Текст книги "Сутінки"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 24 страниц)

– Солодких снів, – побажав він. Його дихання долетіло до мого обличчя, забивши памороки. Неповторний аромат, який я відчула на куртці, цього разу концентрованіший. Я кліпнула, втративши здатність рухатися. Едвард відхилився.

Я розмерзлася тільки потому, як у голові трохи пояснилося. Незграбно виповзла з машини; для того, щоб випростатися, довелося вхопитися за дверцята. Здається, він хихотнув мені вслід, та звук був настільки тихий, що я не заприсяглася б.

Едвард почекав, доки я, перечіплюючись, добреду до вхідних дверей, потім я почула, як неголосно запрацював двигун, і озирнулася, щоб побачити, як зникає за рогом сріблясте авто… Як надворі холодно! – дійшло до мене.

Я автоматично дістала ключ, відімкнула двері й зайшла в дім.

– Белло? – покликав Чарлі з вітальні.

– Так, тату, – пішла я показатися йому. По телевізору йшов бейсбольний матч.

– Ти рано повернулася.

– Хіба? – здивувалась я.

– Ще й восьмої нема, – сказав він. – То як, повеселилися з дівчатами?

– Так, ми не сумували, – голова пішла обертом, коли я намагалася пригадати, як, власне, мав би минути той вечір. – Вони придбали класні сукні.

– А ти як?

– Трохи стомилася. Довелося багато побігати.

– Ну, тоді варто піти полежати, – голос у Чарлі був стривожений. Цікаво, який у мене зараз вигляд?

– Спершу я маю зателефонувати Джесиці.

– Хіба не вона привезла тебе додому? – здивовано запитав він.

– Вона, але я залишила куртку у неї в машині. Хочу нагадати їй, щоб не забула принести її завтра у школу.

– Принаймні дай їй шанс спочатку доїхати додому.

– Обов’язково, – погодилась я.

Попрямувала на кухню і впала у крісло, виснажена до нестями. Світ на повному серйозі обертався перед очима. Цікаво, невже таки не вдасться оминути шокову стадію? Не розкисати, наказала я собі.

Як грім із ясного неба задзвонив телефон. Я здригнулася і схопила слухавку.

– Слухаю, – сказала я, затамувавши подих.

– Белло?

– Привіт, Джес, я саме збиралася тобі подзвонити.

– Ти вже вдома? – у її голосі почулося полегшення і… здивування.

– Так. Я забула у тебе в машині куртку. То принесеш її завтра?

– Звичайно. Розкажи мені, що трапилося! – висунула вона контрвимогу.

– М-м-м, завтра, на тригонометрії – згода? Джес виявила кмітливість.

– Там твій тато?

– Ага, так.

– Добре, поговоримо завтра. Бувай! – її голос аж тремтів від нетерплячки.

– Бувай, Джес.

Я повільно пішла нагору сходами, досі перебуваючи у стані важкого ступору. Механічно робила те, що й кожного вечора перед сном, літаючи думками далеко, не звертаючи уваги на свої дії чи рухи. Лише опинившись у дýші – загаряча вода обпекла шкіру, – я збагнула, як замерзла. Кілька хвилин голосно цокотіла зубами, перш ніж киплячим бризкам вдалося повністю розслабити задерев’янілі м’язи. Потім я стояла під душем, занадто стомлена, щоб рухатися, поки не вибігла вся гаряча вода.

Я почвалала до себе, дбайливо загорнувшись у рушник у спробі втримати тепло від ванни. Бр-р-р, не хочеться, щоб поверталися болісні дрижаки. Я хутко перевдяглася на ніч і залізла під ковдру, скрутившись клубочком і обійнявши себе руками, щоб зігрітися. Кілька разів я починала тремтіти від холоду.

У голові трохи паморочилося від незрозумілих картинок; вряди-годи серед них пролітали ті, що я намагалася стерти з пам’яті. Все здавалося заплутаним, але поступово, що більше я наближалася до межі переходу у підсвідомість, чітко вималювалися кілька очевидностей.

Три речі не викликали жодного сумніву. По-перше, Едвард Каллен – вампір. По-друге, якась частина його – не знаю, наскільки сильна, – бажає моєї крові. По-третє, я беззастережно і безповоротно в нього закохана.

