Текст книги "Чужа гра"
Автор книги: Сергій Ухачевський
Жанр:
Боевики
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц)
11
Ірина попросила Оленку на один день піти до Ольги, – хотіла побути з Андрієм наодинці. У п'ятницю приготувала вечерю, постелила нову постіль і задоволено глянула на велике розкішне ліжко. Проте чоловік приїхав удосвіта з шофером і охоронцем – утомлений, весь у своїх думках. Увійшовши до квартири, розцілував її, взяв на руки і поніс… на кухню.
– Вибач, – голодний, як пес.
Ірина не виказала невдоволення, дістала з холодильника голубці і поставила гріти.
– Сонечко, – промуркотів на вухо Андрій, – я скучив за тобою. Може б ти переводилась на заочний?
Ірина обвила руками його шию:
– Краще ти переїзди. Хіба не час перенести справи до Києва?
– Не можу…
– Усіх грошей не заробиш. Ви з батьком звихнулися на роботі. Не здивуюся, якщо ти сюди приїхав у справах… Думала, хоч раз побудемо вдвох.
– Давай під Києвом будинок купимо на два поверхи.
– Я – дитя асфальту, жертва урбанізації. Задихаюсь від чистого повітря. Не люблю пасторальних краєвидів, запаху сіна і цвітіння трав, маю на них алергію.
– Побудуємо поряд коксохімічний завод…
– Не плутай урбанізацію з індустріалізацією!
– Як скажеш. Але давай їсти, ми аж учора обідали…
Хлопці змолотили все, що приготувала на два дні, випили три пляшки коньяку і тепер пахкали сигаретами, задоволено відкинувшись на спинки крісел. Андрій сказав:
– Тепер поспати – і повний кайф.
Петро з Романом згідно кивнули. Ірина постелила їм, сама прилягла біля чоловіка…
Скоро підвелася, бо мала готувати обід. Пошкодувала, що відправила Оленку до Ольги, а та могла-таки схилити подругу до сафіської любові. Але це краще, за Шлапака. Стоп, нагадала собі, сьогодні треба накрутити Андрія, щоб розірвав з ним стосунки.
День проходив, як у швидкому сні: готування – обід – миття посуду. А чоловіки, накупивши відеокасет, влаштували «Катрусин кінозал». Ірині це надокучило, наказала всім збиратися на дискотеку. За компанію запросила Інну з Османом і Оленку з Ольгою.
Хлопці, розрухавшись і випивши, танцювали. Роман з Петром підбивали клинці до дівчат. Ірині здалося, що між подругами вже «щось» було, бо Ольга зиркала на Оленку з ревнивими бісиками в очах. Андрій запросив Ірину на повільний танець і зізнався:
– Ми з Калачем затіяли справу, я частіше буватиму в Києві…
– Я звикла, що бачимося рідко; виходячи заміж, знала на що йду.
– Скоро багато чого зміниться у нашому житті…
Коли повернулися за стіл, Андрій враз спохмурнів – до зали зайшов Сліпий з двома охоронцями.
– Іринко, зараз підемо звідси, – попередив, підводячи до столу. До Романа і Петра: – Тут Сліпий.
Хлопці автоматично перевірили, чи на місці зброя. Сліпий, окинувши поглядом приміщення, п’яним розвальцем попрямував до них. Ірина нічого не знала про його конфлікт з Андрієм і радісно махнула рукою. Їй не хотілося додому.
Сліпий, знявши окуляри, примружено глянув на Андрієву компанію. Кругла пика з перебитим носом і вухами-пельменями розквітла у широкій посмішці, демонструючи два ряди дрібних зубів. Андрій, зацікавлений таким сюжетним поворотом, відкинувся на спинку крісла.
– Привет, компании, – привітався. – Гудим? Курим план, текилу глушим, – и от кайфа зубы сушим? Привет, Ирочка, – поцілував руку. – Привет, Инночка, – чмокнув і її. – Салам, Осман… Андрюша, – до Коваля, – надо перебазарить с глазу на глаз, – був п’яний, як чіп.
Анджей стиснув зуби і кивнув. Адміністратор звільнив для них столик поряд, офіціанти метушливо сервірували.
