Текст книги "Чужа гра"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 22 страниц)

17

Зима прийшла несподівано. Ще вчора лили дощі, а одного ранку, розсунувши штори, Ірина побачила, що сніг випав і не танув, а пухнастим килимком лежав на клумбах. Двірники шкребли асфальт лопатами, вулиці чистили снігозбиральні машини. Ірина подумала, що сьогодні на дорогах будуть затори, тому вирішила авто не брати. Розбудила Оленку. Та завжди спала як убита.

– Підеш Сьогодні у тренажерний зал? – запитала.

– Після роботи маю повечеряти з одним рекламодавцем.

– Що це за такі позаслужбові стосунки? – посміхнулася.

– Осман пообіцяв виплатити премію п’ять тисяч доларів, якщо цей тип замовить рекламу.

– Скоро купиш квартиру у Києві. Тисячі три вже маєш…

Дівчата нашвидкуруч підмальовувались перед дзеркалом і розмовляли. Ірина враз запитально глянула на подругу:

– Чому очі опустила? Знову дала гроші Шлапаку?!

– Не дала, а позичила.

– Ти при своєму розумі? – розгнівалася. – Скільки?!

– Три тисячі. Він робить ремонт в офісі!

– Наче й розумна баба… – розвела руками. – Як стахановка сиділа ночами на роботі, а тільки він приїхав, трахнув – готова альфонсу віддати все!

Подруги перейшли на кухню.

– Чи, може, справа йде до весілля? – зробила припущення Ірина.

– Роман вважає, що треба почекати ще рік. Поки купимо квартиру, станемо на ноги…

– Ви хоч визначилися, де будете жити?

– У Києві…

– Я можу знайти йому роботу! Знімете житло, а там…

– У нього зараз зарплата непогана. Нехай поки працює, все-таки сам собі господар. До речі, повинен скоро приїхати у гості, – запитально глянула на подругу.

– Ти знаєш, як я до нього ставлюся, – прошипіла Ірина.

– Добре, піду з ним в готель, – образилась Олена.

– Нікуди не підеш. Якщо не витримають нерви, піду до Ольги, нарешті віддамся їй… Андрій також мене не тішить своїми візитами, хоча, негідник, обіцяв. Віриш, оце поїду на вихідні додому, і бачу його тільки ввечері. Єдина радість, що погуляю з Васильком, а в понеділок знову ходом сюди!

– А ти кажеш, щоб я виходила заміж…

– Що ти порівнюєш?! Шлапак дурить тебе і одного дня покине, не повернувши грошей.

– Чого ти причепилася до нього? Який не є, але я його люблю! Тобі не обов'язково повинен подобатися!

– Ну то вибач, що образила твого Ромчика!

Ірина допила каву, залишила філіжанку на столі, і, зиркнувши на годинника, квапливо вибігла з кухні.

Ірина не помилилася – на вулицях затори, не було сенсу брати таксі. Довелося добиратися на метро, – зі штовханиною, жебраками, продавцями газет. Після цього на першій лекції не могла зосередитись, сердито думала про подругу, мовляв, витягнула її з багна… Треба виставити з дому, нехай спробує жити сама. Роман… Минулого разу приїхало…

Минулого разу Шлапак приїхав на таксі. Олена вибігла зустрічати на вулицю. Довго цілувалися, він при цьому скоса зиркав довкола. Був одягнений у хороший плащ, добротний костюм, при краватці, з парасолькою-ціпком і невеличкою піжонською сумочкою.

Коли піднялися в квартиру, Роман викликався допомогти на кухні. Спочатку довго мив руки, переодягався, потім взявся різати шинку. Між ділом розповідав, що поміняв верстку газети, змінив працівників, тепер планує перенести офіс до центру. Повідомив, що готує до випуску тритомник Завади. Хвалив автора. За чверть години набрид до нестями.

