Текст книги "Сутінки"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 24 страниц)

– Ні, я волію бути суддею – мені подобається змушувати їх грати за правилами, – пояснила вона.

– Полюбляють махлювати?

– О так, чула б ти, як вони сперечаються! Власне, я сподіваюся, ти не почуєш, інакше подумаєш, що вони виросли у вовчій зграї.

– Ви говорите, як моя мама, – здивовано засміялась я. Вона всміхнулася.

– Я переважно думаю про них як про дітей. Не змогла позбутися материнських інстинктів. Едвард не говорив тобі, що я втратила дитину?

– Ні, – приголомшено промимрила я, щосили намагаючись зрозуміти, котре життя вона має на увазі.

– Так, моє перше і єдине дитя. Померло за кілька днів по народженні, біднесеньке малятко, – зітхнула вона. – Знаєш, це розбило мені серце, тому я стрибнула зі скелі, – додала вона ніби між іншим.

– Е-едвард сказав, ви впали, – запнулась я.

– Справжній джентльмен, – всміхнулась вона. – Едвард – перший із моїх нових синів. Я завжди так його сприймала, хоча він старший за мене, принаймні у новому житті, – приязно усміхнулася вона мені. – Тому я щаслива, що він знайшов тебе, дорогенька, – вияв ніжності прозвучав природно з її вуст. – Занадто довго він був одинаком; мені боліло дивитися, що він не має пари.

– То ви не проти? – невпевнено поцікавилась я. – Не вважаєте, що я йому… не пасую?

– Ні, – поринула вона у задуму. – Ти йому потрібна. Якось воно буде, – сказала вона, хоча тривога прорізала бездоганне чоло парою зморщок. Ударив грім.

Есме зупинилася; очевидячки, ми дісталися краю поля. Здається, гравці вже встигли поділилися на команди. Едвард стояв далеко в лівій частині поля, Карлайл – між першою та другою базами, Аліса тримала м’яч, стоячи на місці, що, по ідеї, мало бути пітчерською гіркою. [18]18
  Пітчерська гірка – квадратний майданчик у центрі внутрішньої частини бейсбольного поля, піднятий над загальним рівнем поля; звідси пітчер – гравець команди в захисті, що подає м’яч.


[Закрыть]

Еммет крутив у руках алюмінієву биту – її не було видно, чути лише свист у повітрі. Я чекала, що він підійде до дому – початкової бази в куті сектора, та коли він став у позицію, зрозуміла: він на місці, просто дім далі від пітчерської гірки, ніж я могла уявити. Джаспер стояв за метр позаду, він був у другій команді. Певна річ, ніхто не вдягнув рукавичок.

– Добре, – чітко вигукнула Есме, щоб її почув навіть Едвард, як би далеко він не був. – Бетер [19]19
  Бетер – гравець команди нападу з битою, що має відбити подачу пітчера.


[Закрыть]давай!

Аліса стояла прямо, оманливо завмерши. Схоже, вона надає перевагу не показному, а хитрому віндапу. [20]20
  Віндап – одна з двох легальних позицій пітчера при виконанні подачі.


[Закрыть]Тримає м’яч обома руками на рівні пояса, потім кидком кобри права рука вилітає вперед – і м’яч б’ється об Джасперову руку.

– Страйк? [21]21
  Страйк – легальна подача пітчера, що оголошується суддею у певних обумовлених правилами випадках.


[Закрыть] – прошепотіла я до Есме.

– Якщо бита не торкнулася м’яча, це – страйк, – підтвердила вона.

Джаспер метнув м’яч, Аліса бездоганно його зловила. На мить дозволила собі вишкіритися. Потім її рука знову завертілася.

Цього разу якимось дивом бита зуміла перехопити невидимий м’яч. Нищівний, схожий на звук грому тріск від удару луною розкотився горами – я відразу зрозуміла, навіщо потрібна гроза.

М’яч метеором пронісся над полем, полетівши далеко у ліс.

– Гоум ран, [22]22
  Гоум ран – удар, що пролетів усе поле та вийшов за його межі, дає можливість набрати очки бетеру.


[Закрыть]– пробурмотіла я.

– Зачекай, – попередила Есме й підняла руку, уважно дослухаючись. Еммет нечіткою плямою мчав між базами, йому на п’яти насідав Карлайл. До мене дійшло, що я не бачу Едварда.

