Текст книги "Сутінки"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 24 страниц)
Едвард подав мені слайд; здається, він щосили намагався більше не торкатися моєї шкіри.
Я кинула найшвидший погляд, на який була здатна:
– Інтерфаза, – і підштовхнула мікроскоп до Едварда, перш ніж він устиг розтулити рота. Він побіжно зиркнув ув окуляр і записав відповідь. Я б могла це зробити, поки Едвард дивився в мікроскоп, але чіткий вишуканий почерк навіював благоговійний острах. Я не хотіла псувати сторінку своєю курячою лапою.
Ми закінчили, коли у решти залишався ще добрий шмат роботи. Я бачила, як Майк із сусідкою знову і знову порівнюють два слайди; дехто ховав під столом підручник.
Мені було робити нічого, крім як намагатися не витріщатися на Едварда. Безуспішно намагатися. Коли я повернулася до нього, він дивився на мене. Знову незрозуміле розчарування в очах. Раптом до мене дійшло, що змінилось у його обличчі.
– Ти поставив контактні лінзи? – бовкнула я, не подумавши.
Здавалося, неочікуване запитання його спантеличило.
– Ні.
– О, – пробурмотіла я. – Мені здалося, що у тебе очі якісь інші.
Він здвигнув плечима і відвів погляд убік.
Насправді я була певна, що його очі змінилися. Я чітко пам’ятала чорну безодню, коли він неприязно витріщався на мене, вона особливо вирізнялася на тлі блідої шкіри і мідного волосся. Сьогодні його очі мали зовсім інше забарвлення – червонувато-жовта вохра, темніша за світло-коричневий колір паленого цукру, але з таким самим золотавим відтінком. Я не розуміла, як таке можливо, хіба що Едвард чомусь збрехав про лінзи. Або у Форксі я поступово божеволію, у прямому значенні слова.
Я поглянула вниз. Едвардові руки знову стиснулися в кулаки.
Тут до нашого столика – подивитися, чому ми не працюємо, – підійшов містер Банер. Він нависнув над нами і, побачивши виконану лабораторну, уважно вивчив результати.
– Едварде, тобі не здається, що Ізабелла також повинна попрацювати із мікроскопом? – запитав він.
– Белла, – автоматично виправив Едвард. – Власне кажучи, вона визначила три слайди з п’ятьох.
Тепер містер Банер дивився на мене. Вигляд він мав доволі скептичний.
– Ти вже виконувала цю лабораторну? – запитав він. Я несміливо посміхнулася.
– Не з коренем цибулі.
– Сигова бластула?
– Так.
Містер Банер кивнув.
– У Феніксі ти була у групі поглибленого вивчення?
– Так.
– Що ж, – додав він за хвилину, – гадаю, це непогано, що ви двоє працюватимете на лабораторних разом.
Він пробурмотів іще щось, прямуючи в протилежний кінець класу. Тільки-но він пішов, я знов заходилася обмальовувати зошит.
– Шкода, що сніг перейшов у дощ, як гадаєш? – запитав Едвард. Мене не полишало відчуття, що він над силу змушує себе розмовляти зі мною. Так, параноя знову наступає. Мені здалося, що він почув нашу з Джесикою розмову за ланчем і зараз намагався спростувати мою здогадку. – Ти не любиш холоду.
Це було не запитання.
– І дощу.
– Тобі, вочевидь, нелегко ведеться у Форксі, – сказав він замислено.
– Ти навіть не уявляєш наскільки, – похмуро промимрила я.
Незрозуміло чому, але мої слова ніби сподобалися йому. Оскільки обличчя Едварда нереально було споглядати безпристрасно, я намагалася не дивитися більше, ніж вимагала елементарна вихованість.
– Чому ж ти тоді сюди приїхала?
Таких запитань мені ніхто не ставив – не так у лоба, вимогливим тоном.
– Це… складно пояснити.
– Я від природи здогадливий, – наполягав Едвард.
Я надовго замовкла, а потім припустилася помилки – зустрілася з ним поглядом. Його темні золотаві очі загіпнотизували мене, і я відповіла не вагаючись.
– Моя мама вийшла заміж, – сказала я.
– Поки що не бачу нічого надзвичайного, – не погодився він, та в його голосі забриніло співчуття. – Коли це сталося?
