Текст книги "Чужа гра"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 22 страниц)

64

Їм вдалося викрасти Наталочку після місяця стеження. Зателефонував Кірцун і наказав Валентину дати трубку комусь із Астаф’євих. Взяв Мишко:

– Йобты! Сегодня надо украсть ребенка. Сделаете, нахуй, получите по двадцать штук! Берите инициативу в свои руки, если Киря не способен.

– Ладно, старий! Задєлаєм. Сразу мочити??

– Йобты, ребенок должен остаться живым!

– Та ну її на хер, буду з ґавном няньчитися!

– Будешь, нахуй! За бабки – будешь!

– Яволь, майне командіре! – бовкнув.

– Валік, – звернувся до товариша. – Сьодня нада малу видьоргувати. Пєтька сказав, шо ти – більше не камандір.

– Вперед, – погодився, – крадите.

– Валік, та ми нє хатім слушать того козла. Только сидимо на голяках, без бабак, а він пообіщав по двадцять штук!

– Чë от меня надо? – втомлено запитав.

– Ти, карочє, знаєш, шо нада дєлать. Ми ж усьо рішили. Просто замість завтра заделаєм сьодня!

Приїхавши місяць тому до Німеччини, вони винайняли невеличку віллу під Лейпцигом, придбали машини. Спочатку Кіркуєв намагався тримати братів у руках, вимагаючи елементарної дисципліни, але потім збагнув, що то марна справа.

Мешкати з ними під одним дахом – каторга. Коло їхніх інтересів обмежувалося пиятикою, наркотиками і повіями. Щовечора обкрадали машини та приміські магазини. Приносили мобілки, ящики цигарок, горілку та пиво, продукти, телевізори та відео. У неділю збували це на російському ринку, на виручені гроші купували героїн. Придбали два автомати і три пістолети. Пробували рекетирувати українців, які тут працювали. Але їх давно оббирали кавказькі бандити. Вступати з ними в конфлікт не ризикнули.

Увесь цей час стежили за батьками Анджея та дружиною Князя, але їх охороняли люди Кулі, і викрасти дітей було неможливо. Вивчили розташування кімнат у будинку, режим, за яким живуть сім’ї. Схеми зміни охорони. Валентин щодня відкладав «акцію».

Останній тиждень Кірцун вимагав викрасти дитину, бо дізнався, що Ірина отримала акції «Руської» і на зборах акціонерів хоче змінити керівництво. А ще треба видерти у неї блокуючий пакет акцій «Оілхоуму». Петько хотів диктувати умови.

… Розрахунок виявився точним, і тієї ночі дитина опинилася у викрадачів – заплакана, перелякана. Мишко кричав на неї, Сашко бив, щоб не плакала, поки поверталися. Валентин наказав не знущатися над дитиною, на що близнюки відповіли, що він тепер – «не камандір».

– Саме безопасне, – стверджував Мишко, – ета када свідєтіль дає показанія на тому світі.

– Який свідок?! – нервував Валентин. – Дитина не вміє говорити!

– Вот і будеш няньчитися з цим ґавном, – реготав Сашко. – У тебе постоянно нове пополнєніє – то батяня припринджений, весь в тризубах, сестрички непонятні; тепер будеш ще возитися з сучкою Ірки, яка на нас написала заяви! Да її треба задушити і закопати!

– Я решаю, что делать! – гаркнув Валентин. – Звоните Петьке!

Мишко зателефонував до Кірцуна і повідомив радісну новину. Той сказав, що вони чесно заробили гроші. Наказав дати трубку Валентинові.

– Йобты, – сказав Кірцун, – чë-то ты в последнее время стал мягкотелым. Вчера арестовали Бациллу, нахуй. Нас приперли к стенке.

– Бацилла не заговорит?

– Он себе не враг.

– Так что, я опять «камандір»?

– Йобты, старый, конечно.

– Так скажи это моим дружкам, а то ребенка прибьют!

