Текст книги "Чужа гра"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 22 страниц)

7

Вранці до Андрія приїхав Сашко Калач. Вони виросли на одній вулиці, товаришували близько двадцяти п’яти років.

– Чому на весілля не приїхав? – обнімаючи гостя, запитав.

– Податкова. Маю м’ясопереробний цех у Броварах… Як почали довбати, думав, усіх до дідька перестріляю. Сяду, та буду знати за що! Ледь відкупився… Але подарунок для тебе маю…

Вийшли з офісу. У кузові пікапа лежав двометровий сом.

– Ця звірюка мало не перекинула машину, – сказав Сашко. – Сьогодні вранці витягнули сіткою; добрих дві години доходив.

Андрій, поглянувши на рибину, сказав:

– Буде правильно, якщо ми виїдемо на пікнік на наше місце.

– А молодичка де?

– На навчанні в Києві.

– А медовий місяць?!

– Ми їздили на Флориду, авансом. Коли повернувся, тут без мене такого наковбасили!

–… У неділю нас мало не вбили, – продовжив у кабінеті, – порятувало диво і граната Князя.

– Що сталося?

– Не знаєш Ангела з його жидівським прагненням заробити багато і одразу? Жора в обхід Мойші провернув операцію з мадярським спиртом, потім мали закрити кінці соляркою від Сліпого! Але Ізя знає про кожний долар, що обминає його кишеню. Замість Сліпого з документами приїхали три бичари з автоматами. Якби не Князь, був би нам гаплик!

– За останні роки мало що змінилося у вашому житті.

– Навпаки – забагато…

– Отже, тепер ви у стані війни?

– Я заручився підтримкою Паші Московського, вони з Мойшею у добрих стосунках.

– Сліпий у Києві має погану славу. Дивуюся, що ти з ним ведеш бізнес.

– Сліпий – людина Грабовецького, а Ізя на боці Паші, – Андрій посміхнувся. – Викрутимося. Та й Мойша зацікавлений у співпраці з моїм тестем…

– Чого ж він на тебе натравив бригаду?

– Полякати. Коли б хотіли завалити, я не сидів би перед тобою.

Над’їхали Князь з Ангелом. Товариші обнялися, поплескали одне одного по плечах. Андрій запропонував вирушати на пікнік.

… Охоронці розставили на березі озера столики, розпалили вогнище і повернулися до машин. Товариші готували шашлики та юшку. Князь налив горілку, і запропонував випити за зустріч. Калач лише пригубив.

– Зав'язав, – пояснив, – хотів навіть закодуватися, але сили волі поки вистачає.

– Серйозно запивав? – запитав Князь.

– Після тюряги роки два пив без просипу, думав – мені гаплик. Якось виходжу на площу Перемоги у Києві – довкола тачанки, кіннота, Дункан Маклауд з мечем, Чапаєв та Петька, схожі на Чіпа з Дейлом… Біляк вхопив… Після цього зав’язав.

– Чому не повертався в Чорнопіль? – не зрозумів Ангел.

– Робота була… Згодом, коли почалася чергова колотнеча за території, вирішив, що з мене досить… Вже два роки офіційно я фермер. На життя вистачає.

Князь зітхнув:

– Я сам би так не відмовився.

– Хотів би тебе такого побачити, – зареготав Ангел.

– Хто знає, може скоро скажу Андрію: пробач, я відходжу від справ.

Анджей зітхнув:

– Нікуди ні ти, ні навіть я не подінемося, – щойно опустимо руки, – нас одразу розірвуть.

Вечір приніс прохолоду. Юшка в казані дійшла. Плюскіт хвиль, вогнище нагадували дитинство, коли вони ходили сюди рибалити. Князь увімкнув магнітофон з давніми записами. Війнуло спогадами. Невже це було з ними? Невже вони, зрілі чоловіки, колись були хлопчиськами, що тішилися з упійманої рибини, з можливості погрітися біля вогнища, поїсти печеної картоплі і помріяти про майбутнє?

Ангел, задивившись на вогонь, нараз сумно сказав:

– Минуле збігло, як вода між пальців. Люди змінилися. Усі рвуть під себе, нема елементарних ідеалів.

– Хто б казав! – засміявся Князь.