– Аут! [23]23
  Аут – виведення гравців нападу з гри всередині інінгу – періоду гри, в якому команда по разу грає в нападі і в захисті.


[Закрыть] – чітко вигукнула Есме. Не вірячи власним очам я витріщилася, як Едвард вилетів на узлісся, затискаючи у піднятій руці м’яч. Навіть я помітила широку посмішку.

– Еммет б’є найсильніше, – пояснила Есме, – а Едвард бігає найшвидше.

Перед моїми недовірливими очима продовжувався інінг. Просто нереально встигнути за блискавичністю польотів м’яча, за швидкістю, з якою гравці ганяли полем.

Наступну причину, чому Каллени чекали на грозу, щоб пограти у бейсбол, я зрозуміла, коли Джаспер, намагаючись переграти Едварда, що неухильно перехоплював м’яч, подав Карлайлові граунд бол. [24]24
  Граунд бол – відбитий м’яч, що котиться або стрибає по землі.


[Закрыть]Карлайл налетів на м’яч, Джаспер помчав до першої бази. Коли вони, зіштовхнувшись, гепнулися на землю, здалося, що одна величезна каменюка впала на другу, вщент її розтрощивши. Я підстрибнула від хвилювання, та навдивовижу обидва виявилися неушкодженими.

– Сейф, [25]25
  Сейф – оголошення судді, коли гравець, що біжить, займає базу.


[Закрыть]– спокійно виголосила Есме.

В Емметової команди була перевага в одне очко – Розалія примудрилася облетіти бази, влучно спіймавши одну з потужних Емметових подач, коли Едвард утретє не дав м’ячу опинитися за межами поля. Він хутко примчав до мене, сяючи від задоволення.

– Ну, що ти думаєш? – запитав він.

– Одне знаю напевно: тепер я не зможу додивитися до кінця стару нудну Бейсбольну Лігу.

– Ніби ти раніше часто її дивилася, – зареготав він.

– Я трішки розчарована, – вирішила подражнитись я.

– Чому? – здивовано запитав Едвард.

– Було б непогано дізнатися бодай одну річ, яку б ти не робив краще за всіх на світі.

На обличчі промайнула фірмова крива посмішка, у мене перехопило подих.

– Я пішов, – сказав Едвард, повертаючись на поле.

Він грав мудро, подаючи м’яч низько, поза досяжністю вправних рук Розалії в аутфілді – найвіддаленішій від дому частині поля, і блискавкою домчав до двох баз, перш ніж Еммет зумів повернути м’яч у гру. Одного разу Карлайл подав м’яч так далеко за поле – «бумс» вдарило по вухах, – що вони з Едвардом отримали по очку. Мініатюрним кулачком Аліса легенько штурхнула їх по черзі.

Упродовж гри рахунок постійно змінювався, гравці підштрикували одне одного в залежності від того, хто лідирував, як звичайні вуличні бейсболісти. Час від часу Есме закликала до порядку. Грім роздирав небо, та ми залишилася сухими, як і передбачила Аліса.

Карлайл був бетером, Едвард ловцем, коли Аліса раптом хапнула ротом повітря. Я не спускала очей з Едварда, тому помітила, як його голова різко сіпнулася у її бік. Їхні погляди зустрілися, відбувся моментальний обмін інформацією. Едвард опинився біля мене, перш ніж решта встигли запитати Алісу, що трапилося.

– Алісо? – напружено сказала Есме.

– Я не бачила, не могла попередити, – прошепотіла вона. На цю мить усі зібралися навколо неї.

– Що трапилося, Алісо? – запитав Карлайл спокійним владним голосом.

– Вони подорожують набагато швидше, ніж я гадала. Я бачу, що раніше мала неправильну картину майбутнього, – пробурмотіла вона.

Джаспер схилився, ніби прагнучи її захистити.

– Що змінилося? – уточнив він.

– Вони почули, що ми граємо, і прямують сюди, – винувато відповіла вона, схоже, почуваючись відповідальною за те, що її налякало.

Сім пар швидких очей блимнули на мене й відразу відвели погляд.

– Коли? – мовив Карлайл, повертаючись до Едварда. Едвардове обличчя – втілення напруженої зосередженості.