Розділ 10
Допити

Вранці я відчайдушно сперечалася з тою половиною себе, котра свято вірила, наче вчорашній день – лише сон. На її боці – логіка і здоровий глузд. Як за рятівну соломинку, я хапалася за те, що аж ніяк не могла вигадати – запах, наприклад. Можу заприсягтися, створити такий аромат моя уява не здатна.

За вікном у напівтемряві стелився туман. Ідеальний день. Жодної причини не приходити до школи. Я вдяглася у теплий одяг, пам’ятаючи, що куртки у мене немає. Зайвий доказ реальності вчорашніх подій.

Коли я спустилася вниз, Чарлі вже поїхав на роботу – я проспала довше, ніж гадала. За три прийоми я проковтнула солодку вівсянку з горіхами та родзинками, запила молоком просто з пакета і помчала до вхідних дверей. Сподіваюся, дощ не вперіщить щосили, перш ніж я перетнуся із Джесикою.

Надворі стояв надзвичайно густий туман; здавалося, повітря перетворилося на молочно-білий океан. Імла крижаними пальцями хапала за голу шкіру обличчя та шиї. Швидше б опинитися у теплій кабіні пікапа! Через густу пелену туману, заледве зробивши десяток кроків по під’їзній доріжці, я помітила авто. Сріблясте «вольво». Серце ледве не вистрибнуло з грудей – зупинилося на мить, потім забилося з подвійною силою.

Я не зауважила, звідки Едвард виник, та ось він переді мною, відчиняє двері.

– Не проти, якщо я підкину тебе сьогодні? – запитав він, тішачись із мого виразу. Знову він захопив мене зненацька. Пропозиції бракувало категоричності. Я насправді мала право вибору – цілком могла відмовитися, він частково сподівався на це. Марна надія.

– Звичайно, не проти, спасибі, – відповіла я, намагаючись говорити спокійно. Тільки-но я сіла у теплу машину, помітила, що бежева куртка висить на підголівнику пасажирського сидіння. Дверцята зачинилися; не встигла я оком кліпнути, як Едвард уже сидів поруч, запускаючи двигун.

– Я захопив куртку спеціально для тебе. Не хочу, щоб ти захворіла абощо, – запопадливо сказав він. Я зауважила, що на ньому не було куртки, лише легенька в’язана сіра сорочка із трикутним викотом і довгими рукавами. Тканина щільно облягала досконалий мускулястий торс. Величезне спасибі його обличчю, що не дає мені витріщатися на тіло.

– Я не така ніжна, – сказала я, кладучи куртку на коліна і просовуючи руки у задовгі рукави. Мені не терпілося переконатися, чи справді куртка пахне так, як здалося вчора. Ні, навіть краще.

– Хіба? – тихо заперечив він. Я не зрозуміла, сказав він це мені чи собі.

Ми їхали спеленаними туманом вулицями, ми мчали й почувалися ніяково. Принаймні я. Вчора ввечері мури між нами зникли. Майже всі. Я не знала, чи можемо ми бути відвертими сьогодні, тому вважала за краще тримати язика за зубами. Чекала, поки заговорить він.

Едвард обернувся до мене, на вустах грала самовдоволена посмішка.

– Як – сьогодні ти не засипатимеш мене запитаннями?

– Тебе хвилюють мої запитання? – полегшено зітхнула я.

– Не так сильно, як твоя реакція на мої відповіді, – схоже, він жартував, утім – хто його знає.

Я насупилася.

– Я реагую неправильно?

– В тім і біда. Ти сприймаєш усе неприродно спокійно. Що змушує мене гадати, щó ти насправді думаєш.

– Я завжди кажу те, що думаю.

– Після попереднього редагування, – звинуватив він.

– Ну, зовсім трішки.

– Достатньо, щоб зводити мене з глузду.

– Ти не захочеш це слухати, – промимрила я майже пошепки. Щойно слова злетіли з вуст, я про них пошкодувала. Печаль у голосі була ледве чутна, залишалося сподіватися, що Едвард її не помітив.

Він не сказав нічого. Цікаво, зіпсувала я йому настрій чи ні? Коли ми заїжджали на шкільну стоянку, його обличчя нагадувало згорнену книгу. Раптом мене осяяло.

– Де твої родичі? – запитала я. Не те щоб я не раділа можливості побути з ним наодинці, але вони зазвичай їздять разом.

– Їх підкинула Розалія, – знизав він плечима, припарковуючись поруч із блискучим червоним красенем із відкинутим верхом. – Претензійні колеса, правда?