–… Люди інші, дівчата інші, – погодився Калач. – колись на все місто було кілька шльондр, тепер готелі забиті проститутками…

– Цікаві часи були, – зітхнув Андрій, – не те, що зараз. Повертаюся кілька днів тому із зарядки, назустріч дві школярки, одна другій говорить:«… І пішли вони всі бухати в одну кімнату, а він мене повів трахати в іншу». Це нормально? Мені тридцять три роки, я бігаю кроси, підтягуюся, роблю розтяжки, а школярі поруч стоять, діляться спогадами, хто кого взув, як обкурився, як вколовся.

– Треба втішатися – росте зміна, – посміхнувся Калач.

– Ми з дев'яти років сиділи у спортзалах і тренувалися по три-чотири години на день, – невдоволено сказав Анджей. – Вперше випили в десятому класі.

– Од того часу я довго не міг спинитися, – зітхнув Сашко. – Хоч був найперспективнішим спортсменом з-поміж вас.

– Ти був найпершим хвальком! – не погодився Ангел. – Всі нагороди брав я!

– І у спорті ці жидомасони перші, – підколов Князь.

–… Тихо, як перед бурею, – несподівано промовив Андрій. – Невідомо скільки нас збереться наступного разу. Намутив ти, Ангеле, справ. Якщо московські зв’язки не спрацюють…

– Не каркай, – розізлився Жора. – Не я один винний.

Тихо засигналив мобільник Андрія. Валентин.

– Що скажеш доброго? – запитав Анджей.

– Клієнт змився з Києва. Куди – невідомо.

– Хтось попередив?

– Напевне, нюх… Мої пацани метнулися по місту, пробити по своїх каналах, але, здається, він чкурнув до Угорщини.

– Маєш при собі закордонний паспорт?.. Шуруй до Будапешта.

– Я не взяв грошей.

– Зайди до Ірини, візьми у неї п’ять тисяч. До речі, де гроші, що ти відібрав у музикантів?

– А що вони, козли, бабки збивають з пацанів?!

– Валіку, це було моє весілля, що скажуть люди?

– Та ні хріна не скажуть, Анджею! А почнуть говорити – я їм пащеки позатикаю.

– Іноді ти переходиш межу, – в голосі жорсткі нотки. – Але, що зроблено, те зроблено. Погано тільки, що забув відстібнути частку в общак…

– Забігався.

Андрій відключив зв’язок. Князь з Ангелом невдоволено подивилися на нього. Той не зважив, узяв пляшку і розлив у чарки.

– Сліпий – сука, смерть свою чує, – сказав.

Ігор нервово засовався на стільці. Жора зрозумів його:

– Не вірю Кіркуєву. Продасть при першій нагоді. Якщо вже не продав.

– Кому продасть?! – роздратувався Андрій. – Ментам? Сліпому?..

– Це не моя справа, але біля тебе багато нових людей, – сказав Калач. – Циган – темна конячка…

– А хто буде виконувати його роботу?! Самі знаєте, скільки він усього зробив, і на нас не впало жодної підозри. Де ви ще такого знайдете?! Подивіться – он як видресирував хлопців!

– Ці хлопці одного дня можуть прийти і заявити претензії на твоє місце, – заперечив Ангел. – У нього сорок бойовиків! А скількох ми зможемо виставити, коли щось трапиться? Десятьох охоронців, що жиром обросли?!

– І не зашкодило б з’ясувати, скільки він заробив грошей за останні три роки і куди їх витратив, – вирішив Князь. – Якщо створив свій общак, вклав бабки в конкуруючі фірми… Таких людей треба що три роки змінювати…

Андрій стиснув зуби – товариші мали рацію.

– Домовимося так, – враз вирішив. – Якщо у вас буде хоч один доказ того, що Валік зсучився, я з ним особисто покінчу.

– І тебе не насторожує сила, яка стоїть за ним? – поцікавився Ангел.

– Заберемо у нього двадцять биків, передамо Смику, нехай відправляє їх на роботу в Чехію і Македонію. На Мелона насідають албанці і львів’яни. Треба навести порядок у Празі…

Вогонь згасав, вуглики виблискували, як казкові скарби, з озера війнуло прохолодою. Зорі важкими гронами переплели небесну твердь. Довкола не існувало світу, лише шматочок землі з вогнищем, що згасало, плюскіт озера, септакорд осінніх пахощів і тремтливий зоряний Всесвіт. Друзі мовчали, втупившись в останні спалахи вогню. Андрій підкинув дров, вони знехотя задиміли, язики вогню кілька разів лизнули деревину, наче пробуючи на смак, і за мить знялося веселе полум’я.

