Текст книги "Чужа гра"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 22 страниц)

57

Мером у Чорнополі став Чубатий. Проти Кравченка порушили кримінальну справу, але швидко закрили. Вбивство Нарочицького стало черговим «глухарем». УПЕВ з натяжкою набрала чотири відсотки голосів виборців. «Гремліни», Гаркавий та Швець опинилися в парламенті. Приблизно через місяць Льончик перейшов до іншої партії, а Кірцун створив свою фракцію. Став депутатом і Левчук.

… Якось вранці Оленка зателефонувала до Ірини, говорила крізь сльози, попросила дозволу зайти.

Коли відчинила двері, жахнулася – Оленка була побита, лице – суцільний синець, одягнена в лахміття, з розкуйовдженим волоссям.

– Що сталося?! – жахнулася.

Подруга, заточуючись, тримаючись за стіни, пройшла в кімнату, мовчки скинула з себе брудний одяг і заплакала. Ірина побачила на руках і спині подовгасті синці, сліди опіків від цигарок. Узяла за руку і повела у ванну. Поки Оленка милася, приготувала поїсти і свіжий одяг.

Коли подруга вийшла, ховаючи погляд, Ірина наказала:

– Розповідай, що сталося!

– У мене відібрали все: квартиру, роботу, гроші. Роман мене знову покинув.

– Отже, Кіркуєв заскочив вас на гарячому? – здогадалася. – І Роман бігав голий біля Марійського?

– Так. Як ти колись застерігала… А потім прийшли Астаф’єви, відібрали все, били і ґвалтували три дні, потім наказали одягнути старе дрантя і вивезли вночі під Прип’ять… Я дивом дісталася до тебе! – і заплакала.

Ірина стисла зуби:

– Валік – падло! Нічого, дамо йому прикурки!

– Що ти можеш зробити?! – впала в істерику. – Тікай краще! Астаф’єви хвалилися, що твоя черга настала!

– Про це вони можуть помріяти… Поживи поки тут.

– Я боюся!

– Тут мешкає ще один квартирант, що має вплив на Кіркуєва.

– Чути про нього не хочу! – зайшлася плачем, астматично задихаючись.

Ірина налила в чарку горілки і силоміць влила подрузі в рота. Та закашлялася, бризкаючи на всі боки, але заспокоїлася. Скоро захмеліла, надкусила канапку, кволо пережувала і глянула на Ірину:

– Пробач за все. Я чула розмови Валіка зі Сліпим про Анджея…. Тільки тепер зрозуміла, що вбивство твоїх батьків і чоловіка – на його совісті. Ще й Астаф’єви проговорилися…

– Вони заплатять сповна!

– Не зв’язуйся!

– За все треба платити. За окремими рахунками!

– Як тепер жити без роботи?! – заревіла. – Я стільки для них зробила! А вони: ти провалила вибори у Чорнополі!

– Ось що… Бери себе в руки. Підеш до нас. Три баби-невдахи зібралися: я, Ольга й Інна, вирішили робити бізнес. Або пан, або пропав. Або заробимо, або втратимо все!

Оленка розчулено обняла подругу.

Наступні дні Ірина влаштовувала виїзд батьків Андрія з Наталочкою в німецькому консульстві. Потім – Відень.

Князь наказав общаківські гроші перевести на рахунок у Москву. І ось – вона у банківському сховищі, в руках скринька з документами, писаними польською, німецькою, англійською мовами; акціями, цінними паперами і лист, рука чоловіка. Перший і останній лист до неї:

«Іринко! Відчуваю, що події, які розгорнулися довкола мене, можуть закінчитися погано. Хоча… Є надія на те, що ти цього листа ніколи не прочитаєш.

Все моє добро залишаю тобі. Це записано в заповіті. Знай, найщасливіші і найкращі дні мого життя я провів з тобою. Пам'ятаю кожну мить нашого знайомства, кожну твою родимку, кожен вигин твого тіла і зараз подумки їх цілую. Пробач, що не завжди міг приділити тобі стільки уваги, скільки заслуговуєш. Цей несамовитий світ, це безглуздя справ закрутили мене і вирватися з їхнього виру складно. Кожна справа чіпляється ланцюжком за іншу, і так не перший рік.