– Угу, – видихнула я. – Якщо у неї є оце, чому вона їздить із тобою?

– Як я сказав, це доволі претензійне авто. Ми намагаємося не виділятися із загалу.

– У вас не дуже виходить, – розсміялась я, похитавши головою, коли ми вийшли із машини. Ми не спізнилися – завдяки навіженому водінню Едварда прибули навіть раніше, ніж треба. – То чому сьогодні Розалія поїхала на своїй машині, коли її автівка так впадає в очі?

– Ти не помітила? Я порушую усі правила, – він почекав мене біля «вольво». Коли ми йшли шкільним подвір’ям, він тримався зовсім поруч. Мені хотілося скоротити відстань, щоб можна було простягнути руку і торкнутися його, та я побоювалася, що йому це не сподобається.

– Чому ви взагалі придбали такі машини? – вголос міркувала я. – Якщо прагнете не привертати уваги?

– Це – наша слабкість, – зізнався він із пустотливою посмішкою. – Ми любимо їздити швидко.

– Сімейка Показух, – нечутно пробурчала я.

У Джесики, що чекала на мене, примостившись біля кафетерію під укриттям піддашка, очі ледве на вилізли на лоба. У руках, благослови її Боже, вона тримала мою куртку.

– Привіт, Джесико! – сказала я, коли ми підійшли ближче. – Дякую, що не забула.

Вона мовчки віддала куртку.

– Доброго ранку, Джесико! – ввічливо привітався Едвард. Він не винен, що має спокусливий голос. І не усвідомлює, на що здатний його погляд.

– Е-е-е… здоров, – вона перевела погляд широко розплющених очей на мене, намагаючись зібрати думки докупи. – Давай, побачимось на тригонометрії.

Вона багатозначно зиркнула на мене, я придушила зітхання. Заради всього святого, що я їй розповім?

– Давай, до зустрічі на уроці.

Вона попрямувала геть, двічі призупиняючись, щоб крадькома через плече стрельнути очима на нас.

– Що ти збираєшся їй розповісти? – пробурмотів Едвард.

– Агов, я думала, ти не можеш залазити у мою голову! – прошипіла я.

– Не можу, – спантеличено відповів він. Потім очі заблищали, я побачила, що він зрозумів, у чому річ. – Одначе читати її думки я можу. Вона лаштує на тебе засідку в класі.

Я застогнала, знімаючи його куртку й одягаючи натомість свою. Отримавши майно назад, Едвард перекинув його через плече.

– То що ти збираєшся їй розказати?

– Допоможеш мені? – заходилася благати я. – Що вона хоче почути?

Він похитав головою, лукаво шкірячись.

– Так не чесно.

– Ні, ти не хочеш поділитися тим, що знаєш сам, – ось це нечесно!

Едвард на мить поринув у роздуми, ми йшли далі, зупинившись лише біля дверей мого першого на сьогодні класу.

– Їй цікаво, чи не зустрічаємося ми таємно. Ще вона хоче знати твої почуття до мене, – зрештою розколовся він.

– Капець! Що їй сказати? – я намагалася вдавати втілення невинності. Народ, що поспішав на урок, проходив повз нас і, напевно, витріщався, та мені зараз було не до того.

– М-м-мм… – Едвард замовк, перехопив мій неслухняний кучер, що не втримався у хвостику на шиї, і повернув його на законне місце. Серце моє забилося швидко-швидко. – Гадаю, на перше запитання можеш відповісти «так» (якщо ти, звісно, не проти) – правдоподібнішого пояснення не вигадати.

– Я не проти, – прошелестіла я ледь чутно.

– Щодо другого запитання… я краще сам послухаю, що ти їй розповіси.

Один куточок вуст припіднявся у моїй улюбленій напівусмішці. Не встигла я прийти до тями, щоб відреагувати на останні слова, як Едвард розвернувся і пішов.

– Побачимося на ланчі, – кинув на ходу. Троє людей у дверях вклякли на місці, здивовано втупившись у мене.

Почервоніла й роздратована, влетіла я до класу. Викрутень ходячий, от він хто. Ще більше переймаючись, що скажу Джесиці, я сіла на постійне місце й щосили жбурнула сумку на парту.

– Доброго ранку, Белло! – привітався сусіда, Майк. Я подивилася на нього: він мав незвичний вигляд, майже відсторонений. – Як з’їздили у Порт-Анджелес?

