Текст книги "Сутінки"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 24 страниц)

– Пуму.

– О, – сказала я увічливо-байдужим тоном, зосередившись на розгляданні газованки.

– Звичайно, – вів він далі аналогічним моєму тоном, – ми маємо бути обережними, щоб не нашкодити навколишньому середовищу нерозважливим полюванням. Ми намагаємося полювати на територіях, де популяція хижаків перевищує норму, мандруючи так далеко, як доведеться. Тут завжди вдосталь оленів і сохатих, нормальна їжа, та як повеселитися? – піддражнюючи, вишкірився він.

– Справді – як, – прочавкала я з повним ротом піци.

– Еммет найбільше полюбляє полювати на ведмедів ранньої весни. Вони дратівливіші, ніж зазвичай, коли прокидаються від зимової сплячки, – посміхнувся Едвард, очевидячки, пригадавши щось кумедне.

– Що може бути веселішим за розлюченого гризлі, – погодилась я, киваючи.

Він тихо засміявся, похитавши головою.

– Будь ласка, скажи мені, що ти думаєш насправді.

– Намагаюся уявити, але не можу, – зізналась я. – Як ви полюєте на ведмедів без зброї?

– А-а-а, у нас є зброя, – блискучі зуби сяйнули у короткій загрозливій посмішці. Я намагалася стримати тремтіння, перш ніж воно мене викаже. – Тільки трохи іншого плану, ніж те, яке мають на увазі автори мисливських правил. Якщо ти бачила по телевізору напад ведмедя, можеш уявити, як полює Еммет.

Тепер уже дрож, що блискавкою промчав униз по хребту, стримати не вдалося. Я крадькома блимнула в протилежний кінець кафетерію на Еммета, вдячна долі, що він не дивиться на мене. Численні ремені м’язів, що оперізували його руки і торс, дивним чином видалися грізнішими, ніж завжди.

Едвард прослідкував за моїм поглядом і тихо хихотнув. Я кволо подивилася на нього.

– Ти теж схожий на ведмедя? – неголосно поцікавилась я.

– На пуму – принаймні так кажуть, – безтурботно відповів він. – Мабуть, наші уподобання говорять самі за себе.

Я зробила спробу всміхнутися.

– Мабуть, – повторила я. У голові нуртували прямо протилежні картинки, котрі ніяк не вдавалося зібрати докупи. – Мені часом не можна подивитися, як ви полюєте?

– Ні! Це виключено! – обличчя зненацька побіліло, в очах спалахнула неконтрольована лють. Я смикнулася вбік, шокована і – хоча нізащо не зізналася б – злякана його реакцією. Він також відхилився назад, складаючи руки на грудях.

– Я дуже злякаюся? – запитала я, коли оволоділа голосом.

– Якби річ була в цьому, я взяв би тебе з собою сьогодні ввечері, – в’їдливо зазначив він. – Тобі потрібна здорова доза страху. Це не принесло б нічого, крім користі.

– Тоді чому? – присікалась я, намагаючись не звертати уваги на розлючений вираз.

Довгу хвилину він не зводив із мене очей.

– Потім, – зрештою змилостивився він. Одним граційним рухом звівся на ноги. – Ми спізнимося на урок.

Я кинула оком навколо, здивовано помітивши, що він має рацію. Кафетерій майже повністю спорожнів. Коли я поруч з Едвардом, місце й час перетворюються на розмиту пляму – неважко загубити їм лік. Я скочила з місця, хапаючи сумку, що висіла на спинці стільця.

– Гаразд, потім, – погодилась я. І я не забуду.

Розділ 11
Ускладнення

Коли ми разом ішли до лабораторного столика, народ не зводив із нас очей. Я помітила, що він більше не розвертає стілець, аби сісти якнайдалі від мене. Навпаки, підсунувся поближче, наші руки мало не торкалися.

Тут – треба віддати належне його відчуттю часу – у кімнату задки зайшов містер Банер, тягнучи високий металевий каркас на колесах, на якому стояли масивний старий телевізор із відео-магнітофоном. Кіно! Піднесена атмосфера просто фізично відчувалась у класі.

