Текст книги "Чужа гра"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 22 страниц)

39

Москву Андрій не любив, особливо під час відлиги, коли у цьому Вавилоні починав танути сніг, виявляючи напоказ сміття – від бананових шкуринок до собачих фекалій. Усе це, розмокаючи, парувало, разом з автомобільними газами створювало весняний аромат. Народ почав грипувати.

Андрій дивився з вікна п’ятнадцятого поверху готелю на метушливий натовп, який вирував біля метро, годі було простежити за кимось одним. Мурашки. Поряд на базарчику йшла жвава торгівля продуктами, побутовим крамом, куривом, з-під поли – горілкою, наркотиками.

Тесть вранці зірвався і побіг на зарядку. Повернувся, сопучи як паротяг, і довго відхекувався. Потім через силу відтиснувся від підлоги десять разів і, крекчучи, став качати прес. Андрієві не вірилося, що й він колись стане таким незграбою.

– Угробите ви себе цією зарядкою. Біг – спорт для коней. Старість має бути розважливою.

– Не уявляєш, як хочеться побути молодим!

–… Файні були вчора дівки, правда?

– Такого, певно, ще не було, щоб тесть та зять з курвами… Ось що робить з хлопами горілка…

– Закінчуйте накачувати м’язи, – зиркнув на годинника. – Сталлоне не станете; сьогодні важливо, щоб працювала голова.

У нас переговори з Красновим та Пашею. А ще може приплестися Чингізхан – Сєнцов, він мене чомусь дратує.

Невдовзі зателефонував Паша і сказав, що зможе зустрітися з ними тільки вранці.

Ось що розповів при зустрічі за сніданком:

– У нас зараз немає ні сил, ні бабок на Нагірну.

– Скільки треба? – запитав Гуцул.

– Не менше двадцяти мільйонів доларів на перший етап.

– У Краснова немає грошей? – не повірив Андрій.

– Його відлучили від цицьки, і, щоб міцніше закріпитися в бізнесі, скупив пів-Сибіру. Починати справу в Україні, коли у нас проблеми, – ризиково. Радить закріпитися спочатку там політично, на це гроші дасть, а потім буде й Нагірна.

– Якщо Мойша зачепиться в регіоні, – то через два роки захопить найважливіші позиції, – зауважив Андрій.

– Без Сліпого йому буде складно…

– Бондар через місяць буде на ногах.

– Треба добивати, поки в лікарні.

– Його охороняють менти, – розвів руками Андрій. – Валентин недопрацював. Зате Шарик тіснить його людей по Києву.

– Що ж буде з Нагірною? – намагався зрозуміти Гуцул. – Ми змогли б зібрати по Україні потрібну суму…

– У вас на носі вибори! – посміхнувся Паша. – Краще не поспішати. Поговоріть з Красновим. Він зацікавлений в українському ринку.

– Гаразд, – кивнув Анджей. – А чому Сєнцов не з’являється? Перестала цікавити наша горілка, наші дівчата?

– Записався до секти. Щовечора їздить на молебні, виписує пастору чеки!

– Веселе у вас життя, – засміявся Андрій.

– Нічого веселого: пікові[15]15
  Пікові, або «чорні» – кавказці (жарг.).


[Закрыть] насідають. Скоріше б до влади в Росії прийшов якийсь нацик.

– Росія для росіян? – хмикнув Гуцул.

– Чому? Ми за слов’янську єдність. Ви – проти? – з-під лоба зиркнув на Гуцула.

– Ага, зараз до вашого союзу приєднаються чехи та поляки, – посміхнувся.

– Тату, – розсердився Андрій, – досить антимоній. Мало вже в Чорнополі кавказьких біженців з автоматами під куртками?.. Ні?..

Паша закурив і кинув на стіл запальничку:

– Ось що, Андрію, знімай людей з Нагірної – моя порада. Тримайте Київ.

– Нам треба нові лінії розливу горілки, – кивнув Андрій.

– Дам дві. Тільки влаштуйте у себе виробництво, скажімо, «Фінляндії», «Смирновки», щоб збувати тут, бо наша горілка зовсім паскудна. Твоя «Руська» – класна, тільки щось ви там понаписували націоналістичне. Це декому не подобається. У себе можете писати що завгодно, а що передаєте сюди…

Коли попрощалися з Пашею, Андрій зателефонував до Ірини:

– Кохана, ми з татом післязавтра вилітаємо до Києва, будемо в Борисполі рівно о другій.

