Текст книги "Сутінки"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 24 страниц)
Стефені МАЄР
СУТІНКИ
Роман
Присвячується моїй старшій сестрі Емілі, чий ентузіазм допоміг закінчити цю історію.
* * *
Передмова
Я ніколи особливо не замислювалася над тим, як доведеться померти, хоча протягом кількох останніх місяців підстав було аж забагато. Хай там як, я ніколи б не уявила смерть саме такою.
Майже не дихаючи, я вдивлялася крізь довгу залу в темні очі мисливця, а він приязно поглядав на мене.
Померти, щоб міг жити інший, той, кого кохаєш, – не найгірший спосіб попрощатися з життям. Благородний навіть. Це чогось варте.
Я усвідомлювала, що якби не поїхала до Форкса, то зараз не дивилася б у вічі смерті. Та страх не міг змусити мене пошкодувати про ухвалені рішення. Коли життя дає шанс здійснити мрію, що перевершує всі сподівання, нерозумно сумувати, коли мрія добігає кінця.
Мисливець дружньо посміхнувся і повагом рушив до мене, щоб принести смерть.
Розділ 1
З першого погляду
Коли ми з мамою їхали до аеропорту, вікна в автівці були опущені. Стовпчик термометра показував плюс двадцять чотири. Над Феніксом височіло ідеально блакитне, безхмарне небо. Я вдягнула улюблену білу мереживну блузку без рукавів і на шнурівці. Вдягнула як прощальний жест, тримаючи напоготові довгу куртку з каптуром.
На півострові Олімпік, що на північному заході штату Вашингтон, у полоні майже постійних темних хмар розташувалося невелике містечко Форкс. Містечко, де всупереч будь-якій логіці небо плаче частіше, ніж деінде в Сполучених Штатах. Від його всюдисущих непривітних сутінків мама втекла, коли мені виповнилося кілька місяців. До чотирнадцяти років мене змушували збувати там один літній місяць. Потім я твердо наполягла на своєму; три наступні літа мій тато Чарлі відпочивав два тижні у Каліфорнії.
У Форкс я наразі вирушала у добровільне вигнання – цей учинок викликáв у мене самої неприхований жах. Я ненавиділа Форкс.
І обожнювала Фенікс. Любила сонце і палючу спеку. Любила енергійне велике місто.
– Белло, – сказала мама востаннє, напевно, в тисячний раз, перш ніж я сіла на літак, – ти зовсім не мусиш цього робити.
Ми з мамою дуже схожі, тільки у неї коротке волосся і мімічні зморшки біля губ. Я пильно поглянула у її великі, по-дитячому широко розплющені очі й відчула справжній страх. Як я можу залишити мою люблячу, дивакувату, дорогу, боязку маму саму? Хто про неї піклуватиметься? Звичайно, тепер у неї був Філ – швидше за все, рахунки сплачуватимуться, холодильник і бак у машині не спорожніють, буде кому зателефонувати, коли вона заблукає, але все ж…
– Я хочу поїхати, – довелося збрехати. Я не великий майстер обманювати, але ці слова я так часто повторювала останнім часом, що вони прозвучали майже переконливо.
– Передавай привіт Чарлі.
– Обов’язково.
– Скоро побачимось, – упевнено сказала вона. – Ти можеш повернутися додому, коли забажаєш. Я приїду, тільки-но буде потрібно.
За обіцянкою крилася примара самопожертви. Я чітко бачила це у маминих очах.
– Не хвилюйся за мене, – поквапилась я запевнити її. – Все буде чудово. Я люблю тебе, мамо.
Вона міцно-міцно обійняла мене, я сіла на літак, а вона поїхала додому.
На мене чекав чотирьохгодинний переліт з Фенікса до Сієтла, ще одна година в маленькому літаку, приземлення у Порт-Анджелесі й годинна поїздка на машині до Форкса. Політ мене не турбував, одначе година наодинці з Чарлі викликала певне занепокоєння.
Чарлі у цій ситуації повівся дуже мило. Він здавався страшенно задоволеним із того, що я вперше виявила бажання пожити з ним тривалий час. Він уже встиг записати мене до місцевої школи і збирався допомогти у пошуках автомобіля.
Та ми з Чарлі були просто приречені на складні моменти. Жодного з нас не можна назвати балакучим, а я до того ж не вмію говорити ні про що. Я знала – батька не могло не спантеличити моє рішення. Як і мама раніше, я ніколи не робила таємниці з нелюбові до Форкса.
