Текст книги "Сутінки"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 24 страниц)

– Я рада, – сказала я, всміхаючись у відповідь. Я хвилювалася, що він може пошкодувати про те, що розповів мені. Приємно дізнатися, що я помилялася.

Та коли його очі розгадали мій вираз, посмішка зів’яла, на лобі зібралися зморшки.

– Досі чекаєш, що я перелякано заверещу й утечу від те бе? – припустила я.

На вустах промайнула тінь усмішки, він кивнув.

– Страшенно не хочеться розбивати тобі серце, та насправді ти не такий страшний, як тобі здається. Чесно кажучи, я взагалі не вважаю тебе страшним, – природно збрехала я.

Він завмер, брови злетіли догори на знак явної недовіри. Він вишкірився широко і дико.

– Тобі справді не варто було так казати, – хихотнув він.

І завив, видобувши із глибини горлянки низький звук, губи викривилися над ідеальними зубами. Зненацька Едвард змінив позу, завмер у напівзігнутому стані, напружений, як лев перед стрибком на здобич.

Я позадкувала, не спускаючи з нього очей.

– Ти не посмієш.

Стрибка я не помітила – все відбулося занадто швидко. Просто раптом я зрозуміла, що лечу у повітрі, потім ми наштовхнулися на диван, змусивши його заїхати в стіну. Едвардові руки утворили навколо мене захисну залізну клітку – я не відчула й найлегшого поштовху, та ледве не задихнулася, намагаючись звільнитися.

У нього ж були інші плани. Він скрутив мене як м’ячик, притиснув до грудей, тримаючи міцніше за залізні кайдани. Я перелякано витріщилася на нього – схоже, він повністю володіє собою: щелепа розслаблена, сам шкіриться, очі радісно блищать.

– Що ти казала? – грайливо прогарчав він.

– Що ти найжахливіший монстр на світі! – сказала я; сарказмові трохи нашкодив задиханий голос.

– Так-бо краще, – оцінив він.

– М-м-м, – не здавалась я. – Можу я підвестися? Він розсміявся у відповідь.

– Можна зайти? – долинув із коридору м’який голос.

Я продовжувала борюкатися, прагнучи звільнитися, та Едвард лише перегрупував мене, щоб я зручніше сіла у нього на колінах. Я побачила у дверях Алісу, Джаспер тупцював позаду. Мої щоки спалахнули, а Едварду хоч би що.

– Заходьте, – досі тихенько хихотів він.

Здається, Аліса не бачила нічого незвичайного у наших обіймах. Вона заледве не танцюючи – такими граційними були її рухи – пройшла в центр кімнати і неквапливо вмостилася на підлозі. Джаспер завмер у дверях, на вигляд трохи шокований. Він втупився в Едварда, мені стало цікаво, чи залучив він своє чуття, щоб прозондувати атмосферу в кімнаті.

– Судячи зі звуків, ти збираєшся пообідати Беллою, тож ми прийшли подивитися, чи ти часом не поділишся з нами, – повідомила Аліса.

Я на мить заціпеніла, доки не зрозуміла, що Едвард радісно шкіриться – з її пропозиції чи з моєї реакції, не відомо.

– Вибачайте, не думаю, що маю достатньо, аби ділитися, – відповів він, притискаючи мене непристойно близько.

– Власне, – сказав Джаспер, мимоволі посміхаючись та заходячи в кімнату, – Аліса каже, що сьогодні вночі буде справжня гроза, Еммет хоче покидати м’яча. Ти з нами?

Поодинці всі слова були звичайними, та їхнє поєднання збентежило мене. Втім, я здогадалася, що Аліса, мабуть, утре носа будь-якому метеорологу.

У Едварда засяяли очі, але він вагався.

– Звісно, ти повинен привести Беллу, – прощебетала Аліса. Мені здалося, я помітила, як Джаспер швидко на неї зиркнув.

– Ти хочеш піти? – збуджено поцікавився Едвард, загорівшись від думки.

– Певна річ. Хіба я можу розчарувати це обличчя?

– Щоб пограти в м’яча, нам треба чекати на грім – ти побачиш чому, – пообіцяв він.

– Мені знадобиться парасолька? Трійця одночасно розреготалася.

– Знадобиться? – запитав Джаспер у Аліси.

– Ні, – впевнено відповіла та. – Злива проллється над містом. На галявині буде сухо.

– Тоді добре, – ентузіазм у Джасперовому голосі звучав природно, заразливо. Я зрозуміла, що радше згораю від нетерпіння, ніж ціпенію від жаху.