– Мама в мене. Хоче вас зустріти.

– Гаразд. Тільки Романа попередьте, щоб вчасно пригнав машину.

– Може, я поїду?

– Мені страшно, коли ти за кермом. Краще зустрінь мене вдома. Цілую…

З Красновим зустрілися наступного дня в його офісі. Він не був таким життєрадісним та веселим, як раніше. Падіння з Олімпу – справа болюча. Тепер його добивали морально зловтіхи ворогів. Але такого монстра рано було скидати з політичних терезів.

– Знову проблеми… – підсумував господар, невесело.

– У кого їх немає… – погодився Гуцул.

– Зустрічалися з Пашею? – зиркнув з-під окулярів. – Я теж гадаю, що Нагірна зачекає. Треба підготувати юридичну базу – не все так просто… Укрмайно з нами відмовилось працювати – все пов’язали люди Мойші.

– Ми вирішимо з ними питання, – самовпевнено пообіцяв Анджей.

– Мене зараз хвилює Красовскі, – зауважив Краснов. – Аферист світового рівня. За ним стоїть Мойша і Борисувич.

– Я заслав у Київ двох чистильщиків, хлопці сплетуть йому лапті, – сказав Андрій.

– Як у вас з чеченським караваном? – поцікавився магнат. – Маю трохи вільних грошей…

– Працюємо, – сказав Гуцул, – але з області вивезли все, що можна.

– Треба ще продуктів. Після цієї афери в моєму виборчому окрузі впали ціни.

– А в нас піднялися, – зітхнув Василь Васильович, – картоплю доводиться завозити з Польщі.

– Бізнес є бізнес, – посміхнувся господар, – треба використовувати момент. Можу кинути на вибори кілька мільйонів. Дам нафту в необмежених кількостях… І, до вашого відома, в мене завтра день народження, ваш святий обов’язок прийти в «Слов’янський» і випити чарку за моє здоров’я.

– Ми збиралися завтра в обід їхати – справи, – Гуцул пірнув рукою в сумку і вручив Краснову булаву зі слонової кості, інкрустовану золотом та скалками діамантів. – Подарунок від нашої компанії.

– Що це за дубина? – здивувався магнат.

– В Україні з давніх часів це – символ влади, гетьманства.

– Символ влади? Хороший символ, щось не так – цок в лобок, і порядок…

– І ще один презент, – добув із сумки п’ятилітрову кришталеву пляшку з написом на етикетці «Гетман Руси» зі стилізованим портретним зображенням Краснова в одязі українського гетьмана.

– Ну-у, для чого ж так? – зі скромним задоволенням прийняв подарунок. – Який я гетьман?..

– Наш нафтовий гетьман, – блюзнірствував Гуцул.

– Обов’язково прийдіть хоч завтра вранці, – попросив Краснов, – а то, може, й залишитеся? Програма буде – прогулянки на кораблях, салюти. А делікатеси, – чмокнув пальці, – ведмедячі лапи, фазани, перепілки.

– Справи, – розвів руками Гуцул. – Собі не належу. Але вранці обов’язково завітаємо!

– Передайте Гаркавому, щоб підготував рахунки. Пережену вам на вибори дещицю. Важливо охопити вашим політичним рухом не лише центральну Україну, а й західну. Треба вибити ґрунт з-під ніг у націоналістів, вони заважають розвиватися економіці і дивляться на Захід. Комуністів не зачіпати. На президентських виборах можна розіграти карту червоної загрози, як це зробили в Росії…

Невдовзі родичі повернулися до готелю. Не встигли й попоїсти, зателефонував Сєнцов і попередив, що зайде.

– А чому ви, тату, не хочете залишитися? – поцікавився Андрій.

– Треба вміти поводитись у такій компанії. Знати етикет…

– Поводьте себе природно – ось і весь етикет! Гадаєте, там будуть аристократи? Минулого року ми з Красновим були на прийомі з приводу підписання угод з якимись чучмеками. Там бандитів з хамськими манерами було більше, ніж урядовців! Та й урядовці – хами.