– Ось така херня, малята, – промовив Князь. – Шкода, що рідко доводиться ось так посидіти. Завтра знову – справи, зустрічі, гонитва і чужий світ довкола.

– Чужий світ, що належить нам, – враз весело вирішив Андрій. – А чи не час нам із «Распутіним» перебиратися до Києва? Ми заробили майже тисячу тонн спирту, маємо переробити на горілку… – багатозначно глянув на Сашка.

– Хочеш у мене влаштувати гуральню? – перепитав Калач. – Але тисячу тонн навряд чи потягну…

Андрій тільки хмикнув:

– Без поспіху, і справа піде…

– Треба відкривати горілчаний завод, – вирішив Ангел.

– Клопотів багато, – відмахнувся Андрій. – Якщо все піде як задумали, маємо заробити не менше як півтора мільйона баксів. До речі, треба віддати отцям області сто тридцять п’ять тисяч, нехай ділять…

– Серйозні суми! – подивувався Сашко.

– То, може, приєднаєшся до нашого бізнесу? – підбив його під руку Ангел. – Тут ми навряд чи зможемо найближчим часом реалізувати стільки горілки.

– Спочатку маємо переговорити з людьми в Києві, – вирішив Калач. – Там ніші забиті, можливо, доведеться повоювати.

– Ти вчасно приїхав, – Андрій поплескав товариша по плечу.

8

Романа Шлапака нудило, боліла голова. Останнім часом продавали таке пійло… Учора з колегами-журналістами попив горілоньки – у заступника редактора журналу «Світ знань» Віталія Паньківа вийшла збірка поезій. Розпочали у спілці письменників легким фуршетом. Прийшов Завада, як почав белебати – не дав нікому сказати й слова, і молодь вирішила відокремитися від старперів.

Дорогою здибали друзів, пішли в «Зустріч». Зробили замовлення: вісім склянок мінералки, чотири канапки, сто грамів горілки і вісім чарок. Все інше мали з собою. Горілки, як завжди, виявилося мало, а компанія зросла до дванадцяти чоловік, тож ізсунули столи. Редактор «Світу знань» Мирослав Когут, на прізвисько Кіт Матроскін, завжди носив у кейсі літрову пляшку самогонки, гінеколог Володя Юрченко, що грішив дописуванням статей у газету «Пан+Пані», мав із собою палку ковбаси, презент вдячної пацієнтки. Володя заочно здобував юридичну освіту, тому мав прізвисько «Юрист-гінеколог».

Застілля продовжувалося. Говорили тости про геніальність поета, пили стоячи «за дам», «за Україну», потім співали «Шабелину», «Червону калину». Коли все було випито, у Володі Манаса («Цуцунька», автора статті «Братва гуля») знайшлися гроші на каву. Перемістилися до іншого кафе, взяли у барменші в борг горілки, танцювали з дівчатами під старі магнітофонні записи «Ласкового мая».

Коли вийшли на вулицю, вже й забули з якої нагоди зібралися. Підбили капітали. Знайшлося кілька гривень упереміш з купонами, що не вийшли з ужитку, на пляшку горілки. Випили її у скверику. Пішли шліфуватися пивом на вокзал. Компанія зменшилась удвічі. Кіт кілька разів прощався, йшов додому і знову несподівано виринав з пітьми. Сашко Вечірній усіх запрошував до себе додому, де можна відпочити як на пляжі, – там була гірка піску для ремонту. П'яний, завжди шепелявив. Тому коли компанія відмовилася іти «на пляз», Сашко виголосив: «Ви погані, я вас не люблю!», і пішов геть, човгаючи старими сандалями.

Зрештою залишилися Паньків, Юрист-гінеколог і Роман. Вирішили зайти до ресторану «Вокзальний». Там їли-пили, танцювали з якимись шльондрами, домовилися з ними про «все таке», та враз з'явився Кіт, без слів сів поруч, пив чарку за чаркою, і тупо мовчав.

Згодом дівки кудись поділися, а вони на таксі роз’їхалися по домівках. Хто розраховувався – невідомо. У Романа в гаманці вчора було десять доларів і п’ять марок. Сьогодні вранці – двісті доларів. Такого дива ніколи не траплялося.