Містер Банер вставив касету в замучений магнітофон і попрямував до стіни, щоб вимкнути світло.

Тільки-но кімната поринула у темряву, я раптом до болю відчула, що Едвард перебуває на відстані пари сантиметрів. Я приголомшено зауважила, як по тілу біжить несподіваний електричний розряд. Дивовижно, ніколи б не подумала, що, виявляється, можу ще сильніше відчувати Едвардову присутність. Божевільний імпульс простягнути руку й доторкнутися до нього, хоча б разочок погладити у темряві досконале обличчя повністю заполонив мене. Я схрестила руки на грудях, стиснувши пальці у кулаки. Я божеволію.

На екрані замиготіли перші кадри, символічно освітливши приміщення. Очі, скориставшись із нагоди, вп’ялися в Едварда. Я дурнувато посміхнулася, помітивши, що його поза – точне віддзеркалення моєї. Руки стиснені у кулаки, опущені долу очі крадькома зиркають у мій бік. Він вишкірився у відповідь; неймовірно, навіть темряві не приховати промінець тепла у його очах. Я відвела погляд, щоб уникнути проблем із диханням. Яке безглуздя, що в певні миті у мене паморочиться в голові.

Здавалося, урок триватиме вічність. Мені не вдалося зосередитися на фільмі, я навіть не запам’ятала теми. Марно намагалась розслабитися, та електрична напруга, джерелом якої, схоже, було Едвардове тіло, не спадала. Час від часу я дозволяла собі швидко блимнути на нього. Здається, йому теж не легко. Неймовірно сильне, непереборне бажання доторкнутися до нього відмовлялося відпускати мене. Для перестраховки я щосили вдавила кулаки у ребра, аж розболілися пальці.

Коли містер Банер клацнув вимикачем, я полегшено зітхнула. Кінець уроку. Я витягнула руки вперед, розробляючи задерев’янілі пальці. Поруч хихотнув Едвард.

– Ну-ну, цікаво, – пробурмотів він. Голос похмурий, погляд сторожкий.

– М-м-м, – усе, на що я була зараз здатна.

– Ходімо? – запитав Едвард, граційно підводячись.

Я ледве не застогнала. Фізкультура. Обережно встала, побоюючись, що загадкова нова напруга між нами вплинула на здатність тримати рівновагу.

Він мовчки провів мене до спортзалу, зупинившись біля дверей. Я обернулася, щоб попрощатися, і застигла на місці, вражена його обличчям. Від погляду на змучене, стражденне і до жорстокості прекрасне лице бажання торкнутися його обпалило пекучим болем. Я не змогла навіть сказати «бувай».

Він невпевнено простягнув руку, в очах забринів відгомін внутрішньої боротьби. Потім швидким рухом провів кінчиками пальців по моїй щоці. Його шкіра була звично крижана, та слід від доторку здавався небезпечно гарячим – ніби я опеклася, хоча не встигла відчути болю.

Він мовчки розвернувся і швидко попрямував геть.

Я похитуючись зайшла у спортзал, у голові паморочилося. Попленталася до роздягальні, наче сомнамбула, натягнула форму, приблизно пам’ятаючи, що навколо вештаються якісь люди. Повністю я повернулася до реальності, тільки коли мені вручили ракетку. Не важка, вона, втім, непевно відчувалась у руці. Я помітила, що деякі учні крадькома витріщаються. Тренер Клеп наказав розбитися на пари.

На щастя, рудименти Майкової галантності – штука живуча; він став поруч.

– Будемо командою?

– Дякую, Майку, але ти не мусиш, тож дивись, – засоромлено скривилась я.

– Не хвилюйся, я не потраплю під удар, – вишкірився він. Як інколи легко любити Майка!

Звісно, без ускладнень не обійшлося. Я незрозумілим чином примудрилася під час однієї подачі вдарити себе ракеткою по голові й сильно заїхати по плечу Майку. Решту уроку я провела у задньому кутку корту, не ризикуючи виймати ракетку з-за спини. Незважаючи на перешкоду у вигляді моєї персони, Майк виявився непоганим тенісистом, самотужки здобувши перемогу у трьох сетах із чотирьох. Тому коли нарешті тренер свистком сповістив про закінчення уроку, я отримала незаслужену п’ятірку.

