Текст книги "Чужа гра"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 22 страниц)

60

Навіть не вірилося, що їх загнали в глухий кут… Астаф’єви другий тиждень тільки пиячили і кололися. Валентин іноді теж випивав, але здебільшого дивився телевізор чи вивчав візерунки з розчавлених на стелі комарів. У двохкімнатній квартирі, яку винайняли на Оболоні, були обшарпані стіни, перехняблені меблі і повно тарганів.

– Чьо бум дєлать? – якось запитав Мишко.

– Сухари сушить, – огризнувся.

– Надо брать общак Андрюхи і звалювать! – запропонував Сашко.

Він міцно сів на голку і не уявляв життя без героїну. Мишка чекала така ж доля, хоча він здебільшого нюхав, щоразу збільшуючи «полоси» героїну. Вони витрачали щодня по сто доларів на наркотики. Кіркуєв дивився на них з розпачем. Брати ставали неконтрольованими, скоро могли залишитися без грошей, стати предметом уваги міліції. Але говорити про це з двома ідіотами – марна справа.

Валентин постійно спав з пістолетом під подушкою та автоматом під ліжком. Ментам вирішив не здаватися. Про всяк випадок тримав прив’язаний до батареї трос, по якому планував утікати в разі чого.

Якось близнюки привели в квартиру двох малолітніх шлюшок з «окружної», напоїли, потрахали. Коли ті стали вимагати гроші, їх відлупцювали і вигнали геть. Кіря саме був на зустрічі з Бацилою. Коли повернувся, близнюки на вулиці біля райвідділу розбиралися з сутенерами.

Кияни приїхали вдесятьох на трьох машинах і наказали їм платити з відсотками за те, що «попользовали дєвок». Астаф'єви відсилали їх у різних напрямках. Місцеві хотіли затягнути їх у машину, щоб вивезти в ліс. Брати вихопили пістолети і готові були стріляти, та над'їхав Кіря. Вискочивши з машини, призвав їх до порядку. Сутенерам порадив забиратися геть. Того ж дня терміново переїхали на іншу квартиру.

Увечері близнюки зайшли до нього в кімнату. Валентин марно намагався налагодити телевізор. Останнім часом все валилося з рук! Ще й Бацила сказав:

– Краще не зв'язуйся з Іриною, у неї високі покровителі. Бери сестер, дупу в жменю і давай драла за бугор.

– Треба Надійку вилікувати і ту суку взути!

– Навіть коли Петько накаже мені йти воювати з цією бабою, – не піду. А знаєш, чому?.. Тому, що я розумний.

– Ти – сцикливий, – огризнувся Кіркуєв.

… Астаф'єви стояли перед ним і ображено сопіли:

– Ты не прав… – обурювався Мишко, – Ты чë на нас, типа наезжал, перед этими козлами?!

– Да, Валик, – підтримав Сашко, – ти должен ізвінитися.

– Уроды! Вас могли загрести менты! – зірвався Валентин. – У нас на хате пять автоматов!

– Валик, ты, кароче, не прав, – не погодився Мишко.

– Не нравится – сваливайте! – зірвався на ноги Кіря. – Собирайте бригаду и мародерствуйте!

– Валик, кароче, так с нами не нада… – просичав Сашко.

– Пацаны, – враз примирливо посміхнувся Валентин, – все-таки я коновод[24]24
  Коновод (жарг.) – лідер злочинної групи.


[Закрыть]. Мы должны сорвать бабки с Ирки! Нельзя размениваться на мелочи. За нами охотятся менты. Бацилла не с нами. Наши быки разбежались…

– Всьо ета хуйня, – вирішив Сашко. – Ти должен ізвінитися.

– Я был не прав, извините.

– З кєм не буває… – поплескав його по плечі Мишко.

Змушений був почаркуватися з ними. Після злетів, коли стаєш значущим членом суспільства, спілкуєшся з нормальними людьми, а не з цими дебілами, образливо повертатися до понятій, чужих квартир.

Оленка… Її так бракувало… Закриєш очі… А реалії інші: кухня, пофарбована в темно-синій колір, дешевий коньяк і два відморозки.