Зателефонував до Оленки – її вже тиждень не було в місті, а батьки вперто не давали номер київського телефону до Ірини. Від них лише дізнався, що дівчина не повернулася. Спробував зв’язатися по редакціях з учорашніми співпляшниками, проте жоден не з’явився на роботі, окрім Юриста-гінеколога, що запропонував полікуватися шампанським. Тримаючи марку, Роман відмовився, мовляв, старенький, я – в порядку…

Дзвінок. Струснув головою, взяв трубку.

– Шлапак? – чужий, рішучий голос. – Андрій Коваль.

Одразу прийшов до тями.

– Андрюша? Вибач, що не зміг прийти до тебе на весілля…

– Справилися без тебе.

– Та вибач…

– Підійди до мене в офіс.

Зв’язок роз’єднався. Що міг означати цей дзвоник? Тривожно зіщулилося серце. Коли телефонує такий чоловік, не знаєш – радіти чи лякатися. Роману нещодавно за рекламу заплатили п’ятсот доларів, може, бандити будуть вимагати?

Примчав до офісу «Ірини». Секретарка люб’язно провела в кабінет Анджея. Коли відчинилися двері, Романа мало не відкинуло назад. За накритим столом сиділо п’ятеро ґевалів. Анджея, Ангела та Князя з виду знав, двох інших – ні. Точно будуть грузити – подумав.

– Заходь, присядь, – запросив Коваль. – Це мої друзі – провів рукою.

Перед цими дороблами Шлапак геть знітився. Ніби глянув на себе їхніми очима – опецькуватий слимак з двома підборіддями, тонесенькими пальчиками, в одязі з претензіями на моду. Анджей налив коньяку.

– За знайомство, – запропонував Роман.

Чоловіки підтримали.

– Ось що, Романе, – сказав Коваль, – твоя газета сидить в дупі – ні грошей, ні перспектив. Скільки тиражу?

– Шість тисяч…

– Що треба, щоб видання стало рентабельним і приносило прибутки?

У Романа від несподіванки окуляри сповзли на кінчик гострого носа. Пальцем підсунув назад і здивовано глипнув на Анджея. Цього не очікував; втім:

– Двадцять тисяч тираж і реклами на три тисячі доларів… Ще готівки півтори тисячі, – відчув, що до рук пливуть гроші.

– Отримаєш. На наступний рік кожен чорнопільський кіоск, кожен барига, все, що здатне передплатити, передплатить газету. Візьмеш на роботу мого бухгалтера, він простежить, щоб усе було гаразд. Газету завалять рекламою.

– Та дякую!..

– «Дякую» не обійдеться. Випустиш тритомник Завади тиражем десять тисяч примірників і його гонорар – вісім тисяч доларів.

– А-а, – протягнув розчаровано.

– Можеш відмовитися. Даю шанс заробити, може, скоро будемо гуляти на твоєму весіллі – Оленка засиділася у дівках. Якщо піде добре, продовжимо співпрацю, – весело підморгнув.

– Та все буде файно, – запевнив Роман, – я поміняю дизайн газети, зробимо рекламу книжок Завади, дамо уривки творів…

– Молодець, – погодився Андрій. – Мої хлопці будуть твоїми рекламними агентами… Вип'ємо тобі на коня…

Роман вийшов на вулицю як очманілий. Тільки от… Одружуватися з Оленкою зовсім не хотілося – завів роман з такою дівчиною… У неї батько прокурор…

Повернувшись на роботу, почав телефонувати друзям:

–… Старенький, – розповідав Віталію, – сьогодні Анджей запросив мене, накрив поляну, так має бути, а нє? Я прийшов, у мене спеціфічєский стояк галстука на животі, порядок, я сів гонорово, Андрюша наливає, як положено, «Хеннесі», так має бути, а правда? Поговорили про інвестиції до газети, рекламу, ну, а я сказав, скільки то всьо буде вартувати, навіть троха менше, а він каже: нє, то так не має бути, ти, старий, не видумуй, будеш мати п'ятсот долярів на місяць – і всьо! Порядок, а нє?

– За таку справу маємо випити. Може мене візьмеш у заступники?

– Старенький – без базара… А хто вчора розраховувався у «Вокзальному»?

– Матроскін, ми ж там його й залишили.

– У нього не було грошей! Куриво стріляв цілий вечір.