– Минулого вересня, – навіть я почула сум у власному голосі.
– Він тобі не подобається, – припустив Едвард ласкавим голосом.
– Ні, Філ нормальний. Можливо, трохи замолодий, але хороший.
– Чому ти не залишилася з ними?
Я не могла зрозуміти причину його зацікавленості, та він і далі проникливо дивився на мене, наче пересічна історія мого життя якимось чином мала для нього життєво важливе значення.
– Філ багато подорожує. Він – професійний лицар м’яча, – усміхнулась я.
– Я чув про нього? – всміхнувся він у відповідь.
– Навряд чи. Він не дуже гарний гравець. Не вище першої ліги. Часто переїздить.
– І мати відправила тебе сюди, щоб мати змогу подорожувати з ним, – знову не запитання, а висновок.
Моє підборіддя задерлося на вершок.
– Ні, вона не відсилала мене. Я сама себе заслала. Едвард нахмурив брови.
– Не розумію, – визнав він, аж занадто засмучений цим фактом.
Я зітхнула. Чому я все йому пояснюю? Едвард і далі дивився на мене з неприхованою цікавістю.
– Спочатку вона залишалася зі мною, але сумувала за ним. Вона була нещасною… тож я вирішила, що мені варто поїхати пожити якийсь час із Чарлі, – закінчила я похмуро.
– Тепер нещасна ти, – підсумував він.
– І? – запитала я з викликом.
– Не зовсім справедливо виходить, – знизав він плечима, не відводячи уважного погляду.
Я сумно посміхнулася.
– Хіба тобі ніхто не казав, що життя – штука несправедлива?
– Гадаю, я вже чув ці слова, – сухо відповів він.
– Тоді що тут іще скажеш, – мовила я з притиском, дивуючись, чому він досі по-особливому дивиться на мене.
В його очах промайнуло схвалення.
– Ти гарно зіграла роль, – повільно сказав він, – але я ладен побитися об заклад, що ти страждаєш набагато більше, ніж дозволяєш бачити оточуючим.
Я скривилася, тамуючи бажання як п’ятирічна малявка показати йому язика, і відвела погляд.
– Я помилився? Я вирішила проігнорувати Едварда.
– Схоже, не помилився, – стиха самовдоволено додав він.
– Яке тобі до цього діло? – роздратовано запитала я, спостерігаючи за пересуваннями учителя по класу і не дивлячись на Едварда.
– Гарне запитання, – сказав він собі під ніс так тихо, що я подумала, чи не до себе він бува балакає. Проте за пару секунд мовчання я усвідомила, що на іншу відповідь очікувати марно.
Я зітхнула, сердито втупившись у дошку.
– Я тебе дратую? – судячи з голосу, йому було весело.
Я не подумавши поглянула на нього… і знову сказала начистоту.
– Не зовсім. Я злюся на себе. Мама завжди каже, що я – як розгорнута книга. Всі мої емоції і почуття можна легко прочитати на обличчі, – насупились я.
– Якраз навпаки, я б сказав, що тебе дуже важко читати. Незважаючи на все, що я розповіла і про що Едвард здогадався, схоже, він справді так вважав.
– У такому разі ти, напевно, великий майстер у читанні людських душ.
– Зазвичай так, – він посміхнувся, продемонструвавши ідеальні сліпучо-білі зуби.
Потім містер Банер закликав клас зосередитися, і я з полегшенням розвернулася, щоб слухати учителя. Мені заледве вірилося, що я тільки-но розповіла про безрадісність власного життя дивному і прегарному хлопцю, який, можливо, мене зневажає… а може, й ні. Хоча він здавався зацікавленим і небайдужим під час розмови, але зараз я краєчком ока бачила, що він знову відхиляється подалі від мене, а його руки, безсумнівно, напружено впиваються у стіл.
Я намагалася уважно спостерігати, як містер Банер за допомогою проектора ілюструє на прикладах те, що я перед цим без проблем роздивилася у мікроскоп. Але думки крутилися зовсім не навколо клітинної біології.
Коли продзвенів дзвоник, Едвард зник із класу точнісінько так само швидко і граційно, як і минулого понеділка. Я, як і тиждень тому, зачаровано дивилася йому вслід.
Майк хутко підскочив до мене і схопив підручники. Йому б хвостика! Уявляю, як би він ним крутив.