… Наступного ранку прокинувся від настирного телефонного дзвінка. Петько:

– Спалили наши хаты! В Праге сгорел дом Швеца! Ты че, телек не смотришь, нахуй?!

– У меня нет телевизора.

–… Кароче, приезжаем по домам после презентации ебеной фирмы той ссыкухи, а там пепелище. Чья работа, нахуй?!

– Ну, и чья?.

– Йобты, мне нужны бабки этой суки! Мой дом стоит полтора лимона, нахуй, в сейфе двести тысяч, две машины в гараже!

– Что я с этого буду иметь?

– Половину.

– Для чего, если могу взять все.

– Йобты, она вложила бабки в фирму! Щя настоящий капитал – акции «Оилхоума», нахуй!

– Что я должен делать?

– Придумай, нахуй! Щя у нас пресс-конференция! Созвонимся!

– Шлапака дашь на расправу?

– Рожки чешутся? Ладно, отдам этого лоха, нахуй!

Валентин кинув трубку і спробував полагодити телевізор.

Нарешті запрацював. У новинах розповідали про підпали будинків відомих депутатів, що супроводжувалися вибухами та стріляниною. На згарищах слідчі познаходили обгорілі рештки зброї. Яким чином вона потрапила туди, з’ясує слідство.

Астаф’єви повернулися з магазину з пивом і принесли агітаційні листівки (в районі проводилися довибори). Йшлося про дружбу одного кандидата з Кірцуном, про їхні фінансові махінації, афери довкола цін на борошно та крупи. Ще була стаття під назвою «Сифілітики», де описано оргії на дачі Деметраша, що потверджено фото. Опубліковано амбулаторні картки «гремлінів» з діагнозом – сифіліс.

Кіркуєв зрадів – Кірцуну неприємності гарантовано. Після публікацій, знахідок на пожежах, Петькові буде важко викрутитися. Слід задуматися, чи робити ставку на коня, і почав спотикатися. На ринку депутатів кон’юнктура мінлива; ще не такі падали з владного Олімпу.

На прес-конференції журналісти, що знали більше, ніж хотілося б «гремлінам», засипали їх запитаннями про зброю на згарищах, про будинок Швеця, про факти, висвітлені в листівці.

Кірцун зірвався з місця і вихопив з рук якогось репортера агітку, почервонів від люті, зиркнув на Шлапака, який розгублено поправляв окуляри. Він погано підготувався до прес-конференції, не задобрив журналістів і не вивчив ситуацію. Петько, люто рухаючи вилицями, заявив:

– Это – грязные политические провокации, нах! Грязная фальшивка, нах! Оружие нам подбросили! И еще надо проверить, кто и чем болен, нах!

Коли молода журналістка поцікавилася порнографічними фото в листівці, Деметраш зірвався:

– Придешь ко мне, я тебе устрою порнуху, бля! – і жбурнув у залу мікрофон. – Вы понимаете, с кем говорите?! Всех пересажу, бля! – і почав кидати в журналістів, що трапиться під руку.

Валентин, дивлячись на цю комедію по телевізору, реготав до сліз. Тепер ці жевжики, включно з Швецем, – політичні банкрути. А Шлапаку дадуть під зад.

Знову дзвінок. Петько.

– Видел?

–Да.

– Надо встретиться. У меня в офисе.

Валентин, виходячи з дому, наказав Астаф’євим:

– Шлюх не водить, бутылки в стену не бросать.

Приїхавши на зустріч, Валентин постарався «сифілітикам» не подавати руки.

– Сëдня менты взяли Мустафу, – повідомив Петько. – Нам нужен человек на его место, нахуй.

– Много забот…

– Каждый хочет на чужом хую въехать в рай!

– Интересно, что будет со Шлапаком? – посміхнувся Валентин.

– Йобты, пускай тебя волнует собственная судьба. Мойша считает, что надо работать дальше. Завтра все телеканалы и газеты изменят свои позиции. Если нет – им киздец!

– Хочу услышать, что нужно от меня, – зітхнув Валентин.

– Йобты, возьмешь своих уродов, нахуй, и поедешь в Германию. Украдете ее дочь. Када мы с этой ссыкухой разберемся, отпустите, нахуй. Только с ребенком аккуратнее. Не звери. Это решение Мойши.

