Текст книги "Чужа гра"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 22 страниц)

42

Тієї ж ночі зловмисники підірвали офіси угруповання Князя, вибухи сталися у Києві та Москві. Горіли фірми, підприємства, магазини Карася, Шарика, Паші.

Максимів переглядав звіти та оперативні матеріали. У руїнах будинку Анджея знайдено вісім обгорілих трупів, один поранений – Енгельман. Його відправили до лікарні, виставили охорону. Лікарі зробили операцію, і наступного дня правоохоронці намагалися провести допит. Але Ангел мовчав.

Тієї ж ночі спецназ у «Калині» заарештував одинадцять бригадирів, серед них – Калач і Кіркуєв. У них знайшли наркотики, під столами – пістолети, що вони їх встигли скинути. Вранці шістьох одразу відпустили, серед них Калача з Циганом. Петро вдосвіта розмовляв з Валентином.

– На чий млин воду ллєш, Кіря? – запитав майор.

– На свій.

– А твої зустрічі зі Сліпим?..

– Доводиться крутитися поміж двох вогнів.

– Чому тебе не було на збіговиську в хаті Андрія?

– Ніхто не запрошував.

– А, може, навмисне не пішов?

– Ви не знаєте наших законів?

– Ми з тобою працюємо рік. Завдяки тобі розібралися у структурі, зв’язках та підзвітності вашої банди, але всього ти не хочеш розповідати…

– Що саме?

– Хто вбив Гуцула та Анджея? Про їхній приліт знало вузьке коло людей.

– Коли б знав, надіслав би в аеропорт охорону.

– Тоді чия це робота?

– Сліпого – всі знають.

– Мені відомо, що ти зімітував на нього напад.

Валентин зареготав:

– Ні хрена собі імітація – Сліпий мало Богу душу не віддав!

– Не розповідай байок! Сліпий зараз сидить у Деметраша, на ньому немає жодної подряпини.

– Це серйозна заява…

– Слухай – я цілий рік закривав очі на твої безчинства. Розповідай, що там насправді сталося! – Максимів звівся. – А потім поділишся спогадами про Москву та «гремлінів»… Якщо ні, зараз приходять два менти і п’ятнадцять хвилин відбивають тобі нирки. Потім порушуємо справу про підготовку замаху на Сліпого – є свідчення зброєносця… Будеш крутити далі, весь твій стук передаю нагору по інстанції, він губиться і «випадково» доходить до Сліпого. Потім документи дванадцятилітньої давності передаю Астаф’євим; як ти стучав на них начальнику колонії. Уявляєш, що ці виродки зроблять з тобою?

– Ви обіцяли, що це нікуди не піде.

– У нас існує правило: допомагаєш нам – тебе не чіпаємо. Переступаєш закон, починаєш забувати, що нам потрібна твоя інформація – стаєш ворогом.

Валентин видавив крізь зуби:

– Усього не розповім.

– Розповіси, – запевнив майор. – За дверима чатує Земляк, чекає, щоб я віддав тебе на заклання.

– Гаразд… Без протоколу…

І Валентин розповів про підступність Ангела з Князем, безхребетність Анджея, навчання в Москві, причини переходу на бік Сліпого:

–… Стас був не готовий до війни. Його люди працювали в Будапешті на Мойшу і підтримували в Москві пікових проти Паші. Йому потрібен був час, щоб зібрати сили.

– Але Паша, Князь, Ангел – живі, та й Шарик у Києві почав наводити порядки. Якщо вони дізнаються, що ти зімітував замах на Сліпого? Про те, що в Бондаря не влучила жодна куля, я знав наступного дня від сторонніх людей. Світ тісний.

– Посадіть Ангела, Князя, Шарика – тоді буду в безпеці.

– Проти них немає матеріалів. А оперативні розробки до справи не підшиєш.

– Мої специ зібрали цілу аудіотеку з їхніми балачками: з Гаркавим, Швецем, Гуцулом, Красновим.

