Текст книги "Чужа гра"
Автор книги: Сергій Ухачевський
Жанр:
Боевики
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 22 страниц)
51
Максимів зустрічав Ірину вранці на вокзалі. У поїзді не виспалася. Ранковий Київ – холодний та непривітний.
– З поверненням у рідні пенати, – привітав Петро.
– Куди? – запитав, коли сіли в її «джип».
Ірина оглянула салон автомобіля, зиркнула на спідометр і задоволено кивнула.
– Додому, – сказала. – Ти хоч не влаштовував там оргій?
– Ні, якщо там прожив загалом три місяці, то добре. Постійно у відрядженнях. Тільки в Чорнополі був разів сорок.
– Допомагаєш Цигану балотуватися на мера? – вихопилося. – Розвели мексиканські серіали – батька знайшов, сестер-недоносків!
– Нічого, нехай витрачає гроші…
– Це говорить цілий міліцейський майор!
– Вже підполковник… Кіркуєв програє вибори, навіть коли у нього знайдеться мати. Витратить гроші і зробить добру справу, не допустивши до влади Кравченка…
Ірина подивилася у вікно. Сірі вулиці, на тротуарах – розлізлі залишки зимового сміття. На тролейбусних зупинках – натовпи. Жінки палять на ходу. На кожному розі – перекупки з нехитрим крамом. Це виглядало дико після затишного Лейпцигу із усталеним німецьким побутом.
– Мені страшно, Максимів. Не можу цього бачити… До мене приходили колишні працівники Андрія. Ті, що перейшли до Кірі, скаржаться, що поскорочував платню втричі.
– Це його право – хазяїн.
– Як він ним став! А ті, кого викинув на вулицю?!
– Життя… – зітхнув, погоджуючись, Максимів.
Ірина скоса оцінила його. Одягнений сучасно, гарна сорочка, стильна краватка, дорогі черевики. В Україні люди краще одягаються, ніж в Європі. Там середній клас ходить у джинсах, простеньких піджаках і не женеться за модою.
Навряд чи зарплата Максиміва дозволила б так одягатися…
– Як у тебе справи? – поцікавилася. – Виглядаєш добре. Мабуть, маєш жінку, що дбає про тебе.
– З жінками складно, – зізнався Максимів, – не люблять ментів… Допомагаю друзям-бізнесменам, з того маю копійку.
– Ось і ти став корумпованим, – зітхнула Ірина.
– Прожити в столиці на сто баксів, витрачаючи гроші на пальне, комунальні послуги, складно…. За цей рік ми з нашим відділом розгромили два потужних угруповання, вибили у них з-під ніг фінансову базу… Маю матеріалів на «гремлінів» стільки, що у Штатах їх посадили б років на п'ятсот! На жаль, нам не дають працювати. Все пов’язано, куплено і продано. Матеріали, які передали в прокуратуру, там і лежать, авторитети на свободі, хоча живуть, озираючись, – він заводив себе, наче хотів виправдатися перед Іриною.
– Що у справі Андрія?
– Кілерів знайшли. Мертвих. Люди Сліпого. Третій переховується в Угорщині. А там місцева поліція під Мойшею…
– Мене це не втішає.
– Знаєш, що Сліпого вбив Кіркуєв?
– Всі вважали, що той працював на нього, – здивувалася.
– Така бандитська дружба.
– А що з Вербним? Він у розшуку, чи знято звинувачення?
– Підтримуєш з ним стосунки?
– Ми дружимо.
– Чому ти постійно знаходиш таких друзів?!
– Аналогічне питання чую від нього щодо тебе.
Максимів помовчав, на Севастопольській площі повернув на Червонозоряний проспект. Ірина сказала:
– Ще не перейменували! Після Німеччини все це нагадує відсталу совдепію: назви, люди з візочками, сірість…
– Влаштуй мені зустріч з Князем… До речі, Гаркавий продовжив випуск «Руської», і марка з портретом Вербного до цього часу в продажу.
– Андрій мав у цьому бізнесі частку, може мені щось перепаде?
– Гаркавий мало не цілується з «гремлінами», і вони мають долі у підприємстві. Тобі краще туди не пхатися… То я зможу поговорити з Князем?
