Текст книги "Чужа гра"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 22 страниц)

33

До кабінету Максиміва привели київського кримінального авторитета Мустафу, колись борця, родоначальника столичного здирництва, тепер – мецената і бізнесмена. З ним зайшов начальник відділу полковник Данченко. Коли зачинилися двері, авторитет упав на коліна, молитовно склавши руки, підповз до Павла Васильовича.

– Нэ буду, болшэ нэ буду. Что я сдэлаль, скажи? – скиглив жалісливо. – Всо скажю, толка не сади в камэру.

Данченко кивнув у бік Максиміва:

– До нього повзи, курва лагерна. Тепер тобі дроздів буде вставляти Петро Йосипович. Серед братків має погану репутацію – давив вас і буде давити; твій час настав…

Мустафа з надією глянув на Максиміва, з колін не піднявся.

– Я нэ бандит, панымаешь, я бизнэсмэн, – продовжував скиглити.

– Ось і поговоріть про бізнес, – вирішив Данченко. До Максиміва: – Маю справи, піду до себе.

Петро Йосипович вказав Мустафі на стілець навпроти:

– Сідай.

– Нэ сяду, – відказав обережно. – Присяду.

– На честь знайомства – присядь. Наступного разу у цьому кабінеті будеш виконувати всі команди, як собака, зрозумів?

Сів, молитовно склавши долоні.

– Судячи з твого останнього інтерв'ю газеті «Жовтий листок», у тебе добре здоров'я…

– Э-э, я должен так сказать, вокруг одни враги! Скажут, такой автарытэтный чалавэк, и також балной, кто уважать будэт? Я очен балной, магу пиринысты всэ справки… Киста почки, хронический пыелонехрит, нэдостаточность почек, простатит, гепатит…

– Про твої болячки всі знають, ти вже п’ять років як мертвий, – зареготав Максимів. – Але це – компетенція слідства. Мене цікавить інше. Чому твоя фірма «Зовнішньоекспорт» продала акції ГК «Либідь» компанії TNT? Скільки ви отримали за це?

– Нэ помню.

– Зараз випишу постанову на твоє затримання. Тебе кинуть до камери; через свою клаустрофобію відразу станеш писати все, що відбулося того дня, коли ви продали акції, з точністю до секунди.

– У нас было семьсот акций, – пригадав Мустафа, – продали за двэсти тысяч баксов…

– З порушенням закону, – пробурмотів майор. – А це злочин. Чому вам припекло? Їхня собівартість три мільйони доларів…

– Когда звонит Мойшя и подтвэрждает полномочия Красовски и Слэпого… Нэ очэн патаргуэшса.

– Відколи це ти, такий авторитет, став боятися Мойші?..

– А кому охота подставлят голаву даже за полмиллиона?! С Мойшей лучше жить в мирэ. Тогда буду знат, чьто никто не атбэрет у меня базары, что не начнеца атстрэл директаров и бугалтэров!

– Але Мойша немає такого впливу як колись.

– Кто вам сказал?! Э-э! – махнув рукою. – У них все схвачэно, вэздэ их луди! Помнитэ, нэдавно взяли двоих пацанов из Чорнопола? Это были толко оруженосцы…

– І хто мав стати жертвою?

– Слэпой!

Інформація надійшла запізно – одного з хлопців вбили в СІЗО, з ним навіть не встигли попрацювати. Максимів пішов доповідати Данченку. Того дня ізолювали затриманого зброєносця, розпочали з ним оперативну роботу в камері.

Повернувшись, Максимів продовжив бесіду:

– Що тобі загалом відомо про історію з «Либіддю»?

– Там интэрэсы Кирцуна и Дэмэтраша. Адын просент акций получил Швэц в Чорнопалэ. Дакумэнты афармляли у нашего нотариуса.

– У них немає свого? – здивувався Максимів.

– Мой натариус чистый – эта нэ варованную машину пэрэписат.

– А хто переписує?

– Э-э! Мамой киланус – завязал. Церковь строю, в церкву хажю, с бандытами нэ здароваюс. Украинский мову учу!

– Не виникало бажання повернути награбовані гроші в Україну, віддати людям те, що відібрали?