– Ну, – сказав він, коли ми залишали корт.

– Що ну?

– Ви з Калленом разом, так? – задерикувато запитав він. Нещодавня прихильність миттю розтанула як дим.

– Не пхай носа у чужі справи, Майку, – попередила я, про себе кленучи Джесику включно до сьомого коліна.

– Мені це не подобається, – пробурмотів Майк, наче й не він.

– Твоя думка нікого не цікавить, – відрізала я.

– Він дивиться так, ніби… хоче тебе з’їсти, – вів далі він, не звертаючи уваги на мої слова.

Зусиллям волі я подавила істеричний сміх, що збирався от-от голосно вибухнути, та маленьке капосне хихотіння зуміло злетіти з вуст. Майк витріщився на мене, я помахала рукою і змилася до роздягальні.

Я швидко перевдяглася, всередині все не просто співало – виводило арії. Суперечка з Майком одразу стерлася з пам’яті. Цікаво, Едвард чекатиме на мене, чи варто піти до машини? Що коли там сидітимуть його родичі? Мене накрила хвиля непідробного жаху. Каллени знають, що мені все відомо? Чи варто зізнаватися, що мені відомо, що вони знають, що мені відомо, чи ні?

На момент виходу зі спортзалу я твердо вирішила йти додому пішки, навіть не дивитись у бік стоянки. Та побоювання виявилися безпідставними. Едвард чекав на мене, граційно прихилившись до стіни. Обличчя, від якого перехоплювало подих, наразі було спокійним. Наблизившись до нього, я відчула особливе полегшення.

– Привіт! – видихнула я, широко всміхаючись.

– Привіт! – відповіла божественна усмішка. – Як фізкультура?

Моє обличчя ледь спохмурніло.

– Чудово, – збрехала я.

– Невже? – засумнівався він. Перебіг очима на щось за моїм плечем, примружився. Я подивилася назад, щоб побачити Майкову спину. Він чимчикував оддалік.

– Що таке? – наполягла я.

Едвардові очі ковзнули назад на мене, не втративши напруженого виразу.

– Ньютон починає мене діставати.

– Тільки не кажи, що знову підслуховував! – запанікувала я. Гарний гумор випарувався миттєво, як і з’явився.

– Як голова? – невинно поцікавився він.

– Ти неможливий! – розвернулась я і попростувала у напрямку стоянки, хоча на той момент не виключала, що додому йтиму пішки.

Він легко мене наздогнав.

– Це ти згадала, що я ніколи не бачив тебе на фізкультурі. Мені стало цікаво.

Не схоже, щоб він розкаювався у скоєному; я проігнорувала його.

До авта ми йшли мовчки. З мого боку мовчання пашіло люттю і збентеженням. Довелося зупинитися за кілька кроків від машини – її оточував натовп учнів, самих хлопців. Потім я зрозуміла, що вони стовбичили не навколо «вольво». Насправді центром живого кола, яке, безперечно, мордувала пристрасна заздрість, була червона, з відкидним верхом автівка Розалії. Жоден із хлопців не відірвав очей від об’єкта захоплення, коли Едвард прослизнув між ними, щоб відчинити двері. Я похапцем впала на пасажирське сидіння. Звісно, ніхто не помітив мене.

– Претензійно, – пробурмотів він.

– Що за марка? – запитала я.

– М3.

– Я не передплачую «За кермом». Скажи по-людськи.

– BMW, – він закотив очі, намагаючись здати назад, не переїхавши автолюбителів.

Я кивнула. Чула-чула про таку тачку.

– Ти ще гніваєшся? – поцікавився він, обережно маневруючи до виїзду.

– Звичайно! Він зітхнув.

– Пробачиш мені, якщо я вибачуся?

– Можливо… коли ти щиро визнаєш свою неправоту. І пообіцяєш ніколи більше так не робити, – наполягла я.