«Гремлін» підтвердив повноваження Валентина і після цього у хаті запанував спокій. Кіря присів біля маляти, приніс іграшки, дав попити, забалакав її, і Наталочка мирно заснула. Зазирнув до кімнати братів. Ті витягнули баяни[25]25
  Баян – штрикавка (жарг.).


[Закрыть], відважували на дозу героїн і готувалися вмазатись. Валентин вирішив, що коли-небудь їх повбиває. Увімкнув телевізор, ліг на канапу і задрімав.

Невдовзі – дзвінок:

– Придурку! Говорить Князь. Угадай, звідки я знаю твій номер? Коли сказав сестричці Оленці, що почну відрізати пальчики Надійці, з переляку втратила мову… а номер телефону записала на папірчику. Поки що вони цілі і здорові. Єдине, у них – нервова діарея. Ось так і сидять з повними колготками…

У Валентина холод пройшов по хребту.

– Що я повинен зробити?

– Повернути Наталочку, а для Кірцуна продовжувати гру, начебто дитина у тебе. Ферштейн зі?

– Я! Тобто, так. Але тут – Астаф’єви, вони били маленьку, я заступився!

– Повернеш дитину і скажеш, що ти – наш чоловік. Накажу охороні тебе не чіпати.

–… Які гарантії, що з сестрами нічого не станеться?

– Моє слово. Навіть більше – я гарантую недоторканість тобі.

– Що зі мною буде потім?

– Розберемося окремо. За годину маємо знати, що Наталочка на місці.

Валентин зазирнув до братів. Ті лежали на спинах, закотивши очі, з пришпиленими до нижніх губів язиками. Треба було з ними кінчати. Спочатку хотів пристрелити, але після цього залишиться багато крові… Узяв грамів десять героїну, розчинив у гарячій воді і тихенько ввів Мишкові в шахту[26]26
  Шахта – вена (.жарг.).


[Закрыть]. Потім – Сашкові. Обом відщепнув «собачки», які утримували язики, і вийшов геть. Після таких доз не виживає ніхто.

Удосвіта повернув дитину. Наталочка мирно спала, наче з нею нічого не трапилося. Марина Григорівна та Степан Олегович кинулися цілувати рятівника онуки, але він вибачився і чкурнув з дому. Охоронці цокали язиками, дивлячись услід. Куля наказав не чіпати Валентина і простежив, куди поїде. Богданові довелося стати свідком, як Кіря закопував у саду приятелів. Пацюки пожирали один одного.

Після цього Циган напився до безтями, ходив по хаті, наче несповна розуму, падав на коліна перед якоюсь картиною, вставав, збуджено розмахував руками, диригуючи невидимим оркестром, і співав нікому не знані пісні…

65

За кілька днів Ірина спостерегла, що в неї з’явилося сиве волосся. Останнім часом щоранку їздила до церкви і ставила свічки перед іконами, щедро давала милостиню, не шкодувала грошей на потреби храмів, побувала в Лаврських печерах і дякувала Богові за чудовий порятунок її та доньки.

Одного ранку до неї завітав Максимів, роздратований, збуджений. Ірина саме збиралася виходити. Сьогодні мали відбутися збори акціонерів «Руської», і обидві сторони готувалися. Ішла гра Кірі проти Петька. Валентин брехав, що попередив діда з бабою: онуку повернуть, коли невістка слухатиметься порад чоловіка, інтереси якого в «Руській» і в «Оілхоумі». Ірина вдавала, що шукає зустрічі з Петьком, але той не погоджувався, гадаючи, що вона дійде до кондиції і на переговорах буде поступливою.

– Одягни бронежилета, – наказав Петро. – Йдемо назустріч із сволотою.

– Бог, якщо захоче забрати моє життя, то таки забере.

– Натягни на себе бронік і не сподівайся на Бога! До речі, коли ти востаннє нормально їла?