– У нього не виникне проблем?
– Коли Швець опиниться в парламенті, ми маємо роздерти його заступника Нарочицького. Він – людина ФСБ. Росія поступово, але невпинно завойовує позиції в Україні, не політичним, а бізнесовим шляхом: приватизація, СП… Об’єднувати «братні» народи нема потреби, ми знову під Московією. Вони вливають в Україну свою кров – нафту і поступово випивають нашу.
– Але до чого тут Князь?
– Його з Ангелом можна протиставити цій експансії…
– Використати і викинути як Андрія, Сліпого?!
Ірина зрозуміла більше, ніж треба. Максимів відмовчався.
Невдовзі були вдома. Підполковник залишив її одну, віддавши ключі від машини і квартири. Ірина оглянула хату – чисто, не чути запаху курива, немає пляшок, пилу на меблях, ліжко застелене чистою постіллю. Не вірилося, що тут жив чоловік. Втім, хто знає, що вона застала б, коли не попередила б про свій приїзд. Може, тільки вчора виніс з хати кілька мішків пляшок?
Після поїзда – ванна, потім – дзвінки до Ольги та Інни. Подруги зраділи її поверненню і напросилися в гості, а потім – піти в ресторан, щоб до ранку пити текілу і танцювати з незнайомими чоловіками. Наступний дзвінок – до Оленки. Домовилися про зустріч.
До приходу дівчат було вдосталь часу. Але коли заходилася готувати вечерю, побачила, що на кухні завелися таргани.
Переборюючи огиду, побігла на ринок за трунком, купила кілька видів. Повернулася додому, але одразу братися за роботу не хотілося; присіла на край ліжка. На стелажі – весільний відеофільм… З важким серцем увімкнула магнітофон – з касетної щілини виповз тарган, і, ворушачи вусами, зацікавлено глянув на неї, вивчаючи, що це за створіння опинилося в його квартирі. Дівчина прибила його капцем. Зателефонувала до Максиміва:
– Ти мені віддячив! Валіків розвів!
– Кого?! – не второпав Петро.
– Валіків вусатих таких, маленьких і підленьких, вони усюди!
– Маю зараз нараду… Знаю, вони там є, страх втратили, скільки воював, нічого не допомагає…
– Сьогодні я починаю війну!
Коли прийшли подруги, Ірина давала лад на кухні, ганяючи знахабнілих квартирантів. Ольга з Інною вирішили їй допомогти і запропонували для початку потруїти їх, а через кілька днів розпочати ремонт. Обидві подруги мали досвід у боротьбі з вусатими окупантами.
Ольга з Інною майже не змінилися. Веселі, жартівливі, але кожна зі своїми проблемами. Жінка Османа на Кіпрі була вагітною. Тому між Інною і її коханцем пробігла велика чорна кішка, хоч він божився, що нічого з дружиною не мав. Інна мстиво вирішила вибити у нього з-під ніг фінансову базу, завалювала роботу, потай відкрила в Німеччині свою фірму і перекачала на її рахунок близько двохсот тисяч доларів. Відмовлялася з ним спати і не пускала на поріг квартири. Осман з горя запив як останній пияк, і це ще гірше позначилося на справах фірми.
Батько Ольги розлучився з матір’ю і жив зі своєю референткою. Став менше доньці давати грошей. Ольга до життя була не пристосованою, але якось викручувалася і щомісяця бувала в Ангела.
Усе це Ірина почула від подруг; у присутності Оленки порадила дівчатам нічого не розповідати. Особливо – про стосунки Ольги з Юрком.
Про вовка помовка – Оленка на поріг. Вона змінилася. Це вже було не провінційне дівча, що приїхало до Київа. Обтерлася, дещо збабіла, відгодувала сідниці, але це їй личило. В очах – упевненість. Одяг – з дорогих магазинів.
Невдовзі вони сиділи в ресторані. Оленка почувалася винною і водночас вдячною подрузі, адже завдячуючи їй опинилася в столиці. До того ж Ірина знала про стосунки зі Шлапаком. Коли Ольга з Інною вийшли в туалет, Оленка раптом зізналася:
– Я багато віддала б, щоб залишитися з Романом… Валік почав мене бити… Щастя, що не живе в Києві…
– А раніше не бив?