Коли ми приземлилися в Порт-Анджелесі, за ілюмінаторами падав дощ. Я не вбачала в цьому знамення – так мало бути. Я заздалегідь попрощалася з сонечком.
Чарлі чекав на мене в поліцейській машині. Нічого дивного, звісна річ. Він – шеф поліції Форкса, захисник спокою добропорядних громадян. Однією з головних причин, чому, незважаючи на обмеженість власних фінансів, я хотіла придбати машину, було небажання роз’їжджати по місту в автомобілі з блимавками на даху. Ніщо так не заважає нормальному пересуванню, як копи.
Чарлі однією рукою незграбно пригорнув мене, коли я перечепилася, спускаючись із трапа.
– Радий бачити тебе, Білко, – сказав він, усміхаючись і воднораз підхоплюючи мене і не даючи впасти. – Ти зовсім не змінилася. Як поживає Ренé?
– З мамою все добре. Я теж рада тебе бачити, тату, – (мені не дозволяли називати його «Чарлі» в лице).
У мене було небагато валіз. Більша частина мого одягу не годилася для штату Вашингтон. Ми з мамою витягнули на світ Божий усі можливі й неможливі запаси, щоб поповнити зимовий гардероб, та він від того ненабагато збільшився. Мої пожитки легко помістились у багажник поліцейської автівки.
– Я саме знайшов хорошу для тебе, цілком пристойну машину – дешевше не буває, – заявив Чарлі, перш ніж ми встигли пристебнути ремені.
– Яку машину? – мене збентежили слова «хорошу для тебе». А не для мене вона «не хороша»?
– Ну, власне, це пікап – «шевроле».
– Де ти його знайшов?
– Пам’ятаєш Біллі Блека з Ла-Пуша?
(Ла-Пуш – крихітна індіанська резервація на самому узбережжі.)
– Ні.
– Колись улітку він ходив із нами на риболовлю, – підказав Чарлі.
Принаймні я збагнула, чому не пам’ятаю Біллі. Я доклала чимало зусиль, щоб стерти з пам’яті болісні й неприємні спогади.
– Він зараз в інвалідному візку, – вів далі Чарлі у відповідь на моє мовчання, – авто йому не потрібне, от він і запропонував віддати його задешево.
– Якого машина року?
На обличчі Чарлі було написане відчайдушне сподівання, що я не поставлю цього запитання.
– Знаєш, Біллі добряче попрацював над двигуном, йому не більше двох-трьох років, чесно.
Сподіваюсь, Чарлі не був про мене настільки низької думки, щоб очікувати, ніби тут я легко здамся.
– Коли він її купив?
– Думаю, у вісімдесят четвертому.
– Новою?
– Ні. Гадаю, новою вона була десь на початку шістдесятих, ну, не пізніше кінця п’ятдесятих, – скромно зізнався він.
– Ча… тату, я нічого не тямлю в машинах. Коли щось зламається, я не зможу її полагодити, а слюсар – задорого для мене…
– Белло, клянуся, ця штучка працює, як годинник. Теперішнім машинам далеко до такої якості.
«Штучка», подумала я про себе. Врешті-решт, згодиться як прізвисько у крайньому разі.
– А дешево – це скільки? – поставила я головне запитання. Тут я не могла дозволити собі йти на поступки.
– Сонечко, я вже ніби… так би мовити… купив її для тебе. Як подарунок на входини, – Чарлі крадькома прохально поглянув на мене.
Ого! Машина! Задарма!
– Не варто було, тату. Я сама збиралася купити автівку.
– Мені не шкода. Я хочу, щоб ти була тут щасливою.
Говорячи це, Чарлі дивився просто на дорогу. Йому нелегко було висловлювати почуття вголос. Цю рису характеру я успадкувала від Чарлі. Тож коли я відповідала, мій погляд так само блукав десь попереду машини.
– Дуже мило з твого боку, тату. Спасибі. Я дуже вдячна.
Йому не обов’язково знати, що для мене щастя й Форкс – поняття несумісні. Він не повинен страждати, як я. А дарованій машині в зуби, чи то пак, у двигун не заглядають.
– Ну, от ти і вдома, – пробурмотів Чарлі, зніяковівши від моєї вдячності.