Коли сіли снідати, нагадав, що це він нарізав м’ясне і овочі. Випивши коньяку, став почуватися як удома. Розповідав про відпочинок у Греції, про те, як у кафе гречанки танцювали босоніж на розпеченому вугіллі і запрошували його. «Я вже був зняв шкарпетка, але подивився на пучки ніг, та й думаю: та де такими ногами можна скакати по вуглю? Нє, – думаю, – ви дівки файні, але краще зранку ґонорово стати на ноги, ніж би мене возили на візочку». Ірина стримано посміхалася і якомога скоріше хотіла піти з-за столу. Проте Шлапак сказав, що так не можна, він ще не їв торта, хоч однією рукою вже лапав Оленку за коліна.

Потім вони на годину зачинилися у ванній кімнаті, звідки подруга двічі виходила, щоб налити коньяку для Ромасика. Ірину брали чорти. Згодом закохані пішли гуляти і повернулися близько шостої. Шлапак був п’яний, молов дурниці, астматично дихав і слиняво ліз цілуватися до Оленки. Коли подруги пішли ставити авто, увімкнув порнографічний фільм з Петрівки. Сів на підлозі перед телевізором і упродовж двох годин не відірвався від екрану. За вечерею натякав, що непогано було б спробувати «Швецію», але тут же відкашлювався, награно реготав і казав, що це такий жарт.

Вночі Ірина не могла спати – у сусідній кімнаті наче комбайн працював. Іноді на кілька хвилин затихав, закохані шепотілися, і «комбайн» вмикався знову. Так тривало до ранку.

Вранці Роман попросив, щоб Ірина зробила каву, поки Оленка була у ванній. Але коли та поставила його на місце, тупо зареготав, пояснюючи, що так жартує:

– Ірусю, та я жартун неперевершений, хіба не знаєш?

Коли гість поїхав, на прощання всіх розцілувавши, Ірина полегшено зітхнула. І зараз бачити його знову зовсім не хотіла.

На перерві між парами зателефонувала додому. Але ні в Андрія, ні в батька не відповідали телефони. Дзенькнула до Інни – вона сьогодні теж не прийшла на заняття. З’ясувалося, що разом з Ольгою застрягли в пробці на Лук’янівці.

– Може поснідаємо? – запропонувала подругам.

– Издеваешься? – вирішила Інна. – Мы еще час будем в пробке!

– Наверное поругалась с Оленой, – зауважила Ольга.

– Повинен приїхати Ромасик. Коли його бачу, мені стає недобре, – зізналася Ірина.

– Дорога освободилась! – враз зраділа Інна. – Подходи в «Максим».

Невдовзі приятельки зустрілися. Ольга, як завжди, виглядала ефектно. На її густому рудому волоссі блищали крапельки талого снігу. Інна трохи схудла, це їй личило і підкреслювало бойовий бюст; на личку залишився милий юнацький жирок.

Замовили вино і налисники з яблуками.

– Давно так не сиділи, – зітхнула Ірина. – Стали діловими і збираємося, дедалі рідше.

– У меня работа, – розвела руками Інна, – после пар бегу в офис и подчищаю дела за Османом.

– Как Олена работает? – поцікавилася Ольга.

– Умная баба, далеко пойдет.

– Дурепа, – заперечила Ірина. – Зв'язалася з альфонсом, позичає йому гроші на вічне віддання…

– Это ее личное дело, – вирішила Інна.

– Псує собі дівка життя. Невже любов така сліпа? Бачили б ви його… Кролик з казки про Алісу. Годинами крутиться перед дзеркалом і вважає себе неперевершеним красенем!

Враз в Ірини у сумочці засвистав мобільник. Приклала до вуха. Дівчата мовчки дивилися на подругу, що, слухаючи, полотніла обличчям. «Мамо, тримайтеся», – сказала на прощання і відімкнула мобілку.

– На наш будинок був напад. Охорона відстрілювалася. Андрія заарештували… їду в Чорнопіль, – пояснила подругам.

