Текст книги "Чужа гра"
Автор книги: Сергій Ухачевський
Жанр:
Боевики
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц)
27
Після розмови в сауні Валентин зателефонував до Сєнцова:
– Вони вирішили «попрощатися» з нашим другом.
– Коли він повинен «виїхати»?
– Через два тижні.
– Він має сісти в поїзд, але відразу вийти іншими дверима.
– Але моя репутація!..
– Головне, щоб вона не постраждала в наших очах.
– Наживу собі ще одного ворога.
– А ти з ним узгодь – я знаю про вашу останню зустріч.
Поклавши слухавку, Валентин озирнувся. Хрещатик повнився холодним гомоном люду, що кудись поспішав. У вітринах з’явилися традиційні ялинки і Санта Клауси, що витіснили Дідів Морозів. Свято. У його дитинстві ніколи не було Нового року. Може колись, коли був зовсім маленьким… Але того не пам’ятав. У пам’яті осіли циганські будні на холоді з простягнутою рукою, коли інші діти йдуть додому святкувати… Батька пам’ятав мало. Чи живий іще? Коли б не бабуся, зараз би кочував з табором… А, може, і зайняв би місце діда?
Проте не почував себе циганом. Ненавидів народ, що принижував його, тому робив усе, щоб у Чорнополі цигани не з’являлися і не нагадували про дитинство.
… Потім дитяча колонія. Він випадково опинився на одному етапі з Астаф’євими, домовилися, що будуть триматися разом. Старші покидьки, що сиділи тут давно, вирішили влаштувати їм прописку – перевірку новачків на готовність до життя за ґратами. Нові друзі стали спина до спини і в осатанілій бійці з використанням табуреток загнали в глухий кут борзоту і оголосили, що тепер у колонії нові «королі».
Перший Новий рік на зоні… Замість торта – білий хліб зі згущеним молоком, замість шампанського – водний розчин зубної пасти, замість наркотиків – клей… Замість дівчини – юний пєтух.
Не любив цього свята. Саме перед Новим роком вийшов на волю. Закінчувався 1987-й. Йому шістнадцять. У кишені – п’ятсот рублів, які зібрали з колонії Астаф’єви, і потертий костюм з чужого плеча. Квартира бабусі відійшла державі, він – бомж. Повертатися до циган не хотів. Святкував на вокзалі. Менти ганяли як собаку.
Став у нагоді номер телефону місцевого авторитета, що дав в інтернаті знайомий. Валентин опинився в потрібному місці у потрібний час. Цим авторитетом був дядько Сліпого… На той час Станіслав проходив у нього «школу молодого бійця» і готувався до вступу у київський інфіз. Тоді Сліпий не носив окулярів. Зір втратив згодом, потрапивши в автомобільну аварію, влаштовану конкурентами.
Валентин простував Хрещатиком, байдуже оглядаючи святкову красу вулиці. Почувався самотнім. Чужі міста гнітили. В чужих містах завжди холодно. І ліхтарі чужих міст світять непривітно.
Зайшов у кафе, замовив каву – помиї помиями. Вловив себе на тому, що Чорнопіль у нього почав асоціюватися з рідним містом. Запалив. Треба на щось зважуватися. Погоджуватися на гру, що пропонує Сєнцов з Нарочицьким, переходити на бік Сліпого, чи залишитися в команді Анджея. Хоча тепер, коли Андрій сидить, почав більше почуватися чужаком поряд з Ангелом та Князем…
Перспективи – невизначені. З одного боку – Нагірна з нафтою та можливостями, з іншого – Князь назвав його партнером, пообіцяв частину в горілчаному бізнесі. Такі слова на вітер не кидають. А Сліпий радить не помилитися у виборі…
На порозі кафе з’явилася дівчина, ніби знайома. Так і є – Оленка, дружка на весіллі Андрія. Її усі називали не Лєна, не Олена, а Оленка. Дівчина замерзла і закоцюблими руками намагалася розкрити гаманець. Замовила чай і тістечко. Валентин чомусь зрадів їй.
– Оленко! – покликав.
Та озирнулася, впізнала, привітно кивнула, підійшла.