Так, не все чисто в моєму минулому, маю на совісті смерті людей, – здебільшого негідників. Так, був бандитом, але ні про що не шкодую. Не шкодую за жодним своїм вчинком! Знаєш чому? Іншого мене ти не любила б!

Що ж іще сказати? Я тебе кохаю. Шануй батьків моїх. Шкодую, що у нас до цього часу немає дітей.

Па. Будь щаслива.

Січень 1997 року».

Ірина сиділа над листом і беззвучно плакала. Рік у Німеччині провела більш безболісно, ніж місяць в Україні. Каскади спогадів пов'язаних з місцями де бувала з Андрієм, діяли гнітюче. Тепер – лист, наче пальці ката в живу рану. «Боже! – звела очі вгору. – Чому Ти його вчасно не зупинив?!» Але над нею нависала важка бетонна стеля, через яку крик її не міг досягти неба.

Витерла сльози. Треба жити. Тепер у неї було близько півтора мільйона доларів. Хоча точно порахувати складно – акції, нерухомість. Треба винаймати грамотного юриста.

Два дні пішло на узгодження питань спадщини, переводу грошей у Москву, Лейпциг. Сідаючи в літак, втомлена від справ, усвідомила, що навіть не побачила Відня. Шкода.

Для родини, що замешкала в Лейпцигу, її приїзд став приємною несподіванкою. Розцілувала Андрієвих батьків, кинулася до Наталочки, але донька встигла забути маму і розплакалася в неї на руках. Василько, що засумував за сестрою, сів їй на коліна і міцно обняв.

– Маю двоє діток, – прошепотіла Ірина. – Як ти, братику?

– Скучав за тобою. Тьотя Таня вже народила дитинку, ми тебе шукали, бо будеш хрещеною, а ти їздиш, де не працюють мобільні!

– Ігор приїхав? – зраділа Ірина.

– Завтра буде.

Свекруха дивилася на них зі сльозами на очах. Останнім часом стала сентиментальною і прихильною до Ірини. Попри скнарість, дізнавшись, що Андрій залишив їм сто тисяч, доручила невістці розпоряджатися грошима.

Наступного дня на хрестини доньки Князя в передмісті Лейпцигу зібралася компанія. Приїхали Мелон, Смик та Куля. Поки матері Андрія і Тетяни готували обід, Ірина розповіла хлопцям про зустріч з Ангелом.

– А я знову в Празі, – повідомив Мелон. – Будемо працювати по-іншому. Слава Богу в Чехії закони діють, і Мойша не зміг відібрати наші території…

– Найголовніше – збережено общак, – вирішив Смик, – маємо великий курорт у Македонії, Прага, з нами Паша, Краснов, є десять хлопців, що пройшли підготовку у сербському спецназі. Скоро вийде Ангел, а Ізя як воював з циганами та албанцями в Будапешті, так і буде воювати. У той вогонь ми не раз підлили масла.

Смик від'їв черевце, обличчя стало, таким, ніби бджоли покусали. Худим сангвініком залишався Куля, мав респектабельний вигляд, одягався дорого, зі смаком.

– Це втішає, – вирішила Ірина. – Ви не проти, щоб я сказала слово?

– Говори, – погодився Князь.

– Треба Ангела витягувати. З його головою… Варто обрати нову стратегію війни. Ми повинні йти у владу, як це зробили «гремліни». І не на містечковому рівні, а в уряд, парламент. Тоді нас будуть боятися. Можливості є: Краснов це – шалені гроші, Горпищенко – Нафтогазпром. Не варто воювати з Бацилою та Циганом. Хай їх розривають менти.

– Правильно, – погодився Куля, – тоді нам не доведеться ховатися по чужих світах!

– Ми бідні, щоб пертися в олігархи, – зітхнув Смик. – Два мільйона общакових…

– Треба збити наші капітали в один, притягнути гроші Краснова, Гаркавого, Шарика, а потім створити або купити, як «гремліни», якусь партію. Скоро горілчаний завод буде наш. Ми – сила, просто ще не усвідомили цього…

Князь почухав потилицю і промовив:

– І коли тобі в голову приходять такі думки?

