Текст книги "Чужа гра"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 22 страниц)

24

Максимів переглядав матеріали у справі Анджея і розумів, що все відбувається не за його планом. Ініціативу перехопили противники Коваля, але його друзі теж не пасли задніх. Поки що йшли дипломатичні залякування, плелися інтриги. Зник і повернувся Кіркуєв. Є інформація, що був у Москві, але що там робив – невідомо. Потерпілі, які погодилися свідчити проти Коваля, раптом відмовилися. Попрацював Князь. Невдовзі прокурор підпише постанову на звільнення Анджея і припинить проти нього кримінальну справу.

Максимів не мав впливу на ситуацію. Ще можна було дотиснути свідків, узяти під охорону, арештувати Князя разом з братом. Але… Несподівані дзвінки згори – і справа кримінального авторитета розвалюється. Слідчі проводять очні ставки, де свідки «не впізнають» Коваля… Треба їхати до Лисака, він міг порятувати ситуацію…

Зателефонував Земляк і повідомив:

– Знайшли Качана. З ножем у спині…

– Хтось підчищає за собою сліди, – вирішив Максимів.

Чоловік пішов з життя, як і не було, не залишивши по собі сліду. Хіба що – загадки, які майор планував найближчим часом розв'язати. Мав їхати на місце події. Вояж до Києва відкладався. Набрав номер Антона:

– Анджея збираються випускати.

– Маю справу – виродки Кірцуна наїхали на одного банкіра, треба виручати. Веду переговори з Левчуком, щоб узяв під охорону… Приїзди післязавтра.

Щойно поклав трубку, забіг Дудник:

– Є, Петре! У дев'яносто третьому році сталася серія крадіжок у квартирах жидів, що виїжджали. У будинку Анджея знайшли перстень з діамантами, викладеними у формі зірки Давида, належав Зої Верхарн; золотий портсигар роботи Фаберже, належав Мордехаю Вульфсону, тепер – громадянину США… Виделки срібні…

– Збираєшся весь список перечитати? – задоволено потер руки Максимів. – Готуй матеріали в прокуратуру! Ці речі обов’язково мають упізнати власники!

– Гадаєш, хтось припреться зі Штатів чи з Ізраїлю, щоб подивитися на своє добро і ні з чим поїхати? Хто дасть вивезти такі раритети з України?!

– Зараз це не має значення! – у майора настрій покращав.

… Прокурор подовжив санкцію на утримання Анджея в СІЗО.

… До Лисака приїхав увечері, коли той закінчував роботу. Друзі розцілувалися. Максимів знав вдачу киянина, тому не поспішав зі справами. Лише сіли у машину, той почав розказувати:

– Учора ввечері повертаюся з роботи, назустріч двоє: «Дай закурити». Даю, а мені під носа ножа! Але ззаду двоє бомжів мене відштовхують і «курцям» ногами по пиках… І не є питань…

– Тобто? – не второпав майор.

– Левчук приставив до мене охорону!

– А хто на тебе напав?

– Люди Кірцуна! Я передав до прокуратури матеріали про їхні афери в спорткомітеті! Приблизно п’ять мільйонів викрадених доларів. Жодні перевірки нічого не знайшли! Податкову цікавить оплата ПДВ, КРУ – бухгалтерія. Рахункова палата перевірятиме їх наступного року.

– Даремно ризикуєш, прокуратура в них на гачку.

– Бог бачить все. Коли є можливість – працюю на державу. Якби мене призначили міністром внутрішніх справ, я навів би порядок за тиждень. Закрив би кордони, позганяв усю бандоту в ІТУ і витряс усе, що вкрали, до копійки! Потім випустив, відкрив кордони і вигнав геть! Усіх – від Кірцуна до Сліпого.

– Якби мені таку посаду, я зробив би це за добу!

Чоловіки у знак солідарності потиснули один одному руки.

– Але у нас скорочення за скороченням, – продовжив думку Максимів, – в міліції залишаються не професіонали, а родичі начальників та сраколизи. Кірцуни, Гаркаві роблять усе, щоб провести скорочення правоохоронних органів, зменшити фінансування. Голодний мент буде в них з рук клювати.

