Текст книги "Чужа гра"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 22 страниц)

48

Ірина, повертаючись в Україну, перечитувала рукопис роману Віталія Паньківа, який прихопила з собою в Німеччину. Поряд спала тримісячна донечка, облизуючи уві сні пухлі губенята. Машину вів Князь.

«Життя останніх десяти років змінило людей настільки, що іноді важко упізнати старих друзів. Все було до примітивного просто і складно водночас. Товариші ставали чужими людьми, жінки, яких колись кохав, – теж. А що нас могло поріднити? Нескінченне чаркування з тими, кого вважав друзями, пристрасні ночі з тими, кого вважав коханими? Нас не зв’язувало ані минуле, ані майбутнє. Нас розділили світи, у яких ми жили. Одні пірнули у світ торгівлі, інші – бандитизму, треті – у сім'ю, будували дачі, обробляли городи, мурували будинки. Мабуть, вони мали сенс… А ми жили як біблійні птахи, що не сіють, не жнуть. Жили вільно. Не мали маєтків, які обтяжували, не мали одягу, який би зобов'язував до певних манер. У нас не було нічого, крім слова та редакційного паперу, який тягнули додому, щоб вечорами, відходячи від чергового перепою, писати нікому непотрібні вірші.

Ми стали суспільною зайвиною, втраченими геніями. І лише той, хто мав бізнесову жилку, крутився, пописуючи в газети, заробляючи на замовних статтях, дешевій рекламі у провінційних виданнях. Гроші пропивалися. Змінити круговерть життя не вдавалося і не хотілося. Ми були вільними, як птахи з притчі»…

– Трагічна постать, цей Паньків, – мовила Ірина, відклавши рукопис. – Вкотре перечитую рукопис і не можу зрозуміти, чим він мене приваблює.

Князь втомлено дивився вперед. Дощило, сніжило – не погода, а кінець світу. Він з Тетяною прожив у Лейпцигу півроку в одному будинку з Іриною. Роботи в Скоп’є не було, та й особливої потреби працювати – теж. Мелон знову втягнувся в кримінальні справи, з ним – Куля зі Смиком. Тетяна примусила чоловіка відмовитися від усіх злочинних проектів і переїхати до Німеччини.

– Тебе захоплює помста жінки, в якої вбили чоловіка, – посміхнувся Князь. – Але забудь про помсту. Сліпого вже відправили на той світ, не без участі Кіркуєва. І Цигана колись завалять.

– Мене це не втішає. Останніми днями дивлюся на Наталочку, і серце кров'ю обливається, коли думаю, що Андрій не побачив її.

– Знову за рибу гроші. Молода, класна баба, знайдеш надійного, як автомат Калашникова, мужика…

– Мені нікого не треба! Навіть страшно, коли подумаю, що хтось чужий раптом може крикнути на неї!

Князь засумнівався:

– Може, краще не поїдемо в Чорнопіль? Небезпечно.

– Я повинна поставити пам'ятники.

– Земля не розмерзлася.

– Хочу, щоб Наталочка побула на рідній землі, щоб набралася…

– Радіації! Мало Василька – до цього часу не може вичухатися! Краще збери до купи батьківське добро і знайди гроші Андрія.

– Сидячи в Німеччині, цього зробити не зможу.

– Телефонував до Ангела. Хоче з нами поговорити один на один.

– Добре, що цивілізація вигадала мобільники! Хто його підтримує грішми? В'язниця? Чи він і там робить бізнес?

– Ольга!

– Мені нічого не розповідала. Дивна вона людина. Всі вважали її лесбійкою, тепер кохається з Ангелом. А батько у неї – юдофоб!

– Чудеса, – засміявся Князь. – Навіть у тебе вдома живе мент… Тепер виставиш його за двері?

– Нехай живе. Скільки буду в Києві – днів десять?

– Добудь до виборів, віддай свій голос, – посміхнувся. – Взагалі, для поїздки час вдалий, всім не до нас. Навіть Кірі. Кажуть, балотується на мера і його підтримує Швець. Сам Швець іде за партійним списком УПЕВу.

– Хто пнеться до влади?!