– Вот что, – сказав Бондар, – в пр-рынципе фигня получилась с соляркой. Я отдам тебе бабки…
– С неустойкой?
–… Думаешь, мне это надо было?! У меня полно непоняток… – йому важко було зібратися думками, схилив голову і п’яно кивав.
– Мене це не цікавить.
– Давай выпьем, а то через этих козлов чуть нас не поубивали!
– Що ти верзеш?! Твої хотіли мене вбити, а ти пропонуєш випити?! Йди проспися! Розбиратися все одно доведеться.
Сліпий налив у великий келих текіли і одним духом вихилив.
– В пр-рынципе… Ты легко отделался. Если бы надо было тебя убрать, ты бы здесь не сидел.
– Хто підтвердить твої слова?
– В пр-рынципе, я самолично отвечаю за базар.
– Будемо вважати, що я повірив, – кулі летіли над головами. Але для чого було псувати мою нову машину?!
Бондар знову випив повний келих. Всі знали, що він напивається коли стрес, або коли вбивають когось із знайомих.
– Машина – фигня по сравнению с тем, как ты поступаешь.
– Це пред’ява?[6]6
Пред’ява – офіційне обвинувачення «по-понятіям» (жарг.).
[Закрыть]
– В пр-рынципе, нет… Но так считает Мойша, – алкоголь робив своє: Сліпий закочував очі, здавалося, що не зовсім розуміє де він.
– Чому сам мені не каже? Поясни, так би мовити, щиросердно.
– В пр-рынципе на прокурора ты не тянешь… Бабки получишь на этой неделе. Если б не Паша…
Дедалі більше п’яніючи, Сліпий щось пробурмотів, перехилив наступну чарку, одним оком глянув на Коваля, але сказати нічого не зміг. З рота на стіл цівкою потекла слина.
Андрій подумав, що зараз було б непогано покінчити з цією мерзотою. Але треба спочатку отримати гроші. Нехай поки дихає. Але ж з’явився тут не випадково, – стежив, мабуть знає, де живе Ірина. Людина в Києві – не голка у сіні.
Коваль покликав охоронців Сліпого і наказав забрати тіло. Ті звично потягнули його.
– Усе гаразд, – повідомив Андрій компанію.
Ірина схвильовано глянула на чоловіка. Той аж з лиця спав.
– Неприємності? – запитала, пригорнувшись.
– Не люблю цю пику. Настрій зіпсував.
– Може, підемо?
– Ходімо, нас назавтра запросив Гаркавий на обід, заодно поговорю з ним про справи.
… Леонід Петрович Гаркавий, на прізвисько Льончик, був із когорти комсомольських кадрів часів Горбачова: молодий, нахабний, за освітою – агроном. Жодного дня не працював на землі – очолював комсомольську організацію ВНЗ. Ініціативний комсомолець створив кілька молодіжних кооперативів, телеканал, що згодом допоміг йому пройти у парламент; відкрив десяток відеосалонів, магазинів, торгував меблями. Зійшовся з місцевим авторитетом на прізвисько Яшка-артилерист, пішов під його дах. Співпрацювали близько п’яти років, поки Яша не помер; згідно офіційної версії, від цирозу печінки. Насправді ж його привезли до лікарні з відбитими тельбухами і поламаними ребрами. Лікарі пообіцяли, що Артилерист виживе, але Гаркавому не сподобалися лікарняні умови, вирішив перевезти до іншої. Проте розкішна палата, яку приготували для хворого, не знадобилася – помер дорогою.
… Коли труну опускали в яму, Гаркавий ридма ридав, хоча ніхто не сумнівався, що смерть Яші на його совісті…
Після цього території покійного перейшли під контроль Льончика разом з угрупованням. На той час він володів половиною торгових точок міста, двома заводами і непогано почувався в Києві. На 1995 рік його капітал, згідно неофіційних даних, становив сімдесят мільйонів доларів. Підпільний мільйонер з комуністами стосунків не порвав, хоча більше схилявся до «лівого центризму».
Увесь цей час Льончик перебував під негласним наглядом правоохоронців, але три справи, порушені проти нього, не дійшли до суду. Навпаки, руками ментів він прибрав кількох конкурентів.
