе їжу, вона у вітальні. Едвард нагадав мені, що ти їси частіше, ніж ми.

Я миттю насторожилася.

– Він дзвонив?

– Ні, – сказала вона і побачила, як спохмурніло моє обличчя. – Нагадав до того, як ми поїхали.

Вона обережно взяла мене за руку і повела крізь двері у вітальню нашого багатокімнатного номера. Я чула негучне гудіння голосів, що долинало з телевізора. Джаспер нерухомо сидів за столом у кутку, байдуже витріщившись на новини на екрані.

Я вмостилася на підлозі біля журнального столика, де на мене чекала таця з їжею, і почала дзьобати її маленькими шматочками, не звертаючи уваги, що ковтаю.

Аліса видерлася на бильце дивана і, як Джаспер, уп’ялася відсутнім поглядом у телевізор.

Я їла повільно, не зводячи з неї очей, час від часу швидко зиркаючи на Джаспера. До мене почало доходити, що вони занадто нерухомі. Жодного разу не відірвалися від екрана, хоча зараз крутять рекламу. Я відштовхнула тацю, у животі раптом занило. Аліса поглянула на мене.

– Алісо, що не так? – запитала я.

– Все так.

Широко розплющені чесні очі… яким я не вірю.

– Зараз ми що робимо?

– Чекаємо на дзвінок Карлайла.

– А він уже мав би подзвонити?

Я зрозуміла, що вгадала. Аліса стрельнула очима від мене до телефону, що лежав на шкіряній сумочці, й назад.

– Що це означає? – мій голос затремтів, я боролася з собою, щоб опанувати його. – Те, що він досі не подзвонив?

– Це значить, їм немає чого нам повідомити, не більше й не менше.

Її голос був занадто врівноважений, тож дихати мені ставало дедалі важче.

Зненацька Джаспер опинився біля Аліси, ближче до мене, ніж зазвичай.

– Белло, – сказав він підозріливо заспокійливим тоном, – тобі немає про що хвилюватися. Тут ти у повній безпеці.

– Я знаю.

– Тоді чому ти налякана?

Я збила його з пантелику. Він відчуває характер моїх емоцій, та не здатен прочитати думки, що їх викликають.

– Ви чули, що казав Лоран, – я говорила пошепки, але була впевнена, вони почують. – Він сказав, що Джеймс – ідеальна машина смерті. А що як щось піде не так, як йому вдасться їх розділити? Коли щось трапиться з кимось… з Карлайлом… з Емметом… з Едвардом… – затнулась я. – Якщо та дика кішка скривдить Есме… – голос підстрибнув вище, у ньому почала накльовуватися істерична нотка. – Як я зможу жити на світі, знаючи, що винна у цьому? Ніхто з вас не повинен ризикувати заради мене…

– Белло, Белло, досить, – перебив він, слова полилися з вуст швидко, їх важко було зрозуміти. – Ти хвилюєшся не через те, Белло. Повір мені – жодному з нас не загрожує небезпека. Ти страшенно перенапружена; не погіршуй ситуацію абсолютно непотрібними тривогами. Послухай мене! – наказав він, оскільки я відвела очі. – Наша родина сильна. Єдине, чого ми боїмося, – втратити тебе.

– Але чому ви…

Цього разу мене перебила Аліса, торкнувшись щоки холодними пальцями.

– Едвард майже ціле століття був одинаком. Тепер він знайшов тебе. Ти не бачиш змін, які бачимо ми – ми, котрі прожили з ним поруч так довго. Ти гадаєш, бодай комусь із нас хочеться дивитися в його очі протягом наступних ста років, якщо він утратить тебе?

Я заглядала у її чорні зіниці, почуття провини поступово згасало. По мені розливався спокій, але я знала, що коли Джаспер поблизу, не можна довіряти власним відчуттям.

Це був дуже довгий день.

Ми провели його в кімнаті. Аліса зателефонувала вниз і попросила сьогодні не присилати покоївки.

Вікна зачинені, телевізор працює, ніхто його не дивиться. Через правильні проміжки часу для мене приносять їжу. Сріблястий телефон, що спочиває на сумочці Аліси, візуально збільшується з кожною наступною годиною.

Няньки мирилися з невідомістю краще за мене. Поки я крутилася на місці чи тинялася кімнатою, вони кам’яніли собі далі, дві статуї з очима, що непомітно відслідковують кожен мій рух. Я вирішила зайнятися запам’ятовуванням кімнати, смугастого мережива з диванів: коричнево-жовтий, персиковий, кремовий, тьмяно-золотий, коричнево-жовтий. Інколи я концентрувалася на абстрактних візерунках, випадково знаходячи картинки у формах, як бачила їх у хмаринках в дитинстві. Я угледіла блакитну руку, жінку, що розчісує волосся, котика, що потягується. Та коли тьмяно-червоне коло перетворилося на око, що пильно дивиться на мене, я відвела погляд.

Повільно тягнулася друга половина дня, я вирішила лягти у ліжко, просто щоб убити час. Сподівалася, що, опинившись на самоті в темряві, зможу відпустити моторошні страхи, що причаїлися десь на межі підсвідомості, не здатні прорватися на поверхню під уважним Джасперовим поглядом.

Та Аліса випадково пішла слідом, наче за дивним збігом одночасно зі мною стомившись сидіти у залі. Цікаво, які конкретно вказівки вона отримала від Едварда? Я простягнулася на ліжку, вона сіла поруч, склавши ноги по-турецькому. Спершу я не звертала на неї уваги, враз відчувши, що достатньо стомлена, аби заснути. Втім, за кілька хвилин паніка, що зменшувалася у присутності Джаспера, почала випускати пазурі. Я швидко відмовилася від ідеї поспати та скрутилася в клубочок, обхопивши ноги руками.

– Алісо? – запитала я.

– Так. Я намагалася говорити дуже спокійно.

– Як гадаєш, що вони зараз роблять?

– Карлайл хотів завести мисливця якнайдалі на північ, почекати, поки той наблизиться, заплутати його й атакувати з засідки. Есме та Розалія повинні прямувати на захід, доки жінка переслідуватиме їх. Якщо вона повернеться, вони мають їхати назад до Форкса і наглядати за твоїм батьком. Тому я гадаю, якщо вони не можуть подзвонити, все йде за планом. Мисливець перебуває доволі близько, вони не хочуть, щоб він підслухав розмову.

– А Есме?

– Гадаю, вона вже повернулася у Форкс. Вона не телефонуватиме за найменшого ризику, що жінка підслухає. Я вважаю, вони всі просто хочуть перестрахуватися.

– Ти справді думаєш, що з ними все гаразд?

– Белло, скільки разів повторювати тобі, що для нас не існує небезпеки?

– А якби була, ти сказала б?

– Так. Я завжди говоритиму тобі правду, обіцяю. Голос у неї був чесний. Якусь мить я повагалася, потім вирішила: вона каже те, що думає.

– Тоді розкажи мені… як стають вурдалаками?

Запитання заскочило її зненацька. Вона замовкла. Я перекотилася, щоб подивитися на неї; судячи з виразу обличчя, її розривали два протилежні почуття.

– Едвард не хоче, щоб я розповідала тобі, – твердо сказала вона, та я відчула, що вона з цим не згодна.