Текст книги "Чужа гра"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц)

14

Після проводів з коньяком та купання під дощем Смик поїхав до Праги. Кіркуєв готувався виїжджати до Москви. На честь від'їзду влаштував гулянку для своїх пацанів. Князь з Ангелом чекали в офісі на Кулю, якого Валентин залишав за себе. Ось така ротація кадрів.

– Даремно Цигана відпускаємо в Москву. Уявляєш, чого там навчиться? – сумнівався Юрко.

– Диверсійної роботи, – посміхнувся Князь. – Понти це все. Припустімо, піде проти нас… Що далі? Його не пустять у наші теми. Він не настільки дурний, щоб кусати руку, яка його годує.

– Андрій дав йому забагато влади. Та й сам став диктатором. Постійно випоминає, що з моєї вини вся ця колотнеча зі Сліпим… Хіба Анджей сам не вчепився за мою пропозицію?

– Андрій завжди вину перекладає на інших.

– Він змінився. У нього є Краснов, Гаркавий… Він уже політик, а ми – босяки.

– Не мели дурниць! Ми разом пережили і замахи, і в’язниці…

– Анджей ніколи не сидів…

– Що з тобою?! – роздратувався Князь. – Біла гарячка від цього пійла? – кивнув на «адміральський» чай[8]8
  «адміральський» чай – спосіб пити звичайний чай, доливаючи до гарячого напою після кожного ковтка коньяку.


[Закрыть].

– Ділюся підозрами.

– Купання не пішло тобі на користь – розвинулась паранойя…

Нарешті прийшов Куля – Богдан Микульський. Колишній афганець та спецназівець, був і зброярем у ланці Кіркуєва, і вибухівку готував, а ще створював нестандартні типи пістолетів, на розборках розставляв снайперів і таке інше. Валентин зробив його заступником з вогневої підготовки та систем зовнішньої охорони. Слухаючи розповідь «кандидата», Князь скупо посміхнувся:

– Знали б рядові громадяни, який у нас жорсткий відбір кадрів, не романтизували б нашу професію!

– Гаразд, – сказав Ангел, – анкета взірцева. Поки не буде Кірі, відповідаєш за охорону. Скільки у тебе піхоти?

– Двоє – особиста охорона Анджея та ваших п’ятнадцять людей. Спеців не рахую – п’ятеро на прослуховуванні телефонів, один – контролює пейджерний зв’язок, двоє готують звіти.

– Ми таки оголили наші тили, – знітився Князь. – Як розподілено решту сил?

– Четверо на двох машинах – супровід Анджея. Четверо позмінно на охороні його будинку. Четверо – відпочивають. Четверо, разом зі мною, – резервна мобільна група: «зброєносець», лікар і піхотинець.

– Що сказав на це Циган? – запитав Ангел.

– Загнуться пацани. Дуже щільний графік роботи.

– Подвоїмо їм зарплату, – вирішив Ангел. – У нас взагалі залишилося по два охоронці, і ми не почуваємось обділеними. Іще одне… Яка у тебе зарплата?

– Шість сотень баксів.

– Гроші, які надійдуть з точок Кіркуєва, будеш відправляти в Москву, не забуваючи тридцять відсотків залишати в нашій бухгалтерії.

– Так. Тільки мені треба ще хоч трьох чоловік…

– Навіщо? – поцікавився Ангел.

– У переліску біля будинку Андрія останнім часом блукають підозрілі типи. Випивають… Треба організувати патрулювання, взяти одного, допитати.

Князь відкинувся на спинку крісла і зацікавлено зиркнув на товариша. Юрко наморщив лоба:

– Що будемо робити, коли ця голота повернеться з Москви?

– Пошлемо на війну у Чечню, – зареготав Ігор. – А якщо серйозно – нам потрібні люди в Києві.

– Взагалі, Богдане, скільки тобі ще треба людей, щоб почуватися впевнено? – запитав Юрко.