– Ходім дізнаємося, чи приїде Карлайл, – Аліса скочила з місця і помчала до дверей. Від цього видовища у будь-якої балерини гарантовано б трапився розрив серця.

– Наче ти не знаєш? – піддражнив її Джаспер. Не встигла я змигнути оком, як вони залишили кімнату. Джаспер примудрився непомітно зачинити по собі двері.

– У що ми гратимемо? – наполегливо поцікавилась я.

– Ти не гратимеш, ти дивитимешся, – прояснив ситуацію Едвард. – Ми гратимемо в бейсбол.

Я закотила очі.

– Вампіри люблять бейсбол?

– Уся Америка грає у бейсбол, – іронічно-серйозно сказав він.

Розділ 17
Гра

Коли Едвард повернув на мою вулицю, почав накрапати маленький дощик.

Досі я не сумнівалася, що Едвард залишиться поруч під час мого тимчасового перебування у реальному світі. Та потім я побачила чорну машину – припаркованого на нашій під’їзній доріжці старого «Форда» – і почула, як Едвард тихо й різко пробурчав щось нерозбірливе. Відхиляючись якнайдалі від дощових крапель, на вузенькому ґанку перед вхідними дверима, позаду батькового візка, стояв Джейкоб Блек. Коли Едвард припарковував пікап на узбіччі, обличчя Біллі могло посперечатися незворушністю з кам’яною брилою. Джейкоб утупився собі під ноги; вигляд у нього був змучений.

Тихий Едвардів голос аж пашів люттю.

– Він перейшов межу.

– Він приїхав попередити Чарлі? – здогадалась я, швидше злякавшись, ніж розлютившись.

Едвард мовчки кивнув, крізь дощ спопеляючи Біллі поглядом примружених очей.

Я ледве не знепритомніла від полегшення, що Чарлі немає вдома.

– Дозволь мені самій з цим упоратися, – запропонувала я. Чорні провалля замість Едвардових очей вельми занепокоїли мене.

На мій подив він погодився.

– Так, напевно, буде найкраще. Втім, будь обережною. Малий не в курсі.

Мене трохи зачепило оте «малий».

– Джейкоб не набагато молодший за мене, – нагадала я. Едвард поглянув на мене, гнів миттєво притамувався.

– Я пам’ятаю, – вишкірившись, запевнив він. Я зітхнула, поклала руку на дверцята.

– Затягни їх у дім, – проінструктував мене він, – щоб я міг зникнути. Я повернуся наприкінці дня.

– Пікап тобі потрібен? – запропонувала я, вигадуючи тим часом, як пояснити його відсутність Чарлі.

Він закотив очі.

– На своїх двох я дістануся додому хутчіше, ніж доповзе пікап.

– Ти не мусиш їхати, – сумно сказала я. Мій сумний вираз змусив його посміхнутися.

– Насправді мушу. Потому як відправиш гостей, – кинув він похмурий погляд на Блеків, – тобі доведеться підготувати Чарлі до знайомства з новим хлопцем, – він широко всміхнувся, демонструючи тридцять два блискучі зуби.

Я застогнала.

– Велике спасибі. У нього на вустах з’явилася моя улюблена кривувата усмішка.

– Я скоро повернуся, – пообіцяв він. Стрельнув очима на ґанок, швидко схилився, щоб поцілувати лінію переходу мого підборіддя у шию. Моє серце несамовито затріпотіло; я також зиркнула на ґанок. Обличчя Біллі втратило незворушний вираз, руки вп’ялися у ручки крісла.

– Скоро, – нагадала я, відчиняючи двері та виходячи під дощ.

Я підтюпцем побігла крізь мжичку до ґанку, спиною відчуваючи Едвардів погляд.

– Добридень, Біллі! Привіт, Джейкобе! – привітала я їх якомога радісніше. – Чарлі поїхав на цілий день, сподіваюся, ви недовго чекаєте.

– Недовго, – приглушеним голосом відповів Біллі. Чорні очі пронизували наскрізь. – Я просто хотів завезти ось це, – вказав він на коричневий паперовий пакет, що лежав у нього на колінах.

– Дякую, – відповіла я, хоча не мала анінайменшої гадки, що там може бути. – Чому б вам не зайти в дім, щоб трошко посушитися?

Вдавши, що не помічаю його напруженого, пильного погляду, я відімкнула двері і жестом запросила їх проходити всередину.

– Ось так, давайте я візьму, – запропонувала я, повертаючись, щоб зачинити двері. Дозволила собі кинути останній погляд на Едварда. Він чекав, нерухомо завмерши, очі були сумні.