– Рано чи пізно вони зроблять усе, аби відбілити Мойшу і повернути в Україну, – сказав Антон. – А коли тут з’явиться – прощавай вітчизняна економіка… Все скуплять і продадуть. І трахнуть цей народ так, як його ще ніхто не трахав останніх чотири тисячі років… Не є питань.

Чоловіки зітхнули.

– Тут недалеко є бар, – сказав Лисак, – я в ньому постійно порядки наводжу, коли з’являються блатні, чурки… Зайдемо. Може комусь по пиці дам.

У барі замовили пиво та чіпси. Антон продовжив:

– Петько Кірцун іде до влади семимильними кроками. Ніхто не зможе йому протистояти. Коли б лише спорткомітет… Він усюди, скрізь його люди. Присмокталися до державної цицьки і крадуть мільйонами! Купують чинуш, посади!

– А що сталося поміж Кірцуном і тим банкіром?

– Петько хотів узяти кредит під порожні гарантії і пригрозив відморозками Сліпого. Смоляр зв’язався зі своїми людьми в УБОЗі, але наступного дня приїхали «сліпаки» і розповіли, де працює жінка, де гуляє молодша донька, де вчиться і з ким спить старша…

– І що в УБОЗі?

– Взяли до уваги, але справа далі не пішла, бо Смоляр побоявся писати заяву. Тим паче, прокуратура…

– А в мене – іще б день, і Анджей опинився б на свободі. Якби не знайшли речі з минулорічних пограбувань.

– А свідки не з’являться, що вони йому продали ті речі?

– З’являться. Тому мені потрібна твоя допомога, щоб припинився тиск на слідство з Києва.

– Поговорю… До речі, я ж не сказав, чим закінчилася історія зі Смоляром. Його з родиною під охорону взяв Левчук. Кірцуна зі Сліпим звідти як змело… Ми якось пили з ним чарку в машині, той телефонує Петьку: «Вже п’яний, скотина? Завтра підійдеш, я поясню, що ти заліз у чужий город»… І не є питань. Тішить, що хоч хтось може поставити на місце виродка.

– І скільки Смоляр буде платити за охорону Левчуку?

– Нічого… Можливо, перед виборами і доведеться капнути… Але це краще, ніж втратити мільйони…

– Отже, я на тебе сподіваюся, – сказав майор.

– Не є питань.

25

На носі сесія, Новий рік, Різдво, а Андрія ще не випустили із СІЗО. Оце будуть свята! Одна в холодній квартирі, на вулиці морози, а вікна в зиму – наче жерсть. Самотність розбивалась об стіни і об вікна. Вона – дрібна піщинка у величезному місті, з заклопотаними людьми, пихатими машинами і вулицями, що перетворилися на базари.

У подруг свої справи.

Сидіти дома і готуватись до екзаменів нема бажання. Василько хворіє. Останній місяць більше часу провела в Чорнополі, гарячково намагаючись чимось допомогти чоловіку. Але що вона може, коли безсилий навіть батько?

Оленка жодного разу не зателефонувала. Ось так.

Її постійно охороняють хлопці Калача. Посміхаються, підморгують, але ніколи не наближуються більш як на два метри. Враження, що тебе переслідують.

В Інни теж проблеми – родичі Османа відмовилися розблокувати рахунки. Взяла кредит у банку, але, схоже, розрахуватися буде складно. Провела скорочення на роботі.

Оленка перебуває під дамокловим мечем і потай шукає нову роботу. Але без протекції і прописки кудись впхатися трудно. Дурна баба – гонору багато, а мізків катма! Може, біда навчить? Може, нарешті Роман її кине?

Раптом дзвінок. Князь.

– Іринко, ми в Києві, заїдемо до тебе?

– З ким ти?

– Юрко і Кіря. Голодні, приготуй щось.

Тепер Князь усьому хазяїн. Навіть голос став як у начальника, погляд теж… Хоча залишився добряком. Тетяні з ним пощастило… Хоч би Андрія до їхнього весілля випустили, бо доведеться сидіти за столом, як удові.