– Це був жах, – застогнав Майк. – Вони однакові на вигляд. Тобі пощастило, що ти сидиш із Калленом.
– Я й сама чудово впоралася зі слайдами, – зачепило мене Майкове припущення. Втім, я відразу ж пошкодувала про зверхність. – Хоча насправді я цю лабораторку вже робила, – додала я, перш ніж він устиг образитися.
– Щось Каллен сьогодні був у дружньому гуморі, – зауважив Майк, коли ми натягували на себе плащі. Його такий стан справ явно не радував.
Я намагалася підлити у голос байдужості.
– Цікаво, що на нього найшло минулого понеділка… Дорогою до спортзалу я не змогла в’їхати у Майкові теревені.
На фізкультурі не трапилося нічого цікавого. Того дня Майк був у нашій команді. Він по-джентльменському прикривав не лише свою, а й мою позицію. Мої польоти в хмарах переривалися тільки тоді, коли треба було подавати м’яч; у таких випадках моя команда обережно ретирувалась на безпечну відстань.
Коли я йшла до стоянки, дощ перейшов у туман, але все одно залізти у суху кабіну було неймовірно приємно. Я ввімкнула пічку, більше не переймаючись убивчим ревінням двигуна, розстібнула куртку, зняла каптур і струснула волоссям, щоб дорогою додому воно ви сохло.
Я роззирнулася довкола, щоб переконатися: виїзд вільний, і помітила білу нерухому фігуру. За три машини від мене, обпершись об передні дверцята «вольво», стояв Едвард Каллен і пильно дивився в мій бік. Я швидко відвернулася і дала задній хід, від поспіху ледве не поцілувавшись із поржавілою «тойотою-короллою». На щастя для «тойоти», я вчасно вдарила по гальмах. Таку машину пікап легко перетворив би на купу металобрухту. Я глибоко вдихнула, продовжуючи дивитися в інший бік, і обережно поїхала до виходу, цього разу з більшим успіхом. Я зосередилася виключно на дорозі, коли минала «вольво», але якщо покладатися на крадькома кинутий бічний погляд, можу заприсягтися, що Едвард сміявся.
Розділ 3
Феномен
Тільки-но розплющивши вранці очі, я помітила – щось не так. Річ у світлі. Воно досі мало зеленкувато-сірий відтінок хмарного дня у лісі, але сьогодні здавалось якимось… не знаю… яскравішим. Я збагнула, що за вікном немає туману.
Зіскочивши з ліжка, щоб визирнути надвір, я зойкнула від жаху.
Рівний килим зі снігу вкрив подвір’я, затонував зверху пікап і вибілив дорогу. Та це лише квіточки. Залишки вчорашнього дощу замерзли, перетворивши глицю на деревах на неймовірні чудернацькі візерунки, а доріжку – на ідеально-смертельну ковзанку. Падіння навіть на суху землю не було для мене незвичним явищем, тому, швидше за все, мені безпечніше повернутися назад до ліжечка.
Чарлі поїхав на роботу до того, як я спустилася вниз. З багатьох точок зору проживання з Чарлі було ідентичне володінню окремим помешканням. Я не почувалася самотньою, навпаки, насолоджувалася перебуванням наодинці з собою. Я швидко поснідала тарілкою каші й соком із пластикового пакета. Мені не терпілося потрапити до школи; ця тенденція лякала. Я усвідомлювала, що не згораю від нетерпіння опинитися в цікавому навчальному середовищі чи зустрітися з новими друзями. Якщо чесно, я розуміла, що мене тягне до школи, бо там я побачу Едварда Каллена. І це було великою, великою дурістю.
Після вчорашніх бездумних і непотрібних зізнань я мала б усіляко його уникати. До того ж він викликав певні підозри; навіщо він збрехав про очі? Мене лякала ворожість, яка, я відчувала, інколи струменіла від нього, – у мене досі відбирало мову, коли я згадувала це ідеальне обличчя. Немає жодних сумнівів, що ми належимо до різних світів. Не варто шукати зустрічі з Едвардом.
Мені довелося мобілізувати всі фізичні й моральні сили, щоб слизькою цегляною доріжкою дістатися живою до пікапа. Я втратила рівновагу і ледве не гепнулася біля машини, але примудрилась урятуватися, схопившись за бічне дзеркало. Веселенький на мене очікує день.