Раптом його очі пронирливо зблиснули.

– А що коли я визнаю помилку й погоджуся поїхати на твоїй машині у суботу? – вирішив він остаточно мене нокаутувати.

Я подумала та дійшла висновку, що кращої пропозиції годі й чекати.

– Згода, – відповіла я.

– В такому разі вибач, будь ласка, за те, що засмутив тебе, – довгу-довгу хвилину його очі палали щирим розкаянням, згубно впливаючи на моє серцебиття, тоді набули грайливого виразу. – В суботу рано-вранці я буду на твоєму порозі, як вірний васал.

– Угу, Чарлі помітить незрозуміле «вольво» біля двору, і мені не відкрутитися від пояснень.

Едвард поблажливо посміхнувся.

– Я не збираюся приїжджати на машині.

– Як… Він не дав договорити.

– Не хвилюйся. Я буду на місці й обіцяю – жодного авта на вашій під’їзній доріжці.

Що ж, хай так. У мене є нагальніше запитання.

– Зараз уже потім? – багатозначно поцікавилась я. Він насупився.

– Я гадав, що потім – це потім.

Я чекала; на його обличчі застиг увічливий вираз.

Едвард зупинив машину. Я здивовано підвела очі – звичайно, ми під’їхали до будинку Чарлі й припаркувалися за пікапом. Наші поїздки були б ідеальними, якби я хотіла тільки чимшвидше дістатися на місце. Коли я поглянула на Едварда, він пильно дивився на мене оцінювальним поглядом.

– Ти досі хочеш знати, чому не можеш подивитися, як я полюю? – він говорив сумним голосом, та мені здалося, що у глибині очей причаїлися жартівливі бісики.

– Ну, – прояснила я ситуацію, – мене більше зацікавила твоя реакція.

– Я налякав тебе? – він точно був налаштований на жартівливий лад.

– Ні, – збрехала я. Він не купився.

– Вибач, що налякав тебе, – наполіг він із легкою напівусмішкою, потім усі ознаки піддражнювання зникли. – Сама думка про те, що ти будеш там… коли ми полюватимемо… – зціпив він зуби.

– Це так небезпечно?

– Надзвичайно, – відповів він, не розслабляючи щелеп.

– Тому що…?

Він глибоко вдихнув і втупив погляд скрізь лобову шибку на череду густих хмар, що, здавалося, просто фізично тиснули на землю.

– Коли ми полюємо, – неохоче, повільно почав Едвард, – то повністю підкоряємося інстинктам. Мозок майже не керує нашими діями. Нюх особливо загострений. Якщо ти опинишся поблизу, коли я втрачу над собою контроль… – він похитав головою, не відриваючи похмурого погляду від важких хмар.

Я жорстко тримала своє обличчя, очікуючи, що Едвард швидко стрельне очима, щоб оцінити першу мимовільну реакцію. Вираз не зрадив мене.

Наші погляди перехрестилися, тиша затягнулася і… змінилася. Електричні розряди, які я відчула на біології, насичували повітря, поки Едвард безвідривно пронизував мої очі своїми. Лише коли голова пішла обертом, я зрозуміла, що не дихаю. Я сп’яніло хопила ротом ковток повітря, порушуючи тишу, а Едвард заплющив очі.

– Белло, гадаю, тобі час додому, – тихий голос прозвучав різкувато, погляд повернувся до хмар.

Я відчинила двері – арктичний протяг, що ввірвався до машини, допоміг прочистити думки. Побоюючись, що перечеплюся у запамороченому стані, я обережно вийшла з авта і зачинила двері, не озираючись. Шипіння, з яким опускається автоматичне вікно, змусило мене обернутися.

– Агов, Белло? – покликав Едвард спокійнішим голосом, нахилившись до відчиненого вікна зі слабкою посмішкою на губах.

– Так?

– Завтра – моя черга.

– Черга на що? Він ширше посміхнувся, зблиснувши білосніжними зубами.

– Ставити запитання.

