Текст книги "Сутінки"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 24 страниц)

Розділ 23
Янгол

Коли мене несла течія, я бачила сни.

Там, де я пливла, під темними водами, я почула найсолодший звук на світі, що міг народитися тільки у моїй голові – такий прекрасний, такий обнадійливий, такий жахливий! Це було інше виття – глибший, оскаженіліший рик, що вібрував од люті.

Мене викинуло назад, майже на поверхню, гострим болем, що протяв підняту руку, та я не могла повернутися до реальності аж настільки, щоб розплющити очі.

Потім я зрозуміла, що померла.

Крізь глибоку товщу води я почула, як янгол кличе мене на ім’я, кличе до єдиного раю, який мені потрібен.

– Ні, Белло, ні! – волав янгол переляканим голосом.

Крізь звук довгожданого голосу прорвався інший шум – жахливий ґвалт, який розум відмовився сприймати. Огидне низьке виття, приголомшливий хрускіт, пронизливий виляск, що раптом обірвався…

Натомість я щосили намагалася зосередитись на голосі янгола.

– Белло, будь ласка! Белло, почуй мене, будь ласка, будь ласка, Белло, будь ласка! – молив він.

Так, хотіла сказати я. Сказати хоч щось. Але не могла відшукати губи.

– Карлайле! – змучено закричав ідеальний голос. – Белло, ой, ні, будь ласка, будь ласка! – янгол заридав безслізним, надсадним риданням.

Янгол не повинен плакати, це неправильно. Я намагалася навпомацки знайти його, сказати йому, що все добре, – та води так багато, вона давить на мене, я не можу дихати.

Я відчула, як щось тисне на голову. Боляче! Потому як цей біль прорвався до мене крізь темряву, з’явилися інші, гірші больові точки. Я закричала вголос, задихаючись, прориваючись крізь темну товщу води.

– Белло! – заверещав янгол.

– Вона втратила багато крові, але рана на голові не глибока, – повідомив спокійний голос. – Обережно з її ногою, вона зламана.

З вуст янгола зірвалося розлючене виття. Я відчула, як у боці кинджалом штрикнув біль. Це жахливе місце не може бути раєм, ні? Для раю тут забагато болю.

– Також пара ребер, гадаю, – вів далі розмірений голос.

Різкий біль починав стихати. Його витіснив новий, пекучий біль у руці, у тисячу разів сильніший за решту. Мене спалюють живцем.

– Едварде, – спробувала я пожалітися, та мій голос був важкий і повільний. Я не розуміла сама себе.

– Белло, з тобою все буде гаразд. Ти чуєш мене, Белло? Я кохаю тебе.

– Едварде, – повторила я спробу. Голос прозвучав ледь-ледь чіткіше.

– Так, я тут.

– Боляче, – заскімлила я.

– Я знаю, Белло, знаю, – а потім кудись убік, змученим голосом: – Невже ти нічого не можеш зробити?

– Мою валізку, будь ласка… Затримай дихання, Алісо, це допоможе, – пообіцяв Карлайл.

– Аліса? – простогнала я.

– Вона тут, вона знала, де тебе знайти.

– Рука болить, – намагалася сказати я.

– Я знаю, Белло. Карлайл дасть тобі щось, і біль припиниться.

– Моя рука палає! – заверещала я, нарешті повністю прорвавшись крізь темряву, очі затремтіли й розплющилися. Я не бачила Едвардового обличчя – щось темне і тепле затуманювало зір. Ну, чому вони не бачать вогню, чому не погасять його?

Едвардів голос був переляканий.

– Белло?

– Вогонь! Хто-небудь, загасіть вогонь! – верещала я, а полум’я палило мене.

– Карлайле! Її рука!

– Джеймс укусив її, – Карлайлів голос більше не був спокійний – він був приголомшений.

Я почула, як Едвард припинив дихати від жаху.

– Едварде, давай, – почувся голос Аліси біля моєї голови. Холодні пальці легенько витерли вологу під очима.

– Ні! – заревів він.

– Алісо, – простогнала я.

– Можливо, ще є шанс, – сказав Карлайл.

– Який? – заходився благати Едвард.

– Поглянь, чи зможеш ти висмоктати отруту. Рана відносно чиста. – Карлайл говорив, а я відчувала, як щось тисне на голову, проколює і стягує шкіру. Біль від цих процедур загубився у болю від вогню.

– Це спрацює? – запитала Аліса напруженим голосом.

– Я не знаю, – відповів Карлайл. – Але варто поквапитися.