Андрія з Іриною зустрів люб’язно, обійняв обох. На противагу дружині – спортивно підтягнутий, а їй на талію не наліз би й хула-хуп. Саша радісно розцілувала Ірину, потягнула на кухню, щоб допомогла накрити на стіл.
Саша була щебетухою. З’ясувалося, що їй усього двадцять вісім років, а набула таких форм після пологів. Мала комплекс повноти і тому мріяла скинути хоча б двадцять кілограмів. Але чоловік заборонив псувати розкішну фігуру.
Тим часом мужчини розкоркували пляшку коньяку, випили по чарці:
– Льончику, є канал спирту через Угорщину…
– От Мойши?
– Ні! Значно дешевший, не сурогат, який пропонує Грабовецький, навіть Паша погодився його брати.
– Мойша такого не прощает.
– Він втратив свої позиції, у нього залишився тільки Сліпий. Всім надокучив його диктат.
– Изю не стоит сбрасывать со счетов… Сколько можете делать водки?
– Якщо в Києві буде ринок збуту, – не менше двадцяти мільйонів пляшок на рік.
– Расходы большие?
– Хабарі, тара, електроенергія, перевезення, етикетки, акцизні марки.
– Налоговую могу взять на себя. С братками порешаем. Как тебе Шарик?
– Останнім часом мені пропонують піти до нього в союзники… Набирає авторитету?
– Под него идет Карась и почти все мелкие бригады. Если не дадим ментам его сожрать, через полгода это будет самая сильная команда.
– Варто подумати. Хто за ним ще стоїть?
– Влиятельные люди. Скоро в Украине будут серьезные политические изменения…
– Сподіваюся, червоного реваншу не буде?
– С этими идиотами я покончил. За пять лет выкачали у меня больше пяти миллионов долларов. За мои деньги понастроили себе хоромы! С благотворительностью покончено. Коммунистическая идея себя изжила… Сколько можешь мне предложить?
– Вісім центів з пляшки…
– Тринадцать, и все проблемы с налоговой, ментами, братками беру на себя.
12
Після візиту Кіркуєва Петрушка потягнув коньяк з горла і запалив. Його підприємство – усім як скалка в оці. Автопарк уже сім років не оновлювався, люди працюють за копійки, ще й своїми силами з двох машин складають одну. Транспортом, як власним, користуються і бандити, і можновладці. Через ті кредити встиг втратити майже чверть машин і цілий гараж, – а їм і далі кортить! Ще й податкова як пошесть.
Тепер Анджей зі своїм тестем… Кредит їм треба для Кравченка! Приїжджає до тебе бандитська морда на машині, яка коштує, як п’ять КамАЗів, курить дорогі сигарети… А тут – смалиш без фільтру, їздиш на роздовбаній «волзі», і ще з’ясовується, по понятіям, ти йому «должен».
Коли б знаття, що час так змінить Гуцула і Швеця… Хто їх підтримував, коли треба було організувати людей на мітинги? Хто надавав транспорт? Петрушка! Не за звання та посади, а за покликом серця. Де справедливість?! Батько, коли помирав, розповідав, що у лісі є бандерівський схрон зі зброєю. Знайти б, узяти автомата і піти на прийом до Швеця. Шкода, що у батька почався склероз…
Треба щось робити. Якщо виступити гарантом кредиту, через Два роки в автопарку залишаться тільки автомобільні рами. Кравченку – що? Украв у держави понад сорок мільйонів й «інвестував» в економіку Швейцарії. І як Швець може з ним мати справи?!
Кіркуєв дав на оформлення документів три дні.
Треба щось робити. Давид зателефонував до Максиміва. Через годину зустрілися в кафе. Петро роздратовано зиркав на п’ятьох лобуряк за сусіднім столиком, що різалися в карти і по колу пускали косячок. Підійшов до них і, тицьнувши під носа посвідчення, наказав забиратися.
Петрушка метушливо носив від шинквасу замовлене. Був одягнений у задавнений кримпленовий костюм, туфлі зі стертими каблуками і старомодний галстук. Запобігливо зазирав в очі пикатій барменші, яка його обраховувала.
– Петре, – налив горілку, – маю проблеми.
– Податкова?
– Ага, податкова служба Анджея.
– Скільки вимагають?