– Чотири на вашу охорону, три у резерв і три на патрулювання.

– А якщо доведеться врізати зарплати? – почав торгуватися Юрко.

– Треба провести градацію зарплат, – запропонував Куля. – Для чого платити охоронцям будинку подвійну ставку? Дати кілька баксів премії. Зняти охоронців з офісів та ресторанів – у них стабільна зарплата. Ще створити преміальний фонд для тих, хто себе проявить.

– За три місяці непогано зекономимо. А приїде Кіря, вони повернуться на роботу, – погодився Ангел.

– Дамо їм роботу, де не треба досвіду, – сказав Куля.

– Своєрідна перепідготовка, – засміявся Ігор.

– Добре, що подумав про нашу охорону, – похвалив Ангел. – Матимеш півтори тисячі баксів зарплати.

Ігор дістав коньяк, покликав секретарку і попросив принести з ресторану закуску.

– Ось що, – сказав Ангел замість тосту, – після Москви Кіря має передати більшу частину биків Калачу. Ти, Богдане, поїдеш з ними. Валентин повернеться – а тут всюди наші люди. Платити їм по триста доларів не потягне і втратить авторитет…

– Валік з мене зробив людину… – Куля непевно покивав. – Але він – безпрєдєльщик, мені це не подобається.

– Ти за три місяці повинен здобути авторитет, – сказав Ангел. – Ми допоможемо. Будеш на свій розсуд обдаровувати пацанів. Коли переберешся до Києва, підімнеш людей Кіркуєва під себе.

– Пацани його не люблять, це буде нескладно, – відповів Куля.

– Може, з них у Москві зроблять зомбі? – хмикнув Князь.

– Справлюся, – запевнив Богдан.

– Головне, ти зрозумів, що від тебе вимагають, і що дають, – зауважив Юрко. – Циган зробив з тебе чоловіка, а ми зробимо людину.

У кабінет Кіркуєва з ресторану доносилися звуки веселощів. Братва гуляла. Валентин зняв навушники і поклав на стіл. Вийняв з магнітофону касету із записом цієї розмови. Куля! Від нього менше всього чекав зради. Втім, він іще не зрадив, але вже продався.

Хоча без Андрія ці «путчисти» не зроблять і кроку… Здається, Ангел поклав око на місце Анджея… Скільки Жора не намагався щось втовкмачити в тупу макітру Князя – той як не чув. І це люди, яких не раз рятував од небезпек!

Викликав Астаф’євих.

– Як там братва?

– Гульбан, – дурнувато усміхнувся щойно вколотий Мишко.

– Передайте братві, щоб завтра не пили; піднімаю зарплатню до трьохсот п’ятдесяти доларів, – сказав Валентин.

– А нам? – поцікавився Сашко.

– Вам мало тисячі баксів?!… Завтра всі їдуть до Москви групами по троє у різних поїздах. Номери заброньовано у різних готелях. Ви поїдете зі мною на машині через Київ.

15

Куля знав свою роботу і рвався, аби вислужитися перед Ангелом. Кількість охорони зменшилася вдвічі, довкола будинку Анджея постійно ходив патруль. З’ясувалося – кілька автомобілів, що часто проїжджали повз будинок, належали людям Качана. Специ прослухали телефонні переговори, що їх вів Львівський. У них було багато туману, про це Куля й доповів Андрію.

– Що пропонуєш? – запитав той.

– Створити мертву зону довкола будинку – перекопати дорогу, почепити знак «в’їзд заборонено». На всіх пияків та грибників спускати собак, щоб відбити бажання тут швендяти.

– Так і зроби, – погодився Андрій.

Наступного вечора патруль затримав трьох молодиків, що з авта у бінокль спостерігали за будинком. Коли їх обшукали, знайшли зошит із записами годин приїзду і від’їзду Анджея, схему обійстя, два пістолети ТТ і рації.

Андрій вирішив сам їх допитати. Бранців вишикували у підвалі.