– За собою дивися!

– Тільки глушиш каву, коньяк і куриш. Не забувай: на тобі тримається вся структура! Ти молода, тобі дітей народжувати, а поводиш себе, як розведене сорокарічне бабище!

– Які діти?! В голові тільки робота!

–… Поснідаєш, тільки тоді підемо!

– Справді, поїсти треба, – несподівано погодилася, викидаючи сигарету. – Печінка стала штрикати… Петре… А я ще гарна?

– Гарна. Коли б був трохи молодшим, поклав би на тебе око.

– Чому ж тоді мені ніхто цього не каже, ніхто не залицяється? Чому ніхто не дарує квітів?

– Тобі треба нове коло людей для спілкування.

– Мені б такого мужичка, як ти, – жартівливо підморгнула. – Як я дозволила Оленці тебе спокусити?

Петро чомусь перевів розмову:

– Наступного тижня Ангел вийде… Але дивіться мені, – покивав пальцем. – Зберу твоїх хитродупих братків і попереджу: якщо дізнаюся, що вони переступають закон, влізають у кримінал… Пороздираю задниці на німецький хрест!

– Петре, – по-дружньому обняла його Ірина, – ліміт на дурниці вичерпано.

… Поки одягала бронежилет, крутячись перед дзеркалом і підбираючи костюм, Максимів готував сніданок. Запахло відбивною. Ірина проковтнула слину. Підібрати літній одяг під бронежилет – складно. Навіть, коли він пластиковий, з титановою пластиною, що прикриває серце. Роздратувалася і пішла поскаржитися Петрові.

Той стояв біля вікна і сумно, дивився вниз.

– Щось сталося? – запитала Ірина.

Знехотя посміхнувся:

– Зі мною такого ніколи не було… – опустив голову.

– Оленка?! – здогадалася.

– Так, мої розвідники доповіли. Знову Шлапак.

В Ірини вихопилося:

– Боже! Хвора на голову. Вижену з роботи, нехай Роман іще раз її покине!

– Облиш. Хай живе як хоче.

– Невже не можеш поставити виродка на місце?!

– Від того вона мене більше любити не буде… Я застарий для таких експериментів…

– Все буде гаразд, – грайливо скуйовдила чорний чуб гостя.

За чверть години була одягнена у строгий шовковий костюм, і стала схожою на «синю панчоху», бракувало лише окулярів.

– Мало трауру, – оцінив дівчину. – Враження, що вийдеш на сцену і будеш показувати стриптиз. Азартні бісики в очах!

–… До речі, що будемо робити з Кіркуєвим?

– У нього не лишилося ані грошей, ані друзів. Тільки дві нещасних сестри, та й вони, коли дізналися, що викрав у Німеччині дитину… Але брат є брат.

– Якщо він дасть свідчення проти «гремлінів», я фінансую операцію Надійці і заховаю сестер від Петька.

– Щойно закінчиться справа з «Руською», Інтерпол його візьме, а ми домовимося про депортацію. Тут він не те що заговорить – заспіває. Тепер ти маєш піклуватися про його сестер!

– В скорім часі в нашій грі можна буде скинути карти.

Рада акціонерів «Руської» зібралася в «Оілхоумі».

Першими прибули «гремліни» зі своїми лакузами. Почувалися впевнено, наче в них було не тридцять шість відсотків акцій плюс десять акцій Кірі, а всі сто. Зустріч призначили тут, щоб пояснити присутнім, що невдовзі зміняться власники холдингу. Поводили себе нахабно, палили, збиваючи попіл на підлогу, матюкалися, реготали.

Ірина прийшла з Князем. Коли сіли, Петько повернувся до них з кріслом і зверхньо запитав:

– Йобты, какие у ти-a предложения? Я предлагаю: ты возвращаешь акции «Руськой» по номиналу, а потом передаешь контрольный пакет «Оилхоума» нам и готовишь макументы на передачу блокирующего пакета «Черное золото – Украина». Нахуй!