І поїхав – машина різко набрала швидкість і зникла за рогом, перш ніж я встигла зібратися з думками. Йдучи до будинку, я всміхалася. Ясніше ясного, Едвард планує зустрітися зі мною завтра, а можливо, й не тільки.

Тої ночі Едвард, як завжди, грав першу скрипку в моїх снах. Одначе тональність марень змінилася. Вони розтривожили мене розрядами, що електризували повітря у другій половині дня. Уві сні я без кінця крутилася і переверталася, часто прокидаючись. Тільки рано-вранці зрештою виснажено провалилася у темряву без сновидінь.

Прокинувшись, я почувала втому й нетерплячку водночас. Вдягла коричневу водолазку з незмінними джинсами й зітхнула, уявивши маєчку на тоненьких бретельках та шорти. Сніданок не обманув очікувань – все було звично і тихо. Чарлі посмажив яєчню, я з’їла тарілочку каші. Цікаво, Чарлі не забув про суботу? Він відповів на невимовлене запитання, встаючи, щоб віднести тарілку до раковини.

– Щодо суботи… – почав він, ідучи на інший кінець кухні й вмикаючи кран.

Я улесливо підхопила.

– Так, тату.

– Не передумала їхати у Сієтл? – запитав він.

– Ні, не передумала, – скривилась я. Краще б він не починав тему, не довелося б дбайливо вигадувати напівбрехні.

Він вичавив миючий засіб на тарілку і розтер губкою.

– Ти точно впевнена, що не встигнеш повернутися до танців?

– Тату, я не піду на бал, – пильно поглянула я на нього.

– Хіба тебе ніхто не запросив? – поцікавився він, зосередившись на полосканні тарілки у спробі приховати стурбованість.

Я зробила крок подалі від мінного поля.

– Вибирають дівчата.

– А, – набурмосився він, витираючи тарілку.

Я йому співчувала. Напевно, нелегко бути батьком. Ти боїшся, що донька зустріне хлопця, який їй сподобається, але водночас маєш хвилюватися, коли цього не відбувається. Який жах, подумала я, здригнувшись, якби Чарлі бодай на мить запідозрив, кого конкретно я уподобала!

Тим часом Чарлі поїхав на роботу, помахавши рукою на прощання, а я пішла нагору почистити зуби і скласти книжки. Почувши, як рвонула з місця патрульна машина, я не витримала довше пари секунд і крадькома зиркнула у вікно. Срібляста машина була тут як тут, зупинившись на місці, де хвилину тому стояло авто Чарлі. Я підстрибом помчала сходами вниз і вилетіла за двері. Хотілося б знати, як довго триватиме чудернацька традиція. Якби моя воля, хай би так було завжди.

Едвард чекав у машині, втративши шанс побачити, як я грюкнула дверима, не потурбувавшись зачинити їх на нижній замок. Я пішла до «вольво», скромно повагавшись, перш ніж відчинити дверцята й залізти всередину. Едвард посміхався, нічим не стривожений, як завжди нестерпно прекрасний і досконалий.

– Доброго ранку! – привітався шовковий голос. – Як справи? Очі помандрували моїм обличчям, наче це запитання було чимось більшим за звичну формулу ввічливості.

– Дякую, добре.

Мені завжди добре, навіть краще ніж добре, коли я поруч із ним.

Уважний погляд затримався на колах під очима.

– Маєш стомлений вигляд.

– Не змогла заснути, – зізналась я, автоматично перекидаючи волосся на плече, щоб створити бодай видимість укриття.

– Я теж, – піддражнив мене Едвард, заводячи двигун. Я починаю звикати до тихого муркотіння. Впевнена, що ревіння пікапа налякає мене, коли знову доведеться сісти за кермо.

Я розсміялася.

– Думаю, ти правий. Здається, я спала хіба на хвильку довше за тебе.

– Б’юся об заклад, що так.

– Що ти робив минулої ночі? – запитала я. Він вишкірився.

– Жодного шансу. Сьогодні питання ставитиму я.

– Ой, я забула. Що ви волієте знати? – зморщила я лоба. Не уявляю, що, пов’язане зі мною, могло б зацікавити його.