Невдовзі мчала по житомирському шосе, не зважаючи на віхолу і ожеледь. Сподівалася на Бога і шиповану гуму коліс.

За п'ять годин була на місці і відразу забігла на роботу до батька. Той сидів у кабінеті, як чорна хмара.

– Що сталося, тату? – запитала з порога.

– Що… Якісь виродки закидали ваш будинок гранатами і почали поливати з автоматів. Куля схопив кулемета і з даху став відстрілюватися. Ті – драла. Він на мотоциклі по снігу за ними! Наздогнав і розстріляв.

– Що з Андрієм?!

– Приїхали менти, заарештували охорону, а за компанію і його.

– Його не поранено?!

– Слава Богу, ні.

– Що з хлопцями?

– Двох вбито, трьох поранено – кинули вісім гранат.

– Можеш щось зробити, щоб я побачилася з Андрієм?

– Його скоро випустять, при обшуку в будинку нічого не знайдено.

Ірина зателефонувала до Князя і домовилася про зустріч.

– Зараз за тобою заїдуть, – сказав той. – Сама нікуди не виходь.

Невдовзі вона була в офісі «Ірини», де щойно пройшов обшук. Ангел переглядав і сортував документацію.

– Козли, – сказав, привітавшись з Іриною – знайшли привід для арешту Андрія і для обшуків!

– Є щось поїсти? – запитала гостя. – І випити – зла, як чорт. Машиною гналася, добре, хоч траса порожня.

– Навіть я не зважився б їхати такою дорогою, – сказав Князь.

– Андрія випустять, – запевнив Ангел, – ми заслали у ментовку Ватченка, той дідька з пекла витягне і виправдає.

– Що з будинком?

– Скло повибивало, – відповів Князь. – Пацанів шкода. Треба буде сім’ям дати грошей і влаштувати похорони.

– Як мені все надокучило! Чия це робота? Де Кіркуєв?!

– Ще не повернувся з Москви, – Ігор зиркнув на годинника. – А Куля вже, мабуть, у Празі.

З ресторану принесли обід і коньяк.

– Дайте горілки, – попросила Ірина. – Коли випустять Андрія?

– Післязавтра, – пообіцяв Князь.

– Тоді я поїду додому, подивлюся, що там і як.

– Не варто, – вирішив Ангел, – там усюди кров. Їдь до батьків, дамо тобі охорону.

– Обійдуся без вашої охорони. Доохоронялися Андрія!

18

Кіт не зміг розрахуватися з колективом і віддати борг братові. Тому взяв у банку безпроцентний кредит на два роки. Якось, після гульні в «Привокзальному», вранці вигнав старих і набрав нових працівників, знову запросив заступником Паньківа, що й обмили в «Зустрічі».

Працювати за рахунок бюджетного утримання, коли котиться вал інфляції – складно. Учора під час пиятики говорив зі Шлапаком про спільний бізнес… Сьогодні зайшов до нього. Роман розвернувся, взяв офіс у центрі. Робота кипить: дизайнери, юні секретарки… рекламні агенти до хрипоти ведуть телефонні переговори. Все це відбувається у двох маленьких кімнатках. Ще одна – кабінет редактора. Кота попросили зачекати, поки шеф розмовляє телефоном. Мирослав подумав – а чи не звертатися тепер до Шлапака на «ви».

Але той зустрів колегу радо, поставив на стіл горілку, помаранчі. Проте сам з пихи мало не лускав. Новий бездоганний костюм і кашемірове пальто, яким похвалявся, створювали імідж вдалого бізнесмена, а ще – сигнет на середньому пальці. Кіт був одягнений у стару шкірянку і салатового кольору двобортний костюм.

– Готуєш книжки Завади? – запитав. – Може, даси нам набір, верстку, підготовку до друку? Маю три рулони списаного паперу…

Роман замислився… Обсяг газети збільшився і набірниці копирсаються другий місяць з набором.

– І скільки хочеш за роботу? – запитав.