Дорогою до школи, щоб позбутися і страху впасти, і небажаних роздумів про Едварда Каллена, я згадувала Майка з Ериком і те, наскільки по-іншому реагують на мене хлопці-однолітки у Форксі. Я впевнена, що моя зовнішність не змінилася з часу переїзду з Фенікса. Можливо, річ у тому, що тамтешні хлопці спостерігали, як я повільно проходила незграбні стадії дорослішання, і через це сприймали мене в такому ключі. Можливо, причина криється в тому, що я новенька, а нові обличчя тут – велика рідкість. Імовірно, природна незграбність викликала у місцевих не стільки зневагу, як співчуття, змушуючи їх сприймати мене як стражденну панянку. Втім, так чи інак, але Майкове крутіння хвостиком і Ерикове очевидне суперництво з ним неабияк спантеличили мене. Не впевнена, що це ліпше, ніж коли тебе не помічають.
Здавалося, пікапові немає діла до льодяної кори на дорозі. Проте я їхала повільно, не бажаючи в разі чого рознести вщерть центральну вулицю міста.
Вилізши з авта біля школи, я побачила, чому так легко їхалося. Вловивши краєм ока срібний блиск, я, обережно тримаючись за борт, щоб не впасти, пішла оглянути шини. Колеса оплітали тоненькі перехрещені ланцюги у формі зірочок. Чарлі встав бозна-як рано, щоб поставити їх на пікап. У мене зашкребло у горлі. Я не звикла до турботи, мовчазна небайдужість Чарлі чимало мене здивувала.
Я стояла позаду машини, воюючи з несподіваним припливом емоцій, викликаним ланцюгами проти ковзання, аж раптом почула дивний звук.
Це був гучний скрегіт, який швидко наближався й ставав дедалі пронизливішим. Здригнувшись, я роззирнулася.
І побачила кілька подій водночас. Жодного ефекту повільної зйомки, як показують у кіно. Навпаки, здавалося, викид адреналіну прискорив роботу мозку і я змогла до деталей роздивитися все, що відбувалося в ту мить.
Едвард Каллен стояв за чотири машини, із жахом дивлячись у мій бік. Його обличчя вирізнялося на тлі моря інших, побілілих від шоку. Але наразі найважливішим об’єктом був темно-синій фургон, що юзом летів із заблокованими колесами, скрегочучи гальмами та виписуючи круги по стоянці. Він от-от мав ударити задній бік пікапа; я стояла просто на його шляху. У мене не було часу навіть заплющити очі.
Та перш ніж я почула страхітливий удар, коли фургон поцілувався із кузовом пікапа, щось сильно вдарило мене з іншого, ніж я очікувала, боку. Голова буцнулася об укритий льодом асфальт, я відчула, як щось тверде і холодне притискає мене до землі. Я лежала на доріжці за жовтою автівкою, припаркованою поруч із пікапом. У мене не було нагоди роздивитися ще щось, оскільки фургон і далі рухався. Із жахливим скреготом він обігнув кузов пікапа і, досі ковзаючи юзом, знову збирався переїхати мене.
Тихе прокляття змусило мене нарешті зрозуміти, що поруч хтось є. Я не могла не впізнати цього голосу. Дві довгі білі руки вилетіли вперед, захищаючи мене; фургон затремтів і зупинився за тридцять сантиметрів від мого обличчя. Сильні руки дивним чином вписалися в глибоку вм’ятину на боці фургона.
Потім вони замелькали, і я бачила лише розмиту картинку. Одна з них раптом сковзнула під фургон; щось потягнуло мене за ноги, і вони зателіпалися, як у гумової ляльки, доки не вдарилися об колесо жовтої машини. По вухах різонув пронизливий металевий звук удару. Фургон зупинився – на асфальті жахливо захрустіло скло – там, де за мить до того лежали мої ноги.
Якусь хвилину на стоянці панувала цілковита тиша. Потім здійнявся неймовірний галас. У цьому несподіваному божевіллі я чула, як безліч людей викрикують моє ім’я. Та незрівнянно чіткіше за ввесь вереск я почула просто біля вуха глибокий схвильований голос Едварда Каллена:
– Як ти, Белло?
– Нормально, – відповіла я чужим голосом. Зробила спробу встати і зрозуміла, що він тримає мене у залізних обіймах.