– Не знаю… відеокасета з учорашнім записом стерта після пива. А Кота сьогодні ще не було. То що, вип'ємо за твій успіх?..

9

Оленка не могла довго залишатися в Києві. Учора ввечері до Ірини завітав Кіркуєв, про щось переговорили, і Валентин повідомив, що буде їхати через Львів. Дівчина вирішила повертатися додому, незважаючи на те, що Інна погодилася влаштувати її на роботу до Османа. Занудьгувала за Романом…

Повернувшись, спробувала знайти його, але не застала ні вдома, ні на роботі. Де шукати, знала…

На перехресті двох пішохідних вулиць біля «Зустрічі» стояв він сам. Вигнувся дугою, п'яно похитувався, поли плаща підмітали бруківку. Окуляри, що сповзали на кінчик носа, демонстративно поправляв середнім пальцем. Був схожим на вгодованого пацюка. Оленка зупинилася, мов наштовхнулась на стіну. Відійшла убік. Він причесався, тягнучись за гребенем, вказівним і великим пальцем витер слиняві кутики губ і дурнувато посміхнувся. Потім, як несповна розуму, почав танцювати а-ля лезгинку – зустрічав якусь дівчину. П'яно заточуючись, поліз до неї цілуватися. І це – головний редактор газети…

Придивилася до обраниці Романа, – вульгарне, регоче, долонею втирає носа. Вони зайшли в «Музу», Олена – за ними. Шлапак замовив каву, коньяк, їй – шампанське. Манірно надпив, відставивши мізинець, потім зняв окуляри і зосереджено став одягати на вушко чашки. Дівчина дивилася на пана редактора як на заморське диво. Він, надуваючи щоки, розповідав про Анджея, про роботу, про зарплату в тисячу доларів.

Олена смикнулась, щоб підійти до цього блазня і дати по пиці, але, розвернувшись, вийшла геть. Наступного дня була в Києві.

– Ласкаво просимо, – сказала Ірина. – У твоєму житті зміни?

– За минулий день я стала розумнішою на сто років.

– Інна дала Осману добрячих прочуханів за те, що запропонував тобі малу зарплату, наказала підвищити до семисот доларів. Отже, ця мандрівка тобі на користь.

– Віднині ти мене не впізнаєш!

– Що сталося?

На кухні було тепло і затишно. З вулиці, де погода сказилася, це виглядало як домашній рай. Ірина поставила на стіл лікер, канапки, налила гарячого чаю.

– Розповідай, – наказала.

В Олени накипіло в душі, тому тягнути за язика не довелося. І про лезгінку, і про Андрія…

– Чому ти не набила йому пику?! Я б такий скандал влаштувала, він би довіку в ту «Музу» не поткнувся!

– Йому байдуже, що про нього думають, – махнула рукою.

– Я скажу Андрію, щоб провчив Ромасика і щоб він знав, що ти до цього причетна.

– Принаймні, отримаю моральне задоволення, – Оленка ожила, лікер зігрів, світ довкола виглядав принаднішим, наче в ньому оселилися залишені літом сонячні промені.

– Ще таке, – сказала Ірина, – маєш засвоїти правила, за якими повинна жити в Києві, якщо хочеш зробити кар’єру, хоч у межах фірми Османа. Заводь нових друзів серед «золотої молоді» – дискотеки, паті, презентації. І ще… Спробуй за межами цих стін забути українську мову – це мова базарних перекупок. Люди мого кола не сприймають її.

– У столиці України?! Як на це дивиться твій батько?

– Гуторить, як істий московець.

Олені це не подобалося, але…

– І ще одне, – усміхнулася Ірина, – серед моїх друзів турецьке барахло не мають за одяг. Користуйся моїм гардеробом.

10

Кіря повернувся з Угорщини за п’ять днів. Тільки змарнував час. З’ясувалося, Сліпий був у Будапешті проїздом, і далі подався до Голландії. Мабуть, щоб заручитися підтримкою Карася, що останні три роки живе в Амстердамі. Кіркуєв хотів їхати услід, але Андрій заборонив – рано чи пізно Сліпий повернеться.

Валентин зайшов до офісу «Ірини» доповісти Андрієві про результати поїздки і розвідувальні дані, які вдалося зібрати. Там чекали Анджей, Князь, Ангел, Смик і Калач, котрий ніяк не міг виїхати до Києва.