На Ірину цей монолог враження не справив:

– А якщо я відмовлюся? – запитала спокійно.

– Йобты, тогда ты вылетишь нахуй из этого рынка. К тому же у нас есть общие дела в Германии!

– Ваші пропозиції мені нагадують маячню з білої гарячки. Реалії інші. Я маю п’ятдесят чотири відсотки акцій «Руської» і збираюся змінити керівництво… А що ви маєте до «Оілхоуму»?

– Ты шо, вашше охренела, ссыкуха? – обурився Деметраш. – Будешь делать то, чë мы скажем!

– Одне вже зробила – ми зібралися тут, і наша розмова фіксується на плівку…

– Ну, ты и тупая блядь, – засичав Молдован.

– А ти – тупий сифілітик, – відбилася Ірина.

– Че?! – зірвався з місця, але його стримали колеги.

– Уроди, – озвався Князь, дивлячись на гостей з іронією. – Кіря працює на нас…

– Да ты казел, чë чешешь? – закипів Деметраш.

– У нас є матеріали, потверджені документально, про замовні вбивства, свідчення потерпілих, колишніх колег про ваші афери; дачні порнофільми. Західні та російські мас-медіа тільки чекають, коли ми передамо…

Кірцун поклав руку на плече Молдовану. Той спохмурнів і запитально перевів погляд на Князя.

– Але головне, що не ви нас тримаєте за горло… – продовжив Ігор спокійно. – Ми вас тримаємо за яйця. І не лише компроматом. У вас не залишилося навіть банди, яка обслуговувала б ваші мерзенні потреби.

Петько зиркнув на Деметраша. Той відвів погляд.

– Це все, уроди, – закінчив Ігор.

Кірцун схопився і разом з почтом рвонув до виходу.

– Завтра на заводі починається ревізія, – гукнула услід Ірина. – Післязавтра буде моє керівництво, і рада акціонерів в моїй особі прийме новий статут! А ще маю десять відсотків акцій Кірі! Тому скажіть «Руській» – прощавай!

– Еще увидим, бля! – огризнувся Деметраш.

За ними вибіг Князь. До кімнати зайшли подруги.

– Сьогодні нап'юся! – радо повідомила Ірина. – Ми взяли їх!

Дівчата розцілувалися. Ігор повернувся. Ірина кинулася йому на шию.

– Я сказав тим покидькам на прощання кілька теплих слів, – повідомив. – Нагадав, що в серпні починається сезон полювання, і ми до нього готові.

Ірина провела долонею по виголеній щоці кума і сказала:

– Сьогодні на фірмі – свято. Пиячимо до нестями.

– Ідея хороша, – погодився Ігор, – але я повинен і тобі сказати кілька слів.

–… Левчук починає показувати зуби. Хоче поміняти охорону і прибрати людей Паші…

Ірина спохмурніла:

– Мушу порадитися з Красновим. Нехай він вирішує питання міжкланових стосунків. Але… сьогодні запросимо на пиятику Левчука і спробуємо поговорити. Зрештою, Паші люди більше потрібні в Москві, а ти зможеш частину наших відкликати з Німеччини.

– Поки Петько має владу, краще дружити з Левчуком. А Левчук колись може стати й левом…

66

Здається, карти справді можна скидати. Максимів підбивав підсумки зробленого: руками бандитів під його диригуванням знищено угруповання Анджея. Руками Сліпого розчавлено Карася та Шарика. Петько за допомогою Кірі знищив Сліпого; на місце Бондаря поставлено Бацилу, що розвалив угруповання. В результаті Мойша втратив вплив у Києві. Кіркуєв дискредитував себе; мабуть, він таки вбив Нарочицького – інтереси Ізі повернулися до кордонів Московії.