Дорогою ми перекинулися парою слів про погоду, яка, звісно, була дощовою. На цьому розмови закінчилися. Ми мовчки дивились у вікна.
Мушу визнати, краса навколо була неймовірна. Все зеленіло – мох укривав стовбури дерев, серпанком звисав із гілок. На землі росла папороть. Навіть повітря відливало смарагдами, просочуючись крізь листя.
Забагато зелені. Чужа планета.
Тим часом ми під’їхали до будинку Чарлі. Він досі мешкав у маленькому будиночку на дві спальні, котрий вони з мамою придбали відразу по весіллі. Навіть не відразу, просто за час шлюбу, бо після «відразу» не було нічого. Тут, прямо на вулиці перед незмінним будинком, була припаркована моя нова – в сенсі, нова для мене – машина. Вона мала вицвіло-червоний колір, великі, квадратної форми крила і схожу на цибулину кабіну водія. На мій подив, авто мені сподобалося. Я не знала, як воно поведеться на дорозі, але могла уявити себе за його кермом. Плюс воно належало до поважних залізних монстрів, які неможливо розтрощити. Такі машини без жодної подряпини зазвичай красуються на місці аварії в оточенні куп металобрухту, що колись були іномарками.
– Ого, татку, яка краса! Дякую!
Тепер огидне завтра буде трішки менш жахливим. Мені не доведеться обирати між прогулянкою у дві милі під дощем до школи і поїздкою у машині шефа поліції.
– Я радий, що тобі сподобалося, – похмуро відповів знову зніяковілий Чарлі.
Ми віднесли речі нагору за один раз. Мені віддали західну спальню, що вікнами гляділа на вулицю. Кімната була знайомою, вона належала мені від народження. Дерев’яна підлога, блакитні стіни, трикутна стеля, пожовклий тюль на вікнах стали частиною мого дитинства. Чарлі лише замінив колиску на ліжко і поставив письмовий стіл, коли я подорослішала. Зараз на столі стояв старенький комп’ютер, модемний дріт зміївся по підлозі до найближчого телефонного гнізда. Мамина умова – щоб ми постійно були на зв’язку. Крісло-гойдалка, котре пам’ятало мене немовлям, незворушно завмерло у кутку.
У будинку була одна маленька ванна нагорі, біля сходів. Ми з Чарлі користуватимемося нею разом, та я намагалася не зосереджуватися на цьому фактові.
Одна з найкращих рис Чарлі – він ніколи не мозолить очей. От і зараз він залишив мене саму, щоб я могла розпакувати речі та влаштуватися. Для мами це був би завеликий подвиг. Як добре залишитися на самоті, без необхідності всміхатися і вдавати задоволення; яке полегшення бездумно вдивлятись у суцільну стіну дощу за вікном і відчувати, як біжать по щоці сльозинки. Я була не в гуморі плакати по-серйозному. Ні, ще буде час перед сном, коли мені доведеться думати про наступний ранок.
Старшу школу міста Форкс відвідувала нереальна кількість учнів – 357, тепер уже 358, – у моїй старій школі тільки учнів першого класу нараховувалося не менше сімох сотень. Тут діти виростали разом – їхні прадідусі та прабабці ходили до одних ясел. Я буду новою дівчиною з великого міста – цікавинкою, посміховищем.
Напевно, якби на вигляд я була як типова дівчина з Фенікса, це можна було б використати як перевагу. Та в плані зовнішності я не була своєю ніде. По ідеї, я б мала бути засмаглою спортивною білявкою – волейболісткою або лідером групи підтримки. Такою всі уявляють дівчину із Сонячної Долини.
Натомість я вирізнялася шкірою кольору слонової кістки, яку не брала жодна засмага, хоча не мала ані блакитних очей, ані рудого волосся. Я завжди була стрункою, але тендітною – ніяк не спортсменка, і не володіла необхідною координацією та швидкістю реакції, щоб займатися спортом, не перетворюючись на посміховисько і не наражаючи на небезпеку себе саму й тих, кому не пощастило занадто наблизитися.
Склавши одяг у старий сосновий комод, я взяла сумку з косметикою і попрямувала до спільної ванни, щоб освіжитися після подорожі. Розчісуючи заплутане вологе волосся, я роздивлялася обличчя у дзеркалі. Можливо, справа була в освітленні, але шкіра здавалася хворобливо землистою. Вона буває красивою – чистою і майже напівпрозорою, неймовірного кольору. А зараз цей колір зник.