– Э-э, толко дэнги суда привэзешь, Кирцун мэнтов натравит – забэрут. Он с Молдованом скоро сэбэ памятники будут дэлат из золота і пилеват всэм на головы!

– Гаразд, – зупинив базікання Максимів. – Зараз тебе виведуть через задній двір. Будеш у мене на зв'язку. Не дай Бог колись зателефоную, а ти раптом поміняєш номер…

Розмова з Мустафою залишила неприємний присмак. Максимів написав короткий рапорт про цю зустріч. Історія, що розверталася довкола «Либіді», обростала персонажами і сюжетами. Треба брати за зябра Красовскі, кидати в СІЗО за порушення візового режиму – він мозок афери.

Сьогодні Петро мав іще одну зустріч. Данченко порадив поговорити про «Либідь» з помічником депутата Деметраша, що був у нього на зв'язку. Домовилися зустрітися увечері при виїзді з Києва на Вишгород.

… Микола Бойченко нервував. На зустріч приїхав на метро, плутаючи сліди, – Деметраш контролював діяльність своїх працівників. Коли помічник сів у авто, Максимів попрямував на Виноградар, зиркаючи у дзеркальце заднього виду, переконуючись, що за ними немає хвоста. Проте вечірнє засніжене шосе було тихим і порожнім.

Зупинилися на обочині. Міліціонер запропонував Миколі Володимировичу випити коньяку, бо той ніяк не міг зігрітися. При тьмяному світлі розлив спиртне у пластикові чарки і роздивився пасажира. Той мав худе інтелігентне обличчя, довге сиве волосся, зав'язане на потилиці у хвостик, і користувався міцними парфумами. Випили за знайомство.

Бойченко розповів, що Деметраш з Кірцуном отримали у ВР прізвисько «гремліни», що хочуть прибрати до рук УПЕВ і таке інше…

Вислухавши історію, Максимів здивувався:

– Ці люди все хочуть мати за безцінь: готель, газети і навіть партію! Невже Гаркавий настільки тупий, щоб дати себе взути?!

– Гаркавий – безпринципна тварюка, швидко переметнеться До переможців.

– Чому вони роблять ставку на Швеця?

– Постійний голова мандатної комісії. Виграє вибори не той, хто голосує, а хто підраховує голоси.

– Левчук має відношення до готелю?

– Здається, ні. Але він – диявол, породження КДБ. Якщо припустити, що має, – тоді розігрує якусь складну комбінацію…

Далі Микола розповів: Левчук володіє потужною трастовою компанією, металургійними та хімічними концернами України, портами. Хоч офіційно жодного відношення до них немає теж. Він лише депутат і один з анонімних фундаторів УПЕВу. Вдає із себе патріота. У дев’яносто дев’ятому балотуватиметься у президенти…

З Деметрашем зустрічаються потай, а в парламенті не вітаються. Маючи охоронну структуру, допомагає підприємцям, банкірам, особливо коли потрапляють під пресинг Кірцуна… Мабуть, у них така гра у поганого і доброго. Перед виборами випише рахунки тим, кому допомагав. Ще одне: «гремліни» ведуть переговори з фракціями, щоб проголосували за скорочення міліції. Гроші для них на це зібрали півсотні кримінальних авторитетів СНД.

– Господи Боже! – вигукнув Максимів! – Хто нами керує?!

34

Україною ширилися чутки про порушення кримінальної справи проти Лазаренка. Правоохоронці не поспішали спростовувати це, а ЗМІ ходили околяса, бо Павло Іванович залишався при владі, і одного дня терези могли різко гойднутися в його бік.

«Гремліни» радісно потирали руки – їхній противник на владному Олімпі терпів фіаско.

На честь такої знаменної події. Сліпого запросили на дачу до Молдована. Він прихопив з собою Кіркуєва. Відрекомендував його так:

– Мой персональный убийца и троянский конь в стане Гаркавого.

У компанії Красовскі, Боровицького, «гремлінів» гість почувався некомфортно, хоч господарі дивилися на нього, як на свого. Залишалося дізнатися, навіщо його запросили.

Гостинний хазяїн вказав Валентинові на крісло. Поки служниця накривала стіл, чоловіки переглядали відеозапис футбольного матчу і обговорювали гравців. Кіря не цікавився футболом, що здивувало інших, – не уявляли життя без цієї гри.