– Когда выезжать?

– Поедете, бля, через Будапешт под чужими фамилиями, – сказав Деметраш.

– Мне нужен аванс, чтобы оплатить операцию сестре…

– Йобты, быстрее сделаешь дело, быстрее получишь бабки, – вирішив Петько.

Валентин креснув зубами і вийшов з офісу. Удома Астаф’єви знову привели шлюх і увімкнули на весь голос магнітофон з піснею для дебілів «Ну, где же вы, девчонки?».

61

Одного ранку Бацилу викликав на зустріч Максимів. Той приїхав під кінець робочого дня на Лук’янівку, пересів в авто підполковника.

– Якщо Мустафу посадять, кого поставлять на його місце?

– Скоріше, когось із бригадирів. Можуть Цигана. З подачі Кірцуна менти перешерстять угруповання, половину «чорних» депортують…

– Що чути про Кірю?

– Зник. Кажуть, що поїхав зі своїми відморозками в Угорщину… Приходив до мене – то пропонував об’єднуватися з Мустафою проти Кірцуна, то хотів, щоб я допоміг знайти общак покійного Анджея.

– Що знаєш про цей общак?

– Циган казав, його утримує Ірина.

–… У тебе є акції «Руської». Продаси?

– Без проблем. З них немає зиску.

– Сподіваюся, історія з акціями залишиться між нами…

– Я вмію мовчати, – сказав, виходячи з авто, і сміючись, додав:

– Наступного разу, коли будете їхати на конспіративну зустріч, не чіпляйте номери догори ногами.

Максимів вийшов і пересвідчився, що бандит сказав правду…

Зателефонував до Ірини, повідомив про згоду Бацили. Вона сказала, що сьогодні дзвонив Левчук і потішив: Боровицький згоден продати свої акції. Залишалися Кіркуєв та Швець.

– Що може Швеця примусити продати акції? – запитала Ірина.

– Тільки гроші. Спробую надавити на нього, розкрутивши тему будинку в Празі. А ти попроси Гаркавого, щоб поговорив з ним… Коли зустрінемося?

– Маю конфлікт з цим ірландцем – не розбирається, з ким можна працювати, з ким ні. Досі спромігся українською вивчити три слова «дупа», «ковбаса» і «паскуда» – у нього дівка з області, уявляєш, про що балакають?

–… Гаразд, якщо вирішите повечеряти, телефонуй, маю вечір вільний – у всіх бандитів відпустки.

Поклавши трубку, Ірина відкинулась на спинку крісла і заплющила очі.

Під час розмови з Левчуком та Лисаком на презентації пригадала про Ангела. Левчук сказав:

– Спробую вирішити. І ще… Можу взяти на себе юридичне обслуговування «Оілхоуму»: аудит, адвокати. Це не вплине на вашу негласну співпрацю з Максимівим. Порадьтеся з ним…

Був увічливим, розмовляв, тримаючи її теплою долонею за лікоть. Ірина пообіцяла подумати, хоч і злякалася цієї пропозиції.

Сьогодні Левчук повідомив, що адвокати вивчають справу Енгельмана. Після паузи запитав, чи прийняли вони якесь рішення стосовно його пропозиції. Ірина пообіцяла наступної середи дати відповідь. Варто порадитися з Красновим та Максимівим.

До кабінету зайшов Князь.

– Важкі думи? – запитав усміхаючись. – Поїхали десь посидимо.

– Втомилася. Максимів теж пропонував повечеряти, а мені нічого не хочеться… Що з Кіркуєвим?

– Стежимо за сестрами, але він не контактує з ними.

– Може погодитися на співпрацю з Левчуком?

– Ніколи не довіряв гебістам. Робить все начебто щиро, але свого ніколи не впустить. Ієзуїт.

– Невже в Україні не залишилося порядних людей?! Гаразд, давай запросимо Максиміва і гульнемо!

– Читала сьогоднішню пресу?.. Після скандалу з приводу нашої листівки Шлапака викинули з партії. Скоро буде тертися біля Оленки.

– Треба попередити Петра. Останнім часом моя мила подруга на робочому місці зітхає і замріяно дивиться у вікно.

–… Гаразд, їдемо?