– Це треба покласти в холодильник, – зауважив Біллі, вручаючи мені пакет. – Тут смажена риба, фірмова страва Гаррі Клірвотера. Чарлі дуже любить. У холодильнику вона краще підсохне, – знизав він плечима.

– Дякую, – повторила я, цього разу від щирого серця. – Я вже перепробувала всі відомі рецепти на рибу, а тато сьогодні ввечері привезе нову порцію.

– Знову на риболовлі? – у очах Біллі промайнув слабкий вогник. – На старому місці? Тоді, може, я заскочу до нього на зворотному шляху.

– Ні, – швидко збрехала я. Приязність як корова язиком злизала. – Він збирався на нове місце… Куди точно, не маю гадки.

Зміна моєї поведінки не залишилася непоміченою, Біллі замислився.

– Джейку, – сказав він, не зводячи з мене уважного погляду, – не принесеш із машини нову картину Ребекки? Я привіз її для Чарлі.

– Де вона? – похмуро запитав Джейкоб. Я зиркнула на нього, він втупився у підлогу, брови зійшлися на переніссі.

– Здається, в багажнику, – сказав Біллі. – Можливо, щоб знайти її, доведеться добряче поритися.

Джейкоб зіщулився і вискочив назад під дощ.

Ми з Біллі мовчки дивилися одне на одного. Минуло кілька секунд, тиша стала ніяковою, тому я розвернулася і попрямувала до кухні. Почула, як мокрі колеса скриплять по лінолеуму: він поїхав слідом.

Я запхнула пакет на забиту верхню поличку холодильника, розвернулася на сто вісімдесят градусів, щоб поглянути в обличчя Біллі. Густо вкрите зморшками лице – згорнута книжка для мене.

– Чарлі повернеться нескоро, – сказала я майже грубо. Він кивнув на згоду, але промовчав.

– Ще раз дякую за рибу, – натякнула я.

Він кивнув. Я зітхнула і склала руки на грудях. Схоже, він зрозумів, що я вирішила закінчити й до того не дуже змістовну розмову.

– Белло, – почав був він, а потім замовк, завагавшись. Я чекала.

– Белло, – повторив він, – Чарлі – один із моїх найближчих друзів.

– Так. Він дбайливо вимовляв кожне слово своїм гучним голосом.

– Я помітив, що ти спілкуєшся з Калленом.

– Так, – коротко відрізала я. Біллі примружився.

– Можливо, це не зовсім моє діло, та я гадаю, це погана ідея.

– Ви праві, – погодилась я. – Це не ваше діло. Мій тон змусив злетіти вгору частково посивілі брови.

– Ти, напевно, не знаєш, та родина Калленів має погану репутацію у резервації.

– Правду кажучи, я знаю, – жорстко повідомила я. – Вони отримали таку репутацію незаслужено, хіба ні? Адже нога жодного з Калленів не ступала на землю резервації, чи я помиляюсь?

Я помітила, як мій більш ніж прозорий натяк на угоду, що одночасно зобов’язувала та захищала плем’я, хутко присадив Біллі.

– Це так, – погодився він, сторожко позираючи на мене. – Схоже, ти… знаєш про них чимало. Більше, ніж я очікував.

Я вп’ялася у нього поглядом.

– Можливо, я знаю про них більше, ніж ви. Він міцно стиснув повні губи, обмірковуючи мої слова.

– Можливо, – припустив він, та очі не стали менш пронизливими. – Чарлі також знає?

Він знайшов слабке місце у моїй броні.

– Чарлі дуже високої думки про Калленів, – ухилилась я від прямої відповіді. Він миттю розгадав маневр. Не зрадів, але й не здивувався.

– Це не моя справа, – сказав він. – Та це може стосуватися Чарлі.

– Але моя справа вирішувати, стосується це Чарлі чи ні. Може, я помиляюся?

Цікаво, він хоча б зрозумів кульгаве запитання, породжене бажанням не вибовкати нічого компрометуючого? Схоже, що так. На якийсь час він замислився; дощ барабанив по даху – це був єдиний звук у пронизливій тиші.

– Так, – нарешті здався він. – Гадаю, це дійсно тільки твоя справа.

Я полегшено зітхнула.

– Дякую, Біллі.

– Просто поміркуй над тим, що коїш, Белло, – переконливо попросив він.

– Гаразд, – хутко погодилась я. Він насупився.

– Я мав на увазі, не роби цього.

Я поглянула в очі, у яких бриніла щира тривога за мене; що я могла відповісти?

Цієї миті голосно грюкнули вхідні двері, я аж підстрибнула.