– Це вже щось, – погодився Максимів. – Тепер далі. Вбивство Анджея. Мало вірю у твою непричетність.

– Сліпий знав про нашу дружбу. І не доручив би мені цю справу. А коли б у мене заговорила б совість?

– Ти і совість – поняття несумісні. Гаразд, мені треба опис ваших занять у Москві, список курсантів, прізвище керівника.

Коли Валентин закінчив давати свідчення, Максимів, розминаючи пальці правої руки, задоволено передихнув:

– Чорт забирай, цінний матеріал для розвідників. Треба запропонувати і виклянчити щось на обмін… Ще одне прохання до тебе. Не зачіпай Шлапака. Віддав вам десять тисяч…

– Шість…

– Скаржився – що таки десять, і що ви примусили розлучитися з дружиною і вимагаєте, щоб одружився з Оленою, з якою ти спиш…

Валентин зареготав:

– Про Оленку може тільки мріяти. Та навіщо він вам?

– Плануємо використати в одній справі. Не чіпай, нехай працює. Хоча б до виборів.

Розпрощавшись з Валентином, Максимів наказав Земляку:

– Готуйте оперативну машину і простежте за Кірею. Його за півгодини випустять з ІТУ. І шукайте Князя! Де Смик?

– За нашою інформацією – в Празі.

– Калач?

– З Шариком у Києві, зализують рани, – доповів Дудник.

– Кіркуєва не чіпати. Він допоможе з ними розправитися.

– Що чути про Швеця? – поцікавився Земляк.

– Скоро витре ноги об усіх. Найкращий друг Кірцуна.

– Приємно чути, що наші люди йдуть угору, – посміхнувся на всі свої криві зуби Земляк.

– До нас надійшла інформація, – повідомив Максимів, – Що в Швеця на рахунку в Австрії більше трьохсот тисяч, будиночок у передмісті Праги, пакет акцій у київському готелі на чотириста тисяч, а ще польські рахунки. У покійного Гуцула в Польщі, Німеччині, в Австрії близько півмільйона.

Земляк здивовано свиснув і зауважив:

– Враховуючи маєтність покійних, можна сказати, що Ірина – діамантова вдова. Петре, ти чоловік видний, самітній, спробуй щастя!

Майор посміхнувся:

– Викличу її на допит, можливо, й домовимося. Тоді точно куплю новий телевізор на цілу стінку. І «мерседеса».

– Коли б мав мільйон доларів, я би про таку фігню не мріяв, – зітхнув Земляк.

– Ти би вставив золоті зуби, – зареготав Максимів.

– Щоб залицятися до вдовиці, я насамперед вставив би зуби…

43

Після всього, що сталося, Ірина втратила голову. Подруги радили терміново виїжджати до Києва, але вона, обпившись транквілізаторів, три дні сиділа перед телевізором, їла все підряд і мовчала.

Одного вечора подруги допомогли перебрати документи. Знайшли заповіт, у якому батько всі капітали у різних банках та акції польських підприємств заповідав доньці, а також квартиру, авто, опіку над Васильком. Інна спробувала зв'язатися з Князем або Ангелом, але їхні мобільні не відповідали. Заповіт, написаний Андрієм, мабуть, згорів у будинку. Зателефонувала до Тетяни. Та крізь сльози розповіла, що Ігор телефонував здалеку і повідомив, що у нього все гаразд.

Дружина Ангела по кількох днях виїхала з дітьми до Ізраїлю, їх проводжала Ольга. Марина нічому не дивувалася, і сказала, що давно сидить на чемоданах. На прощання байдуже промовила до Ольги:

– Якщо у вас з Юрком щось вийде, не думай про мене.

– Ні, між нами нічого немає, – збрехала дівчина.

– Єврейська жінка – не ревнива дурепа. Чоловік для мене – святе, і коли у нього з'являється коханка, у цьому винна сама…

І скажи Ірині, щоб не сиділа в Україні. Її гроші можуть зацікавити негідників. Брехня, що, по понятіям, жінок убитих авторитетів не чіпають. У них відбирають все. А ще – нехай не вірить Кірі. Жора ніколи не помилявся, даремно його не слухали.