– Мінімально.

Друзі хутко порахували витрати, накидали договір і погодили ціну. За що й випили. Після цього Роман запросив компаньйона на обід у «Зустріч». Для початку обійшлося пляшкою горілки. Але надійшов Сашко Вечірній, що нарешті поміняв сандалі на черевики та відпустив вуса. Сьогодні пити відмовлявся, – на сесії міської ради вирішувалося питання про надання йому майстерні. Був серйозним, розповідаючи, які у нього огидні опоненти серед депутатів.

Надійшли Манас, а згодом Паньків з Юрченком. Володя пригадав, що у Романа був день народження, подарував пачку презервативів та свіже число «Пан+Пані». За столом загуділи: негарно – не виставити могорич.

– Такі дати треба пам’ятати, а нє? – обурювався Шлапак. – Хто памнятав, з тим я випив келішок.

Але компанії вдалося розкрутити його на випивку, і невдовзі на столах з’явилася така-сяка закуска, горілку принесли з магазину. Після цього Вечірній вирішив, що на сесію не піде.

За столом найбільше говорив Шлапак, вихваляючи свій офіс і знову обіцяючи взяти Віталія на роботу. Розповідав про чудові книги Завади, закликав творчих людей до об’єднання.

Кілька разів намагався вставити слівце Юрченко, нагадуючи, що причетний до цього свята. Але далі «П-цани, п-цани, дайте я скажу», справа не йшла, бо забував, що хотів сказати. Матроскін тупо дивився на присутніх, мало уявляючи, що тут відбувається.

Роман вкотре розповідав про грецьких танцівниць, але цю історію всі знали, тому переключилися на Вечірнього:

– Я вас не люблю… Церез вас не пісов на сесію, тепер лисився без майстерні! Я вас більсе не буду малювати, ви – погані.

Намалюю тільки Кота, бо він порядний, сидить, мовцить, як партізан в окопі, і курить мої сігарєти. О! Хоросий тіпаз для мого проізвідєнія! Мирослав, будеш позірувати в обназонном віде с саблєй под миской в ролі Будьонного?

– А скільки заплатиш? – запитав той, вилупивши очі.

– Тебе я тозе не люблю! Я хотів ізобразіть твій монументальний партрєт, а ти про гросі! Ти мені долзен заплатіть! Пійсят доларов в конвєртіруємой валютє!

Кіт мовчки дістав з портмоне п’ятдесятку і дав Сашкові.

– Намалюєш мене з трьома голими бабами, – сказав.

Найтверезішим був Манас, тому запропонував, щоб Матроскін заплатив після виконання роботи. Але хлопці пригадали, що в Мирослава місяць тому теж був день народження, і він теж не виставив могорич. Той погодився, пішов до шинквасу і зник. Юрист-гінеколог кілька разів виходив за ним, але повертався, обурено розводячи руками. За ним виходив і Шлапак, повертався, висловлювався нецензурно:

– Той Котяра тепер, бля, поцілує мене моцно в дупу – буде бачити і Заваду, бля, і роботу, бля, а нє?

Розрядив ситуацію Сергій Васильків на прізвисько «Біджьо» – викладач педінституту. П'ятий рік писав кандидатську дисертацію з мовознавства, і не уявляв, коли закінчить за цими гульками. Був не старшим за приятелів, проте встиг тричі одружитися, мав п'ятеро дітей. З’являвся в їхній компанії несподівано, але завжди доречно. Напиваючись, вороже рухав вилицями безголосо заводив «Yesterday» з агресивним німецьким акцентом. Мовознавчим коником Біджьо була ненормативна лексика. Стверджував, що наші матюки не мають спільних коренів у тюркських та семітських мовах: «У них «курва» – «джяляб», «прутень» – «зуб» або «кутак», а «брат» – «хуй», які ж тут спільні корені? Порівняльна лексика свідчить, що матюки – автентичні»…

– Хоца б сцось насе, – погоджувався Вечірній.