Бліде віддзеркалення змусило мене визнати, що я собі брешу. Річ не лише в зовнішності. Це не єдина причина. Якщо я не змогла знайти своє місце у школі з трьома тисячами учнів, то які шанси у Форксі?
Я не вміла знаходити спільну мову з людьми свого віку. І, правду кажучи, не свого теж – час від часу. Навіть мама, найближча мені людина на землі, не могла похвалитися гармонією у стосунках зі мною. Ми наче розмовляли різними мовами. Інколи мені ставало цікаво, чи бачать мої очі те саме, що й очі інших людей. Можливо, проблема крилася в моїй голові.
Втім, причина не важлива. Результат – ось що має значення. Завтра все тільки почнеться.
Тої ночі мені не спалося, незважаючи на те, що я добре виплакалася перед сном. Постійне шипіння дощу на даху й завивання вітру за вікном не стихало ні на мить. Я натягнула вицвілу стареньку ковдру аж на голову, пізніше примостивши зверху подушку. Та мені не вдалося заснути раніше опівночі, коли дощ трохи стих і перейшов на спокійніший ритм.
Все, що я побачила з вікна вранці, – нескінченну пелену густого туману. Я відчула, як десь глибоко всередині прокидається клаустрофобія. У Форксі ви не побачите неба, місто схоже на клітку.
Сніданок із Чарлі не передбачав розмов. Батько побажав мені удачі у школі. Я подякувала, розуміючи, що побажанням не судилося здійснитися. Удача, як правило, мене обминала. Чарлі першим пішов із дому до поліцейського відділку, котрий заміняв йому дружину й сім’ю. Потім я сиділа за старим квадратним дубовим столом на одному з трьох різнокаліберних стільців і здійснювала огляд маленької кухні зі старими панельними стінами, вкритою білим лінолеумом підлогою та яскраво-жовтими шафками. Нічого не змінилося. Вісімнадцять років тому це мама пофарбувала шафки, щоб принести у дім трохи сонячного світла. Над маленьким каміном у суміжній крихітній «залі» стояв ряд світлин. Весільне фото мами і тата, зроблене у Лас-Вегасі; ми втрьох у лікарні після мого народження – клацнула добросерда медсестра; серія моїх шкільних світлин аж до минулого року. Дивно дивитися на них – треба буде простежити, щоб Чарлі їх кудись переставив, принаймні на час мого тут перебування.
Тут, у цьому будинку, ставало до болю ясно, що Чарлі так і не оговтався від розриву з мамою. У мене защеміло на серці.
Не хотілось приїздити до школи зарано, але вдома я більше не могла залишатись. Я вдягла куртку – щось на кшталт скафандра – і вискочила під дощ.
Надворі досі мрячило, але я не встигла промокнути, поки дістала ключ, що звично лежав під карнизом біля дверей, і замкнула дім. Хлюпання нових водостійких черевиків лунало як втілення безвиході. Мені так бракувало звичного шурхотіння гравію під ногами! Хотілося зупинитися, щоб помилуватися пікапом, але це було нереально. Я поспішала вирватися з молочної вологи, що оповила голову і чіплялася до волосся під каптуром. Всередині пікапа виявилося приємно і сухо. Біллі чи Чарлі, вочевидь, помили його, але м’які коричневі сидіння досі ледь відчутно пахли тютюном, бензином і м’ятою. На моє полегшення двигун завівся швидко, але дуже гучно, сповістивши про себе пронизливим ревом. Що ж, старий пікап просто зобов’язаний мати якийсь недолік. Неочікуваний бонус – запрацювало допотопне радіо.
Знайти школу було нескладно, хоча я ніколи раніше там не бувала. Вона, як і більшість місцевих установ, містилася на центральній вулиці. З вигляду ви не сказали б, що це школа; мене змусила зупинитися табличка. Школа нагадувала шерегу схожих будинків, зведених із червонувато-коричневої цегли. На подвір’ї росло стільки дерев і кущів, що з першого погляду я не змогла визначити розміри будівлі. І це – освітній заклад? – подумала я ностальгійно. Де солідні паркани, металодетектори?