– Картини немає у машині. Ніде, – почули ми Джейкобове ображене пхикання ще до того, як він підійшов до нас. Коли він вигулькнув із-за рогу, сорочку на плечах вкривали мокрі плями, з волосся крапало.

– М-м-м, – пробурчав Біллі, раптом набувши байдужого вигляду й розвертаючи візок, щоб подивитися на сина. – Значить, я забув її вдома.

Джейкоб ефектно закотив очі.

– Чудово.

– Добре, Белло, скажеш Чарлі, – зробив Біллі невелику паузу, – я маю на увазі, що ми заїздили в гості.

– Розкажу, – промимрила я. Джейкоб отетерів.

– Ми вже їдемо?

– Чарлі повернеться нескоро, – пояснив Біллі, проїжджаючи повз Джейкоба.

– О, – Джейкоб мав розчарований вигляд. – Що ж, тоді гадаю, до зустрічі іншим разом, Белло.

– Звісно, – погодилась я.

– Бережи себе, – попередив мене Біллі. Я промовчала.

Джейкоб допоміг батькові переїхати через поріг. Я трохи помахала їм, зиркнувши у бік наразі порожнього пікапа, й зачинила двері, перш ніж вони встигнули від’їхати.

Я постояла хвилину у вітальні, слухаючи, як авто дало задній хід і рушило з місця. Постояла ще, чекаючи, поки притупляться роздратування та злість. Коли зрештою напруга трохи спала, я попрямувала нагору, щоб зняти парадний одяг.

Переміряла парочку різних кофтин, не впевнена, чого очікувати від сьогоднішнього вечора. Оскільки вся увага зосередилася на майбутніх подіях, минуле видавалося неважливим. Тепер, звільнившись від впливу Джаспера та Едварда, я почала компенсувати попередню відсутність переляку. Мені швидко набридло вибирати одяг – я натягнула стару фланелеву сорочку та джинси: все одно вночі я буду в плащі.

Задзвонив телефон, я щодуху помчала вниз, щоб узяти слухавку. Один-єдиний голос я прагнула почути, будь-який інший мене розчарує. Та я знала, що якби Едвард захотів поговорити зі мною, то, напевно, просто матеріалізувався б у кімнаті.

– Алло, – ледь чутно видихнула я.

– Белло? Це я, – сказала Джесика.

– О, привіт, Джес, – повернулась я на грішну землю після хвилинної боротьби. Здається, минуло кілька місяців, ні, років, перш ніж я відповіла Джесиці. – Як бал?

– Так класно, ти не уявляєш! – заторохтіла Джесика. Не потребуючи додаткового запрошення, вона заходилася хвилина по хвилині описувати минулий вечір. У потрібних місцях я «м-м-м»-кала й «а-а-а»-кала, та зосередитися було нелегко. Джесика, Майк, бал, школа наразі видавалися такими далекими! Очі без кінця зиркали у вікно, намагаючись крізь густі хмари визначити положення сонця.

– Ти чуєш, що я кажу, Белло? – роздратовано запитала Джес.

– Вибач, що?

– Я кажу, Майк поцілував мене! Ти можеш повірити?

– Супер, Джес! – мовила я.

– А що вчора робила ти? – пішла Джесика у контратаку, схоже, досі переймаючись моєю неуважністю до її новин. Чи, може, її засмутило, що я не вимагаю подробиць?

– Чесно, нічого. Просто потинялася надворі, щоб погуляти на сонечку.

Я почула, як авто Чарлі заїздить у гараж.

– Що чути від Едварда Каллена?

Вхідні двері гучно відчинилися, Чарлі гупав унизу біля сходів, розкладаючи риболовні снасті.

– Е-е-е, – завагалась я, не впевнена, яку байку викласти Джесиці.

– Привіт, малятко! – закричав Чарлі, заходячи на кухню. Я помахала лапкою.

Джес почула його голос.

– О, там твій тато. Тоді все – поговоримо завтра. Побачимося на тригонометрії.

– Бувай, Джес, – повісила я слухавку.

– Привіт, тату! – сказала я. Він відмивав руки у раковині. – Де риба?

– Поклав у холодильник.

– Піду візьму пару штук, поки не замерзла. По обіді Біллі закинув нам трохи смаженої рибки від Гаррі Клірвотера, – я намагалася говорити захоплено.

– Правда? – загорілися у Чарлі очі. – Я її обожнюю.

Поки я готувала вечерю, Чарлі взявся до прибирання. Не вдовзі ми сиділи за кухонним столом і мовчки вечеряли. Чарлі насолоджувався їжею, я відчайдушно роздумувала, як виконати своє завдання, намагаючись вигадати спосіб підняти непросту тему.