Зателефонувала Інна:

– На роботі запарка, екзамени буду купувати, інакше не здам!.. Тиждень тому звільнила Лєну.

– Де вона тепер?

– Зняла квартиру на Борщагівці…

– Вона не пробила тему з німцем?

– Протрахала з Ромасиком! Тільки й знала – на роботу, а з роботи – у ліжко. Німець чекав тиждень і пішов до іншої агенції.

– Зараз мають приїхати Князь з Ангелом. Хочеш їх побачити? Може, Ольга приєднається, розвіємося, бо мені наука не йде…

Через годину завітали гості з Чорнополя, принесли шинки, ковбаси, шоколад, коньяк, фрукти. Князь розцілував Ірину, Ангел лише обняв, а Валентин скромно потиснув руку.

– Це для мене? – дивувалася Ірина. – Я й за місяць не з'їм.

– Запроси гостей, – порадив Князь, – спробують справжньої їжі, а не кацапське лайно, яким тут годують у ресторанах. Минулого разу заїхали в круту кнайпу. В меню – щі, пільмєні, ґавядіна па-строганавскі, картофєль атварной. Замовили «пєрвоє, второє і бутилку водкі», – кривлявся московською говіркою, – поїли, як радіо послухали, заплатили сто доларів і пішли голодні.

– Тут у ресторанах непогана кухня, – здивувалася Ірина.

– Колись тебе заведу, – пообіцяв. – Зараз заїде Калач, ми трішки поговоримо, гаразд?

– Я запросила подруг, гадала, увечері підемо на дискотеку…

– Підемо, – підморгнув до Ірини.

Ангел вийшов з ванної, пішов Валентин. Князь розбирав свої речі у вітальні.

– Що з Андрієм? – запитала з надією.

– На місці, – зітхнув Жора. – У вашій хаті знайшли крадене…

– Як!?

– Якось нам повернули борг у сто тисяч товаром, – пояснив. – Наш ювелір оцінив його у сто п'ятдесят. Збиралися переправити до Австрії, але руки не доходили…

Ірина опустилася на диван:

– Що буде тепер?

– Хтось візьме ті крадіжки на себе, не хвилюйся.

– Не чую впевненості в голосі, – зітхнула.

– Є ще одна інстанція – суд, – озвався Князь. – Не хотілося б до нього доводити, але там є можливості для маневру. Тим паче, Швець тепер «наш»… Вчора подарували квитанцію про анулювання дії його кредитної картки на чотириста п'ятдесят тисяч.

– І що він?

– Що може сказати людина, – посміхнувся Князь, – втративши такі гроші? Обізвав Ангела шантажистом, сказав, що викличе до нього міліцію. Юрко порадив це зробити якнайшвидше: УБЕЗ зацікавиться його будинком у Чехії, рахунком в Остерайхбанку і таким іншим. Потім узявся за голову і ввечері зізнався, що зрадив нас, як Юда. Але просив живота, обіцяв сприяти звільненню Анджея, тільки б ми повернули гроші.

– Давно не бачив такого блазнювання, – зізнався Ангел. – Ніколи не гадав, що людина при посаді може бути такою нікчемною. Я запропонував повернути гроші в бюджет України, але Швець просив цього не робити. Мовляв, розкрадуть негідники-можновладці. Домовилися, що буде відпрацьовувати. Кожна послуга оплачуватиметься окремо. Починаємо зі звільнення Андрія – п'ятдесят тисяч…

Надійшов Калач і – традиційно – приніс сома. Князь порізав на шматки, Ірина поставила смажити. Випивати гості відмовилися, мали серйозні справи. Коли прийшли подруги, заклопотані пики чоловіків проясніли. За великим столом запанували гомін та веселощі. Квартира сповнилася життям, і місто за вікном перестало здаватися чужим…

Невдовзі хлопці пішли на зустріч.

– Тільки дочекайтеся нас, – попросив Князь дівчат.

… У кімнаті відпочинку в сауні за столом з раками та кухлями холодного пива зібралися компаньйони. Гості з Чорнополя та кияни: Шарик (Шаров Анатолій) – схожий на чеченського ваххабіта, довгий, як жердка, з несподівано округлим черевцем, лисий, з густою чорною бородою; Карась (Карасюк Дмитро) – вилицюватий, вайлуватий, з формами колишнього борця, що запливли жиром; відомий депутат і бізнесмен Леонід Гаркавий.