Я припаркувалась перед першою будівлею. Над невисокими дверима красувався напис «Дирекція». Я не помітила інших машин, тому зрозуміла, що порушую правила, але вирішила: краще розпитати всередині, ніж їздити кругами під дощем, як дурепа. Я неохоче вилізла із затишної кабіни пікапа і пішла вздовж вузенької, вимощеної каменем доріжки, обсадженої темним живоплотом. Перш ніж відчинити двері, я глибоко вдихнула.
Всередині приміщення виявилось яскраво освітленим і теплішим, ніж я очікувала. Дирекція була невеликою; я побачила маленький зал очікування з оббитими тканиною розкладними стільцями, недорогим килимом з оранжевим візерунком, нагромадженням об’яв і подяк на стінах, чималий і гучний годинник. Стояло багато квітів у великих пластикових вазонах, наче на дворі недостатньо зелені. Кімнату розділяла надвоє велика стійка з дротяними кошиками, повними паперів, і яскравими оголошеннями, пришпиленими на дошці. За стійкою стояло три столи, за одним із яких сиділа повненька руда пані в окулярах. На ній була фіолетова футболка, від одного погляду на яку я відчула себе вдягненою, як цибулинка.
Руда пані підвела очі.
– Прошу?
– Я – Ізабелла Свон, – повідомила я і помітила проблиск цікавості у погляді пані. Я передбачала неминучість міських пліток. Донька навіженої колишньої дружини шефа поліції нарешті повернулася додому.
– Звичайно! – сказала жінка, переглянувши завбачливо складену купу паперів на столі і знайшовши те, що шукала. – Ось твій розклад і карта школи, – вона поклала кілька аркушів на конторку, щоб показати мені.
Секретарка пройшлася по списку моїх уроків, показуючи найкращий шлях до кожного кабінету на мапі, і видала бланк, який треба було повернути в кінці дня з підписами всіх викладачів. Нарешті вона всміхнулася та, як і Чарлі, висловила надію, що мені сподобається у Форксі. Я вишкірилась у відповідь так переконливо, як тільки могла.
Коли я йшла назад до пікапа, почали прибувати інші учні. Я об’їхала навколо школи за усіма правилами і вдоволено відмітила, що більшість машин старші за мою, нічого ультрамодного. Вдома я мешкала на небагатій околиці, що входила до району Райська Долина. «Мерседеси» і «порші» були звичною річчю на учнівській стоянці. Тут найкрасивіша машина – сяюче «вольво», що стояло осторонь від інших. Тим часом я, тільки-но опинилася на місці, вимкнула двигун, аби гучне ревіння не привертало до мене уваги.
У пікапі я проглянула карту, намагаючись відразу її за пам’ятати; сподіваюсь, мені не доведеться цілий день ходити, втупивши в неї носа. Я запхала все необхідне до сумки, перекинула її через плече і глибоко вдихнула. Раз плюнути, апатично збрехала я собі. Ніхто мене не покусає. Врешті-решт я видихнула і вийшла з машини.
Йдучи тротуаром, заповненим підлітками, я якнайнижче натягнула на голову каптур. Проста чорна куртка не вирізнялася серед натовпу, зауважила я з полегшенням.
Коли я минула кафетерій, корпус номер три відшукався легко. Велика чорна трійка на білому квадраті прикрашала східну стіну будівлі. Моє дихання поступово прискорювалося – пропорційно наближенню до дверей. Заходячи всередину слідом за двома власниками плащів унісекс, я зробила спробу затамувати подих.
Клас виявився невеликим. Народ переді мною зупинявся ледве не в дверях, щоб повісити плащі на довгий ряд гачків. Я вчинила аналогічно. Звернула увагу на двох дівчат – блондинку з білосніжною шкірою і другу, також бліду, але з русявим волоссям. Принаймні моєю шкірою тут нікого не здивуєш.
Я віднесла бланк учителеві, високому чоловікові із залисинами, містеру Мейсону, якщо вірити іменній табличці на столі. Прочитавши прізвище, він витріщився на мене – не надто обнадійливий початок; звісно, я почервоніла, як буряк. Та він принаймні не став представляти мене класові, а відправив до порожньої задньої парти. Це мало б ускладнити однокласникам процес витріщання на мене, але якимсь дивом їм це все одно вдавалося. Я не відривала очей від списку літератури, який учитель вручив мені. Класика: Бронте, Шекспір, Чосер, Фолкнер. Все вже прочитано. Це заспокоювало і… навіювало нудьгу. Цікаво, мама погодиться вислати папку старих творів – чи вважатиме це нечесним? Я прокручувала в голові різноманітні аргументи для нашої розмови, поки викладач бубнив далі.