Ці слова Ольга й передала Ірині.

– Випити хочеться, як ніколи, – сказала та. – Треба їхати до Німеччини. Продам усе, і чкурну. Там народжу, вилікую Василька, щоб більше ніколи не повертатися в цю божевільню.

Вона оговталася, почала міркувати розважливо та прагматично. Пігулки, що дав Князь, викинула на сміття.

– А заповіт Андрія? – запитала Ольга. – Не можна усе кинути! Це твоє майбутнє, майбутнє дитини! Подумай про Василька! Хто знає, скільки грошей піде на його лікування?!

– Гроші в банку нікуди не подінуться, – підтримала Інна.

– Квартиру в Києві залишу, – вирішила Ірина. – Треба закінчити університет…

Свекруха теж довго не могла прийти до тями. Спочатку до неї три дні підряд приїжджали «швидкі», потім з інфарктом забрали в лікарню чоловіка. Після цього Марина Григорівна почала дзвінками надокучати невістці, вимагаючи, щоб провідала батька в лікарні. Просила прийти до неї, щоб хоч словом перемовитися. Ірина пояснювала, що має багато справ. Свекруха ображалася, кидала трубку, знову телефонувала, дорікала, що Ірина вийшла заміж заради грошей і тепер не хоче знатися з батьками.

Довіривши подругам продаж майна, почала опікуватися свекрами. Щодня провідувала свекра, платила лікарям. Його перевели у кращу палату, почали професійно доглядати. Сиділа зі свекрухою, готувала їсти, прибирала і терпляче слухала її нескінченні скарги на здоров'я, самітність та відсутність онуків.

Так тривало тиждень. Ірина, завантаживши себе роботою, забулася, зорганізувалася, і з Мариною Григорівною приязно розмовляла. Вона її розуміла. Свекруха нарешті теж перестала стогнати, і одного дня зустріла невістку на ногах; у квартирі – порядок.

– Щось я розклеїлася, – сказала. – Треба жити.

Ірина подумала, що на такій ноті вона могла б попросити пробачення за всі слова, закинуті невістці зопалу. Натомість свекруха запитала:

– Ти вже була у лікаря?

– Не було часу.

– Який у тебе місяць?

– Мабуть, тижнів шість.

– Ось що, донечко, мені вже краще. Перебирайся жити до нас.

– Та ні, треба до Василька.

– Сказала йому про батьків?

– Навіть не знаю, як скажу…

– Ми залишилися без копійки…

– Князь казав, що Андрій записав вам якісь гроші. Тільки де заповіт – не знаю. Можливо, згорів. Приїде Ігор – з'ясуємо.

– Хочеш дитя народити у Німеччині? – зиркнула на невістку.

– Це краще, аніж тут.

– А як ми? А якщо ти там вийдеш заміж?!

– Хто про таке зараз думає?! – образилася Ірина.

– Вибач… Так, треба звідси їхати. Тут життя немає. Потім, може, й ми приїдемо. Допомогли б доглядати за онуком, Васильком…

Наступного дня пізньої години прийшов до неї Князь. Схуд, постарів. Несвіжа сорочка, костюм із жалобною пов’язкою на рукаві, в якому був на похороні. З ним брат і охоронець Микола. Ірина налила чарку, дала поїсти, свіжі сорочки та білизну – батько все купував про запас.

– Що далі, Ігорю? – запитала, коли гості закінчили вечерю.

– Проти нас порушено кримінальні справи. У ментів з’явилися записи наших телефонних переговорів, а також розмов у кабінетах, – якась сука поставила жучки.

– Моїм квітам труба, – зітхнув Анатолій, – менти робили шмон на дачі, повідчиняли двері, повиривали все з корінням…

–… Знайшли зброю, гранати… І касу, – продовжив Ігор, – А щонайгірше – півсотні відеокасет з компроматом на чиновників, ментів і прокурорів. Тепер не буде чим їх узяти за горло.