Прийшов Сєнцов. Круглопико посміхався, почав обнімати Андрія, хоч вони були мало знайомі.

– Як вам тут? Як рівень обслуговування? – питав.

– Дякую, розкішно, – відповів Гуцул.

– Дівчата хороші, – посміхнувся Андрій. – По чарці за зустріч?

– Не п’ю, – запевнив, – Ісус Христос наказував не зловживати.

– Ви тепер у секті, – нагадав Анджей.

– Я – серед праведників, тих, хто буде врятований.

– А бізнес з дівчатами? Відколи Ісус патронує такі справи?

– Господь наш бізнес не забороняє, – так вчить пастор Ієзекіїль. Кожен робить свій вибір, і кожен відповість за свої гріхи перед Ісусом. Я тільки слуга його, а вам – порадник і друг. Розкайтеся, і вам простять, і будете спасенні.

– Амінь, – закінчив Андрій.

– Коли плануєте виїжджати? Замовити білети? – смиренно поцікавився «праведник».

– Вже взяли, – відповів Гуцул.

– І навіть на день народження не підете? – здивувався.

– Ми привітали Краснова, завтра вип’ємо по чарці за його здоров’я і – на літак…

– Я дам машину, щоб було зручно пересуватися по Москві… Хай вас береже Ісус!

… Наступного дня, добряче напідпитку, родичі виходили з літака в Борисполі. Їх зустрічав шофер з тещею. Гуцул та Андрій кинулися її обнімати. Жінка несварливо виговорила чоловіку за пияцтво, а також зятеві – за те, що дозволив йому випити зайвого. Андрій мав чудовий настрій.

– Мамо, подивіться довкола – «весна іде, красу несе, і тій весні радіє все!» – і ми радіємо весні. У Москві сніг, а тут – передчуття літа! Не гнівайтеся мамо! У Краснова день народження, там були такі люди!

Коли сіли в машину і Роман натиснув на акселератор, Андрій зручно вмостився на передньому сидінні; піддаючись дії алкоголю, заплющив очі.

Не встигли проїхати й кілометра, Роман різко загальмував перед «москвичем», що запетляв дорогою. Та враз з-за огорожі по машині вдарили автоматні черги, під днищем вибухнула граната. Кілька куль, пустивши павутинку на лобовому склі, влучили шоферу в голову, Андрій устиг схопити кермо, але всюдисущі свинцеві оси боляче вп’ялися в його тіло. «Джип» круто повело вправо, за інерцією кинуло в кювет і перевернуло на бік. З розбитих вікон машини лунали панічні зойки Тамари Андріївни. Бойовики змінили автоматні магазини і натиснули на гашетки. Через мить усе стихло… Ірина водночас стала і сиротою, і вдовою.

Міліцейські наряди і пожежники, прибувши за кілька хвилин, встигли витягнути тіла до того, як авто спалахнуло. Правоохоронці розпочали операцію «Перехват»…

40

Їх ховали в Чорнополі. Три труни в одному домі. Попрощатися прийшли не лише родичі. Був Швець, Завада, Краснов, Гаркавий і друзі-бандити, їх устигли охрестити «Шарик і Ролик». По будинку, наче тіні, ходили Ангел з Князем, Кіркуєв.

На похорон передали вінки з багатьох міст України, з усіх закутків колишнього СРСР, Сполучених Штатів, Німеччини, Австрії, Кіпру, Ізраїлю і Бразилії. Два головних Чорнопільських готелі не змогли вмістити прибулих. Міліція та гебісти ходили як по голках, шоковано спостерігаючи за такою кількістю відомих бандитів. Їм на допомогу приїхали столичні альфівці, львівський «Беркут», прибув Максимів.

Біля будинку Анджея припаркувалось понад півсотні дорогих авто. Міліційна машина кілька разів проїжджала вздовж колони, фільмуючи номери машин та обличчя людей, котрі тут крутилися.

Зала на першому поверсі була місткою, більшість із тих, хто приїхав висловити Ірині співчуття, розташувалися довкола трун і стиха говорили тільки хороше про покійних.