Говорити про справи не хочеться. Контрастні душі, льодяна вода не освіжили. Проте пиво робить свою справу – в голові прояснюється, після першого кухля дружно затріщали панцирі раків. Хтось запалив. Хтось кидає фразу:

– Давно так не відпочивав, наче скинув сто років…

– Я послі сауны всегда жрать хочу, – зітхнув Карась.

– Ты всегда хочешь, – вкинув слово Шарик.

– Еще бы соточку пропустить, – закректав Гаркавий.

– Немає проблем, – Калач дістав пляшку горілки. – І закуска є.

– За что я тебя уважаю, – посміхнувся Шарик, – ты настоящий хозяин.

Гаркавий обдивився пляшку.

– Из твоего цеха? – запитав.

– Так, можна на виставку, горілка заробила б не менше п'яти медалей. Робив за рецептом діда. Вона у продаж не йде.

Чоловіки випили по чарці, оцінили м'який медовий смак.

– Є пропозиція, – сказав Князь, – піти на легалізацію виробництва, – глянув на Гаркавого. – Тільки Андрій за ґратами, доведеться вирішувати без нього.

– Главное не жалеть денег, и скоро Андрей будет с нами! – запевнив Шарик.

– У Чорнополі кожна людина на виду. В одному кінці перднув, в іншому смердить, – сказав Князь. – Але з Божою поміччю…

– Проблемы есть с реализацией водки? – запитав Валентин.

– Партію бовтанки довелося подарувати ментам, щоб показали, як борються проти фальшувальників, – посміхнувся Калач.

– Були разборки с уродами Слепого, – сказав Карась, – мы и не знали, что падлы работают на наших базарах. Уже виперли їх.

– Как у тя с людьми? – повернув Валентин на своє. – Хватает?

– Людей завжди не вистачає, – відповів Калач. – Супровід машин з товаром, інкасаторів, охорона торгових точок… А ще має бути мобільний резерв. Не городиною торгуємо.

– У нас тоже з людьми тугенько, – зізнався Карась, – Слепой подтягивает к себе босоту, ведет переговори с братвой, но с ним никто не хочет работать… Поки що.

– Недавно Швець зустрічався з уродами, – повідомив Князь, – Панікують. З ними був начальник охорони банку «Всесвіт».

– Знаю этого мента, – реготнув Шарик, – когда его уволили, пошел директором рынка Слепого, а через год – начальником охраны банка… Тот банк под патронатом американского жида… Макса Красовски. У него здесь еще какая-то инвестиционная компания, крутят аферы. Эти валенки с фонда Укрмайна за тысячу долларов взятки дают им разрешение на инвестиционную деятельность, – продовжив думку Шарик, – а они инвестируют бильярдные столы, игральные автоматы… И получают право заниматься инвестиционной деятельностью… Я пытался вклиниться в этот бизнес, но в нем задействованы зубры – от дядюшки Ди-Ди до Аврама Борисувича, – под крышей ФСБ, от Кирцуна до Левчука…

– Тепер до наступного питання, – посміхнувся Карась і голосно відригнув. – Чечня. На совете старейшин в Грозном подведены итоги войны. Кровь русских и чеченских вояків известным бизнесменам принесла в общей сложности двадцать шесть миллиардов долларов прибыли. Старейшины решили подзаработать бабок и устроить світовий базар, або «Чеченский караван». Под видом гуманитарной помощи для відбудови республики пойдут продукти и стройматериалы. Деньги дают западные и русские банки. В Москве через Кабмин и Думу принят закон о снятии акциза на товары, поступающие в республику и оттуда выходящие. Деньги по реализации товара возвращаются банкам, но Россия остается должна, и буде розраховуватися з кредиторами. Чечня заробить на цьому п'ятнадцять процентів.

– Приглашаем на мировой базар, – реготнув Гаркавий.

– Яка наша роль? – поцікавився Князь.