Сєнцов спивається, захопився кокаїном. З-під Петька вибивається фінансова і політична база – від нього відвернулися Швець, Боровицький (обоє під ковпаком МВС). Вигнали з України мозковий центр афер Кірцуна – Красовскі. Нещодавно «гремліни» позбулися горілчаного заводу. Мустафа, якого Кірцун хотів замінити Циганом і перебрати його торговельну мережу, виходить на волю. Він – «замазаний», буде працювати на МВС. Ангел з Князем… Коли люди працюють в Україні, приносять державі користь, не забуваючи себе, – не таке це й лихо. Як сказано у Біблії, для справи корисніший один грішник, що покаявся, ніж скількись там праведників.

Оленка… Шлапак… Нехай живуть. Так у них і мине життя між зустрічами та розлученнями. Кожен обирає свою долю.

Колись Князь сказав, – коли не щастить, можна перемішати колоду і почати гру спочатку. Люди, з якими мав зустрітися Максимів у СІЗО, зможуть це зробити не раніше, аніж через п’ять-десять років.

Здавши зброю, завітав до начальника оперчастини. Пили чай з цукерками.

– Що там мої? – поцікавився.

– Кіркуєва прийняли в хаті[27]27
  Хата – камера (жарг.).


[Закрыть] нормально. З ним працює насєдка[28]28
  Насєдка – агент, що працює на оперативну частину (жарг.).


[Закрыть]. Але Валентин говорити хоче тільки з вами.

– Поговоримо. Що Бацила?

– Кинули на пєтушатню…

– Отже, хлопець тепер з гребінцем. Жив тихо, стиха чинив паскудства, і тут сидітиме тихо. За що його?

– Протиставив себе всій тюрмі[29]29
  Тюрма – СІЗО (жарг.).


[Закрыть], вважав, що буде сидіти недовго, що перед ним всі мають «ходити на цирлах»… Стало відомо, що свого часу був причетний до замаху на вора в законі. В’язниця такого не вибачає.

– Чия подача?

– Шарика. Вже не знаю, що з ним робити. Що не раз – когось відлупить. З розуму сходить у камері. Ви би з ним переговорили…

– Поговорю. Потім переведемо в одиночку, дозволимо відео. Він нам потрібен. Знає багато про Льончика. Слово за словом витягнемо інформацію про наркотики, що вони їх переганяли в Голландію. У Києві залишалася частина вантажу. Шарика треба потримати. Згодиться. Потім вліпимо два роки, і хай вшивається.

– Коли готувати Мустафу на вихід? У нього клаустрофобія.

– Хай посидить місяць. Скільки у нього в камері? Десятеро?! Кинь туди ще п’ятьох з паскудними характерами! Стане шовковим!

Невдовзі Петро пройшов в оперчастину. Першим привели Шарика. Одягнений у дорогий спортивний костюм, кросівки, поголений.

– О-о-о! Толику! Привіт! – зрадів Максимів зустрічі.

Шаров подав руку. Підполковник запросив сідати:

– Не кажу тобі «присядь», бо ти вже практично сидиш. Закурюй, розповідай. Що там у тебе в камері – хлопці постійно падають з нар, забиваються, синяки у них?

– Хочуть жити по понятіям – старший мужик зайшов у хату, вирішили йому влаштувати приписку, а я не люблю цього.

– Може перевести тебе в одиночку? Поставиш собі відик…

– Не хочу, буде скучно. Що самому сидіти?

– Я до тебе прийшов у справі… Словом, треба розібратися в одному питанні… Був випадок, коли ти допомагав Гаркавому вирішити питання з «дніпровськими»?

– Я працював зі Сліпим, і ці питання вирішував Бондар.

– У нас інша інформація… Гаразд, розберемося потім. Ще мені треба знати про «чеченський караван». Маю схеми, тільки от зі зброєю… Не знаю… Допоможеш – буде сидіти кілька покидьків. Або ми Льоню давимо, або він пише для нас закони.