– Ті самі люди в ту саму хату. До речі, зупинятися ніде не будемо, тут шерстять виродки з колишньої банди Сліпого і вимагають гроші. Колись ми з Ангелом були змушені заплатити шістсот доларів. А що робити, коли тебе оточило десятеро відморозків з кийками?

– Можна подумати, що ви нічого такого ніколи не робили.

– Та робили, але…

– Але то були ви – вам можна.

– Як завела дружбу з тим ментом, стала правильною? Спробуй краще дізнатися у свого квартиранта, чи при зустрічі накине мені на зап’ястя наручники, чи, може, мою справу зам’яли…

Опинившись у Чорнополі, Ірина зателефонувала до Максиміва і повідомила про свій приїзд. Той розпитав про справи, пообіцяв зв’язатися із Земляком і попросити, щоб узяв Ірину під опіку. Зупинилася в квартирі Андрієвих батьків. Князь вирішив пожити у старих друзів на околиці.

Ірина першого ж дня пішла на могили родичів, поплакала над ними, прибрала – з них ніхто навіть не змів листя. Наталочка мирно лежала в колясці, дихаючи чистим весняним повітрям. Коли мати зазирнула до неї, донечка беззубо посміхнулася і щось замугикала. У Німеччині себе так ніколи не поводила – постійно вимагала уваги.

Втім увечері – дзвінок:

– Ну, шо, коза, пріпьорлася на родіну?..

– З ким я розмовляю?

– Міша Астаф’єв.

– А-а, – пригадала, – носатий виродок?

– Да ти уродіна, сука позорная, карочє, ти торчиш у півлімона баксів?!

– Думаєш, що ти говориш, і з ким?! Які гроші?!

– Андрюха тобі оставив бабки, а це – наші бабки. Ти должна їх віддати. І в етот раз тобі не повезе смитися, як в прошлий! Поняла, дура? І подумай про свою дочь…

– Пішов нахрін! – роздратовано кинула трубку і набрала номер мобільного Максиміва:

– Петре, телефонував Астаф’єв, вимагає півмільйона доларів!

– Не хвилюйся, тебе охороняють. Зараз поговорю з Циганом…

Ірина, поклавши трубку, пересіла на ліжко до доньки. Дитина перебирала ніжками, тягнула до рота іграшки і геть не вередувала. Ірина подумала, що даремно відкрито приїхала в Чорнопіль.

Але за півгодини – телефонний дзвоник, – Кіркуєв. В Ірини злякано тьохнуло серце.

– Чув про твій приїзд, захотів привітатися.

– А з переднім словом виступив Астаф’єв?! І наказав виплатити півмільйона доларів…

– За що?

– Тобі краще знати.

– Нічого не знаю! Ото козли! Обіцяю, що розберуся.

– Хочеться вірити.

– Як у тебе справи?

– Нічого, слава Богу.

– Зустрінемося? Поговоримо…

– Маю багато справ, треба ставити пам’ятники. Та й доньку не маю на кого лишити.

– Я й забув привітати з донькою! Молодець. Якщо виникнуть проблеми – телефонуй. Астаф’євим я морди начищу!

Ірина з полегшенням поклала трубку. Хоч осад від цих розмов залишився.

Наступного дня приїхали свекри. Марина Григорівна взяла Наталочку на руки і не випускала увесь день. Щебетала, пестила, чим здивувала Ірину. Степан Олегович розповнів, ожив. На онуку дивився як на чуже дитя, боявся брати на руки.

Вранці родина пішла на могили. Майстри довго обмірювали поховання, уточнювали – які саме мають бути пам’ятники. Оплату погодили з Іриною. Марина Григорівна завела мову про гроші Андрія.

– Пропадуть, – бідкалася, – це ж майбутнє нашої Наталочки!

Ірина погоджувалася. Але нічого не пояснювала і не обіцяла. Її ображало, що родичі не цікавилися долею Василька. Він несподівано подорослішав і якось сказав їй: «Коли помру, поховай біля батьків, щоб мені не було сумно». Хоч лікарі обіцяли, що поставлять брата на ноги, але… Операція з пересадки кісткового мозку коштувала дорого. Їдучи в Україну, Ірина розраховувала знайти гроші Андрія. У Василька в запасі залишалося не більше року. Якщо зараз не вирішити питання, буде повільно помирати.