– На природу, до води з шашликами і купанням!

Невдовзі мчали на Київське водосховище, екіпіровані в купальні костюми. За вікном авт – літо і швидкість. Осман, на задньому сидінні, посадивши на коліна Інну, щось їй нашіптував. Князь сонно дивився у вікно і, мабуть, згадував друзів. Вони любили виїхати на природу з шашликами, юшкою… Ірина відчула себе одинокою. Захотілося, щоб був поруч чоловік, який любив би, вранці будив ніжним поцілунком і увечері казав надобраніч.

Невдовзі машини зупинилися. З них, потягуючись, вийшли Максимів з Оленкою, Ольга і О’Ніл з Ганнусею, яка просила називати її «Аня». Виявилось, що дівчина гарна, кмітлива, все мотала собі на вуса. Англійською володіла, як Шон українською.

Поки дівчата купалися, а чоловіки готували шашлики, О’Ніл здивовано озирався. Українське довкілля – сміття, поламані дерева, недопалки, пляшки; він ходив понад водою, принюхувався, але зайти у воду навіть по кісточки не одважився.

Ірина пливла за сонцем. Нічого у світі не існувало, крім нього, глибинного неба і пестливої води. Моря не любила. Воно солоне і абсурдне, його забагато. У благодатних водах Дніпра скидала з плечей тягар тривог, очищалася від побутової скверни.

Важко відсапуючись, за нею плив Максимів:

– Повертаємося. Я застарий для таких запливів.

– Мене хвилює, де Кіркуєв.

– Знайдемо.

– Доглянь за Оленкою. Шлапак знову крутиться поряд.

– Застрелю, с-собаку.

– Його днями вигнали з партії. Олена жаліслива.

– Я вірю їй. Але якщо… застрелю і її, і його.

– А потім застрелишся сам, – засміялася Ірина і мало не захлинулася.

Перейшла на кроль і рвонула вперед. Максимів і не міг наздогнати. Над берегом розпливався дим вогнища, вздовж берега ходив причмелений О’Ніл. Дівчата розкоркували вино і почали причащатися. Життя поверталося на круги своя.

На березі Максимів, тримаючись за печінку після запливу, відкликав на кілька слів Князя:

– Кіркуєв з близнюками поїхав до Німеччини.

– Зателефоную до Смика, нехай виїжджає в Лейпциг і бере під охорону наших!

– Немає часу! Петько хоче заволодіти акціями.

– На це й розраховували…

– Ми гадали, що стане викуповувати державний пакет акцій, а він хоче видерти наші! Ось що… Підготуй усе так, щоб під прицілом виявилися сестри Кіркуєва і діти «гремлінів».

– Я не воюю з дітьми.

– Це рівноцінний хід. Якщо нічого не станеться з Наталочкою чи Васильком, не доведеться йти далі.

Князь підняв очі і подивився на Максиміва.

– Ти, мент, не розумієш: є багато речей, через які я, бандит, не можу переступити.

– Не дай Бог щось станеться з твоєю дитиною, по-іншому заспіваєш. А твоя сім’я теж під прицілом… Єдине, чим зможу допомогти, зв’яжуся з Інтерполом та німецькою поліцією.

62

У неділю Швець вирішив піти до церкви. Уночі снився покійний батько, чомусь жалів його і просив їсти. Треба замовити панахиду. Сон гнітюче вплинув на психіку, і Теодор Данилович цілісінький ранок був як не в собі. Щоразу, коли снився тато, – починалися неприємності. Зав'язуючи краватку, спробував згадати перебіг сну, але… Батько ніби розмовляв російською. Це був абсурд, бо він на слух не терпів «язика». У сороковому році його довго мордували у в'язниці освободітєлі, двічі влаштовували фальшиві розстріли. Врятував прихід німців, але на волю вийшов інвалідом. Якось сказав синові, коли той, студент, приїхав з міста і похвалився знаннями російської:

– Ще раз почую тую псячу гавкотню, – заб'ю!

Теодор Данилович роздратовано нагадав дружині, яка досі крутилася перед дзеркалом у білизні, щоб вона поспішала.

– Сам іди! – визвірилася. – Зі своїми друзями-сифілітиками! Гадаєш, я дурепа, щоб не зрозуміти, чому вже місяць до мене не торкаєшся, спиш окремо і не п'єш?!