– Можу вам допомогти, але не хочу. Зараз зачепитеся за «караван», потім піде наркота. А коли щось вилізе назовні, мене поставлять на вила.

– Навіть коли нічого не скажеш і підеш на зону – ти покійник. Хоча ми працювали з тобою мало, я ніколи не робив западло. Завжди старався таких як ти дурнів спрямувати в бізнес. Сам бачиш, до чого привели всі ваші афери: вбито Анджея, Карася, Сліпого, а Кіря, якого використовували всі, також тут…

– Тут?! – зрадів Шаров. – Та йому жопу роздеруть!

– Ні! Уся в’язниця на вухах, що Цигана кинули в тюрму, де Шарик та Бацила, але ніхто навіть пальцем його не зачепить! Він мене цікавить. Зрозуміло? Підеш у камеру і подумаєш, чим ми будемо корисні один одному… Тобі влаштувати з кимось побачення?.. Щось принести наступного разу?

– Маю все… Ну, хіба пива. Божеволію без пива.

– Отже, розмова у нас буде.

… Кіркуєва неможливо було впізнати. Останніх двадцять днів він пиячив, не просихаючи. Німці його відразу депортували в Україну. Наші спочатку тримали три дні в ІТУ в Ужгороді, провели інтоксикацію, а коли почав вставати і доходити до унітазу, перевели до «Діда Лук’яна»[30]30
  Дід Лук’ян – Лук’янівська в’язниця.


[Закрыть].

Його справа обростала новими подробицями, з’явилися люди, які погодилися дати проти Валентина свідчення. Князь, знаючи, що Кіря може наговорити зайвого, виїхав до Німеччини. Ангел, вийшовши на волю, теж довго не засиджувався. Через кілька днів опинився в Ізраїлі.

– О-о! Валику! – зрадів Максимів. – Давно не бачилися. Присядь!

– Таки сяду – вирішено.

– Погано це.

– Втомився. Від усіх цих мерзотників, які відмовилися дати гроші на лікування Надійки, хоча я для них зробив багато!

– Хочу тебе втішити. Ірина погодилася вивезти твоїх сестер до Німеччини, влаштувати їх у школу і своїм коштом вилікувати Надію.

– Це правда?!

– Такими речами не жартують.

– Життя – дивовижна штука. Як у приказці: я їй камінь, а вона мені хліба.

– Ірина – молодець, – погодився Максимів. – Будемо працювати?

– Дам свідчення на камеру проти «гремлінів», Швеця, Сєнцова, Гаркавого.

– Усвідомлюєш, чим для тебе це може закінчитися?

– Мені залишилося жити недовго.

– Спробуємо тебе оформити під п’ятнадцяту статтю і взяти під охорону.

– Я для себе вирішив. Заховати мене не зможете – на зоні дістануть… Маю на рахунку близько вісімдесяти тисяч, допоможіть ці гроші перегнати сестрам. На все інше, що буде діятися в цих стінах, іду свідомо.

– Треба взяти хорошого слідчого прокуратури, відкрити нову справу, узгодити все з начальством… Як тобі в камері?

– Циган любить волю, простір… Але, на жаль, я не циган…

– Перевести в одиночку?

– Якщо можна, в хату, щоб було менше народу. Хоч на чотирьох чоловік. Бажано у «Катеринці», «Кучмівка»[31]31
  Кучмівка – новий корпус у Лук’янівській в’язниці.


[Закрыть] влітку спекотна, взимку холодна… А ще – новий телевізор.

– Зробимо… З кимсь хочеш зустрітися? З сестрами?

– Ні… Влаштуйте зустріч з Оленкою, з подругою Ірини…

У Максиміва від спогаду про дівчину защеміло серце, та він не подав виду:

– Спробую поговорити, але нічого не обіцяю.