– Карлайле, я… – завагався Едвард. – Я не знаю, чи впораюся, – у незрівнянному голосі забриніла мука.

– В будь-якому разі вирішувати тобі, Едварде. Я не зможу допомогти тобі. Я маю зупинити кровотечу тут, якщо ти збираєшся випити кров з Беллиної руки.

Я скорчилася, охоплена нестерпними муками, рух змусив спалахнути огидний біль у нозі.

– Едварде! – закричала я, зрозумівши, що очі знову заплющилися. Я розплющила їх, відчайдушно прагнучи відшукати кохане обличчя. І я знайшла. Нарешті я бачила прекрасне обличчя, спотворене маскою нерішучості та болю.

– Алісо, принеси щось, щоб накласти шину на ногу! – Карлайл схилився наді мною, працюючи над раною на голові. – Едварде, або зараз, або буде запізно.

Едвардове обличчя витягнулося. Я спостерігала за його очима – рішучість витіснила сумнів. Щелепа напружилася. Я відчула холодні сильні пальці на палаючій руці, вони зафіксували її. Едвардова голова схилилася над нею, холодні губи притиснулися до шкіри.

Спершу біль посилився. Я кричала і билася у холодних руках, які тримали мене. Я чула голос Аліси, що намагалася заспокоїти мене. Щось важке придавило ногу до підлоги, Карлайл міцно затиснув мою голову в лабетах своїх кам’яних рук.

Я поволі переставала битися – моя рука поступово німіла. Вогонь втамовувався, локалізувавшись у точці, що продовжувала зменшуватися.

Коли біль відпускав мене, я відчувала, як разом із ним утікає свідомість. Я злякалася, що знову провалюся у темну воду, злякалася, що у темряві загублю коханого.

– Едварде, – намагалася сказати я, та не чула власного голосу. Але мене почули.

– Він тут, поруч, Белло.

– Не кидай мене, Едварде, не кидай…

– Не покину, – голос його був напружений, але якийсь водночас тріумфальний.

Я задоволено зітхнула. Вогонь зник, інший біль притамувала сонливість, що охоплювала моє тіло.

– Ти висмоктав усю отруту? – запитав Карлайл звідкись здалеку.

– Її кров чиста на смак, – тихо сказав Едвард. – Я навіть відчуваю морфій.

– Белло? – покликав Карлайл. Я спробувала відповісти.

– М-м-м?

– Вогню немає?

– Немає, – зітхнула я. – Дякую тобі, Едварде.

– Я кохаю тебе, – відповів він.

– Я знаю, – прошепотіла я страшенно стомлено. І почула найулюбленіший звук на світі – тихий Едвардів сміх, слабкий від полегшення.

– Белло? – запитав Карлайл. Я насупилася; я хочу спати.

– Що?

– Де твоя мати?

– У Флориді, – зітхнула я. – Джеймс надурив мене, Едварде. Він переглянув наші відео, – обурення у моєму голосі було кволим до жалюгідності.

Тут я пригадала.

– Алісо, – намагалась я розплющити очі. – Алісо, відео… він знав тебе, Алісо, він знав, звідки ти родом, – я хотіла говорити швидко, та голос був заслабким. – Я чую запах бензину, – здивовано додала я крізь туман у голові.

– Час забирати Беллу звідси, – сказав Карлайл.

– Ні, я хочу спати, – поскаржилась я.

– То спи, кохана, я понесу тебе, – заспокоїв мене Едвард.

Я у нього на руках, він притискає мене до грудей – я лечу, і більше немає болю.

– Спи, Белло, спи, – були останні слова, які я почула.

Розділ 24
Глухий кут

Я розплющила очі й побачила яскраве біле світло.

Я у незнайомій білій кімнаті. Стіна біля мене повністю затулена вертикальними жалюзі; над головою сяє яскраве світло, воно сліпить мене. Я лежу на твердому нерівному ліжку з бильцями. Подушки пласкі та грудкуваті. Звідкись неподалік долинає дратівливе пищання. Сподіваюся, це означає, що я жива. Смерть не повинна бути такою незручною.

Руки обплутують якісь прозорі трубки, щось прикріплено на обличчі під носом. Я підняла руку, щоб відідрати його.

– Ні, не треба, – перехопили мою руку холодні пальці.

– Едварде? – я ледь обернула голову – довершене обличчя було за кілька сантиметрів від мого, підборіддя спочивало на краєчку подушки. Я знову усвідомила, що жива, цього разу з радісною вдячністю. – Ой, Едварде, вибач мені!

– Ш-ш-ш, – зацитькав мене він. – Усе гаразд.