Боровицький, після невдалого удару Реброва по воротах, підійшов до столу і перехилив чарку горілки.

– Всем наливай, – озвався Петько, сидячи розвальцем у кріслі. – Надо бы подобраться к этому клубу поближе, – вирішив. – Какие можно загребать бабки!

– Там и без нас хватает прихлебателей, – сказав Деметраш.

– Йобты, сношаешься с этим «Леблядем», – зітхнув Кірцун, приймаючи з рук Боровицького чарку, – а там – продал на запад игрока, и сорок миллионов в кармане.

– У нас не раскручен баскетбол, – сказав Сліпий, знімаючи окуляри перш ніж випити. – В Штатах на нем, в пр-рынципе, капитально зарабатывают.

– Х’ня баскетбол, – вирішив Боровицький, – у нас нєгров нема, нашим предкам не хватіло ума завести на плантації сахарних буряков.

Чоловіки сіли за стіл, завбачливо попускаючи паски. У Боровицького був настрій напитися.

– На Павла Івановіча, – сказав, – у мєня були матеріали ще пять год назад…

– Йобты, старый, – реготнув Петько, – ну посадил бы ты его, кинули бы ти-е еш-ше лычку на погоны… Зато теперь – ты человек. Че бы там заработал в своем УБОПе? Геморрой, бля…

– Не ізвєсно, чим кончиця всьо ето, наху, – зітхнув.

– Не обманывайтесь, – вставив слівце Сліпий, – Президент…

– Тш-ш, – підняв палець Петько, – жена Цезаря вне подозрений!

Компанія зареготала, як «гремліни» з однойменного фільму Спілберга.

– И ща мы радуємся, бля, че корумционер и взяточник скоро окажется в тюрьме. И не забивайте, бля, что это заслуга нашего президента!

«Гремліни» дурнувато загигикали.

– Слышь, Валик, – звернувся Ігор Дмитрович, – недавно за этим столом сиживал твой зема – Швец. Решил с нами дружить. А ты в чьей команде, дорогой? – іронічно.

– Я благодарен, что меня пригласили на этот семейный праздник, – перехопив іронію. – Выпьем, чтобы Паша завяз на нарах!

Кірцун подумав, що циган знущається, але сказав:

– Значит ты с нами. А нас интересуют маршруты, какими передвигаются Анджей с Гуцулом, бля.

– У меня в Киеве осталось несколько дел, – кивнув у бік Сліпого, – потом уезжаю в Нагирну.

– Йобты, а если у него окажется пуленепробиваемая шкура? – продовжував веселитися Петько.

– Тогда это сделает Пуля. Он задницу порвет, а своего добьется.

– Время – деньги, – сказав Деметраш. – В апреле Анджей с Гуцулом мене станут не интересны.

Красовскі поцікавився:

– Чисто, что там с Нагирной?

– Это мои личные дела, – глянув з-під лоба Валентин.

– Йобты, мы уже не друзья? – запитав Кірцун, раптом сп’янівши.

– А в каком денежном эквиваленте исчисляется наша дружба?

– Получишь, бля, на разграбление Чорнополь, – заявив Петько.

– Он еще не ваш.

– Йобты, зато у нас общие друзья – Сенцов и Нарочицкий!

– Особенно если вспомнить как Паша встречал Андрея из СИЗО.

– Паша, бля, такой же смертный, как все. И есть люди, которые не позволят наступать на пятки Грабовецкому! Вот такая политика, – вирішив Деметраш. – Россия – Москва – Украина – Мойша.

– Мне насрать на политику! – заявив Валентин.

– Но ты проводишь свою политику, – посміхнувся господар. – Иначе тебя бы здесь не было, а наш друг Слепой жарился бы в пекле на сковородке.

– Тьфу-тьфу, – сплюнув Сліпий.

– Меня интересует Нагірна, – повернув на своє Красовскі. – Там интересы Мойши!

– Йобты, сначала тут разберемся, – Кірцун цілком сп’янів. Всі крім Сліпого і Валентина пили великими чарками, і скоро розмова перейшла у беззмістовну балаканину.