Ірина була наче поза цим дійством. Наморочилося у голові, ліки, що їх дав лікар, ввели у стан прострації. Багато вінків, квітів, але запаху похорону немає. Чорними куртинами прикрито незавершений ремонт і сліди вибухів, чути запах фарби. Голі стіни таємниче відлунюють шепіт присутніх. Ніхто не плаче.

Підійшов Князь. Присів поруч.

– Як себе почуваєш? – запитав.

– Ніяк.

– Зараз під’їдуть московські бродяги, привітайся з ними.

Ірина подумала, що «бродяги» це – мандрівники, але, судячи із зовнішності, вони більше мандрували по зонах. Згодом дізналася, що на жаргоні «бродяга» означає «злочинний авторитет», який значну частину життя «блукав» по в’язницях.

Приїхали Смик та Мелон, що нагадував гарбузоподібного мільйонера[16]16
  Гра слів: Мелон (чеськ.) – гарбуз і мільйон (.жарг.).


[Закрыть], мальованого у сатиричних радянських виданнях. Бракувало чорного фрака, циліндра, сигари в зубах і в руці мішечка з символом $. Цей спітнілий опецьок поцілував вдову в щоку і промовив кілька слів чеською. Смик переклав: «Прикро, що так сталося. В моїй особі ви завжди знайдете друга і захисника»…

Ірина байдуже приймала співчуття та поцілунки гостей. Бажаючих сказати кілька слів і заручитися підтримкою Князя, який займав місце покійного, було багато.

Убиті лежали в трунах смиренно, як і належить покійним. «Коли б не вся ця історія з незалежністю, – подумала Ірина, – вони так і жили б – тихо». Андрій лежав у труні з незручно підігнутими ногами. Увечері його мали були перекласти в іншу. Чоло накрите – автоматна черга зірвала шматок черепа. Одне око залишалося напіврозплющеним, наче підглядав за перебігом подій, впевнюючись, що на похороні присутні ті, кому належить тут бути. Ірині здавалося, що він раптово захоче випростатися, щоб зручніше влягтися в цьому ящику. Покійний так і жив, не вписуючись у рамки законів.

А вона залишилася одна в чужому, жорстокому світі. Подумала про Василька. Як сприйме смерть батьків? Та й чи довго йому жити з хворобою? Ні, про таке – й думати годі.

Підійшов Кіркуєв, щось стиха сказав Князеві. Ігор відійшов. Валентин присів поруч.

– Як ти? – запитав словами, що й усі.

– Нормально.

– Можна, щоб Оленка прийшла? Сама не наважується.

– На похорон не запрошують.

Валентин мав стомлений вигляд. Другу добу влаштовував людей, що приїхали здалеку, організував для них харчування в міських ресторанах. Виставляв охорону.

З ініціативи Паші почався збір грошей для вдови. Давали від ста доларів до двох тисяч. Гаркавий, Краснов, Шарик, Карась та Паша дали їй кредитну картку на сто тисяч. Гроші не могли повернути ні батьків, ні чоловіка. Вона узяла їх, заздалегідь знаючи, що витратить на лікування Василька.

Коли Князь знову став поруч, попросила, щоб допоміг їй продати будинок і квартиру батьків.

– Поїдеш до Києва? – запитав.

– Тут мене нічого не утримує. Заберу Василька, куплю в Боярці будиночок та й будемо якось жити.

– Ходімо на кухню, трішки перепочинеш. Треба підкріпитися…

На кухні сиділо десятків зо два кримінальних пик, випивали, курили анашу і стиха розмовляли. В іншій кімнаті розмовляли Краснов з Гаркавим. У третій – Паша з «Шариком-Роликом» обговорювали своє. У спальні на канапі лежала свекруха, біля неї порались лікарі швидкої. Свекор з відсутнім поглядом стояв поряд.

Князь з Іриною присіли на табуретках у коридорі.

– Андрій залишив заповіт, де свої частки у фірмах заповідав тобі. До наших справ не матимеш доступу, але відсотки отримуватимеш вчасно… На його рахунку в Австрії лежить вісімсот тисяч доларів. Це твої гроші…

–… Я нікому не казала, Ігорю… я вагітна… Здається. Важко сказати точно…

– Зараз поговорю з лікарем, щоб ти бува не зірвала вагітність через переживання.