– Обережно, – попередив він, коли я заборсалася. – Думаю, ти сильно вдарилася головою.
Я відчула пульсуючий біль вище лівого вуха.
– Ого, – здивовано промимрила я.
– Так я і думав.
Неймовірно, але скидалося на те, що Едвард щосили намагається не розсміятися.
– Як у бі… – на півслові я затнулася, намагаючись опанувати себе і зібратися з думками. – Як ти міг так швидко відштовхнути мене?
– Я стояв поруч із тобою, Белло, – знову серйозним тоном відповів він.
Я нарешті сіла, цього разу Едвард відпустив мене, забравши руки з талії і відсунувшись так далеко від мене, як дозволив обмежений простір. Я подивилася на турботливий, відкритий вираз обличчя і знову втратила почуття реальності від сили, що крилася у золотавих очах. Про що я запитувала?
Потім нас знайшли. Люди з натовпу плакали, кричали одне на одного, кричали на нас.
– Не рухайтесь, – наказували нам.
– Витягніть Тайлера з фургона! – гукали інші.
Навколо нас розгорнулася страшенна метушня. Я спробувала підвестися, але холодна рука Едварда натиснула на моє плече.
– Тобі краще якийсь час не рухатися.
– Але мені холодно, – поскаржилась я. Мене здивувало, що він тихенько засміявся. Так тихо, майже нечутно.
– Ти був отам. Ти стояв біля своєї машини, – раптом пригадала я.
Сміх миттєво обірвався. Вираз обличчя став холодним.
– Ні, я був біля тебе.
– Я тебе бачила.
Навколо був хаос. Я чула захриплі голоси дорослих, що прилетіли на стоянку, але вперто продовжувала суперечку. Я не помиляюся, Едварду доведеться це визнати.
– Белло, я стояв поруч із тобою і відштовхнув тебе від місця зіткнення.
Я сповна відчувала неймовірну силу його погляду. Він ніби намагався змусити мене зрозуміти щось винятково важливе.
– Ні, – стиснула я щелепи.
– Будь ласка, Белло, – у його очах майнув золотий спалах.
– Чому? – наполягла я.
– Повір мені, – сказав він благально. М’який голос заполонив простір навколо. Я чула спів сирени.
– Пообіцяй усе мені пояснити пізніше.
– Гаразд, – роздратовано буркнув Едвард, украй виснажений.
– Гаразд, – затято повторила я.
Для того, щоб відсунути фургон від нас на достатню відстань, аби піднести ноші, знадобилося шість працівників швидкої і двоє вчителів – містер Ворнер і тренер Клеп. Едвард навідріз відмовився від такого способу транспортування. Я намагалася вчинити так само, але зрадник розповів їм, що я вдарилася головою і, можливо, у мене струс мозку. Я ледь не померла від приниження, коли на мене надягли корсет для фіксації шийних хребців. Було таке відчуття, що вся школа спостерігала з серйозним виглядом, як мене вантажать у швидку. Едвард поїде на передньому сидінні. Прокляття!
На додачу до всього шеф міського відділку Свон прибув на місце інциденту, перш ніж капосні медики встигли мене звідти евакуювати.
– Белло! – заверещав він у паніці, зрозумівши, хто лежить на ношах.
– Зі мною все гаразд, Чар… тату, – зітхнула я. – Абсолютно нічого серйозного.
Він звернувся до лікаря швидкої по професійний висновок. Замість дослухатися до їхньої розмови, я намагалася зорієнтуватися у хаотичній суміші незрозумілих картинок, що вихором проносилися у голові. Коли мене забрали з-під машини, я побачила глибоку вм’ятину на бампері жовтого авта, дуже чітку вм’ятину, яка повністю співпадала з контурами плечей Едварда… так наче він кинувся на автомобіль з достатньою силою, щоб деформувати метал…
Каллени спостерігали за всім здалеку. Гамма почуттів на їхніх обличчях варіювалася від несхвалення до люті, але не було жодного натяку на стурбованість Едвардовою безпекою.
Я хотіла знайти логічне пояснення, яке пролило б світло на щойно побачене і при цьому виключало би припущення про моє божевілля.