– Усе минуло… – (ех, немає на світі слів, щоб описати вчорашній день), – чудово, – непереконливо закінчила я. – Джесика придбала відпадну сукню.

– Вона не розповідала про нашу вечерю? – поцікавився він. Зауваживши, як заблищали у Майка очі, я посміхнулася, радіючи, що розмова завернула в цей бік.

– Вона казала, що ви чудово провели час разом, – запевнила я.

– Чесно? – загорівся він.

– Щоб мені з місця не зійти.

Тут містер Мейсон почав урок, закликавши клас до тиші й наказавши здавати письмові роботи. Англійська та правознавство промайнули, як одна суцільна пляма. Думки постійно крутилися навколо того, як пояснити все Джесиці й чи справді Едвард слухатиме мене, читаючи думки моєї співрозмовниці. Маленький геній буває досить незручним – коли не рятує мені життя.

До кінця другого уроку туман майже розсіявся, та день не став світлішим – вгорі ходили низькі гнітючі хмари. Я щасливо всміхнулася небу.

Звісно, Едвард не помилився. Коли я зайшла на тригонометрію, Джесика сиділа на задньому ряду, ледве не падаючи зі стільця від нетерплячки. Я неохоче попрямувала до неї, переконуючи себе, що чим швидше пройду через це, то краще.

– Розкажи мені все! – закомандувала вона, не встигла я сісти.

– Що ти хочеш знати? – ухилилась я від прямої відповіді.

– Що трапилося минулого вечора?

– Едвард пригостив мене вечерею і відвіз додому.

Вона явно скептично витріщилася на мене.

– Як ти дісталася додому так швидко?

– Він їздить як навіжений. Це було щось страшне й сумне, – (сподіваюся, він слухає).

– Це було типу побачення – ви домовлялися зустрітися там?

Я про таке й не думала.

– Ні, я дуже здивувалася, побачивши його у Порт-Анджелесі.

Безсумнівна чесність тону змусила Джес закопилити губки.

– Але сьогодні він підкинув тебе до школи? – не здавалася вона.

– Так, повна несподіванка для мене. Вчора ввечері помітив, що я без куртки, – пояснила я.

– То як, ви збираєтеся зустрітися знову?

– Він запропонував звозити мене у Сієтл у суботу, на його думку, довга подорож не для пікапа. Рахується?

– Ще б пак, – кивнула вона.

– Ну, значить, так.

– О-го-го! – розтягнула вона на три склади. – Едвард Каллен.

– Еге ж, – погодилась я. «Ого» не достатньо.

– Стоп! – її руки злетіли вгору, долонями до мене, як у поліцейського, що зупиняє дорожній рух. – Він тебе поцілував?

– Ні, – промимрила я. – І не схоже, щоб збирався. Вона була розчарована. Зуб даю, я теж.

– Думаєш, у суботу…? – звела вона брови.

– Чесно кажучи, сумніваюся, – відповіла я з погано замаскованим незадоволенням у голосі.

– Про що ви балакали? – пошепки випитувала вона з метою отримати більше інформації. Урок почався, але містер Ворнер не дуже переймався дисципліною, не ми одні продовжували теревенити.

– Не знаю, Джес, багато про що, – прошепотіла я у відповідь. – Трошки поговорили про твір з англійської…

Дуже, дуже трошки. Думаю, Едвард згадав про нього між іншим.

– Белло, будь-ласочка, – заканючила Джесика. – Розкажи подробиці.

– Ну… гаразд, слухай. Бачила б ти, як офіціантка фліртувала з ним, ледве що не кидалась! А він не звертав на неї уваги, взагалі.

Нехай сама робить висновки.

– Хороший знак, – кивнула вона. – Офіціантка гарненька?

– Дуже, мабуть, років дев’ятнадцять-двадцять.

– Супер. Ти йому точно подобаєшся.

– Я думаю – так, але напевно сказати важко. Він такий загадковий, – зітхнувши, підлила я олії у вогонь.

– Не знаю, як ти не боїшся залишатися з ним наодинці, – видихнула вона.

– Чому? – ошелешено запитала я, та вона не запідозрила нічого дивного.

– Він мене… лякає. Я б не знала, що йому сказати, – скривилася вона, вочевидь, пригадавши сьогоднішній ранок чи вчорашній вечір, коли він спрямував на неї нездоланну силу своїх очей.

– У мене інколи відбирає мову, коли я поруч із ним, – визнала я.