– Радий зустріти тебе в цьому Вавилоні, – галантно підсунув стільця. – Ти розквітла у столиці….
Говорив українською, бо на весіллі під час танцю докоряла, що не може вивчити рідну мову.
– Ты умеешь сказать приятное девушке, – відповіла з посмішкою. – А я уже успела отвыкнуть, что можно встретить в городе знакомую рожу, это не Чорнополь!
Валентин теж перейшов на вітчизняний варіант російської мови:
– Чем занимаешься?
– Помнишь, раньше в «Перці» рисовали американского доходягу с плакатом: «Ищу работу»? Этим и занимаюсь.
Коротко розповіла про поганих подруг Ірину і Інну.
– Без копейки осталась, – зітхнула. – Завтра ехать домой, а я-а-а… Не знаю, возвращаться в Чорнополь, или искать работу…
– Хочешь выпить?
– Хочу, аж муркочу, – настрій ні к чорту.
Валентин помітив, що дівчина справді погарнішала, одягнута була у модні речі, тендітні пальчики доглянуті.
Замовив мартіні, коньяк, вечерю.
– Как тебе здесь? – запитав.
– Одиноко. Пока была на работе – нормально, а теперь схожу с ума. Откровенно говоря, возвращаться не хочется… подруги, соседи только будут рады моей неудаче.
У неї приємний тембр голосу, лукавий погляд сірих очей, пухкенькі вуста. Напевне, їх солодко цілувати.
– Попытаюсь тебе помочь, – враз вирішив Валентин. – Сегодня же; завтра должен выезжать в Чорнополь…
Валентин набрав номер телефону:
– Стас, надо перебазарить… Тебе заказали оркестр.
Сліпий призначив зустріч у їдальні Будинку офіцерів.
Валентин відімкнув зв’язок і сумно глянув на Оленку:
– Жребий брошен. Встретимся в девять часов… Где?
– Заїжджай до мене на Комарова, знаєш, де це?..
Невдовзі Кіря був на Печерську і розповів про розмову в сауні.
– И чë делать будем? – запитав Сліпий.
– Я должен сделать своє дело.
– В пр-рынципе мне надоели эти игры. Допустим, буду знать, что обстреляют мою машину, одену бронежилет… А где гарантии, что твои ворошиловские стрелки случайно не сделают мне лишнюю дырку.
– Потому-то я здесь.
– Кто будет исполнителем?
– Думал, Астафьевы, но они по части дырок спецы. Найму двоих торпед и левых оруженосцев. Серьезных людей не будет.
– Предупредишь меня, я сдам этих «санчо пансов» ментам.
– Мне скажут готовить новое покушение.
– Собирай своих пацанов и иди под меня. Мне нужны люди.
– Пока у меня свои планы.
– В пр-рынципе, скоро начнется такой передел территорий, что еще не снился бандитам. Они по дуре воюют друг с другом, но играют этим на руку ментам. А менты не понимают: когда не станет нас, сюда придут чечены и московские воры.
– Все это лирика, – зітхнув Валентин. – Лично мне похую, кто здесь будет заправлять. Я без работы не останусь. Но сейчас знаю одно: убивать тебя не хочу и не буду.
– Значит есть время подумать, как все сделать красиво.
–… У меня к тебе просьба. Знакомой нужна работа, долларов на шестьсот… Ее Осман уволил.
– Я слышал про проблемы Османа, – посміхнувся. – … Любовь?
– Да нет, просто хорошая девчонка.
– Пусть завтра обратится в «Имидж-классик», ее примут…
Через півгодини Валентин був в Олени. Зайшовши у квартиру, наче наштовхнувся на своє минуле. У такій кімнатці колись теж мешкав: обшарпані стіни, перехняблені меблі, потовчений диван і старий телевізор. На кухні – раритетний холодильник, закопчені стіни. Тут здавна жили лише квартиранти. Хоч Оленка зробила все, щоб створити затишок: почепила на вікна куртини, на стіни – килимки, кілька іконок, карту Києва.
– Я домовився за роботу, завтра й підеш, – повідомив з порога.
Дівчина зраділа. Валентин вирішив з нею підійти в «Імідж-класік», бо ж доведеться згадувати ім’я Сліпого. Краще, щоб Оленка не чула.