– Терпіли[17]17
  Терпіли – потерпілі (жарг.).


[Закрыть] знову понаписували заяви, наче я бив їх, примушуючи відмовлятися від свідчень, – поскаржився Анатолій.

– Та таки бив! – гаркнув Ігор. – Скільки разів казав тобі не розпускати руки?!

Анатолій невдоволено відмахнувся.

– І що тепер? – не зрозуміла Ірина.

– Стану на лижви…

– Бува не знаєш, де заповіт Андрія? Його мама вже кілька днів мене довбає, відколи дізналася про нього.

– Знає Ангел. Він знає й рахунки нашого общака… Але його затримають надовго… Що ще сказати… Нас розгромлено. Я не маю впливу на ситуацію.

– А Валентин?

– Він – сука, нас здав Сліпому. Вбивство Андрія і твого батька на його Совісті.

– Як?! Він же був на похороні?!

– Ми з Кулею попрацювали в Києві, – повідомив Анатолій. – Ми взяли Джинджу, – паяльник в дупу, все розповів.

Ірина, обхопивши голову руками, стиха заплакала.

– Маєш вшиватися теж, – порадив Ігор. – Кіря зібрав своїх людей і наступає на нас. Сліпий дав йому підкріплення. Менти ніби нічого не помічають!

– Братику, – заводився Анатолій, – давай зберемо всіх наших, викличемо Смика! За п’ять днів поставимо Цигана на коліна!

– Він усюди, – хрипко зітхнув Микола, – ви постійно міняли людей, давали ними керувати, він підминав під себе. Не здивуюся, якщо й у Празі те саме.

– Треба зателефонувати до Івана, – погодився Князь, і коли набрав номер мобільного, почув від Смика:

– Ми з Мелоном рвемо в Скоп’є. Мойша з албанцями та хорватами… Та й наші… Прага в їхніх руках…

Ігор безвільно поклав трубку.

– А що у Києві? – з тривогою запитала Ірина.

– Шарика з Гаркавим не просто звалити. Погано, що місцеві бандюки проти нас!

– Ангелова Марина порекомендувала мені взагалі виїжджати з України – Сліпого можуть зацікавити гроші Андрія.

Ігор зітхнув:

– Добра порада. Їдь поки в Німеччину і забирай батьків Анджея. Можливо, я з тобою відправлю Тетяну.

– Це непросто, – сказала Ірина, – по-перше, батько Андрія лежить з інфарктом. Поки оформляться документи…

– Тоді якнайшвидше закінчуй тут і перебирайся до Києва. З тобою поїде Тетяна. Там я хоч якось зможу вас захистити…

Наступного дня Ірину викликав Максимів. Ніяк не міг закінчити з Чорнопільськими справами.

Прийшла, хоча і не розуміючи, чого від неї хочуть. Максимів назвав себе і запросив сідати.

– Нам відомо, що до вас приходив Князь. Про що говорили?

– Поминали Андрія і оплакували спалену хату.

– Не варто зі мною розмовляти, як з шісткою вашого покійного чоловіка, відомого кримінального авторитета…

– Для мене він був людиною, котру я любила.

Максимів недобре зітхнув:

– Я поставив питання! Ти маєш відповідати. А ні – у нас є методи розв’язати язика…

– Тобто? – запитально підняла брову.

– Викличу двох сержантів, відтрахають тебе на столі. Такі у нас правила гри!

– Вагітну жінку?

Петро Йосипович опустив очі і спокійно сказав:

– Та ні… За день поспілкуєшся з виродками, механічно починаєш говорити як з ними… Ми порушили проти Князя справу…

– Проти мого чоловіка ви теж порушували справи…

– Якби його тоді посадили, через кілька років отримала б його назад живим!

Ірина сумно глянула на Максиміва:

– Князь поїв, переодягнувся і кудись пішов.

– Про що ви говорили?

– Порадив мені виїхати з України.