Коли пролунав дзвоник – гугнявий гудок, цибатий хлопчина з проблемною шкірою і вугільно-чорним прилизаним волоссям перехилився через прохід, щоб поспілкуватися зі мною.
– Ти Ізабелла Свон, правильно? – він скидався на занадто запобігливого члена шахового гуртка.
– Белла, – виправила я його. Кілька сусідніх парт обернулися назад, щоб подивитися на мене.
– Який у тебе наступний урок? – запитав він. Довелося залізти до сумки.
– М-м-м, правознавство у Джефферсона в шостому корпусі. Я не могла уникнути погляду цікавих очей співрозмовника.
– Я йду до четвертого корпусу і можу тебе провести… – точно містер Запопадливість. – Я – Ерик, – додав він.
Я обережно всміхнулася.
– Дякую.
Ми вдягли куртки й вискочили під дощ, який знову періщив дай Боже. Можу заприсягтися, кілька людей ішли достатньо близько від нас, тримаючись на зручній для підслуховування відстані. Сподіваюсь, я не стаю параноїком.
– Форкс зовсім не схожий на Фенікс, так? – поцікавився Ерик.
– Анітрохи.
– Там нечасто дощить?
– Три-чотири рази на рік.
– Ого, це як там? – здивувався він.
– Сонячно, – відповіла я.
– А ти не дуже засмагла.
– Моя мама – частково альбінос.
Ерик нерішуче роздивлявся моє обличчя, я зітхнула. Схоже, хмари і почуття гумору поєднуються кепсько. Пару місяців такого життя – і я забуду слово сарказм.
Ми пройшли повз кафетерій у зворотному напрямку, до південних корпусів за спортзалом. Ерик провів мене до дверей, хоча напис на них не відрізнявся двозначністю чи заплутаністю.
– Щасти тобі, – побажав він, коли я взялася за дверну ручку. – Може, ще зустрінемося сьогодні на уроках, – додав із надією.
Я загадково посміхнулася і зайшла всередину.
Решта ранку минула приблизно у тому ж дусі. Викладач тригонометрії містер Ворнер, якого я так чи інак зненавиділа б за його предмет, єдиний змусив мене вийти перед класом і назвати своє ім’я. Я затиналася, червоніла і перечепилася об власні черевики, повертаючись на місце.
Після двох уроків я запам’ятала кілька облич із кожного заняття. Завжди знаходилися сміливіші учні, котрі представлялися перші й цікавилися, чи подобається мені у Форксі. Я намагалася відповідати дипломатично, але здебільшого беззастережно фантазувала. Принаймні щоб знайти корпуси, карта мені не знадобилася.
Одна дівчина сиділа за сусідньою партою на тригонометрії та іспанській мові, потім ми разом пішли в кафетерій на ланч. Вона була мініатюрна, сантиметрів на десять нижча за мої метр шістдесят три, але її непокірні чорні кучері майже згладжували різницю у зрості. Я не запам’ятала її імені; мені залишалося тільки всміхатися і кивати, поки вона теревенила про уроки та вчителів. Я не стежила за розповіддю.
Ми сиділи в кінці довгого столу з кількома її друзями, з котрими вона мене познайомила. Їхні імена вилетіли з моєї голови тої миті, як вона їх вимовила. На них, здавалося, справила враження розкутість дівчини у спілкуванні зі мною. Хлопець з англійської, Ерик, помахав рукою з протилежного кінця зали.
Там, у їдальні, намагаючись підтримати розмову із сімома набридливими незнайомцями, я вперше побачила їх.
Вони сиділи в кутку кафетерію, у найдальшому кутку довжелезної зали. Їх було п’ятеро. Вони сиділи мовчки, не торкаючись їжі, хоча перед кожним стояла повна таця. На відміну від інших учнів вони не витріщалися на мене. Я могла спокійно роздивитися їх, не боячись зустрітися поглядом із надміру зацікавленими очима. Але зовсім не це привернуло й затримало мою увагу.
Вони були цілком різні. З-поміж трьох хлопців один, із темним кучерявим волоссям, був великий і м’язистий, наче професійний культурист. Другий, власник золотавого волосся, – вищий, стрункіший, але також міцно збудований. Третій – високий, тоненький, не такий кремезний, зі скуйовдженою шевелюрою кольору бронзи. Він більше за решту скидався на підлітка; інших можна було радше прийняти за студентів або навіть учителів, ніж за учнів старшої школи.