… Він не любив горілку, але випив кілька чарок. Оленка щебетала, розповідала про сусідів-негрів, що торгують наркотиками, про сусідку, чотирнадцятирічну повію. Похвалялася, що її Ромасик – головний редактор «Бізнес-інформу». Кіря знехотя усміхався, спроквола відповідав, але поглядом роздягав дівчину. Потім пішов у магазин по коньяк, а коли повернувся, Оленка постелила одну постіль.
Валентин відставив убік сумку і ґвалтовно взяв її. У неї було гаряче піддатливе тіло, соковиті губи. Дівчина солодко стогнала і скрикувала від задоволення, вигиналася змією в його руках. Іноді здавалося, що втрачала свідомість, але вмить отямлювалась і дивилася на партнера божевільними скляними очима.
Через півгодини вони лежали на розваленому вщент дивані. Стоси книг, що слугували підпорами і вирівнювали матраца, розвалилися. Олена задихано промовила:
– Никогда не думала, что можно так… По-настоящему… Ты такой сильный, резкий. Мне никогда не было так хорошо.
– Врешь, наверное.
– Нет. Роман занимался этим часами, но он эгоист.
– С мужчиной в кровати нельзя говорить о других.
– Можна, если видишь его в последний раз.
– Хочешь, поедем машиной в Чорнополь?
– После того как решим с работой?.. Давай!
… Коли приїхали до Чорнополя, Оленка взяла у Валентина в борг двісті доларів і купила Романові сигнет, як той просив.
28
Анджея випустили із СІЗО тридцятого грудня. Спрацювала дружня команда: Швець – Гаркавий – Краснов. Одного зека, що перебував за ґратами, почали жерти докори сумління – він написав заяву про свою причетність до крадіжок з квартир громадян Мордехая Вулфсона, Зої Верхарн та інших. Повідомив, що передав викрадені цінності в рахунок погашення боргу Ковалю. Йому влаштували слідчий експеримент на квартирі, яку пограбував. Під час експерименту зеку вдалося накивати п’ятами. Потім Максимів отримав інформацію про перебування втікача в Чехії.
Кримінальний люд Чорнополя святкував звільнення Анджея. Зустрічати його під в’язницю приїхали: мама, що приписувала заслуги у визволенні сина собі, Гуцул, Гаркавий, Краснов, Шарик і Карась. Ірина стояла між ними, як першокласниця і плакала. Андрій обняв і розцілував її, прошепотів на вухо: «Я так за тобою скучав!». Він відпочив, підкачав м’язи.
Невдовзі кортеж з десяти розкішних машин від’їхав від в’язниці. В дорозі почали стріляти шампанським.
Обідати поїхали в «Калину», де накрили столи. У центрі стояла велика ялинка. Новорічна атмосфера заохочувала до веселощів. Гаркавий переодягнувся на Діда Мороза, Саша – на Снігуроньку, хоч її габаритам пасувала б роль розжирілого Колобка. Ангел з Калачем узяли гітари, Краснов – баян, і коли Андрій вийшов з лазеньки, заспівали «Таганку», а потім «Наша служба и опасна и трудна». Намагалися на цю мелодію співати «У лісі, ой, у темному».
Присутність Краснова з почтом надавала значущості події. Відомий бізнесмен, що постійно з’являється в російських теленовинах з президентом, вітав в’язня совісті Андрія Коваля. Приїхав Швець. Запобігливо привітався з гостями, слиняво розцілував Андрія і крикливо пообіцяв, що буде рішуче боротися зі свавіллям у правоохоронних органах. Анджей міцно потиснув руку Швеця своєю клешнею. Теодор Данилович через силу втримав на обличчі посмішку.
… Андрій сидів за окремим столом з дружиною, батьками, тестем. Теща не приїхала – Василько продовжував хворіти, і лікарі не могли встановити діагноз. Анджей випив чарку коньяку і поцілував дружину в губи.
– Як тобі там було? – запитала Ірина.
– Відпочив. Тільки слідчий діставав – побачу де в місті, розірву. Тями немає, а форсу на десятьох прокурорів. Один нормальний мужик був – Максимів. Коли приїжджав, обіцяв, що волі мені не бачити щонайменше п’ять років.