– На кого працюєте? – запитав мирно, підійшовши до одного.

– Ні на кого, – грубо відповів.

– Ініціативна група, – усміхнувся і вдарив його у щелепу. Той відлетів назад, вдарився головою об стінку і сповз на підлогу.

– На кого? – запитав іншого.

Той озирнувся подивитися, що сталося з товаришем, але теж і опинився на бетонній долівці.

Третій вирішив не випробовувати долю:

– На Качана…

Проте Андрій і йому врізав.

– Допитати і записати на відео їхні зізнання, – наказав Кулі. – Трупи – у ванну з сірчаною кислотою, щоб не лишилося сліду. Пацанам – премію.

Андрій повернувся до будинку. Намагався опанувати себе, випив коньяку. Шкода, що свого часу не пришив Качана. Знову випливає. Треба з ним негайно розбиратися. Коли дізнається про зникнення цих виродків, намаже п’ятки салом. Покликав Кулю:

– У скільки оцінили мою голову?

– П’ять тисяч доларів.

– Дешево… Нехай ці виродки зателефонують Качанюрі, скажуть, що треба терміново зустрітися. Накажи спецам прослухати телефонні переговори Львівського. І готуй людей на виїзд. Маю завтра важливі зустрічі, хочу почуватися впевнено.

– А цих справді «мочити»?

– Відлупцюйте, щоб запам’ятали на все життя, – махнув рукою.

Через півгодини Куля доповідав:

– Качан їх чекає в «Карпатах». Зашлю туди трьох пацанів.

– Слідом під’їдемо й ми.

– Треба ще когось брати з собою, – застеріг Богдан.

– Князь з Ангелом не повернулися з Києва?.. Впораємося вдвох.

… Качан, ошелешений появою Анджея, сидів за великим дубовим столом ні живий, ні мертвий. Його бойовики зірвалися на ноги, але їх блокували хлопці Кулі. Четверо противників кинулися до Андрія; Богдан почав стріляти їм під ноги з пістолета. Підскакуючи на місці, ті відступили. У залі зчинилося замішання, відвідувачі кинулися до виходу.

Андрій, граючи бейсбольною битою, підійшов до Качана і влупив по спині. Той метнувся під стіл, Коваль перекинув стола; Качан навкарачки кинувся геть, та дужий удар по хребту звалив його на підлогу. Микола скрикнув, перекинувся на спину і почав відбиватися ногами. Андрій, примовляючи: «Калікою зроблю, сука!», осатаніло лупцював, не розбираючи по чому.

Нарешті відкинув убік биту, витер з чола піт і наказав «качанівцям» підняти свого бригадира. Коли той опинився у вертикальному положенні, Коваль запитав:

– На кого працюєш?

Але Микола несподівано вирвався з рук, вихопив ножа, кинувся на Андрія, та натрапив на прямий удар з правої. За інерцією викинув руку вперед. Ніж, проштрикнувши куртку, зламався об бронежилет. Куля рукояткою пістолета добив Качана у шию, і той гримнув долілиць на підлогу.

Противники схопили важкі крісла, Анджей узявся за биту. Куля заховав пістолет і став біля шефа. Коротка бійка з викриками, матюками, і на підлозі – семеро супротивників. Микола, скориставшись нагодою, дав драла. Андрій вилаявся і наказав вшиватися.

– Хоч душу відвів, – сказав у машині.

– Шкода, Качанюра втік, – пошкодував Куля.

–… Сам Качан до цього не додумався б. Йому не вигідно зі мною воювати. Хтось мене замовив.

– Може час йому плести личаки?

– Не поспішай… Шкода, що не п'єш. Навіть не буде з ким чарку перехилити. Ще й Князь з Ангелом засіли у Києві…

Коли приїхали додому, з'ясувалося, що друзі повернулися. Дізнавшись про події дня, почали докоряти. Але Андрій віджартувався, запросив усіх випити. За вечерею розповів, як розправився з Качаном, на що Князь постукав вказівним пальцем по лобі.