– Що трапилося?

Я не пам’ятала подій чітко, а коли намагалася пригадати, мозок повставав проти мене.

– Я ледве не спізнився. А міг спізнитися, – прошепотів він зболеним голосом.

– Едварде, я повелась як дурепа. Думала, у Джеймса моя мама.

– Він надурив усіх.

– Я повинна зателефонувати Чарлі й мамі, – дійшло до мене крізь туман у голові.

– Аліса зателефонувала їм. Рене тут – тобто тут, у лікарні. Зараз вона пішла перекусити.

– Вона тут? – я спробувала підвестися, запаморочення посилилося, Едвардова рука ніжно штовхнула мене назад на подушки.

– Вона скоро повернеться, – пообіцяв він. – Тобі треба лежати спокійно.

– Що ви їй розповіли? – запанікувала я. Не хочу я, щоб мене заспокоювали! Тут моя мама, а я видужую після нападу вампіра. – Як ви їй пояснили, чому я опинилася в лікарні?

– Ти впала, східцями прокотилася два поверхи й вилетіла у вікно, – Едвард замовк. – Ти маєш визнати, таке могло трапитися.

Я зітхнула, стало боляче. Опустила очі вниз, на тіло під простирадлом, на велетенську брилу, що була моєю ногою.

– Наскільки кепські мої справи? – запитала я.

– У тебе зламана нога, чотири ребра, є тріщини у черепі, синці прикрашають кожен сантиметр твоєї шкіри, ти втратила багато крові. Тобі зробили кілька переливань. Мені не сподобалося – якийсь час ти пахнула неправильно.

– Напевно, для тебе це була приємна зміна.

– Ні, мені подобається твій запах.

– Як тобі вдалося? – тихо запитала я. Він одразу втямив, про що я.

– Я й сам до пуття не знаю, – він одвів погляд від моїх цікавих очей, підняв мою забинтовану руку з ліжка й ніжно тримав у своїй, стежачи, щоб не відірвався дріт, що приєднував мене до одного з моніторів.

Я терпляче очікувала на продовження. Едвард зітхнув, досі не дивлячись на мене.

– Було неможливо… зупинитися, – прошепотів він. – Неможливо. Та мені вдалося, – нарешті поглянув він на мене, на вустах забриніла напівусмішка. – Я таки кохаю тебе.

– Я смакую не гірше, ніж пахну? – посміхнулась я у відповідь. Обличчя заболіло.

– Навіть краще – краще, ніж я уявляв.

– Мені шкода, – вибачилась я. Він підвів очі до стелі.

– З усіх речей, за які слід перепросити…

– За що мені слід просити вибачення?

– За те, що майже успішно назавжди позбавила мене свого товариства.

– Вибач мені, – повторила я.

– Я знаю, чому ти це зробила, – вираз його обличчя заспокоїв мене. – Та все одно то був дуже нерозумний учинок. Ти мала б дочекатися мене, розповісти мені.

– Ти не дозволив би мені піти.

– Ні, – похмуро погодився він, – не дозволив би. До мене почали повертатися певні – винятково неприємні – спогади. Я здригнулась, насупилася.

Едвард негайно насторожився.

– Белло, що з тобою?

– Що трапилося з Джеймсом?

– Коли я відтягнув його від тебе, про нього подбали Еммет із Джаспером, – у голосі почулася нотка жорстокого розчарування.

Едвардові слова спантеличили мене.

– Я не бачила там Еммета чи Джаспера.

– Їм довелося вийти з кімнати… було забагато крові.

– Але ти залишився.

– Так, я залишився.

– І Аліса, і Карлайл, – зачудовано сказала я.

– Ти знаєш, вони люблять тебе.

Спалах болісних картинок з останнього разу, коли я бачила Алісу, змусив мене все пригадати.

– Аліса переглянула касету? – схвильовано запитала я.

– Так, – тон чистої ненависті надав Едвардовому голосу нового темного звучання.

– Їй довелося жити в темряві, тому вона нічого не пам’ятає.

– Я знаю. Тепер вона все зрозуміла, – голос був спокійний, але обличчя почорніло від люті.

Я спробувала дотягнутися до нього вільною рукою, щось зупинило мене. Я поглянула вниз і побачила крапельницю, яка тягнулася від руки.

– Бр-р-р, – скривилась я.

– Що таке? – запитав він стурбовано. Я розрадила його, та недостатньо – похмурий вираз зник з очей не цілком.

– Голки, – пояснила я, відвертаючись від тої, що стирчала в руці. Зосередилася на покоробленій плитці на стелі й намагалася глибоко дихати, незважаючи на біль у ребрах.