– Чим займалася сьогодні? – запитав Чарлі, вириваючи мене з замріяного стану.

– Ну, тинялася по хаті по обіді… – (Власне, конкретно останні півгодини). Я намагалася говорити оптимістично, та по спині бігли дрижаки. – А вранці ходила в гості до Калленів.

Чарлі впустив виделку.

– Ти маєш на увазі – до лікаря Каллена? – ошелешено запитав він.

Я вдала, що не помітила його реакції.

– Так.

– І яким вітром тебе туди занесло? – виделка досі лежала на столі.

– Ну, в принципі, типу, у мене сьогодні ввечері побачення з Едвардом Калленом, то він відрекомендував мене своїм батькам… Тату?

Ой, здається у Чарлі аневризм.

– Тату, з тобою все гаразд?

– Ти зустрічаєшся з Едвардом Калленом? – прогримів він.

Ого. Я гадала, йому подобаються Каллени.

– Він занадто дорослий для тебе, – виголосив Чарлі.

– Ми обоє вчимось у старшій школі, – виправила я, хоча він набагато ближчий до правди, ніж уявляє.

– Чекай… Котрий із них Едвін?

– Едвард – наймолодший, рудуватий шатен. Той, що красень, той, що схожий на бога…

– О, – вичавив з себе Чарлі, – це краще, гадаю. Мені не подобається найстарший. Я впевнений, він хороший хлопець і все таке, але він… задорослий для тебе. Цей Едвін – твій хлопець?

– Едвард, тату.

– То він – твій хлопець?

– Щось таке.

– Минулого вечора ти казала, що тебе не цікавить жоден хлопець у місті.

Він підняв виделку, і я зрозуміла, що найгірше позаду.

– Бачиш, тату, Едвард мешкає за містом. Він пронизливо глянув на мене, пережовуючи страву.

– І взагалі, – вела далі я, – розумієш, ми перебуваємо на ранній стадії. Не треба розмовами про хлопців змушувати мене червоніти, гаразд?

– Коли він прийде?

– За кілька хвилин.

– Куди він тебе поведе? Я голосно зітхнула.

– Сподіваюся, ти не збираєшся вдавати іспанського інквізитора. Я піду пограти в бейсбол із його родиною.

Чарлі насупився, потім зрештою розсміявся.

– Ти граєш у бейсбол?

– Швидше за все, більшу частину гри я проведу в якості глядача.

– Напевно, хлопець не на жарт припав тобі до душі, – підозріливо зауважив Чарлі.

Я зітхнула і закотила очі на згоду.

Почувши, як перед будинком заревів двигун, я скочила з місця і заходилася мити тарілки.

– Покинь ти посуд, я помию його ввечері. Ти мене розпестиш.

Задзвенів вхідний дзвінок, Чарлі гордо попрямував, щоб відчинити двері. Я йшла на півкроку позаду.

До останньої миті я не зауважила, наскільки сильна злива надворі. Едвард зайшов на світло від лампи на ґанку, вдягнений, як хлопчик-модель із реклами плащів.

– Заходь усередину, Едварде. Я полегшено зітхнула, коли Чарлі не переплутав його імені.

– Дякую, пане Свон, – з повагою відповів Едвард.

– Давай не соромся й називай мене Чарлі. Ось так, я візьму твою куртку.

– Дякую, сер.

– Сідай тут, Едварде.

Я скривилася.

Едвард плавно опустився на єдиний стілець, тим самим змусивши мене сісти поруч із паном Своном на дивані. Я розлючено зиркнула на нього. Він підморгнув мені за спиною у Чарлі.

– До мене дійшли чутки, що ти ведеш мою дівчинку подивитися бейсбол.

Лише у штаті Вашингтон факт, що надворі ллє як із відра, не має жодного впливу на заняття спортом просто неба.

– Так, сер, план саме такий.

Едвард не видавався здивованим, що я розповіла татові правду. Втім, він міг слухати розмову.

– Гадаю, ідея належала тобі. Чарлі засміявся, Едвард підтримав його.

– Гаразд, – підвелась я. – Досить уже знущатися з мене. Ходімо.

Я пішла до вітальні, одягнула куртку. Вони попрямували за мною.

– Не повертайся дуже пізно, Білко.

– Не хвилюйтеся, Чарлі. Я привезу її додому рано, – пообіцяв Едвард.

– Ти потурбуєшся про мою маленьку, добре? Я застогнала, вони не звернули на мене уваги.