– Він тебе обіцяв посадити, а ти кажеш – «нормальний мужик»?
– Ми граємо в одну гру. Вчора він мене обіграв, сьогодні я.
– Мені надокучило. Не хочу, щоб ти грав, хочу, щоб ти жив зі мною і не пхався до брудних справ. Знав би ти, як це бути одній, коли поряд, наче маніяки, – охоронці.
– Ми будемо разом, щойно закінчу справи… Подивися, які з нами люди, з ними нічого боятися…
Згодом компаньйони перейшли в малу залу. На розмову запросили Гаркавого, Карася, Шарика, Краснова, Гуцула, Князя та Ангела. Швець, зрозумівши, що зайвий, поїхав геть. Інші гості перебазувалися до бару.
Краснов, червоний, зіпрілий, уловивши паузу, налив усім коньяку.
– Принагідно пропоную залишитися зустріти Новий рік, – сказав Андрій, піднімаючи чарку. – І дякую за допомогу.
Проте гості відмовилися – у кожного вдома родина.
– Знаєш про «чеченський базар»[11]11
«Чеченський базар» – те саме, що «чеченський караван».
[Закрыть]? – запитав Гаркавий Андрія.
– Трішки.
– Маємо витягнути з області все, – продовжив. – Спирт, продукти, будматеріали. Бери Швеця за барки і витрушуй все, аж до посівного зерна. Дякуючи панові Краснову, ми підписали угоди і починаємо приймати бабки з Німеччини. За півроку треба прокачати півмільярда доларів.
– Що з Нагірною? – поцікавився Андрій.
– Після Різдва зашлеш туди людинку, – сказав Краснов, – нехай знешкоджує місцевих авторитетів, розставляє капкани, щоб довести підприємства до банкрутства. Ми купимо на дурняк всю інфраструктуру, фонд Укрмайна з нами.
– Кіркуєв підійде? – обвів поглядом присутніх Андрій.
– Його рекомендує Паша, – сказав Краснов. – Цього досить.
– Я був би обережним, – промовив Ангел. – Принаймні для нагляду за Валентином треба послати людину.
– Поїде Князь-молодший – вирішив Андрій.
–… Зброя, – нагадав Краснов. – Я повинен перегнати через українські порти зброю для Чечні. Хто підстрахує фінансово? Мої рахунки мають бути чистими.
– Можемо через австрійський банк Мелона. Яка сума угоди? – поцікавився Ангел.
– Дрібниці, сорок мільйонів.
– Ми оплатимо, – вирішив Карась.
– Вирішу питання з портом, – пообіцяв Гаркавий. – Наступне: партія. Відомі політики готові приєднатися до нашого руху. За ними паливно-енергетичний комплекс плюс п'ять потужних банків. Установчі з'їзди мають пройти водночас по всій Україні. Гадаю, ми виступимо фундаторами партії, навернемо на свій бік інтелігенцію, місцевих фінансистів та владні структури. Пан Краснов погодився на перші заходи виділити п'ять мільйонів. Я даю мільйон.
– Ми кинемо двісті тисяч, – вирішив Андрій. – Наші можливості скромні.
– Ми – теж мільйон, – сказав Карась.
– Нас цікавить дешеве пальне, – озвався Шарик. – Готові приймати бензин необмежено. П’ять відсотків з прибутків будуть іти на фінансування партії. А заодно потіснимо конкурентів.
Вечоріло. На ялинці засяяли веселі вогники. Музики заграли «Калину». Андрій запросив Іру, Краснов – Сашу, яка не зняла костюма Снігуроньки; вони зворушливо, пузо в пузо, вальсували. Андрій усміхнено глянув на цю парочку і сказав:
– Мріяв, вийду на волю і перше, що зроблю, – затягну тебе у постіль, щоб не випускати цілий тиждень. Хто знав, що мене так будуть зустрічати… Давай втечемо!
– Але без охорони!
29
Матроскін на старий Новий рік приніс Заваді сигнальні примірники тритомника. Іван Семенович розглядав книги і не йняв віри очам. Назвати це книгами можна було умовно – самвидав.