– О так. Він неймовірно шикарний, – Джесика знизала плечима, наче останній факт міг компенсувати будь-який недолік. Втім, для неї так і було.

– У ньому є щось більше.

– Невже? Наприклад?

Краще б я тримала язика за зубами. Краще б, сподівалась я, він пожартував про підслуховування.

– Не можу пояснити до пуття, та він… він неймовірніший, ніж здається.

Вампір, котрий прагне бути хорошим, котрий ганяє навколо, рятуючи людей, щоб не бути чудовиськом… Я вп’ялася поглядом у протилежну стіну класу.

– Це можливо? – захихотіла вона. Я промовчала, вдавши, що слухаю містера Ворнера.

– Ну, зізнайся, він тобі подобається? – від Джесики так легко не відкараскаєшся.

– Так, – коротко відрізала я.

– Ні, я маю на увазі, він тобі по-серйозному подобається? – наполягала вона.

– Так, – повторила я, червоніючи до кінчиків вух. Сподіваюся, це не відіб’ється у її думках.

Тим часом Джесика вирішила перейти до складніших запитань.

– Як сильно він тобі подобається?

– Занадто сильно, – прошепотіла я. – Більше, ніж я йому. Не знаю, як цьому зарадити, – зітхнула я, знову почервонівши.

На щастя, містер Ворнер викликав Джесику. До кінця уроку їй більше не трапилася нагода продовжити допит. Тільки-но пролунав дзвінок, я пішла у контратаку.

– На англійській Майк запитав мене, чи ти розповідала про понеділок, – мовила я.

– Серйозно?! Що ти сказала? – ледве не задихнулася вона, відразу забувши про мене з Едвардом.

– Я відповіла, що ти розказувала, як ви чудово провели час. Здається, він зрадів.

– Скажи мені точно його слова, і дослівно, що ти відповіла!

Решта дороги проминула за аналізом структури речень, левову частку іспанської ми присвятили найдетальнішому відтворенню Майкової міміки. Нізащо в світі не займалася б довго такою дурнею, якби не побоювання, що в іншому разі розмова повернеться у небезпечне русло.

Потім пролунав дзвінок на обід. Коли я зірвалася з місця, абияк запихаючи книжки до сумки, мій піднесений настрій не залишився непоміченим.

– Сьогодні за ланчем ти сидітимеш не з нами, правда? – припустила вона.

– Поживемо – побачимо.

Не можу бути стовідсотково впевнена, що Едвард не зникне, поставивши мене у незручне становище.

Та за дверима іспанського кабінету, прихилившись до стіни, чекав на мене Едвард Каллен, більше схожий на грецького бога, ніж на людину. Джесика зиркнула на нього, закотила очі й залишила нас.

– До зустрічі, Белло, – багатозначно прощебетала вона. Можливо, доведеться вимкнути звук у телефоні.

– Привіт! – сказав він водночас задоволено й роздратовано. Жодних сумнівів, підслуховував нас.

– Привіт!

У голову не лізла годяща тема для розмови, Едвард мовчав – очікував свого часу, вирішила я, тому прогулянка до кафетерію минула без слів. Іти поруч із Едвардом у тисняві й штовханині обідньої перерви – наче повернутися у перший день у школі. Всі витріщаються.

Він мовчки приєднався до черги, хоча допитливий погляд ковзав по моєму обличчю що кілька секунд. Мені здалося, що роздратування бере гору над задоволенням, стаючи домінантною емоцією. Я почала нервово гратися змійкою на куртці.

Він підійшов до прилавка і вщерть заповнив тацю.

– Що ти робиш? – запротестувала я. – Сподіваюся, це все не для мене?

Він похитав головою, збираючись платити за їжу.

– Звісно, половина – моя.

Я підняла догори брову.

Він попрямував туди, де ми сиділи минулого разу. З протилежного кінця довгого столу група старшокласників здивовано спостерігала, як ми сідаємо один навпроти одного. Едварду, схоже, було байдуже.

– Бери, що хочеш, – сказав він, підштовхуючи тацю до мене.

– Мені цікаво, – сказала я, взявши яблуко й крутячи його в руках, – що б ти робив, якби тебе підбили скуштувати людської їжі?

– Завжди тобі цікаво, – скривився він, похитавши головою. Вп’явся у мене очима, не дозволяючи відвести погляд, взяв із таці піцу, повагом відкусив чималий шматок, швидко пережував і проковтнув. Я спостерігала з розтуленим ротом.