– Виступити гарантом кредиту для агрофірми Кравченка.
– Це щось нове, – здивувався, – Анджей подався до комуністів?
– Місяць тому викликав мене Гуцул і просив виступити гарантом. Обіцяв дати пальне за заниженими цінами, пільгові податки і всяке таке…
– А чому їх цікавить цей кредит?
– Збираються робити ремонт.
– Анджей при них став службою безпеки…
– Взагалі не розумію, що відбувається! Нещодавно приходили до мене його бики і наказали підписатися на «Бізнес-інформ», плюс давати в газету рекламу. Редактор на радощах не просихає.
– Викличу цього жевжика і поговорю…
Петрушка налив. Максимів узяв пляшку, подивився на етикетку, понюхав горілку і резюмував:
– Із цеху Анджея. Цілий рік не можемо знайти, де розливає! Все місто торгує його горілкою! Нічого не чув?
– На жаль, ні. А, може, на щастя.
– Шкода. Тож чим можу тобі допомогти?
– Треба відкрутитися від того кредиту!
– Заяву на моє ім'я, опиши все, що сталося, про Гуцула, Кравченка і Кіркуєва. Тоді я зможу допомогти.
– А ви гарантуєте, що мене ніхто не стане чіпати і всяке таке?
– Ні. Ризикни.
– А мої діти, мати? Що з ними буде, якщо мене вб'ють?
– Те, що й з усіма, – зізнався Максимів. – Зараз я не можу тебе захистити. Єдине, на що можна сподіватися, – коли справа піде в провадження, бандити тебе не будуть чіпати. Потім справу передадуть до прокуратури, там розвалять, за рік про тебе забудуть, а справу закриють. Хоча на тебе можуть подати позов за образу честі та гідності.
Петрушка спересердя випив. Максиміву горілка не йшла – говорити такі речі неприємно.
– Гаразд, виступлю гарантом… Але через рік почнуться неприємності – хто би став платити відсотки за цим кредитом? Що я скажу водіям; слюсарям?!
– Збери збори, поясни, що відбувається. Принаймні знімеш із себе відповідальність.
– Якби все було так просто…
– Маю в Києві товариша – юрист, фінансист; Антон Ярославович Лисак. У нього постійно збираються подібні справи. У Києві часом можна достукатися в якісь двері. Поїдь до нього, він повільний, відрами п'є пиво, але упродовж півроку вирішує серйозні справи. Це, поки, єдине, що можу порадити. І дивися на світ веселіше.
– Тішитися нема чим. Я плачу шалені податки, частина з них іде на утримання правоохоронних органів. Мало того, що злочинці жирують, ви відстоюєте їхні, а не мої інтереси! Суди, прокуратура, міліція, УБЕЗ, УБОЗ, СБУ і всяке таке, – для чого стільки, коли порядку немає! Невже не зрозуміло, що економіка держави тримається на таких, як я. Не на Анджеях, не на Гуцулах, а всупереч їм! Якщо перестану платити податки і всяке таке, скрізь керуватимуть Анджеї і переганятимуть гроші у західні банки, хто буде утримувати вас?!
– Економічна криза, – розвів руками Максимів.
– Це криза моралі і совісті.
– Так, я повинен тебе захистити. Але хто мені дасть санкцію на арешт Гуцула, Кіркуєва? Хто дасть дозвіл на допит Кравченка? Відразу з Києва команда: Максиміва гнати з роботи. Тому давай викручуватися.
– Не галасуйте, – гаркнула до них бульката барменша. – Викличу міліцію.
– Міліція на місці, – огризнувся Максимів, – треба викликати, коли наркотики курять, а не коли чоловіки чарку п'ють!
– Ідіть бандитів ловіть, а не пийте по барах! – відгавкнулася.
Наступного дня Петрушка був у Києві. Офіс Антона Ярославовича знаходився неподалік інституту урології. Господар – невисокий огрядний чоловік – зустрів земляка сердечно, запросив до кабінету, уважно вислухав. Той поскаржився на Гуцула і Швеця. Лисак замислився, запалив і призначив зустріч на вечір:
– Поп'ємо пива, поговоримо… Щось вирішимо.