Мирослав, облизнувши губи, сором’язливо поклав перед Завадою тугенький конверт. Той похапцем зазирнув досередини, поспіхом запхав до внутрішньої кишені піджака, потім поклав під стіл, потім повернув: «Не тут!». Кіт забрав гроші, очиці по-святенницькому звів до неба. Автор передихнув і знову обмацав книжки.
– Невже не можна було зробити краще?!
– Довелося б зменшити гонорар утричі, – сказав, як учив Шлапак. – Але книжка вийшла непогана…
Завада глянув на книги здалеку. Він був у розпачі.
– Невже не було кращого паперу? Зробили хоча б цупку обкладинку!
– Ми витратили гроші, закладені в бюджет. Долар виріс, ціни піднялися. Якби друкували раніше… але ви постійно переписували…
– Скільки це буде коштувати?
– Може зменшити тираж до трьох тисяч?
Завада подумав, що тридцять тисяч книжок йому навряд чи пощастить продати, і зітхнув:
– Зробіть тверду обкладинку і дайте кращий папір, – по-театральному закрив долонею очі.
– Домовилися, – Кіт повернувся до виходу.
– Я з вами, – похопився Завада і показав пальцями жест, що означав «гроші».
Мирослав, попрощавшись із Завадою, побіг до Романа, повідомити, що його задум удався…
На волі опинився Андрій, і випускати книжки в такому вигляді було небезпечно. Друзі якісно віддрукували три тисячі тиражу з твердими обкладинками на хорошому папері, а три примірники зробили самопалом і віднесли автору. Завада упіймався на цей гачок.
Кіт, ідучи до Романа, купив пляшку і шмат сала. Друзі, як змовники, зачинилися в кабінеті і на радощах випили. Шлапак скрутив на цій справі три тисячі доларів. Мирославу, відстовбурчивши мізинець з сигнетом, подарованим Оленою, вручив п’ятдесят.
– Може б ще яку пляшку випили? – запитав Роман. – Тільки писка засмороділи, а нє?
– Гроші маю роздати дівчатам… А ти йдеш на збори?
– Тієї партії? Шо я там не видів?
– Потім буде фуршет – пригнали фуру горілки і жеровиська.
– Певно, тільки для своїх – начальників, банкірів, а нє?
– Для всіх!
– То треба йти! Ми ж модні хлопці!
Роман зателефонував Юрченку, Біджьо і Віталію з обіцянками фуршету після установчих зборів регіонального відділення партії:
– Навезли ковбас – кілометри; горілкою будемо сцяти!
Друзі відмовлялися, гадаючи, що збори будуть нудними, а фуршет лише для своїх.
– За годину нудоти потім понажираємося як пацюки! Канапок по кишенях понапихаємо; пляшок в рукави – і підемо в «Музу», а нє?
… Друзі сіли в партері ближче до виходу, щоб першими вийти і зайняти місця біля столів.
У залі стояв стишений гомін. Гості – голови районних, селищних рад, професура, директори малих і великих підприємств, масовка. Під сухі оплески на сцені з’явився Швець і зачитав привітання учасникам та гостям зборів. Потім виголосив промову. Про складний економічний стан держави, про комуністів, які мріють про реванш і хочуть нас загнати в міцні обійми східного «брата». Тепер, коли Україна перебуває на межі економічної катастрофи, врятувати її може партія, яка має переконливу економічну і національну ідеологію. Така партія сьогодні створюється; і заявив, що стає членом УПЕВу.
З нудними промовами виступали різного штибу лакузи. Дякували керівнику області за турботу, увагу до проблем науки, сільського господарства. Виголосив промову Гуцул, закликаючи всіх патріотів влитися до лав партії.
З хлібом-сіллю, віршованими привітаннями виступили делегації районів. Говорили співуче, як у часи блаженної пам’яті першого секретаря. За ними з'явилися дітки в народних строях і в жартівливій формі привітали гостей: «І щоб ви були багаті, і про нас не забували, щоб доляри у кишенях і у нас також бували». Це викликало теплі посмішки батьків області і пожвавлення у залі.