Бондар зі смішком дивився на колег. Знав, що зараз Боровицький викличе проституток. Вони влаштують шоу лесбійок, обливатимуться шампанським. На цих заходах Красовскі, дивлячись на дівок, мастурбував. Боровицький керував ними, вказуючи, хто що повинен робити, «шоб всьо било красіво». Деметраш тикався до кожної дівки по черзі, хоч з потенцією у нього кепсько. Кірцун, напиваючись і нюхаючи кокаїн, сам не знав, що хотів, вибирав найхудіших; часто відключався, не довівши справу до кінця. Минулого разу, волохатий, здоровий, як бугай Швець усім втер носа. Мав неймовірну потенцію. Компанія поснула, а гість до ранку вовтузився з курвами, щопівгодини викидаючи в ефір переможне ревіння.

Сліпий з Валентином вирішили вшиватися. Колеги намагалися зупинити їх, але були вусрандель п’яні. Кірцун у дві ніздрі заряджав кокаїн, а Боровицький телефонував за дівками. Красовскі рефлексивно потирав грішне місце, і лише Деметраш меланхолійно курив.

В авто Бондар сказав:

– Не думай, что мы тебя там розводили. Сенцов с Нарочицким действительно стали в тайную оппозицию против Паши.

– И что Паша?

– Воюет с кавказцами на всех фронтах. Эту войну для него организовали Мойша с Борисувичем. В пр-рынципе, он побеждает там, но проигрывает здесь… Мы решили поставить тебя на Чорнополь. Будешь работать с Шведом; схемы старые, люди новые. У тебя есть надежные головорезы, мы сделаем свою работы, ты – свою. Власть в городе перейдет к тебе автоматом.

– В Чорнополе есть еще десяток людей, которых нужно убрать. И Смык в Праге.

– Все заделаем по-взрослому… Тебя куда подвезти? К новой пассии из «Имидж-классик»?

– Вези! Мне нужно алиби, если что…

Валентин вийшов біля «Арсенальної». У голові засіла хмільна мряка, варто освіжитись на холоді. Під ногами приємно хрумтів пісочним печивом сніг. Після теплої машини мороз одразу не проймав, лише пощипував за вуха та ніс… Зима вдалася люта. Думки вперто крутилися довкола розмов у Деметраша. Здається цього разу вибрав правильний курс. Але тут таке плетиво інтриг, що важко й уявити, чим це скінчиться, і чи сам не станеш розмінним пішаком…

Мороз дедалі більше давався взнаки. Зайшов у зустрічне кафе, замовив каву і коньяк. Холод голову не освіжив, а дав ще більший поштовх хмелю. Сівши у куточку, зателефонував до Сєнцова.

– Як ти? – поцікавився. – Далі клізми ставиш?

– Ні, вранці бігаю. Але важко – сили не ті. Та й з пиятиками – тиждень побігаю, тиждень п’ю, тиждень приходжу до тями.

– Даремно скаржишся на здоров’я, якщо витримуєш такі навантаження… Сьогодні мав розмову з Петьком…

– Все нормально, працюй з ними. Політична ситуація змінилася, зрозумів?

– Що з Нагірною? Планував там закріпитися, а тут – знову Мойша!

– З ним вирішено. Будеш мати свій шмат сала на тій території.

– Петько пообіцяв Чорнопіль, ти – шмат Нагірної… Тільки гарантій нема.

– Гарантії – наше слово.

… Після цієї розмови зателефонував до Оленки:

– Ты одна?.. Я зайду.

Тиждень тебе шукаю, що з твоїм мобільником?! Бігом до мене!

Прийшовши до дівчини, Валентин почув новину:

– Уявляєш, Шлапак одружився!..

Олена, одягнена тільки в халатик, міряла кроками кімнату.

– Крутив мені голову чотири роки, позичив у мене купу грошей!

– Что в этой ситуации тебя больше всего волнует?

Оленка несподівано кинулася до Валентина, припала до грудей і стиха заплакала:

– Обидно. Говорил про любовь, из-за него поругалась с Ирой… Когда я узнала, позвонила, а он мне говорит: «Вона вагітна, мусів ся оженити, а нє? То ж не можна, щоб мої діти чужих дядьків називали татом»! Уявляєш? Я до нього: коли повернеш гроші? А воно: «Маю молоду жінку, треба її привести в нову хату, а ти би вже хотіла, щоб жив у тій халупі на Комунальників?».