Давид приготувався оплатити вечерю в ресторані; розраховував витратити не менше п'ятдесяти доларів. Коли близько шостої приїхав, біля офісу стояло кілька крутих іномарок. Лисак вийшов на ґанок у супроводі респектабельних чоловіків, відмовляючись: «Не хочу пити, не хочу в сауну! До мене приїхав земляк!»
З’ясувалося, ці чоловіки – банкіри. Антон познайомив їх з Петрушкою і запропонував повечеряти разом. «Маю тільки сто доларів», – розгубився. «У нас теж грошей немає, – сміялися банкіри, – тільки кредитки!»
У казино замовили розкішну вечерю з омарами, осетриною, ікрою. У Петрушки від місцевих цін округлилися очі. Лисак, тим часом, узяв три кухлі пива і чіпси. Чоловіки розповідали плітки з життя парламенту і уряду – хто з ким спить, хто кого чим «нагородив» венеричним. Давид Сергійович, очманілий від побаченого і почутого, збентежено втирав піт з чола.
– І написав заяву на ім’я Голови Верховної Ради, – розповідав директор якогось банку, – «… Прошу пересадити мене у залі засідань на інше місце, оскільки від моєї сусідки щоранку несе алкогольним перегаром та іншими специфічними жіночими запахами!»
Приятелі вибухнули реготом.
– Пересадили? – поцікавився Антон Ярославович.
– Аякже!.. До речі, вчора заходив Смоляр, скаржився, що на нього наїжджав Петько Кірцун.
– А хто це Кірцун? – не міг пригадати один з банкірів.
– Друг Деметраша; олігархи, мать їх… Вимагає в Смоляра кредит на три мільйони доларів під туфтові гарантії.
– А той – що? – поцікавився Лисак.
– А той напустив у штани. Петько каже: не буде кредиту, тут будуть бики Сліпого.
– Та-ак, – розуміюче зітхнув Петрушка.
– А у вас які проблеми? – поцікавилися банкіри.
Коли той розповів про Гуцула та Кравченка, один з банкірів криво усміхнувся і порадив:
– А ви виступіть гарантом і вимагайте своїх десять відсотків, це саме «по понятіям»… Коли кредит не буде погашатися, заплатите адвокату, він доведе, що гроші використали не за призначенням. Так у Києві чинять усі, особливо, коли беруть гроші під державні гарантії.
Давид Сергійович радісно подивився на Антона Ярославовича.
– Не є питань, – сказав той.
13
У Тиждень для Романа був викреслений з життя. Гроші, що опинилися у нього в гаманці після пиятики у «Вокзальному», довелося віддати. Виявилося, їх на зберігання передав Матроскін. Нещодавно він узяв місячну зарплату редакції, купив долари, щоб вигідно перепродати у Львові. Провернувши операцію, на радощах випив, проте захопився і проциндрив половину грошей. Як вийти зі скрутного становища – не знав, і замість щось робити, пропивав решту.
Того вечора, коли Шлапак З Юристом-гінекологом пішли з ресторану, Кіт розрахуватися не зміг. У нього забрали документи, а наступного дня на роботу принесли рахунок: «Чарки малі, 4 шт., – 480 тис. (4,8 грн.); Чарки великі, 3 шт. – 600 тис. (6 грн.); Скатертина, 1 шт. – 650 тис. (6,5 грн.)». Запис «Шампанське з собою» було перекреслено і рукою Матроскіна дописано: «Голу бабу».
Мирослав, прийшовши на роботу, безпричинно зчинив галас у редакції. Від Віталіка дізнався, що долари в Романа і побіг його шукати. Знайшов у «Музі» п’яного, почав вимагати гроші. Шлапак жбурнув у нього гаманцем і сказав: «Бери, скільки треба»! Там було 50 копійок.
Наступного дня ледь розібралися з грішми. Ніхто не хотів платити.
– Я скатертинами і келішками не закусую, – стверджував Роман, – якщо Котяра буянив, замовляв голих баб – хай платить!
Позичивши грошей, Мирослав розрахувався з рестораном, виплатив зарплату, того ж дня напився, прийшов уночі на роботу і написав наказ про звільнення Паньківа «за аморальну поведінку, що не сумісна зі званням радян… українського журналіста».