Пригадавши це, стенула плечима і наступного дня вирішила їхати до Києва, щоб вирішити столичні справи.

Вранці, перегортаючи місцеві газети, прочитала некролог про смерть Віталія Паньківа – поета, романіста.

49

У «Зустрічі» зібралися Манас, Матроскін, Біджьо і Юрченко. На столі – канапки, пляшки, свічка і чарка з горілкою, накрита шматочком хліба. Бармен зачинив двері, щоб друзі могли пом’янути Віталія.

Усі мовчки дивилися на полум’я свічки. Друзі змінилися, ніби постаріли. Хоч і не постало ніяких змін у їхньому житті. Біль за втраченим другом загострив світосприйняття… Не вірилося, що так швидкоплинно згорів талановитий хлопець. Веселий, нікому не зробив зла, нікого не обмовив. Але згорів як десятки талантів, залишився невідомим генієм, який не зміг зреалізуватися, не зміг видати книжок, крім невеличкої збірки поезій, де були рядки, що їх зараз процитував Біджьо:

 
Я втратив і розум, і волю,
Увесь розчинивсь в самоті,
Я – геній міцного напою,
Я – блазень у чарці на дні.
В кафе трішки музики й світла,
Кришталь упереміш з вином,
Я тихо читатиму вірша
Про свій алкогольний сон…
 

– Вип'ємо, п-цани, – запропонував Юрченко. З-під лоба глянув на Кота:

– Де ж твій друг Шлапак?

– Шлапаку не до нас, він довірена особа Швеця на виборах.

– Он як? – здивувався Біджьо. – Може, Ромасик буде для нас писати закони?

– Буде дивно, як Швець пройде, – запевнив Манас. – І якщо взагалі ця партія набере хоч два відсотки.

– Буде дивно, якщо він не пройде, – заперечив Юрченко.

– Мирославе, – звернувся Біджьо, – скажи кілька слів про Віталія, ви з ним працювали. Хоч ти його то виганяв, то брав назад.

– Він не був ідеальним працівником. Але був хорошою людиною, – на очі навернулися сльози. – Хоч ви мене вважаєте мудаком, але я завжди його підтримував і привів в журналістику… Нехай з Богом спочиває.

Друзі випили, помовчали.

– А Шлапак бухає? – поцікавився Біджьо в Кота.

– Зі мною не пив. Тепер п'є тільки з Швецем.

– А той п'є, як слон, – погодився Манас.

– Бог несправедливий до людей, – зітхнув Юрченко, – таке гівно все життя бухає і йому нічого. А нормальний пацан… Навіть не зміг видати книжку, а Завада ту херню, що ніхто не буде читати, знову видав не без допомоги Шлапака, о-о! Ромасик видав мемуари і Швецю під назвою «Мета – вільна Україна, засіб – політ». «Політ над гніздом зозулі», – о-о.

– Ромасик збирався видати книжку Віталія, – пригадав Біджьо, – потім його послав…

Юрченко розлив у чарки і промовив:

– П-цани, я до останнього дня просидів біля нього, о-о. Діставав ліки… Він був сповнений ідей. Майже все, що написав раніше, переписував по-новому. Так хотів жити! Говорив, що без алкоголю в голові думок стільки, що важко втримати, о-о.

– Ми не розберемося в рукописах? – запитав Біджьо.

– До чого й веду, – зітхнув Юрченко.

– Кажуть, що рукописи не горять, – погодився Манас, – вони не горять, вони у нас зогнивають!

– Може, Бог забирає до себе таланти? – сказав Матроскін.

– За це й вип’ємо, – вирішив Юрченко. – … Останній роман, – пригадав, – Віталій писав про нас, о-о, і називався «Проміскуїтет», о-о. Йшлося, що ми живемо в часи розпусти, пияцтва, суржику на державному рівні і матюків, о-о, п-цани.

Пляшка спорожніла, Манас поставив на підлогу. Бармен приніс наступну:

– Посидьте, не буду відчиняти залу. Файний був хлопець Віталій, шкода.

Біджьо промовив:

– Негарно з його боку було нас залишити. Ми повинні поставити пам’ятник. Мама сама не потягне. Скинемося по сто доларів, пройдемося по редакціях, його усі поважали, ніхто не відмовиться… Але я зможу тільки після вступних іспитів.