– Коз-зел, – вирішив Валентин. – Значит он не собирается отдавать деньги?

– Сказав… «Думаєш, я тебе задурно трахав»?!

– Не волнуйся, деньги он отдаст и переедет «в халупу» вместе с женой. А я тебе куплю на Печерске классную квартиру.

Оленка ніжно пригорнулася до Валентина і прошепотіла:

– Ти моя найкраща людина.

35

«За всіма персонажами цієї історії встежити складно, надто вони непосидючі. Та й життя іде, наче комп'ютерна гра «Sim City». Варто задати програму, а далі все відбувається само собою, лише треба вносити корективи у діяльність невидимих мешканців, іноді вказувати їм, що мають робити, рятувати городян від стихійних лих, що раз по раз навалюються на місто. Можливо, з таких вершин за нами спостерігає Господь, і для Нього ми чимось подібні до мешканців світу комп'ютерів, яким і невтямки, що моляться у своїх віртуальних церквах Гравцю.

Іноді гравець невмілий, знущається над городянами. Навмисне підвищує податки і задоволено регоче, коли психодилічну музику гри переривають невдоволені маніфестації городян; коли вулиці захлипає злочинність, бо вважає, що не варто будувати ні шкіл, ні церков, тим паче в'язницю та поліцію; настає смерчі, пожежі, і тішиться з того, що вони самі можуть відбудовуватись і виживати. Єдине на що справді вистачає у нього розуму, – збудувати зоопарк, влаштувати новорічну ялинку; тоді комп'ютер видав схвальні вигуки, що підвищує рейтинг «володаря», а на табло з'являються долари, які начебто заробив, і це тішить гравця… «Не розслабляйтеся», – зі смішком говорить він у монітор і підвищує податки…

Останніми роками наше місто стало схоже на «Sim City» в руках «бога», якому начхати на долі городян… Ми стали абстрактними юнітами ілюзорного світу, в якому головне не людські долі, а статистика, не проблеми особистостей, а картинка і цифри під значком $ з багатьма нулями. І байдуже, що на вулицях цього містечка блат, мат, куревство… У часи проміскуїтету [12]12
  Проміскуїтет (від лат. promiscuus – спільний) – у широкому розумінні – безладні статеві стосунки; за термінологією А.Тойнбі – хаотичне злиття культур.


[Закрыть] – це норма.»

Продовження роману «Велика афера у невеликому місті або Проміскуїтет» – у наступному номері», прочитав Анджей колонку з продовженням у газеті і відклав убік. «Цей Паньків непогано пише, – подумав. – Сильна річ. Треба сказати Шлапаку, щоб приніс увесь роман – прочитати відразу… Ага, Шлапак… Обіцяв Ірині перевірити його махінації».

Але зараз «Бізнес-інформ» мало цікавив Анджея. Інші життєві колізії вимагали уваги, – справно працював «чеченський базар». За короткий час вони заробили півтора мільйона доларів. Гаркавий гріб гроші лопатою. Не пасли задніх і київські друзі. Гуцул раптом отямився і поїхав до Німеччини лікувати Василька. Калач таки створив з Гаркавим підприємство з випуску горілки під маркою «Руська» і назвами: «Руська правда», «Руська дружина», «Руське віче», «Руське море». На кожній пляшці була репродукція Тризуба з цеглини Десятинної церкви і коротке пояснення, мовляв, «Русь» – давня назва України. Невідомий письменник легким пером на різних сортах коротенько описував певну історію – про походи русичів на Царград, про демократичний устрій Русі тощо.

Князь під час презентації напою, що провели в Українському домі, реготав до сліз:

– Скоро школярі будуть вчити історію України по пляшках.

– Варто підкинути ідею в Ізраїль, – вирішив Ангел, – хай роблять горілку «Вихід», з тематичними пляшками «Манна небесна», «Золотий тілець», «Мойсееві скрижалі». А ще – «Книга царів», і про кожного коротенько.

– Хто тобі цю лабуду писав? – поцікавився Анджей у Калача, і той назвав Паньківа.