– Правильно порадив. Батько залишив вам чималий спадок. Гадаю, Андрій теж. Куди поїдете?

– Не знаю.

– Андрій був непоганим чоловіком, царство йому небесне, хоча… Якби ви почитали матеріали, які на його совісті злочини…

– Про покійних у такі дні говорять добре, або нічого.

Ця жінка було наче з криги, ще й розумною та швидкою на язик.

– Робота в мене така. А вам справді краще триматися далі від колишніх друзів Анджея. Вони постійно під прицілом.

– Куди ж дивиться міліція?

– На жаль, у міліцію звертаються, коли вже пізно. Ось і ви не поспішаєте допомагати. Невже не хочете, щоб були покарані вбивці ваших близьких?

– Я вам скажу, хто вбивця – Сліпий не без допомоги Кіркуєва.

– Тш-ш, – застеріг Максимів.

– Нас підслуховують? – посміхнулася.

– Ні, але якщо вони дізнаються, що ви знаєте…

– Від кого?

– Не від мене. Ви ж від когось дізналися.

– Ось бачите – ви знаєте. Чому до цього часу не заарештовано Сліпого, чому в Чорнополі наводить порядки Кіркуєв?! А ви, почувши, зашикали на мене. І хочете, щоб я розповідала про своїх друзів?!

– Де докази?! Нехай прийде Князь і дасть свідчення!

– І піде на етап?

– Який, на вашу думку, вихід?

– Не мати з вами справ – ось вихід!

З тим і пішла. Максимів підійшов до вікна, проводжаючи її поглядом. Ірина сіла у дорогий «джип», важко гримнула дверцятами і зиркнула на вікно, в якому стояв майор. Зустрілися поглядами. Він відійшов углиб кімнати. Вона натиснула на акселератор. Петро Йосипович відчував себе незатишно після цієї зустрічі. Пригадавши розмову з колегами про «діамантову вдову», подумав, що навіть коли Земляк вставить залізні зуби і стане залицятися до неї, обов’язково зламає їх об цю дамочку.

44

Тетяна відмовилася їхати до Києва. Гнівалася на Ігоря, вимагала, щоб покінчив з криміналом і не мав справ з «тими бандюгами». Але Ігор вирішив іти до кінця…

Тепер, сидячи на кухні в Гаркавого, слухав його:

– Придется сворачивать водочное производство. Шарик сам не потянет. Люди Карася отошли и теперь делят добро покойного.

– А твої люди?

– За них взялись менты; теперь в Киеве у нас не более ста человек с твоими и моими недобитками. У Слепого, – больше трех сотен. Шарик может не выдержать и чухнуть в Бенилюкс… И еще информация от Краснова… Паша начал переговоры с Мойшей о мире.

– Падлюка! Це точно?

– У Краснова в связи с этим возникают проблемы.

– Якщо вони помиряться, Паша не буде захищати наших інтересів.

– Да. Теперь и мне хоть из дому не выходи – завалят.

– У тебе грошей кури не клюють, бери жінку, дупу в жменю – та й рви кудись у Касабланку!

– А выборы на следующий год?.. А люди, выбравшие меня?

– Відколи ти почав про них думати?

– Но есть еще партия, куда мы вложили деньги!

– Давай ввечері з Шариком зателефонуємо до Паші, послухаємо, що скаже, а потім вирішимо, як далі жити. Калач вважає, що ми можемо продовжувати легальний випуск горілки.

– И платить Бондарю? После того, что он с нами сделал?

– Треба зібрати всі сили докупи, тоді зможемо протистояти Сліпому. А тривалої війни він не витримає…

– Тогда договаривайся. Ты где остановился?

– У Калача.

– Место надежное?

– Не впевнений…

Ігор вийшов з будинку, сів у машину і наказав: «До Калача».

– Сьогодні стежили за Сліпим, – повідомив Куля. – У нього охоронцями п'ятеро чоловік Кірі – собаки собаками…

– Що Джинджа?