– Коли дві години теліпаєшся в літаку, на кожній ямі від страху прощаючись з життям, не таке вигадаєш, – посміхнулася.

– Якщо треба буде розв'язати складне питання, посадимо тебе у літак і відішлемо до Аргентини, – засміявся Князь.

58

Астаф’єви потрапили до лікарні наступного дня по тому, як там опинився Кіркуєв. Невідомі зустрічали їх під під'їздами і лупцювали до втрати свідомості носаками черевиків, аж потріскала шкіра. Після цього Валентин місяць мочився кров'ю і ходив на милицях. Мишкові наклали не менше сорока швів. Сашкові зламали руки. Спільники не уявляли, чия це робота. Могли покарати люди Петька, якому доніс Бацила про розмову з Валентином. Міг Сєнцов з профілактичною метою; Мойша за провал у Нагірній.

Брати мріяли знайти винуватців, а Валентин занепав духом. Самотньо і боляче. Біля нього нікого немає. Єдина відрада – сестри. Надійці на операцію треба сто п’ятдесят тисяч доларів. Сєнцов відмовився позичити і підбивав Кіркуєва «опустити» Ірину.

Постала в душі така туга за Оленкою, що не піддавалась логіці. Знав, що вона принижена, викинута на вулицю; що її били, ґвалтували, використовували як попільничку. Хіба хтось наказував їм таке виробляти?! І водночас хотілося розрядити пістолет, їй в обличчя! Протилежні почуття рвали серце – відчув, що здатний вибачити їй усе! Уявити не міг, що належатиме іншому. Здалося, що більше не ревнує, але Оленка не вибачить. Мости спалено.

Одного дня Валентина викликав Максимів, приїхавши у справах в Чорнопіль. Був у доброму гуморі.

– Сподіваюся, після цього в Чорнополі не буде розборок? – запитав.

– Наші тут ні при чому, працювали менти.

– Ти надто високої думки про себе… На разі мене цікавить інформація про твій вояж до Москви.

– Я говорив, що зав’язав… Якщо вам доповіли про поїздку, мали сказати, що летів із сестрою і водив її по лікарях.

– Що кажуть московські гіппократи?

– На операцію треба сто п'ятдесят тисяч.

– Невже в тебе немає таких грошей?

– У цій дірі багато не заробиш.

– Чому московські друзі не фінансують?

– Жлоби…

Кіркуєв вийшов з УБОЗу і побачив на подвір’ї «джип» Ірини. Терміново наказав нишпоркам постежити, хто і куди на ньому поїде. Увечері дізнався – Максимів! Після цього пішов у лікарню до Астаф’євих і сказав:

– Будем мочить!

– Мента-а?! – здивувався Мишко. – Нам тада бистренько сплетуть лапті на тот свєт!

– Максимов потянет за Князем.

– Нє, – заявив Сашко, – на мента нє пайду.

– Пойдешь, куда скажу!

Валентин вийшов, роздратований. Тепер наїжджати на Ірину було небезпечно – за нею Максимів. Перед ним – тупик. А гроші потрібні.

Раптом телефонний дзвінок, – нишпорки:

– Максимів у кафе зі Шлапаком. Що робити?

– Отлупите пидера для профилактики! – та схаменувся: – Нет, пусть живет, он – видная фигура…

Роз’єднав зв’язок і оглядівся – йшла весна, несподівано тепла і духмяна. Цвіли каштани, у в’язкому повітрі зависла тиша, здавалося, що в неї можна забивати цвяхи. Повторювався одвічний цикл життя… А у нього все пішло шкереберть – життя втратило будь-який сенс. З-під ніг вибито землю.

Минулого року у такий час гуляв по Києву з Оленкою. Це були незабутні відчуття. Хрещатик як вимер, на душу зійшов блаженний спокій – попереду лежало майбутнє. А тепер його не було. Захотілося напитися, «зняти» за десятку брудну повію, нанюхатися якогось дурману і про все забути!

Зайшов у «Зустріч». Накурено, важкий дух перегару, дешевих жіночих парфумів, кухні; відтягувався, як міг, середній клас. Замовив коньяку. Метнув гнівний погляд у сторони, але відвідувачі запобігливо опускали голови. У куточку, ховаючись за спиною якогось чоловіка, сидів Шлапак. Валентин, взявши коньяк, попрямував до нього.