Асоціативно пригадавши Шлапака, Коваль наказав бухгалтеру перевірити роботу «Бізнес-Інформу»…

Зайшов Ангел. Щойно повернувся з Австрії, де влагоджував питання з грішми.

– Як пройшла операція? – поцікавився Андрій.

– Розкинув гроші на чотири рахунки: твій, мій, Ангела і «общаковий». Рахунки чисті, прогнав через три фірми…

– Маємо бути обережними. Якщо взялися за Лазаренка…

– Де зараз Князь?

– У брата на дачі. До речі, Куля повернувся, теж там. Його батько при смерті. Ми дали грошей, та від смерті не відкупишся. Хотіли переправити старого до Німеччини, але лікарі сказали – не доїде. Чорнобиль… Довго не протягне.

– Маємо з ментами домовитися, щоб не затримували його на похороні і дали спокійно поховати батька.

– Поговори з ким треба. Князь їм на знак подяки підготував розкриття кількох побутових убивств і три викрадення машин.

–… Мені доповіли, що Валентин зачастив до Києва…

– Сліпий – треба з ним кінчати.

– Чому ж сидить там по кілька днів?

– Завів роман з Оленкою.

Через три дні ховали батька Кулі. Помер тихо, як і жив: працював з дитинства, з двома дітьми та жінкою мешкав в однокімнатній квартирі, єдина відрада – полювання та рибальство. На похорон крім родичів прийшли друзі Богдана, Князь з братом та Анджеєм. Братва побожно хрестилася.

Анджей наказав після поминок приглянути за Богданом; краще, щоб тихцем повернувся на дачу, і скоро виїхав до Праги. Не треба випробовувати долю. Ментам вірити не можна.

І справді, зовнішня охорона повідомила Князя, що міліція перекрила виходи з кладовища. Підозрілі у цивільному, нетерпляче зиркаючи на годинники, заходили на цвинтар. Ігор наказав вивести Богдана до машини. Йому не дали попрощатися з батьком і кинути у могилу грудку землі. Правоохоронці, що не забарилися з'явитися, затримали кількох товаришів Кулі. Голосіння жінок і прохання священика не робити цього – проігнорували. Земляк роздратовано пообіцяв присутнім, що скоро всі опиняться за ґратами, якщо будуть «покривати» злочинців.

Князь та Анджей на поминки не поїхали, лише висловили співчуття матері Богдана, порадили не впадати у відчай, не хвилюватися за долю сина і пообіцяли допомагати. З тим і поїхали в офіс, де Ангел їх чекав.

– З ким ти домовлявся? – сердито запитав Анджей.

– Із Земляком…

– Максимів не пішов би на таке западло, – вирішив Князь.

– Будемо знати, що з цим підаром не варто мати справ, – вирішив Ангел. – Якщо попросить інформацію – нічого не знаємо… Давайте пом'янемо покійного.

– На мене смерть наганяє філософські думки, – зітхнув Ангел, – тому не ходжу на цвинтар.

– Через дорогу є єврейське кладовище, – підколов Ігор.

– Як колись співали: «О, Боже, який гарний світ, як тяжко його покидати! Там цідять горілку, там цідять вино і пивом дають запивати», – гидким голосом заспівав Андрій.

– Хоч ти не вий, – попросив Ангел. – Давайте краще відтягнемося. Треба прочистити мізки.

– Одну із заповідей виконали… – погодився Анджей.

– У суботу одружуюся, – сказав Князь, – давайте влаштуємо хлопчачник…

Товариші, випивши коньяку на спомин душі покійного, поїхали в сауну. Дорогою Ангел з Князем зайшли до знайомого продавця маріхуани, купили дві сірникових коробки конопляної січки, узяли вино, торти, чай.

До сауни зайшли о другій годині. Відключили мобілки. Про справи не говорили. Попарилися, поплавали, попідтягувалися на турніках, заварили чаю, забили косячки, роздали карти. Гра йшла повагом, по-товариськи. Висмалили по кілька персоналок, випили вина, чаю, але наркотик не пробирав. Розум був чистим, навіть не хотілося їсти.

– Здається нам всучили фуфляк, – вирішив Ангел, маючи на увазі наркотик, – поїхали розберемося з тим козлом!