– Менше ніж за п’ять хвилин. Вони біжать – хочуть пограти, – насупився він.

– Встигнеш? – запитав Карлайл, кинувши у мій бік блискавичний погляд.

– Ні, не з нею на спині… – обірвав він. – До того ж нам менш за все потрібно, щоб вони вловили запах і почали полювати.

– Скільки? – запитав Еммет у Аліси.

– Троє, – коротко відповіла та.

– Троє! – пхикнув він. – Нехай приходять, – сталеві ремені м’язів заграли на міцних руках.

На частку секунди, що видалася набагато довшою, ніж була насправді, Карлайл поринув у роздуми. Здається, тільки Еммет був незворушний; решта втупили у Карлайла стривожені погляди.

– Ми продовжимо гру, – нарешті вирішив Карлайл. Його голос був спокійний, холоднокровний. – Аліса сказала, їм просто цікаво.

Вся фраза прозвучала потоком слів, що вилився за пару секунд. Я слухала уважно й зрозуміла майже все, хоча не чула, що наразі запитує Есме в Едварда беззвучним порухом вуст. Я лише зауважила, як він ледь помітно похитав головою; на її обличчі прочиталося полегшення.

– Ти ловитимеш, Есме, – сказав Едвард. – Я буду суддею, – і став як укопаний переді мною.

Інші повернулися на поле, сторожко прочісуючи темну лісову гущавину гострими поглядами. Схоже, Аліса та Есме намагалися не відходити далеко від мене.

– Розпусти волосся, – звелів мені Едвард тихим рівним голосом.

Я покірно стягнула резинку і струснула волоссям. Висловила вголос очевидне:

– Вони вже на підході?

– Так, стій спокійно, не рухайся, не висовуйся і не відходь від мене, будь ласка, – він добре приховав напругу в голосі, та я все одно її почула. Він зачесав моє довге волосся наперед, затуляючи обличчя.

– Не допоможе, – м’яко сказала Аліса. – Я чую її запах через поле.

– Я знаю, – забриніла у голосі невдоволена нотка. Карлайл стояв на підвищенні, решта без особливого ентузіазму повернулися до гри.

– Що запитала тебе Есме? – прошепотіла я. На мить Едвард завагався, потім відповів.

– Чи вони голодні, – неохоче пробурмотів він.

Минали секунди, тепер гра тривала в апатичному ритмі. Ніхто не наважувався подавати і відбивати сильніше, ніж поштовхом; Еммет, Розалія та Джаспер нерішуче топталися на внутрішній частині поля. Час від часу, незважаючи на жах, що сковував мозок, я помічала, як дивиться на мене Розалія. Її очі – згорнена книжка, та щось у міміці її вуст наштовхувало на думку, що вона розгнівана.

Едвард узагалі не стежив за грою, його очі та розум блукали лісом.

– Вибач мені, Белло, – нестямно прошепотів він. – Я втнув дурницю, так безвідповідально викривши тебе. Вибач мені.

Я почула, як спинилося його дихання, очі втупилися у праву частину поля. Він ступив на півкроку вперед, стаючи між мною і тим, що наближалося.

Карлайл, Еммет та інші обернулися в одному напрямку, почувши заслабкі для мого вуха звуки кроків.

Розділ 18
Полювання

Один по одному на відстані дюжини метрів вигулькнули вони з-під лісового покрову. Перший у ланцюжку відразу відступив назад, щоб дати дорогу іншому. Судячи з його поведінки, було чітко зрозуміло, що той – високий, темночубий – і є ватажком зграї. Третя – жінка; на такій віддалі я бачила тільки її вбивчо-руде волосся.

Вони зімкнули ряди й обережно рушили до Едвардової родини, демонструючи природну повагу прайду хижаків, що наштовхнувся на незнайому групу представників свого виду.

Коли вони наблизилися, я побачила, наскільки вони відрізняються від Калленів. У ході було щось котяче – здавалося, от-от припадуть до землі, щоб за мить стрибнути на жертву. На них був звичайний туристичний одяг – джинси, прості сорочки з цупкої водонепроникної тканини. Втім, їхні лахи мали поношений, пошарпаний вигляд, всі були босі. У чоловіків короткі стрижки, а в жовтогарячому волоссі жінки повно листя, галузочок із дерев.