Вранці в редакцію «Бізнес-інформу» зайшов звільнений Віталій. Роман похвалився меблями та комп’ютерами, що дав Андрій, повідомив, що звільнив старих працівників і тепер набере дівчаток – одна в одну. Вирішили за це випити. Почали з пива. Дорогою зустріли Сашка Вечірнього, що й досі ходив у сандалях. Коли в «Музі» перейшли до горілки, приєднався Юрист-гінеколог.
Сашко був художником, мав свою майстерню, яку називав «витверезником». Останнє творіння – панно під назвою «Битва за Білу» не міг закінчити три роки через постійне пияцтво. Цей твір мав зобразити як він з друзями воює з абстрактними ворогами за село Біла. Картина постійно обростала новими алегоріями, змінювала зміст і натякала, що йдеться про битву за «білу» – горілку. Патетичні портрети друзів, схожих на комсомольських лідерів, то зникали, то з’являлися на картині, залежно від того, кого він на той час «не любив», або «любив».
Вони засіли в «Музі», як у дзоті… Шлапак нарешті перестав вихвалятися дружбою з Анджеєм, а Віталій припинив декламувати вірші, стверджуючи: «Я живий класик, почесний громадянин міста Чорткова!», але включився Вечірній. З-під брів дивився на Романа і розповідав про своє панно:
– Ти думаєс вони там воюють за правду? Ті сволоці не знають вобсе за со воюють! Я їх не люблю! Тепер буду писати вас, ви настоясці друзья. Да-а. Там буде ізобразено дві таких дєвоцьки, як пєсня, – прогундосив: – «осень, в нєбє, здут караблі-і». Предствляєс, вони лезать голі на жовтому листі, розкинувси волосся і Володя їх оглядає, як настоясций юріст, согласно професії гінеколога! І вони будуть молодші, не тридцять два з хвостом лєт на сорок! Знаєс, скільки їм буде? Тридцять два!.. Дазе без длінного хвоста, з коротким, лєт на двадцать п’ять.
Роман, слухаючи, тільки гикав, а потім попросив:
– Можна ти мене не будеш зображати?
– Нє, тебе намалюю з мецьом в руках і ти будес символізувати побєду труда над сєксом!
– Можна – нє?
– Тоді зараз їдес зі мною до дєвоцьок.
– А їм вже є вісімнадцять? – не переставав гикати Шлапак.
– Чєтирєзди по вісімнадцать – пєсьня!
… Вранці прокинувся, жахнувся: поруч спала незнайома гола жінка. Тихцем звівшись, одягнувся і вискочив на вулицю. Купив пива, жуйку і поїхав на роботу. Але його чекала несподіванка – порожній офіс, порожній сейф, де звечора лежала тисяча доларів. Зникли меблі, подаровані Андрієм, комп’ютери, факс…
Спочатку подумав, що пограбування, вирішив телефонувати в міліцію, але відомо, що найкраща міліція Анджей. Тремтячими пальцями набрав номер мобільного.
– Андрюша, – звернувся верескливо, – приходжу сьогодні на роботу, а тут ні бухгалтера, ні грошей…
– За твій довгий язик мав би тебе по-іншому покарати…
– А шо случилось? – страх перехопив горло.
– Ображаєш Оленку, тебе покарано. Все. Дякуй, що ребра цілі і не відібрав газету, – кинув трубку.
Роман у розпачі опустився в крісло. Цього від Олени не чекав. Та й коли це він її образив?.. Прихопило живіт, стенокардійно стиснулося серце. Дома ні копійки, старих працівників безжально звільнив. Як випускати наступного тижня газету?
Єдиний порятунок – Оленка. Зателефонував до її матері, випросив київський номер телефону.
«От, сука, – подумав про неї, – вже тиждень в Києві! Навіть не повідомила! Жлобиха, ніякої інтелігентності. Сказала б: прощавай, коханий, їду в столицю; подарунок на прощання: співпраця з Анджеєм».
… Коли секретарка відповіла англійською і російською, – чим можемо допомогти, Шлапак бовкнув у трубку:
– А паклічтє, пажалуста, к телефону Алєнку.
–… Альону? – уточнив здивований голос і комусь повідомив: «К ней уже какие-то белорусы звонят».