– Нікому поки не розповідай. Дивне відчуття. Андрій мертвий, а в мені зароджується його дитина…

– За церковними канонами душа його ще сорок днів перебуватиме на землі. Так що він десь поряд, і радіє з того, що почув.

– Будь біля мене, мені так самотньо…

– Добре.

Ігор пішов консультуватися з лікарем. Підійшла Оленка, дівчина сказала кілька банальних слів і сіла поруч.

– Як ти? – запитала.

– Не знаю, що й сказати. Сьогодні всі тільки й питають: «Як ти?». Невже люди не вигадали якихось інших слів?!

– Мені шкода, прийми співчуття, – ображено звелася, але Ірина затримала:

– Не гнівайся. А що у тебе? Чому не була в Тетяни на весіллі?

– Тобі, мабуть, передали мої слова… Вибач, я з тим Шлапаком… Рятували тільки коньяк і Валентин.

– Тепер легше?

– На це треба більше часу… Хоча… Коли побачила, яке воно вбоге, як повзав переді мною на колінах… Огидно.

– У вас з Валентином серйозно?

– Мені важко бути одній. Не люблю його… Але він знайшов мені роботу, допоміг купити квартиру. Я йому зобов'язана.

Повернувся Князь і на вухо Ірині прошепотів:

– Лікар дав транквілізатори нового покоління. На здоров’я дитини не вплинуть.

– Дякую, Ігорку.

– Будеш вживати протягом місяця. А зараз ходімо, поїси, і маєш іти донизу.

– Спектакль, – схлипнула Ірина. – Для чого ці люди тут, для чого розповзлися по хаті? Це сімейна справа… Я хочу тиші…

– Ми всі граємо у спектаклі, бо життя – театр, а ми – актори.

– Хочу бути глядачем, не хочу бути актором!

– Глядач зверху, над нами… Всі хочуть виконати одну з християнських чеснот: провести в останню путь покійного. Ми повинні віддати данину традиціям.

Проте від Князя, а, може, від лікаря, звістка про вагітність набула розголосу. Присутні зібрали для неї ще якусь суму. Свекруха, вийшовши зі спальні, присіла біля невістки, взяла її руку і міцно стиснула…

Швець запропонував провести панахиду біля обласної ради, де працював Гуцул, але Князь вирішив не дратувати міщан і повести скорботну процесію бічною вуличкою. Наказав у день похорону позачиняти ресторани, кафе, на базарі не торгувати, зняти з маршрутів транспорт, що проходив обраною дорогою.

Ірина, не зваживши на заборону лікаря, поїхала на цвинтар. Уздовж руху процесії стояли люди, здебільшого торговці, очікуючи, коли можна буде піти на роботу. Багато жінок у натовпі плакали – саме Андрій припинив здирництво на ринку і зупинив у місті безпрєдєл…

У піст ховали без оркестру. Було багато слів біля могил, обіцянки знайти і покарати вбивць «за нашими законами»!

Після цвинтаря – в «Калину». Ангел на відкритій площі перед рестораном установив величезний намет з обігрівачами. Столи ломилися від їжі та напоїв – посильні внески м’ясокомбінатів, рибгоспів, КСП та ринку. Знову промови, патетичні обіцянки помсти. Пили шість разів, за кожного покійного по два рази.

Після цього почали роз’їжджатися. У ресторані залишилося вузьке коло друзів, Мелон, батьки, подруги. Ірина дивилася на них, пригадувала весілля, вихід Андрія з СІЗО… Не вірилося, що це відбувалося з нею. Ліки, які дав Князь, були чудодійними. На цвинтарі вона навіть не пустила сльозу, і тепер байдуже дивилась у простір.

«Куди зараз? – подумала. – До батьківського дому? До будинку, звідки кілька годин тому винесли покійних? Ні, там сьогодні залишаться друзі Андрійка. Добре, що є подруги, буде не так самотньо»…

41

Краснов власним літаком відлітав додому разом із Гаркавим. Ангел у дорогу дав випивку та закуску. На прощання Магнат сказав Князю:

– Буду підтримувати тебе, як Андрія. Ви – мій форпост у Західній Україні. Тепер кинемо сили, щоб взяти Нагірну. Це справа честі. Про наші угоди з Анджеєм ти знаєш. Вони залишаються в силі. Працюй.