Кіт згідно кивав і піднімав чарку, запрошуючи випити. Але друзі спохмурніли, тримаючи в руках келишки і дивлячись на полум’я свічки, що нервово тремтіло від протягу.

– Зустрічав Вечірнього, – нагадав Юрченко, – відколи кинув пити, не вітається, о-о.

– Балотується в міськраду, – сказав Манас, – від УПЕВу.

– Невже й воно пройде? – дивувався Біджьо. – У наших людей очі на сраці.

– Скоро весна, – вирішив Юрченко, – взує сандалі, о-о, і стане розповідати, який геніальний художник, о-о. Навіть не прийшов на похорон! Коли не міг розрахуватися у ресторані, телефонував до мене серед ночі, я привозив гроші, спав у мене тижнями і відрами пив вино, а тепер гоноровий. Нічого не зробив для держави, о-о, малює якусь фігню…

– Влада – наркотик, – вирішив Біджьо. – Мій батько, поки не став деканом, був нормальним. Тепер тільки говорить про інтриги колег і мріє про посаду ректора.

Кіт відхилив штору. Парадно-похмурим кроком батьки міста несли до пам’ятника Шевченку квіти – чергова дата від дня смерті. В одному строю з набурмосеними пиками крокували Швець, новий заступник Нарочицький і поруч Шлапак, одягнений у піжонський костюм зеленкуватого відтінку, крикливу краватку, туфлі з прямокутними носаками. Окуляри – на кінчику носа. Жестикулюючи, щось розповідав своєму шефу і озирався – чи нема довкола колишніх приятелів, вони б луснули од заздрощів.

Кіт запнув штору і повідомив:

– Шлапак пішов на дефіляду.

Друзі кинулися до вікон, щоб крізь шпарки у шторах подивитися на нього. Але не встигли, – перші «особи» повернули на бульвар, в ар’єргарді плелася місцева творча еліта, серед них – Вечірній. Щоправда вже не в сандалях. Із розумною пикою розповідав щось Заваді, показуючи, як рибалка улов, розміри свого чергового творіння.

– Козли, – вирішив Юрченко, – щоб вони не пройшли на виборах!

Матроскін заохочуюче піднімав чарку. Випили мовчки. Після чергової порції розмова не клеїлася. Усі посмутніли, стало огидно за пияцтво, за зраду друзів, за смерть товариша, за пусте життя. У тому дисбалансі думок, що раптом напосілися, бракувало якоїсь корекції… Юрченко замовив наступну пляшку. Біджьо стиха заспівав «Єстедей». Манас підхопив мелодію. Бармен, почувши це, відчинив бар. За мить гомінкий натовп опосів столи поряд. Друзі продовжили пиятику.

Невдовзі для чотирьох п’яних чоловіків світ навколо перестав існувати у природному вимірі. Ілюзорність довколишнього світу заспокоювала. Здавалося, життя набуває сенсу, і завтрашній день буде кращим.

Роман не усвідомлював, що чинить. Серед банкету на «честь річниці смерті Великого Кобзаря» несподівано вийшов з театру і попрямував у «Зустріч». Запитав бармена, чи є хлопці. Той кивнув на кут, де вони засіли, сказав, що спочатку поминали Віталія, а потім напилися і почали співати. Роман замовив горілку, канапки і наказав віднести їм. Собі взяв коньяку і сів у закутку. Випивши чарку, пустив сльозу. Хотілося бути з ними… Але підійти не наважився – побоявся, що не приймуть. Пригадав смерть Віталія і сам на сам пом’янув.

Ні, не шкодував за вчиненим, не шкодував, що без нього росте син. Не шкодував, що ділить дівчину, яку кохає, з Кіркуєвим. Не шкодував, що за порадою Оленки випустив книгу Швеця – вкладення виявилося вдалим, тепер він при посаді. Шкодував тільки за посиденьками в «Зустрічі», пустопорожніми балачками, дешевими канапками і справжніми друзями. Найбільше не вистачало веселого бабія Віталія. Душа Романа лишилася за тим столом.