– Що ти верзеш?!

– Знаєш, що про нас люди у Чорнополі говорять?! Читав, що почали писати про вашу компанію?!

– Я – політик! А на політиків завжди виливають бруд!

– Політик?! Коли б люди знали, що ти за політик – прийдеш п'яний, обригаєшся, обісцишся – вся твоя політика!

– Ми збираємося до церкви! Треба духовно підготуватися!

– Ви обкрадаєте державу, трахаєте шльондр, і при тому ходите до церкви!

Хотів відгризнутися, але передумав. Розвернувся і вийшов, важко гримнувши дверима. Подумав: «Добре, що батько не дожив до цього часу»!

Машина не заводилася. Теодор Данилович підняв капот, зазирнув до середини, але з таким успіхом туди міг би зазирнути і полінезійський дикун.

Узяв таксі і наказав їхати на Аскольдову могилу. Ранок хороший, як святковий. На перехресті автомобіль різко зупинився. До салону вскочило двоє молодиків, притиснувши Швеця з обох боків. У черево боляче втиснулися пістолетні дула.

– Що вам треба? – запитав перелякано.

– Приїдемо на місце, дізнаєшся.

– Я нікуди не хочу їхати!

Але йому для профілактики врізали по печінці. Швець зігнувся дугою і застогнав.

– Я ж лікувався, мені не можна… – прохрипів.

– Радій, що про твоє лікування не дізналася преса…

– Я ж у церкву хотів…

– Завеземо… У труні.

Коли машина повернула на садові ділянки, Швецю одягнули на очі чорну хустку. Він несподівано втратив до всього інтерес, але відчув, що сьогодні не той день, коли помре.

… Машина зупинилася. Хлопці, що сиділи обіруч, наказали виходити, зняли з очей пов'язку. Мружачись до сонця, Швець озирнувся. Подвір'я огороджене високим парканом. Ворота – залізні, масивні. Йому порадили не витріщатися довкола. Потягнули в підвал. Там чекали Князь, Ірина та ще якісь кримінальні пики. У Швеця перелякано стислося серце. Витер з чола холодний піт.

– Нам треба твої свідчення проти «гремлінів», а також акції «Руської»… – сказав Ігор.

– Руська! – вигукнув, пригадавши сон. – Руська!.. А що означає, «нам треба»? – не зрозумів.

– Хочемо отримати назад завод, – пояснила Ірина. – Ти володієш ним незаконно.

– До кого «тикаєш»?! – обурився Швець, але знову дістав по печінці.

– До падлюки, на чиїх руках кров моїх батьків та чоловіка!

Охоронці посадили його на стілець.

– Можеш узагалі ніколи звідси не вийти, – сказав Князь. – Ви заслали Кірю викрасти доньку Ірини, щоб отримати акції «Оілхоуму».

– Нічого не знаю!

– Робимо обмін, – вів далі Князь. – У нас є касети з вашими сексуальними розвагами. Довідки, що лікуєш сифіліс, банківські папери про твої капітали в Австрії. Записи покійного Гуцула про аферу з кредитом на комбайни. Свідчення Петрушки. Завтра ці документи з'являться у світових виданнях, інформація з фрагментами порнофільму пройде по російських каналах.

Швець замислився. Акції «Руської» того не варті. Та й партайґеноссе переживають не кращі часи, щоб прикрити його дупу.

– Що я повинен зробити?

– Здай з тельбухами «гремлінів», їхні фінансову схеми, зв'язки і таке інше. Усі розклади по вбивству Анджея та батьків. Які завдання поставили перед Кірею. Якщо розкажеш чесно, залишимо шанс стати чесним чоловіком! – вирішила Ірина.

– Мені все одно фертик, – важко зітхнув.

– Завжди можна взяти колоду, перетасувати карти і почати гру спочатку, – запевнив Князь. – Принаймні це краще, ніж попрощатися з життям, коли до цього не готовий. Поряд трясовина… Смерть – не гідна такого політика, як ти.