Меткі очі гостей швидко зауважили бездоганну, сповнену гідності поставу Карлайла, котрий сторожко виступив наперед, щоб їх зустріти. Еммет і Джаспер йшли обабіч на крок позаду. Хоча я не помітила, щоб вони перекинулися й словом, обидва випросталися, набули парадної осанки.

Найперший чоловік, понад усякий сумнів, був найвродливіший; усупереч звичній для вампіра блідості, його шкіра відливала оливковою барвою, чорне волосся сяяло. Статуру він мав середню, мускулясту, але до Еммета йому було далеко. Він невимушено всміхнувся, спалахнувши сліпучо-білими зубами.

Жінка на вигляд була дикуватіша, вона без упину перебігала поглядом від чоловіків попереду неї – до розосередженого клану, що обступив мене; її скуйовджене волосся тріпотіло на легенькому вітерцеві. Вона невимовно нагадувала представницю родини котячих. Другий чоловік ненав’язливо тупцював позаду, він був худіший за ватажка, русяве волосся та правильні риси важко було описати. Абсолютно нерухомі очі, втім, дивним чином здавалися найпроникливішими.

Очі у них також були інші. Не золотаві чи чорні, як я могла б очікувати, а насиченого темно-червоного кольору, тривожні та зловісні.

Темноволосий чоловік, досі посміхаючись, зробив крок назустріч Карлайлові.

– Нам здалося, ми почули гру, – невимушено сказав він із ледь відчутним французьким акцентом. – Я – Лоран, а це Вікторія та Джеймс, – жестом указав він на вампірів позаду.

– Я – Карлайл. Це моя родина: Еммет і Джаспер, Есме та Аліса, Едвард і Белла, – він називав нас по двоє, навмисне не привертаючи ні до кого особливої уваги. Почувши своє ім’я, я отетеріла.

– У вас знайдеться місце для кількох гравців? – товариськи поцікавився Лоран.

Карлайл відповів не менш дружнім тоном.

– Та ми, власне, якраз закінчуємо. Але, звісно, наступного разу ласкаво просимо. Ви довго плануєте залишитися у цій місцевості?

– Чесно кажучи, ми прямували на північ, та нам стало цікаво, хто є поблизу. Ми давно не натрапляли на наших.

– Так, регіон зазвичай порожній, не рахуючи нас та випадкових гостей як ви.

Напружена атмосфера поступово розрядилася до звичної розмови; я здогадалася, що Джаспер використовував свій особливий дар, щоб тримати ситуацію під контролем.

– На яких територіях ви полюєте? – між іншим поцікавився Лоран.

Карлайл не звернув уваги на припущення, що крилося за запитанням.

– Олімпійські гори тут, час від часу мандруємо уздовж берегових хребтів. Неподалік розташоване наше постійне місце проживання. На півночі мешкають Деналі – ще один клан на кшталт нашого.

Лоран ледь помітно похитнувся на п’ятках.

– Постійне місце проживання? Як вам вдається? – у голосі прозвучала непідробна цікавість.

– Чому б вам не завітати до нас додому, де ми зможемо поговорити у зручних умовах? – запросив Карлайл. – Це досить довга історія.

Почувши слово «дім», Джеймс і Вікторія обмінялися здивованими поглядами, Лоран краще володів обличчям.

– Звучить дуже цікаво і гостинно, – доброзичливо всміхнувся він. – Ми прополювали всю дорогу від Онтаріо й не мали нагоди причепуритися.

Схоже, він оцінив вишуканий вигляд Карлайла.

– Будь ласка, не ображайтесь, та ми будемо дуже вдячні, якщо ви утримаєтеся від полювання у нашому районі. Ви розумієте, ми маємо не привертати зайвої уваги.

– Звичайно, – кивнув Лоран. – Звісно, ми не будемо вдиратися на вашу територію. Тим паче, ми трохи перекусили біля Сієтла, – розсміявся він. Холодок поповз у мене по хребту.

– Якщо ви не проти пробігтися з нами, ми покажемо вам дорогу. Еммете, Алісо, можете піти з Едвардом і Беллою по джип, – додав він ніби між іншим.