– Якби тебе підбили з’їсти грязюку, ти б змогла, правда? – поблажливо поцікавився він.

Я зморщила носа.

– Якось я їла бруд… на спір, – зізналась я. – Не так і гидко. Едвард розсміявся.

– Чомусь я не здивований… Здається, щось за моїм плечем привернуло його увагу.

– Джесика аналізує мої дії, щоб потім розкласти все по поличках для тебе, – підштовхнув він решт у піци до мене. На згадку про Джесику на його риси впала тінь минулого роздратування.

Я поклала яблуко й відкусила піцу, старанно уникаючи дивитися на Едварда. Зараз почнеться допит.

– Кажеш, офіціантка була гарненькою? – ніби між іншим поцікавився він.

– Ти справді не помітив?

– Ні. Не звернув уваги. Мене хвилювали інші запитання.

– Бідолашна, – я могла дозволити собі бути милосердною.

– Дещо з того, що ти розповіла Джесиці… скажімо так, непокоїть мене, – він не захотів підіграти мені, перейшовши на жартівливий тон. Голос звучав хрипкувато, з-під опущених вій у мене впивалися стурбовані очі.

– Не дивно, що тобі сподобалося не все почуте. Ти в курсі, що говорять про любителів підслуховувати, – нагадала я.

– Я попереджав тебе, що слухатиму.

– А я попереджала, що тобі не захочеться дізнаватися мої думки.

– Правда, – погодився він, не змінюючи тону. – Втім, ти помиляєшся. Я дуже хочу знати, про що ти думаєш, – все. Просто мені хотілося б… щоб ти не думала деякі речі.

Я насупилася.

– О, це все міняє.

– Мова зараз про інше.

– Про що?

Ми схилилися над столом, тягнучись одне до одного. Едвардові білі довгі руки підперли підборіддя, я гойднулася вперед, поклавши праву долоню Едварду на шию. Я постійно мала нагадувати собі, що ми сидимо у переповненій їдальні, де за нами, напевно, спостерігає не одна пара цікавих очей. Як легко з головою поринути у нашу напружену маленьку приватну розмову!

– Ти справді віриш, що я тобі небайдужий більше, ніж ти мені? – промимрив він, нахиляючись ближче, пронизуючи мене темно-золотавими очима.

Довелося негайно пригадувати, як дихати. Спроба увінчалася успіхом, лише коли я відвела погляд.

– Знову ти за своє, – прошепотіла я. Від здивування його очі стали ще більшими.

– Що?

– Засліплюєш мене, – зізналась я, намагаючись не втратити самовладання, подивившись на нього.

– О! – насупився він.

– Ти не винен, – зітхнула я. – Це мимовільно.

– Ти відповіси на поставлене запитання?

Я опустила очі.

– Так.

– «Так» у сенсі: ти відповіси – чи «так» у сенсі: ти дійсно віриш? – розлютився він.

– Так, я справді у це вірю.

Я зосередилася на розгляданні стола, блукаючи очима по візерунку – імітації дерев’яних дощечок на пластику. Мовчанка затягнулася. Я вперто затялася цього разу не заговорити першою, борючись зі спокусою крадькома зиркнути на Едварда.

Нарешті я почула м’який шовковий голос.

– Ти помиляєшся. Я підвела голову, щоб зустрітися з ніжним поглядом.

– Ти не знаєш, – пошепки не погодилась я, із сумнівом похитавши головою, хоча від його слів серце ледве не вискочило із грудей. Як мені хотілося, щоб це було правдою!

– Чому ти так думаєш? – рухливі топазові очі проникливо дивилися прямо у душу, здавалося, марно намагаючись витягнути правду просто з моєї голови.

Я втупилася в Едварда, намагаючись при цьому зберегти чіткість мислення і знайти спосіб все пояснити. Поки я відчайдушно копирсалася у голові в пошуках годящих слів, Едвард почав виказувати ознаки нетерпіння, насупився, збентежений моїм мовчанням. Я забрала руку із шиї і підняла палець догори.

– Мені треба подумати, – зауважила я. Судячи з виразу, йому полегшало – він зрадів, що я взагалі збираюся відповідати.

Я поклала праву руку на стіл, поряд із лівою, щоб мої долоні зустрілися. Витріщилася на руки, сплітаючи пальці у замочок і розплітаючи, і врешті-решт заговорила.