Набігли п’яні сльози. Зітхнув, випив, глянув на друзів, що радо прийняли подарунок, начебто від бармена, і Кіт перестав говорити про п’ятдесят копійок… Але жити у тій компанії, їхніми проблемами – не було сенсу. Треба жити для себе, стати людиною, а не постійним клієнтом «Зустрічі». Випивши останню чарку, зітхнув, рішуче вийшов з бару і повернувся до театру. Там уже були Оленка з Кіркуєвим, можливо, – наступним міським головою. Холодно привіталися. У Романа від образи перехопило горло. Але зараз важливо, що «Імідж-класік» робив рекламну підтримку УПЕВу, при цьому фінансові розрахунки проводив Шлапак.

50

У дев’яносто шостому-сьомому роках в Україні жити стало трохи легше, починали працювати підприємства, люди побачили світло в кінці тунелю. Але нараз почали рости ціни, падав курс гривні. Податкова стала закручувати гайки, в розмовах бандитів, ментів та податківців з’явилося поняття «розривати» бізнесменів. Українські капітали масово потекли за кордон. Нова хвиля приватизації супроводжувалася відстрілом підприємців – вітчизняний бізнес був круто замішаний на крові. І не завжди робилося заходом бандитів – охочих за гроші комусь вкоротити життя було чимало і з іншого боку барикад.

… Швець геть не тішився з того, що зв’язався з Кірцуном та його протеже Нарочицьким, який уже рік обіймав в обласній адміністрації посаду покійного Гуцула. Новий заступник перебрав до своїх рук бізнесові зв’язки області у спиртовій галузі, торгівлі паливно-мастильними матеріалами, в енергосистемах. Валентин у нього був на побігеньках, і рішення – балотуватися на голову міськради – приймав Нарочицький. Єдиним серйозним конкурентом Кіркуєва у виборчих перегонах був директор агрофірми «Колос» Кравченко.

Швець не мав шансів пройти в парламент по мажоритарному округу, тому надії покладав на УПЕВ. Гадав, це буде на дурняк, адже завдячуючи йому «гремліни» стали лідерами розкрученої коштом Краснова партії. Проте нові фюрери УПЕВу запросили з Швеця двісті п’ятдесят тисяч доларів… Гаркавий, якому вдалося залишитися в УПЕВ, отримав ці гроші від них на знак примирення.

Дві газети, що обслуговували кампанію, складали гороскопи, в яких стверджувалося: УПЕВ, – єдина партія, що виведе Україну з кризи, створили механізм «соціальних» моніторингів, що лив воду на партійний млин… На біґбордах по Україні висіли плакати зі слоганом «УПЕВненість у майбутньому – ми гарантуємо». Під написом з яскравим партійним прапорцем були портрети «гремлінів», Швеця і Гаркавого. Ці типажі законно мали б зайняти місця під рубрикою «їх розшукує міліція». Реклама з їхніми пиками займала розвороти в провідних українських газетах.

Валентин, переглядаючи їх у колишньому офісі «Ірини», міг лише позаздрити тому, як працюють люди. Сєнцов кинув йому на вибори лише сто тисяч доларів. Доводилося викручуватися.

Добре, що Петрушка дав компромат на Кравченка. Той узяв кредит у півмільйона доларів, половину витратив на офіс, придбав машини та квартири для родичів. На решту купив у Німеччині старі бурякозбиральні комбайни, непридатні до місцевих умов. У пресі з’явилися розгромні статті. Проте в столиці їх «не помітили».

Люди Кіркуєва ночами ходили вулицями з мегафонами і закликали голосувати за Кравченка; включали на повен голос совітські патріотичні пісні. Одного ранку двері квартир та вікна машин обклеїли його портретами, використовуючи клей «суперцемент». Через день у поштові скриньки від імені кандидата прийшли листи із закликом до возз’єднання слов’янських народів і повернення комуністичного ладу. Жодна нормальна людина після цього за нього не проголосує. Оточення Кірі вважало, що справу зроблено.

Проте був іще один конкурент, якого Валентин недооцінив, – мер міста радянських часів Чубатий…

Якось Оленка запропонувала Валентину розіграти гарну п’єсу і «знайти» батька та сестер. Місцеві газети зі смаком почали обсмоктувати тему і писати сопливі статейки. Як було важко маленькому Валентину пробиватися у житті, як ішов складною дорогою без допомоги рідних, важко працюючи і творячи добро в ім’я України.