Природно, що поліцейський ескорт супроводжував швидку до лікарні. Я почувалася безглуздо, коли мене заносили всередину. Найгірше, що Едвард граційним рухом просто прослизнув крізь двері. Я заскреготіла зубами.
Мене поклали до відділення інтенсивної терапії – довгої палати з рядом ліжок, розділених пастельними візерунчастими завісами. Медсестра надягла мені на руку тонометр і поклала термометр під язик. Оскільки ніхто не потурбувався опустити завіси, щоб затулити мене від чужих поглядів, я вирішила, що неповинна далі залишати на собі дурнуватий корсет. Тільки-но медсестра пішла, я хутко відстібнула «липучку» і жбурнула його під ліжко.
Тут знову піднялася загальна метушня, до сусіднього ліжка принесли ноші. Під тісно накрученими на голові закривавленими пов’язками я впізнала Тайлера Кроулі з класу правознавства. Тайлерові було у тисячі разів гірше, ніж мені, та він схвильовано дивився на мене.
– Белло, мені так прикро!
– Тайлере, зі мною все гаразд. Маєш жахливий вигляд, як почуваєшся?
Поки ми балакали, медсестри почали знімати з його голови брудні бинти, відкриваючи мільярди неглибоких порізів на лобі й лівій щоці.
Він проігнорував запитання.
– Я думав, що там-таки вб’ю тебе! Я їхав занадто швидко, ожеледиця на дорозі… – він здригнувся від болю, коли медсестра почала обробляти обличчя.
– Не хвилюйся. Ти мене не переїхав. Я жива.
– Як ти так швидко відскочила від фургона? Ти стояла там – і тут тебе нема…
– М-м-м… Едвард Каллен відштовхнув мене. Тайлер мав здивований вигляд.
– Хто?
– Едвард Каллен, він стояв поруч зі мною… – я ніколи не вміла брехати, і цього разу це теж прозвучало непереконливо.
– Каллен? Я його не помітив. Ого, оце реакція, напевно. Він у нормі?
– Гадаю, так. Він десь тут у лікарні, але його не змусили лягати на ноші.
Отже, я не божевільна. Що тоді сталося? Тому, що я побачила, не існує раціонального пояснення.
Мене повезли на рентген. Я сказала, що з моєю головою все гаразд, і не помилилася. Ніякого струсу мозку. Я запитала, чи можу йти, але медсестра відповіла, що спочатку я повинна по говорити з лікарем. Так я в очікуванні застрягла у палаті інтенсивної терапії, як у капкані, змушена вислуховувати безкінечні набридливі Тайлерові вибачення й обіцянки відшкодувати збитки. Не важливо, скільки разів я намагалася довести йому, що зі мною все о’кей, він продовжував займатися самобичуванням. Врешті-решт я заплющила очі й перестала звертати увагу. Він далі виводив повну розкаяння пісню.
– Вона спить? – поцікавився мелодійний голос. Я миттю розплющила очі.
Едвард стояв біля ліжка, самовпевнено посміхаючись. Я пильно поглянула на нього. Це було нелегко – набагато природніше було б пускати очима бісики.
– Гей, Едварде, мені дуже шкода… – почав був Тайлер. Едвард спинив його порухом руки.
– Жертв нема, нема і вбивці, – сказав він, зблиснувши білосніжними зубами і сідаючи на краєчок Тайлерового ліжка, обличчям до мене. Знову самовдоволено посміхнувся. – Ну, і який діагноз? – запитав він мене.
– У мене все в нормі, але мене не хочуть відпускати, – поскаржилась я. – Як вийшло, що на тобі, на відміну від нас, ані подряпини?
– Менше знаєш – ліпше спиш, – відповів він. – Не хвилюйся, я прийшов тебе визволити.
Потім із-за дверей вийшов лікар. Я завмерла з розтуленим ротом. Молодий, світлочубий… і вродливіший за будь-яку кінозірку з екрану, незважаючи на блідість, стомлений вигляд і темні круги попід очима. Судячи зі слів Чарлі, це був батько Едварда.
– Отже, міс Свон, – сказав він неймовірно магнетичним голосом, – як ви почуваєтеся?
– Чудово, – відповіла я, сподіваюсь, востаннє. Він поглянув на рентгенівський знімок, що висів на спеціальній дошці на стіні.
– Ваш рентген не викликає нарікань, – мовив він. – Голова не болить? Едвард казав, що ви доволі сильно забилися.