– Ну, якщо забути про очевидне, інколи… – завагалась я. – Не впевнена, не вмію читати думки, та інколи складається враження, що ти маєш на увазі «до побачення», хоча говориш нібито зовсім інше.

Це було найточніше вербальне втілення страждання, у яке час від часу занурювали мене Едвардові слова.

– Проникливо, – прошепотів він, підтверджуючи побоювання і змушуючи вищезгадане страждання виринути на поверхню. – Одначе в цьому криється причина твоєї помилки, – почав пояснювати він, аж раптом примружився. – Що ти хотіла сказати словом «очевидне»?

– Господи, поглянь на мене, – (абсолютно зайва пропозиція, він не зводить із мене очей). – Я звичайна пересічна людина – ну, хіба що за винятком здатності притягувати погане, як ті кілька випадків, коли я ледве не загинула, і майже інвалідної незграбності. І подивися на себе, – повела я рукою у бік приголомшливо досконалої істоти.

На мить його брова розгнівано поповзла вгору, потім вирівнялася. В очах забриніло розуміння.

– Знаєш, ти маєш не цілком правильне уявлення про себе. Я визнаю, ти ідеальний магніт для неприємностей, – похмуро захихотів він, – проте ти не чула думок кожної особи чоловічої статі у свій перший шкільний день.

Я ошелешено кліпнула.

– Не можу повірити… – тихо пробурмотіла я.

– Повір мені бодай цього разу – ти незвичайна!

Моя ніяковість виявилася сильнішою за задоволення від того, як він подивився на мене, кажучи це. Я хутко нагадала свій початковий аргумент.

– Не я намагаюся відшити тебе, – підкреслила я.

– Ну, чому ти не хочеш зрозуміти? Це доводить мою правоту. Ти дуже дорога мені, бо якщо я зможу, – він похитав головою, здається, борючись із думкою, – якщо покинути тебе буде правильно, я ладен зробити боляче собі, щоб уберегти від страждань і небезпеки тебе.

Я пильно поглянула на нього.

– Ти не припускаєш, що я вчинила б аналогічно?

– Тобі ніколи не доведеться робити такий вибір.

Зненацька, ні сіло ні впало, його непередбачуваний настрій змінився. Неймовірна пустотлива посмішка осяяла риси.

– Звісно, піклування про твою безпеку починає перетворюватися на щоденну роботу, яка вимагає постійної присутності.

– Зранку зі мною не трапилося жодної халепи, уявляєш? – нагадала я, вдячна за перехід до легшої теми. Не хочу, щоб Едвард продовжував говорити про «прощання». Якщо доведеться, гадаю, я навмисне вляпаюсь у темну історію, тільки б він залишався поруч… Треба викинути ідею із голови, перш ніж Едвардове метке око прочитає її на обличчі. Бо в іншому разі на мене точно чекають проблеми.

– Досі не трапилося, – виправив він.

– Досі, – погодилась я. Раніше я б заходилася сперечатись, але тепер хотілося, щоб він постійно перебував насторожі – ану як зі мною щось трапиться.

– У мене є ще одне запитання, – пустотливо додав він.

– Давай.

– Ти справді збираєшся у Сієтл у суботу – чи це лише ввічливий варіант сказати «ні» численним залицяльникам?

Я скривилася, пригадавши пов’язані з цим події.

– Знаєш, я не пробачила тобі історії з Тайлером, – попередила я. – Ти винен, що він вбив собі у голову, ніби я піду з ним на учнівський бал.

– Припини, він знайшов би можливість запросити тебе й без моєї допомоги. Мені ж страшенно хотілося поспостерігати за тобою під час розмови, – розсміявся Едвард. Я розлютилася б набагато більше, якби його сміх не був таким чарівним. – Якби я запросив тебе, ти відмовила б? – поцікавився він, не припиняючи скалити зуби.

– Швидше за все – ні, – визнала я. – Та потім скасувала б похід на бал – прикинулася б хворою чи зімітувала б вивих суглоба.

Я його здивувала.

– Навіщо? Я невесело похитала головою.

– Схоже, ти ніколи не бачив мене на фізкультурі, втім, усе одно міг би й здогадатися.

– Маєш на увазі, що хтось не може пройти по рівній твердій поверхні, щоб не відшукати, через що перечепитися?

– Геніально.

– Це не проблема, – впевнено заявив він. – Усе залежить від того, хто веде у танці, – помітивши, що я збираюся протестувати, він обірвав мене. – Ти не відповіла мені – ти твердо налаштована їхати у Сієтл чи в принципі не проти, якщо ми вигадаємо дещо інше?