– Який твій улюблений колір? – запитав він із похмурим виразом обличчя.

Я закотила очі.

– Він змінюється щодня.

– Який твій улюблений колір сьогодні? – серйозно перепитав він.

– Напевно, коричневий.

Як правило, я вдягаюся відповідно до настрою. Він фиркнув, нарешті розслабивши насуплену міну.

– Коричневий? – повторив скептично.

– Так. Коричневий – теплий колір. Я сумую за ним. Все, що має бути коричневим: стовбури дерев, каміння, бруд, – тут вкрите соковитою, в’язкою зеленню, – поскаржилась я.

Здається, маленька розгнівана тирада справила неабияке враження. Едвард замислився на хвильку, дивлячись мені прямо у вічі.

– Ти маєш рацію, – серйозно виголосив він. – Коричневий колір – теплий, – він потягнувся швидко, водночас наче вагаючись, і відкинув моє волосся з плеча на спину.

Тим часом ми приїхали до школи. Шукаючи, де припаркуватися, він обернувся до мене.

– Що у тебе зараз у плеєрі? – запитав він похмуро, ніби вимагав зізнатися у вбивстві.

Я пригадала, що там досі стоїть подарований Філом диск. Коли я сказала назву гурту, Едвард криво усміхнувся, в очах промайнув дивний вираз. Він відчинив відділення, розташоване під автомобільним CD-плеєром, витягнув один із приблизно тридцяти дисків, напханих у маленький ящичок, і віддав мені.

– Проміняєш Дебюссі на це? – запитально звів він брову. Такий самий диск. Я оглянула знайому обгортку, не підводячи очей.

Решта дня пройшла приблизно у тому ж дусі. І поки Едвард проводив мене на англійську, і коли ми зустрілися після іспанської, і протягом всього ланчу він безжально розпитував про кожну найневажливішу подробицю мого існування. Фільми, які я люблю і терпіти не можу, невелику кількість місць, де бувала, і безліч тих, котрі мрію відвідати, і книжки, книжки, ще раз книжки.

Складно пригадати, коли востаннє я так багато говорила. Частіше, ніж хотілося б, я почувалася ніяково, переконана, що навіюю на Едварда нудьгу. Та неймовірна зосередженість, написана на його обличчі, і нескінченний потік запитань підштовхували мене продовжувати. У переважній більшості запитання були легкими, лише кілька змусили почервоніти – хіба мені довго. Коли це траплялося, на мене висипалася додаткова купа запитань.

Наприклад, коли Едвард захотів дізнатися мій улюблений дорогоцінний камінь, я, не подумавши як слід, бовкнула «топаз». Він бомбардував запитаннями із такою швидкістю, наче я проходила один із психологічних тестів, у яких ти повинен відповідати перше, що спаде на думку. Не сумніваюся, він продовжив би рухатися вниз по списку в голові, яким керувався, якби не клятий рум’янець. Обличчя почервоніло, тому що донедавна моїм улюбленим каменем був гранат. Поїдаючи поглядом топазові очі, неможливо було не пригадати причину раптової зміни смаку. Природно, Едвард не заспокоївся, доки я не зізналася, чому зашарілася.

– Скажи мені, – зрештою наказав він потому, як умовляння виявилися безрезультатними – тільки тому, що я постійно дивилася куди завгодно, лише не на нього.

– Це колір твоїх очей сьогодні, – зітхнула я, здаючись, і втупилася у свої руки, що вертіли пасмо волосся. – Думаю, якби ти поставив аналогічне запитання за два тижні, я б сказала – онікс, – у мимовільній відвертості я видала більше інформації, ніж було слід, і розхвилювалася, що це спровокує незрозумілий напад гніву, який спалахував щоразу, коли я давала маху, чітко демонструючи, як обожнюю Едварда.

Але він замовк усього на мить.

– Які твої улюблені квіти? – випалив він.