… Після того як дізнався про батька, довго вдавав байдужість, але його як біс під’юджував: дізнайся, піди подивися. Ще й Оленка одного ранку сказала: «Коли б у мене раптом знайшовся брат чи сестра, я б не думала, чи винен мій батько, що підгуляв замолоду!».

– До таких родичів не маю почуттів.

– Колись говорив Шлапак: у житті, як на довгій ниві – можеш викопати скарб, а можеш напоротися на міну.

– Надокучила ти мені зі своїм Шлапаком! Ви, бува, знову не почали трахатися, поки я тут, а він – у Києві?

– Шлапак – минуле. Я думаю про майбутнє. Про наше майбутнє… Треба йти далі, може, через чотири роки і ти підеш у депутати.

– Нафіг це мені?! Маю в руках ціле місто!

– Місто не твоє… Обов’язково маєш купити диплом якогось сиктивкарського університету… Це не проблема.

– Фігня це все…

– Невідомо, як воно поверне завтра, і при владі опиняться ті, від кого зможе захистити тільки депутатський імунітет…

– Не сподівався, що за якихось півроку ти почнеш мене вчити, як треба жити… І до чого тут моя родина?

– Це сентиментально. Коли ти її знаходиш, береш під опіку… Це викликає повагу у виборців.

Валентин замислився. Життя насправді змінилося. Прийшли часи «гремлінів». Бандити, що залишилися живими, намагалися легалізувати бізнес, заручитися дружбою людей влади.

Після консультацій з Нарочицьким зважився на зустріч з батьком, і одного дня подзвонив в обшарпані двері. Відчинила дівчинка, що спиралася на милиці. Несвідоме хвилювання минуло, в ніс ударив важкий сморід старої квартири, дух хвороб та злиднів. Захотілося розвернутися і піти геть. Але:

– Є Петро Микитович?

– Заходьте, він прихворів і зараз лежить, – сказало дівча.

У коридорчику – облізлі шпалери, телефон, перемотаний скотчем, паркет нерівний зчорнілий од часу. У вітальні на стіні – портрет Шевченка, стелажі книг з написами на корінчиках «УПА», «СС Галичина» і таке інше. Валентин стенув плечима. На шафі в кутку – бандура. «На старості років із’їхав з глузду», – подумав син.

Дівчинка-інвалід, перехиляючись з боку на бік, запросила у вітальню і поставила перед гостем стілець; в іншій кімнаті з кимось стиха перемовилась, повернулася і повідомила, що батько зараз вийде. Запитала, чи буде гість пити чай. Валентин мугикнув щось невиразне і сів біля столу. На стіні над диваном висіла його фотографія, де йому було тринадцять, за склом у серванті – давні сімейні фото. Перехопило горло, у пам’яті зринули картинки того минулого…

По-старечому спираючись на ціпок, вийшов з кімнати батько. Валентин не міг повірити, що це він, той, кого пам’ятав дужим, хто носив його на плечах, підкидав угору, і він захоплено завмирав від захвату. Чомусь пригадалася зима, він на санчатах, попереду широка батькова спина…

Старий привітався, уважно глянув на гостя, сів на стілець.

– Ви з банку? – запитав.

– Ні, я твій син, – вирішив не розтягувати розмову.

– Валентин? – з недовірою подивився на гостя. – … Так, ви трішки схожі на нього, – і важко опустив голову.

– Я твій син! – сподівався побачити іншу реакцію.

У старого на очі навернулися сльози, він тихо заплакав, сперши голову на ціпок.

Валентин звівся, роздратовано зробив кілька кроків по кімнаті, але йому бракувало простору, – адреналін, що вибухнув у крові, вимагав емоцій, тільки не сліз.

– Як мама? – запитав батько, вгамувавши сльози і з недовірою дивлячись на сина.

– Мама померла. А ти як тут опинився? Ти ж чкурнув до Сибіру! Ще бабка казала, що поїхав за «довгим рублем».

– Повернувся у вісімдесят восьмому. Намагався вас знайти, але мати переїхала на Закарпаття, бабуся померла…

– Хто її ховав?