Швиденько зібралися, вийшли і сіли у машину… Утрьох збігли сходами на четвертий поверх до торговця і довго дзвонили, грюкали у двері. Той, сонний, відчинив і отетеріло глянув на несподіваних візитерів.

– Ти нам фуфло впихнув! – гаркнув Князь.

– Ви знаєте яка година?

– Сьома, – автоматично зиркнув на годинника Ангел.

– Сьома ранку! Подивіться на себе!

Друзі озирнулися. Вони стояли в коридорі, замотані в рушники, наче в римські тоги, й у резинових сандалях на босо. Мовчки, як за наказом, розвернулися і зійшли вниз. На вулиці їх пробило на регіт. Охоронці, що ледь устигли за ними, здивовано поглядали на авторитетів.

– А ти кажеш – «фуфло», – сказав Князь Ангелу.

В обід в офіс привезли Шлапака. Андрій був у доброму гуморі. Охоронці, що привезли з сауни одяг, передали йому листок з рахунком гри. Виявилося, що за п'ятнадцять годин, вони розписали всього дві партії деберца.

Побачивши перелякане обличчя редактора, Анджей ледь стримався, щоб не розреготатися.

– Наш бухгалтер порахував, що ти свиснув не менше чотирнадцяти тисяч доларів, – насупив брови Анджей.

– Андрюша, та я, – забелькотів Роман, але Анджей гаркнув:

– Чому зробив Заваді тираж три тисячі?! Хто просив передоручати роботу над книжкою?! Ти, генетичний виродок, не уявляєш, з ким жартуєш!

– Завада сам погодився! Що він робив би з тими книжками?!

– Краще думай про себе! Чотирнадцять тисяч без неустойки!

У Романа судома перехопила горло. Ностальгічно пригадав Оленку. Хоч розлучайся, біжи до неї і проси пробачення!

– Маю жінку вагітну, – заскиглив. – Треба якось жити…

– Чому сам живеш, заважаючи іншим? Чому Оленці голову крутив стільки часу? Чому позичав у неї гроші, брешучи, що на ремонт офісу, хоч ремонтував моїм коштом?!

– Я ж не хотів… – гарячково облизував губи.

– Мене не хвилюєш ані ти, ані твоя вагітна жінка, навіть якщо у неї батько слідчий… Ти зобов'язаний повернути борг Оленці… Друга умова: мені сподобався роман Паньківа. Якщо видаси його, вважай, врятувався, і я пробачу борг. Якщо ні, забудь про свою драну газету, кар'єру… Віталій непогано пише, дасть Бог, не зіп'ється і вийде з нього щось путнє… Поговориш з ним, а завтра принесеш мені весь роман, хочу перечитати.

Черговий важкий удар долі. Виявилося, що з приданого в дружини – тільки далекі родичі в США, її батько лише слідчий прокуратури, і при розмові прохопився, що боїться Анджея, а найбільше – Кіркуєва. З'ясувалося, що Оленка завела роман з Валентином, приїздить з ним машиною з Києва, гуляють по ресторанах, і від цього Романа почали проймати ревнощі та заздрість. Дізнався, що вона обіймає високу посаду у відомій фірмі, чимало заробляє.

Ішов холодними вуличками, похнюпивши голову, під ногами чавкав мокрий сніг. Не знав, що робити. Знав лише, що зовсім не любить дружину, хоче помиритися з Оленкою, і знав, що продавати квартиру не буде. Враз назустріч, наче безтурботні демони пияцтва і постійні супутники Бахуса, із забігайлівки вийшли Кіт, Вечірній та Паньків. У Романа з'явилася ідея…

– Пацани, а я вас шукаю! – радісно кинувся до друзів. – Я ж могорича не виставив за весілля! Та й не справляв – зібралися її та мої рідні! Зараз не той час, щоб робити гулянку на сто чоловік, а нє? То пішли, я візьму фляшку, закуску, мізерії[13]13
  Мізерія – салат (діал.).


[Закрыть]… Та то не файно вийшло з мого боку… Ще загніваєтеся і скажете, шо я якийсь жлоб!

Вечірній, надувши губи, подав руку Романові і сказав серйозно:

– Створена сцє одна українська сім'я. За цє треба випьити!