– Боїться голок, – прошепотів він під носа, хитаючи головою. – Еге ж, вампір-садист збирається замучити її до смерті – які питання! Вона втікає, щоб з ним зустрітися. З іншого боку, крапельниця…

Я закотила очі. Приємно було дізнатися, що його реакція на мої дії принаймні не болісна. Я вирішила змінити тему.

– Чому ти тут? – запитала я.

Він витріщився на мене, в очах з’явилося спершу спантеличення, потім біль. Едвард насупився, брови зійшлися докупи.

– Ти хочеш, щоб я пішов?

– Ні! – злякано запротестувала я. – Ні, я мала на увазі, як ти пояснив свою присутність моїй матері? Я мушу ознайомитися з твоєю версією до того, як мама повернеться.

– О, – сказав він, чоло розгладилося до білого мармуру. – Я приїхав у Фенікс, щоб привести тебе до тями, переконати повернутися у Форкс, – розширені очі дивилися так чесно і щиро, що я сама майже йому повірила. – Ти погодилася зі мною зустрітися, приїхала до готелю, де зупинилися ми з Карлайлом та Алісою… Звісно, я прибув сюди під пильним батьківським наглядом, – доброчесно вставив він, – але ти перечепилася на східцях дорогою до нашого номеру і… ну, решту ти знаєш. Втім, ти не маєш пам’ятати всіх подробиць; у тебе хороша відмазка, можеш сказати, що в голові все трохи переплуталося.

На мить я замислилася над його розповіддю.

– У твоїй версії кілька розбіжностей. Наприклад, відсутність розбитих вікон.

– Не зовсім, – сказав він. – Аліса на славу повеселилася, фабрикуючи докази. Ми подбали, щоб усе мало дуже переконливий вигляд. Якщо захочеш, ти, напевно, зможеш позиватися до готелю. Тобі нема про що хвилюватися, – пообіцяв він, гладячи щоку найлегшим доторком. – Зараз твоє єдине завдання – видужувати.

Я не настільки перебувала під владою болю чи в задурманеному стані від ліків, щоб не відреагувати на доторк. Пищання монітора нерівномірно застрибало туди-сюди – тепер не лише Едвард міг чути погану поведінку мого серця.

– Буде так соромно, – промимрила я собі.

Він тихо хихотнув, в очах спалахнула допитлива іскорка.

– М-м-м, а якщо…

Він повільно схилявся; пищання шалено прискорилося ще до того, як його вуста торкнулися моїх. Коли вони зустрілися з моїми, хоча й діткнулися їх легше за пір’їнку, пищання відразу замовкло.

Він різко відхилився; стривожений вираз обличчя розслабився, тільки коли монітор повідомив, що серце знову працює.

– Схоже, мені доведеться бути з тобою навіть обачнішим, ніж зазвичай, – насупився Едвард.

– Я не закінчила тебе цілувати, – поскаржилась я. – Не змушуй мене підводитися.

Він вишкірився і нахилився, щоб ніжно притулити свої губи до моїх. Монітор оскаженів.

Раптом Едвардові губи напружилися. Він відхилився.

– Гадаю, я чую твою маму, – вишкірився він.

– Не залишай мене! – закричала я, охоплена ірраціональним відчуттям паніки. Я не можу дозволити йому піти – що як він знову зникне?

Знадобилася коротка секунда, щоб він прочитав жах у моїх очах.

– Не залишу, – урочисто пообіцяв Едвард і всміхнувся. – Я по дрімаю.

Він підвівся з твердого пластикового стільця, що стояв біля ліжка, і вмостився на оббитому бірюзовим шкірозамінником кріслі з відкидною спинкою. Максимально опустив спинку, заплющив очі й завмер нерухомо, як статуя.

– Не забувай дихати, – саркастично прошепотіла я. Він глибоко вдихнув, не розплющуючи очей.

Тим часом я почула мамине наближення. Вона з кимось розмовляла, мабуть, із медсестрою, у неї був утомлений і засмучений голос. Мені захотілося зіскочити з ліжка, побігти до неї, заспокоїти, пообіцяти, що все буде гаразд. Та я була не в тому стані, щоб стрибати й бігати, тому я чекала, згораючи від нетерпіння.

Зі скрипом відчинилися двері, вона протиснулася середину.

– Мамо! – прошепотіла я, голос переповнювали любов та полегшення.

Вона зауважила в кріслі нерухому Едвардову фігуру й навшпиньках підійшла до мене.