Сьогодні Васильків приніс дві пляшки горілки – хабарі за екзамени – і поставив перед друзями:

– Чув, у когось був день народження… Ромку, принеси канапок.

– А де тих п’ятдесят доларів? – невдоволено бурмотів той.

– Услі ґулять с товарисцем Матроскіним!

Роман був змушений замовляти закуску.

Години через чотири, коли проспівали «Єстедей» і в кафе залишились тільки Віталій, Шлапак і Юрченко, раптом з’явився Кіт – п’яний, як чіп, наче сліпий, походив по залі, нікого не побачив і став, підперши собою стінку. Товариші вирішили полишити «Зустріч».

Все закінчилося прозаїчним пивом, танцями з трьома шльондрами у ресторані «Вокзальний», яких потім повезли додому до Біджьо…

Опівдні, діставшись на роботу з важкою головою, Роман дізнався про напад на Анджея і не на жарт злякався. Зателефонував до Олени і повідомив про це. Дівчина передзвонила до Ірини і дізналася, що та виїжджає додому. «Оце дурна баба, – вирішив Роман. – А я краще від гріха подалі чкурну».

– Маленька моя Оленочко, – забулькотів, – може, я приїду до тебе на кілька днів, щоб ти не боялася сама спати?

– Приїжджай! Нам ніхто не заважатиме…

19

Ненормативна лексика зараз звучала з уст майора Максиміва. Верещав у телефонну трубку:

– Ви його не можете посадити в СІЗО хоч на місяць?! Візьміть матеріали, маю їх цілий чемодан. Якщо не підійдуть, засунете собі в зад і підпалите… Затримайте його по лінії УБЕЗу! Треба, щоб він сидів! Киньте в «прес-хату» в Чорткові, хай йому там дупу розірвуть на німецький хрест!

Після заперечливої відповіді Петро відіслав співрозмовника до відомої матері і кинув трубку. Був шанс звалити Анджея, але менти знову його відпускали, а прокурор не хотів підписувати постанову на продовження утримання Андрія.

Максимів вів гру проти Анджея без особливої підтримки з Києва. Лише через столичних друзів дізнався, що Сліпого звільнили, і скоро спалахне війна між ним та зведеним угрупованням Карася – Шарика.

Згідно оперативних даних, співвідношення сил між противниками 1:1. За Сліпим стоїть Мойша з потужним капіталом та зв’язками, а за Шариком – Гаркавий з Красновим та Пашею. Зрештою, зерна ворожнечі між Московським та Грабовецьким посіяні давно, потрібен був лише привід. Його знайшли – Мойша не визнав свого боргу перед Пашею у сто тисяч доларів. Упродовж півроку намагалися залагодити справу миром, але Ізя був таким, що й за долар ладний вдавитися.

Максимів телефоном викликав до себе Дудника.

– Ось що, Мирославе, з цим мотлохом, що ми назбирали на Анджея, Швеця і Гуцула, треба їхати до Києва. Якщо у столиці це нікого не цікавить, я не буду дерти дупу… Що з Качаном?

– Повернувся з Польщі… Виплатив зарплату бикам, розрахувався з боргами. З ним приїхало четверо київських бандюків…

– Треба з’ясувати, чиї вони, надішлеш запит в ГУБОЗ. Пробий по польських каналах, з ким Качан зустрічався, хто дав йому грошей. Є якась інформація по вбитих під будинком Анджея?

– Ні. Машини – крадені.

– Що жінка Андрія?

– Дівка рішуча, не побоялася хуртовини, миттю примчала з Києва… Ми взяли її на прослуховування.

– Про Кулю щось чути?

– Наші помічники кажуть, що вже в Празі. Але там не затримається, і з чеським паспортом рвоне у Македонію.

– Для них світ широкий… До речі, в Києві зустрінешся з Лисаком, нехай підключить свої зв’язки, може, вдасться втримати Анджея за ґратами.