Поки Карлайл говорив, три речі відбулися, здається, одночасно. Легенький вітерець підхопив моє волосся, Едвард заціпенів, другий вампір, Джеймс, раптом різко закрутив головою, пильно оглядаючи мене, його ніздрі роздулися.

Джеймс похитуючись ступив крок уперед, схиляючись до землі, решта нерухомо завмерли. Едвард вишкірив зуби, займаючи захисну стійку, з його горлянки вихопився дикий рик. Зовсім не такий, як ті грайливі звуки сьогодні вранці, – це було найзагрозливіше гарчання, яке я в житті чула. Я захолола від маківки до п’ят.

– Що це? – відкрито вигукнув Лоран, не втримавши здивування. Ні Джеймс, ні Едвард не змінили агресивних поз. Джеймс зробив невеликий обманний випад у бік Едварда, той ухилився у відповідь.

– Вона з нами, – різка Карлайлова відсіч спрямована була на Джеймса. Схоже, Лоран не так чітко, як Джеймс, відчув мій запах, та наразі на його обличчі прокльовувалося розуміння.

– Ви привели закуску? – запитав він, недовірливо витріщаючись та мимоволі роблячи крок уперед.

Едвард заричав лютіше, агресивніше, губи високо піднялися над сяючими оголеними зубами. Лоран відступив.

– Я сказав, вона з нами, – твердо виправив Карлайл.

– Вона ж людина, – запротестував Лоран. У голосі не було ворожості, лише здивування.

– Так, – складно було не помітити Еммета, що стоїть біля Карлайла, не зводячи очей із Джеймса. Той повільно випростався, втім, ні на мить не перестаючи поїдати мене поглядом, ніздрі досі були розширені. Едвард завмер переді мною, напружений як лев.

Коли Лоран заговорив, його тон виявився заспокійливим – він намагався розрядити несподівано ворожу атмосферу.

– Гадаю, нам треба багато дізнатися одне про одного.

– Справді, – стримано відповів Карлайл.

– Ми б хотіли прийняти ваше запрошення, – його очі блимнули на мене, потім назад на Карлайла. – Звичайно, ми не скривдимо людської дівчини. Як я сказав, ми не полюватимемо на вашій території.

Джеймс недовірливо й розлючено зиркнув на Лорана, обмінявся швидким поглядом з Вікторією, чиї очі досі нетерпляче перебігали від обличчя до обличчя.

Перш ніж заговорити, Карлайл якусь мить вивчав щирий вираз Лорана.

– Ми проведемо вас. Джаспере, Розаліє, Есме? – покликав він. Каллени зібралися докупи, затулили мене, ставши поруч. За мить Аліса опинилася біля мене, Еммет повільно задкував до нас, не зводячи очей із Джеймса.

– Ходімо, Белло, – тихо й безрадісно пролунав Едвардів голос.

Під час розмови я стояла нерухомо, заціпенівши від жаху. Едвардові довелося схопити мене за лікоть і різко потягнути, щоб вивести з трансу. Аліса й Еммет трималися поблизу, затуляючи мене. Я перечіплюючись пленталася поруч з Едвардом, прибита жахом. Не чула, чи інші теж залишили поле. Ми рухалися з людською швидкістю в напрямку лісу; Едвардове нетерпіння відчувалося майже фізично.

Щойно ми заховалися за деревами, Едвард, не зупиняючись, закинув мене на спину. Я вчепилась якнайміцніше, він побіг, Аліса й Еммет вчинили аналогічно. Я не підводила голови, та розширені від переляку очі відмовлялись заплющуватися. Ми привидами мчали крізь темний ліс. На пожвавлення, що раніше завжди переповнювало Едварда під час бігу, не було й натяку, натомість з’явилася лють, що підганяла його й змушувала рухатися чимшвидше. Навіть зі мною за плечима Едвард залишив родичів далеко позаду.

Ми дісталися джипа неймовірно швидко, Едвард, майже не сповільнюючись, закинув мене на заднє сидіння.

– Пристебни Беллу, – наказав Еммету, коли той прослизнув усередину.

Аліса впала на переднє сидіння, Едвард заводив двигун. Той із ревом прокинувся до життя, ми розвернулися на звивистій дорозі.

Едвард прогарчав щось зашвидко для мого розуміння, щось дуже схоже на лайку.