– Він ніколи не відходить від неї, еге ж? – пробурмотіла вона сама до себе.

– Мамо, я така рада бачити тебе!

Вона нахилилася, щоб ніжно мене обійняти, я відчула, як на щоку впало кілька теплих сльозинок.

– Белло, я так засмутилася!

– Вибач мені, мамо. Але зараз усе в нормі, все добре, – заспокоїла я її.

– Я щаслива, що нарешті бачу, як ти розплющила свої оченята, – сіла вона на краєчок ліжка.

Я раптом усвідомила, що не маю гадки, який сьогодні день.

– Як довго я була непритомна?

– Сонечко, сьогодні п’ятниця, ти довго не приходила до тями.

– П’ятниця? – отетеріла я, намагаючись пригадати, який день тижня був, коли… та я не хотіла думати про це.

– Довелося на якийсь час приспати тебе, сонечко, у тебе багато травм.

– Я знаю.

Я їх відчуваю.

– Тобі пощастило, що там був доктор Каллен. Такий приємний чоловік… хоча дуже молодий. І більше схожий на модель, ніж на лікаря…

– Ти зустрічалася з Карлайлом?

– І з Едвардовою сестрою Алісою. Чарівна дівчина.

– Так, – щиросердно погодилась я.

Вона кинула через плече погляд на Едварда, що лежав у кріслі з заплющеними очима.

– Ти не говорила мені, що у тебе є такі хороші друзі у Форксі. Я зіщулилася, потім застогнала.

– Де болить? – стурбовано запитала вона, розвертаючись. Едвардові очі блимнули на мене.

– Я в порядку, – запевнила я їх обох. – Просто треба не забувати, що мені не можна рухатися.

Едвард знову поринув у свою вдавану дрімоту.

Я скористалася з того, що мама на хвильку відвернулася, і перехопила ініціативу в розмові, щоб не дозволити їй знов заговорити про мою далеко не ідеальну поведінку.

– Де Філ? – швидко випалила я.

– У Флориді – о Белло! Ти нізащо не вгадаєш! Ми вже збиралися їхати, і тут чудова новина!

– Філ підписав контракт? – припустила я.

– Так! Як ти здогадалася? «Санс», ти можеш повірити?

– Чудово, мамо, – сказала я з усім можливим ентузіазмом, хоча мала доволі нечітке уявлення, що це за клуб.

– Джексонвіль тобі обов’язково сподобається, – затріщала вона, я втупилася у неї відсутнім поглядом. – Я трішки розхвилювалася, коли Філ заговорив про Акрон, там постійно лежить сніг і все таке, ти знаєш, як я ненавиджу холод, але тепер ми залишимося у Джексонвілі! Там завжди сонячно, а вологість клімату переноситься легко. Ми знайшли чарівний будиночок, жовтий із білими візерунками, з ґанком, зовсім як у старих фільмах, з величезним дубом, там кілька хвилин пішки до океану, у тебе буде власна ванна…

– Мамо, почекай! – перебила я. Едвардові очі були заплющені, але як на сплячого він видавався занадто напруженим. – Про що ти говориш? Я не збираюся їхати у Флориду. Мій дім у Форксі.

– Дурненька моя, тобі більше не потрібно там жити, – розсміялася вона. – Відтепер у Філа буде купа вільного часу… ми багато про це говорили. Я збираюся припинити розриватися між вами двома, ділити свій час навпіл – половину тобі, половину йому.

– Ма, – завагалась я. Хотіла б я знати, як найдипломатичніше донести до неї свою думку. – Я хочу жити у Форксі. Я освоїлася у школі, у мене з’явилися друзі, – (коли я згадала про друзів, мама зиркнула на Едварда, тому я спробувала зайти з іншого боку), – я потрібна Чарлі. Він там сам-самісінький і зовсім не вміє готувати.

– Ти хочеш залишитися у Форксі? – приголомшено запитала вона. Такого їй було не збагнути. Вона знову метнула погляд на Едварда. – Чому?

– Я сказала тобі – школа, Чарлі, ох, – знизала я плечима. Не найкраща ідея.

Її руки безпомічно заметушилися наді мною, намагаючись відшукати місце, по якому мене можна безпечно погладити. Вона зупинилася на лобі – він був незабинтований.

– Белло, сонечко, ти ненавидиш Форкс, – нагадала вона.

– Не такий він і поганий.

Вона насупилася, перебігаючи очима від мене до Едварда – цього разу дуже осмислено.

– Справа у цьому хлопцеві? – прошепотіла вона. Я розтулила рота, щоб сказати неправду, та мама пильно дивилася на моє обличчя; я знала, вона розкусить обман.