– Поплив, – зареготав Анатолій.

– Не можна було закопати?

– За тиждень риби зжеруть. У Десні такі соми, як крокодили…

– Тепер я довго не зможу їсти рибу, – відказав Ігор.

– Будемо їсти м'ясо, – веселився Анатолій.

Він ні за чим не шкодував, тільки за квітами, які понівечили менти на дачі; на події останніх днів дивився як на веселу пригоду.

Куля після втрати батька в усьому зневірився, зрада Кіркуєва посилила зневіру і останні дні мріяв лише про помсту Сліпому та Цигану.

Микола впав у депресію. Найменше очікував такого повороту долі і не був до цього готовий. Дома залишилася мати, племінниця, брат у в'язниці. Єдиним заробітчанином був він. Як життя поверне далі – невідомо. Втішало, що Князь та Калач були при грошах і найближчим часом планував якусь суму переправити рідним.

Вірними Князю залишилося ще шестеро. Їх треба було годувати, але роботи, яка б перекривала витрати, не було. Горілчаний завод стояв. Одного дня всі вони могли розбігтися по домівках. Втім, більшість розуміла, що Кіря не пробачить їм вірності Князю. Циган не вмів прощати. Тим паче, з Чорнополя надходили повідомлення, що Астаф'єви впали в безпрєдєл, кількох прихильників Князя обдерли до нитки, кількох опустили[18]18
  Опустити – тут – відібрати все, зробити ніким (жарг.).


[Закрыть].

Машина виїхала на міст Патона. Князь зателефонував до Шарика:

– Треба зустрітися. Паша збирається миритися з Мойшею.

– Тоді нам – гаплик.

– Якщо зберемо сили в кулак, несподівано вдаримо, – запально вирішив Князь, але раптом у телефонній трубці щось зашипіло, і прорізався голос Сліпого:

– Ну ты, Напалион! Предлагаю уносить из моего города свои задницы, пока целы! Сратеги!

– Сліпий, – закипів Князь, – я тебе все одно дістану, ти відповіси за Анджея!

– Подумай лучше про себя… Альо, Шарик, слышь, мой старый друг, может помиримся? Будем горилку разливать на линиях Гаркавого!

Шарик обматюкав його. Князь роздратовано викинув телефон через вікно. Далі їхав мовчки, зосереджено про щось думаючи.

Під'їхавши до будинку Калача, рвучко вийшов з машини, але щось несвідомо змусило його зробити крок назад, – автоматна черга дзвінко вп'ялася у дверцята машини. Стріляли з переліску. З будинку Калача рішуче вдарило ще два автомати. Друзі, вискочивши з машини, вихопили пістолети, Куля – раритетний скоростріл МГ, і натиснули гашетки. Проте вони опинилися на відкритій місцині під перехресним вогнем. Довкола колючим свинцем чигала смерть. Князь з Кулею, сховавшись за багажником, били по вікнах, у яких, наче в тирі, раз по раз з’являлися ворожі стрільці. Проте у тирі можна спокійно прицілитися, а тут – мішень відстрілювалася. Микола з Анатолієм, залігши за машиною, стріляли у бік лісу, але ворожий автоматник постійно змінював позицію. На якусь мить він замовк, і хлопці перенесли вогонь на будинок. За тріскотнею кулемета не було чути пістолетних пострілів. Ситуація вимагала швидких рішень. Князь отямився і верескнув: «Гранати»! Анатолій з Миколою випірнули з укриття і жбурнули кілька «ефок» у вікна будинку – вибух, уламки скла і штукатурки сипонули на них. Миттєва тиша, а потім звідти чийсь приглушений зойк. Враз, наче бритвою, – автоматна черга з лісу. Ігор, пригнувшись, кинувся в будинок. Куля, поливаючи зі скоростріла кущі, метнувся в перелісок.