– Я нормально почуваюся, – повторила я, зітхнувши і швидко кидаючи на Едварда сердитий погляд.
Прохолодні пальці лікаря обережно обмацали мій череп. Доктор Каллен зауважив, коли я скривилася від болю.
– Болить? – запитав він.
– Не дуже.
Вже не дуже.
Я почула смішок і повернулася, щоб побачити заступницьку посмішку Едварда. От тварюка!
– Що ж, ваш батько зараз у кімнаті очікування – можете їхати з ним додому. Але маєте повернутися, якщо відчуєте запаморочення або проблеми із зором.
– Я можу сьогодні повернутися до школи? – запитала я, уявивши, як Чарлі щосили упадатиме за мною.
– Гадаю, сьогодні вам варто відпочити. Я поглянула на Едварда.
– А він повертається на заняття?
– Хтось має повідомити радісну новину про те, що ми живі-здорові, – самовпевнено заявив Едвард.
– Власне кажучи, – виправив його лікар Каллен, – здається, більше половини школи наразі сидить у кімнаті очікування.
– О ні! – простогнала я, затуляючи обличчя руками. Лікар Каллен запитально підняв брови.
– Ви волієте залишитися?
– Ні, ні! – відмахнулась я, звішуючи ноги з ліжка і хвацько зістрибуючи на підлогу. Занадто хвацько. Я перечепилася, і лікар Каллен підхопив мене. Він мав стурбований вигляд.
– Я в нормі, – переконливо мовила я. Лікарю не обов’язково знати, що проблеми з координацією у мене почалися задовго до удару головою.
– Прийміть пару пігулок від болю, – запропонував він, підтримуючи мене.
– Не так воно й болить, – заперечила я.
– По всьому виходить, що вам неймовірно пощастило, – сказав лікар Каллен, усміхаючись і підписуючи історію хвороби каліграфічним завитком.
– На щастя, Едвард опинився поряд зі мною, – внесла я поправку, пильно дивлячись на суб’єкт твердження.
– О, ну звичайно, – погодився лікар Каллен, раптом зариваючись у папери, що лежали перед ним, а потім поглянув на Тайлера і рушив до наступного ліжка. Миттєвий спалах інтуїції – лікар у курсі справи.
– Боюся, вам доведеться залишитися в лікарні на якийсь час, – сказав він Тайлерові й почав оглядати порізи.
Тільки-но лікар залишив нас, я підійшла до Едварда.
– Ми можемо хвилинку поговорити? – тихесенько прошепотіла я. Він відступив на крок назад і несподівано стиснув зуби.
– На тебе чекає батько, – зронив він крізь зуби. Я поглянула на лікаря Каллена з Тайлером.
– Якщо ти не проти, я б хотіла поговорити з тобою сам на сам, – наполягала я.
Він пильно подивився на мене, потім обернувся спиною і хутко пішов уздовж палати. Щоб не відставати, мені доводилося майже бігти. Коли ми зайшли за ріг і опинилися в невеликому коридорчику, він повернувся обличчям до мене.
– Що тобі потрібно? – роздратовано запитав він. З очей віяло холодом.
Його ворожість налякала мене, тому я заговорила не так жорстко, як збиралася.
– Ти винен мені пояснення, – нагадала я.
– Я врятував твоє життя і не винен тобі нічого. Я інстинктивно відхилилася, почувши в голосі відразу.
– Ти обіцяв.
– Белло, ти вдарилася головою і не тямиш, що говориш, – в’їдливо відзначив Едвард.
Я спалахнула і зухвало витріщилася на нього.
– З моєю головою все гаразд. Він відповів аналогічним поглядом.
– Чого ти хочеш від мене, Белло?
– Я хочу знати правду, – сказала я. – Волію знати, чому я брешу, щоб прикрити тебе.
– І що, ти думаєш, трапилося? – різко вимовив він. Тут мене понесло.
– Я точно знаю, що тебе не було поруч, Тайлер тебе не бачив, тому не треба все звалювати на забиту голову. Фургон мав розчавити нас обох, але цього не сталося. Твої руки залишили вм’ятини на фургоні, плечі – сліди на бампері іншої машини, а ти – неушкоджений; фургон мав проїхатися по моїх ногах, але ти його зупинив… – я усвідомлювала, що верзу нісенітницю, і замовкла. Божевілля якесь: я відчула, як по щоках течуть сльози, і, зціпивши зуби, намагалася їх стримати.