– Як з’їздив? – поцікавився Коваль.

– Будапешт – щось надзвичайне. Після нього наше місто скидається на окупаційну зону.

– Наскільки нам відомо, Сліпий, відвідавши Будапешт, у лірику не впав, – зауважив Андрій.

Валентин запалив цигарку і зиркнув на колег. Ті запитально дивилися на нього.

– Мойша почав чистку серед своїх, – розповів. – Полетіло з десяток голів, застрелено начальника кримінальної поліції, він зняв з посад директорів борделів, розігнав людей Сліпого, почав дружити з албанцями та циганами.

– Чого б це? – здивувався Князь.

– Лякає своїх партнерів, – пояснив Андрій.

– Що зі Сліпим? – поцікавився Ангел. – Його не налякав?

– Ізя створив Сліпого, щоб маніпулювати київськими бандюками, – сказав Андрій. – А Шарика – щоб тримати на короткому мотузку Бондаря. Можете уявити, що буде в Києві, коли не стане угруповання Сліпого, – бандити відберуть території Ізі. Вони раді загнати Мойші в спину сокиру.

– Як мені відомо, дві бригади відійшли від Сліпого до Карася, – повідомив Смик. – Сам Карасюк почав дружити з Шариком і перетягує до себе всі дрібні угруповання.

– Цікаво, – посміхнувся Андрій. – Київські там, наче у Верховній Раді: створюють блоки, «Золоту сімку»[4]4
  «Золота сімка» – мафіозна корпорація, створена на сходці 9 червня 1994 р. у Києві лідерами злочинних співтовариств. Рішення її були такі: закріпити за собою завойовані території, створити негласний статут, за яким повинні жити всі кримінальні групи столиці, оформити гарантії особистої безпеки, не допускати до Києва чеченські ОЗУ. Вирішувалось питання про кількість угруповань, що можуть «працювати» в столиці. Як результат – утворився «Клуб семи». «Сімка» почала затяжні переговори з іншими лідерами ОЗУ, яких поставили перед фактом її створення. «Татарина» і «Рибку» їхні умови не влаштовували, оскільки «Сімка» пропонувала відкинути наркобізнес, сутенерство, а також зупинити безпрєдєл щодо підприємців (прим. авт.).


[Закрыть].

– Може, й нам приєднатися збоку до якось блоку, – зримував Князь. – Бо ж, практично, працюємо на Ізю. А чим закінчиться вся ця шняга, невідомо.

– На Мелона в Празі тиснуть люди Мойші, а там – наші інтереси, – сказав Смик.

– Валіку, – нагадав Андрій, – скільки у тебе назагал людей?

– З Астаф’євими вісімнадцять чоловік піхоти і двадцять биків, більше утримувати не можу, – насторожився Валентин.

Андрій передихнув, ніби розмірковуючи.

– Двадцятьох передай Івану в Прагу, – вирішив.

– Я цих людей виняньчив, зробив з них бійців! – процідив Кіркуєв крізь зуби.

Андрій відхилився на спинку крісла, невдоволено підняв брову і виніс вердикт:

– Людей тобі дав я, і мені вирішувати, що з ними робити. Зараз вони тут зайві. Нехай хлопці зароблять трохи…

– У нас взагалі скоро залишиться не більше десяти боєздатних людей – усі стали діловими, і ти їх з миром відпускаєш у бізнес!

– Я сам даю їм роботу, – спокійно відказав, – і, до речі, вони справно відстьогують в общак, і тим нас годують.

– Одного дня ці «бізнесмени», коли треба буде вийти на розборку, розбіжаться хто куди! – продовжував пінитися Валентин. – Що буде, коли підніметься Качан; у нього вже бригада з п’ятнадцяти чоловік збиває бабки по області, контролюють у Польщі дороги!

– Овва! – здивувався Ангел. – А воно ж сиділо в такій дупі!

– Не робіть дурниць, – продовжив Валентин, – якщо оголимо тили, нас зжеруть! Качан зібрав бригаду з колишніх зеків та нашого криміналітету. Та й ситуація зі Сліпим…

Андрій запитально подивився на Ангела. Той сказав:

– Уяви, що завтра зберемо двісті чоловік і з кийками поїдемо шукати Качана. Часи дикого рекету і розборок минулися, прийшли часи олігархів та кілєрів. Та й оплачувати їхню роботу дорогувато. За рік набігає сорок тисяч.