Швець злякався. Справді, ніхто не дізнається, куди подівся, посварився з дружиною, грюкнув дверима… З Гуцулом заробляв добрі гроші. Тепер – копійки. Процес парламентського лобіювання перебрав Кірцун. Заробленим ділився неохоче…

– Вибору немає… Що буде з моїми свідченнями?

– Зафіксуємо на плівку для родинної відеотеки. Це буде тримати тебе на жорсткому повідку. Тепер ти – наша людина, – сказав Князь.

І Швець дав свідчення, зафіксовані в присутності Максиміва і двох понятих-охоронців. Пообіцяв завтра передати акції «Руської».

Коли поїхав геть, попросивши, щоб його відвезли до церкви, Ірина сказала:

– Треба було його вбити і за батьків, за Андрія!

– Досить трупів, – сказав Максимів. – Ця падлюка своє отримає.

Князь заскреготав зубами:

– Коли б не ти це зорганізував, Швець поїхав би з тягарем на ногах на дно!

– Скоро вони зжеруть один одного. Над цим працюємо.

– Треба мати справді єзуїтський терпець і розум, – втерла сльози Ірина. – До речі, що там у Німеччині?

– Охорона працює, – повідомив Князь.

– Поліція теж, – кивнув Максимів, – нічого не має статися. – Якщо ці виродки десь засвітяться, їм каюк.

– Від нервового напруження у мене постійне відчуття голоду. Давайте поїмо, – запропонувала Ірина. – … У середу маю дати відповідь Левчуку. Учора розмовляла з Красновим, він не проти нього, але з багатьма обмовками. Есбісти не повинні отримати жодної акції.

– Це правильно. Тоді ми завжди зможемо сказати йому «до побачення», – вирішив Князь. – Левчук наш єдиний союзник, який має реальну силу і владу.

– Вирішено, – сказала Ірина.

– Мені не подобається те, – зітхнув Максимів, – що у повітрі зависло питання – що далі з «Оілхоумом»? Підприємство стало рентабельним, і не слід кидати його під танк…

63

Щоранку в ліфті будинку, до якого переїхала жити Ірина, стояв запах парфумів. Коли поверталася з роботи – смерділо перегаром.

Якось увечері несподівано приїхала Оленка. Під мухою. З нею був якийсь Володя Юрченко, що постійно круглопико посміхався. Теж п'яний. Ірина дивилася на гостей з підозрою – Оленка була схильною до несподіваних віражів. Накрила стіл, нашвидкуруч наробивши канапок. Володя рішуче розлив горілку у чарки і сказав:

– Д-вчата, за зустріч, о-о. Я дуже радий, о-о.

Перехилив чарку, але спиртне йшло йому погано.

– Що привело у наші терени? – іронічно запитала Ірина.

Оленка, хвацько смикнувши чарку, пояснила:

– Я допомагала йому робити ліцензію. У Володі медичний центр.

Той, запиваючи водою, щось замугикав у склянку і підняв угору мізинець.

– Якщо у вас проблеми зі здоров'ям, приїжджайте, о-о. Маю лікарів… Кожен зубчик перевірять, масаж…

– Я йому сказала, що у тебе є рукопис роману Паньківа, – продовжила Оленка.

– О-о! – підскочив на місці гість. – Рукопис, шановна, о-о. Ми з п-цанами хотіли його видати. Але Віталік помер, не залишивши…

– Ви були з ним друзями? – здогадалася Ірина.

– Якими друзями, ти чьо, подруга?! Ми були кентами, о-о!

Ірина налила по чарці і задумалася.

– Давайте вип'ємо за друзів, – сказала.

– Карочє, я Віталіка, ми з Віталіком, о-о…

Думки у нього не трималися купи. Проте Ірину тішило, що існують на світі прості, хоча й постійно п'яні друзі.

– А ти знаєш Шлапака? – запитала зі смішком.

– Того козла?! Та я його, о-о, побачу, щиглів надаю…

Ірина скоса зиркнула на Оленку. Здається, це не зачепило її болючих струн.