– Обіцяю вам, сер, зі мною вона буде в безпеці. Чарлі не міг сумніватися в Едвардових словах – щирість бриніла в кожному слові.

Я почимчикувала надвір. Обидва розсміялися, Едвард пішов слідом.

Я завмерла на ґанку як укопана. Біля пікапа стояв джип, справжній монстр, з колесами мені по пояс. Над передніми та задніми фарами металеві ґратки, чотири великі протитуманні фари прилаштовані до захисного брусу, дах блискучого червоного кольору.

Чарлі тихо присвиснув.

– Не забудьте про паски безпеки, – вичавив він.

Едвард підійшов до пасажирських дверей і відчинив їх. Вимірявши на око відстань до сидіння, я приготувалася стрибати. Він зітхнув, підняв мене однією рукою і посадив на місце. Сподіваюся, Чарлі не помітив.

Поки Едвард нормальним людським кроком ішов до водійських дверей, я намагалася застебнути пасок безпеки. Пряжок виявилося забагато.

– Що це таке? – запитала я, коли він відчинив двері.

– Додаткові ремені бездоріжника.

– О.

Я намагалася виявити, куди вставляти яку пряжку, виходило не дуже. Він зітхнув і потягнувся, щоб допомогти мені. На щастя, дощ періщив як із відра, Чарлі на ґанку здавався розмитою фігурою. Значить, він не бачив, як Едвардові пальці повільно блукали по моїй шиї, погладжували ключиці. Я залишила марні спроби допомогти йому і зосередилася на нормалізації власного дихання.

Едвард повернув ключ, джип із ревом прокинувся до життя. Ми помчали.

– У тебе дуже… м-м-м… великий джип.

– Це Емметів. Я подумав, ти не захочеш бігти всю дорогу.

– Де ви тримаєте цього монстра?

– Переробили одну з прибудов під гараж.

– Ти не хочеш пристебнутися? Едвард недовірливо зиркнув на мене. Тут до мене нарешті дійшло.

– Бігти всю дорогу? Тобто ми все одно бігтимемо якусь частину? – мій голос мимоволі підвищився.

Він вишкірився.

– Ти не бігтимеш.

– Мене знудить.

– Заплющиш очі – й усе буде добре.

Я прикусила язика, воюючи з панікою.

Едвард нахилився, щоб поцілувати мене у маківку, потім застогнав. Я збентежено поглянула на нього.

– Ти так чудово пахнеш під дощем, – пояснив він.

– Чудово в хорошому чи в поганому розумінні? – сторожко поцікавилась я.

Він зітхнув.

– І так, і так.

Не знаю, як він орієнтувався у пітьмі й суцільній стіні дощу, та якимось чином він знайшов відгалуження дороги, що більше нагадувало гірську стежку. Тривалий час розмовляти було неможливо, я без кінця стрибала вгору-вниз, як відбійний молоток. Едвард, схоже, насолоджувався поїздкою, широка усмішка не сходила з вуст.

Ми дісталися кінця дороги, дерева зеленими стінами оточили джип із трьох боків. Дощ перейшов у мжичку, що зменшувалася з кожною секундою, у просвіті між хмарами проглядало небо.

– Вибач, Белло, далі доведеться йти пішки.

– Знаєш що? Я краще почекаю тут.

– Де поділася твоя мужність? Сьогодні вранці ти була надзвичайною.

– Я ще не забула минулого разу. (Невже це було тільки вчора?)

За мить Едвард опинився біля моїх дверей і почав мене відстібати.

– Я сама впораюся, ти йди вперед, – запротестувала я.

– М-м-м… – замислився він, хутко звільнивши мене. – Здається, доведеться вплинути на твою пам’ять.

Перш ніж я встигла якось відреагувати, він витягнув мене з джипа і поставив на землю. Вряди-годи пролітала поодинока крапля дощу, Аліса мала рацію.

– Вплинути на мою пам’ять? – нервово перепитала я.

– Щось таке, – він уважно, напружено спостерігав за мною, та в глибині очей стрибали жартівливі бісики. Поклав руки на джип обабіч моєї голови і нахилився вперед, змушуючи мене втиснутися назад у двері. Нахилився ближче, його обличчя опинилося за кілька сантиметрів від мого. Тікати було нікуди.

– Ну, – аромат Едвардового дихання завдав невиправної шкоди моєму процесу думання, – що саме тебе непокоїть?

– Я можу вдаритися в дерево, – ледве не задихнулась я, – і загинути. А ще мене знудить.

Він зусиллям волі притамував посмішку. Нахилив голову, ніжно торкнувся холодними губами западинки на кінці шиї.