Гаркавий пообіцяв:

– Перекину в Київ десяток своїх людей, щоб тобі було легше.

… Після поминок у домі Андрія зібралися Паша Московський, двоє його компаньйонів – Гриб та Звір, «Шарик-Ролик», Смик, Мелон, Ангел і Князь. Зібрання охороняло дев’ятеро бойовиків. Калач з Циганом та інші авторитети, що прибули на похорон, залишилися в «Калині».

Князь запросив усіх до вітальні. Бандитська тризна не така, як мирська. Авторитети цілу ніч проводять за столом, поминають покійного, будують плани на майбутнє і потверджують право лідерства наступника. Той, відповідно, погоджує бізнесові та політичні зобов’язання попередника, визнає належність до певного клану, у даному випадку – клану Паші.

Слово взяв Князь:

– Мужики, ми знаємо один одного давно. Нас познайомив ще покійний Мамонт, і відтоді наші долі переплелися. Сьогодні пом’янемо всіх наших друзів, що загинули у війнах різних років… Нехай їм земля буде пухом.

Випили.

– Останніх півроку, – продовжив, – ми стали потужною силою, здатною протистояти будь-кому. Але це не подобається ворогам. На жаль, Сліпий залишився живим, мабуть, тому й загинув Анджей. Зараз у Києві працює двоє людей, які вирішать проблему Бондаря, але він утік з лікарні і переховується в Угорщині… Тепер, коли отримали від Сліпого урок, будемо у сто разів жорсткішими. Андрій був м’яким і намагався уникати війн. Але в нас немає вибору – ми будемо воювати… Гаркавий пообіцяв мені у Києві підтримку людьми, а Краснов закликав взятися за Нагірну…

З наступного тижня й почнемо. Тим паче, що там вже сидять Астаф’єви… Всі наші сподівання на підтримку Москви і Києва. Відповідно, ми теж готові надавати людей, коли постануть проблеми. Зараз у нас під штиком сімдесят чоловік.

– Маю питання, – озвався Шарик. – Хто відповість грішми за підпал горілчаного цеху?

– Я даю нові лінії, – повідомив Паша, – це не проблема… Тепер до справ закордонних… На цьому зібранні йде мова про злиття наших структур, прошу відкрити мені канал для транспортування героїну в Прагу. Цим у Чехії займаються албанці, юги та цигани. Треба їх розчавити. Зараз маю розв’язані руки після війни з чорними, і тепер досить сил на цей напрямок.

Мелон кивнув:

– Все залежить від цін, які запропонуєте.

– Найнижчі. Афганський сирець переробляємо в Росії. Слово сказано – пробий тему для вуличних дилерів. Бажано працювати з чехами і словаками, – жодних неслов’ян.

– Але нам потрібні люди, – сказав Мелон. – Сімдесят чоловік Князя не в змозі позатикати всі діри.

– Дам двадцятьох, – пообіцяв Паша.

– Домовлено, – кивнув Мелон.

– Ще одне питання, – озвався Карась. – Час відібрати у Сліпого його території, казино; кілька засновників вже переписали свої частки на нас, але це – мізер.

– Що для цього треба? – не второпав Князь.

– Людей. Після замаху Бондар не звернувся до нас з мирними ініціативами, а відповів кулями. Буде нова кров.

– Невже у Києві перевелися люди? – дивувався Паша.

– Три останніх роки не було потреби у великих бригадах, – пояснив Шарик. – Зараз у нас більше двох сотень биків – всі при ділах, вільних нема. Дві мобільних групи по дванадцять чоловік у резерві – і все!

– Гаразд – погодився Паша. – надішлю двадцятьох бійців, дасть вам піхотинців і Льончик. Сподіваюся, більше не почую скарг на Сліпого і на нестачу людей?

– Даремно ти так, – зітхнув Шарик, – ми чесно відстьогуємо в общак бабки, і до останнього часу ти в Києві не мав проблем.

– Забули, – миролюбно підняв руку Паша. – Зрештою, тут ми для того, щоб підтвердити правонаступництво Князя. Хтось проти? Всі – за. За що й вип'ємо.

Перехилили по чарці. Ангел промовив:

– В історії зі Сліпим багато випадковостей. Мені в ній не подобається роль Кіркуєва.