Тільки-но я почула «ми», решта перестала мати значення.

– Я схвально поставлюся до цікавих пропозицій, – визнала я. – Але хочу попросити про послугу.

Едвард підозріливо покосився на мене, як завжди, коли я просила дозволу щось запитати.

– Яку?

– Можна, я поведу?

– Чому? – насупився він.

– Ну, здебільшого тому, що коли я сказала Чарлі, що збираюся у Сієтл, він конкретно запитав, чи їду я сама, що на той момент відповідало дійсності. Якщо він запитає знову, я, швидше за все, не брехатиму; втім, навряд чи він запитає. Коли я залишу пікап удома, це стане зайвим приводом підняти тему. Крім того, мене лякає твій стиль водіння.

Він закотив очі.

– З усього, що могло б нажахати тебе у мені, ти переймаєшся через водіння, – він несхвально похитав головою, потім очі стали серйозними. – Чому б тобі не сказати батькові, що проведеш день зі мною? – у тоні запитання причаївся прихований зміст, якого я не розуміла.

– Що менше Чарлі знає – то краще. – (Щодо цього я не мала жодних сумнівів). – До речі, куди ми збираємося?

– Погоду обіцяють хорошу, отже я заберуся подалі від людських очей… Якщо хочеш, можеш скласти мені компанію.

Він знову залишив мені право вибору.

– Покажеш мені, що мав на увазі – пам’ятаєш, про сонце? – запитала я, не в змозі стримати збудження від думки, що відкрию нову таємницю.

– Гаразд, – посміхнувся він, потім замовк. – Та коли ти не захочеш… залишатися наодинці зі мною, я наполегливо раджу тобі не їхати самій у Сієтл. Мене трусить на саму думку про неприємності, які ти зумієш знайти у місті такого розміру.

Я не на жарт розлютилася.

– Фенікс утричі більший за Сієтл за кількістю населення. Якщо говорити про площу…

– Очевидно, – перебив він, – у Феніксі твій час не настав. Тому на твоєму місці я б не відходив від мене далеко, – в очах затеплилося почуття. Так нечесно!

З цими очима й такою мотивацією особливо не посперечаєшся, так чи інак питання обговоренню не підлягає.

– Коли так, я не проти побути наодинці з тобою.

– Знаю, – замислено сказав він. – А Чарлі розповісти варто.

– Навіщо, скажи, будь ласка? Раптом у його очах спалахнула лють.

– Щоб дати мені невеличкий стимул повернути тебе йому.

Я хапнула ротом повітря. Але, подумавши хвильку, вже не вагалася.

– Думаю, я ризикну. Едвард розлючено видихнув і відвів погляд убік.

– Змінімо тему, – запропонувала я.

– Про що хочеш поговорити? – запитав він досі роздратовано.

Я роззирнулася довкола, переконуючись, що ми – поза межами досягнення чужого слуху. Блукаючи очима по залі, я зустрілася поглядом з Едвардовою сестрою Алісою, котра пильно дивилася на мене. Решта не зводили очей з Едварда. Я хутко відвернулася, перевівши погляд на нього, і запитала перше, що спало на думку.

– Чому ви на минулих вихідних їздили у Каскадні гори… полювати? Чарлі казав, там погане місце через ведмедів.

Він витріщився на мене так, наче я не розумію очевидного.

– Ведмеді?! – важко видихнула я, і він самовдоволено вишкірився. – Знаєш, зараз не можна полювати на них, не сезон, – суворо додала я, намагаючись приховати шок.

– Якщо уважно прочитати закони, вони стосуються лише полювання зі зброєю, – повідомив він.

Едвард із насолодою спостерігав, як змінюється моє обличчя, коли до мене почало доходити.

– Ведмеді? – насилу вичавила я.

– Еммет полюбляє гризлі, – голос розслаблений, та очі пильно стежать за моєю реакцією. Я зробила спробу зібратися з духом.

– М-м-м, – промимрила я, відкушуючи наступний шматок піци як виправдання, щоб опустити очі. Повільно пережувала, зробила великий ковток коли, все ще не підводячи очей.

– Отже, – сказала я за хвилину, врешті-решт зустрівшись із його наразі нетерплячим поглядом, – кого полюбляєш ти?

Він звів брову, куточки вуст несхвально опустилися донизу.