Цього разу трясло ще гірше, темрява довкола додавала подорожі моторошності. Еммет і Аліса вдивлялись у вікна.

Ми вилетіли на шосе, швидкість зросла, та я хоч могла тепер краще бачити, куди ми їдемо. Ми прямували на південь, подалі від Форкса.

– Куди ми їдемо? – запитала я. Ніхто не відповів. Ніхто навіть не глянув на мене.

– Чорт забирай, Едварде! Куди ти мене везеш?

– Ми повинні вивезти тебе звідси… забрати далеко… негайно.

Він не обернувся, очі прикипіли до дороги. Спідометр показував 105 миль на годину.

– Повертай назад! Ти мав відвезти мене додому! – заволала я і заходилася люто відстібати ідіотські ремені.

– Еммете, – похмуро сказав Едвард. Сталева Емметова хватка скувала мої руки.

– Ні! Едварде! Ти не можеш так вчинити!

– Я повинен, Белло, тому, будь ласка, посидь тихо.

– Нізащо! Ти маєш відвезти мене назад, інакше Чарлі зателефонує до ФБР! По твою родину прийдуть – по Карлайла, по Есме! Їм доведеться поїхати з міста, постійно переховуватися!

– Белло, заспокойся, – холодно сказав Едвард. – Ми знаємо, що це таке.

– Тільки не через мене, ні, ти цього не зробиш! Ти не зруйнуєш свого життя через мене! – оскаженіло й цілком безрезультатно борсалась я.

Тут уперше заговорила Аліса.

– Едварде, з’їдь на узбіччя. Він злісно зиркнув на неї і піддав газу.

– Едварде, давай просто обговоримо ситуацію.

– Ти не розумієш! – незадоволено заревів він. Ніколи раніше я не чула, щоб він говорив так голосно; в обмеженому просторі джипа його голос оглушував. Стрілка спідометра наблизилася по позначки сто п’ятнадцять.

– Він мисливець, Алісо, невже ти не бачила? Він мисливець, той, хто йде по сліду!

Я відчула, як поруч заціпенів Еммет; хотіла б я знати, чому він так відреагував на це слово. Для них трьох воно означало щось більше, ніж для мене. Я прагнула зрозуміти, та не мала нагоди запитати.

– З’їдь на узбіччя, Едварде, – Аліса говорила розважливо, та в її тоні чулися владні нотки, яких я не помічала раніше.

Стрілка спідометра перетнула позначку сто двадцять.

– Давай, Едварде.

– Послухай, Алісо. Я прочитав його думки. Вистежувати жертву – його пристрасть, його нав’язлива ідея. Алісо, він хоче Беллу, конкретно її. Він вийде на полювання вже цієї ночі.

– Він не знає де… Едвард перебив її.

– Як ти гадаєш, багато часу знадобиться йому, щоб уловити в місті запах? Він усе спланував, перш ніж Лоран встигнув розтулити рота.

Я мало не задихнулася, бо знала, кудиприведе мій запах!

– Чарлі! Ви не можете залишити його там! – замолотила я по ременях.

– Вона має рацію, – сказала Аліса. Ми трошки скинули швидкість.

– Давай принаймні розглянемо можливі варіанти, – переконувала Аліса.

Джип пригальмував, цього разу помітніше, потім ми різко, під вищання коліс, зупинилися на узбіччі траси. Я гойднулася вперед, вдарилася об ремені й гепнулася назад на сидіння.

– Немає ніяких варіантів, – прошипів Едвард.

– Я не покину Чарлі! – заверещала я. Він повністю проігнорував мене.

– Ми повинні відвезти її назад, – нарешті подав голос Еммет.

– Ні! – невблаганно відповів Едвард.

– Він ніщо проти нас, Едварде. Він не зможе її торкнутися.

– Він чекатиме. Еммет посміхнувся.

– Я теж умію чекати.

– Ти не бачив – ти не розумієш. Якщо він вийде на полювання, його не зупиниш. Нам доведеться його вбити.

Здається, Еммет не мав нічого проти такого розвитку подій.

– Варіант.

– А жінка! Вони разом. Якщо дійде до бійки, до них приєднається ватажок.

– Нас достатньо.

– Є ще один варіант, – тихо сказала Аліса.

Едвард оскаженіло повернувся до неї, голос його нагадував розлючене ревіння.