Роман зіскочив з місця і вибіг до іншої зали, а потім – на вулицю. Вечірній, що сидів з ним, прокоментував: «Понос, навєрноє. Прицьом оцєнь сільний».

Шлапак дременув по алеї до зупинки таксі. Таксисту наказав їхати на стару квартиру. Тут, упавши на ліжко, увіткнувся головою в подушку і заплакав. У нього було все гаразд з кар’єрою, планував придбати житло в Києві, мав надію на машину, що обіцяв Кірцун. Складав долар до долара, витрачав мало, випивав тільки на дурняк.

Але життя не складалося. Пробував навести контакти з Оксаною, – вона не хотіла з ним говорити. Сина свого так і не побачив. Колишні друзі, з якими намагався поновити стосунки, теж відмовилися зустрічатися. Усі крім Вечірнього.

Роман, самотньо вештаючись весняними вуличками, не розумів, чому всі відвернулися од нього. Ходив до болю знайомими місцями і відчував, що в горлі судомить, хочеться цілувати столи, за якими сидів з друзями… У гонитві за грішми та кар'єрою загублено частинку душі.

… Сумував за Оленкою. Намагався з нею зв'язатися, але на роботі повідомили, що звільнилася. Дома ніхто не брав трубку…

До всього на оргії в Кірцуна підхопив якусь болячку і боявся звертатися до лікаря – на прутні вискочила виразка і довго не гоїлася. Навіть уявити боявся, що це за хвороба. Гадав – усе мине, це випадковий прищик. Тим паче, останніх два дні він став потихеньку заживати.

59

Кінець травня був спекотним. Гаряче повітря брало людину в обійми і не випускало до кінця дня. Рятували кондиціонери в літаку. Після справ німецьких Ірина поверталася в пекло справ київських. У голові – сумбур думок, брак часу, розпечені машини, бетон полісу і офіс, що рятуватиме від спеки, але не від справ. А справ зроблено чимало. Перельоти, телефонні розмови з Пашею та Кірцуном щодо акцій «Руської». Подала заяви в міліцію на компанію Кіркуєва про неправомірне привласнення майна покійного чоловіка. Максимів домігся порушення кримінальних справ. Валентин кинувся «в біга».

Розібралася зі спадщиною. Акції та нерухомість продала, звела капітал докупи і перевела на рахунок до Німеччини. Сімсот тисяч вклала у справу…

Ірина стала президентом холдингу «Оілхоум», зареєстрованого в офшорній зоні Ірландії. Фірма об'єднувала: російський «Нефтепродукт Ltd» (Князь з «общаком»), «Чорне золото – Україна», (Інна, Ольга з батьком та п'ятдесят один відсоток державних акцій), «Ческе нафтовіца» (Смик, Куля, Мелон) та «Сибирский медведь» (Краснов з Пашею) і мала статутний капітал п'ятдесят мільйонів доларів. Директором «Оілхоум – Юкреін» став Шон О'Ніл, – спец по приховуванню прибутків в офшорах. Охорону здійснювала «Баракуда» – підприємство Максиміва.

Сьогодні фірма проводила прес-конференцію та презентацію…

Повертаючись додому, Ірина не попередила Оленку. Коли відчинила двері, помітила чоловічий одяг на вішаку. «Невже Шлапак»?! – жахнулася. Але коли зайшла в спальню, побачила Оленку, що спала в обіймах Максиміва. Ірина закотила очі.

Коли прокинулися «квартиранти», Петро, чухаючись і позіхаючи, в сімейних трусах пройшов у туалет. Побачивши Ірину, чомусь пригнувся, прикрив рукою труси і кинувся назад.

– Петре, – гукнула Ірина, – мене нічим не здивуєш!

За мить він був у спортивному костюмі, привітався і шмигонув у ванну. У довгій нічній сорочці, сонно хитаючись, прийшла Оленка. Сказала хрипко: «Привіт!» і закурила.

– Не гніваєшся? – запитала, – що з Петром…

– Тільки б не зі Шлапаком!