Едвард скептично дивився на мене, та обличчя здавалося напруженим і готовим до захисту.
– Ти вважаєш, я підняв фургон? – у тоні запитання причаївся натяк на моє психічне нездоров’я, та це лише посилило підозри. Складалося враження, що талановитий актор читає напам’ять добре знайомий текст.
Я кивнула, не розслабляючи щелеп.
– Ти розумієш, що ніхто тобі не повірить, – тепер у голосі забриніла глузливість.
– Я не збираюся нікому розповідати, – промовила я повільно, тамуючи гнів і чітко вимовляючи кожне слово.
На Едвардовому обличчі промайнув подив.
– Тоді навіщо?
– Це потрібно мені, – відповіла я. – Не люблю брехати – тому маю знати причину, навіщо я це роблю.
– А ти не можеш просто подякувати мені й забути про сьогоднішні події?
– Спасибі, ні, – я завмерла, схвильована і повна очікувань.
– Ти це так не залишиш, правда?
– Ні!
– В такому разі, сподіваюсь… ти любиш розчарування.
Ми мовчки їли одне одного сердитими поглядами. Я заговорила першою, намагаючись тримати себе в руках. У розгніваному божественному обличчі крилася небезпека. Я ніби намагалася «передивитися» смертоносного янгола.
– Навіщо ти взагалі мене врятував? – холодно поцікавилась я.
Едвард помовчав, на короткий мент незрівнянне лице стало неочікувано вразливим.
– Я не знаю.
Потім він повернувся і пішов геть.
Я була настільки розлюченою, що кілька хвилин простояла на місці. Коли до мене повернулася здатність рухатися, я повільно побрела до виходу в кінці коридорчика.
Почекальня виявилася ще неприємнішою, ніж я очікувала. Здавалося, кожна знайома мені у Форксі пара очей витріщалася на мене. Чарлі кинувся назустріч. Я піднесла догори руки.
– Зі мною все нормально, – похмуро запевнила я, ще перебуваючи в занадто паскудному гуморі для пустопорожньої балаканини.
– Що сказав лікар?
– Лікар Каллен оглянув мене, підтвердив, що все гаразд і я можу їхати додому, – зітхнула я. Майк, Джесика та Ерик були тут і почали нас оточувати. – Поїхали! – підігнала я Чарлі.
Чарлі, майже не торкаючись, підтримував мене ззаду рукою і вів до скляних вихідних дверей. Я скромно помахала друзям лапкою, сподіваючись таким чином донести до них думку, що більше немає потреби хвилюватися за мене. Яке це було полегшення – вперше, мабуть, за все моє життя – сісти в патрульну машину!
Ми їхали мовчки. Я настільки поринула у свої думки, що ледве чи пам’ятала про присутність Чарлі. Я не сумнівалася, що Едвардова захисна поведінка у коридорі означала визнання: незбагненні події, свідком яких я сьогодні стала і в котрі мені було досі важко повірити, таки відбулися.
Коли ми приїхали додому, Чарлі нарешті заговорив.
– М-м-м, тобі слід подзвонити Рене, – він винувато повісив голову.
Наче сокирою по голові.
– Ти сказав мамі!
– Вибач.
Звісно, у мами була істерика. Мені довелося щонайменше тридцять разів пояснити їй, що все гаразд, перш ніж вона заспокоїлася. Незважаючи на те, що наразі дім наш стояв порожній, вона благала мене повернутися. Відмовити їй виявилося набагато легше, ніж здавалося раніше. Мене захопила Едвардова таємниця. Ще більше мою увагу полонив сам Едвард. Дурня, нісенітниця, безглуздя. Мені зовсім не хотілося втекти з Форкса, як мало б хотітися кожній людині при здоровому глузді.
Я вирішила, не трапиться нічого страшного, коли того вечора я раніше ляжу спати. Чарлі не залишав мене ні на хвильку, що добряче діяло на нерви. Дорогою до спальні я запаслася у ванній трьома знеболювальними пігулками. Вони подіяли; коли біль зник, я провалилась у сон.
Тієї ночі мені вперше наснився Едвард Каллен.