– Под вами производственный потенциал области, – посміхнувся Гаркавий. – Сахар вагонами, спирт цистернами, консервы – все пойдет.

– Тоді в Чорнополі піднімуться ціни, – застеріг Князь. – На базар треба йти, маючи в голові клепку.

– Пусть об этом болит голова Швеца, – вирішив Гаркавий.

–… І ще одне, – пригадав Князь, – Деметраша цікавить, де виробляємо горілку і де склади. Треба бути обережними… Андрій черкнув малявку – хоче бачити Валентина нашим повноправним партнером.

– Нет проблем, – вирішив Шарик – А вот Слепого надо мочить.

– І хто це зробить? – поставив риторичне запитання Ангел і перевів погляд на Валентина.

– Валик, тебя хвалили наши московские друзья, – посміхнувся Гаркавий. – Ты им помог. Сенцов на радостях пил целый месяц, теперь очищает организм, ставит клизмы и под яйца лед кладет.

– А це ще для чого? – здивувався Ангел.

– Типа улучшается потенция, – зареготав Шарик.

– Ти з ним теж погуляв? – підморгнув до Валентина Князь.

– Не мав на таке часу, – збрехав.

– Береш на себе Сліпого, – наказав Ігор. – Потім – у Карпати.

– Що я буду мати з горілчаного бізнесу? – запитав жорстко.

– Своє отримаєш, – пообіцяв Князь.

– У Москві я капітально потратився, – сказав Кіря, – мені треба бабки на стеження і дві машини на зміну.

– Це не проблема, – посміхнувся Карась. – Только не растягивай эту историю больше, чем на месяц.

– Довіртеся мені, – підняв чарку Валентин.

За кілька годин компаньйони, підігріті спиртним, дзенькнули Ірині і запросили її з подругами на дискотеку.

У клубі Князь з Шариком і Гаркавим більше говорили про справи та пили коньяк. Компанія розбилася на постійні пари. Інна знайшла бізнесовий інтерес з Карасем і танцювала лише з ним. Ангел розповідав Ользі про свою сім'ю, вона зацікавлено слухала; Ірині залишився Валентин, що захоплено розповідав про Москву.

26

Знайти роботу в Києві, коли не маєш освіти, зв'язків ще й прописки, складно. Гроші, які заробила в Османа, до останнього цента віддала Роману на розбудову офісу, майже тисячу доларів прогуляли. З останньої зарплати та розрахункових заплатила за квартиру за три місяці наперед. Перед Новим роком гаманець схуд, а ще мала їхати до Чорнополя, робити рідним та Роману подарунки. Здуріти можна. Була впевнена, що цим звільненням завдячує Ірині. Допнешся до їхнього рівня – намагаються заштовхати назад!

Зателефонувала до Романа:

– Я за тобою скучила! Як у тебе справи?

– Моя малесенька! Твій старенький тоже скучає, а мій маленький аж сохне! Газета тепер – супер. Бачила дизайн, а нє?

– Що будемо робити на Новий рік?

– А тебе відпустять з роботи? Чи я до тебе приїду, а нє? У Києві таке-всіляке, підемо в кабак…

Олена не одважувалася сказати, що її звільнили:

– Хочу рідних побачити…

– Н-да?.. Тоді закажу столик у «Галичині» на цілу ніч. Дома сидіти не хочеться. Візьмемо Юрченка, Віталіка, а нє?

– Скільки це буде коштувати?

– З двох пійсят баксів і – повний фарш: салати, водка, номер в готелі, – люксусово, а нє? Заплатиш?

– А ти? – грайливо.

– Звідки, кицю?! Усі бабки вгатив в офіс, у газету!

– Добре, заплачу, це буде мій подарунок на Новий рік.

– Кицуню, а хто мені обіцяв шайбу з діамантом на палець?.. Га-га-га! Та то я жартую – я ж жартун неперевершений! Знаю, що про свого старенького ти ніколи не забудеш! А нє?

– Взагалі, я хотіла, щоб ми зустріли Новий рік з батьками…

– Маленька, Новий рік то не таке свято, на Різдво прийдемо… Чи ти вже поїдеш до Києва, га?

– У нас канікули.