– Шлапак… Колись ми сиділи у нього в офісі, випивали, коли ще не став модним… Дзвінок. Піднімає трубку, а там кажуть, ми готуємо книгу «Українська журналістика». Назвіть себе. Той сп'яну каже: «Шльопанович Ромуальд Абрамович, головний редактор газети «Бізнес-інформ». «Ваше хоббі»? – «Мандрівки яхтою по Атлантиці». – «Де любите відпочивати»? – «Кариби». – «Якими іноземними мовами володієте»? – «Базовий – іврит, арабська та фарсі». Через півроку виходить книжка з цими даними.

Дівчата посміялися.

–… Я дам грошей на видання книги, – враз вирішила Ірина.

– Тепер зможемо Віталіку і пам’ятника поставити, і залишити по ньому пам’ятку.

Оленка налила. Випили за упокій душі Віталія. Юрченко остаточно захмелів і скоро поїхав Ірининим авто на вокзал.

Сьогодні день почався вдало. Вона отримала п’ятдесят чотири відсотки акцій «Руської». На тижні можна буде влаштовувати збори акціонерів і ставити свого директора. Головне – припинити виробництво фальшивої горілки. У цьому допоможуть люди Левчука. Проти хлопців, що як дуби, з бойовою зброєю, бандити Петька – шмаркачі з газовими пістолетами.

В Ірини з уст не сходила посмішка. Андрій би нею пишався.

Коли вийшла з під’їзду, охоронець дав знак водієві, щоб підганяв машину. Але враз відчинилися задні дверцята «пиріжка», що стояв тут з ночі, і звідти висунулося два дула. Охоронець навалився на Ірину, боляче придавивши до землі. Вона почула автоматні черги і відчула, як сіпається на ній тіло охоронця, важчає, стає нерухомим. Та враз – кілька гранатних вибухів, дзенькіт розбитих шибок, і автомати замовкають. Хтось підбігає до неї. «Все! – подумала Ірина, – зараз будуть стріляти в голову», і перелякано заверещала.

– Це ми, – почула голос охоронця.

Тіло хлопця, що прикрив її, підняли і поспіхом відтягли в під’їзд, на всі боки водячи рушницями і озираючись – десь міг бути снайпер-дублер.

– Що з ним?! – допитувалася Ірина. Але охоронці підхопили її під руки і потягли додому.

Перелякано подзвонила Максиміву:

– По мені стріляли! Охоронець закрив собою! Що робити?!

– Зараз буду.

Ірину почала бити нервова лихоманка. Кинулася до бару і з горла зробила кілька ковтків коньяку. Запропонувала охоронцям, але ті відмовилися.

– Що з тим хлопцем? – продовжувала допитуватися.

– Повезли до лікарні. Він був у бронежилеті.

Хлопці поводили себе спокійно, ніби щойно й не були під вогнем. Це отверезило й Ірину. А, може, подіяв коньяк. Похопилася і зателефонувала до Князя. Той, вислухавши її емоційну розповідь, сказав:

– Візьми себе в руки. Сьогодні дізнаюся, хто був замовником.

– Для цього є Максимів.

– Гаразд.

Невдовзі з’явилися правоохоронці.

– Що з нападниками? – поцікавилася Ірина в Максиміва.

– Перетворилися на фарш.

– А з охоронцем?

– Помер – три кулі в голову.

Ірина заплакала:

– А я навіть не знала, як його звати! Треба допомогти родині, – вирішила. – Чия це робота?

– Бацили. Отже, Петька.

– Що будемо робити?

– Прокурор виписав постанову на затримання Бацили. Головне – ізолювати його від Кірцуна, пересадити бригадирів та ланкових. Завтра на прес-конференції ти маєш кинути кілька каменів у город «гремлінів».

– Що з Циганом? Невже німецька поліція неспроможна знайти його? З ним двоє носатих виродків – найкращі прикмети!

Петро розвів руками.

Приїхали подруги, щоб підтримати Ірину, але самі були перелякані. Не вигадали нічого кращого, як сісти випити. Увечері до них приєднався Максимів з Османом. Так усі й залишилися ночувати.

Пізно вночі, коли по хаті розливалися могутнє хропіння чоловіків, почувся телефонний дзвінок. Ірина взяла трубку. Князь:

–… Наталочку викрали. Батьки звернулися в поліцію.

Зіскочила на ноги, обм’якла, сіла і безсило заплакала.

– Будемо діяти за сценарієм Максиміва, – вирішив Ігор.