Коли дівчина взяла трубку, Роман защебетав:
– Оленко, моя ти маленька, де ти пропала? Я другий тиждень тебе шукаю!
– Хто дав тобі номер телефону?
– Так за тобою скучив, що по-любому б знайшов! Чому не дзвониш? Покинула свого старенького, навіть не попередила!.. Альо! Не мовчи!.
–… Тиждень тому я бачила тебе в «Музі» з якоюсь сцикухою, і більше не хочу тебе знати!
– Коли бачила?! З ким?! Я вже два тижні там не був!
– Я сиділа поруч за перегородкою.
– То був зі своєю ученицею, випадково зустрілися.
– І для неї танцював лезгінку, п'яний, як чмо? І питав, чи поцілує вона «старенькому його маленького»? Це все, Романе.
– Та чекай! Я такого не пам'ятаю! П'яним був?.. – гарячково міркував, що збрехати. – Це ж Паньківа книжку обмивали!
Олена захлипала:
– Коли у тебе не було приводів випити?
– Я вже тиждень вобше не п'ю!
– Послухай, падлюко, я на тебе витратила два роки! Два роки терпіла твої гульки, пиятики, гонореї! Тепер хочу жити нормально!
– Лєночка, та вибач свого старенького, може щось і начудив, але нічого такого не помню! Я ж тебе люблю. А вип'ю – ну і… Рішаєш з людьми діла – треба випити!
– Ото й продовжуй рішати! – кинула трубку.
Роман, проковтнувши грудку, що стала поперек горла, вилаявся: «Сука стежила за мною! Де ж інтелігентність, де ж порядок? Жлобиха!» Знову зателефонував у Київ, але секретарка відповіла, що Олени немає на місці…
Прийшов Паньків, якому вчора пообіцяв взяти на роботу. Віталій погано переносив похмілля і сьогодні був як з хреста знятий. Шлапак його засмутив:
– Андрюха наказав переносити офіс в інше місце… Півроку в нас будуть пертурбації…
Раптом дзвінок. Роман схопив трубку. Незнайомий рішучий голос:
– Пане Шлапак? Вас турбують з УБОЗу. Маємо до вас розмову.
– Сьогодні?
– Так, на прохідній скажете – до майора Максиміва.
– Ось бачиш, – сказав Віталію, – в ментуру викликають через фінансові махінації. Нічого, викручуся, Андрюха про все домовиться. Мент дзвонить: «пане Шлапак» – порядок, а правда?
– Позич пару копійок на пиво, – попросив Віталій.
– Старий, учора з Вечірнім все просадили, сьогодні навіть на куриво не маю, – збрехав.
… Слова Максиміва здивували Шлапака:
– Нам відомо, що ваша газета працює на Коваля. Багато підприємців написали скарги, що до них приходять бандити і вимагають підписуватися на тижневик.
– Нічого не знаю.
– Можемо поговорити з вами або через перебування в КПУ[7]7
КПУ – камера попереднього утримання, колись КПЗ – (затримання).
[Закрыть], або по-дружньому. Жодного офіційного протоколу, жодного диктофону. Вашу розповідь запишу від руки, а ви підпишетеся псевдо, скажімо, Поет.
– Я вам не стукач! – відповів з викликом.
– Маю право затримати вас на три доби до вияснення обставин.
Шлапак пошкодував, що вранці не пішов у туалет.
– Яких обставин? – спав з лиця.
– Наркотики, хуліганство у громадському місці, непокора представниками влади… На вибір.
– Адвоката.
– Як ти не розумієш, – пом’якшив тон, – це тобі нічим не загрожує. Розповіси, як розповідають усі. Ось глянь, – показав папірець і відразу заховав, – це інформація від одного бандита. Ми ж не підшиваємо до справи… Просто робимо аналіз…
Максимів поставив на стіл коньяк і дві чарки:
– Поговоримо як люди, що не хочуть, аби в місті керували бандити. Ти ж розумний мужик, головний редактор! Вони тебе підставляють, і одного дня викинуть як використаний презерватив! Ще прибіжиш до мене і будеш скаржитися, що у тебе забирають газету! Тоді не зможу тебе захистити.