– А що у вас? – поцікавився Андрій.

– Калач облаштував цех, узяв на роботу людей, але каже, що краще працювати офіційно, – сказав Ангел.

– Грати з державою в ці ігри… – зітхнув Андрій.

– Але ж з нафтопродуктами ми працюємо… – докинув Ангел.

– Час вибиратися з підпілля.

– Нехай минуть вибори… До речі, що Сліпий? Він нам винен іще півмільйона.

– Під слідством Сліпий, – повідомив Юрко.

– Мене це не втішає! Краще він на свободі, ніж ми на п'ятсот тисяч в мінусах. Хоча найліпше, аби виродка у в'язниці й поховали.

– Гаркавий каже – його закрили ненадовго, щоб розвернувся Шарик, – сказав Князь. – Карась теж повернувся.

– Доведеться приставати до них, – задумався Анджей: – Уявляєте, Петрушка заявив, що оформить заставу, коли йому виплатять п'ятдесят тисяч готівки.

– Це його право, – підтримав Князь.

– Лохи не ті, що колись, – вирішив Андрій. – Тепер тесть бігає, не знає як відбити ці гроші.

– Жлоби! – обурився Ангел. – Особисто я перевів на рахунки Швеця майже мільйон баксів! А скільки заробляє без нас! Міг би вже з ремонтом не скнаритись… як і твій тесть.

– Якби не мій тесть, ми б до цього часу сиділи в дупі і жили б із подачок Ізі.

– Ще одне, – пригадав Ангел, – коли замкнули Сліпого, Мойша кинувся його виручати. У ментів до нього було стільки питань, що того ж дня звалив з Києва.

– Ізю беруть за зябра, – вирішив Андрій. – Це не його час.

– І не наш, – зітхнув Ангел. – Наскільки зручно себе почували Сліпий з Мойшею, їх теж притисли. Тепер диктують умови люди влади. Зараз головне – не проґавити час, коли і під кого лягти.

– Льончик радив гроші, які повернув Сліпий, перегнати на нові рахунки, – нагадав Князь. – Менти можуть зацікавитися його останніми бізнесовими справами.

– Вірно, – погодився Андрій. – Юрко, поїдеш до Польщі і всі три мільйони общакових грошей переженеш в Австрію.

– Валентин не давав про себе чути? – поцікавився Ангел.

– Скучив за ним? – підколов Андрій. – Телефонував, задоволений.

– Сподіваюся, їх добре вимуштрують, – посміхнувся Юрко.

– Для Києва… – погодився Андрій.

– Вони з Сашком не знайдуть спільної мови, – застеріг Князь. – Хай їде Куля.

– Так, – вирішив Анджей. – Маю завтра важкий день… Треба розібратися з Петрушкою. Непоганий мужик, візьму його сторону, вони справді там зажерлися. Хай Кравченко не жметься, а Швець робить скромніший ремонт… Через тиждень їду до Москви. Краснов з Пашею мають у нас інтерес. Запропоную свої послуги. Через якийсь час Смик завершить справи у Празі і поверне частину людей. Ось ми їх і кинемо туди.

– Це занадто, – відсунувся від стола Ангел. – Хочеш охопити все: Київ, Прагу, рвешся з Мелоном в Скоп’є. Але навіщо лізти туди, куди входять лише раз, а звідти виносять вперед ногами…

– Поки бардак продовжується, хочу отримати все. А нафта і горілка – це стабільність, майбутнє дітей. Досить романтики.

– Поспішіть попрацювати над нащадками, бо можете не встигнути, – посміхнувся Ангел. – У Нагірній інтереси Ізі. І не слід тішитися, що він бігає від київських ментів, як лось кукурудзою. І не забувайте, що в Сліпого під штиком тільки в Угорщині двісті чоловік.

– З Праги ми Мойшу вичавили, а з Шариком та Карасем поставимо хрест на злочинній кар'єрі Сліпого, – запевнив Андрій.