– З ним покінчено. Класний мужик Петро. Коли розповіла, що сталося зі мною, тих виродків надовго запакував у лікарню…

Максимів вийшов із ванної свіжий, поголений, і, ховаючи погляд, попросив Оленку зробити каву. Коротко поговорили про справи.

… О’Ніл о дев’ятій зібрав працівників у великій залі офісу і привітав з початком роботи. Говорив через перекладача. Поставив вимогу упродовж трьох місяців усім оволодіти розмовною англійською… Ірина посміхнулася – кадри підбирав батько Ольги. Винаймав досвідчених працівників, що знали справу – це головне.

Після цього О’Ніл надав слово Ірині.

– Шановні колеги, вчасно приходити на роботу і стежити за одягом – добре. Щодо мови… головне, щоб ви виконували роботу. Але якщо почую від когось «штокання» і «какання»… Це не стосується переговорів з росіянами. Ми працюємо в Україні. Рекомендую пану О’Нілу у тримісячний термін вивчити мову цієї держави!

Вона мала показати, хто тут хазяїн. Потім покликала Шона до себе і вилаяла, вживаючи нецензурні вирази типу shotprik[22]22
  Shotprik (англ.) – лайка дослівно «короткий…».


[Закрыть], пояснюючи, що він – найманий працівник, як і всі інші. Схвильовані, пригналися Ольга з Інною.

– І нам розмовляти українською?! – обурилася Інна – сама з села, що вперше почула живу російську у вісімнадцять років.

– І Османа навчи – порадила президентка.

– Він, падлюка, вміє!

– Отже, питання вирішено… – підсумувала Ірина. – Надійшла пропозиція від Кірцуна. Хоче мати акції «Оілхоуму». Згадував Кіркуєва та Бацилу.

– А як щодо акцій «Руської»? – запитала Ольга.

– Пропонує, щоб я купила двадцять три відсотки за півтора мільйона доларів. Для нього навіть Паша не авторитет.

– Мені страшно, – зізналася Ольга.

– Немає кого боятися. Поки що все йде за планом. Від сьогодні підминаємо під себе дрібні компанії. Головний удар робити на зниження гуртових цін… Чорт забирай, мені подобається роль леді-бос! Ще б трішки знань!..

Коли подруги пішли, Ірина зателефонувала до Князя.

– У тебе все напоготові? – запитала.

– Майже. Залишилися деталі…

– Де Циган? Відчуваю, що крутиться поряд. Тривожно.

– Тебе охороняють профі. Ви запросили на презентацію потрібних людей?

– Так. Інша справа, – чи прийдуть.

– Для них це – приманка… Вечір буде багатообіцяючим.

В обід приїхав Краснов з компаньйонами. Над'їхав Горпищенко з Наташею. Ольга, побачивши її, пішла до себе. Ірина попросила Юрія Федоровича, щоб відіслав коханку на роботу. Попри всі жіночі принади, у Наташі не вистачало клепки; вона влаштувала скандал:

– Да пошли в жопу твои компаньоны! Он поедет бухать на презентацию, а ты, Наташенька, сиди в офисе!.. – зробила вигляд, ніби збирається йти, але Юрій Федорович схопив за руку і почав вмовляти, виправдовуватися – мовляв, тут донька…

На що Наташа заявила:

– Познакомь меня с ней, и мы станем подругами! Или она такая дура, что стыдно знакомить?!

Обличчя Юрія Федоровича налилося кров'ю, він гаркнув:

– Пошла вон, дура! К телефонам!

Пиху Наташі як вітром здуло, почала щось шепотіти Горпищенкові, але той повторив: «На работу, идиотка»! Дівчина вибігла з приміщення. Юрій Федорович, як камінь з душі скинув. Підбігла Інна, схопила за руку, повела до себе. Там уже сидів Краснов, що запропонував «по чуть-чуть». Поруч опинилася донька, поправила батькові краватку, наговорила компліментів.

Час було йти на прес-конференцію. Зібралося понад сорок журналістів. З кожним Оленка попередньо переговорила, подарувавши «конверти». Телестудіям і газетам, які мали високий рейтинг, пообіцяла високі гонорари за рекламну підтримку «Оілхоуму»…Зайшов і Шлапак. Оторопіло глянув на дівчину, проковтнув грудку, що застрягла в горлі.