Співали народні колективи. Вусаті дядьки в одностроях січових стрільців з аксельбантами і медалями пропитими голосами закликали полягти в боротьбі за Україну, бо «йшли діди на муки, підуть і правнуки». Під фонограму співали місцеві естрадні «зірки» пісеньки з традиційними до оскомини римами і дешевими мелодіями. Танцювала жіноча фітнес-група в бікіні, у стилі «Wilde Horse». У залі – стримані смішки, за спинами дівчат антураж – державний прапор і Тризуб.
Вечірній, що перехопив у буфеті кілька чарок, прокоментував:
– Кардєбалєт «Маска-какаска і Лєнка-вилезай на стєнку». Ми ідьом в Європу сємімільнимі саґамі. У таку партію надо вступать, луццє цьим в ґавно.
Один спогад імені «Лєна» зіпсував настрій Шлапаку. Минулого разу приїхала без грошей, тільки оплатила в ресторані святкування Нового року і подарувала сигнет. Наступні дні він платив у барах. Але валандатися по кнайпах було небезпечно, могли побачити подруги Оксани. Їй сказав, що змушений їхати у справах до Москви… Треба зав'язувати з Оленою. Тільки чотири тисячі доларів… Якщо знову помириться з Іриною? «Нав'язалася на мою голову! Як би було добре без неї! Робота, гроші йдуть. «Бізнес-інформ» – це вещ!…Тому довелося затягти її до ліжка… А вона ще незадоволена – мало уваги приділяю, думаю тільки про себе. А про кого думати?! На прощання попросила, щоб купив їй квиток до Києва і дав грошей на дорогу. Жлобиха!»
Накрутивши себе, відчув – так зненавидів Оленку, що ладен уже віддати гроші. Але є ще кілька бізнесових справ, треба закінчити ремонт…
Нарешті гостей запросили до буфету. Сьогодні все було не як зазвичай. А зазвичай «масовка» після урочистих зборів ішла додому, сповнена вражень, а «шановних гостей» садовили в автобуси і везли на пиятику. Тому компанія Романа не мала бажання йти до театру, бо часто ловила облизня на таких заходах.
Завбачливий Біджьо і Матроскін були з портфелями. Поки гості розсідалися за столами, портфелі поважчали. Гуцул Жартома повідомив, що горілки вистачить і залишиться. Швець виголосив тост про значущість сьогоднішньої події і закінчив: «Будьмо! Слава Україні!».
Шлапак весело розлив у пластикові чарки, наче все відбувалося завдяки йому і сказав Котові:
– Тільки з горілками не пропади, бо ще підемо в «Зустріч».
Горілки було море. Андрієві ґуральні працювали справно.
Тому зникнення Мирослава нікого не обурило. Через годину «шановні гості» таки сіли в автобус і поїхали кудись допивати. У залі залишилися деякі журналісти і творча інтелігенція в особі Вечірнього. Більш практичні товариші ящиками виносили продукти. Роман, Віталій, Біджьо і Юрченко примостилися в куточку і стиха співали «Єстедей». Слів не знали, але старалися. Вів хор Біджьо.
У Шлапака на кінчик носа сповзли окуляри. Він, підвиваючи, стверджував:
– Маємо триматися купи і співати каждий день «Єстедей».
– Я взе вступив у пальтію, – повідомив Вечірній і показав посвідчення.
– А де взяв фотографію? – здивувався Роман.
– Сєбя любімого всігда носу с собою!
– Це серйозний крок, о-о. П-цани, треба обмити вступ у партію, – вирішив Юрченко. – Пішли в «Зустріч», – водки нємєряно!
… Гості вже розійшлися. На столах залишилися недоїдки та початі пляшки. Зібрали, що було, й посунули в улюблене кафе. В ар’єргарді йшов Біджьо, співаючи «Єстедей».
Роман обурювався, що Кіт не тільки завинив йому могорич, а ще й «смився з нашою випивкою». Вечірній, наче проповідник, виголошував, що напише монументальне полотно «Вступ у партію патріотів України», де присутніх на установчих зборах зобразить в строях батальйону «Нахтігаль», а Кота, за дезертирство, – в формі червоного комісара-боягуза, що втікає від гніву патріотів.