Ангел зітхнув. «Амінь», – сказав Князь.

16

– Валік, нада звідси вшиватися, – вирішив якось Мишко. – Вони над нами здіваються: трєнінги, разговори з псіхологами. Ми що – в дурці?

– Вобше все нормально, – підтримав Сашко, – тільки тоска – ні баб, ні відтягнутися.

Валентин мовчав, тупо дивився у вікно, за яким дощ стояв стіною. Настрій паскудний. Вчора з дому передали шість тисяч доларів, замість дев'яти. Цього не вистачить на зарплату пацанам і Астаф'євим. Жора вирішив добити його матеріально…

Втішають щоденні спортивні заняття, рукопашна, стрільба. Тільки моральні трєнінги – нудота. Сидіти, розповідати психологам про свої страхи, сни, онанізм у дитинстві, сексуальні нахили…

Читають лекції про історію Росії як першооснови слов'янського світу. Стверджують, що вороги людства – американський мілітаризм, мусульманський радикалізм та український націоналізм; стримано натякають, що сіонізм – теж ворог.

Розповідали про діяльність ОВП, ІРА, диверсійну роботу «Моссаду», ЦРУ, ДРУ, КДБ, «Інтеледженс-сервіс»; зауважували, що чеченські повстанці успішно керуються тактикою боротьби УПА. Цікавими виявилися лекції про діяльність кримінальних лідерів Америки, про потужні угруповання Росії та їхні зв'язки зі спецслужбами.

Один лектор, схожий на схибнутого проповідника, приходив на заняття під мухою і розв'язно повчав:

– Смерть, – коротка мить між життям і безвістю. Життя дано нам для того, щоб ми його прожили. Ми зобов'язані його прожити, а не віддати за когось, чи покласти на вівтар Вітчизни… «Совість», «правда», «істина», «справедливість» – поняття умовні, вигадані слабкими людьми, щоб їх захищали сильні. Власне, яка ж у цьому справедливість? Чому здоровий чоловік, що роками не лінувався, тренувався, повинен захищати інтереси завчених доходяг, товстосумів та їхній дітей, їхнього майбутнього? Чому я повинен відстоювати чужі ідеї, якщо вони пов'язані з ризиком для життя? Порушується принцип природного відбору – гинуть кращі, залишаються підліші, хирлявіші, хитріші. Ідея, – мишоловка для дурників… Ідея – жонглерська булава у спритних руках політиків та жидомасонів.

Якось ми проводили психологічні трєнінги. Жінки демонстрували, що вони здатні зробити заради десяти доларів. Вибрали одну, яка згоджувалася на все, іншу – яка ні на що. Перша роздягнулася при всіх і підняла з брудної підлоги зубами гроші, інша огидливо на це дивилася. З’ясувалося, що перша заробляє тисячу баксів на місяць, інша – сотню…

Тому я почну вас навчати як іудеї навчають своїх дітей.

Найвища істина світу – влада. Влада над натовпом, жінками, яких ми можемо купити. Влада грошей… Не вірте, коли чуєте з трибун обіцянку земних благ, нічого не просячи на обмін. Вони вас обдурюють тричі: по-перше, блага кожен може здобути тільки сам, по-друге, такі обіцянки ніколи не виконуються, а по-третє, люди рвуться у владу заради власних амбіцій. Будь-яка демократична держава насправді є завуальованим диктатом сильних особистостей над сірою масою, що під впливом ЗМІ та національних доктрин скоряється їм.

… Не хочеться, щоб здорові чоловіки, які сидять переді мною, пригадали про Біблію і віру, про заповіді та притчі. Біблія, всуціль, – історія вбивств та зради заради влади і заради віри, яка підтримує владу в будь-яких її проявах.

Мета виправдовує засоби. Іноді перед нами постають питання про загальнолюдські та біблійні істини, – вбивати, чи не вбивати. Жити самому, чи дати померти іншим.