20

Погано почуватись маріонеткою в руках власного заступника. Так міркував Швець, збираючись у відрядження до Києва. Не пив другий місяць, став дратівливим і гарячково намагався навести лад в області – страйкують зубожілі вчителі, збанкрутілі фермери, голодні пенсіонери. Збір цукрового буряку провалився через нестачу пального. Ціна цукру підскочила удвічі, але на прилавках – найдешевша горілка.

Щоб відвести від себе удар, Теодор Данилович переклав вину на цукрові заводи, які не надали КСП пальне авансом за буряк. Для порядку виніс догани головам місцевих адміністрацій і поставив питання про зняття з посад окремих чиновників. Страйкарів та пікетників демонстративно ігнорував.

Завада підготував плутану доповідь про запобіжні заходи, які застосувала адміністрація, аби подолати кризу. З цією доповіддю Швець їхав у Київ на нараду з питань агропромислового розвитку. У доповіді як щитом закривався вдалою операцією по закупівлі на наступний рік пального за низькими Цінами. Замилював очі графіком зростання аграрного виробництва, розвитком КСП, хвалився досягненнями агрофірми Кравченка. Висновком доповіді були передбачення Завади про заплановане зростання аграрного сектора за рахунок зниження місцевих податків, розпаювання КСП і здешевлення паливно-мастильних матеріалів…

Швець відкинувся на спинку крісла і оглянув кабінет. Після ремонту він створював робочий настрій. Тепер тут не витав клятий комуняцький дух! Глянув на настільний календарик і зітхнув. Чорним було обведено шістдесят останніх днів, відколи не пив. Роздратовано закреслив і сьогоднішній день – як викреслив з життя.

Думки вперто поверталися до заступника. Це через нього зірвалася бурякозбиральна компанія. Добре, що заховав кінці, а коли б оборудкою з пальним зацікавилося КРУ?! За цей ризик той жидок Ангел приніс кредитну картку. Завтра тишком треба перевірити її в «Остерайхбанку», чи є там обіцяних тридцять тисяч…

Серйозного удару по його репутації завдавав ще й зв’язок з Анджеєм. Інформація про співпрацю адміністрації з фірмою «Ірина» докотилася до Києва. Втім, у столиці корупція набула більших розмірів. Там один підпис посадового чинуші коштує не менше тридцяти тисяч.

Дзвінок. Гуцул:

– Прокурор продовжив санкцію на утримання Андрія в ІТУ!

– Я вивчаю доповідь, бл, зателефонуй пізніше.

– Поговори з прокурором, – категоричним тоном.

– А якщо він отримав вказівку згори, мать його?

– Всі претензії до Андрія шиті білими нитками! Це – удар не по ньому, а по нас!

– Це байки для дилетантів, бл… Через три дні повернуся, спробую вирішити!

– Не можна відкладати! Я грошей не пошкодую!

– Хочеш, бл, щоб я через твого зятя не поїхав на нараду, організовану урядом?!

– Хочу, щоб ти сказав прокурору: до тебе підійде заступник, вислухай і допоможи!

– Такі питання, бл, він із заступником вирішувати не буде. А Анджею варто трохи перепочити від справ буденних, нах!

– Не зрозумів…

– А ти зрозумій, нах!

– Гаразд, – Гуцул засопів. – Поговоримо після Києва.

Швець кинув трубку.

Наступного дня в Міністерстві агропромислового розвитку їх повчали, що робити, аби наступного року уродила пшениця та краще доїлися корови.

Під час обіду а-ля «шведський стіл» не утримався і таки смикнув чарку. Коньяк приємним теплом розлився по тілу, на чолі виступив піт, довколишнє крізь призму алкоголю здалося нереальним, кіношним. Ця суєта була театром абсурду. І всі грали одну тягучу і нескінченну п’єсу, де кожен знає свою ролю, знає, що всі один одному брешуть, що все промовлене з трибуни, – фарс. Направду зараз у кожного в кишені лежать конверти зі значними сумами у ВКВ, що невдовзі перемістяться до кишень організаторів дійства. Навзаєм їм виділять з бюджету фонди. А ввечері в кулуарах будуть інші розмови: про особисті справи, про плітки в уряді, про бізнес. Після кількох відер горілки їх потягне на дівчат… І вся правда залишиться між ними, правда влади, двоповерхова правда.