Дівчата зовні являли собою повну протилежність. Висока мала величний вигляд. З ідеальною фігурою моделі, що рекламує купальники у глянцевому журналі, вона належала до типу дівчат, котрий неминуче завдає удару по самооцінці всіх представниць прекрасної статі, що перебувають поруч. Її золотаве волосся вишуканими хвилями затуляло половину спини. Маленька нагадувала ельфійку – тонюсінька до неможливості, з мініатюрними рисами обличчя і чорним як воронове крило, коротко стриженим волоссям, що стирчало навсібіч.
І все ж усі п’ятеро були дивовижно, неймовірно схожі. Всі – смертельно бліді, більше за інших учнів у місті, що не знає сонця. Біліші за мене, альбіноса. Незважаючи на разючу відмінність у кольорі волосся, всі мали темні-темні очі. А ще – тіні під очима: багряні, схожі на синці круги. Ніби всі п’ятеро страждали на безсоння, чи колись давно зламали носа – й от-от мають зійти останні сліди. Хоча їхні носи, всі їхні риси обличчя були чіткими, ідеальними, загостреними.
Та я не могла відірвати від них погляду з іншої причини.
Я витріщалася на них тому, що їхні обличчя, такі різні й такі схожі, були неприродно, нелюдськи, божественно красивими. То були обличчя, які ви очікуєте побачити хіба що на опрацьованих фотошопом сторінках журналу мод. Або на картинах давніх майстрів. Обличчя янголів. Важко було визначити найвродливішого – можливо, ідеальна білявка або хлопець із бронзовим волоссям.
Вони дивилися в нікуди – ні одне на одного, ні на інших учнів, ані на щось конкретне, наскільки я могла судити. Поки я спостерігала, маленька дівчина підвелася, взяла тацю – так і не відкрита содова, не надкушене яблуко – і рушила швидким граційним кроком сарни, що прямує до водопою. Я зі здивуванням спостерігала за її гнучкими рухами танцівниці, доки вона не викинула вміст таці на смітник і не прослизнула крізь двері швидше, ніж я встигла кліпнути оком. Я рвучко повернулася до сусідів, котрі нічим не виявили здивування.
– Хто вони? – запитала я у дівчини з іспанської, чиє ім’я вислизнуло з моєї пам’яті.
Коли вона поглянула у протилежний бік кімнати, щоб упевнитися, про кого йдеться, хоча, либонь, здогадалася з інтонації запитання, найтендітніший – імовірно, наймолодший серед усіх – хлопець раптово теж подивився на неї. Його погляд затримався на ній на хвильку, потім магічне полум’я темних очей зупинилося на мені.
Він миттєво відвів погляд, швидше за мене, хоча я відразу в незрозумілому занепокоєнні опустила очі додолу. Під час короткого удару блискавки-погляду на обличчі хлопця не з’явилося жодної емоції. Виглядало так, ніби вона назвала його на ім’я і він мимоволі поглянув, хто кличе його, втім, заздалегідь вирішивши не відповідати.
Моя сусідка, як і я, зніяковіло захихотіла, втупившись у стіл.
– Це Едвард і Еммет Каллени та Розалія і Джаспер Гейли. Дівчина, яка щойно вийшла, – Аліса Каллен. Вони всі живуть із лікарем Калленом і його дружиною, – прошепотіла вона.
Я крадькома зиркнула на юного красеня; наразі він розглядав тацю, довгими білими пальцями розкришуючи бублик. Рот хлопця швидко рухався, та ідеальні вуста майже не розтулялися. Інші троє дивилися в нікуди, проте мене не залишало відчуття, що він тихо із ними говорить.
Незвичні, непоширені імена, подумалось мені. Так звали наших дідусів і бабусь. Втім, може, це місцева мода – традиційні імена маленьких містечок. Нарешті я пригадала, як звали мою сусідку – Джесика. Абсолютно пересічне ім’я. В одному з класів удома було дві Джесики.
– Вони… дуже привабливі, – я вийшла на стежку війни із навмисним приховуванням фактів.
– Так! – погодилася Джесика, знову захихотівши. – Але вони вже разом – Еммет і Розалія, Джаспер і Аліса, я маю на увазі. Вони живутьразом.