Зі сказаного висновок: наше життя – унікальна форма мікро– та макрокосмічного масштабу, що більше ніколи не повториться, ми – унікуми. Тоді чому маємо стати об’єктами чиїхось експериментів, сліпими виконувачами чужої волі? Чому маємо думати про інших, коли інші не думають про нас? Коли кар’єра, авторитет, влада залежать від першої фаланги вказівного пальця, що лежить на спусковому гачку, варто натиснути.

… Можу запевнити, що гріх смертовбивства, – тьху! Особливо, коли постає питання руба: або ти, або тебе, коли знищення свідка рятує від кримінального переслідування, коли поранений напарник може перетворитися на обвинувачувача. Такі гріхи прощаються у церкві на сповіді, як і всі інші… Живіть, хлопці.

Валентин після лекції пішов до начальника школи Володі Нарочицького, колишнього майора ДРУ, щоб розібратися у ситуації. Згідно домовленостей, вони мали ознайомитися з новими видами зброї, потренуватися, освоїти методи оперативної роботи, охорони, вдосталь постріляти.

… Школа була створена одним з високопосадовців як охоронна структура, що нав’язувала свої послуги підприємцям. Якось Валентин поцікавився в Нарочицького, хто стоїть за їхньою організацією, той сп’яну бовкнув:

– Мужик, що недавно був ніким, але за короткий час піднявся до таких вершин…

Цей загадковий «мужик», користуючись кремлівськими зв’язками, зібрав кількасот колишніх спецназівців, дав їм роботу і зарплату. Структура виявилася самоокупною, розширилася і почала готувати власні кадри. Війни на Кавказі, в Таджикистані, Югославії стали практичною базою, і курсанти не цуралися проходити вишкіл по обидва боки фронту по кілька разів.

… Коли Кіркуєв зайшов до кабінету, тут були гості – Паша Московський і ще одне мурло з пикою монголо-татарського завойовника. Його відрекомендували як співзасновника школи.

– Сєнцов Ігор Анатолійович, – назвався «Чингізхан», подаючи пухкеньку жіночу руку.

– Все нормально, Валіку? – запитав начальник.

– Не дуже.

– Присідай, вип'єш, – запросив Паша. – Що сталося?

– Надокучило, – сказав Валентин. – Для чого нам ці байки про політику?!

– Які ж це байки? – обурився Нарочицький.

– Справді, Володю, перестань людям забивати баки, – сказав Паша.

– Все, відмучили, – повідомив Нарочицький, – завтра почнуться практичні заняття. Тільки, на біду, почалися дощі…

– За це варто випити, – вирішив Валентин, – а то голова пухне від тієї глупоти.

– Вам не подобається історія держави російської? – поцікавився в'їдливо Сєнцов і його монгольські оченята ще більше звузилися.

– І української, і парагвайської, – запевнив Кіркуєв.

– Це добре, – похвалив Ігор. – У нас неполітична організація. Політику залишимо нашому керівництву.

– Ви так законспірували свого лідера, що навіть я здогадався хто він, – сказав усміхнено Валентин.

– А тепер забудь, – розважливо порадив Паша. – Да, до речі сказати, – Анджей приїжджав, передавав усім вітання. Розкрив підготовку замаху.

– Не здивуюсь, коли все це організував Ангел, – запевнив Валентин. – Здається, той жид його підсиджує.

– Анджей хоче зачепитися в Македонії? – поцікавився Паша.

– Це Мелон зі Смиком хочуть підім'яти Скоп'є. Але воювати з албанцями та хорватами складно. Хіба заслати туди вашу школу.

– Нас зараз більше цікавить ваш регіон, – мовив Сєнцов.

– Там зараз як по війні – ніщо не працює, – здивувався.

– А Нагірна?

– До чого тут Анджей? – не зрозумів Валентин.

– Бачить тебе важким танком, що розчистить нам дорогу.

– Анджей переоцінює наші можливості. Мало того, що наступає Мойші на п’яти в Києві та Празі, так іще піде в атаку у Нагірній?