– Та я й ховав. Від людей дізнався, що ти в колонії, хотів знайти…

– Коли хотів, знайшов би!

– Правда, – кивнув батько.

– А що це ти так розклеївся? Молодий мужик!

– Теж сидів. Мене взяли відразу після похорону бабусі.

– Так ти що – «при ділах»? – зіронізував Валентин. – Блатний?

– Ні, чотири роки в Мордовії за антирадянську діяльність.

– А я думаю, що це у тебе повно різної такої літератури, балалайка на шафі…

Прийшла з кухні дівчинка, поставила на стіл печиво, чайник, кружки. Батько сказав їй:

– Познайомся, це твій брат Валентин, про якого я розповідав.

– Я – Надійка або Киця, – відрекомендувалася, – тільки з перебитими лапками, а сестричку мою звуть Оленкою.

– Мою наречену теж звати Оленка.

– Ти ще не одружений, – зітхнув батько.

– А ти маєш машину? – запитала Киця.

– Так.

– Покатаєш мене?

– Звичайно, тільки почекаємо Оленку, – пересів ближче до батька. – Бачу, важко вам… А я живу в Чорнополі, сюди приїжджаю у справах…

Розгублений старий налив ріденького чаю і, нахилившись над кружкою, присьорбував. Валентин підморгнув до сестри.

Старша, коли прийшла зі школи, скоса зиркала на Валентина. Юна, на порозі зрілості, подумав він. За нею зараз треба дивитися. Хоча хлопців нині не цікавили бідні, не продвинуті дівчата. Олена, рано подорослішала, була мовчазною, поводилася стримано.

З батьком Валентин довго не міг порозумітися. Як з’ясувалося із подальших зустрічей і розмов, Петро Микитович жив ілюзіями відродження держави, любові до рідної землі. Але держава нічого не могла запропонувати навзаєм, крім злиденної пенсії і незначних пільг. Втрьох вони ниділи на пенсію шістдесят чотири карбованці, такі-сякі доплати по п’ять гривень на малолітніх дітей.

Якось, іще до того, як Валентин зголосився до батька, той вирішив поміняти міську квартиру на будиночок у селі. Агенція запропонувала вигідний обмін. Відвезли батька за місто, показали хату, потім – до нотаря, де підписав угоду про обмін та інші документи, в яких нічого не тямив. Коли повернувся додому, радісно повідомив, що скоро вони переїдуть у село, де буде город, молоко, яйця… Дівчата зраділи, але через три тижні, коли зателефонував в агенцію, йому сказали, що квартира, яка перебуває у банку під заставою, не може бути предметом міни.

Через півроку судові виконавці збиралися виселити сім’ю на вулицю. Міліції було байдуже. Не допомогло й телебачення – громадської думки не існувало.

Валентин, дізнавшись про цю проблему, вирішив її по-своєму: аферисти переписали на батька дві квартири на Солом’янці. Менти, що прикривали їх, не вклинювалися в цей справедливий обмін, – за Кірею стояли «гремліни». А Петько став видною політичною фігурою і мав під рукою військо покійного Сліпого. Зараз ним керував «наказний» бригадир на прізвисько Бацила.

Тепер Кіркуєв балотувався на посаду міського голови. У передвиборній компанії використовував слоган: «Незаплямована молодість збудує майбутнє». Щоб підтримати сина на виборах, приїхав батько. Сивий, у вишитій сорочці, відразу сподобався чорнополянам, давав інтерв’ю, виступав перед виборцями. Розповідав про свою боротьбу проти комуністичного режиму, про мордовські табори. Батькові не рекомендували говорити тільки про національність матері і згадувати, що Валентин сидів у колонії.

У передвиборній гонитві Петро Микитович забув про болячки. Пишався своїм сином. Лікарі обіцяли поставити на ноги й Надійку, але на це потрібні були кошти…

До виборів залишалося два тижні. Від гріха подалі Кіркуєв відіслав Астаф’євих у Нагірну. Мойша доводив до логічного завершення справи на нафтопереробному підприємстві, треба підстрахувати.

… Валентин знав: якщо програє вибори, його скинуть як зайвий вантаж. Він не мав права на програш.