– Ти досі хвилюєшся? – прошепотів він у мою шкіру.

– Так, – намагалась я зосередитись. – Я вдарюся в дерево. Мене знудить.

Ніс прокреслив лінію вгору по горлу до початку підборіддя. Холодне дихання ледь лоскотало шкіру.

– А тепер? – прошепотіли губи біля підборіддя.

– Дерева, – видихнула я. – Нудота.

Він підвів обличчя, щоб поцілувати повіки.

– Белло, ти серйозно думаєш, що я вріжуся в дерево?

– Ти – ні, а я – можливо, – голосу бракувало впевненості. Едвард відчув запах легкої перемоги.

Він повільно цілував щоку, зупинившись біля краєчка вуст.

– Я дозволив би дереву вдарити тебе? – його вуста ось-ось діткнуться моєї тремтячої нижньої губи.

– Ні, – видихнула я. Знала, що у моєму бездоганному захисті ще є козирі, та не могла наразі їх пригадати.

– От бачиш, – сказав Едвард, його губи мандрували моїми, – боятися нічого, правда?

– Так, – здалась я.

Потім він майже різко взяв моє обличчя в долоні й поцілував мене по-справжньому, його неподатливі вуста переплелися з моїми.

Немає жодного виправдання моїй поведінці. Вочевидь, я мала б зробити певні висновки. Та я не змогла зупинитися і відреагувала точнісінько як першого разу. Замість безпечно й нерухомо завмерти, мої руки потягнулися і міцно обвили Едварда за шию, я раптом приросла до його кам’яної фігури. Я зітхнула, губи розтулилися.

Він відсахнувся, без зусиль розірвавши мій захвáт.

– Прокляття, Белло! – різко видихнув він, важко сáпаючи. – Белло, ти мене вб’єш, клянуся, так і буде.

Я нахилилася вперед, впершись руками у коліна, щоб не впасти.

– Тебе неможливо убити, – промимрила я, намагаючись дихати нормально.

– Я теж так вважав до того, як зустрів тебе. А тепер забираймося звідси, доки я не накоїв дурниць, – загарчав він.

Едвард закинув мене на спину, як і вчора, та я помітила, що йому знадобилися додаткові зусилля, щоб зробити це ніжно. Я обхопила ногами його талію і з’єднала руки у смертельному захваті навколо шиї.

– Не забудь заплющити очі, – суворо попередив Едвард. Я хутко притулила обличчя до його лопатки, прикрилася рукою і міцно заплющила очі.

Враження було, що ми стоїмо на місці. Я відчувала, як Едвард плавно рухається піді мною, та рух був таким рівномірним, наче він ішов по тротуару. Думка зиркнути упівока, тільки щоб переконатися, чи справді він летить крізь ліс, як минулого разу, спокушала мене, але я втрималася. Воно не варте жахливого запаморочення. Я вдовольнилася тим, що слухала Едвардове рівномірне дихання.

Я до кінця не зрозуміла, що ми зупинилися, доки він не потягнувся, щоб торкнутися мого волосся.

– Ми на місці, Белло. Я ризикнула розплющити очі – точно, ми зупинились.

Я розчепила задерев’янілі кінцівки, звільнивши Едварда, і зсунулася вниз, приземлившись на п’яту точку.

– Ох, – сердито пхикнула я, поцілувавшись із мокрою землею.

Едвард недовірливо витріщився, вочевидь, іще не знаючи, чи не він досі сердитий, чи вже може з мене сміятися. Врешті-решт мій розгублений вигляд доконав його, він невтримно розреготався.

Я підвелася і, не звертаючи на нього уваги, заходилася струшувати з куртки траву та бруд. Гиготіння тільки посилилося. Я розлючено почимчикувала вглиб лісу.

Його рука опинилася на моїй талії.

– Куди ти зібралася, Белло?

– Подивитися на бейсбольний матч. Схоже, когось гра більше не цікавить, та я не сумніваюся, що решта чудово проведуть час без тебе.

– Ти йдеш не в той бік.

Я розвернулася, не дивлячись на нього, і гордовито покрокувала у протилежному напрямку. Він знову спіймав мене.

– Не сердься, я нічого не міг із собою вдіяти. Бачила б ти своє обличчя, – тихенько хихотнув він, не втримавшись.

– О, тобі, значить, можна казитися, а мені – ні? – запитала я, зводячи вгору брови.

– Я розсердився не на тебе.

– «Белло, ти мене вб’єш!» – кисло процитувала я.

– Проста констатація факту.

Я спробувала відвернутися, та він миттю схопив мене.