Журналістів у їдальню не пустили. Без пильного ока телекамер учасники наради не робили розумних облич за відсутності розумних думок. Закутками покотилося стримане гигикання, потім – регіт, гості взяли в руки мобільники і почали надзвонювати київським приятелям.

Від наступної чарки Швець ожив і завів цікаву розмову з мукачівським колегою. Минулого разу закарпатцю у готель привезли трьох неповнолітніх повій. Що вони виробляли…

На другій частині наради Теодору Даниловичу довелося виступити з доповіддю. Говорив з мітинговим азартом, відійшовши від тексту: «Влада ставить рогатки на шляху ринкової економіки! До мене надходить безліч скарг на податкові, які душать підприємців! Майно КСП головами спілок заставлено під банківські кредити, гроші пропиті, за них побудовано будинки дітям та коханкам, відкрито особисті рахунки у польських банках! Самі КСП стали схожими на післявоєнні колгоспи. Я, як можу, борюся з цим лихом, але через корумпованість влади на місцях усі мої намагання зводяться нанівець! Я не маю впливу на ситуацію. Кримінальні справи, які порушуються мною проти безвідповідальних господарників, розвалюються на півдорозі до суду. І коли ви проїдете по області, побачите злидні поряд з острівцями Європи, що їх собі створили місцеві князьки. Тому пропоную розширити повноваження обласних адміністрацій щодо контролю над правоохоронними та контролюючими органами.

Розумію, що поважне зібрання не може цього зробити. Ми маємо виступити з ініціативою і звернутися до президента та парламенту. Хоч відомо, що реальна більшість і там – противники реформ, поборники минулого. Але на карті – доля української економіки і саме існування нашої держави! Слава Україні!»

Після вечірнього фуршету з помірною кількістю випивки Теодор Данилович зателефонував до Ігоря Дмитровича і сказав, що звільнився, при цьому автоматично поплескав себе по внутрішній кишені піджака, де щойно лежали конверти.

– Я за вами надішлю машину…

Скоро авто мчало його в Пущу-Водицю. Свого часу тут славно відпочивав після виборів разом з двома подругами-нацменками. Що вони виробляли упродовж тижня! Скільки було випито шампанського і спожито ікри! Щоправда, потім довелося лікувати гонорею і трихомоноз…

Але останнім часом ані секс, ані випивка не до душі. Справи, в яких зав’яз, могли потягнути на дно. Коли робив революцію, було не так страшно. Тепер, коли у банках лежить кругленька сума, страх раз по раз перехоплює горло. Є що втрачати.

Ігор Деметраш, на прізвисько Молдован, колишній комсомольський функціонер з Придністров’я, зустрів гостя на подвір’ї. Зараз був депутатом і часто з екранів телевізорів патякав про духовність та національні пріоритети недолугою російською мовою.

У вітальні з каміном і великим телевізором було ще двоє гостей. Переглядали відеозапис футбольного матчу. Ігор Дмитрович відрекомендував:

– Макс Красовски, бизнесмен, гражданин Соединенных Штатов.

Швець потис міцну руку гостя.

– Господин Боровицкий, – назвав наступного, – бывший зам начальника киевского УБОПа, щас руководит охраной банка «Всесвит».

Ігор Дмитрович запросив гостей повечеряти. Служниця, накривши стіл, зникла. На столі не було витребеньок а-ля «дупа слона у власному соусі», а вареники, сметана, червона риба, копченості і горілка з перцем. Теодор Данилович краєм ока глянув на пляшку – з ґуральні Анджея. «Мені тицьнув тридцять тисяч, а сам заробляє мільйони – горілка по цілій Україні!», – подумав про Гуцула.