Я полегшено зітхнула; сеанс психоаналізу продовжився. Біологія знову принесла ускладнення. Едвард не припиняв тестувати мене, аж доки до кімнати не зайшов містер Банер, тягнучи знайомий каркас. Коли вчитель підійшов до вимикача, я помітила, як Едвард відсунув стільця трохи далі. Не допомогло. Тільки-но у класі стало темно, з’явилися вчорашні електричні іскри та нестерпне бажання подолати простягненою рукою невелику відстань і торкнутися холодної шкіри.

Я схилилася над столом, опустивши підборіддя на складені руки, й міцно вп’ялася непомітними під столом пальцями у стільницю, відчайдушно борючись зі спокусою піддатися ірраціональному бажанню, що охопило мене. Не дивилася на нього, боялася, що коли наші погляди зустрінуться, це тільки нашкодить моєму самовладанню. Я чесно намагалася зосередитися на фільмі, та в кінці уроку не мала найменшої гадки, про що він. Як і минулого разу, я зітхнула з полегшенням, коли містер Банер увімкнув світло. Нарешті поглянула на Едварда – він дивився на мене, в очах читалися суперечливі думки.

Не кажучи ні слова, він підвівся і завмер на місці, чекаючи на мене. Як і вчора, ми мовчки попрямували до спортзалу. І, точнісінько як тоді, він без слів доторкнувся до мого обличчя – цього разу тильним боком холодної долоні, провівши від скроні до підборіддя, перш ніж розвернутися і піти.

Фізкультура промайнула швидко. Мені дісталася роль спостерігача у блискучому Майковому бадмінтон-шоу одного гравця. Сьогодні ми не розмовляли. Він відмовчувався, зауваживши мій відсутній погляд або досі гніваючись через учорашню сварку. У глибині душі мене мучила совість, та я не могла на цьому зосередитися.

Після дзвінка я, мало не падаючи, кинулась перевдягатися, розуміючи – що швидше я рухатимуся, то скоріше побачу Едварда. Напруження тільки посилювало мою незграбність, але зрештою я дісталася до дверей і відчула знайоме полегшення, побачивши Едварда на місці. На обличчі автоматично розцвіла усмішка від вуха до вуха. Він усміхнувся у відповідь, перш ніж перезапустити програму перехресного допиту.

Наразі запитання стали іншими, втім, не легшими. Він хотів знати, якщо я сумую за домом, то за чим конкретно, наполягаючи на описах невідомих речей. Ми просиділи перед будинком Чарлі не одну годину. Небо потемніло, раптовим потопом уперіщила злива.

Я намагалася змалювати словами речі, що не піддаються опису – наприклад, запах креозоту – гіркий, із гумовим присмаком, та все одно приємний; високий, різкий звук цвіркотіння цикад у липні; безплідну красу дерев із випаленим сонцем листям; обшир неба, що тягнеться, побіліле від спеки, від видно краю до виднокраю, вряди-годи перештрикнуте невисокими горами, вкритими камінням багряного кольору. Найважчим виявилося пояснити, чому все це таке прегарне для мене, довести право на існування краси, що не залежить від ріденької колючої рослинності, котра часто видається напівмертвою, – краси, таємниця якої криється у беззахисності простору, у мілких чашах долин між крутими пагорбами, у тому, як вони тримаються за сонце. Врешті-решт я помітила, що беззастережно використовую руки, намагаючись донести зміст своїх слів.

Неголосні навідні запитання допомагали розповіді линути вільно, а мені у тьмяному світлі бурі не ніяковіти через те, що говорю лише я. Зрештою, коли я закінчила описувати вічний гармидер рідної кімнати, Едвард замовк замість того, щоб підкинути наступне запитання.

– Ти закінчив? – полегшено поцікавилась я.

– Навіть не наблизився до кінця – але скоро повернеться додому твій батько.

– Чарлі! – раптом згадала я про його існування і зітхнула. Кинула оком на темне від дощу небо, та воно міцно зберігало свої секрети. – Уже пізно? – запитала я вголос, глянувши на годинник. Мене здивував час – Чарлі зараз саме їде додому.

– Сутінки, – пробурмотів Едвард, дивлячись на західну частину небокраю, вкриту зловісними темними хмарами. Він говорив замислено, наче його розум блукав далеко звідси. Я витріщилася на Едварда. Він утупив погляд у лобове скло, насправді нічого попереду не бачачи.