– Був жорсткий у ліжку… Він прагне дедалі більшої гостроти відчуттів… Не знаю, що далі робити. Я почала боятися його приїздів!
Поверталися дівчата, п’яно заточуючись, й Ірина сказала:
– Поговоримо іншим разом, коли будемо вдвох.
… Після дискотеки поїхали до Ольги додому, в її розкішну квартиру в старому будинку, з високими стелями і величезною залою. Проте активності подругам вистачило не надовго, вони так і поснули у м’яких кріслах.
Уранці, коли розходилися з важкими головами, Ірина попросила дозволу в Ольги пожити у неї кілька днів, поки не подохнуть таргани.
В обід зателефонував Максимів:
– Хочеш бути дотичною до падіння Кіркуєва? Я підготував матеріали про його минуле, треба розповсюдити. Чубатий погоджується, прийшовши до влади, бути вдячним…
– Скільки?
– Три тисячі доларів.
– Дам. Але й ти мені зроби послугу. Про це не по телефону. Приїжджай до Ольги і прихопи пива.
… Коли пішов Максимів, повернулася Ольга. Їй було погано після вчорашнього. Випила кілька чарочок коньяку і хотіла лягти спати, але Ірина зачепила болючу струну – Ангел.
– Треба поїхати з тобою до нього, є розмова.
– Коли б ти знала, як це складно і скільки це коштує!
– Мені потрібна ця зустріч, і я готова заплатити.
– Хіба що через тиждень, я маю домовитися з його начальством.
У ванній кімнаті плюскотіла вода. Над кухонним столом – тьмяне світло, на столі – канапки, почата пляшка коньяку. Шумів чайник на плиті, стало затишно, сірий весняний Всесвіт за вікном перестав існувати. Хміль розслабив і загострив сприйняття навколишнього.
– Ти давно не була з чоловіком? – запитала Ольга і зняла резинку, що тримала її неслухняне руде волосся із золотавинкою у хвості. Покрутила головою, розтріпуючи. – А я – з жінкою…
– Ти гарна.
Ірина провела рукою по волоссю Ольги, та лизнула її зап'ястя. Гостя відсмикнула руку, здригнулась від холоду, що пробіг спиною.
– Неприємно?
– Навпаки, якось аж… не знаю, – здвигнула плечима.
В очах Ольги спалахнули бісики, очі Ірини хижо звузилися.
– Як ти себе вдовольняєш? – запитала Ольга, ніжно провівши кінчиками нігтів по долоні Ірини.
Знову відсмикнула руку і потерла місце дотику подруги, наче стираючи приємні відчуття.
– Мені було не до того… Так більше не роби, я баба затуркана, з німецької провінції, але – суцільна ерогенна зона.
– Хочеш спробувати, як це – з жінкою?
– Боюся, що сподобається. Ти гарна, а в мене після пологів – животик, груди обвисли. Не уявляю, як на пляж вийду.
Ольга підсунулася ближче, провела рукою по обличчю подруги, та проковтнула хтиву грудку, що застрягла в горлі, і гарячою щокою притулилася до руки подруги.
– Тіло не головне, – прошепотіла Ольга. – Головне людина, яка з тобою.
Ірина обняла подругу за шию і пристрасним поцілунком припала до її уст. Ольга відповіла на поцілунок. Все довколишнє перестало нагадувати про реалії, хотілося бути безтурботною і божевільною. Ірина давно не знала поцілунків, не відчувала солодких пестощів губ на шиї, грудях, і відчуття ці загострювалися усвідомленням табу, яке мораль наклала на жіночу любов.
… Вони лежали на величезному ліжку з розбурханою постіллю, віддихувалися, хмільними очима дивилися у стелю і курили на двох одну сигарету. Тютюновий дим забивав памороки і трішки подовжував відчуття затихаючих конвульсій оргазму.