– «Бізнес-Інформ»? – байдуже запитала. – Ви нас не цікавите.

– То я тебе хотів побачити, а нє?

– Тобі не треба нічого, крім халявної презентації.

– Лєна, старенький скучив за тобою, – склав губи трубочкою.

– Пізно! Пішов нахрін звідси! Охорона!

– Та як? Та Лєна, – белькотів Роман.

Дужий «баракудівець» узяв Шлапака за барки і викинув на вулицю.

Потім – презентація в Українському домі. Гостей зустрічала Ірина.

З’явилася трійця – Швець, Петько та Молдован – типажі для книги «Київ кримінальний»; говорять, жестикулюючи, наче хворі на церебральний параліч. На присутніх дивилися зверхньо. На пиках невдоволення, буцім їх запросили, щоб ошукати. Швець, помітивши Ірину, відстав. Розвальцем підійшли «гремліни».

– Йобты, как ти-е предложения? – запитав Кірцун, злодійкувато озираючись.

– Хороші, але не подобаються… Які кошти можете вкласти в холдинг?

– Ты, ссыкуха, – загарчав Деметраш, – у нас хватит бабок, чтобы купить парламент с депутатами и транспортировать в Антарктиду[23]23
  Молдован плутає Арктику з Антарктидою.


[Закрыть], чтобы писали законы для белых медведей! Мы предлагаем нашу дружбу! От нее не принято отказываться!

– Варто поміркувати над вашою пропозицією, – опустила очі.

Кірцун задоволено посміхнувся на сто акулячих зубів.

– Быстрее думай, йобты. Сам Бог велел нам сотрудничать, нахуй.

– Я не сказала «так»!

Кірцун зробив страшне обличчя:

– Не ломайся, все равно ляжешь под нас, йобты!

– Як щодо акцій «Руської»?

– Ну, ты и дура, бля, – зареготав Деметраш. – Мы предлагаем жизнь, а ты хочешь людей травить водкой! Выбирай – или-или!

– Це ви труїте народ, зіпсували розкручену марку!

– Коза, бля, – не стримався Деметраш, – ты не получишь никаких акций! Завтра мы должны услышать предложения по сотрудничеству!.. Твои выблядки в Германии. Ты перешла дорогу Кире. Теперь ему нечего терять!

Обминувши дівчину, пішли до інших гостей. Ірина, відчуваючи, як у грудях зіщулився страх, передихнула і прошипіла услід: «Краще подумай про своїх виродків». Зателефонувала до Князя.

– Прийшли, – повідомила. – Наїжджають…

Прибула сім’я Гаркавих. Жінки розцілувалися, обнялися. Саша схудла. Побачивши друзів, підійшов Краснов. Тричі почоломкалися. У Льончика останнім часом розладналися справи, давив Петько, а протистояти йому було важко.

– Продасте свою частку в «Руській»? – запитала в нього Ірина.

– С радостью, с этими пидорами работать… И тебе не советую.

– У кого ще є акції?

– Восемь процентов у Боровицкого, десять у Киркуева, восемь у Бациллы, четырнадцать – у Швеца…

Прийшов Левчук з Лисаком у яскраво-червоній краватці. На Краснова подивилися без симпатії, на «гремлінів» з нелюбов’ю. Лисак Ірині непомітно підморгнув.

Почалися промови. Краснов говорив про стратегічне партнерство і необхідність усунення подвійного оподаткування, вітав присутніх з початком нової ери у сфері палива та енергетики. Пояснював, що це – перший крок до покращення українського ринку енергоносіїв. Горпищенко підтвердив, що їхнє пальне буде дешевшим від того, що постачають паразитуючі нафто– та газотрейдерні компанії.

«Як легко ховається мета за облудою слів, – пригадала Ірина роман Паньківа, – речі можна не називати своїми іменами. Завдяки цьому досягаються неабиякі результати. Головне, що збережено зовнішній лиск і витримано загальноприйняту термінологію. Ідуть торги державою гуртом і вроздріб».

Зателефонувала до Князя. Той узяв трубку.

– Раз, два, три, почали, – сказала…