– І в ньому також, – визнала я. Немає потреби зізнаватися, наскільки важлива його роль у прийнятті мого рішення. – Отже, ти мала нагоду поспілкуватися з Едвардом? – запитала я.

– Так, – завагалася вона, поглянувши на бездоганно нерухому фігуру. – І я хочу з тобою поговорити.

Ой-ой.

– Про що? – запитала я.

– Я гадаю, він закоханий у тебе, – тихо звинуватила вона.

– Я теж так гадаю, – довірливо заявила я.

– Що ти відчуваєш до нього? – не вдалося їй приховати надмірну цікавість у голосі.

Я зітхнула, відвівши погляд. Як би не любила я маму, та не хочу говорити з нею про це.

– Він – просто чума.

Ось так – прозвучало, як типова фраза дівчинки-підлітка про свого першого хлопця.

– Ну, він здається дуже милим, і, Боже мій, він неймовірно вродливий, але ти така молода, Белло… – мама говорила невпевнено; наскільки я пам’ятаю, це вперше відтоді, як мені виповнилося вісім, вона наблизилася до того, щоб спробувати заговорити з батьківською авторитетністю. Я впізнала справедливий та суворий тон, яким вона завжди розмовляла зі мною про чоловіків.

– Я знаю, мамо. Не хвилюйся. Це звичайне захоплення, – заспокоїла я її.

– Точно, – погодилася вона.

Маму легко задобрити. Вона зітхнула й винувато зиркнула через плече на великий квадратний годинник на стіні.

– Тобі треба йти? Мама прикусила губу.

– Незабаром має зателефонувати Філ… я не знала, що ти прокинешся…

– Нічого страшного, мамо, – я спробувала замаскувати полегшення у голосі, щоб не образити її почуттів. – Я залишуся не сама.

– Я скоро повернуся. Знаєш, я ночувала біля тебе, – заявила вона, пишаючись собою.

– Ой, мамо, ти не повинна! Можеш ночувати вдома – я все одно сплю як убита.

Нашпигованому антибіотиками мозкові навіть зараз важко сконцентруватися, хоча, вочевидь, я проспала вже кілька днів.

– Мені було страшно, – присоромлено зізналася вона. – У нашому районі завелися злочинці, я не хочу залишатися вдома сама.

– Злочинці? – сторожко перепитала я.

– Хтось увірвався у танцстудію за рогом, неподалік від дому, й ущент її спалив – від будівлі каменя не камені не залишилося. Перед входом покинули викрадену машину. Пам’ятаєш, як колись ходила в ту студію, сонечко?

– Пам’ятаю, – затремтіла й скривилась я.

– Донечко, якщо хочеш, я залишуся.

– Ні, мамо, зі мною все буде гаразд. Зі мною буде Едвард. Вона подивилася так, наче це могло стати причиною залишитися.

– Я повернуся на ніч, – прозвучало погрозою не менше, ніж обіцянкою; вона знову блимнула на Едварда.

– Я люблю тебе, мамо.

– Я також люблю тебе, Белло. Надалі спробуй ходити обережніше, сонечко, я не хочу тебе втратити.

Очі Едварда були заплющені, та він на мить широко й радісно вишкірився.

Тут у палату енергійно залетіла медсестра, щоб перевірити мої трубки та дротики. Мама поцілувала мене в чоло, погладила по забинтованій лапці й пішла.

Медсестра перевірила паперову роздруківку даних з монітора, що спостерігав за серцем.

– Тебе щось тривожить, сонечко? Тут крива серцебиття трішечки поповзла вгору.

– Все гаразд, – запевнила я її.

– Я повідомлю твою медсестру, що ти прокинулася. Вона за хвилинку прийде оглянути тебе.

Не встигла вона зачинити двері, як Едвард сидів біля мене.

– Ти вкрав машину? – звела я брову. Він посміхнувся – ні грама розкаяння.

– Хороша була машина, швидка.

– То як подрімав? – запитала я.

– Цікаво, – примружився він.

– Що? Відповідаючи, він опустив очі додолу.

– Я здивований. Я думав… Флорида… твоя мама… я думав – це те, що тобі потрібно.

Я втупилася в нього нерозуміючим поглядом.

– Але у Флориді тобі довелося б цілий день стирчати вдома. Ти зміг би виходити надвір тільки вночі, як справжній вампір.

Він майже всміхнувся, та не зовсім. Потім його обличчя спохмурніло.

– Я б залишився у Форксі, Белло. Чи в іншому подібному місці, – пояснив він. – Там, де не міг би завдати тобі болю.