– Іншого – варіанту – немає!!!

Ми з Емметом отетеріло втупилися в нього, та Аліса, схоже, не здивувалася. Тиша затягнулася на довгу хвилину, Едвард з Алісою гралися у «хто кого передивиться». Я перервала їх.

– Хто-небудь хоче вислухати мій план?

– Ні! – загарчав Едвард. Аліса глипнула на нього, нарешті розсердившись.

– Послухайте! – благала я. – Ви відвозите мене назад…

– Ні! – перебив він. Я уважно глянула на нього і вела далі.

– Ви відвозите мене назад. Я кажу татові, що хочу повернутися додому у Фенікс. Складаю валізи. Ми чекаємо, коли мисливець з’явиться поблизу, тоді втікаємо. Він переслідує нас і залишає Чарлі у спокої. Чарлі не спустить ФБР на вашу родину, а ви зможете відвезти мене в будь-яке кляте місце, в яке захочете.

Всі троє приголомшено витріщилися на мене.

– Ідея справді непогана, – Еммет був так здивований, що аж образливо.

– Це може спрацювати. До того ж ми не можемо залишити Беллиного батька беззахисним. Ти знаєш, – сказала Аліса.

Всі поглянули на Едварда.

– Занадто небезпечно – я не хочу, щоб мисливець опинився в радіусі ста миль від неї.

Еммет був надзвичайно впевненим.

– Едварде, він не пройде повз нас. Аліса замислилася на хвильку.

– Я не бачу, щоб він нападав. Він чекатиме, коли ми залишимо її саму.

– Я вимагаю, щоб мене відвезли додому, – я силкувалась говорити категорично.

Едвард притиснув пальці до скронь, заплющив очі.

– Будь ласка! – сказала я тихіше. Він не підвів очей. Коли заговорив, голос здавався вицвілим.

– Ми їдемо сьогодні вночі, незалежно від того, спостерігатиме мисливець чи ні. Ти скажеш Чарлі, що не витримаєш у Форксі й хвилини. Вигадаєш якусь переконливу історію. Спакуєш перше, що потрапить тобі до рук, і сядеш у пікап. Мені байдуже, що тобі казатиме батько. Маєш п’ятнадцять хвилин. Ти мене чуєш? П’ятнадцять хвилин із тої миті, коли ти ступиш на поріг.

Джип загуркотів, Едвард розвернув його, завищали шини. Стрілка на спідометрі рвучко поповзла вгору.

– Еммете? – гукнула я, вказуючи поглядом на руки.

– Ой, вибач, – звільнив він мене.

На кілька хвилин запанувала тиша, яку перебивало хіба що ревіння двигуна. Потім заговорив Едвард.

– Усе буде так. Коли ми дістанемося будинку, якщо там не буде мисливця, я проведу Беллу до дверей. У неї буде п’ятнадцять хвилин, – пильно поглянув він на мене у дзеркало заднього огляду. – Еммете, на тобі зовнішній периметр будинку. Алісо, займешся пікапом. Я залишатимуся в будинку, доки там буде Белла. Потому як вона вийде, ви двоє відженете джип додому і розповісте все Карлайлові.

– Нізащо, – втрутився Еммет. – Я з тобою.

– Подумай іще раз, Еммете. Я не знаю, як надовго доведеться поїхати.

– Доки ми не знаємо, як далеко це зайде, я з тобою. Едвард зітхнув.

– Якщо мисливець уже на місці, – похмуро продовжив він, – ми їдемо далі.

– Ми дістанемося туди першими, – переконано сказала Аліса.

Здається, Едвард їй повірив. Якою б не була причина їхньої незгоди, зараз він не сумнівався у сестрі.

– Що робитимемо з джипом? – запитала вона. У його голосі забриніли гострі нотки.

– Ти відженеш його додому.

– Ні, не віджену, – спокійно відповіла вона. Він знову нерозбірливо лайнувся.

– Ми всі не вліземо у пікап, – прошепотіла я. Схоже, Едвард не почув мене.

– Я гадаю, вам варто дозволити мені поїхати самій, – сказала я тихіше.

Тепер він почув.

– Белло, будь ласка, зроби, як я кажу, хоча б одного разу, – відповів він крізь зціплені зуби.