Господар запропонував тост:

– За встречу и знакомство. Это принесет нам минуты приятного общения и выгодное сотрудничество. На пользу нашей родине Украине.

Швецю тост сподобався, патріотично насупивши брови, випив. За хвилину Ігор Дмитрович перейшов до справи:

– Имеем серьезные финансовые интересы в вашем регионе.

– Наша область багата, бл, – туманно відповів.

– Интересует нефтяной бизнес, – уточнив господар.

– На наступний рік ми забезпечили область пальним.

– Знаю, ваш партнер фирма «Ирина» предоставила области кредит на пятьдесят тысяч тонн горючего, – посміхнувся Ігор Дмитрович. – Гарантами выступили господин Краснов – фигура, приближенная к президенту России и Гаркавый.

– Бажаєте придбати це пальне за заниженими цінами, бл? – зіронізував Швець.

– Нам известно, кто стоит за этой аферой. Пан Гуцул допускает ошибку. Его экономическая инициатива затрагивает интересы наших друзей, которых здесь представляет господин Красовски, а его водочные махинации лихорадят рынок Киева, пятьдесят процентов которого контролировал «Всесвит».

Швець розплився у широкій посмішці:

– Для чого ж ви на стіл виставили це пійло?

– Ето їво гарілка? – здивувався Боровицький.

Теодор Данилович задоволено сказав:

– Анджей горілку завжди робив на совість. Приємно дізнатися, що його марка завойовує ринки Київщини. Тут знімає подвійну ціну у порівняні з Чорнополем… Власне, чим можу зарадити?

– Нам, чисто, не нравится ваше окружение, – промовив нарешті американський гість. – Оно плохо на вас влияет.

У нього була блатна говірка уродженців київського Подолу.

– Я задоволений роботою своїх людей, – зиркнув на нього Швець.

– Ми можем, чисто, предложить вам альтернативу, – продовжив Макс. – Должность в фонде Держмайна по приватизации. Своих двадцать штук в месяц, чисто, будешь иметь.

– Я двічі відмовлявся від таких пропозицій, – відказав Швець.

– Значит в ваших отношениях с Гуцулом полное взаимопонимание, – зрозумів господар.

– На роботі буває різне…

– Неужели вас устраивает, что они, чисто, оккупируют водочный рынок и подрывают экономику державы?

Швець розсердився:

– Мені до дупи, бл! Що ви від мене хочете?!

– Увольте Гуцула, – запропонував Молдован. – В Чорнополе найдется человек, способный его заменить…

Теодор Данилович криво посміхнувся.

– Это, чисто, будет стоит денег, – пообіцяв Красовскі. – Сто штук баксов – без базара.

– Не забувайте про Анджея.

– Він у тюрмі, нахуй, і вийде не скоро, – запевнив Боровицький. – Над етім ми работаєм.

– Коли отримає строк, бл, поговоримо, – вирішив Швець.

Присутні за столом перезирнулися. Швець був не в тім'я битий.

– Мы подумаем над этим, – розчаровано сказав Ігор Дмитрович. – Надеюсь, этот разговор останется между нами… Главное, понятно – Гуцул с Анджеем – ваша обуза. Кстати, нам нужна информация, где они развернули водочное производство, где их цеха и склады.

Швець посміхнувся і промовив:

– Гуцул дає мені шматок хліба, нехай, бл, гіркий і часом не лізе в горлянку; де вони його добувають, мене ніх’я не цікавить. А прийде час, і внуки запитають: що ти, діду, бл, зробив, аби ми не почувалися випадковими людьми на святі життя?!

Молдован по-діловому кивнув:

– Наша дружба, карьера, деньги, власть – вот что мы можем предложить взамен. Только вы должны забыть о своих деструктивных националистических взглядах, нахуй.

– Які там взгляди, мать їх, – зітхнув Швець.