Я спершу не второпала. Продовжувала тупо витріщатися на нього, слова тим часом одне по одному лягали на своє місце у моїй голові, складаючись докупи, як страхітливий пазл. Я ледве чи усвідомлювала, як пищання повідомляє про прискорення серцебиття, хоча, оскільки дихання перетворилося на гіпервентиляцію, я відчула гострий біль у розтривожених ребрах.

Едвард не сказав нічого; лише сторожко спостерігав, як біль, що не мав нічого спільного зі зламаними кістками, біль безперечно страшніший, погрожував знищити мене.

Інша медсестра цілеспрямовано зайшла у палату. Едвард завмер, наче висічений із каменю, коли вона тренованим оком оцінила мій вираз, перш ніж подивитися на монітори.

– Час прийняти нову дозу антибіотиків, золотце? – ласкаво запитала вона, постукуючи по ємності з рідиною у крапельниці.

– Ні, ні! – пробурчала я, намагаючись, щоб вона не почула страждання у голосі. – Нічого не потрібно.

Зараз я не можу дозволити собі заплющити очі.

– Немає необхідності бути хороброю, сонечко. Що менше ти хвилюватимешся, то краще; тобі треба відпочивати.

Вона чекала, але я тільки похитала головою.

– Гаразд, – зітхнула вона. – Коли будеш готова, натиснеш на кнопку виклику.

Вона суворо глянула на Едварда, ще раз стурбовано подивилася на прилади і вийшла з палати.

Холодні пальці лежать на моєму обличчі, я дивлюся на нього божевільними очима.

– Ш-ш-ш, заспокойся, Белло.

– Не кидай мене, – молила я розбитим голосом.

– Не покину, – пообіцяв він. – А тепер розслабся, поки я не покликав медсестру, щоб тебе приспати.

Та моє серце не могло битися повільніше.

– Белло, – стурбовано погладив він моє обличчя. – Я не збираюся тебе залишати. Я буду поруч, доки потрібен тобі.

– Ти присягаєшся, що не покинеш мене? – прошепотіла я. Принаймні я намагалась контролювати дихання. Ребра гримотіли.

Едвард узяв моє обличчя в долоні, схилився близько-близько. Очі були розширені, серйозні.

– Я присягаюся.

Аромат його дихання заспокоював. Здається, це полегшило біль, з яким дихала я. Едвард не дозволяв мені відвести погляд, тим часом моє тіло повільно розслаблювалося, пищання поверталося до нормального ритму. Його очі були темні, сьогодні їхній колір був ближчим до чорного, ніж до золотавого.

– Краще? – запитав він.

– Так, – обережно відповіла я.

Він похитав головою і пробурмотів щось нерозбірливе. Гадаю, я вловила фразу «надмірна чутливість».

– Навіщо ти сказав це? – прошепотіла я, намагаючись, щоб голос не тремтів. – Ти стомився постійно рятувати мене? Хочеш, щоб я зникла з твого життя?

– Ні, Белло, я не хочу розлучатися з тобою, звичайно ж, ні. Не дурій. Я зовсім не проти рятувати тебе, от тільки справа в тому, що це саме я наражаю тебе на небезпеку… що ти опинилася тут через мене.

– Так, я лежу тут через тебе, – насупилась я. – Завдяки тобі я лежу тут, жива.

– Лежиш ледве жива, – сказав він майже пошепки. – Вся у бинтах, у гіпсі й заледве здатна поворухнутися.

– Я не мала на увазі найсвіжіші події, – сказала я, розсерджуючись. – Мені спали на думку інші – обирай, яку хочеш. Якби не ти, я б зараз догнивала на цвинтарі у Форксі.

Мої слова змусили його здригнутися, та зацькований вираз не зник із очей.

– Втім, не це найгірше, – вів Едвард далі пошепки, ніби не чуючи мене. – Не бачити тебе там на підлозі, скалічену, побиту, – він закашлявся. – Не думати, що я спізнився. Навіть не чути, як ти кричиш від болю, – хоча всі нестерпні спогади переслідуватимуть мене до кінця вічності. Ні, найгірше відчувати… знати, що я не зможу зупинитися. Повірити, що я зараз уб’ю тебе.

– Не вбив же.

– Але міг би. Легко.

Я знала, що повинна залишатися спокійною… але він намагався умовити себе покинути мене, тож паніка забилася у моїх грудях, силкуючись вирватися назовні.

– Пообіцяй мені, – прошепотіла я.

– Що?