– Правда, – погодився Князь, – мені вистачає восьми чоловік, та й з ними морока.

– А в Чехії ми маємо стратегічні інтереси, – підсумував Анджей, – тому, Валіку, без образ.

– Не треба було мене запрошувати і обіцяти золоті гори! – заявив Кіркуєв.

– Ти не задоволений своїми бабками? – здивувався Андрій.

– Невдоволений, що ви недовіряєте моєму професіоналізму!

Андрію це набридло:

– Тут вирішую я. І коли щось кажу – все зважено. Чудово, що ти розповів нам про Качана. Але бронепоїзд, що стоїть на запасній колії, нам не потрібен. У тебе залишаються Астаф’єви, що вартують цілої армії; у тебе є п’ятнадцять чоловік. До речі, Паша Московський пропонував потренувати наших людей на полігонах за системою ДРУ[5]5
  ДРУ – державне розвідувальне управління.


[Закрыть], та ще й попрацювати в Москві. Тому бери людей і шуруй туди.

– Хочеш мене виперти? – сердито зиркнув на Андрія.

– Що ти сьогодні як баба?! – розізлився Анджей, – Ніхто не збирається тебе випирати!

Валентин, нервово загасивши цигарку, нарешті погодився:

– Тобі вирішувати. Тільки не обіцяю, що одного дня зможу прикрити ваші дупи.

– Не треба удавати з себе удільного князя, – роздратовано сказав Ігор. – Подобається бавитися в солдатиків – винаймай за свої гроші армію і грайте в «Зарніцу», хоч до діареї. Тут дещо інші ігрища. Ми – одна команда…

Кіркуєв, хоч і вкрай роздратований, промовчав.

– О’кей, – неохоче погодився. – Але поки мої будуть у Москві, треба хоч з десять чоловік, щоб заткати дірки в охороні.

– Дамо своїх, – вирішив Ігор.

– Коли збираєшся до Праги? – запитав Валентин у Смика.

– Днів за десять. Маю познайомитися з людьми, подивитися, хто на що здатний…

Іван був родом з Франківщини, колишній боксер. У 1990 році виїхав на роботу до Чехії, де працював на будівництві котеджів, потім створив СП, що постачало в республіку робочу силу з України, освоївся, знав ринок праці. Але одного дня на нього наїхали чеченці, побили, забрали з дому всі гроші і попередили, що віднині щомісяця будуть заїжджати по данину. Наступного разу рекетирів зустріли автоматні черги… Коли доля зіштовхнула їх з Андрієм в гостях у Мелона, Смик уже мав авторитет, проте розвернутися не міг, – за вдачею не був лідером. Коваль запропонував співпрацю.

– Як жити далі, панове бандити? – обвів поглядом компанію Андрій.

– Іти на союз із Шариком, – запропонував Ангел.

– Ти вже керував без мене, – обірвав Коваль. – Не будемо ані заключати союзи, ані воювати. Томагавк війни закопано. Єдиною нашою проблемою залишається Сліпий. Три мільйони доларів маємо з нього витрясти, хоча б і разом з тельбухами.

– Може варто поговорити з Мойшею? – запропонував Князь.

– Якщо йому відомо про махінації Ангела, краще не рипатися.

– А якщо Сліпий поклав ці бабки собі в кишеню? – висловив припущення Кіркуєв. – Знаючи, що ти не звернешся до Ізі…

– Сліпий не втратив інстинкту самозбереження, – зауважив Ангел.

– Отже час розривати стосунки з Мойшею, – підбив підсумок Андрій. – І добре, що наші погляди збігаються.

– Тоді ти з глузду з’їхав, – криво посміхнувся Валентин, – у такий час відпускати моїх людей!

– Відокремлюватися будемо наступного року, – вирішив Андрій. – А поки подивимося, який пасьянс складеться у кримінальній ділюзі Києва. Повернемо наші гроші через Пашу; саме тому, Кіря, маєш поїхати до Москви, скріпити нашу дружбу. Шарика залишимо на закуску.

– О’кей, я поїду, – погодився Валентин, – і візьму Астаф’євих. Хто залишиться за мене?

– Будь-хто, – сказав Андрій. – Хоча б Куля.

– Хай буде по-вашому… Через тиждень можу виїхати.

– А я – до Києва, у нас там багато невирішених справ, – сказав Анджей.