Я досі заглядалася на Едварда, коли він зненацька перевів погляд на мене.

– Для нас сутінки – найбезпечніша пора доби, – пояснив він, відповідаючи на невисловлене питання у моїх очах. – Найлегша. Та, по-своєму, і найсумніша… кінець іще одного дня, повернення ночі. Темрява передбачувана, ти не вважаєш? – сумно посміхнувся він.

– Я люблю ніч. Без темряви ми ніколи не побачили б зірок, – насупилась я. – Правда, тут їх нечасто побачиш.

Він розсміявся. Настрій різко підскочив угору.

– Чарлі приїде за кілька хвилин. Тому, якщо не хочеш розповідати йому, з ким проведеш суботу… – звів Едвард брову.

– Спасибі, але поки що ні, – я саме збирала книжки, відчуваючи, що тіло погано слухається, задерев’янівши від довгого сидіння. – Отже, завтра моя черга?

– Звісно, ні! – обурення робило його обличчя спокусливим. – Я казав тобі, що не закінчив, хіба ні?

– Що ще можна запитати?

– Завтра дізнаєшся, – він потягнувся через сидіння, щоб відчинити двері. Те, що він несподівано опинився так близько, змусило моє серце битися в шаленому темпі.

Едвардова рука завмерла на ручці.

– Погано, – прошепотів він.

– Що трапилось? – я здивовано побачила, як стиснулися його щелепи, в очах забриніла тривога.

Коротку мить він дивився на мене.

– Нове ускладнення, – похмуро сказав він. Відчинивши двері блискавичним порухом, він похапцем відсунувся від мене.

Крізь дощ мою увагу привернув спалах фар. Темне авто загальмувало біля узбіччя за пару метрів від нас.

– Чарлі уже на під’їзді, – попередив Едвард, пильно вдивляючись крізь стіну зливи в іншу машину.

Я, незважаючи на збентеження і цікавість, відразу вискочила надвір. Краплі голосно падали, стікаючи з куртки на землю.

Я намагалася роздивитися тінь на передньому сидінні автівки, проте мені заважала темрява. Я чітко бачила Едварда, осяяного світлом її фар; він дивився прямо вперед, сфокусувавши погляд на комусь чи чомусь, чого я не бачила. На його обличчі дивним чином поєдналися розчарування і виклик.

Потім він запустив двигун, шини завищали по мокрому тротуарові. Кілька секунд – і «вольво» зникло з очей.

– Белло, привіт! – покликав із водійського сидіння маленької чорної машини знайомий хрипкуватий голос.

– Джейкобе? – перепитала я, примружуючись від дощу. З-за повороту вилетіла патрульна автівка. Фари яскраво освітили всіх, хто сидів у машині переді мною.

Джейкоб уже вилазив, широко і радісно шкірячись. Помітно було навіть у темряві. На пасажирському сидінні влаштувався старший чоловік – кремезний, із обличчям, яке важко не запам’ятати. Воно опливало вниз, щоки досягали плечей, зморшки помережили червонувато-коричневу шкіру, як стару шкіряну куртку. Дивовижно знайомі очі, чорні, що здавалися одночасно молодими та древніми на широкому обличчі. Джейкобів батько, Біллі Блек. Я відразу впізнала його, хоча за понад п’ять років, що минули з часу останньої зустрічі, успішно забула його ім’я – не могла пригадати, хто це, коли Чарлі вперше згадав про нього, тільки-но я приїхала до Форкса. Біллі пильно дивився на мене, вивчаючи. Я невпевнено посміхнулася. Очі у нього були розширені, наче від шоку чи страху, ніздрі роздувалися. Посмішка сповзла з мого обличчя.

Нове ускладнення, як сказав Едвард.

Біллі продовжував напружено і сторожко витріщатися на мене. Я застогнала про себе. Невже Біллі так легко упізнав Едварда? Невже він вірить у химерні легенди, над якими насміхався його син?

Очі Біллі не залишали сумніву. Так, вірить.