Петро вийшов з в’язниці на завжди брудну Лук’янівку. Питання, які вирішив з Шариком та Циганом, створювали нові проблеми. Йти проти людей, що стали владою, – невдячна справа. Знову доведеться бити лобом у продажні душі керівників МВС, а у відповідь чути погрози про звільнення. Доведеться воювати у власній країні, наче партизан.

Вечоріло. Час додому, де затишок і тепло…

Відчинив двері, вдихнув запах розігрітого борщу. Тихцем підійшов до коханої, що напівлежала на дивані і читала книжку. Поцілував у щічку.

… У них усе сталося так спонтанно як вибух… Коли прокинулися вранці, здалося, що близько знають одне одного багато років. Максимів од надміру почуттів навіть написав вірші про кохання, що «спалахує вночі як нова зірка».

– Чому так довго? – запитала, потягуючись, Ірина.

– Справи, кицю…

– Чи не час звільнятися і більше уваги приділяти мені?

– Ні, не звільнюся. Я мент кожною клітинкою тіла. Що читаєш?

– Роман «Проміскуїтет». Сигнальний примірник. Коли будемо їхати до Німеччини, заїдемо на могили моїх і Віталія. Покладу йому великий букет троянд. Він наче вгадав мене! Головна героїня помстилася всім причетним до вбивства чоловіка. Але найстрашніше те, що вона зрозуміла потім… Послухай:

«—… Поцілуй мене на прощання, – попросив Валентин.

Іра розгублено глянула на друзів. Ті відвели погляди. Ситуація, яка вимагала кількох банальних пострілів, ставала схожою на погану мелодраматичну сцену.

– А мене поцілуйте в дупу! – істерично зареготав Мишко. – Всі! Це моє останнє бажання!

– І мене, – заверещав Сашко, спробувавши зв'язаними руками стягнути штани.

– Та вбийте цих ідіотів! – вигукнув Валентин. – Яке щастя, що я їх більше ніколи не почую й не побачу!

– Робіть, що просить, – наказала Ірина. – Залиште нас удвох!

Її звикли слухати… Вони залишилися наодинці.

– Відпустиш? – запитав Валентин.

Іра, опустивши очі, заперечливо покивала.

– Я тебе безтямно кохаю, – дивився на дівчину, намагаючись востаннє намилуватися нею, запам'ятати цю мить і померти з нею.

Вдихнув хмільний запах її парфумів, гірко посміхнувся і ще раз попросив: «Поцілуй»…

Іра рвучко торкнулась холодними устами його уст і вибігла на вулицю. Валентин зітхнув і вийшов за нею. Так цілують покійників. Це – фінал… Через мить суєтне, земне відійде в минуле, зникнуть проблеми, розвіється у безвісті порох мерзенного світу. Але навіки залишиться на устах смак останнього поцілунку коханої, нехай не такого, як хотілося б…

З вулиці долинуло кілька матюків, сухі постріли; Валентин вийшов на ґанок. Під деревами лежали тіла трьох його вірних псів, яких зненавидів. Його ненавиділи теж – сотні людей. Навіть та, яку кохав.

Поглядом вибрав дерево, біля якого вирішив помирати. Кати з поваги до розважливої приреченості розступилися. Ірина навела на нього пістолет, проте, важко передихнувши, опустила.

– Стріляй, – прошепотів Валентин, – це легко.

– Не можу! – притупнула і, стримуючи сльози, повернулася в хату.

Рішуче підійшов Ігор зі своїм «маузером»…

Іра чомусь не почула трьох сухих пострілів… Зачинилася у своїй кімнаті і довго беззвучно плакала.

Вранці її викликав прокурор. Сідаючи в авто, раптом усвідомила: весь цей час вона грала в чужу гру. А в цій грі, скільки не перемішуй карти і не починай спочатку, у виграші буде казино».

Петро від цих слів відчув спиною холод, краєм ока зиркнув на кобуру з пістолетом, що звисала з крісла. Ірина відклала книжку і сказала, провівши по його щоці холодною долонею:

– Добре, що у нас все закінчилося не так.