– То добре. Приїзди, поговоримо. Маю зара кучу дєл. Па!

Шлапак поклав трубку і невдоволено поморщився. Зустрічати Новий рік у Чорнополі не хотілося. Завів одну подругу… Якщо Олена дізнається… Доведеться повертати гроші. Адже береш чуже, віддаєш своє. Тим паче, потай від усіх купив квартиру в центрі, треба зробити ремонт… Про неї знає тільки Оксанка. «Що за дівчинка! – сімнадцять років, фігурка… Батьки – інтелігенти, не те, що в Олени – село селом… Добре, що Анджей, як обіцяє Максимів, не скоро вийде. З чистим серцем можна сказати Олені: «До побачення», а щодо грошей… хіба задурно її трахав? І хто тепер за неї заступиться? Та й батько в Оксани прокурор.

Варто в Оленки взяти в борг ще тисячі три, щоб закінчити ремонт, а там… Жлобиха… хотіла тоді мене підставити. Цього не можна вибачати! Бандити мало не забрали газету, і саме перед тим, як пішли прибутки, коли газета розкрутилася! Що я тепер робив би без неї?! Такої зради вибачати не можна!»

Зателефонував до Матроскіна поцікавитися, коли закінчить верстку книжок. Але його не було на місці – ще одна мантелепа… «За мої гроші робить ремонт. Борги віддав, купив новий костюм… Тепер із Завадою не годен розібратися. Той не знає, що хоче, править набір, від правок чорно, дописує… Дівки Кота за копійки правлять, бігають до того козла в облраду, а він знов креслить і переписує. Ідіот!»

Нарешті зателефонував сам Мирослав:

– Є оригінал-макет, але Завада не хоче підписувати, не подобається йому.

– Пішов він нафіг! – обурився Роман. – За свої гроші роблю йому книжки, а він викобенюється! Міг би частину гонорару дати на друк! А нє?! Тверду обкладинку йому! Пісатєль хренів!

– Що робити? Я вивів книжку на плівки, зробив кольороподіл обкладинки…

– Що йому не нравиться?

– Дрібний шрифт, папір газетний, малий формат, малі поля, не подобаються обкладинки, оформлені Вечірнім!

– Він шо там – вобше охуїв? – бризнув слиною Роман. – То ж зараз саме – люксусово, то ж – Запад!

– Може ти з ним поговориш?

– Рішай з ним, до чого тут я? Заплатив тобі як домовлялися. Якщо щось урвав для себе – не пхаюся до твоєї бухгалтерії! А нє?

– Добре, поговорю. Скажу, що долар виріс…

Це була добра ідея – зекономити ще й на гонорарі. Тим паче, долар справді почав рости. «На восьми тисячах можна викрутити мінімум дві! Що він собі надумав, цей пісатєль – наживатися на мені?! Нехай мене поцілує моцно в дупу»!

Знову телефонний дзвінок – Віталій. Довго розпитував про здоров’я після вчорашнього загулу, про справи, питав, чи не з’явилася вакансія у «Бізнес-інформі». Потім поцікавився, чи не хотів би Роман видати ще яку книжку, започаткувати серію.

– Віталік, – зітхнув Шлапак, – навіть не знаю, як закінчити з тією книжкою. Ти щось нове написав?

– Роман «Вовчий фокстрот»… Надсилав у видавництва, але їм давай російською мовою. Хотів створити український детектив… До речі, це краще, ніж Завадині пасквілі.

– Не поспішай. Може потім натягну грошенят… Ну, все, до мене прийшли, пізніше здзвонимося.

«Хрен тобі», – подумав Роман і кинув трубку. Зручно розташувавши себе в новомодному інтер’єрі, почувався чимось значним, всесвітньо вагомим. Віталій і без книжки мав містечкову славу, виступав по місцевому телебаченню, його любили дівчата. Просто дивно, коли встигав з ними зустрічатися, випивати з друзями і писати. У нього завжди водилася копійчина – статті, вірші, есе залюбки друкували місцеві і столичні газети. При цьому не був скнарою, гроші спускав з легкістю мільйонера. Але зробити кар’єру навіть талановитому чоловікові у провінції важко, тому й сидів у заступниках Кота – хтось же повинен робити журнал. Сам Мирослав через постійну пиятику на це часу не мав. Останнім часом Віталій теж став зазирати у чарку, і його чекала доля сотень нереалізованих талантів, пожертих зеленим змієм.