– Ніколи й гадки не мала, що це так приємно, – зізналася Ірина. – Коли ходила вагітною з Наталочкою, постійно снилося, що я кохаюся з жінкою. Але не уявляла, що зможу зважитися.
– Не думай про умовності. Ми разом, бо нам подобається, ми потрібні одна одній. Я також не гадала, що ти опинишся в моєму ліжку. Хоча… Іноді про тебе думала.
– Думки матеріалізуються. А я, мабуть, після Андрія не зможу бути з чоловіками. Не тягне ні до кого.
– Коли мій тато пішов до Наташі, мені теж довго нічого не хотілося.
–… Я вирішила прокрутити кілька операцій, заробимо грошей. Треба притягнути Інну, у неї готова фірма. Ключова фігура – твій татусь, його зв’язки і можливості.
Наступного дня Ірина зустрічалася з Гаркавим. Схуд. Напередодні виборів з’їв собі нервів більше, ніж під час партійної афери Кірцуна. Біля нього схудла й Саша.
Коли сіли обідати, запропонував випити за спокій душі Андрія і батька:
– Если бы не эти подонки, мы с ними были бы на коне!
Ірина після позавчорашнього не могла дивитися на спиртне.
– Мене цікавить ось що, – промовила. – Андрій мав частку у «Руській»… Я хочу її отримати.
Гаркавий помовчав, стис вилиці:
– К сожалению, мы перерегистрировали фирму – изменились учредители…
– А що зі старою фірмою, там залишилися гроші?
– Ими перекрыли убытки от пожара.
– Шкода, – опустила голову. – Сподівалася на вас.
Саша благально подивилася на чоловіка. Він танув під її поглядом:
– «Гремлины» нас кинули, – переписали доли Андрея, Князя и Ангела на себя.
– А як закони?!
– Закон один – деньги. Они сумели даже продать ферму и цехи Калача, не имея к ним отношения…
– Мені потрібні координати Краснова і Паші…
Увечері телефонувала до Московського і поскаржилася, як вчинили з нею «гремліни». На що той сказав:
– Сьогодні переговорю з Мойшею, можливо, вирішить питання… Але тебе навряд чи допустять до «лівої» кухні, де реальні бабки. Якщо навіть отримаєш блокуючий пакет акцій.
– Було б добре.
– Переможці бувають милостиві.
– Дякую. Буду в Москві, можна зайти в гості?
– Звичайно. Пам’ять про Андрія для мене – свята.
Потім зателефонувала до Краснова. Коли назвалася, розм’як, запитав про здоров’я, добрим словом пригадав покійних чоловіка та батька, запитав, чим може допомогти.
– Ви, мабуть, пам'ятаєте мого братика Василька, зараз лікується в Німеччині, треба робити складну операцію, що коштує не менше півмільйона доларів…
– Що це за операція? – здивувався.
– Пересадка кісткового мозку. Все Чорнобиль…
– Це великі гроші… Можу внести свою частку.
– Хочу самостійно заробити. Є ідея. Можна до вас під'їду?
– Якщо це серйозно… Буду радий бачити.
Ірина, поклавши трубку, задоволено посміхнулася.
Продовжувала мешкати в Ольги і не хотіла повертатися на Либідську. Подобалося спати з подругою, відчувати її тіло, піддаватися пестощам, прокидатися вранці на величезному ліжку, дивитися у високу стелю і чутися щасливою.
Тільки скучала за Наталочкою, щодня телефонувала до свекрухи і розпитувала, як донька. Та раділа, що має на старість років потіху, не спускала її з рук і говорила невістці, якщо є справи, нехай завершує. Але до завершення було дуже далеко…
Якось приїхав Максимів. Був п'яний – перебрав зайвого на чиємусь дні народження і повідомив:
– Ми з Князя зняли звинувачення, нехай приїздить, будемо працювати. Одній тобі не справитися, а я постійно у відрядженнях…
– Я не збираюся ні з ким конфліктувати.
– А доведеться. Треба, щоб поряд був хтось надійний.
52
Останній гвіздок у кар'єру Кіркуєва як міського голови забила листівка «Брехня без меж» з його реальною біографією: в якому «дитячому будинку» виховувався, про циганське життя, відсутність освіти, зв'язки з кримінальним світом, а також про брудні технології, застосовані в передвиборній компанії. Листівку батько взяв у пошті.