– Він працює з нами, а отже – й ти, – зауважив Ігор.

– Як важкий танк?

– Як партнер, – вирішив Паша.

Пізно ввечері, коли добре підпилі Сєнцов та Московський попрощалися і пішли, Валентин вирішив їх провести і, наздоганяючи, почув розмову:

– Як тобі Кіря? – Сєнцов.

– Ще не готовий… Треба попрацювати.

Вранці, хоч і прокинувся з важкою головою, але згадав, учорашню розмову. Його хочуть «поставити» на Нагірну? Може, їх не влаштовує Андрій? Треба не проґавити шанс.

Після фізо чомусь не було сніданку. Нарочицький зайшовши до класу, коротко кинув: «Привіт, братва», і важко гепнувся в крісло.

– Сьогодні пройдете останній тест на профпридатність, – почав здалеку. – Кожен із вас має досвід вбивств… Але це відбулося під впливом емоцій, за наказом, або за гроші, – знімався моральний аспект. Сьогодні ви маєте знищити безвинного. Кожен. Для таких випадків у нас є бомжі, алкаші та боржники, яких нам продали…

Якщо хтось не здатний на таке вбивство, працювати з ним нема сенсу. Далі у нас два місяці полігонів. Бойовики, що вміють стріляти, але не вміють убивати, – тут зайві.

До речі, на два дні приїздять п’ятнадцятеро дівчат, з якими зможуть відвести душу ті, хто не побоїться вбити людину… Зрештою, можете відмовитися.

Зараз усім здається, що це легко. Але вам доведеться це робити голіруч. Ви повинні відчути конвульсії тіл… Тому сьогодні не було сніданку, – посміхнувся. – Потім буде неприємно прибирати блювоту разом із трупами…

– Особисто я відмовляюся, – вирішив Валентин. – Мені огидно навіть думати про це.

– Є ще відмовники? – обвів поглядом клас. – Ще не пізно…

Валентин озирнувся. Мишко Астаф’єв беземоційно дивився у вікно. Сашко зосереджено чистив скріпкою нігті. Інші були очевидно розгубленими.

– Одноголосно, – засміявся Володя. – Кіркуєв – до мене в кабінет; інших чекають інструктори!

У кабінеті Нарочицький налив коньяку.

– Правильно зробив, – сказав. – Ти не повинен вбивати – повинен давати накази, тест пройшов.

– Ви справді вбиваєте бомжів? – поцікавився байдуже.

– Коли треба людей натягати на вбивство. Але не по п’ятнадцять чоловік – де їх набрати?

– Ти просто лякав пацанів?

– Все, що ми тут робимо, не дурниці. Я вже можу сказати, хто з твоїх хлопців стане вбивати.

– Астаф’єви.

– Про них годі й говорити. Де тільки таких відкопав?

– В’язничні корешки…

– Зможуть вбити Петя, Заєць і Джинжа. Перший тому, що захоче трахнути курву. Двоє інших – через страх перед нами.

– Що буде з тими, хто відмовиться?

– Вони працюють у різних підвалах. Інструктори жалісливо подивляться на курсантів і погодяться вбити самі. Направду бомжі підсадні. Хлопці вийдуть з підвалів, уважаючи, що викрутилися, що не взяли на себе гріха, але разом з тим не спасували перед іншими.

– Да-а, – здивовано протягнув Валентин.

– Після занять отримаєш на кожного компромат, фото, де пацани зі зброєю, з убитим бомжем. До всього будеш знати їхні можливості, слабкі сторони…

Тепер ти наш компаньйон, оскільки довів лідерство. Далі працюємо разом: останнім буде тест виживання; твоїх піхотинців «візьмуть» на справі менти. Їх будуть мордувати у камерах зеки, на допитах відбивати нирки… Побачимо, хто на що здатний.

Через півгодини Нарочицькому доповіли, що вбито семеро бомжів.