У її голосі забринів увесь шок і осуд маленького містечка, критично подумала я. Але, правду кажучи, варто визнати, такий стан справ навіть у Феніксі викликав би плітки.
– Хто з них Каллени? – запитала я. – Вони не схожі на родичів…
– А вони не кровна рідня. Містер Каллен дуже молодий, йому не більш як за тридцять. Їх усиновили. Гейли – брат і сестра, двійнята, вихованці Калленів.
– Вони здаються задорослими для вихованців.
– Зараз Джасперу і Розалії вісімнадцять років, а живуть вони у місіс Каллен із вісьмох. Вона їхня тітка чи щось таке.
– Це дуже мило з боку подружжя Калленів – піклуватися про дітей, коли самі вони такі молоді.
– Мабуть, так, – мляво погодилася Джесика. В мене склалося враження, що вона з якоїсь причини недолюблює лікаря і його дружину. Беручи до уваги те, як вона дивилася на їхніх всиновлених дітей, я ризикнула зробити висновок, що річ у заздрості. – Я думаю, що місіс Каллен не може мати дітей, так от, – додала Джесика, ніби це применшувало доброту Калленів.
Під час розмови мої очі знову і знову прикипали до столу, де сиділа дивна сімейка. Вони продовжували вдивлятися у стіни і нічого не їли.
– Вони завжди мешкали у Форксі? – поцікавилась я. Бо я б точно звернула на них увагу під час попередніх літніх від відин.
– Ні! – відповіла Джесика тоном, що передбачав очевидність факту навіть для такого новачка, як я. – Вони приїхали два роки тому звідкись із Аляски.
Жаль і полегшення водночас зародилися в моєму серці. Жаль – тому що якими б прекрасними не були Каллени, вони залишалися чужими, місто не прийняло їх. Полегшення мені принесло усвідомлення, що я не єдиний новачок у Форксі і явно не найцікавіший.
Поки я роздивлялася їх, наймолодший, той що з Калленів, відірвав очі від стіни і зустрівся зі мною поглядом. Цього разу я помітила зацікавлення. Я одразу відвернулася, але встигла зауважити неясне очікування в його очах.
– Як звати хлопця, мідного шатена? – запитала я, знову крадькома зиркнувши на нього. Він продовжував дивитися на мене, та це було не схоже на тупе витріщання інших учнів – десь на денці погляду ледь помітно бриніло розчарування. Я знову опустила очі.
– Це Едвард. Шикарний хлопчина, звичайно, але не раджу марнувати час. Він не ходить на побачення. І дурному ясно, що у нас немає гідної його принцеси, – вона пирснула. Вірна ознака ображеної гідності. Цікаво, коли він її відшив.
Я прикусила губу, щоб не розсміятися. Потім іще раз поглянула на Едварда. Я не бачила обличчя, але подумала, що щока у нього рухається так, наче він посміхається.
Ще за пару хвилин четвірка встала з-за столу. Всі були винятково граційні, навіть наймасивніший – «культурист». Було в них щось хвилююче. Едвард більше не дивився в мій бік.
Я затрималась у кафетерії з Джесикою та її друзями довше, ніж якби обідала сама. Та мені не хотілося спізнитися на уроки в перший день у школі. Одна з нових знайомих, котра завбачливо нагадала мені, що її звати Анжела, також збиралася на урок біології. Ми разом мовчки попрямували до класу. Вочевидь, жодна з нас не відрізнялася нав’язливістю.
Коли ми зайшли до класу, Анжела відразу сіла за лабораторний столик, точну копію тих, що залишилися в Каліфорнії. Місце біля неї виявилося зайнятим. Власне, за жодним столиком не було вільних стільців. За жодним, крім одного. Біля центрального проходу, поруч із єдиним вільним місцем, я впізнала незвичну шевелюру Едварда Каллена. Повзучи проходом, щоб відрекомендуватися вчителеві й отримати автограф на бланк, я крадькома спостерігала за Едвардом. Коли я проходила повз, він різко закам’янів на стільці та знову втупився в мене. Наші погляди зустрілися. На його обличчі застиг дивний вираз – неприязний, розлючений. Я миттю відвернулася, шокована, і відразу почервоніла до кінчиків пальців. Я перечепилась і поцілувалася б з підлогою, якби не встигла схопитися за найближчий столик. Дівчисько за злощасною партою вишкірило зуби.