Валентин, побачивши її, мало не завив у небо, почав істерично штовхати стільці, перекинув стіл, зірвав штори з вікон і закричав: «Хто це зробив»?! Вискочив на вулицю, сів у машину і помчав до офісу.
Петро Микитович підняв листівку, перечитав і, спираючись на ціпок, сів… Валентин ні разу не назвав його татом, розмовляв грубо і виключно російською. Напевне, написане – правда. На старість дав себе втягнути в аферу. Рідний син виявився чужою людиною. Частину вини за це батько відчував на собі.
Не вистачало повітря, стало важко дихати, звівся, щоб відчинити кватирку, заточився й упав…
Кіря пригнався на роботу, кинувся з матюками на охорону, секретарок. Потім повернувся до биків, які вели виборчі справи, і сказав, що звільнить усіх за те, що не відстежили, хто розносив листівки. Хоча кожної ночі вулицями курсували патрулі, перепиняли підозрілі машини і перевіряли вміст багажників.
Зрозуміло, що чорнопільці тепер не проголосують за Кіркуєва.
Враз телефон – Нарочицький з наказом зайти до нього обговорити ситуацію.
Володя змінився… Став серйозним, майже непитущим, з роллю справлявся відмінно. Говорив винятково українською зі смачним галицьким акцентом. Іноді здавалося, наче вірить у те, що говорить: про месіанську роль українського народу, патріотизм і справедливість, що мають запанувати в державі.
Але коли за Валентином зачинилися двері – заверещав:
– Ты хорошо шел, мы могли купить выборы, отпечатать дополнительные бюллетени! Кто это сделал?!
– Может, рискнем, пойдем дальше?
– Нет! Надо пхать Кравченко.
– Но я потерял столько денег!
– Будешь делать, что приказано! Организуешь пресс-конференцию, скажешь, что снимаешь свою кандидатуру в пользу Кравченко, обвинишь в грязных технологиях Чубатого!
– Как я не хотел впутываться в эти выборы!
– Не панікуй, – насупив брови Нарочицький. – Пока все идет как надо. Главное, чтобы не прошел Чубатый и плавно прошел УПЭВ!
– Все равно найду сук, состряпавших эти листовки!
– После боя кулаками не машут. Ты проиграл. До побачення.
Валентин вийшов і в коридорі зіткнувся з Максимівим.
– Треба поговорити, зачекай на вулиці, – підморгнув той.
– Пошел вон! – розвернувся, щоб іти далі.
– Ти не став мером, щоб гавкати! Кажу, зачекай!
Валентин знехотя кивнув. Перше весняне сонце заховалося за хмари; довколишнє стало непривітно сірим.
… Це фіаско. Його скидали з рахунку. Він – ніхто. За рік, відколи став на місце Анджея, вдалося заробити близько п'ятдесяти тисяч доларів – такі гроші він мав, коли був бригадиром… Поміняв шило на швайку. Ще й на вибори витратився… Що далі?! Доводилося утримувати тридцять бойовиків; хотів їх розпустити, але Сєнцов вимагає, аби поки що залишив… Ще й батько, – вусатий націоналіст – виліз на голову! Треба відсилати його назад. Дати на місяць сто доларів, хай живуть. «Ні, двісті, – вирішив, – Оленці треба одяг на літо, Надійці»… Несподівано серце розтопилося, коли пригадав Кицю.
Нарешті вийшов Максимів. Відійшли у бік.
– Даремно вліз у ці вибори. Знаєш, хто тебе здав?.. Твій друг Нарочицький. Він на зв’язку в СБУ! – зареготав. – Але я тобі нічого не казав!
– Брешеш!
– Пес бреше! їм треба пропхати Кравченка! Це й дурню зрозуміло!
– Не вірю!
– Це твоя справа. Коли б я керував УБОЗом, ти би давно сів в ІТУ і вийшов би тільки після виборів!… І ще таке: якщо завтра своїх виродків з Нагірної не забереш, їх заарештують за наводкою СБУ. А вони мовчати не будуть. Їх теж здав Нарочицький! Тому думай, що для тебе краще.