У будинку ворожий бойовик скрутився під вікном, трясучись усім тілом і розгублено дивлячись на відірвану руку, що лежала поруч. Князь добив пораненого. Інший, оглушений вибухами, сидів під стіною і тримався за вуха, крізь пальці сочилася кров. Побачивши Князя, перелякано заверещав від страху. Ігор порішив і його.

У великій кімнаті на підлозі – Калач. Його задушили зашморгом. А чоловік завинив Богові душу… Ігор залишився один зі старої команди… Вибіг на вулицю. Поряд з машиною, опустивши голову, стояв Куля. Біля його ніг – Анатолій і Микола. Князь, відкинувши пістолет, безсило заволав до неба, впав на коліна поряд з братом.

– Маємо йти, – сказав Куля. – Зараз приїдуть менти!

– Йди сам, я більше не можу! Я втратив найдорожче.

– Ми помстимося!

Богдан вхопив його як оберемок і потягнув за собою. Князь ледве переставляв ноги… Не знав, для чого Бог залишив його живим, відібравши життя у тих, кого любив. За короткий час став повним сиротою.

Пізньої ночі пішки дісталися на Троєщину; тут Куля винаймав квартиру. Богдан узяв з бару «Руського Князя» і розлив у дві склянки. Мовчки випили. Ігор втомлено закотив очі і сперся на стіну. Глянув на етикетку, невдоволено жбурнув пляшку. Вона, підскакуючи по килимку, вдарилася об стінку, але не розбилася.

– Сусідів розбудиш, – застеріг Куля.

– По хріну. Дай ще випити… Треба зателефонувати до Тетяни, нехай поховає.

– Її, напевне, прослуховують. Завтра з таксофону подзвоню.

Богдан розкоркував наступну пляшку.

– Завтра треба вшиватися, – вирішив Ігор. – Маю гроші на кредитках. Рвонемо в Москву.

– У Львові нам можуть зробити фальшиві ксиви. Але що буде з Гаркавим? З Шариком?

– Льоня не пропаде – депутат. Шарик… Завтра опиниться в Голландії.

– Може, рвонемо в Скоп’є? Там наші, поряд Сербія. Туди пірнув – ніхто не знайде до наступного тисячоліття.

– Там війна…

– Це ще краще.

Враз – телефонний дзвінок. Куля схопив трубку. Почувши голос, несподівано зблід і передав слухавку Ігорю.

– Бухаете? – задоволений голос Сліпого. – Выпей за упокой души своего поцоватого братика. К вам на всех парах мчат менты. Прощай, Князь, скоро с тебя на тюрьме сделают княгиню[19]19
  Княгиня – пасивний гомосексуаліст, що «користується популярністю» у зеків (жарг.).


[Закрыть]!

Ігор кинув трубку і до Богдана:

– Робимо ноги! Через дах у сусідній під’їзд, унизу може бути засідка! Люди Сліпого всюди! Беремо зброю і документи!

Встигли вчасно. Спецназ, що працював у режимі «перехоплення», запізнився на десять хвилин. За цей час добігли до Воскресенки і загубилися в дворах. Сіріло. Весняні ранки – пізні та затяжні, порятунок для втікачів.

З таксофону Ігор зателефонував до Шарика, але так і не зміг з ним зв’язатися упродовж наступних днів. Лише з часом дізнався, що Шаров намагався виїхати до Європи, але його затримали на кордоні з фальшивим паспортом[20]20
  Наступних два роки його утримували в СІЗО, інкримінуючи ряд статей… Проте змогли довести лише фальшування документів з метою незаконного переходу кордону. Суд виніс вирок: два роки ув'язнення з урахуванням терміну перебування під слідством. Через три дні Шаров таки опинився в Голландії.


[Закрыть].

Князь з Кулею, затершись у дачному натовпі, електричкою дісталися Жмеринки, звідти поїздом – до Львова. Через чотири дні були в Македонії.

Похорони Ігоря, Калача та Миколи влаштувала Ірина.

Зателефонувавши зі Скоп’є до Паші, Князь говорив з ним близько півгодини. Друзям не сказав про зміст розмови. Однак настрій у нього пропав.