«Хрен йому, – вкотре подумав Шлапак. – 3 ним неможливо піти у кабак – почнеш снімати дєвок, а вони до нього липнуть. Оксаночку страшно показувати цьому сексуальному терористу».

Зателефонував Вечірній:

– Романе, давай вьип’ємо кавьи, – сказав прицмокуючи, отже встиг перехилити чарку. – Вцьора Матроскін дав мені могориця, – нє… могорара, – нє… гонориця, – нє… гонорея, – нє, тьху-тьху… Го-но-ра-ра! Наєсь ськіки?.. Сьто долярів… Пісят я взє пропьив, тепер хоцю випьити сьцє з тобою!

– Нема проблем, з тобою вип’ю. Ти ж мене намалюєш на своєму монументальному полотні, а нє?

– До пояса ти взе нарисований… знизу, с мужскім достоїнством коня Будьоного. Нє, у нього була кобила… О! Коня Воросилова, вобсцєм, любого красного кавалєріста, який себе уважав, як я тебе!

– Добре, Саша. Ти мене трішки почекай, а нє?

Випити на дурняк Роман любив. Але завинив могоричі Біджьо за зданий Оксаною екзамен, а також Юрченку, що допоміг знайомій з гінекології… Можна вбити двох зайців: запросити їх, а там взяти кілька канапок, пляшку горілки… Хутко зателефонував товаришам.

Юрченко працював неподалік і не забарився. Нещодавно відкрив медичний центр з кількома кабінетами, але це не принесло прибутків, тільки клопіт. Люди масово не поспішали лікуватися, ще й стоматолог запивав по три тижні. Штурхани долі сприймав стійко, плануючи відкрити ще й юридичне підприємство.

Зібралися в «Зустрічі». Вечірній був під мухою, сидів з Котом – було б дивом його тут не застати. На підлозі поряд стояв заповітний «дипломат» Мирослава.

Сашко розповідав про своє монументальне полотно, стверджуючи, що отримав пропозицію з Лувру з проханням продати картину. Кіт баранячими очима дивився на співпляшника і рефлекторно покивував.

– Наєсь, со я їм сказав? – натхненно оповідав. – Соб вони сьпоцятку побудували пряму трасу Чорнопіль – Париз і проїхали по ній голим задом по репаній досці! Со таке Лувр? Ні красоти, ні таланту. У нас в Цьорнополі – оцє худознікі, а піса-а-атєлі-і-і! Пєсня – нє люді. Да-а-а… Один Завада цього стоїть. Хамєнхуєй – сцєнок по сравнєнію, понімаєс?

– Ага, – кивнув Кіт, – Завада, назвав твої малюнки маячнею білої гарячки.

– Он правільно замєтіл! Він отліцнєйсий музик. Я оформляв книгу під зміст, процитавси від короцьки до короцьки його проізвідєнія – «генітально»! Так сказав би нас шановний юрист-ґінєколог Юрценко, которий нєзамєдліл появіцца!

Підійшли друзі. Сашко закликав офіціанта і замовив кожному салат та канапку.

– А шо, ми би навіть келішка не випили? – Роман подивився на стіл, сервірований горнятками з-під кави, блюдцями з недопалками та горілчаними корками.

– Тіхо, таварісць, – Сашко добув з-під крісла пляшку.

Кіт тремтячими руками розлив. Товариші весело дзенькнули чарками. Запили. Запалили. Шлапак крекнув:

– Люксусово, пацани, – шо ми так збираємося, шо колєґуємо, шо є за цим столом порядок, а нє?

Матроскін знову налив:

– За це треба випити, – це було останнє, що спромігся сьогодні вимовити. Далі в його лексиці домінували му-подібні сполучники.