Випили. Запалили. Роман вирішив: «Викручуся!», і розповів про розмову з Андрієм, про книжку Завади і гонорар.
… Максимів, дізнавшись, що хотів, наказав хлопцям відвезти Романа додому. Оперативники, повернувшись, розповіли: Шлапак вийшов у центрі і попрямував у «Музу». Там нікого не знайшов, зазирнув до інших кафе і, випивши кави, почав чіплятися до дівчат, слиняво витираючи кінчиками пальців рот. Увечері зустрівся з приятелями, напився і через «пиво на вокзалі» поїхав додому.
… Роман, прокинувшись дома, довго лежав, дивився у стелю і розмірковував над учорашнім днем. Наробив дурниць. Що він молов тому менту?.. Тепер точно вб'ють… Життя давало тріщину. Треба рятувати становище. Зиркнув на годинник – десята. Зателефонував до Оленки.
Коли взяла трубку, сказав:
– Учора думав про нас. Я чинив негідно. Тиждень тримався, не пив, учора знову набрався. Важко без тебе… Ти така файненька, і зараз стоїш у мене перед очима…
Дівчина не кидала трубку.
– Учора хотів повішатися… – продовжив. – У тебе хтось є? – Ні.
– Що мені тепер робити?
Оленка мовчала. Роман прислухався. Тихцем плакала. Треба користатися з нагоди:
– Я вчора півдня проплакав. Я так тебе люблю! Можеш мені вибачити? Я покину компанії, горілку, цигарку в писок не візьму!
–… Як у тебе на роботі?
– Порядок, хочу взяти приміщення в центрі. Тільки грошей не вистачає. Почну працювати по-новому.
– Зателефонуй до мене ввечері, мені дали мобільний…
Полегшено передихнув, поклавши трубку. Тепер – до Анджея.
– Андрюша, маю тобі щось розповісти.
– Я своїх рішень не змінюю.
– Мене вчора викликали у міліцію, розпитували про тебе.
– Стоп. Не по телефону. Приїдь до мене на другу.
Прийнявши холодний душ і через силу поснідавши, Роман відчув, що душа вимагає похмілля, проте стримався. Зателефонував до матері у райцентр:
– Мамцю, я такий замотаний, маю купу справ, хочу офіс переносити в центр. Дай сотню доларів. І тата пришли, нехай підлогу помиє і постіль поміняє. Міцно цілую.
Одягнув діловий костюм, протер окуляри, замацані звечора і сказав до дзеркала: «Пішли, красунчику». З видом ділового чоловіка зайшов у «Музу», замовив чай і сів біля вікна.
Невдовзі почали сповзатися хворі похміллям друзі-журналісти та інша творча молодь. Пропонували випити щось міцніше, дивувалися, що сьогодні добре виглядає.
– Не маю похмілля. Зранку встав, пішов під холодний душ – порядок. І вобше, я зав'язав з горілкою, треба працювати, а не пити. Постійно якийсь сумбур. П'ємо, наче горілки ніколи не виділи!
Всі погоджувалися з його тезами, але похмелялися винцем.
Потім, по-діловому зиркнувши на годинника, сказав:
– Анджей чекає, я так, для порядку, трохи запізнюся, щоб не думав, що бігаю перед ним… Я ж хлопець модний, а нє?
Насправді Роман не запізнився, і навіть прийшов заздалегідь.
– Що там? – знехотя запитав Андрій, – тільки коротко.
– Викликав мене вчора якийсь майор. Ну, і почав казати, що твої люди роблять мені рекламу, що я працюю на тебе.
– А ти що?
– Сказав, нічого не знаю… Мене відлупили по нирках і стали розпитувати, чи ті гроші не підуть на випуск книг Завади і на гонорар. Я сказав – якщо Завада запропонує видати свою книгу, я не відмовлю, і обов'язково виплачу гонорар!
Андрій зареготав:
– А що мент?
– Сказав, що спустить зі сходів того, хто видасть Заваді книжку – він їх дістав своїм творчеством.
Андрій помовчав, дивлячись з-під лоба:
– Що у вас з Оленкою сталося?
– Бачила мене з якоюсь бабою… Ми вже помирилися.
– Вважай менти тебе відлупили за неї. Іди, завтра все буде гаразд…