– Знову за своє? – посміхнувся Князь. – Здається, Валентин реабілітував себе.

– Замахом на Сліпого, який не вдався? І ти змушений надіслати підчищати за ним свого брата?

– Коли є якась підозра, або недовіра, – вирішив Паша, – слід перевірити, щоб вони або розвіялися, або підтвердилися.

– Я це зроблю, – сказав Князь. – І поставимо в історії Кіркуєва крапку.

Але несподівані постріли, що барабанним дробом сипонули по броньованих шибках, повернули до реалій. Всі автоматично почали хапатися за кишені, але ні в кого не було зброї. На подвір’ї – вибухи гранат, автоматні черги і поодинокі постріли мисливських рушниць охорони.

– Тут є якийсь вихід?! – запитав Паша.

– Ні, – відповів Князь.

– А зброя?! – істерично вереснув Шарик.

– У підвалі.

Компаньйони кинулися за Князем у підвал. З вулиці долинули постріли гранатометів. Кімнату, де щойно засідали, струснуло від вибуху, завалилася стіна, і на голови відступаючих посипалися уламки цегли та штукатурки.

На першому поверсі до Князя підбіг охоронець і панічно повідомив:

– їх багато! Нас лишилося четверо!

– Ми зараз озброїмося!

Збігли в підвал і накинулися на зброю, що лежала на столі. Паша схопив кулемет Дегтярьова, за пояс – пістолет, Мелон два пістолети, інші – «калаші».

– Гранат немає! – вигукнув Ангел, розпихаючи набої у кишені.

– Нагору! – заверещав Паша. – Якщо тут накриють – хана.

В костюмі від Армані з кулеметом часів минулої війни напереваги мав імпозантний вигляд.

Ангел і Князь закинули на плечі по два автомати – для охорони, що відступила в будинок і відстрілювалась з мисливських рушниць. Опинившись біля них, зайняли кругову оборону біля вікон, підтримали хлопців вогнем.

Їх було оточено. На подвір’ї, ховаючись за прибудови та автомобілі, перебігали нападники у камуфляжі. Довго це тривати не могло – на стрілянину мали б над’їхати правоохоронці.

Відбивши натиск противників, компаньйони розділилися і взялися утримувати оборону на другому поверсі. У нападників були прилади нічного бачення – вони постійно подавлювали вогнем позиції оборонців. Ті змушені були змінювати їх і стріляти по сліду ворожих трасерів. Так тривало не більше десяти хвилин. Враз у вікна полетіли гранати. Одна потрапила між банками з лаками та фарбою. На першому поверсі спалахнула пожежа. Князь, утримуючи позицію на другому, вклонявся кулям і відстрілювався з вікна. Поруч опинилися Ангел і Смик, що відступили знизу, рятуючись від пожежі. «Нам тут капець!» – вирішив Іван.

– Вперед! – крикнув Князь і, скосивши чергою одного з нападників, що опинився на відкритому місці, вистрибнув з вікна. За ним кинулися товариші.

У короткій рукопашній Ігор звалив кількох противників ударами приклада, наступному ввігнав автомат дулом межи очей. Нападники кинулися врозтіч. У нічному, густому, як багнюка, повітрі, залунали міліцейські сирени. Будинок палав смолоскипом.

Прибіг Паша, важко відхекуючись, з обсмаленим волоссям.

– Всі сюди! – загукав.

Причвалав опецькуватий Мелон; кульгаючи, підійшов Шарик.

– Карася завалили. Там і згорить, – повідомив.

– Відходимо! – наказав Паша. Його московські товариші також загинули, і їхні тіла пожирало полум'я.

Москвич з жалем дивився на велетенське багаття, потім наказав:

– Зброю – у вогонь.

Князь глянув на Ангела. Той стікав кров'ю. Спершись на паркан, тримався за груди, важко дихав і кривився від болю.

– Відходьте, – сказав Юрко, – менти мене врятують.

Мелон глянув на товаришів.

– Треба іти, йому не допоможемо.

Паша жбурнув кулемет у вогонь і наказав перенести Ангела за ворота. Князь з Юрком на прощання обнялися, хоч у їхньому світі не заведено прощатися.

І компаньйони, які нещодавно відчували себе силою, здатною вершити долі світу, кинулися до машин.