Ініціативу розмови перебрав Роман:

– Приходив до мене Володя Манас, такий, як пес кудлатий. Казав, що запросили його працювати до Львова в якусь газету. А я кажу: ти хлопець модний, а нє? То йди. А він каже: пожич п’ятсот долярів на обустройство. Коли б я мав такі гроші, давно би ся женив! А він каже, шо я жлоб… Та таки жлоб. Маю колєґів, яким я краще поставлю сто грамів, ми з ними файно посидимо, вип’ємо, ніж би я давав Цуцунькові.

Після десятої чарки розмова перейшла у вимір, коли збоку здається, начебто балачки ведуть несповна розуму. Хоча за столом панувало абсолютне порозуміння. Вечірній повів розповідь про нових персонажів монументального полотна:

–… Запєцятлю насого всємірноізвєстного в мєстних масстабах пана Юрцєнка. Він буде ізобразон в рєалістічєскіх тонах раздвоєной ліцностью, котора символізірує совокуплєніє правосудія с гєнікологієй. В одной рукє буде тримати кримінально-процєсуатєльний кодекс, в другой – зенскій предмет гордості, сцьо його годує, в формі рога ізобілія. З нього будуть сипатися пляски з горілкою, а такоз фалірєскіє сімволи ковбас, да-а-а…

Надійшов Віталій. Минулого дня прогуляв гроші, тому був не в настрої. На носі Новий рік, а в кишенях гуляє вітер. Сподівався, що Кіт дасть премію чи аванс, але той вгепав гроші в ремонт. Власне – відмивав зароблене на книгах Завади, підписавши договір з бригадою свого тестя. Хоч це ремонтом можна назвати умовно. Дівчата цілий місяць після обідів майстрів з двома-трьома пляшками змушені були щодня мити підлогу, вимітати недопалки і працювати над книгами Завади.

– О-о! – радісно підвівся назустріч приятелю Роман і розцілував Віталія. – Знаєш, коли приходити. А ми все випили. Може ще би вмазали яку пляшку? Сходиш до магазину?

– Після вчорашнього залишився без копійки, – зітхнув Віталій.

– А хто тут гроші має? – з-під окулярів глянув Роман. – Вчора мав, а сьогодні нє? Га-га-га! Так не має бути!

– Маю п'ятдесят копійок, – несподівано озвався Кіт.

– То ми зараз скинемося, – вирішив Шлапак.

Біджьо, що готувався заспівати «Єстедей», кинув у котел п’ятірку і витяг з портфеля копчену рибину:

– Сьогодні ти додому не потрапиш, – проспівав до неї басом, – Єстеде-е-ей, он май трабел сімс соу фар е ве-е-ей…

– То вже йдіть, – пожартував Роман, – бачите, хлоп завиває: «їсти дай, їсти дай», а шо за жеровиско без фляшки, а нє?

Юрченко підморгнув до Віталія і викликався піти теж. На вулиці поскаржився на Романа:

– Я йому зробив діло, о-о, а він мені поставив сто грам і пончик. Водить своїх курвів, щоб я лікував за свої гроші, о-о, а він поляну не може накрити, поставити одну-другу-третю пляшку, о-о! А за рекламу в своєму бойовому листку дере втридорога.

– Я його три дні водив по ресторанах, поки мав гроші, – погодився Віталій. – А він навіть сто грам не хоче поставити!

– Козел, – вирішив Юрченко.

– Так, – погодився Віталій. – Заваді книжки робить, а мені…

Зайшли до магазину, взяли пляшку і автоматично завернули до відділу «на розлив». Узяли два по сто.

– Ці друзья заколупали, – скаржився Юрченко, – коли з ними не підеш – влітаєш у копійку. Вечірній пропився, дзвонить – принеси у ресторан п'ятдесят баксів, бо немає чим розрахуватися. А коли сидиш без копійки, ніхто задурно ста грам не наллє.

– Точно. Кіт п'є тільки на халяву. І хоче, щоб йому виставляли: за те, що видав зарплату, за кінець робочого тижня… Я вчора все спустив – на Новий рік без копійки…

«Провінційна інтелігенція пропивала останні мізки», – через якийсь час, лежачи в лікарні після видалення жовчного міхура, напише Віталій у своєму романі «Проміскуїтет». Це будуть останні слова, написані ним.