Валентин залишився один. Його обставили червоними прапорцями. Не вірилося, що Нарочицький – сука. Хоча було схоже на те. Рішуче зателефонував у Нагірну:
– Миша, оставляйте все как есть, и – домой, я провалил выборы!
Наступний дзвінок зробив до секретарки і наказав зібрати прес-конференцію. На ній виступив з промовою:
– Я чесно проводив виборчу кампанію, але пан Кравченко ніяк не вгамується! Спонсорований червоними недобитками та білоруським бацькою, застосував усі методи брудних технологій. Це – зомбування населення нічними закликами у мегафон, щоб голосували за нього. Це – листівки, які поливали мене брудом… Я знімаю свою кандидатуру і закликаю, щоб ви віддали голоси за Чубатого…
До Кіркуєва підбігла секретарка, щось прошепотіла на вухо. Валентин зблід, рішуче звівся і вибіг із зали. На полохливі запитання журналістів, що сталося, секретарка пояснила:
– У батька Валентина Петровича інсульт…
Валентин кинувся в лікарню. Батько був непритомним. Сів біля нього дивився на ще живу плоть, яку поступово покидало життя. Валентин відправив на той світ немало людей, та їхня смерть не мала жодного значення. Та раптом на смертній постелі тіло людини, що дала йому життя, що за останні місяці створила сімейний затишок у його помешканні…
Він згорав, як свічка. І винен у цьому, за словами Максиміва, Нарочицький… Жереб кинуто.
Час спливав. Валентин зиркав на годинника, і з жахом помічав, що замість п’яти хвилин, як здавалося, минало півгодини. Сидів біля батька, опустивши голову, думав важку думу. Та листівка добила його… Хотів татові сказати кілька добрих слів, поскаржитися на своє дурне життя, на постійний страх, на безглузде становище, в якому опинився. Але слів не було. Нічого не було, лише густий вечір за вікном, розмірений хід годинника і він – наодинці зі смертю.
Але враз:
– Тату-тату, – вперше звернувся до батька як належить, – чому тебе не було поруч, коли мати вигнала мене на вулицю? Коли мене судили? Ти з'явився надто пізно, але дав відчути себе хоч у чомусь повноцінною людиною. Тепер маю сестричок, Оленку… Ти ще потанцюєш на нашому весіллі…
Валентин довго щось говорив, а батько смиренно лежав з посмішкою під сивими вусами… Опівночі реанімаційна бригада констатувала смерть від крововиливу у мозок.
Кіркуєв вибіг з палати. Був переконаний, що листівки, які вбили старого, – справа рук Нарочицького: «Ці запроданці доконали батька. Першим отримає кулю Володька. Дуже небезпечно бути заступником Швеця»…
Йдучи, зателефонував до секретарки і попросив організувати похорон батька:
– Я в дорозі на Київ, треба в Чорнопіль перевезти сестер. Скажеш пацанам, щоб завтра поздирали в місті всі ті листівки!
До Нарочицького зайшов запросто, подзвонивши з під'їзду, сказав, що є важлива справа.
– Ти що сьогодні наговорив?! – заверещав той.
– Не гарячкуй. Я накопав компру на Чубатого. Можемо зірвати вибори, а на перевибори пропхаємо свою людину.
– Що ти накопав?
– Не по телефону. Виходь, десь вип'ємо кави.
– Ніч на вулиці, я після дванадцятої не виходжу.
– Бабая боїшся? – зареготав. – Як хочеш. Зараз виїжджаю на Київ. Батько з інсультом, треба сестер привезти.
– Гаразд, заходь.
Увійшовши в квартиру, Валентин пострілом звалив Нарочицького – так, як той і навчав: «не дати співрозмовнику часу насторожитися, стріляти тільки в голову і тільки раз. Бажано використовувати «Макаров» з глушником, у нього куля тупа, важка, розбиває череп на друзки, виходячи потилицею».