– Ти знаєш що, – не на жарт розлютилась я. Він уперто й цілеспрямовано налаштувався на песимістичний результат.

Едвард зауважив переміну у моєму тоні. Примружився.

– Схоже, я не маю сили, щоб триматися подалі від тебе, тому, гадаю, вийде по-твоєму… уб’є це тебе чи ні, – різкувато додав він.

– Добре.

Втім, він так і не пообіцяв, цей факт не пройшов повз мою увагу. Я ледве стримувала паніку; у мене не залишилося сил, щоб контролювати гнів.

– Ти розповів мені, як зупинився… я хочу знати навіщо, – наполегливо поцікавилась я.

– Навіщо що? – насторожено перепитав він.

– Навіщо ти вчинив так? Чому не дозволив отруті поширитися моїм тілом? Зараз я уже стала б такою як ти.

Едвардові очі, здається, перетворилися на дві чорні безодні: я пригадала його бажання, щоб я ніколи не дізналася, як стають вампірами. Напевно, зараз голова Аліси забита тим, що вона дізналася про себе… або вона дуже уважна з думками, які призначалися для Едварда, – вочевидь, досі він і гадки не мав, що вона вже розповіла мені технічний бік перетворення на вурдалака. Він здивувався, оскаженів. Ніздрі розширилися, рот був наче висічений із каменю.

Він не збирався відповідати – ясно як Божий день.

– Я, зі свого боку, чесно готова визнати, що не маю досвіду в царині стосунків, – сказала я. – Та мені видається логічним… чоловік та жінка мають бути рівними… тобто один із них не може постійно прилітати й рятувати другого. Вони повинні рятувати одне одного.

Він склав руки збоку на ліжку, схилив на них підборіддя. На обличчі був спокійний вираз – гнів приборкано. Вочевидь, Едвард вирішив, що не сердиться на мене. Сподіваюся, у мене буде нагода попередити Алісу, перш ніж він добереться до неї.

– Ти мене врятувала, – тихо сказав він.

– Я не можу завжди бути Лоїс Лейн, [26]26
  Героїня американських коміксів, у яку був закоханий Супермен.


[Закрыть]– наполягала я. – Я хочу бути Суперменом.

– Ти не знаєш, чого просиш, – він говорив м’яко, але напружено вдивлявся у краєчок наволочки.

– Гадаю, знаю.

– Белло, ти не знаєш. У мене було майже сто років, щоб подумати над цим, але я досі не певен.

– Ти шкодуєш, що Карлайл тебе урятував?

– Ні, не шкодую, – він зробив невелику паузу. – Моє життя закінчувалося. Мені не довелося від чогось відмовлятися.

– Ти – моє життя. Ти – єдина річ, яку б мені було боляче втратити.

Виходить дедалі краще. Мені легко визнати, наскільки він мені потрібен.

Втім, він дуже спокійний. Невблаганний.

– Я не можу зробити цього, Белло. Я не зроблю цього з тобою.

– Чому ні? – у горлі дерло, слова виходили не такими голосними, як хотілося б. – Не кажи, що це надто важко. Відсьогодні… ні, це було кілька днів тому… байдуже… після того, що було, це квіточки.

Він зупинив на мені погляд.

– А біль? – запитав Едвард.

Я зблідла. Не змогла втриматися. Та спробувала зробити так, щоб він не зрозумів із мого виразу, як чітко я пам’ятала відчуття… вогню у жилах.

– Це моя проблема, – сказала я. – Впораюся.

– Інколи хоробрість доходить до межі, за якою перетворюється на божевілля.

– Спірне питання. Три дні болю. Подумаєш!

Едвард скривився, мої слова нагадали йому, що я більш інформована, ніж він сподівався, я коли-небудь буду. Я дивилася, як він приборкує гнів, дивилася, як у його очах з’являється небайдужий вираз.

– Чарлі? – лаконічно запитав він. – Рене?

Минали хвилини, мовчанка затягнулася, я боролася з собою, щоб відповісти на запитання. Розтулила рота, але не спромоглася видати жодного звуку. Тож знову його стулила. Едвард чекав, вираз ставав тріумфальним, адже він знав, що я не маю вірної відповіді.

– Послухай, це також спірне питання, – нарешті пробурмотіла я; голосу бракувало переконливості, як завжди, коли я брешу. – Рене постійно приймає рішення, керуючись власними потребами, – вона хотіла б, щоб я чинила аналогічно. А Чарлі – життєрадісний чолов’яга, він звик сам піклуватися про себе. Я не можу наглядати за ними вічно. Я маю жити своїм життям.