– Послухай, Чарлі не імбецил, – запротестувала я. – Якщо завтра тебе не буде в місті, він щось запідозрить.

– Це справи не стосується. Ми переконаємося, що він у безпеці, решта не має значення.

– А як щодо мисливця? Він помітив твою поведінку сьогодні ввечері. Він подумає, що ти зі мною, де б ти не був.

Еммет недовірливо поглянув на мене, знову образивши своїм подивом.

– Едварде, послухай її, – порадив він. – Гадаю, вона має рацію.

– Так і є, – погодилась Аліса.

– Я не можу піти на це, – крижаним голосом відказав Едвард.

– Еммет також повинен залишитися, – вела далі я. – Я впевнена, Джеймс не міг його не помітити.

– Що? – накинувся на мене Еммет.

– Для Джеймса буде гірше, якщо ти залишишся, – погодилась Аліса.

Едвард недовірливо витріщився на неї.

– Ти гадаєш, я маю дозволити Беллі поїхати самій?

– Звісно, ні, – сказала Аліса. – Її повеземо ми з Джаспером.

– Я не можу піти на це, – повторив Едвард, та цього разу в голосі забриніли ознаки поразки. Він поглянув на речі з логічного боку.

Я спробувала говорити переконливо.

– Потусуйся тут тиждень… – побачивши у дзеркалі вираз його обличчя, я виправилася, – кілька днів. Нехай Чарлі побачить, що ти не викрадав мене, заплутай Джеймса, спрямуй його у хибному напрямку. Переконайся, що він насправді загубив мій слід, і приїзди до мене. Звісно, спочатку ти поїздиш кругами, а потім Аліса та Джаспер зможуть повернутися додому.

Я побачила, що він усерйоз починає розглядати пропозицію.

– Приїзди куди?

– У Фенікс. Куди ж іще.

– Ні! Він збагне, що ти поїхала саме туди, – нетерпляче сказав Едвард.

– Це ж очевидно: ти зробиш так, що все скидатиметься на хитрий маневр. Джеймс знатиме, що ми знаємо, що він слухає. Він ніколи не повірить, ніби я насправді вирушаю туди, куди кажу, що їду.

– А вона – диявольська штучка, – хихотнув Еммет.

– Що коли твій план не спрацює?

– Населення Фенікса складає кілька мільйонів, – повідомила я.

– Не так важко знайти телефонний довідник.

– Я поїду не додому.

– Невже? – зацікавився він із небезпечною ноткою у голосі.

– Я досить доросла, щоб зняти квартиру чи номер у готелі.

– Едварде, ми будемо з нею, – нагадала Аліса.

– І що ти збираєшся робити у Феніксі? – в’їдливо поцікавився він.

– Сидіти в хаті.

– Взагалі план мені подобається.

Понад усякий сумнів, Еммет міркував, як би краще притиснути Джеймса.

– Еммете, стули пельку.

– Дивися, якщо ми спробуємо вколошкати Джеймса, поки Белла перебуває поблизу, існує набагато більша можливість, що хтось постраждає – вона, наприклад, чи ти, коли намагатимешся її захистити. А якщо ж у нас будуть розв’язані руки… – не договорив Еммет, радісно вишкірившись. Я не помилилася.

Джип повільно повз по дорозі, ми в’їздили в місто. Незважаючи на хоробрі теревені, я відчувала, що волоссячко на руках стоїть дибки. Думала про Чарлі, котрий зараз сидить удома сам, і намагалася бути мужньою.

– Белло, – м’яко сказав Едвард. Аліса та Еммет втупилися за вікно. – Якщо ти дозволиш, щоб із тобою щось трапилося – будь-що, – я вважатиму тебе особисто відповідальною за це. Ти зрозуміла?

– Так, – хапнула я ротом повітря. Він повернувся до Аліси.

– Джаспер упорається?

– Повір у нього, Едварде. Він чудово тримався останнім часом – відмінно, враховуючи все.

– А ти впораєшся? – запитав він.

Мініатюрна граційна Аліса скривила губки у жахливій гримасі й розтулила їх із гортанним риком, що змусив мене злякано втиснутися в сидіння.

Едвард усміхнувся до неї.

– Але тримай свою думку при собі, – ні з того ні з сього пробурмотів він.