– Ти розсердився, – наполягала я.

– Так.

– Ти щойно сказав…

– Що оскаженів не через тебе. Белло, невже ти не бачиш? – він раптом напружився, заговорив цілком серйозно. – Хіба не розумієш?

– Не бачу чого? – поцікавилась я, збентежена неочікуваною зміною настрою не менше, ніж словами.

– Я ніколи не серджуся на тебе, хіба б я міг? На тебе – сміливу, довірливу… теплу.

– Тоді чому? – прошепотіла я, пригадуючи напади похмурого гумору, котрі забирали Едварда у мене і котрі я завжди класифікувала як виправдане розчарування – розчарування через мою слабкість, повільність, неконтрольовані людські реакції…

Він обережно взяв моє обличчя у долоні.

– Я скаженію через себе, – ніжно сказав він. – Через те, що я, здається, не можу не наражати тебе на небезпеку. Самé моє існування змушує тебе ризикувати. Інколи я буквально ненавиджу себе. Я мав би бути сильнішим, мав би…

Я затулила долонею його рот.

– Досить.

Він узяв руку, прибрав її з вуст і притиснув до обличчя.

– Я кохаю тебе, – сказав він. – Убоге вибачення моїм учинкам, та все одно це правда.

Вперше він сказав, що кохає мене, сказав чітко і ясно. Можливо, він цього не усвідомлює, та я – безперечно так.

– Тепер, будь ласка, постарайся бути хорошою дівчинкою, – повів далі він, схилився і легко пробіг губами по моїх.

Я завмерла абсолютно нерухомо. Зітхнула.

– Пам’ятаєш, ти пообіцяв шефу відділку Свону, що рано повернеш мене додому? Нам краще рушати.

– Слухаюсь, мем.

Він грайливо посміхнувся і звільнив мене – за винятком однієї руки. Провів пару метрів крізь високу вологу папороть і павутину моху навколо розлогої могутньої тсуги – й от ми на місці, на краю величезного відкритого поля в ущелині між вершинами Олімпійських гір. Воно вдвічі більше за будь-який бейсбольний стадіон.

Я побачила решту родини; Есме, Еммет і Розалія, що сиділи на одинокому валуні, були найближче, метрів за сто. Набагато далі я розгледіла Джаспера та Алісу, щонайменше за чотириста метрів від нас; схоже, вони щось підкидали та ловили, та я не бачила м’яча. Здається, Карлайл відмічав бази, але хіба вони можуть бути на такій відстані?

Коли ми зайшли на поле, трійця на камені підвелася. Есме вирушила до нас. Еммет вчинив аналогічно, зупинивши на Розалії довгий погляд; та граційно встала й попрямувала до поля, навіть не глянувши у наш бік. У мене звело живіт.

– Едварде, це ти реготав? – запитала Есме, підходячи до нас.

– Було таке враження, що ведмідь подавився, – пояснив Еммет.

Я невпевнено всміхнулася до Есме.

– Це був він, він.

– Белла ненавмисно зробила дещо вельми смішне, – пояснив Едвард, швидко вирівнюючи рахунок.

Аліса залишила позицію і побігла, чи то пак потанцювала до нас. Мчала як вихор, але плавно загальмувала біля наших ніг.

– Вже час, – оголосила вона.

Щойно слова злетіли з її уст, глухий гуркіт грому струснув ліс позаду мене, вдарив на заході, біля міста.

– Моторошненько, еге? – по-дружньому просто сказав Еммет, підморгуючи мені.

– Ходімо, – Аліса простягнула руку Еммету, й вони стрілою помчали до велетенського поля. Вона бігла як газель, його ж грація та точність майже не поступалися швидкості – все ж Еммета складно було порівняти з газеллю.

– Готова до гри? – запитав Едвард, очі аж сяяли від нетерпіння.

Я намагалася кивнути з належним ентузіазмом.

– Приєднуйся до команди!

Едвард хихотнув, скуйовдив мені волосся і стартонув навздогін за тими двома. Він біг енергійніше, радше як гепард, ніж газель, і швидко їх обігнав. Від його грації та сили у мене перехопило подих.

– Ходімо й ми? – запитала Есме м’яким мелодійним голосом. Я зрозуміла, що стою з розтуленим ротом та витріщаюся Едварду вслід, тож хутко змінила вираз, кивнула. Есме не підходила ближче ніж на метр; цікаво, невже вона досі старанно намагається не налякати мене? Вона прилаштувалася до мого темпу ходьби, і схоже, це її не дратувало.

– Ви не граєте з ними? – сором’язливо поцікавилась я.