Швиденько оглянув кімнати, чи немає сторонніх, чи не вмонтовано камер стеження, зазирнув у шафи, під ліжка, зімітував пограбування, зв'язав покійному руки та ноги, припік праскою живіт і вислизнув з квартири.
Через п'ять годин був у Києві. Таке-сяке алібі мав. Вирішив поїхати до Оленки. Хотілося виплеснути комусь свій біль, потім пригорнутися і заснути, наче й не було цього дня.
Відчинивши двері, побачив чоловічу куртку на вішаку… У вітальні – стіл з недоїдками, порожніми пляшками з-під коньяку. У спальні на ліжку – Оленка зі Шлапаком. Валентин враз осатанів, накинувся на дівчину і почав бити сонну. Вона заверещала, прокинувся Шлапак і, блимаючи голими сідницями, як заєць вискочив у коридор. Валентин облишив Олену, кинувся за ним, кілька разів вистрілив услід, але той голяка встиг вибігти з квартири.
З перекошеним від люті обличчям повернувся в спальню і кинувся до Оленки. Та істерично плакала, загорнувшись у покривало, і перелякано дивилася на Валентина. Він навів дуло пістолета на неї і вистрілив… у стіну, ще раз, і знову у стіну, так – усі п'ять куль, що залишалися в обоймі. Гільзи, падаючи на підлогу, весело дзеленчали, отже – щоразу думала Олена – ще жива. Вона зіщулилася, намагаючись втиснутися у стінку, і секунди перед наступним пострілом здавалися вічністю.
Востаннє Валентин клацнув курком в холосту, підійшов до дівчини, порожніми очима дивлячись на неї, різко стягнув покривало, під Оленкою було мокро. Бридливо скривився, накинув ковдру їй на голову і вийшов з дому. Вже на вулиці подумав, що таки слід було її замочити.
Вдихнув на повні груди повітря, жбурнув пістолет у сміттєзбірник. Сіріло. Місто прокидалося. У вікнах будинків спалахувало світло. Люди жили своїми клопотами. Сонні сусіди, позіхаючи, почали виводити собак. Поряд міг бути голий Шлапак. Валентин сів на лаву під під'їздом, закурив. Зрада людини, яку вважав другом, виявилася болючою. Між ними не було кохання у класичному розумінні, просто Оленка розуміла його, допомагала в роботі. У неї можна було знайти відраду, затишок, вдовольнити збочені бажання… Невже це має скінчитися?! Валентин хотів повернутися, але… Треба їхати до сестер.
Прийшовши до дівчат, розцілував, посадив перед собою і сказав:
– Від сьогодні я старший в сім'ї. Батько помер.
Вийшов на кухню. Налив склянку коньяку й одним духом влив у себе. На кухні було по-домашньому затишно, хотілося плюнути на все і оселитися тут з дівчатками, щоб жити у мирі та злагоді.
Алкоголь на голодний шлунок приглушував сприйняття довколишнього до абсолютної тупості. На кухню зайшли дівчата і кинулися до нього. Обнімали, плакали у брата на плечі.
– Нічого, проживемо. Смерть – лише мить між життям та вічністю. Я знаю, що кажу. Може, тато десь поряд, бачить, що ми разом і тішиться з того.
– Чому він помер?! – не хотіла вірити Надійка. – А обіцяв, що мене на ноги поставить, і ми з ним будемо бігати на зарядку!
– Ми будемо з тобою бігати, – пообіцяв Валентин. – Зроблю все, щоб ти стала на ноги. Гроші маю. Захочете, – переїдемо до Чорнополя, – пригорнув сестер до себе.
Валентин знову налив собі коньяку. Оленка попросила й собі. Скоса зиркнув на її сформовану фігуру, миле личко, довге русяве волосся, плеснув на дно і сказав:
– Якщо дізнаюся, що ти волочишся з різними покидьками, – розчленую. Наркомани, металісти, бандити – під забороною. Пиво, цигарки – теж! Іноді можна випити шампанського, або зі мною трішки коньяку.
– Я й не п’ю! Не мала часу на такі дурниці.
– А я вип’ю, і посплю. Увечері маємо бути в Чорнополі. Минула доба випробовувала мене на міцність…